Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.07.2020

24 липня.

Згадуємо таких непересічних особистостей,  народжених цього дня:

  • учасник національно-визвольного руху, що разом з другом виготовив і 1 травня 1966 року встановив на даху у центрі Києва жовто-блакитний український прапор;
  • керівник художній керівник Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру, за часів якого театр дійсно був українським – усі вистави, крім російської класики, йшли української мовою;
  • видатний карикатурист, що видав один з перших в Україні графічних романів;
  • художниця, яка проілюструвала десятки дитячих книжок та створила десятки марок для Укрпошти;
  • брати-близнюки: видавці і письменники.

А також вшануємо пам’ять захисників України, які могли б сьогодні відзначати день народження – якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти російську агресією на Донбасі. Сьогодні серед них – не лише уродженець Луганщини, а й росіянин, совєтський офіцер, який жив на Донбасі, брав участь у Революції Гідності та добровольцем пішов захищати свою другу Батьківщину – від першої.


Починаємо:

ГЕОРГІЙ МОСКАЛЕНКО (1938) — дисидент та політв’язень, учасник національно-визвольного руху, який разом із Віктором Куксою вночі 1 травня 1966 встановив на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства український національний прапор.

Народився в Одесі у сім’ї портового робітника й кухарки. 1944 року, уникаючи обстрілу, сім’я перебралася в с. Якимів Яр Ширяївського району Одещини. З 1955 року працював слюсарем-сантехніком на будівництві в Києві, 1957–60 служив у війську.

У 1962 році закінчив вечірню школу та вступив на вечірній відділ Київського інституту народного господарства (КІНГ), під час навчання працював майстром у Київському спеціалізованому управлінні № 521.

В ніч проти 1 травня 1966 року Москаленко разом із товаришем по гуртожитку Віктором Куксою на даху Київського інституту народного господарства встановили блакитно-жовтий прапор.

Місце було обране з огляду на те, що в тому районі вранці формувалися колони демонстрантів. Жовто-блакитний прапор був пошитий з двох жіночих шарфів. З грошей УНР скопіювали національний герб, вирізали його з чорної матерії і нашили на прапор. Друкованими літерами, чорнилом на прапорі було дописано: «Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ». Москаленко стояв на сторожі біля пожежної драбини з самопалом, а Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножом червоний прапор і натомість прив’язав синьо-жовтий.

Вранці двірник інституту помітив прапор і повідомив про це вахтера, який викликав секретаря партійної організації інституту Романа Костюка та проректора Костянтина Капустіна. Ті віднесли прапор до парткому, звідки Костюк викликав представника міліції. На виклик прибув співробітник КДБ Київської області лейтенант Іванов, який забрав полотнища червоного та синьо-жовтого прапорів. Вже о 10:30 до інституту прибула слідча група під керівництвом лейтенанта КДБ Берестовського, який порушив кримінальну справу за «посягання на територіальну цілісність УРСР».

В інституту провели письмові диктантів серед студентів, щоб виявити почерки, максимально наближені до стилістики напису на синьо-жовтому прапорі. І слідство врешті вийшло на організаторів вивішування синьо-жовтого прапора.

Григорій Москаленко та Володимир Кукса були заарештовані 21 лютого 1967 р. Вироком Київського обласного суду на закритому засіданні Григорія Мокаленка було визнано винним у проведенні антирадянської агітації і пропаганди та у виготовленні та зберіганні вогнепальної зброї (самопал) і засуджено в сукупності до 3 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Віктора Куксу — за ту ж антирадянську агітацію та за носіння холодної зброї (кухонного ножа) — до 2 років.

Москаленко карався у Мордовських таборах, де українці становили три чверті контингенту.

Звільнившись 1970 року,  Москаленко з труднощами влаштувався сантехніком, пізніше був бригадиром, майстром, виконробом. Вищу освіту вже не здобув.

У 1990-х роках брав участь у русі за незалежність. 1990-95 рр. був депутатом Бучанської селищної Ради.

Судове рішення в частині засудження Москаленка та Кукси за антирадянську агітацію було скасоване 1994 року. Але судимість за носіння зброя – вогнепальної (самопал) та холодної (кухонний ніж) так і не зняли.

2002 р. в Києві було створено Громадський комітет (згодом Громадська організація) “За реабілітацію «першотравневої двійки», який поставив за мету домогтися повної реабілітації Москаленка, Кукси та інших репресованих з політичних мотивів, але засуджених за кримінальними статтями – що було розповсюдженою практикою каральних органів совєтів.

Указом Президента України Віктора Ющенка від 18 серпня 2006 Москаленко нагороджений орденом «За мужність» І ступеня. А остаточно реабілітований – лише 26 січня 2007 року.

Як добивалися реабілітації Москаленка і Кукси і чому ця справа так повільно просувалася, почитати можна тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2009642-ukrainskij-prapor-nad-kievom-1-travna-1966-roku.html

 

МАРК БРОВУН (1946-2012) — художній керівник Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру.

Народився у Донецьку. Закінчив економічний факультет Донецького державного університету та режисерський факультет Луганського інституту культури і мистецтв.

Був керівником-тренером збірних команд Донецької області та УРСР з воєнізованого багатоборства під його керівництвом збірна УРСР неодноразово ставала призером, а у 1974 році — чемпіоном СРСР.

У Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі працює з 1976 року. У 1987 році був призначений директором, у 1994 році — директором-художнім керівником. З 2009 року — художній керівник театру.

Ініціював проведення регіонального театрального фестивалю «Театральний Донбас» та відкритого фестивалю вистав та концертних програм для дітей та юнацтва «Золотий ключик».

Марк Бровун вважав, що сполучення музикального і драматичного в самій природі українського народу. І коли світ тільки зараз рухається в напрямку синтетичного театрального мистецтва, українському музично-драматичного театру вже кілька століть. Режисер висловлював думку, що з українського музично-драматичного театру варто зробити своєрідний національний бренд, продемонструвати і відкрити світу , як свого часу Дягілєв відкрив світу російський балет.

Бровун пишався тим, що керований ним театр – один з найбільш відвідуваних в Україні.  За часів Бровуна репертуарна політика передбачала рівне представлення вистав української, світової та сучасної драматургії.  Усі спектаклі, крім російської класики, йшли українською мовою.

— Пам’ятаю, якось до мене приїхав гість із близького зарубіжжя, – розповідав Марк Бровун, – А в нас саме йшла постановка «Зілля» за Ольгою Кобилянською. У залі – ніде яблуку впасти. А оскільки спектакль дуже щемливий, атмосфера відповідна: глядачі щиро співпереживають  перипетіям на сцені. Мій гість спершу навіть не повірив: «Слухай, я хіба зараз не в Донецьку?..» Тобто він тоді на власні очі та вуха пересвідчився, що міфи про тотальну русифікацію нашого краю дуже й дуже перебільшені. Хоч, звісно, нам довелося чимало попрацювати в цьому плані. Вважаю, ми зуміли витримати свою лінію, завдяки якій уникнули примусової «українізації» глядачів, а зробили цей перехід дуже виважено й послідовно. Розібравшись у ситуації, насамперед переклали українською мовою всі спектаклі для дітей молодшого та середнього віку. А згодом взялися оновлювати репертуар і для дорослих глядачів.

У 1992 році вперше в Україні, коли фільму ще не було, в театрі зробили постановку за романом Павла Загребельного «Роксолана». Це був своєрідний переломний момент, адже вистава мала велику популярність у глядачів.

— Тим часом ми вирішили поставити «Народний Малахій» Куліша. Пам’ятаю, тоді вистачало тих, хто сумнівався.  «Не забувай — це Донецьк!», «Ніхто не буде ходити!» — давали мені поради. Втім, місцева публіка дуже схвально прийняла виставу. Так само добре оцінили нашу роботу і в Києві, де ми були на гастролях у театрі ім. Лесі Українки. А «Енеїда» Котляревського, вшанована Шевченківською премією, на якийсь час стала нашою візитівкою.

Варто зазначити, що зараз театром в окупованому Донецьку керую дочка Марка Бровуна – Наталя Волкова. Звісно, з назви театру  слова «національний» та «український» зникли, проте з’явилось слово «республіканський». ЩО вже казати про мову вистав! Від складу, який був у довоєнні часи, не лишилося майже нікого.

Як розповідав провідний актор театру Андрій Романій, звільнили головного диригента муздрами Євгена Кулакова. За формальним приводом приховувалася основна причина – він пам’ятав колишній, довоєнний театр, і рівень акторів і виконавців.

За словами Андрія Романія, там зараз театр третього складу: перший склад поїхав (як це зробив і Романій.Ю що працює в Київському театрі ім. Франка), а другий склад – розігнали. Врешті залишилися ті, у кого були незначні ролі, або непідготовлена молодь. Хоча окремі талановиті люди там і лишилися, але їх абсолютна меншість…

Інтерв’ю з Марком Бровуном: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/marko-brovun-nash-teatr-rozvinchuye-mifi-pro-total/

 

 

ВОЛОДИМИР КАЗАНЕВСЬКИЙ (1950) —художник-карикатурист, дослідник теорії мистецтва карикатури. Співзасновник та член правління Київського клубу карикатуристів «Архигум».

Народився в м. Лебедин на Сумщині. Ще в школі він писав гумористичні оповідки, а потім вже вдався до малювання. Протягом восьми років працював на радіозаводі в Києві, а згодом створення карикатур з хобі стало роботою.

Казаневський провів чимало  персональних виставок карикатур у країнах Європи, США, Японії, Ірані, отримував перші призи на багатьох міжнародних конкурсах карикатуристів.

2018 року художник випустив графічний роман «Ватні Коліна». Це серія самодостатніх малюнків, яка вибудована автором у певній послідовності, при цьому існує зав’язка, розвиток сюжету і кульмінація. Він немов витканий з маленьких притч-малюнків, які розповідають про людей, котрі опустилися на коліна, оскільки перестали поважати себе, і так, плазуючи, продовжували жити. Чи піднімуться ці люди з колін? Чи достатньо у них волі для цього? Хто або що допоможе їм? Роман є яскравою сатирою на сучасне суспільство.

Інтерв’ю з Казаневським, заголовком для якого стало кредо художника: «Карикатура – це заперечення зла»:

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/volodimir-kazanevskiy-karikatura-ce-zaperechennya-zla

 

 

КАТЕРИНА ШТАНКО (1951) — художниця та письменниця, відома ілюстраціями до дитячих книжок і підготовкою марок для Пошти України

Народилася 24 липня 1951 р. в м. Сімферополі, в родині вчених. навчалася в Кримському художньому училищі, закінчила Київський Державний художній інститут та аспірантуру при Академії Образотворчих мистецтв у Москві (Академічні художні майстерні).

Співпрацювала з видавництвами «Веселка», «Дніпро», «Свенас», «Марка України», «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Грані-Т» та «Видавництво Старого Лева». Учасниця багатьох республіканських всесоюзних та міжнародних виставок.

2014 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла книга «Дракони, вперед!», в якій Катерина Штанко виступила і як ілюстратор, і як автор. Ця робота була визнана «Дитячою книгою року BBC — 2014».

Штанко неодноразово була переможнице. Конкурсів книжкової графіки, зокрема отримала першу  премію конкурсу «Книжка року» за книжку «100 казок» (обкладинка, форзац, 14 ілюстрацій).

А її серія поштових марок «Квіти України» отримала Всесвітній кубок марок та премію Міжнародного товариства філателістів «За найкращу марку 10-ліття».

Інтерв’ю з ілюстраторкою: https://comments.ua/life/500544-de-zhivut-ukrainski-drakoni.html

 

 

ДМИТРО ТА ВІТАЛІЙ КАПРАНОВИ (1967) — письменники, видавці, публіцисти, громадські діячі.

Брати Капранови народилися 24 липня 1967 року в м. Дубоссари, нині Молдова.

Дитинство минуло в Очакові Миколаївської області, там же у 1984 році закінчили середню школу. Української мови у школі не вивчали – за розповсюдженою тоді практикою були звільнені від неї «за станом здоров’я». Втім, стан здоров’я не завадив їм закінчити ще й спортивну (греко-римська боротьба) та музичну (фортепіано) школи.

Брати вважають, що звільнення від української у школі пішло їм лише користь, бо вони не набули відрази до неї, що зазвичай трапляється з тими, хто вивчає українську мову та літературу на нудних уроках. (Тут я з ними цілковито погоджуюсь – як людина, що також була звільнена від цих уроків)

Вищу освіту Капранови отримували в Уральському політехнічному інституті (м. Свердловськ, Росія) та Московському енергетичному інституті за фахом «Технічна кібернетика».

У 1988 одружилися з сестрами-близнючками та переїхали до Москви. Працювали на різних посадах у фармацевтичному та виноробному бізнесі.

На початку 90-х у Москві організувався потужний український діаспорний рух. Брати Капранови в цей час видавали московську українську газету «Тинди-ринди» та журнал української фантастики «Брати».

Тоді ж почали писати свою першу книжку «Кобзар 2000». Капранови працювали над цією книжкою 10 років, а закінчили вже 1998 р. у Києві, адже вирішили повернутися в Україну, бо за кордоном у них не було перспективи реалізуватися українським митцям.

Опинившись у Києві в час книжкового «голодомору» (1998 р.), Капранови не могли видати свою книжку, тому вирішили самі стати видавцями.

Перший книжковий проєкт Капранових — каталог книжок поштою «Книгоноша». У 1998 р. році брати зібрали з усіх видавництв усі книжки українською мовою, які були на складах, — незалежно від року видання. Таких книжок набралося 600 назв, усі вони ввійшли до першого каталогу. (тобто – 1998 р. в Україні існувало лише 600 назв книжок українською мовою, що засвідчено документально).

1999 р. Капранови разом із телеканалом «1+1» та шоколадом «Корона» організували перший конкурс української гостросюжетної літератури «Золотий Бабай». Переможцем став роман «Ключ» Василя Шкляра (про нього – в огляді за 10 червня).

2000 р. стартувало видавництво «Зелений пес», яке очолили Віталій та Дмитро. Першою книжкою став роман Леоніда Кононовича «Я, зомбі».

А вже наступного року вийшов «Кобзар 2000» братів з ілюстраціями Владислава Єрка (про нього – в огляді за 1 липня). «Кобзар 2000» мав непоганий відгук і перевидавався вже 5 разів. 2010 році вийшло оновлене і доповнене видання цієї збірки різножанрових оповідань, кожне з яких повторює назву відомих Шевченківських творів.

Восени 2004 вийшов друком другий роман Капранових «Приворотне зілля», з а два роки побачив світ  третій їхній роман «Розмір має значення». Восени 2009 року брати видали свою першу книжку для дітей «Зоряний вуйко».

Восени 2010 року вийшов «Кобзар 2000 + Нові розділи + Найновіші розділи».

2013 року брати Капранови видали, як зазначено в анотації, «для дорослих і дітей, для батьків, які хочуть, щоб їхні нащадки виросли українцями», 80-сторінкову «Мальовану історію Незалежності України».

2016 року Брати Капранови презентували свій новий роман «Забудь-річка»

Сьогодні видавництво «Зелений пес» видає понад 60 назв українських книжок щороку і є одним з лідерів на ринку художньої літератури. Поживитися, що зараз пропонує видавництво братів Капранових «Зелений пес» можна тут: http://www.greenpes.com/index.php?page=main.

Стежити за діяльності тандему можна на сторінці в ФБ Брати Капранови

А на Ютуб каналі братів Капранових варто подивитися і послухати розвінчання совєтських історичних (і не тільки) міфів.

 

Пом’янемо захисників України, які віддали життя, щоб зупинити російських окупантів. Сьогодні серед них – не лише уродженець Луганщини, а й росіянин, совєтський офіцер, який жив на Донбасі, брав участь у Революції Гідності та добровольцем пішов захищати свою другу Батьківщину – від першої.

 

ЄВГЕН ЛЕТЮКА (1998-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Петропавлівка (Луганська область), закінчив Петропавлівську школу № 2.

Коли йому виповнилося 18 років, пішов на військову службу за контрактом — з 29 липня 2016 року. Служив на посаді командира відділення. Солдат, механік-водій 3-го відділення 2-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 109-го батальйону 10-ї бригади.

9 листопада 2018-го увечері загинув у бою поблизу села Кримське (Новоайдарський район), рятуючи пораненого побратима — російськи окупанти відкрили зосереджений вогонь зі стрілецької зброї по одному з опорних пунктів біля окупованого Жолобка, що розташований впритул до «Бахмутської траси».

Підрозділ, що вступив у бій, був своєчасно посилений, і за годину вогнева активність ворога була повністю придушена, проте в ході бою, під час висування резерву до бойових позицій, солдат Іван Воробей зазнав смертельного вогнепального поранення. Солдат Євген Летюка намагався перетягнути пораненого до окопу, проте також зазнав смертельного наскрізного вогнепального поранення у голову.

 

МИКОЛА КОЗЛОВ (1953-2014) — майор у відставці, боєць добровольчого батальйону «Донбас».

Народився в Росії, з 1980 року родина проживала в селищі Білозерське Донецької області. Працював шахтарем на шахті, де робив і його батько. Чемпіон Донецької області серед юніорів з боксу. Після строкової служби вступив до Московського вищого прикордонного командного училища. Служив у прикордонних військах, у Грузинській РСР, начальник прикордонної застави, Ахалціхський загін, здійснив кілька затримань. Після звільнення проживав з родиною у Запорізькій області.

Коли на Майдані в Києві почали розстрілювати людей, Козлов не повірив та вирушив до Києва – хотів особисто в усьому пересвідчитися. 20 лютого був на Майдані, виносив поранених, доносив покришки. Побачене стало для нього одкровенням: «Несуть хлопчину з двома кулями в грудях на щиті – він такий дрібненький, що весь поміщався на дерев’яному щиті, котрим прикривався. З нього кров цебенить, а він співає гімн України…»

Для росіянина, совєтського офіцера Миколи Козлова анексія Росії в Криму стала справжнім шоком. Він добровольцем пішов у військомат, але його не хотіли брати через вік. Тоді він записався у добровольчий батальйон «Донбас» (на той час батальйон ще не входив до складу ЗСУ чи Нацгвардії).

На передовій Микола Козлов перебував з 8 травня 2014-го.

У складі взводу (25 бійців), вранці 23 травня 2014 року, пересуваючись колоною з легкових автомобілів і мікроавтобусів, зі стрілецьким озброєнням біля села Карлівка, Марьїнского району, Донецької області потрапили в засідку терористів батальйону «Восток» (100 осіб) і прийняли бій. Терористи з числа колишніх кримських «беркутівців» та чеченців, на трьох БТР-ах, були озброєні крупнокаліберними кулеметами та гранатометами. В ході бою терористам підвозилося підкріплення з Донецька. Кількість була доведена до 300 осіб. Батальйон «Донбас» тоді втратив 5 чоловік загиблими та 6 — пораненими. Терористи — 11 загиблими, 6 — пораненими.

Будучи важкопораненим, практично знерухомленим — 5 кульових та 1 осколкове поранення (у тому числі в шию та хребет, прострелені обидві ноги), майор Козлов прикривав відхід товаришів. Перед смертю встигнув подзвонити до дружини та мовив: «Прощай».

Без Миколи Володимировича залишилися дружина, донька, та два сини. Один з них – Павло Козлов — молодший сержант, вояк 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, зазнав поранення під час одного з боїв. Батько ще за життя застав нагородження сина медаллю «За мужність».

 

ВОЛОДИМИР САЛІТРА (1989-2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Волиця, Львівська область. Після смерті батьків оформив опікунство над молодшим братом — аби його не забрали до інтернату.

Листопадом 2016-го вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 2-го відділення 3-го взводу 9-ї роти, 3-й батальйон 24-ї бригади.

11 липня 2019 року загинув під час бойового чергування на спостережному посту біля села Тарамчук Мар’їнського району. Володимир першим помітив підозрілий рух в напрямі позицій та отримав дозвіл на відкриття вогню — щоб унеможливити проникнення диверсантів. В цей момент ворожий снайпер, що імовірно прикривав дії ДРГ, здійснив постріл зі снайперської гвинтівки калібру 12,7 мм в бійницю, де знаходився боєць.

Без Володимира лишились сестра і брат.

 

ІВАН ТРОХИМЧУК (1993-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Тишиця, Рівненська область. 2010 року закінчив Тишицьку ЗОШ, мав здібності до математики. Протягом 2012—2013 років проходив строкову службу в лавах ЗСУ, стрілець-кулеметник.

Стрілець, 51-а ОМБр. Від 19 червня перебував у зоні бойових дій. Двічі поранений — біля селища Дзеркальне (Луганська область) та в Донецькій області. Лікувався у Рівному.

14 липня 2014 року під час переміщення в колоні поблизу села Черемшине Луганської області зазнав поранень вдруге — пострілом з ПТРК терористами уражено САУ 2С1. В бою тоді загинули солдати Іван Кантор та Олександр Абрамчук.

6 серпня 2014-го Іван помер внаслідок поранення, котрого зазнав у зоні бойових дій.

 

АРТЕМ КУЗЯКОВ (1980-2014) — солдат резерву, МВС України.

Народився та виріс в Сумах; закінчив ПТУ.

З весни 2014-го — доброволець, розвідник-санітар, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Однополчани згадують, що під час оформлення на службу у військовому резерві НГУ Артем наполіг на своєму бажанні служити саме в розвідувальному підрозділі. Під час визволення Лисичанська він дістав поранення, але не залишив підрозділу. Вдруге його поранило в Іловайську, коли він витягав з-під вогню поранених – багатьом із них врятував життя…

Загинув 20 серпня 2014 року в часі бою за звільнення Іловайська. Російські терористи захопили автобус з пораненими бійцями батальйону. Двоє поранених загинуло, решту вдалося відбити.

Без Артема лишилася донька.

 

СЕРГІЙ ГОРДІЄНКО (1979-2014) — майор ЗСУ.

Народився в м. Білопілля на Сумщині. Військову службу в Новограді-Волинському проходив з 2000 року — після закінчення Сумського військового інституту артилерії при Сумському державному університеті. Начальник розвідки відділення артилерії.

У квітні 2014 року в складі підрозділів 30-ї механізованої бригади був направлений до кордонів щойно анексованого Росією Криму — спершу до Чонгару, а потім в район Арабатської стрілки.

6 серпня артилеристів перекинули на Донеччину, в район Савур-Могили, де на той час точилися важкі бої за український кордон. Починаючи з 11 серпня позиції 3-го батальйону під Степанівкою Шахтарського району зазнавали нищівних артилерійських ударів з Росії.

Сергій загинув 13 серпня 2014-го в районі Степанівки. Офіцери отримали наказ самотужки виходити від кордону на захід. Сергій Гордієнко був у групі майора Миколи Лісовського, вони виходили останніми. Разом з ними загинули капітан Олег Обухівський, сержант Олександр Гордійчук, солдат Ян Даманський та ще один військовослужбовець, особа якого остаточно не встановлена.

Вдома залишилися батьки-пенсіонери, дружина та син.

 

МАКСИМ КОНДРАТЮК (1993-2019) — старший сержант ЗСУ.

Народився в місті Красилів Хмельницької області у родині робітників.

2013 року призваний на строкову службу — за контрактом, до 8-го окремого полку спеціального призначення. Займав посади розвідника-снайпера та командира 2-го відділення 2-ї групи, 8-а рота спеціального призначення.

З 16 травня 2014-го неодноразово брав участь у бойових діях на сході України; старший сержант.

10 вересня 2019 року група поверталася з виконання бойового завдання в районі проведення боїв на Луганщині. Максим підірвався на протипіхотній міні та зазнав чисельних вогнепальних осколкових поранень. 14 вересня 2019-го помер у Харківському військовому госпіталі.

Без Максима лишились батьки, вагітна на той час дружина та маленька донька.

 

КОСТЯНТИН БУША (1969-2014)— старший сержант, МВС України.

Народився в Дніпропетровську. Боронити Україну зголосився добровольцем, головний сержант взводу, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».

21 липня 2014-го увечері неподалік селища Кам’янка на блокпост українських сил АТО заїхав мікроавтобус, начинений вибухівкою, та підірвався. Загинуло п’ять військовиків, серед них Костянтин Буша і старший сержант Ігор Волошин, солдат Олександр Калаянов.

Лишився син.

 

ВАДИМ АНТОНОВ (1976-2014) — солдат резерву, МВС України.

Народився у Житомирі, закінчив Житомирський державний технологічний університет, інженер-механік. Активний учасник подій Революції Гідності, «Михайлівська» сотня самооборони Євромайдану.

В часі війни — солдат резервного батальйону оперативного призначення «Донбас» Національної гвардії України. Загинув 10 серпня 2014 року під Іловайськом в ході зіткнення із терористами при комплексному обстрілі позицій українських військових.

Однополчанин Вадим розповідав: “Він був надзвичайно світлою людиною. Він коли спілкувався з донькою, то в нього виростали крила. Завжди був попереду. Коли він з групою пішов прикривати снайпера, то, напевно, вже відчував щось погане. Ми потрапили у засідку та перший удар він узяв на себе. Після того у нас був бій. Ми забрали снайпера пораненого, але Вадима забрати не змогли. Ми поверталися двічі, перетягли його до залізобетонного паркану. Потім у нас не було шансів його забрати…»

Жовтнем 2014-го пошукова група місії «Чорний тюльпан» виявила тіло Вадима — у безіменному похованні біля кладовища в Іловайську — та доставила в Запоріжжя. Опізнаний за тестами ДНК.

Без Вадима залишились батьки, сестра, 6-річна донька.

 

ВОЛОДИМИР КОЛТУН  (1978-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився селі Полоничі Львівської області.

На весні 2014 року Володимир Колтун мобілізований до лав ЗСУ. Служив в 24-ій Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ (м. Яворів Львівської області).

З літа 2014 року Володимир Колтун брав участь в АТО.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області приблизно о 4:30 ранку блок-пост українських військ був обстріляний з території Росії. Внаслідок обстрілу загинуло 30 військовослужбовців ЗСУ і 6 прикордонників.

 

ОЛЕКСАНДР БРИГИНЕЦЬ (1992-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Жуківщина, Чернігівська область Після школи відслужив строкову військову службу. Призваний за мобілізацією 28 квітня 2014-го, солдат, номер обслуги, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1».

Загинув 29 січня 2015-го під час мінометного обстрілу у бою на блокпосту 1302 під Вуглегірськом. Тоді ж полягли старші солдати Сергій Андрусенко та солдати Олег Соломаха й Андрій Лебедєв.

31 січня рідні впізнали Олександра на відео, котре відзняли російські терористи. У квітні 2015-го ідентифікований за експертизою ДНК.

Без Олександра лишилися мама та сестра.

 

ВОЛОДИМИР ЧОРНОУС (1988-2014)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Панасівка на Вінниччині. Закінчив навчання в Харківському університеті Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. З 2009 року — на військовій службі. Командир зенітно-ракетного взводу, 15-й окремий гвардійський гірсько-піхотний батальйон 128-ї механізованої бригади.

19 липня група військових вирушила з Луганського аеропорту назустріч колоні, що прямувала до них з підкріпленням, потрапила під обстріл артилерії терористів, Володимир Чорноус загинув.

Вдома лишилися дружина та маленький син.

 

ВІТАЛІЙ БОЙКО (1973-2014) – вояк батальйону «Айдар» ЗСУ.

Народився у Києві, мешкав у Голосіївському районі, навчався у еколого-природничому ліцеї № 116, згодом працював водієм корпорації «УКРІНМАШ». Був активним учасником Революції гідності на Майдані Незалежності. З перших днів брав участь в АТО.

Загін бійців «Айдару» потрапив у засідку і зазнав значних втрат. Серед загиблих був й Віталій Бойко. Разом з Віталієм загинули підполковник Сергій Коврига, старший лейтенант Ігор Римар, старший сержант Сергій Шостак, старший солдат Іван Куліш, солдат Микола Личак, солдат Алієв Іолчу Афі-Огли, солдат Станіслав Менюк, солдат Орест Квач, солдат Михайло Вербовий, солдат Олександр Давидчук та солдат Ілько Василаш.

Протягом доби підрозділи батальйону «Айдар» брали участь у трьох різних операціях під Луганськом — Лутугине, Успенка та Георгіївка. В кожній із груп були втрати. Всього батальйон втратив тоді загиблими 12 бійців.

 

ЄВГЕН НЕФЕДЬЄВ (1970-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився 1970 року в місті Караганда (Казахська РСР). Проживав у місті Київ.

В часі війни — молодший сержант, командир відділення 24-ї ОМБр.

Уночі з 8 на 9 травня 2016 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Кримське (Бахмутський район) — група українських військовослужбовців під час патрулювання підірвалася на вибуховому пристрої з «розтяжкою», ще два вояки зазнали поранень.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада