Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.08.2020

24 серпня. Почнемо з ушануванням пам’яті людини, яка усім своїм життям доклалася до того, що сьогодні ми відзначаємо День Незалежності. Доля цього борця за так щільно переплелася з долею України, що факт того, що написаний ним «Акт проголошення незалежності» був ухвалений саме на день його народження, виглядає не випадковим, а глибоко символічним.

Далі в огляді:

  • художник, нащадок Тараса Шевченка і автор найпопулярнішого в Україні портрета Кобзаря;
  • вчений, піонер комп’ютерної техніки, автор фундаментальних праць з кібернетики, математики і обчислювальної техніки. З його смертю в СРСР припинилися власні розробки комп’ютерної техніки і почалося копіювання західних зразків;
  • письменниця, що працює в жанрі історичної новелістики, її творам притаманні глибокий психологізм і інтелектуальна напруга;
  • поет, якого вважають найрадикальнішим представником Київської школи;
  • художник-кераміст, майстер крупноформатних керамічних об’єктів;
  • сучасний композитор класичного напрямку;
  • співачка, поетка і музикантка; волонтерка.

І як завжди, поіменно згадаємо і пом’янемо народжених цього дня захисників України від російської агресії.


Почнімо з найвідомішого героя цього дня:

 

ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО (1928-2018)  – борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Політв’язень. Автор «Акту проголошення незалежності України», що був ухвалений 24 серпня 1991 року.

Левко народився у с. Хрипівка на Чернігівщині у селянській родині. Матір походила з козацького роду Скойбидо. Наприкінці 1944 року, коли юнаку минуло 16, його рекрутували в ряди Червоної армії. Служив в Австрії, на Кавказі в м. Орджонікідзе, Нахічевань.

У 1951-1953 роках  він вступив у комсомол і у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету. Вів активне громадське життя.

Такий початок життєвого шляху одного з найвідоміших націоналістів може здатися дивним. Однак, Левко зовсім не перебував під впливом панівної ідеології. Комуністичну партію він хотів використати для досягнення мети, яку вже тоді чітко для себе визначив.

«Перше. Треба боротися за самостійну Україну. Цьому я присвячу своє життя. Друге. Найбільше зможу зробити, якщо посідатиму найвищу (відповідно до масштабів своїх здібностей) посаду в державі, а позаяк влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти та членства в партії. А позаяк для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то мені треба вступити до комсомолу» – таким був тоді його план.

Втім, невдовзі під впливом читання історичних творів Грушевського, Левко зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У 1958 року за розподілом він був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).

У середині 1959 переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців Івана Кандибу та Олександра Лібовича.

7 листопада 1960 – у день великого совєтського свята! – у Львові відбулася перша організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук’яненку скласти нову, м’якшу. Але 21 січня 1961 були заарештовані Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та Левко Лук’яненко, пізніше Іван Кіпиш та Йосип Боровницький.

У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Інші дістали строки від 10 до 15 років позбавлення волі.

Судили їх фактично за те, що вони збиралися скористатися нормою Конституції СРСР, яка проголошувала право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина.

Карався Лук’яненко у Мордовській АРСР, з 1967 – три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 в Мордовські табори прибувала нова генерація політв’язнів — шістдесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук’яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб придушити цю активність і посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі.

1976 року термін ув’язнення закінчився і Лук’яненка привезли в Чернігів. Того ж року пропозицією правозахисника і дисидента Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Лук’яненко пише звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи».

Звісно, цього йому не подарували: 12 грудня 1977 Лук’яненко вдруге заарештований. Розуміючи, що на нього чекає, оголосив голодування, відмовився давати свідчення, також відмовився від громадянства. 17—20 червня 1978 Лук’яненко засуджений Чернігівським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовській АРСР. Разом з іншими політв’язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в’язнів особливого режиму, у тому числі Лук’яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в селі Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони.

13 грудня 1986 Лук’яненка з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ, добиваючись каяття. Безрезультатно. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 етапували на заслання в село Березівка Парабельського району Томської області.

У березні 1988 Лук’яненка заочно обрали головою відновленої УГГ, яка від 7 липня того ж року діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 йому запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні швидко змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30 листопада 1988 Левко Лук’яненко помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається до України.

У квітні 1990 на установчому з’їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України ХІІ(І) скликання від Залізничного округа в Івано-Франківській області.

Саме Лук’яненко став автором тексту Акту проголошення незалежності України, який був ухвалений Верховною Радою України  від 24 серпня 1991 р. Те, за що він боровся усе свідоме життя – сталося!

Того ж року Лук’яненко балотується на посаду Президента України. В один з день виборами – 1 грудня, мав відбутися і референдум на який виносилося одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Лук’яненко об’їздив усю країну, і кожен виступ закінчував словами “Ваша справа, за якого президента голосувати, але молю: проголосуйте за незалежність України!»

Пізніше, казали, що висунення кількох кандидатів у Президенти від націоналістичих сил привело до перемоги колишнього комуніста Кравчука. Насправді ж, усі націоналістичні кандидати отримали разом удвічі менше голосів, ніж Кравчук. Тож, навіть якби кандидат був один, перемоги б не було.

Деякі дослідники вважать великим успіхом вже той факт, що населення, яке десятиліттями жило під тиском советської пропаганди, дало 90% голосів за Незалежність.

У травні 1992 Лук’яненко склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

Народний депутат України ІІ скликання від Нововолинського в/о № 68, Волинська область. Член Комітету законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації.

У 1990-роки Лук’яненко очолював Асоціації дослідників голодоморів в Україні.

Попри поважний вік Лук’яненко і не думав залишати поітику. 2006 року разом з прихильниками вийшов з УРП «Собор» і заснував нову партію — Українську республіканську партію Лук’яненка.

Народний депутат України V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко», № 6 в списку. Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Склав депутатські повноваження 15 червня 2007 і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.

16 квітня 2013 року ухвалив рішення піти у відставку з посади голови Української республіканської партії Лук’яненка, залишившись її почесним головою. Згодом вийшов з партії.

Левко Лук’яненко був прибічником ідеї, що слід продовжувати економічні санкції проти Росії, поки вона економічно не буде знищена, а також підтримувати поневолені Росією народи, щоби стався ще один розпад Росії.

У 2017 році група депутатів ВР України із 35 чоловік підняли питання про присудження Левку Лук’яненку Нобелівської премії Миру і відправили всі документи до Нобелівського комітету. Туди ж написав звернення і професор Микола Мушинка із Словаччини.[10]

Документи були подані вчасно і було отримано відповідь про їх отримання. У жовтні 2018 року мало відбутися засідання Комітету, але Левко Лук’яненко не дожив до того часу. А по смерті премія не присуджується.

7 липня 2018 року стало відомо, що Левко Лук’яненко потрапив до реанімації клінічної лікарні «Феофанія» з інсультом та запаленням легень. Того ж дня він помер.

Одне з останніх інтерв’ю Левко Лук’яненко дав для книги Миколи Давидюка «Як зробити Україну успішною?».

Як Лук’яненко писав Акт проголошення Незалежності Україні та чому у Верховній Раді його зачитував не автор, а Яворівський: http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/08/24/152828/

Інтерв’ю з Лук’яненком:

https://gre4ka.info/interv-iu/845-2levko-luk-ianenko-vstup-do-partii-vlady-perekhid-na-bik-voroha-ekskliuzyvne-interv-iu-foto-video

і ще – цього разу вже нинішніх, воєнних часів:

https://hromadske.ua/posts/ukraina-ne-mozhe-prohraty-levko-lukianenko

 

А тепер повернемся до більш ранніх часів і підемо за хронологією:

ФОТІЙ КРАСИЦЬКИЙ (1873-1944)

Нащадок Тараса Шевченка – Фотій Красицький народився у с. Зелена Діброва на Черкащині. Його батько, Степан Антонович, –  син рідної сестри Тараса Григоровича – Катерини.

У 15 років Фоотій прийшов з торбою своїх малюнків до Миколи Мурашка – засновника Київської рисувальної школи. Мурашко проглянув малюнки, відчув, що має справу з непересічним талантом і поселив хлопця у себе вдома. Фотій був зарахований до числа учнів школи.

Мурашко познайомив Красицького з композитором Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, які підтримали молодий талант. За ухвалою київської громади Фотієві призначили щомісячну грошову допомогу, якої вистачало на харчі й оплату квартири.

Чотири роки Фотій навчався коштом Лисенка в майстерні Миколи Пимоненка. Фотій Красицький кожну вільну від навчання хвилину малював: олівцевий портрет композитора Лисенка, дніпрові краєвиди, сценки з життя рідного села.

Потім «Громада» послала юнака на два роки навчатися в Одеському художньому училищі (майстерня Костанді), диплом про закінчення якого давав право на вступ до Петербурзької Академії мистецтв.

Упродовж 1894–1901 рр. Красицький навчався у Вищій художній школі при Імператорській академії мистецтв. Йому поталанило навчатися у Іллі Рєпіна, який підтримав захоплення учня українською тематикою. Він же схвально оцінив ескіз картини «Гість із Запоріжжя», що стала однією з найзнаменитіших робіт Красицького.  Цю картину Рада Імператорської Академії Мистецтв у Петербурзі купила за 600 рублів, що було великою честю для випускника.

У 1903 р. дипломований художник повернувся до Києва оселився на Андріївському узвозі, 15.

У автобіографії Красицький зізнавався: «З того всього, що я мав за свої художні праці, я не міг прожити, тому що тоді на Україні було мало музеїв та покупців на художні речі, а малювати «приємні картинки» для буржуазного класу – на таке діло я не приставав. Отже, я змушений був шукати службу як учитель малювання».

На початку 1905 року Фотія Красицького запросили взяти участь у Львівський виставці українського живопису. Він представив картини, деякі знайшли покупців. Художник отримав матеріальну і моральну підтримку. Заприятелював з Іваном Франком.

Після дебюту у Львові художник поїхав до Полтави, познайомився з Володимиром Короленком. А у с. Козацькому Красицький знайшов Музу – Ганну Крикотень, до якої вдвічі старший художник посватався й отримав благословення. Молоді вінчалися в Андріївській церкві Києва та поселились у «Замку Річарда».

Художнику хотілося, щоб кожна сім’я могла мати портрет Кобзаря. Він виконав портрет Шевченка  автолітографічним способом. Така листівка коштувала 20 копійок. З цього часу Красицький став «неблагонадійним» для царської та радянської імперії.

Красицький їздив до Праги, де вийшли кольорові листівки з його восьми картин.

Художник багато працював викладачем у Києві: у художньому училищі (1912–1920), у Київському художньому інституті (1927–1939). Написав перший український посібник «Рисування та малювання» (1929).

Красицький надавав перевагу композиціям з простим сюжетом: «Селянська дівчина біля тину», «Жінки в полі», «У свято», «Подруги», «Біля криниці», пейзажам знайомих куточків рідного краю. Досягненням у творчості художника стали портрети: серед найбільш вдалих Лесі Українки, художника Ждахи, академіка Багалія, письменника Старицького.

У 30-роки життя стає все більш складним. Працювати художникові все важче – через ревматизм дуже боліли ноги. У 1934 року арештовано чоловіка середньої дочки Фотини – 26-річного поета Олексу Влизька. Красицький написав у всі інстанції, але зятя розстріляли, а дочку вислали на Урал. Весною 1937 р. арештували другого зятя — письменника Петра Мельника, а старшу дочку Ірину з маленьким сином під конвоєм відправили в Башкирію. Все це призвело до інсульту, від якого він ледь оговтався.

«Лебединою піснею» художника – стало полотно «Смерть Шевченка», написане 1940 року.

У червні 1941-го відкривається перша, єдина виставка робіт Фотія Красицького, але через день сталося бомбування німцями Києва, вже було не до виставки. Дружина, молодша дочка й сам художник вирили яму в саду й закопали картини. Це надзусилля закінчилося для Красицького другим інсультом.

У 1942 р. дочку, що лишалася з батьком, німці погнали в неволю. Останні роки художник не жив, а доживав…

 

ВІКТОР ГЛУШКОВ (1923-1982) –  вчений, піонер комп’ютерної техніки, автор фундаментальних праць з кібернетики, математики і обчислювальної техніки. Засновник Інституту кібернетики НАН України, який зараз носить його ім’я.

Народився 24 серпня 1923 в Ростові-на-Дону у родині гірничого інженера, що походив з давнього козацького роду зі Станиці Луганської на Луагнщині.

1941 року Віктор із золотою медаллю закінчив школу у місті Шахти Ростовської області. Хлопець був надзвичайно технічно обдарованим – у 5 класі сам збирав радіоприймачі.

На початку німецько-совєтської війни працював на оборонних роботах. Працювати почав у 1943 році начальником відділу технічного контролю шахтоуправління тресту «Шахтаантрацит» міста Шахти Ростовської області.

У 1943 році він став студентом теплотехнічного факультету Новочеркаського індустріального інституту. На четвертому році, коли пішли курси за фахом, Глушков зрозумів, що теплотехнічний профіль його не задовольняє, і вирішив перевестися в Ростовський університет. Екстерном склав всі іспити за чотири роки університетського курсу математики та фізики і став студентом п’ятого курсу Ростовського університету. Тут в 1947 році він захистив дипломну роботу, в якій розвинув новий метод обчислення таблиць невласних інтегралів.

У 1949 році Глушков вступив до аспірантури Свердловського університету на заочне відділення. В кінці 50-го року у нього була вже готова дисертація «Теорiя локально-нільпотентних груп без крутiння з умовою обриву деяких ланцюгiв пiдгрупи», яку вчений блискуче захистив, і одразу був призначений доцентом.

З 1951 року Віктор Михайлович почав займатися новою для себе областю – теорією топологічних просторів. У 1955 році Глушкову першому в світі вдалося вирішити узагальнену п’яту проблему Гільберта і захистити на основі даної роботи докторську дисертацію в Московському університеті.

Проблема Гільберта входить до числа 23 найбільш великих і складних проблем математики. Рішення кожної проблеми Гільберта ставало сенсацією у світовій науці. Так Глушков увійшов до числа провідних алгебраїстів.

Здавалося б, це повинно було визначити шлях молодого вченого. Однак у 50-ті роки почалося становлення вітчизняної електронно-обчислювальної техніки. У 1951 році групою дослідників АН УРСР під керівництвом академіка Сергія Лебедєва була створена перша в СРСР і континентальній Європі ЕОМ – «МЭСМ».

Новий напрямок захопив Глушкова, і 1956 року він радикально змінює сферу діяльності, і пов’язує своє життя з кібернетикою, обчислювальною технікою і прикладною математикою.

З цього часу Глушков жив і працював у Києві. Тут він керував лабораторією обчислювальної техніки і математики Інституту математики АН України, створеною раніше Лебедєвим і відомою своїми піонерськими розробками обчислювальних машин «МЭСМ» та «СЭСМ».

Колектив лабораторії спочатку зустрів нового керівника з певною недовірою, хоча як людина він одразу ж викликав симпатії. «Маститі» співробітники, що побували під керівництвом самого Лебедєва, сумнівалися, чи зможе теоретик-математик вникнути у виробництво обчислювальних машин, де потрібно не інтеграли розв’язувати, а вміти тримати в руках паяльник. Але Глушков впорався.

Розробка двомашинної системи радіолокаційного виявлення повітряних цілей і наведення на них літаків-винищувачів була ще однією великою роботою, розпочатою до приходу вченого. З появою Глушкова під неї почали формувати сувору наукову базу, формулювати математичну теорію процесу наведення. Результати були схвалені замовником і використанідля створення штатних систем ППО.

У 1957 р. Глушков став директором Обчислювального центру АН УРСР з правами науково-дослідної організації. А у грудні 1962 року на базі ОЦ АН УРСР був організований Інститут кібернетики АН УРСР. Його директором, природно, став Глушков.

Варто сказати, що чимало ідей і розрахунків вченого не були втілені або через брак фахівців – інженерів та програмістів, або через технічну відсталість – ідею просто неможливо було матеріалізувати.

Наприклад, в кінці 60-х років під керівництвом Глушкова було розпочато розробку ЕОМ «Україна» – черговий крок у розвитку інтелектуалізації ЕОМ і розвитку архітектури високопродуктивних універсальних ЕОМ, що відрізнялась від архітектурних принципів Дж. фон Неймана. ЕОМ «Україна» не була побудована через відсутність в той час необхідної елементної бази.

Ідеї, покладені В.М. Глушковим в основу проекту «Україна», багато в чому перевершували те, що було використано в американських універсальних ЕОМ 70-х років.

У 1974 р. В. М. Глушков на конгресі IFIP виступив з доповіддю про рекурсивну ЕОМ (співавтори В.О. Мясников, М.Б. Ігнатьєв, В.О. Торгашев). Він висловив думку про те, що тільки розробка принципово нової нефоннеймановської архітектури обчислювальних систем дозволить вирішити проблему створення суперЕОМ, продуктивність яких збільшується необмежено при нарощуванні апаратних засобів. Ідея побудови рекурсивної ЕОМ, підтриманої потужним математичним апаратом рекурсивних функцій, випередила свій час і залишилася нереалізованою через відсутність необхідної технічної бази.

Глушков був визнаним у світі авторитетом в галузі кібернетики. Монографія  «Введение в кибернетику» була видана в 1964 р. Кібернетика трактувалася В.М. Глушковим широко – як наука про загальні закономірності, принципи і методи обробки інформації та управління складними системами. Обчислювальна техніка розглядалася як основний технічний засіб кібернетики.

Практично всі розроблені в Інституті ЕОМ за керівництва Глушкова в свій час майже не поступалися закордонним аналогам і мали оригінальну архітектуру (лише на початку 80-х Союз перейшов на копіювання закордонних аналогів обчислювальної техніки, що згодом призвело до серйозного відставання радянських взірців від закордонних).

Під керівництвом Глушкова Головна редакція «Української радянської енциклопедії» видала першу в світі «Енциклопедію кібернетики» у 2-х томах українською (1973) та російською (1974) мовами.

Помер вчений 30 січня 1982 після тривалої і тяжкої хвороби.  Проблеми зі здоров’ям почались ще 1980 року. Попри головний біль, кашель, аритмію та стрибки Глушков працював у насиченому ритмі. Лікарі казали, що симптоми – результат перевтомлення. Дедалі вченому ставало гірше, в лікарні «Феофанія» йому поставили діагноз остеохондроз, пізніше припускалось вірусне ураження судин головного мозку. Не змогли визначити хворобу і в Москві – у Центральній кремлівській лікарні.

7 січня 1982 з Глушковим у Москві зустрівся відомий німецький нейрохірург професор Цюльх, що прибув з Кельна. Він діагностував смертельну хворобу — запущена пухлина довгастого мозку, що почала поширюватись по спинному мозку. Зарадити йому було вже неможливо. В лікарні Глушков до смерті надиктовував на магнітофон спогади та ідеї.

Кого цікавлять фахові подробиці розробок Глушкова – читайте матеріал тут: Більше про Глушкова: http://ua.uacomputing.com/persons/glushkov/

 

НІНА БІЧУЯ (1937) — письменниця, перекладачка.

Народилася у Києві. Закінчила факультет журналістики Львівського університету. Була на журналістській роботі. Працювала завлітом Львівського театру юного глядача.

У 1989—1997 — редакторка газети «Просвіта». 1975-1985 — працює у Львівському театрі юного глядача.

У літературі Ніна Бічуя унікальна або майже унікальна багатьма речами: тим, що працює в жанрі історичної новелістики; тим, що навіть у 1960-70-ті, коли українська література поверталася до рустикальності, проголошуючи село джерелом етики, письменниця стала предтечею нового урбназіму — того, що зіпнеться на ноги уже в 1990-ті. Ще одна “родзинка” творчості цієї авторки — чимало її текстів присвячені темі театру. Говорячи про тексти Ніни Бічуї, не можна обминути мову — вона заворожує.

Стилю Ніни Бічуї притаманні глибокий психологізм й інтелектуальна напруга, медитативність, безсюжетність, висока культура слова та рельєфність письма. Її художні писання відзначаються вишуканістю й елегантністю, приворожують артистичністю й стрімкістю польоту авторської уяви. Новелістичне слово Ніни Бічуї дихає й прискорено пульсує, його можна відчути на доторк, воно звучить і має колір і запах.

Такою письменниця є у своїх кращих урбаністичних, психологічних й історичних новелах та притчах, які увійшли до книга її вибраних творів «Землі роменські».

Інтерв’ю з письменницею – http://litakcent.com/2013/01/28/nina-bichuja-u-misti-ja-isnuju-j-ne-znaju-chy-mohla-by-isnuvaty-poza-nym/

 

СТАНІСЛАВ ВИШЕНСЬКИЙ (1944-2018) – поет, представник Київської поетичної школи.

Народився в місті Переяславі-Хмельницькому, що на Київщині. Закінчив Київський педагогічний інститут у 1969.

Працював редактором у різних виданнях, у 90-х був головним редактором Київської філії видавництва «Фоліо» (1994—1995).

Належав до покоління постшістдесятників (Київська школа поезії), тобто поетів-нонконформістів, з-поміж яких нині найбільш відомі Микола Воробйов, Василь Голобородько, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Валерій Ілля, Василь Рубан.

Вишенського називають найрадикальнішим поетом «Київської школи». «Недрукованість», «напівлеґальність», «самвидавний» формат у часи комуністичного режиму стимулювали аскетичний нонконформізм поета. На думку одних критиків, акцентний і силаботонічний вірш Вишенського, з феєричними й напрочуд енерґетичними метафорами, сприймається значно краще, ніж його ж таки насичені логічними кодами-шифрами верлібри, – а разом із тим декотрі з поціновувачів саме верлібри відчитували в нього як пріоритетні й найцікавіші.

Загалом у віршах Вишенського синтезовано прадавні символи, лексику та світогляд з радикальним аванґардизмом. Радикалізм поета полягав у тому, що він мав сміливість весь час дотримуватись кількох речей: експериментувати (тобто постійно шукати себе), протиставляти себе самого себе самому і не йти на жодний соціальний компроміс.

Суть його творчості знаходимо у вершинній збірці «Симфори», тексти якої виникли як витворення, омовлення світу живого «іншого», рослин, комах, тварин тощо. Це омовлення зделогізувало мову і витворило ніби паралельний світ, ніби сни тих «інших» живих організмів. Новизна Станіслава Вишенського просто приголомшлива, що є спробою омовлення галюцинацій Світу, своєрідною пан-космогонією українського сюрреалізму.

Перші збірки поета побачили світ у самвидаві, зокрема «Змова дзеркал» (1969), «Пунктир навіженств» (1971) та «Симфори» (1975).

Наприкінці 80-х стали збірки стали вже виходити офіційно.

Вибрані твори поета увійшли в книгу «Полювання на мисливця». Понад 700 сторінок вмістили вірші, напівбіографічну прозу й світоглядні есеї.  Сюди увійшли ввійшли вірші, що побачили світ у різних видавництвах протягом 1987 – 2005 р.р., та проза й есеїстка з книги хронік «Метастази» (2003 р.).

Почитати поезії Вишенського: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=83&type=biogr

 

АНДРІЙ ІЛЛІНСЬКИЙ (1949)  — художник, скульптор-кераміст і графік.

Народився у Києві. Його мати – археологиня,  дослідниця історії скіфів Варвара Іллінська.

1976 року Андрій закінчив художній факультет Московського поліграфічного інституту. Відтоді працює у Києві.

Улюблений матеріал митця – глина.  Іллінський неодноразово брав участь у художніх симпозіумах керамістів у Музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному .

Роботи художника зберігаються у НМУНДМ (м. Київ), Національному музеї-заповіднику українського гончарства, приватних колекціях в Україні, Німеччині, Ізраїлі, США, Франції, Швейцарії.

 

ОЛЕКСАНДР КОЗАРЕНКО (1963) –  композитор, піаніст, музикознавець.

Народився у м. Коломия на Івано-Франківщині. Закінчив як піаніст Львівське музичне училище та Київську консерваторію і аспірантуру. Стажувався у Вюрцбурзькому університеті (Німеччина, 2004). Доктор мистецтвознавства (2001).

З 1992 року викладає на кафедрах композиції та історії музики Львівської музичної академії, завідує кафедрою філософії мистецтв.

Як композитор працює у жанрах симфонічної, оперної, балетної, хорової, камерно-інструментальної, вокальної та театральної музики. Його твори увійшли до репертуару провідних колективів та виконавців України (ансамбль Київська камерата, Київський саксофоновий квартет, оркестр Віртуози Львова, капела Трембіта та інші), виконувалися в Україні та у багатьох країнах світу.

Як піаніст надає особливу увагу виконанню української музики ХХ–XXI століть, насамперед у складі дуету зі скрипалькою Лідією Шутко.

 

МАРИНА ТИМОФІЙЧУК (1987) —поетка, авторка і виконавиця пісень, творче псевдо – NAVKA.

Народилася в Чернівцях. Навчалась в Чернівецькому училищі мистецтв ім. С. Воробкевича, закінчила філологічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.

Вокалом почала займатись у 14 років під керівництвом Олени Кузнєцової — першою виконавиці пісні В. Івасюка «Червона рута».

За два тижні до початку Революції Гідності з’являється пісня Марини Тимофійчук «Доборолися» на слова Ліни Костенко. Після вбивства на Майдані Сергія Нігояна народжується пісня «Я не дозволю вбивати мого брата», на яку майже через рік відзняли кліп. Пісня за один день набирає десятки тисяч переглядів.

По завершенню Революції Гідності Тимофійчук очолює Департамент суспільних комунікацій Чернівецької ОДА з надією, що зможе щось змінити в країні.

В цей період знайомиться з величезною кількістю військових, проводжає їх на війну, організовує зустрічі хлопців на батьківщині, відвідує шпиталі. Саме через емоції, викликані історіями хлопців, з’являлись все нові і нові пісні на цю тему. В цей час Марина займається благодійною діяльністю, організовує благодійні концерти для збору коштів пораненим.

У 2015 році звільняється з держслужби, остаточно вирішивши займатись мистецтвом. На Різдвяні свята у 2015 році їде з благодійними концертами в зону АТО. Концерти проходили в найрізноманітніших умовах: від розбомбленої музичної школи в Станиці-Луганській — для 30 глядачів, до клубу в колишньому таборі — для 300 військових, де вони разом співають «Я не дозволю».

Згодом починають народжуватись позитивні і ліричні пісні, не пов’язані з війною. Одним із таких творів стає пісня «Подоляночка», яка поєднала сучасну музику та народні слова.

Сторінка в ФБ:  NAVKA – Марина Тимофійчук

Канал в Ютуб: https://www.youtube.com/channel/UCat3OSxzNRYtDv8XG5MG_SQ

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі проти російських окупантів на Донбасі.

 

РОМАН СЕХ (1989-2015)— молодший сержант ЗСУ.

Народився у смт Покровське на Дніпропетровщині.

Стрілець, 20-й окремий мотопіхотний батальйон, 93-тя ОМБр.

22 січня 2015 року російські збройні формування на бронетехніці заїхали у селище Красний Партизан, де знаходився блокпост зі взводом 20-го окремого мотопіхотного батальйону. 20 оборонців блокпосту, незважаючи на чисельну перевагу противника — до роти, яких з іншого боку посилювали танки, відбивалися дві години.

Капелан 20-го батальйону отець Дмитро Поворотний вивіз з окупованої території тіла Колісника, молодшого сержанта Романа Сеха, солдата Сергія Слісаренка, молодшого сержанта Альберта Саруханяна.

Без Романа  залишилася мама.

 

СЕРГІЙ БІЛОУС (1974-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Микове на Волині. Колишній десантник, служив у хирівській військовій частині, згодом вона була розформована, і він влаштувався працювати на залізницю. Проживав у селі Скелівка Львівської області.

З початком російської агресії  добровольцем пішов до військкомату. Солдат, номер обслуги 24-ї ОМБр.

20 серпня 2014 року дві повітряно-десантні роти 234 ДШП разом з окремими контрактниками 104 ДШП, а також підсилені 6-8 танками 35 ОМСБр, вибили українських військових 24 ОМБр з блок-постів «Гагарін» та «Поступ», що були розгорнуті на висотах під Георгієвкою.

Українське командування зрозуміло, що бій іде з регулярними підрозділами російської армії і викликало повітряну підтримку. Вилетіло дві пари Мі-24 зі складу 7 ОПАА. Після того як перша пара відпрацювала по висоті, зайнятій російськими підрозділами, через брак координації друга пара відправилась летіти туди ж, і один Мі-24П був збитий. Загинули майор Олег Бірюк та капітан Антон Родіонов.

Після вильоту авіації, по висоті прямою наводкою відкриває вогонь артилерія 30 ОМБр. Десантники 234 ДШП почали нести втрати — загинув командир роти капітан Антон Короленко та до взводу десантників. Російські сили були змушені відступити.

В цьому бої Сергій Білоус і загинув.

Залишились дружина, двоє синів та донька.

 

СЕРГІЙ АВРАМЕНКО (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Сумщині. Працював в Державній пенітенціарній службі України, майже 14 років — молодший інспектор в Роменській виправній колонії № 56, село Перехрестівка. Останнім часом працював кінологом, 2011 року вийшов на пенсію. Їздив на заробітки до Києва.

Після отримання повістки одразу прибув для підготовки. Оператор-топогеодезист, 9-та батарея, 27-й реактивний артилерійський полк. Під час обстрілів, коли дзвонила дружина, казав, що то навчання. Любов до тварин не покинула і на фронті — доглядав покинутих кота й собаку. Переважно займався автомеханікою, заміняв електрика. Побував у відпустці 25 серпня.

Уночі проти 4 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території РФ із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку біля Старобільська. Увечері того дня він додзвонився до брата дружини й повідомив: «Ти тільки не кажи дружині, але цю ніч ми не переживемо…»

 

Без Сергія залишились батьки, дружина та син.

 

ОЛЕКСІЙ ЛЕПКАЛЮК (1956-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у с. Старий Косів на Івано-Франківщині. З 1984 року проживав у Лисичанську на Луганщині. Відслужив строкову службу в десантних військах. Цікавився філософією, захоплювався електротехнікою. Брав активну участь у подіях Революції Гідності, разом із сином був на Майдані.

В часі війни з травня — доброволець, стрілець, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

20 липня 2014-го загинув у бою за блокпост під час мінометного обстрілу під Луганськом. Першим зірвав «прапор ЛНР» на блокпосту.

Без Олексія лишилися мати та  син.

 

ВОЛОДИМИР ЮЩЕНКО (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Чернігові.

Мобілізований 19 березня 2014 року. Був гарним технічним спеціалістом, і його хотіли залишити в Гончарівському готувати техніку, але він прагнув на передову. Солдат 1-ї окремої гвардійської танкової бригади, служив на посаді навідника.

Загинув у ніч на 4 вересня близько 2-ї години — від осколкового ураження під час обстрілу з РСЗВ «Смерч» поблизу села Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області; снаряд влучив у танк. За словами очевидців, обстріл вівся з території РФ.

Без сина лишились батьки.

 

ОЛЕКСАНДР РОМАНЮК(1989-2014) — лейтенант міліції, МВС України.

Народився в селі Вільшанка Житомирської області. У 2011 році закінчив Одеський державний університет внутрішніх справ. Із серпня 2013-го — оперуповноважений Київського районного відділу карного розшуку Одеського міського управління ГУ МВС.

Із серпня 2014-го — інспектор штабу, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Шторм».

20 вересня 2014-го року, близько 2-ї години ночі, на трасі «Дніпропетровськ — Нікополь» водій автобуса (що превозив із зони проведення бойових дій 34 бійців БПСМОП «Шторм»), який не відпочивав дві доби, заснув за кермом та втратив керування. Автобус з’їхав в кювет і перекинувся, більшість пасажирів дістали травми, двоє з них — лейтенант міліції Олександр Романюк і старший сержант міліції Олександр Лисоконь загинули.

Вдома лишилися батьки та двоє братів. Похований у с. Вільшанка на сільському кладовищі.

 

ВІТАЛІЙ ЧУМАК (1990-2015) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у смт Єрки Черкаської області.

31 липня 2014 року пішов служити до 128 Мукачівської окремої гірсько-піхотної бригади.

Загинув 8 лютого 2015 р. під час відводу підрозділу із селища Рідкодуб (Шахтарський район) під Дебальцеве.

 

РУСЛАН ГОЛЯНОВСЬКИЙ (1982-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Горичів  на Волині. Старший серед трьох дітей у родині. Закінчив школу, працював у приватного підприємця. Добре розбирався у техніці та столярній справі, був добрим господарем удома, часто допомагав сусідам по господарству.

Мобілізований до лав ЗСУ ще на початку квітня 2014 року. Служив водієм у 51-ї механізованій бригаді. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії.

25 серпня 2014 року 3-й батальйон бригади потрапив у оточення біля Іловайська. Тоді під ракетним та танковим вогнем проросійських бойовиків та російських військових загинули та потрапили в полон десятки воїнів 51-ї бригади.

Рідні останній раз розмовляли із Русланом близько 20 години 24 серпня.

Залишились батьки, дружина, двоє маленьких дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада