Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
24.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

24 червня.

Згадаємо непересічних особистостей, що народилися цього дня:

  • літературознавець, міністр освіти УНР. Був вбитий більшовиками;
  • небіж Михайла Грушевського, організатор освіти на Донбасі;
  • вічений-історик, що довів наявність друкарень у дофедорівський період на українських землях;
  • художник зі школи бойчукістів;
  • режисер і співак, організатор українського культурного життя на Далекому Сході. Убитий у Владивостоку невідомими, вбивці не знайдені;
  • популярний кіноактор і співак ромського походження, керівних київського театру «Романс»;
  • вчений-фізик, популяризатор науки, літературознавець, поет і перекладач, один з видатних інтелектуалів сучасності;
  • видатна дипломатка, яка доклалася до здобутків України на євроінтеграційному шляху і до перемог у міжнародних судах з Росією. Перша людина, яка відмовилася від високої посади в адміністрації президента Зеленського;
  • захисник України, що пройшов найгарячіші бої російсько-української війни, «кіборг», повний кавалер ордена «За мужність».

Вшануємо пам’ять наших захисників, які могли б 24 червня святкувати день народження, – якби не російська агресія, яку вони зупинили ціною свого життя.


Почнімо і підемо за хронологією:

 

ІВАН СТЕШЕНКО (1873-1918) —громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець і письменник, перекладач.

Народився в Полтаві в багатодітній сім’ї відставного унтер-офіцера й полтавської міщанки. Батько, незважаючи на жорстку вдачу, намагався всім своїм дев’яти дітям дати освіту, для чого не шкодував коштів. Іван навчався в Полтавський класичній гімназії.

По закінченні історико-філологічного факультету Київського університету св. Володимира (1896) викладав у Київській жіночій гімназії. Вільно володів французькою, німецькою, іспанською, італійською, багатьма слов’янськими мовами, перекладав зарубіжну поезію.

Захопившись марксизмом, очолив радикальну групу студентської громади. Разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими в 1896 pоці заснував у Києві групу Українська соціал-демократія. Але вже 1897 року був заарештований за участь у студентських заворушеннях. Після п’яти місяців ув’язнення в Лук’янівській тюрмі був висланий з Києва без права проживання в університетських та губернських містах. Протягом 1897—1900 років разом із дружиною жив на чернігівському хуторі Миколи Садовського, займався перекладацькою та літературною працею. Повернувся до Києва 1900 року. Продовжив викладати словесність у жіночій гімназії та Музично-драматичній школі Миколи Лисенка. 1905 року був вдруге заарештований і відсторонений від педагогічної роботи.

Співвидавець гумористичних журналів «Шершень» і «Гедзь». 1913—14 редагував педагогічний часопис «Сяйво». 1915 очолював Тетянинську гімназію для біженців, де навчалися діти галичан, насильно вивезених до Києва під час окупації Галичини російською армією.

Був членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, секретарем Українського наукового товариства в Києві, дійсний член НТШ.

Після Жовтневого перевороту 1917 входив до Української Центральної Ради. Як генеральний секретар (міністр) освіти здійснював українізацію шкільництва.

Вбитий у Полтаві 30 липня 1918 року. Побувавши в Полтаві, 1923 року Сергій Єфремов записав у щоденнику: «Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його — Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка — не зрозуміти».

Значна частина літературознавчих творів Стешенка присвячена Котляревському, також він написав «Історію української драми», розвідки про Марка Вовчка, Панаса Мирного, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького, Василя Стефаника та ін.

Видав кілька збірок поезій: «Хуторні сонети» (1899), «Степові мотиви» (1901) та оповідань «На заводі», драма «Мазепа». Автор популярних пісень «Вже воскресла Україна», «Гей не дивуйтесь, добрії люди».

Перекладав українською Овідія («Метаморфози»), Фрідріха Шіллера («Орлеанська Діва»), Джоржа Байрона, Алєксандра Пушкіна, П’єра-Жана Беранже та ін.

За родинними переказами (свідком була його донька Ірина Стешенко) Іван Стешенко уклав російсько-український словник і подав його на конкурс. Після, на його думку, несправедливого присуду премії Грінченкові, Стешенко той словник спалив. Висловлювався здогад, ніби якось матеріалами міг користуватися Дубровський.

 

Наступний фігурант нашого огляду – особистість не надто приємна. Хоч і небіж Михайла Грушевського, а російський шовініст, та ще й пристосуванець, який коливався разом з лінією партії, зокрема, вітав репресії проти української інтелігенції, через які незабаром і сам був розстріляний. Здавалося, чого б його згадувати? Втім, у своєму пристосуванстві він чимало доклався до становлення  освіти та науки на Донбасі.

 

Сергій ГРУШЕВСЬКИЙ (1892-1937) – перший професор історії Донецького інституту народної освіти (Луганськ). Небіж Михайла Грушевського.

Батько — Григорій Грушевський, священик на Черкащині. 1921 року перейшов в юрисдикцію Української автокефальної православної церкви. Після арешту 1937 року відбував покарання у сибірських таборах, де й загинув. Мати — Ольга (у дівоцтві — Ранцова) походила з петербурзької інтелігентної літературної родини.

Сергій Грушевський закінчив 1909 року із золотою медаллю гімназію у Златополі, де навчались чи викладали В. Винниченко, М. Зеров, П. Филипович, Б. Лятошинський. 1909 року вступив до Київського університету, який закінчив в 1913 році зі срібною медаллю і залишений на кафедрі історії професорським стипендіатом.

Був членом молодіжного чорносотенського товариства «Двуглавый орел», яка проводила українофобські та антисемітські акції, зокрема перешкоджала відзначенню 100-річчя Тараса Шевченка. В 1917 році був заступником голови Київського клубу російських націоналістів.

Після більшовицької окупації України вдало вписався у нові структури: 1921 року став директором Інституту народної освіти імені III Інтернаціоналу у Златополі, на який було реорганізовано Златопільську гімназію, в якій він сам колись вчився.

1923 року було випадково знайдено його публікацію в старому монархічному чорносотенному журналі. Грушевський публічно покаявся за буржуазний націоналізм в місцевій пресі. У 1925–1930 роках брав найактивнішу участь у розбудові Донецького інституту народної освіти. Був професором і деканом цього закладу вищої освіти. Спокутуючи “гріхи молодості”, активно займався його українізацією.

Цей університет хоч і називався Донецьким, але був розташований у Луганському (з 1933 – м. Луганьск). Заклад бере початок з 1921 р в селі Маломиколаївка було організовано перші в регіоні вчительські курси. Згодом до них було приєднано єнакіївські вчительські курси. Протягом 1922-1923 років навчальний заклад діяв як вчительські курси в містечку Бахмут.

1 січня 1924 року відбулося офіційне відкриття ДІНО (Донецький інститут народної освіти) в Луганському. ДІНО існував до середини 1934 р., коли його було реорганізовано у Ворошиловградський державний педагогічний інститут.

Сергій Грушевський був також  ініціатором та основним розробником проекту створення Наукового товариства на Донеччині в м. Луганську. 1926 року відбулося перше установче засідання цього товариства в приміщенні педагогічного музею ДІНО.  Головою товариства було Сергія Грушевського. Основною метою було визначено розширення впливу товариства на всю територію Донецької губернії: Старобільська, Артемівська, Сталінська та Маріупольська округи.

З 1926 до 1928 року діяльність товариства зосередилась у 5 секціях: археологічна, природознавча, педагогічна, соціально-історична, технічна, українознавча. Заявлені спершу медична та сільськогосподарська не приступили до роботи.

1930 року Грушевський переїхав до Кубані й активно включився запроваджувати політику українізації в Кубанському інституті народної освіти імені М. Скрипника.

Грушевський спочатку підтримав каральну політику СРСР проти української інтелігенції. 1930 року під час процесу «Спілки визволення України» зібрав на мітинг наукових співробітників і студентів ДІНО, на якому «гнівно засудили ворогів народу».

Проте незабаром і сам став жертвою радянської репресивної машини. 13 січня 1933 року професора заарештували. У серпні колегія ОДПУ засудила його на 10 років ув’язнення, яке він відбував у Соловецькому таборі особливого призначення. 3 листопада 1937 року Сергія Грушевського розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії разом з іншими представниками української наукової і творчої інтелігенції.

Посмертно реабілітований  1960 року за відсутністю складу злочину.

 

ОРЕСТ-НЕСТОР МАЦЮК (1932-1999) — історик, архівіст і знавець історик паперу та книговидання.

Народився у Трускавці в родині вчителів. Закінчив економічний факультет Львівського сільськогосподарського інституту, а 1972 року – Московський державний історико-архівний інститут. Знав кілька мов, вільно володів польською й німецькою, в архіві освоїв латину. Навчився палеографії, хронології, метрології, дипломатики. Був джерелознавцем, бібліографом.

Брав участь у підготовці численних збірників документів: «Першодрукар Іван Федоров і його послідовники на Україні», «Селянський рух на Україні», «Історія Львова» та інші.

Саме Орест Мацюк знайшов документи, що підтверджують наявність друкарень у дофедорівський період і на інших землях України.

Науковий ступінь доктора історичних наук отримав без попереднього захисту кандидатської дисертації — за монографію «Історія українського паперу».

Ще одним визначним результатом досліджень Мацюка  стала унікальна картотека з описами кількох тисяч об’єктів оборонного зодчества.

 

ОНУФРІЙ БІЗЮКОВ (1897-1986) — художник, належав до школи бочукістів. Життєпис

Народився у Веліжі Вітебської губернії ( зараз Смоленська область РФ).

1918 року закінчив Миргородську художньо-промислову школу. В 1923–1930 роках навчався у Київському художньому інституті, педагогом був Михайло Бойчук.

Будучи студентом, брав участь в оформленні головного залу санаторію в Одесі, 1926 року — в оформленні Всеукраїнського музейного містечка на території Києво-Печерської Лаври. Разом з тим у 1920–1931 роках викладав малюнок і майстерність живопису в Київському художньому технікумі.

22 травня 1935 року його заарештовано — як послідовника «реакційної школи бойчукізму» та звинувачено в причетності до Української Військової Організації. На допитах відкинув всі звинувачення, в жовтні засуджений до трьох років таборів.

1939 року звільнився, дозвіл проживати отримав в Куйбишеві. Працював над створенням циклу жанрових та пейзажних картин «Волзькі мотиви».

Учасник Другої світової війни, після демобілізації повернувся до Києва. В післявоєнний період звертається до реалізму, зберігаючи притаманну йому енергійну манеру живопису. У 1960-ті, за часів відлиги і пожвавлення культурного життя но новому рівні майстерності знову повертається до традицій бойчукізма.

Подивитися твори видатного художника:

https://artukraine.com.ua/a/nyu-bizyukova–nevidoma-storinka-tvorchosti-boychukista/#.XvIHH2j7SUk

http://uartlib.org/downloads/OnufriyBizukov1977_uartlib.org.pdf

 

Де б не жив справжній українець, він ним залишатиметься – і не тільки «глибоко в душі». Прикладом тому – діяльність наступного героя нашого огляду.

 

АНАТОЛІЙ КРІЛЬ (1936-2004) — культурний діяч, режисер, співак, поет і композитор. Популяризатор української культури в Зеленому Клині на Дальньому Сході.

Народився в м. Овруч Житомирської області, 1960 року закінчив Одеський медінститут та народну студію при Одеській консерваторії.

Співав, як соліст, у народному оперному театрі при міжспілковому Палаці культури та у хоровій капелі в Одесі, де виконав партії Демона («Демон»), Лукаша («Лісова пісня»), Султана та Карася («Запорожець за Дунаєм»), Богдана Хмельницького («Богдан Хмельницький»).

Великий вплив на творче становлення мала дружба з майбутнім художнім керівником Державного Українського народного хору ім. Г. Верьовки, тоді — студентом Одеської консерваторії Анатолієм Авдієвським. Співав у хорі при Палаці культури моряків під його керівництвом.

З 1963 Анатолій Кріль жив у Владивостоці, де паралельно з роботою лікаря протягом 17 років працював як режисер і соліст Народного театру музичної комедії при Палаці культури моряків. Виконував перші партії в 13 музичних виставах. Як режисер здійснив постановки: «Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка»,  «Весілля в Малинівці», «Сорочинський ярмарок», «Трембіта» та ін.

Як одному з керівників театру йому вдалося залучити до роботи значну кількість акторів-аматорів українського походження.

Організував кілька вокальних ансамблів, у 1979 році заснував Український народний хор «Горлиця», яким керував до своєї загибелі, а у 1980-му відкрив студію українського солоспіву при Палаці культури залізничників. Ініціював проведення Приморських крайових фестивалів української культури «Солов’їна пісня» і «Шевченківські думи» та Далекосхідних фестивалів української культури «Наша дума — наша пісня».

Загинув від руки невідомого злочинця 3 квітня 2004 року, на автобусній зупинці у Владивостоку. Не був пограбований.

Комісія Людських та Громадянських Прав (КЛГП СКУ) неодноразово зверталася до президента Путіна з вимогою розслідувати згадане убивство, зокрема було запропоновано розглянути «церковну» версію — Анатолій Криль брав участь у реєстрації релігійної громади УПЦ КП. У відповідь було отримано лист із Прокуратури Владивостоку про те, що у справі немає свідків, а також, що «церковна» версія не має відношення до кримінальної справи. Вбивство Анатолія Криля до цього часу залишається нерозкритим.

 

Наступний іменинник – не українець, і навіть народився  не в Україні, але його творча діяльність давно стала складовою столичного культурного життя.

 

ІГОР КРИКУНОВ (1953) — режисер, актор театру і кіно, співак, громадський діяч ромського походження.

Закінчив Щукінське училище. Творчу діяльність розпочав в московському циганському театрі «Ромен». На його рахунку — десятки зіграних в театрі ролей.  Всесоюзну славу і популярність принесла йому головна роль у фільмі «Циганка Аза». Загалом зіграв близько півтора десятки ролей, одна з останніх – Янош у серіалі «Ц неділю зранку зілля копала».

На початку 1980-х років Ігор Крикунов переїжджає до Києва. Спочатку працював у музично-драматичному театрі «На Подолі», а 1993 р. створює Київський циганський театр «Романс». Відтоді  його незмінним керівником.

У 2000 році з ініціативи Ігоря Крикунова в столиці України вперше відбувся Міжнародний ромський фестиваль мистецтв «Амала» («Друзі»).

 

МАКСИМ СТРІХА (1961) — вчений-фізик, перекладач, письменник. Один з видатних інтелектуалів сучасності.

Народився у Києві у родині з давніми науковими традиціями. Вплив на формування Стріхи як особистості справили прабабуся Ганна Бурчик-Бузницька (1892—1975), народна вчителька з 1908 року та дідусь Максим Гулий (1905—2007), визначний учений-біохімік, академік НАН України.

Закінчив радіофізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1983 року працює в Інституті фізики напівпровідників НАН України ім. В. Є. Лашкарьова. Створив послідовну теорію оптичних і рекомбінаційних переходів у реальних напівпровідниках з дефектами, деформаціями, неоднорідностями складу. Протягом останніх років наукові інтереси пов’язані також з фізикою графену. Бере активну участь у популяризації фізичних знань.

Захоплюється художнім перекладом. В перекладах Стріхи виходили поетичні й прозові твори Данте, Чосера, Марло, Вордсворта, Колріджа, По, Свінберна, Вітмена, Дікінсон, Стівенсона, Кіплінга, Єйтса, Т. С. Еліота, Ередіа, Буніна, Брюсова, Гумільова, Мандельштама, Мараї, Мілоша, Хадановіча, інших класичних та сучасних авторів.

Автор книги віршів «Сонети та октави», двох літературознавчих монографій, численних літературно-критичних і літературознавчих статей. У перекладознавстві сформулював і обґрунтував концепцію націєтворчої функції українського художнього перекладу.

З кінця 1980-х років — у громадсько-політичному житті. Один з учасників створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, депутат першого демократичного скликання Київради (1990—1994).

Автор понад 150 праць з теорії напівпровідників, співавтор навчального посібника «Фізичні теорії: люди, ідеї, події» та книги «Нариси української популярної культури» (1998),

Читати інтерв’ю зі Стріхою – це одна насолода:  https://rozmova.wordpress.com/category/%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D1%85%D0%B0-%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC/

А читати колонки Стріхи – це інша насолода: https://www.pravda.com.ua/authors/503f6c191b1da/

 

ОЛЕНА ЗЕРКАЛЬ (1973) — дипломатка. Колишня заступниця Міністра МЗС України з питань європейської інтеграції. Зараз – куратор захисту Нафтогазу в судових суперечках з Газпромом.

Народилася в Києві, закінчила юридичний факультет Київського університету ім. Шевченка та факультет міжнародних відносин Інституту міжнародних відносин КНУ. 2008 року закінчила магістратуру КНУ, магістр міжнародних відносин. Володіє англійською та французькою мовами.

З 2005 року займається питаннями євроінтеграції, почала цю справу з позиції директорки Державного департаменту з питань адаптації законодавства Міністерства юстиції України.

У 2007—2013 роках — член делегації України для участі у переговорах з ЄС щодо укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

З 2014 по 2019] — заступник Міністра МЗС України, фахівець у сфері європейської інтеграції. Її називають одним зі співавторів Угоди про асоціацію. Брала участь у переговорах як щодо політичної, так і економічної частини Угоди, представляючи Мінюст в переговорному процесі.

З 6 по 9 березня 2017 року очолювала українську делегацію в Міжнародному суді ООН в Гаазі, де проходили громадські слухання за позовом України проти Росії: відшкодування збитків, заподіяних терактами за підтримки РФ (збитий рейс MH17 Малайзійських авіаліній, обстріли мирних жителів в Волновасі та Маріуполі, обстріл мирних жителів в Краматорську, теракт у Харкові тощо)

Після інавгурації Зеленського у травні 2019 року з’явилась інформація про її призначення на посаду заступника голови Адміністрації Президента. Але Зеркаль стала першою людиною, що відмовилася від посади у адміністрації президента Зеленського  -І наступного дня відповідний Указ було скасовано.

28 листопада 2019-го, коли нова зелена влада вже не приховувала свої пріоритетів у зовнішній політиці, Зеркаль подала заяву про відставку з МЗС, пояснивши: «З точки зору «ми будемо дружити з Росією» – я не той персонаж, який про дружбу».

В травні 2020 року Зеркаль очолила організацію роботи та супровід міжнародних арбітражів та іноземних судових і виконавчих проваджень Нафтогазу в спорах з ПАТ «Газпром» та у справах проти Російської Федерації.

Інтерв’ю з Оленою Зеркаль: https://www.eurointegration.com.ua/interview/2020/02/25/7106774/

ЇЇ стаття: https://www.radiosvoboda.org/a/30512835.html

Сторінка в ФБ Lana Zerkal

 

ПАВЛО ЧАЙКА (1988) – лейтенант ЗСУ, повний кавалер ордена «За мужність».

Народився у селищі Рожище на Волині. Випускник Волинського державного університету імені Лесі Українки, багато років служив у Миколаєві. Призваний на строкову службу в десантні війська, згодом перейшов на контракт. Два роки — у «Беркуті», потім знову повернувся до 79-ї аеромобільної бригади.

З дитинства Павло мріяв бути військовим, тому й закінчив військовий ліцей. Коли вже став справжнім армійцем, навіть не ображався на закиди знайомих: «Навіщо тобі армія? Ані грошей, ні слави». Відповідав: нормальна робота, і я її виконуватиму.

У березні 2014 року його частина стояла поблизу Армянська, потім Чонгар, узбережжя. Довелося витримати провокації так званих «зелених чоловічків» – російських окупантів Криму.

Згодом надійшла команда прямувати до Донеччини. Тиждень були під Вугледаром, три дні — під Слов’янськом, далі — Лиман. Саме там Павло зазнав поранення. За виконання завдань на цій території отримав перший орден. Небагатослівно скромно пояснює, що воював як усі.

За нього розповів товариш, радник президента и волонтер Юрій Бірюков: «Після поранення під Червоним Лиманом Павло втік зі шпиталю в зону бойових дій, під Слов’янськ. А там не просто вийшов з оточення, а ще й «віджав» відбитий у сепаратистів КамАЗ».

Друга ротація Павла Чайки прийшлася на донецький аеропорт. Головне завдання полягало в тому, щоб залишитися живими і не допустити на територію ворога. Хлопці набули досвіду в попередніх воєнних операціях, думали, що найстрашніше в житті вже пройдено. Але це було до того, як потрапили до пекельного аеропорту.

Павло стримано ділиться враженнями. «Звісно, — каже, — іспит аеропортом був одним із найскладніших. Одна річ, коли сидиш в окопі або під прикриттям. Інша — відкрита місцевість. Одна надія на те, що не влучать, що БТР не підведе».

Третю нагороду герой здобув за Дебальцеве. За найважчий, найскладніший, найзапекліший бій. У ньому підрозділ Павла Чайки втратив бійця. Коли командир взводу згадує про той бій, ховає очі. Він і досі не може собі пробачити, що не зберіг життя солдатові.

А ще вважає, що втрат можна було б уникнути, якби армію останні два десятиліття не тримали на голодній пайці, а дбали про її матеріальне забезпечення. Лише завдяки волонтерам мобілізованих вдалося одягти і нагодувати в перші місяці війни…

Про те, як складалося життя героя після повернення з фронту можна дізнатися тут: https://www.volynnews.com/news/society/povnyy-kavaler-ordena-za-muzhnist-z-volyni-odruzhyvsia/

 

Пом’янемо захисників України, які заплатили життям за те, щоб зупинити російську збройну агресії і не дати окупантам просунутися

СЕРГІЙ КРАПКО (1995-2015) — молодший сержант Міністерства внутрішніх справ України.

Народився у селі Коровій Яр на Донеччині. У часі війни — молодший сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ».

Загинув 13 лютого 2015-го у бою за Дебальцеве: підрозділ потрапив у засідку під час проведення розвідки при виконанні завдання по вивозу поранених 40–ї бригади з села Октябрське.

Згадує учасник тих подій Стасовський Юрій: “Першим йшов наш танк “Болівар”, наступна – наша БМП-1 “Йожик” потім БРДМ, танк з “Артемівська” замикав колону. Почали рух, “Болівар” відпрацював в тунель під ростовською трасою, чеше з НСВТ двори. Тут перед ним за двісті метрів виїздить вантажівка з сепарастами. В гарматі якраз ОФС заряджений. Постріл, від автомобіля тільки клоччя полетіло, сепари потім казали, що 14 вбитих одним вибухом було. Але бронетехніка, не прикрита піхотою, легка здобич в місті. Вороги з стрілецької зброї вели дуже інтенсивний вогонь, до того ж з відстані 30-50 метрів. На броні танку, БМП та БРДМ сидів десант, почали працювати у відповідь, але зразу ж загинули міліціонери з батальйону “Артемівськ” Стрелець Дмитро, Лаговський Віктор, Карпо Сергій, з батальйону “Львів” Лехмінко Ігор, Домченко Владислав. Отримав поранення Юрій Горбачов.

Ворожі гранатометники та міномет починають працювати по колоні. Першим підбивають “Болівара”. Ворожа міна потрапила по кормі, вивела з ладу двигун. Тільки танк заглухнув, почали стріляти гранатометники. Екіпаж встиг вискочити з танку, пересіли на нашу БМП-1. Біля колодязя колона звернула вліво, до траси. По ній зразу ж почали працювати гранатомети. Декілька пострілів пройшло поряд, потім влучання одне, друге. Танкістів зверху скинуло зразу, загинули командир “Болівара” Каморніков Денис та солдат Іволга Сергій.

Беха продовжує рух, але вже, горить, в ній починає вибухати боєкомплект. Коли танк з “Артемівська” проїздив біля неї в БМП вже підірвало башту і з неї валив густий чорний дим. В ній загинув оператор-навідник Олег Павлюк, Руслан Голік, поранило Бєлікова і вдруге поранило Горба Юрія. Він з Олексієм Бєліковим пішки вийшли до нашого блокпоста. Звідти їх відвезли на Хрест та разом з іншими пораненими спробували вивезти в Артемівськ. Але по дорозі вантажівка потрапила під обстріл і змушена була повернутись. Тоді вони пішки продовжили шлях і вийшли в Луганське, звідки їх евакуювали в госпіталь».

 

ВОЛОДИМИР УСЕНКО (1965-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Харкові, жив на Салтівці, працював міліціонером. Член Громадської самооборони Харкова, брав участь у заходах Харківського Євромайдану.

Боронити Україну від російської агресії зголосився добровольцем. Водій-гранатометник 3-го взводу роти розвідки 92-ї ОМБр.

Загинув 28 серпня 2014 року, коли ротно-тактична група рухалась у район Старобешеве з метою деблокування українських підрозділів в Іловайську. За 5 км на схід від м. Комсомольське (Донецька область) колона потрапила під масований обстріл російських військ з РСЗВ «Град», мінометів і танків. Володимир зазнав сильного осколкового поранення в ногу, не міг рухатися. Через кілька годин вороги добили його пострілом у голову та зняли черевики.

В тому ж бою загинуло ще 7 захисників України.

Без Володимира лишились син, мама, сестра.

 

БОГДАН ЖАЙВОРОНОК (1982-2014)— солдат добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Ззакінчив школу у селі Гордіївка Канівського району, по тому — Дарницький технічний ліцей міста Києва. Із сім’єю переїхав до міста Остер на Чернігівщині. Протягом 2001—2003 років проходив строкову військову службу у лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, працював у компанії по виготовленню та ремонту дверей.

В часі війни — міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з оточення поблизу Іловайська. Їхав по «гуманітарному коридору» в мікроавтобусі батальйону «Миротворець». Потрапили під обстріл, йшли пішки, потім добиралися у автівці батальйону «Ніссан». Поруч з селом Горбатенко Старобешевського району знову потрапили під обстріл — там його бачили востаннє, був без свідомості, але ушкоджень у нього не було — лежав біля автівки, що потрапила у воронку. Згодом автівка була знищена, проте біля неї нікого не було.

Без Богдана лишилися мама, дружина і син.

 

РУСЛАН НИЩИК (1991-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Аврамівка на Черкащині.  Молодший сержант, 30-а ОМБр.

6 лютого 2015-го загинув під Дебальцевим під час артилерійського обстрілу терористів поблизу селища Рідкодуб.

Лишилися мама і сестра.

 

ПАВЛО ДУРУНДА (1971-2015) — солдат ЗСУ.

Народився 1971 року в смт Буштино Закарпатської області.

30 січня 2015 року мобілізований як доброволець — до 169-го Навчального центру «Десна». По навчанні — солдат, водій-електрик взводу спеціальних робіт ремонтно-відновлювального батальйону, 128-та гірсько-піхотна бригада.

Увечері 7 вересня 2015-го загинув під час бойового зіткнення з ДРГ терористів, яка переправилась через Сіверський Донець поблизу села Болотене Станично-Луганського району. Тоді ж ще двоє військовослужбовців були поранені.

Без Павла лишилась дружина.

 

АНАТОЛІЙ СНІЖКО (1975-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Соснівка на Київщині.  Мобілізований, санітар медичного пункту 128-ї гірсько-піхотної бригади.

28 листопада 2014-го загинув від осколкових поранень — під час мінометного обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями взводного опорного пункту поблизу села Нікішине.

Без Анатолія лишились мама, дружина, донька.

 

ДМИТРО ПОЖАРСЬКИЙ (1983-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився в Умані на Черкащині. Призваний у квітні 2014-го за мобілізацією. Гранатометник, 14-й батальйон територіальної оборони «Черкаси».

6 жовтня 2014-го загинув у бою з диверсійно-розвідувальним підрозділом проросійських терористів біля Старогнатівки.

Вдома лишились дружина, двоє малолітніх дітей.

 

ПЕТРО ДРАЧУК (1967-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Плоске Рівненської області. З 1994 року працював у філії магістральних нафтопроводів «Дружба» — спочатку слюсарем, згодом — оператор дільниці контрольно-вимірювальних приладів, автоматики та телемеханіки нафтоперекачувальної станції «Новини».

Мобілізований 5 лютого 2015 року, солдат 1-ї окремої мінометної батареї 1-го окремого механізованого батальйону, 93-та ОМБр.

14 серпня 2015-го зазнав важкого поранення внаслідок обстрілу терористами з РСЗВ «Град» поблизу села Опитне Донецької області. Помер 16 серпня від проранень в Дніпропетровській лікарні.

Без Петра лишились мама, дружина, син і донька.

 

ОЛЕГ ЮРДИГА (1976-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Якторів на Львівщині. Навчався у вищому професійному училищі Львова. Строкову службу проходив у Хмельницькому, закінчив її у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини піхоти. Після служби одружився та переїхав жити до Львова. Любитель спорту, грав за команду рідного села. Опікувався садом батьків дружини. Працював на заробітках в сфері будівництва, їздив по містах з бригадою.

Навесні 2014 року був призваний до армії, 10 місяців відслужив на Яворівському полігоні інструктором, а потім у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади вирушив в АТО. Демобілізувався у вересні 2015 року.

У вересні 2016 року пішов служити за контрактом і вдруге вирушив на війну після коротких навчань на Яворівському полігоні. Служив в 24-ОМБр.

Загинув 10 листопада на бойовому посту в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області під час мінометного обстрілу внаслідок осколкового поранення.

По смерті залишилися дружина та двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада