Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.10.2020

23 жовтня. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • художник, творчість якого була незаслужено забута через конфлікт з офіційними структурами;
  • сучасна художниця-майстриня і популяризаторка Петриківського розпису, малюнки якої використовуються модними брендами;
  • громадська діячка і народна депутатка, яка відстоює свободу слову і преси;
  • Олімпійська чемпіонка з академічного веслування.

А також вшануємо пам’ять наших захисників, які полягли за цілісність України у боротьбі зі збройною експансією «русского міра».


Починаємо.

 

ЯКІВ КАЛАШНИК (1927-1967) — український художник і педагог.

Народився у с. Листопадове на Кіровоградщині. Його батькау 1941 році заарештував НКВС за знайдений на горищі жовто-блакитний прапор, відтоді родина його не бачила.

У роки Другої світової війни, ще 16-річним юнаком, Яків брав участь у партизанському русі. Після війни навчався у фабрично-заводському училищі, по закінченні працював токарем на заводі.

Але любов до малювання, мрія стати художником не полишали юнака, і в 1946 році він вступив до Одеського художнього училища. По закінченні вирішив далі вдосконалюватися і в 1952 році вступив до студії малярства у найпрогресивнішому на той час художньому виші СРСР – Латвійській академії мистецтв. Тут його вчителями були відомі латиські художники Ото Скулме й Едуард Калниньш.

Художник набув там «європейськості», отримав абсолютно інакшу мистецьку школу. Це було як ковток свіжого повітря серед закостенілого совєтського соціалістичного реалізму, що наполегливо нав’язувався митцям як єдино можливий творчий метод.

Після закінчення академії тридцятирічний Яків Калашник оселився в Дніпропетровську (нині Дніпро), де з 1959 року викладав у Дніпропетровському художньому училищі (нині – Дніпровський театрально-художній коледж).

Один із його учнів, художник Віктор Загубибатько, з особливою повагою та теплотою згадує часи спілкування з майстром. Запам’ятав його як принципову та горду людину. Художник привіз із Академії нове сприйняття та використання кольору і намагався передати його своїм учням.

«Прийоми, вправи, запропоновані ним, були тим, що для музикантів – гами. I пояснення було відповідне: «Ваша палітра – це клавіші акорду: голосова і басова партії, а на вашій палітрі – світлова і тіньова фарби». А вже далі там рефлекси, півтони, бліки і тіні. I ніякої плутанини. Чітко і зрозуміло. Такого підходу тут ніколи ще не чули. Виявляється, щось схоже пропонував своїм учням Федір Кричевський, раніше користувався Делакруа, а до нього – Ван Дейк. І саме за КОЛІР Калашника назвали художником із «буржуазними витребеньками», – згадує Віктор Загубибатько.

Але новаторська викладацька манера, що так захоплювала студентів, зовсім не подобалась адміністрації училища та деяким художникам, близьким до влади. Наполегливість і рішучий характер Якова Петровича, його невміння пристосовуватися, призвели до відкритої конфронтації з керівництвом навчального закладу та партійною верхівкою.

Художник став опальним, бо був ще й українофілом, а такі вподобання за радянських часів трактувалися як «буржуазний націоналізм». Його відсторонили від викладання у студії образотворчого мистецтва в Палаці студентів.

Це був час, коли в мистецтві лише зароджувалася опозиція соцреалізму, рух пізніше назвали «шістдесятництвом».

Художник мав незаперечний талант майстра портретного живопису, писав тематичні картини, пробував себе у графіці, створював виразні етюди.

Він брав участь у численних виставках, зокрема, у Всесоюзній виставці 1966 року і художніх виставках у Польській Народній Республіці та Фінляндії.

Життя художника виявилося недовгим – лише 40 років, помер він через невиліковну хворобу.

Ім’я художника на кілька десятиліть було майже забуте, але зараз відроджується інтерес до його творчості.

 

НАТАЛІЯ СТАТИВА-ЖАРКО (1970) — художниця, майстриня петриківського розпису.

Народилася у с. Петриківка на Дніпропетровині. Походить з роду Олександра Стативи – художника, засновника і першого директора художньої школи Петриківського розпису. Молодша сестра відомих майстринь петриківського розпису Валентини Деки, Лідії Булавін і Марії Яненко.

Навчалася в Дніпропетровському державному художньому училищі, працювала майстром декоративного розпису експериментального цеху Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату (с.Петриківка), молодшим науковим співробітником Білоцерківського краєзнавчого музею, викладала образотворче мистецтво в Білоцерківській школи мистецтв №1

З 2002 року — на творчій роботі.

Брала участь десятках виставок в Україні і за кордоном, має близько 20 персональних виставок. Роботи знаходяться в багатьох музейних зібраннях, приватних колекціях, прикрашають дипломатичні і громадські установи.

Використовуючи столітні надбання Петриківського розпису, майстриня поєднує традиційні мотиви та технічні можливості з пошуком нових образних ліній, сучасних засобів для їх втілення. ЇЇ роботами притаманна особлива витонченість і тендітність, ніжні кольорові переходи, довершена деталізація і досконала композиція, яка, попри наявність крупних яскравих деталей, вирізняється легкістю, і повітряністю.

Художниця створює як суто декоративно-вжиткові речі (посуд із дерева, скла, кераміки), меблі, інтер’єри, принти для одягу та аксесуарів, так і графічні твори.

Український бренд OLIZ випустив серію шовкових хусток і шаликів з малюнками Наталії Стативи-Жарко.

Художниця займається популяризацією Петриківського розпису і регулярно проводить майстер-класи у різних містах України та за кордоном.

Сторінка в ФБ д можна побачити багато творів майстрині: Natalia Stativa-Zharko

 

ВІКТОРІЯ СЮМАР (1977) — журналістка, громадська діячка, народна депутатка Верховної Ради України 8 і 9 скликань.

Народилась у місті Нікополь, виросла на Вінниччині.

Навчалась на історичному факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Під час навчання в університеті працювала вчителем історії у середній школі № 49.

Працювала журналістом радіостанції «Континент», позаштатним кореспондентом радіостанції «Голос Америки».

2002 керівник відділу політики та ведуча політичних програм «Громадського радіо». Під час посилення цензури у країні в 2004 році прийшла працювати у «третій сектор» — правозахисну громадську організацію «Інститут масової інформації» (ІМІ). 2005—2014 виконавчий директор ГО «Інститут масової інформації» (ІМІ).

Була членом громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова, Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президенті України (в роки президентства Віктора Ющенка 2005-2010).

Викладала в Інституті журналістики КНУ, у 2010—2014 роках – член наглядової ради фонду «Відродження».

У 2011 році увійшла до числа засновників журналістської кампанії «Стоп Цензура», 2012—2013 голова громадської спостережної ради телеканалу «Інтер», 2013 один із засновників громадської кампанії «Чесно».

У 2013 році – ведуча політичних програм «5 канал». Автор статей у виданнях «Дзеркало тижня», «Телекритика», «Українська правда» тощо.

2014 була одним з ініціаторів громадської частини майдану, член Ради Майдану.

28 лютого 2014 виконувач обов’язків Президента Олександр Турчинов призначив Вікторію Сюмар заступником секретаря Ради національної безпеки і оборони України (вона подала у відставку 6 липня).

26 жовтня 2014 року на позачергових виборах до Верховної Ради України йшла під № 7 у виборчому списку від партії «Народний фронт». З грудня 2014 є Народним депутатом України, Заступником Голови фракції «Народний фронт».

Голова комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики. Автор численних законів щодо обмеження російського інормаційного продукту в Україні та інших реформ в сфері медіа.

В 2014 року за версією журналу «Фокус» посіла 12 місце у рейтингу «100 найвпливовіших жінок України», за рік посіла 8 місце у рейтингу «100 найвпливовіших жінок України», а також 86 місце у рейтингу «100 впливових українців».

В 2014 році на парламентських виборах забезпечувала кампанію «Народного фронту», як політтехнолог.

В 2015 році на місцевих виборах була заступником керівника штабу для Блоку Петра Порошенка «Солідарність» і вела політично-технологічну та інформаційну частину роботи.

В 2019 році – обрана до парламенту за списком партії «Європейська солідарність», як народна депутатка разом з фракцією протистоїть капітуляційній політиці «зеленої більшості».

 

Сторінка у ФБ, де депутатка регулярно реагує на події, виступає із заявами і оприлюднює суспільно значущу інформацію: Вікторія Сюмар

 

ЯНА ДЕМЕНТЬЕВА(1978) — веслувальниця, олімпійська чемпіонка, чемпіонка світу і багаторазова Європи.

Народилася у Харкові. Починала займатися легкою атлетикою, а 20 років перейшла в секцію академічного веслування. Тренер — Володимир Морозов.

Закінчила Харківський політехнічний інститут (спеціалізація — менеджмент підприємств) та Харківську академію фізичного виховання та спорту (спортивна психологія).

З 2001 року входила до складу збірної України.

Член олімпійської збірної України на Іграх XXVIII Олімпіади 2004 року в Афінах. У складі четвірки парної (Олена Морозова, Яна Дементьєва, Тетяна Колесникова й Олена Олефіренко) була третьою в фінальному заїзді, але рішенням комітету МОК, через вживання Оленою Олефіренко препаратів, що можуть бути основою для створення допінгу, результат українок скасовано, а бронзові нагороди передано австралійкам.

Член олімпійської збірної України на Іграх XXX Олімпіади 2012 року в Лондоні. У складі четвірки парної (Анастасія Коженкова, Яна Дементьєва, Катерина Тарасенко й Наталія Довгодько) стала олімпійською чемпіонкою.

П’ять разів ставала чемпіонкою Європи: у 2008 в двійці з Катериною Тарасенко, 2009 в парній четвірці (Світлана Спірюхова, Тетяна Колеснікова, Анастасія Коженкова і Яна Дементьєва), 2010 в парній четвірці (Катерина Тарасенко, Олена Буряк, Анастасія Коженкова і Яна Дементьєва), 2011 в двійці з Анастасією Коженковою і 2012 (Катерина Тарасенко, Наталія Довгодько, Ольга Гурковська, Яна Дементьєва).

Чемпіонка світу-2009 в парній четвірці (Світлана Спірюхова, Тетяна Колеснікова, Анастасія Коженкова і Яна Дементьєва), срібна призерка чемпіонату світу-2010 в парній четвірці (Катерина Тарасенко, Олена Буряк, Анастасія Коженкова і Яна Дементьєва).

Багаторазова чемпіонка України, призерка Кубків світу.

Після тривалої перерви 2018 року поновила виступи. На чемпіонаті світу 2018 була сімнадцятою в двійках парних. На чемпіонаті Європи 2019 стала бронзовою призеркою в четвірках парних (Євгенія Довгодько, Дарина Верхогляд, Анастасія Коженкова і Яна Дементьєва). Але на ліцензійний на Олімпійські ігри 2020 чемпіонат світу з академічного веслування 2019 не потрапила через травму.

 

Пом’янемо наших захисників, що загинули у боротьбі з російською агресією.

 

ІВАН КОНОНОВИЧ (1987-2014)  — солдат резерву Батальйону імені Кульчицького.

Народився на Чернігівщині і був єдиною дитиною в сім’ї. Здобув спеціальність «Монтажник радіоапаратури».

По трагічній загибелі матері, Іван опікувався своїм батьком-інвалідом.

25 квітня 2014 року Іван Конович був зарахований на службу до військової частини. А 19 серпня вдруге відправився в зону АТО.

Загинув 1 жовтня в районі міста Дебальцеве Донецької області. Здійснюючи обхід території прилеглої до блокпосту, він натрапив на заміновану ділянку. Після вибуху 2 військовослужбовці батальйону оперативного призначення столичної конвойної бригади отримали осколкові поранення. Стрілець 1 відділення 1 взводу 3 роти солдат резерву Іван Миколайович Кононович помер на місці — від отриманих проникаючих осколкових поранень з ураженням легенів та серця помер на місті.

 

ВЛАДИСЛАВ СТРЮКОВ (1980-2014) –  солдат резерву МВС України.

Народився у Донецьку, з дитинства з родиною живу у смт. Коцюбинське на Київщині. Під час навчання у школі Владислав  захоплювався бойовими мистецтвами та військовою справою, що згодом перетворилось на досить вагому частину його життя. Ще хлопцем читав багато історико-політичної літератури, книжок про військову справу та військову географію.

Також Владислав любив майструвати і це захоплення згодом стало його роботою – він працював на Білицькій меблевій фабриці, де створював не лише меблі, а й прикраси. Коли він з часом здобув вищу освіту, робота з деревиною лишилось як хобі, а основною роботою стала керівна посада в мережі магазинів “АРГО”.

З початком російської агресії Владислав добровольцем пішов на фронт, бо відчував, що це його громадянський обов’язок.

Рідні просили його не йти, но шо він відповів: «Хто вас захистить? Це моя війна! Пробачте».

І на війні він продовжував майструвати: перешивав жилети, поліпшував елементи зброї.

Загинув 29 серпня 2014 року при спробі виходу з оточення в Іловайську — розстріляний російськими військовиками в «коридорі смерті».

Вдома лишилися дружина й донька.

 

АНДРІЙ ЄЛІСТРАТОВ (1991- 2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Рига (Латвія). Через три роки родина переїхала в Луцьк. Тут Андрій закінчив школу та Волинський коледж Національного університету харчових технологій. Працював бухгалтером в сфері ІТ. З 2010 по 2013 рік проходив військову службу за контрактом в 30-й бригаді.

9 квітня 2014 року призваний за мобілізацією. 28 липня того ж року зазнав поранення на фронті, у 2015-му демобілізований. В березні 2016 року підписав контракт з 14-ю бригадою; старший солдат, старший розвідник.

8 серпня 2018-го загинув в передвечірню пору у районі міста Золоте внаслідок обстрілу терористами автомобіля з ПТРК (ВАЗ-2101, був переданий у частину волонтерами). Військовики зупинилися, щоб допомогти пасажирам цивільного автомобіля, що стояв посеред дороги; у цей час з боку окупованого селища Молодіжне було обстріляно військовий і цивільний автомобілі; від вибуху ракети Андрій загинув на місці, ще один боєць дістав поранення. Тоді ж було поранено мешканку Катеринівки, яка проходила поруч.

Без Андрія лишились мама та брат.

 

ОЛЕГ ЩЕРБАНЬ (1972-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Бердянську Запорізької області.

На фронті перебував з серпня 2014 року; солдат 55-ї окремої артилерійської бригади, розвідник.

3 червня 2015-го зазнав важких поранень у боях за Мар’їнку (за іншими джерелами під Маріуполем). Помер того ж дня у військовому шпиталі міста Дніпра.

Без Олега лишилися мама, брат та сестра.

 

ВІОРЕЛ ЛІСНИК (1979-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Молдові. Виховувався в Борщівській школі-інтернаті Подільського (тоді – Котовського) району Одеської області. Ще зі шкільних років мріяв стати військовим. Служив у миротворчих військах у сусідній Молдові. Останнім часом проживав в селі Черняхівське на Одещині.

Мобілізований під час першої хвилі, командир розвідвідділення, 28-а ОМБр.

25 грудня 2014-го підірвався на міні ОЗМ-72 — на «нейтральній смузі» потрапив на розтяжку між Пісками і Первомайським (Ясинуватський район). Тоді ж загинув начальник розвідки бригади майор Олександр Кушнірук.

Вдома лишилась дружина.

 

АНДРІЙ ЗІНЧЕНКО (1974-2016)— солдат ЗСУ.

Народився у Києві.

В АТО служив у складі 54-ї ОМБР.

Загинув 8 жовтня 2016 р. поблизу с. Троїцьке, Луганська область, внаслідок підриву на «розтяжці».

 

ДМИТРО ПОЛЬСЬКИЙ (1988-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився у Запоріжжі.

В АТО служив на посаді командира бойової машини — командира відділення, 93-я ОМБР.

Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення поблизу Іловайськ так званим «зеленим коридором», який російська армія перетворила на коридор смерті для захисників України.

Залишилися батьки та сестра.

 

ВОЛОДИМИР БАБИЧ (1970-2014 — солдат ЗСУ.

Народився в селі Костянтинівка на Кіровоградщині. Проходив строкову службу в ЗСУ, працював радіотелеграфістом. У серпні 2014-го мобілізований, механік-радіотелеграфіст, 19 батальйон територіальної оборони.

13 жовтня 2014-го поблизу Білокам’янки при поверненні з розвідки підірвалися на фугасі та загинули вояки 19-го батальйону територіальної оборони — старші лейтенанти Григорій Береговенко, Гліб Григораш, солдати Дмитро Котєшевський та Володимир Бабич.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада