Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.03.2021

24 березня. Згадуємо таких непересічних особистостей, що народилися цього дня:

  • живописець і графік, чиї твори були надзвичайно популярними на західноукраїнських землях на початку минулого століття;
  • видатний оперний співак, який вважається одним з кращих тенорів минулого століття;
  • письменник, учасник українського визвольного руху, політв’язень;
  • популярний актор, якого глядачі любили за особливу харизматичність;
  • поет і перекладач, про творчість якого було сказано, що вона для гурманів;
  • знаний композитор і співак, якого у Львові за совєтів було вбито за те, що розмовляв українською;
  • співзасновник компанії «ЛІГА», розробник системи, що почала накопичувати нормативно-правові акти України практично одночасно із відновленням незалежності;
  • музикант, один з найвідоміших українських панк-рокерів;
  • співак, музикант, лідер гурту «ТіК».

Також  вшануємо пам’ять захисників України, які могли б сьогодні святкувати свій день народження, якби їм не довелося ціною власного життя зупинити російську збройну агресію.


Починаємо.

 

ЯРОСЛАВ ПСТРАК (1878-1916) — живописець і графік.

Походить з селища Гвіздець, зараз – Івано-Франківська область. Батько Ярослава був скульптором і різьбярем по дереву.

Через захоплення малюванням хлопець погано вчився і його виключили з Коломийської гімназії. На той час Пстрак уже мав певні навички з рисунка, олійного й акварельного живопису. Здібному юнакові потрібно було здобути художню освіту, але родина Пстраків бідувала: батько не мав замовлень, усе більше дошкуляли податки. Врешті дім Пстраків конфіскували, батько покинув родину, а мати померла. П’ятеро дітей залишились сиротами.

Деякий час Ярослав змушений був сам заробляти собі на життя. 1895 року за допомогою меценатів потрапив у Мюнхен до академії мистецтв. Закінчивши її, повернувся до Львова. У цей час у Львові Пстрака знають як портретиста й ілюстратора журналів і гумористично-сатиричних видань.

Співробітництво в сатиричній пресі було поштовхом до систематичних натурних зарисовок різних сцен і типажів, які художник робив на вулицях, ринках, кафе, театрах. Працює він і як живописець, малює чимало портретів і жанрових сцен. Згодом розписував церкви на Гуцульщині.

Тут він також писав портрети селян, побутові сцени, місцеві краєвиди. Особливо багато у художника пейзажів з пам’ятками архітектури. Малює він і портрети львівської інтелігенції, ілюструє книжки.

У 1910-х роках твори Пстрака були популярні з кольорових репродукцій на листівках. Ажіотажний попит на вітальні художні листівки, особливо різдвяної та великодньої тематики, що виник у середовищі галичан на початку 20 століття, залучив до поліграфічної справи найкращі тогочасні малярські таланти. На період зрілої творчості Пстрака припадає «золотий вік» українських листівок, чому, безперечно, прислужився і сам Ярослав. За його оригіналами лише впродовж 1912—1914 років видано 120 поштових карток. Особливо великим накладом розійшлася по західноукраїнських землях листівка з портретом Тараса Шевченка пензля Пстрака, випущена видавництвом «Русалка» до сторічного ювілею Кобзаря (1914 рік).

Широка популярність Пстрака не врятувала його від матеріальних нестатків. Перша світова війна і злидні остаточно підірвали його здоров’я. Почався прогресуючий розлад нервової системи. Виснажений хворобою і голодом, наприкінці 1915 року він їде до Харкова, де його влаштовують у військовий шпиталь. Там навесні 1916 року Пстрак і помер.

Подивитися поштови листівки роботи Пстрака: http://baitsar.blogspot.com/2017/01/blog-post_9.html

Більше його творів: https://sverediuk.com.ua/prikarpatskiy-hudozhnik-yaroslav-pstrak/

 

ІВАН КОЗЛОВСЬКИЙ (1900-1993) — видатний оперний співак.

Народився в селі Мар’янівка біля м. Васильків на Київщині. З 7 років співав у Михайлівському Золотоверхому монастирі, де він прожив близько десяти років.

1917 року Іван вступив до Київського музично-драматичного інституту, а наприкінці 1918 року почав співати в Полтавському музично-драматичному театрі. Служба в Червоній армії тимчасово перервала його артистичну діяльність. По закінченні служби співав у спектаклях Харківського і Свердловського театрів опери, а 1926 року був прийнятий у трупу Большого театру СРСР.

Перший сезон у Свердловській опері був для Івана Козловського напрочуд насиченим. Невдовзі він полонив серця слухачів – усі спектаклі за його участю відбувалися з аншлагом.

Першою роллю Козловського на сцені Большого театру стала невелика партія Юродивого в опері «Борис Годунов» Мусоргського, яка, однак, принесла співакові всесоюзне визнання.

У 1954, будучи лауреатом найвищих державних нагород, Козловський покинув Большой театр. За спогадами доньки Козловського, Анни, він образився на керівництво, яке не заступилося за нього, коли вийшла стаття в центральній пресі про його немислимі гонорари. Втім, залишивши Большой театр, він продовжував активну концертну діяльність. Крім того, протягом декількох років Козловський залишався художнім керівником організованого за його ініціативою 1938 року Державного ансамблю опери, де він здійснив ряд постановок. В рідному селі — Мар’янівці, співакові вдалося, незважаючи на численні бюрократичні перепони, створити дитячий симфонічний оркестр. Іван Семенович замовив для симфонічного оркестру з Москви всі інструменти, ноти, організував навчання дітей музики. Останній виступ Івана Семеновича відбувся у Будинку Композиторів на вечорі пам’яті Генріха Нейгауза в 90 році.

На оперній сцені Козловський проспівав понад 50 найрізноманітніших партій: від мудрого старця Берендея в опері «Снігурка» М. Римського-Корсакова до юного Ромео в опері «Ромео і Джульєтта» Шарля Гуно. Концертна діяльність Козловського є різноманітною. У його репертуарі — класичні шедеври, українські й російські народні пісні та романси.

Україна завжди займала найважливіше місце в серці Козловьского.  Іван Семенович підтримував найтісніші зв’язки із київськими митцями і земляками-мар’янівцями.  В рідному селі — Мар’янівці, співакові вдалося, незважаючи на численні бюрократичні перепони, створити дитячий симфонічний оркестр. Він замовив для оркестру з Москви всі інструменти, ноти, організував навчання дітей музики.

У його московській квартирі завжди лунала українська мова. Серед репертуару співака були «політично небезпечні» українські твори: «Мені однаково» на слова Тараса Шевченка, пісні українських січових стрільців (із дещо зміненим текстом). Козловський заповів поховати себе в рідній Мар’янівці, сам вибрав місце для могили — але останню волю митця не було виконано: його поховано на Новодівичому цвинтарі в Москві.

За звичкою все гідне оголошувати «русскім», в Росії робили і роблять все, щоб викреслити з біографії Козловського все питомо українське. Перш за все це стосується видання його українських творів. Його найкращі записи українською мовою не перевидавались по 50-60 років. Лише завдяки старанням доньки Анни Іванівни та Президента Фонду Козловського Бели Руденко 24 березня 2004 р. нарешті відбулася презентація подвійного компакт-диску з українськими творами у виконанні Івана Семеновича.

Вельми красномовними є більшість виданих у Москві біографій Козловського. В одній з довгого переліку композиторів меломан може дізнатися навіть, що Козловський виконував твори мало комі відомих Шапоріна та Власова, проте у списку немає… українських класиків Гулака-Артемовського та Лисенка. Автор іншої пише, що «с большим мастерством исполняет И. С. Козловский русские старинные романсы» — та йому «невідомо», що співак тричі записував один лише славетний український романс «Коли розлучаються двоє», інші українські твори цього жанру.

Більше почитати про Івана Козловського: http://www.ebk.net.ua/Book/biographies/vidomi_ukraintsi/part4/kozlovsky.htm

Послухати великого тенора можна тут:

https://www.youtube.com/watch?v=KnsE9mBSp-U

https://www.youtube.com/watch?v=f_Ky4P76Lig

https://www.youtube.com/watch?v=t2R3JUiQDEY

https://www.youtube.com/watch?v=xE-KUcCzpdA

https://www.youtube.com/watch?v=AzW3xcBGQ6k

https://www.youtube.com/watch?v=BEYsiccu-64

 

ІВАН ГУБКА (1932-2014) — письменник, учасник визвольного руху у 1940-х роках, політв’язень.

Народився в присілку Губки. Тоді – територія Польщі, а зараз – Бишківська сільрада Львівської області.

З юності зв’язав своє житя з Українською Повстанською Армією, за що в 1948-57 роках відбув своє перше ув’язнення. Учасник Норільського повстання.

Після звільненя здобув вищу освіти у Львівському торгово-економічному інституті, але не припинив боротьби за волю України. Був членом Українського національного фронту (УНФ), створеного останнім Крайовим Провідником ОУН (б) в СРСР, Зеновієм Красівським, брав участь у випуску та розпосюдженні журналу “Воля і Батьківщина”. За це був знову засуджений, перебував в ув’язненні в 1967–1978 рр. Після звільнення брав активну участь в політичному та громадському  житті України,  один із засновників Товариства політичних в’язнів і репресованих України, Братства ветеранів УПА. Заснував легальне виданя журналу  “Воля і Батьківщина”,  1989 року став членом Української Гельсінкської Спілки, був одним з керівників її обласної організації.

Залишив спогади про визвольну боротьбу у книжках:  «Перемога і трагедія». «У царстві сваволі» (у 8-ми частинах), «Крах більшовицької імперії», «Унівська битва». «Дорогою боротьби» (у 2-х томах), «Правда про Норильськ».

Читати твори Губки http://chtyvo.org.ua/authors/Hubka/

 

ОЛЕКСАНДР МОВЧАН  (1932-2006) — актор театру і кіно.

Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1961).

У 1961—1966 рр. та 1971—2006 р. — актор Київської кіностудії ім. О. П. Довженка.

У 1966—1971 рр. — актор театру Групи Радянських військ в Німеччині.

У кіно дебютував в 1960 році в картині «Кров людська — не водиця».

Зіграв більше 70 ролей у кіно, зокрема «Три доби після безсмертя», «Нічний мотоцикліст», «Як гартувалася сталь», «Від Бугу до Вісли»,  «Якщо ворог не здається…», «Війна на західному напрямку».

Глядачі цінували його за харизматичність, а критики відзначали акторську майстерність у втіленні різнопланових персонажів.

 

ЮРІЙ БУРЯК (1951) — поет, перекладач, мистецтвознавець і видавець.

Народився м. Дніпро. Закінчив філологічний факультет Дніпровського університету.

Представник літературного покоління «сімдесятників». Автор низки поетичних збірок, серед яких «Струми», «Брук», «Tabula rasa», «Оріль», «Амальгама», «Коло навколо».

За збірку «Не мертве море» Буряк отримав Шевченківську премію-2015.

Переклав українською мовою польських класицистів Станіслава Трембецького та Яна Бровінського, поезії Ф. Тютчева, Б. Пастернака та О. Мандельштама, Езри Паунда, Константіноса Кавафіса, Йосипа Бродського, сучасних англійських поетів.

Поезії Буряка виходили в перекладах англійською, угорською, азербайджанською, грузинською, литовською, татарською, російською, чеською мовами.

Вірші можна почитати тут: https://www.y-burjak.name/

 

ІГОР  БІЛОЗІР (1955-2000) — композитор, виконавець, лідер ВІА «Ватра». Вбитий фактично за свої пісні і українську мову.

Ігор Білозір народився в місті Радехові Львівської області. Перші музичні композиції Ігора виконував шкільний ансамбль, а перший професійний запис відбувся 1969 року на Львівському радіо в передачі «Мандрівний меридіан».

Згодом переселився до Львова. Навчався у Львівському музично-педагогічному училищі та Львівській консерваторії. Стажувався у США та Канаді.

Від 1979 року — художній керівник і соліст ВІА «Ватра» Львівської обласної філармонії. Крім того, пише пісні для своєї дружини – співачки Оксани Білозір.

8 травня 2000 р. Ігор з друзями були запрошені на день народження до “Цісарської кав’ярні”, що у центрі Львова. Заспівали пісню “Перший сніг”. За сусіднім столом теж співали, від них підвівся молодик і російською мовою грубо попросив перестати співати. На це журналіст Гнатовський відказав: “Серед нас присутній народний артист України Ігор Білозір, і ми виконуємо його пісню”. Тут почулися презирливі вислови стосовно української мови й національних цінностей.

Пізніше на майданчику біля кав’ярні стався конфлікт. Після того як один з молодиків на призвіще Воронов його вперше ударив, підійшов до столика “молодих людей”, простягнув руку й запропонував не псувати один одному настрій. Воронов руки не прийняв і грубо “отправил того на место”. Тут нагодилася міліція, яка швиденько влаштувала “мир”. Показова подробиця спливла на суді. Виявляється, у кав’ярні постійно працювали чотири відеокамери, але записи того вечора якось стерлися.

Коли Ігор та журналіст Богдан Гнатовський поверталися додому, з темряви на них зненацька напали. Ігоря били професійно: люто й скажено. Певно, Воронов неагресивність Білозора сприйняв, як ознаку слабкости, двічі доганяв і нарешті наніс смертельний удар. Журналістові дісталося кілька стусанів.

Наступного дня міліція поширила чутку, що Ігоря ударили тільки раз, а він упав і поранився (як можна проламати череп одночасно на тім’ї та на чолі при падінні?). Нападник Дмитро Воронов – син першого заступника начальника Львівського міського управління МВС, служив старшим лейтенантом у відділі Західного оперативного командування, яке займалося контррозвідкою. 10 травня мав їхати до Києва складати екзамени до Інституту військової дипломатії. Юрій Калинін – підприємець, колишній солдат прикордонних військ, який під час служби був під орудою Воронова. Його батько полковник Олександр Воронов одразу подав рапорт і пішов у відставку.

20 днів медики боролися за життя Ігоря. Помер Ігор Білозір у ніч на неділю 28 травня 2000 року.

На його похорон прийшло близько 150 тисяч людей.

7 серпня 2002 року Апеляційний суд Львівської області засудив Дмитра Воронова, обвинуваченого у вбивстві композитора Ігоря Білозіра, до позбавлення волі на 10 років. Юрій Калінін, як співучасник, засуджений до 8-ми років позбавлення волі.

Послухати Ігора Білозіра: https://www.youtube.com/watch?v=MgRSBx8EclY

та  ВІА «Ватра»: https://www.youtube.com/watch?v=0JLf_IBzzqE

 

Кожен хто стежить за новинами, а також правники, бухгалтери та усі хто має справу з нормативними актами, не можуть не знати компанії,  яку створив наступний герой нашого огляду:

СЕРГІЙ БОНДАРЕНКО (1957) — один з засновників, президент та голова Наглядової ради групи компаній «ЛІГА».

Народився у м. Торез Донецької області. У 1980 році закінчив Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» за спеціальністю «Автоматизовані системи управління».

1980-1983 – працював програмістом у системі Міністерства водного господарства Української РСР. Згодом – аспірант та науковий співробітник у Інституті кібернетики АН УРСР.

У 1991 році Сергій Бондаренко разом із дружиною Мариною Бондаренко та її батьком Володимиром Егіпко заснували Інформаційно-Аналітичний центр «ЛІГА».

У 1992 під керівництвом Бондаренка була розроблена система «Комп’ютерна правова бібліотека ЗАКОН», яка почала обробляти та накопичувати нормативно-правові акти України практично одночасно із відновленням незалежності України.

У 1997 році Інформаційно-Аналітичний центр «ЛІГА» отримав перший в історії України сертифікат відповідності міжнародному стандарту ISO/IEC 12119:1194 і ДСТУ 2850-1994, а в 1999 році – сертифікат відповідності системи якості виробництва та супроводу інформаційно-програмних продуктів вимогам міжнародного стандарту ISO-9001.

У 1999 році Сергій Бондаренко очолив розробку архітектури Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів, а в 2002 році Інформаційно-Аналітичний центр «ЛІГА» набув статус Технічного адміністратора цього реєстру.

У 2000 році з ініціативи Сергія та Марини Бондаренко була заснована служба новин. Згодом ця служба новин перетворилася на інформаційне агентство «ЛІГАБізнесІнформ», яке запровадило загальновідомий в Україні ресурс ЛІГА.net.

У 2002 році спільно із Міністерством юстиції було завершено первинне формування Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів на основі даних з системи ЛІГА:ЗАКОН.

У 2007 році всі активи, якими володіли члени родини Бондаренко були об’єднані в Групу компаній «ЛІГА».

Протягом 2007-2014 років Сергій Бондаренко ініціював та організував розробку низки програмно-інформаційних продуктів для компанії ЛІГА:ЗАКОН. Зокрема, під його методологічним керівництвом були випущені такі інноваційні продукти як система аналізу судових рішень «Вердиктум», консультаційні системи для бухгалтерів «Підказка» та «БУМ», електронні видання «Сейчас», «Бухгалтер і закон», «Юрист і закон», системи моніторингу «Контрагент» та «SMS-Маяк».

Бондаренко бере участь у роботі Асоціації власників сімейного бізнесу, яка є українським чаптером міжнародної організації The Family Business Network.

 

ОЛЕКСАНДР ПІПА (1966) — музикант і співак. Один із засновників гурту «Воплі Відоплясова», довголітній бас-гітарист і бек-вокаліст цього гурту (у 1986–2007 роках). Лідер панк-гурту «@Traktor».

Свій перший сольний альбом випустив 2001 року – він так і називається – «Олександр Піпа»

Піпа був активним учасником Євромайдану.. Разом з іншими українськими музикантами в ніч на 1 грудня 2013 записав кліп на пісню «Kozak System» «Брат за брата» (слова Сашка Положинського), в якому кадри з музикантами в студії звукозапису чергуються з відео з протестів на Євромайдані і побиттям студентів у ніч на 1 грудня[2]. 18 лютого 2014 року в часі протистоянь протестувальників з силовими структурами «беркути» зламали йому ногу.

Попередження: людям, які напружуються від слів «панк-рок», надають перевагу спокійній ліричній музиці та в жодному вигляді не сприймають нецензурної лексики за посиланнями краще не ходити. Решті послухати Піпу у всій його специфічності можна тут:

https://www.youtube.com/watch?v=Jp5ooY2f0H4

https://www.youtube.com/watch?v=JtfMhKcA9vk

https://www.youtube.com/watch?v=86FptZ1TVRU

 

ВІКТОР БРОНЮК (1979) — музикант, лідер гурту ТіК.

Здобув дві освіти. Закінчив Барське педагогічне училище та історичний факультет Вінницького державного педагогічного університету.

У 2005 році Віктор Бронюк створює гурт, який невдовзі стає відомим під назвою ТіК (Тверезість і Культура). Іронічні тексти, пародійний настрій, кумедний сценічний образ, запальна або мелодійна, легко впізнавана музика – і грут стримка набирає популярність.

У 2006 році ТіК записує дует із гуртом «Ляпис Трубецкой». Композиція «Олені», автором якої є Віктор Бронюк, піднялась на найвищі сходинки українських радіостанцій і зробила гурт ТіК по-справжньому знаменитим. І ТіК розпочинає всеукраїнський тур «Байки про Оленів».

2009 року грандіозним концертом у Київському палаці спорту розпочався черговий всеукраїнський «Народний тур». А 21 лютого 2011 року гурт ТіК зіграв грандіозний «Естрадно-Сімфонічєскій Бомбічєскій концерт» за участю Ансамблю пісні і танцю Збройних сил України.

2011 року Бронюк написав ліричну композицію під назвою «Не цілуй», яку виконав з Іриною Білик. Того ж року Віктор Бронюк разом із колегами по гурту знявся у кінострічці «Ржевський проти Наполеона».

У квітні 2012 року Віктор Бронюк став гравцем інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?». Тричі його визнавали найкращим гравцем.

Послухати жартівливі пародійні пісні ТіК і Бронюка: https://www.youtube.com/watch?v=hb_4WpT24pQ

І зовсім інакший бік творчості Бронюка: https://www.youtube.com/watch?v=ek0IUKcSdak, https://www.youtube.com/watch?v=y2dXElK67Z4

Політична сатира від Бронюка: https://www.youtube.com/watch?v=0cTB5njEMtk

 

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії:

 

ВОЛОДИМИР КРИЖАНСЬКИЙ (1982-2017) – сержант ЗСУ.

Народився в селі Червоний Кут, Черкаська область. Згодом родина переїхала до села Горобіївка  Київської області. Закінчив Сквирське ПТУ за фахом бухгалтера та Білоцерківський інститут економіки та управління ВНЗ «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» за спеціальністю «менеджмент».

Строкову службу проходив у 6-му навчальному артилерійському полку в селі Дівички Переяслав-Хмельницького району.

Мешкав із сім’єю в місті Сквира, працював у ТОВ Фірма «Грона».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 19 березня 2014 року призваний за частковою мобілізацією. Після навчання у центрі «Десна»  направлений в 30-ту механізовану бригаду. Згодом перевівся до 72-ї бригади. Виконував завдання в зоні АТО. 2015 року вступив на військову службу за контрактом.

Сержант, кулеметник механізованого взводу механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр.

Загинув 29 січня 2017 року від осколкового поранення під час бою з російсько-терористичними угрупованнями в промисловій зоні міста Авдіївка.

Вранці 29 січня штурмова група під командуванням капітана Андрія Кизила під час контратаки зайняла взводний опорний пункт (ВОП) противника і тримала оборону до підходу основних сил 1-го батальйону. Військовики відбили ворожу атаку, після чого зі сторони терористів розпочався артилерійський і мінометний обстріл. О 9:40 внаслідок прямого влучення міни в окоп загинув капітан Кизило та двоє бійців. Противник намагався вибити українських вояків із зайнятих позицій та о 13:45 здійснив другу невдалу спробу штурму. Обстріли тривали весь день і всю ніч. Відбиваючи атаки терористів, у бою загинув сержант Крижанський.

Залишилися мати, брат, дружина і син.

 

ЛЕОНІД ДЕРГАЧ (1979-2017) — правоохоронець, кандидат юридичних наук, старший лейтенант (посмертно) ЗСУ.

Народився в селі Зарожани, Чернівецька область. 2000 року закінчив з відзнакою слідчо-криміналістичний факультет Національної академії внутрішніх справ (м. Київ). Працював в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ) Управління МВС України у Чернівецькій області.

З 2006 — викладач кафедри правосуддя юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, у подальшому доцент кафедри.

У 2011 здобув науковий ступінь кандидата юридичних наук, захистивши кандидатську дисертацію на тему «Розслідування вимагань, вчинених організованими злочинними групами, у сучасних умовах». Очолив юридичну клініку при юридичному факультеті ЧНУ, яка надавала безоплатну правову допомогу малозабезпеченим верствам населення.

Кандидат у майстри спорту України з пауерліфтингу. Також займався волейболом, грав у футбол разом зі своїми студентами.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 25 січня 2015 призваний за частковою мобілізацією, проходив службу у 72 ОМБр, на посадах помічника гранатометника, командира відділення, командира взводу. Пройшов спецкурс й отримав звання лейтенанта. Після демобілізації восени 2016 підписав контракт і продовжив боронити Батьківщину на фронті на посадах виконуючого обов’язки командира роти, командира роти.

Лейтенант, командир 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр.

Воював у районі міста Волноваха, сіл Петрівське (ВОП «Куба»), Старогнатівка, Гранітне Волноваського району; сіл Біла Кам’янка, Новоласпа Бойківського району. Особисто розробив план захоплення панівної висоти поблизу Вікторівки. Операцію проведено без втрат, згодом там облаштували нову позицію «Наглий». Двічі був поранений: влітку 2016 на позиції “Куба” і восени 2016 поблизу Верхньоторецького. Перший раз його сильно контузило, вибухова хвиля пошкодила ребра, він зламав ліву руку. А вдруге під час бою знову поламав ребра, пошкодив пальці, їх довелося зшивати. Після лікування повернувся на фронт. На передовій навчав молодих бійців. На перевиховання Дергачу відправляли і бійців, у яких були проблеми з дисципліною та алкоголем.

Прийнявши командування ротою, грамотно організував оборону на своїх позиціях так, що противник не міг навіть голови висунути. У жовтні 2016 року, поблизу смт Верхньоторецьке Ясинуватського району, підрозділ лейтенанта Дергача протягом кількох годин вів бій з трьома диверсійними групами противника, які атакували позиції українських військових з трьох напрямків, пройшовши балкою між ВОПом Леоніда Дергача та сусідньою позицією. Після того бою противник двічі приходив забирати своїх вбитих – в той час як завдяки грамотно організованій обороні підлеглі Леоніда Дергача всі залишились цілі. З жовтня до кінця січня 2017 цей напрямок був під пильним контролем Дергача і тут було тихо. За мужність, відвагу, особисту доблесть та військову майстерність командування неодноразово представляло лейтенанта до державних нагород. 29 січня 2017, через посилення бойової активності терористів в районі Авдіївки, підрозділ Дергача перевели на захист авдіївської промзони, — на допомогу 1-му батальйону.

Загинув Леонід у бою 1 лютого 2017 року від численних осколкових поранень внаслідок артилерійського обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями ротного опорного пункту біля «Царської Охоти» в промзоні міста Авдіївка Донецької області.

Залишились батьки, молодша сестра та двоє синів.

 

 

СТАНІСЛАВ Д’ЯКОНОВ (1985-2018) — старший солдат ЗСУ.

Жив на Сумщині, в мирному житті був будівельником.

З лютого 2015 року по квітень 2016-го проходив службу за мобілізацією в зоні боїв, 13-й окремий десантно-штурмовий батальйон. Демобілізувався, через півроку повернувся на фронт, підписавши контракт; старший солдат, навідник кулеметного відділення протитанково-кулеметного взводу 2-ї роти 15-го ОМПБ «Суми».

24 серпня 2018-го загинув від кулі снайпера поблизу смт Південне на Горлівському напрямку — в нього поцілив ворожий снайпер, до пораненого бійця протягом години не могли дістатись через обстріли.

Без Станіслава лишились мама і двоє братів.

 

ОЛЕКСАНДР АВРАМЕНКО (1971-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Родом з Полтавщини. Закінчив курси трактористів та екскаваторників, пройшов строкову службу в армії. Демобілізувавшись, працював на залізниці в Одеському порту, згодом — у ВАТ «Цукорінвест».

24 квітня 2015 року як доброволець мобілізований; молодший сержант, командир відділення лінійно-кабельного зв’язку, 14-й окремий мотопіхотний батальйон.

25 лютого 2016-го загинув від кулі снайпера поблизу села Гранітне Волноваського району (Донецька область).

Похований в смт Ромодан, де мешкають його батьки.

 

ОЛЕКСІЙ ЗІНЧЕНКО (1977-2014) — капітан першого рангу (посмертно) Військово-морських сил ЗСУ.

Випускник Чорноморського військово-морського училища в Севастополі. Проходив військову службу в частині «морських котиків» (73-й морський центр спеціального призначення ВМС України), зокрема на посаді помічника командира з водолазної підготовки: провів під водою понад 2000 годин.

Прошов курс закордонних військових навчальних закладів (Командно-штабна академія Бундесверу ФРН) 2 центру миротворчого персоналу та офіцерів міжнародних штабних елементів (центрів)         м. Київ.

З 2012 року – Командир частини «морських котиків» (73-й морський центр спеціального призначення ВМС України).

Загинув, виконуючи завдання, під час обстрілу російсько-окупаційними силами з БМ-21 «Град» в районі міста Старобешеве. Похований в селі Кам’яний Брід  Черкаської області.

 

 

ІВАН ДЖАДАН (1977-2014) — солдат ЗСУ.

Механік-радіотелефоніст, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором», який російські окупанти переторили на коридор смерті. Пошукова група місії «Експедиція-200» («Чорний тюльпан») 14-го вересня у полі в урочищі Червона Поляна біля села Чумаки відшукала його тіло.

Опізнаний за тестами ДНК, похований 27 лютого 2015-го в Кривому Розі.

 

СЕРГІЙ МОКРЕНКО (1993-2017) — солдат ЗСУ, стрілець 54-ї ОМБр.

Народився у Шацьку на Волині. Закінчив Любомльський професійний ліцей.

Активний учасник Революції гідності. Під час протистоянь у Києві зазнав контузії — поруч вибухнув ящик із світлошумовими гранатами.

Від початку бойових дій на Сході України 2014 року воював у складі Добровольчого українського корпусу, дістав множинні осколкові поранення обличчя та шиї у боях під Іловайськом. В обласній лікарні Луцька провели операцію із за¬міни кришталика ока, в якому застряг уламок заліза, на штуч¬ний. Після місяця лікування воював у Пісках. Повернувшись додому, почав працювати, займався волонтерством, започаткував у Любомлі акцію «Зігрій солдата». Через рік мирного життя поїхав у полк «Азов» на навчання. Не дочекавшись офіційного оформлення в «Азові» 14 вересня 2016 року, через Бахмутський районний військкомат Донецької області, вступив на контрактну службу в 54 окрему механізовану бригаду й одразу ж вирушив на передову, у підрозділ «вовків ПС» 3-ї роти 1-го механізованого батальйону, де служили його побратими по ДУК. 19 грудня дістав поранення у боях на «Світлодарській дузі», лікувався у Вінницькому госпіталі. В січні приїхав додому, після чого знову вирушив на передову.

Загинув 28 лютого 2017 року під час масованого мінометного обстрілу на передовій позиції на «Світлодарській дузі», поблизу смт Луганське.

По смерті залишилися батьки, сестра і наречена.

 

 

АНДРІЙ МАЙДАНЮК (1988-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Осички Одеської області. Командир бойової машини-командир відділення, військовослужбовець військової служби за контрактом з 2012-го, 28-ї окремої механізованої бригади. 6 липня 2014 року направлений у зону бойових дій.

Загинув у бою в прикордонному селі Маринівка (Шахтарський район). Колона з 3 БМП заїхала в село й натрапила на російських терористів. Щоб зайняти зручну позицію, воякам під вогневим прикриттям необхідно було відступити, прикривати лишилися Ковальчук, Новак, Шум і Майданюк. Несподівано з’явився ворожий танк, у машину старшого лейтенанта Василя Новака влучив снаряд з нього. Тоді ж загинули солдати Костянтин Ковальчук й Віталій Шум. Решта колони змогла відійти.

Без Андрія лишились батьки, брат, сестра, племінник.

Розмова з мамою героя:

http://chornomorka.com/archive/21568/a-4977.html

 

ІВАН РЯЩЕНКО (1983-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Вільногірськ (Дніпропетровська область); у віці 2,5 років втратив матір, разом з молодшим братом виховувався бабусею. Вивчився на тракториста та водія, з 1995 року мешкав в смт Вишневе. Після навчання одразу пішов працювати — щоб допомагати бабусі; працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, підприємстві «Вільногірське скло». Захоплювався технікою, історією, серйозно займався вивченням культури скіфів. Зі своєю дружиною познайомився вже давно; спочатку жили у цивільному шлюбі, але 24 лютого 2017 року офіційно зареєстрували шлюб.

З 9 червня 2015-го по 14 липня 2016 року проходив службу за мобілізацією 15 вересня 2016 року підписав контракт з 54-ю бригадою; молодший сержант, командир БМП — командир 1-го відділення 3-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону. Воював на Світлодарській дузі, у Троїцькому, промзоні Авдіївки.

5 серпня 2017 року майже вся рота була відряджена до Авдіївки на бойову службу. Тут протягом 4 днів вистежував ворожого кулеметника й ліквідував його з гранатомета. 7 лютого 2018-го зазнав контузії, після лікування повернувся на передову.

8 березня 2018 року загинув під час бойового чергування поблизу смт Луганське на Світлодарській дузі — від кульового поранення у скроню внаслідок кулеметного обстрілу.

Без лишилися батько, дружина, маленький син та двоє синів дружини від попереднього шлюбу.

 

АРТЕМ РОЗУМЕНКО (1995 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Полтавщині. З 2013 року служив за контрактом кулеметником 3-го батальйону 92-ї ОМБр.

Влітку 2014 року, коли ситуація загострилася, добровольцем пішов на фронт, номер обслуги гранатометного відділення гранатометного взводу механізованого батальйону, 17-та окрема танкова бригада.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом «зеленим коридором» на дорозі в районі села Новокатеринівка. 18 вересня 2014 року тіло Артема було знайдено пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Ідентифікований за експертизою ДНК.

Залишилися батьки.

 

РОМАН РИКАЛОВ (1992-2014) — спецпризначенець, старший солдат ЗСУ.

5 листопада 2010 призваний на військову строкову службу, яку проходив з 6 листопада 2010 по 14 жовтня 2011 у військовій частині 4125 Внутрішніх військ МВС, — 47-й полк спеціального призначення ВВ «Тигр», с. Краснокам’янка (Феодосія-13).

16 травня 2013 року за власним бажанням вступив на службу за контрактом.

Старший солдат, радист 2-го відділення радіогрупи 1-го загону 3-го окремого полку спецпризначення, м. Кропивницький. З початком бойових дій виконував завдання в АТО.

28 липня 2014 розвідгрупа з 19 військовослужбовців 3-го полку під загальним командуванням підполковника Сергія Лисенка виїхала в район міста Сніжне на спецзавдання з евакуації пілотів збитого літака Су-25. Вони успішно провели операцію з порятунку одного пілота збитого штурмовика і заночували на території закинутої ферми поблизу села Латишеве. Власник ферми 61-річний Микола Бутрименко зустрів військових і запросив їх переночувати в ангарі, а сам виїхав до Сніжного і доніс про це терористам, які приїхали на бронетехніці і оточили ферму 29 липня. В нерівному бою під час прориву загинули 10 спецпризначенців. Четверо бійців, які перебували в секретах, самостійно дістались до розташування своїх військ. П’ятеро поранених потрапили у полон, згодом їх звільнили за обміном.

27 червня 2016 було затримано зрадника, який навів російських терористів на місце розташування українського підрозділу.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада