Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.09.2020

23 вересня. Згадуємо таких непересічних особистостей, народжених цього дня:

  • знана оперна дива, яку за життя було визнано найвидатнішою співачкою;
  • поет, репресований у справі «Спілки визволення України»;
  • один з найвідоміших українських науковців на еміграції, історик і географ, організатор видання та головний редактор «Енциклопедії українознавства» яка стала джерелом знань про Україну як у світі, так і в Україні – після набуття Незалежності;
  • конструктор авіадвигунів, які використовуються на 60 типах літальних апаратів у більш наж 100 країнах світу, а також – творець… бензопили «Дружба»;
  • диригент, який став першим виконавцем творів багатьох сучасних композиторів і відроджував забуту музику минулих часів;
  • відомий шоумен і політичний блоґер, на сторінку якого підписано понад 460 тисяч користувачів ФБ;
  • художник, який став Став популярним завдяки численним двовзорам – картинам-ілюзіям з подвійним змістом;
  • музикант і співак, лідер гурту «Кам’яний гість», який крім власних пісень видав два альбоми з українськими переспівами хітів легендарних рок-гуртів: «60/70» та «70/80».
  • письменниця, авторка книжок для підлітків.

 

А також пом’янемо народжених цього дня наших захисників, що загинули, обстоюючи цілісність і незалежність України у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо:

 

СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА (1872-1952) – уславлена оперна співачка. За життя була визнана  найвидатнішою співачкою світу.

Народилася в селі Білявинці (нині Тернопільської області), а тоді Бучацького повіту Королівства  Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорщини, в сім’ї греко-католицького священика Амвросія Крушельницького. Походить зі шляхетного і старовинного українського роду Крушельницьких гербу Сас. Сім’я декілька разів переїжджала, і 1878 року вони перебралися до села Біла поблизу Тернополя, звідки вже нікуди не переїжджали. Сестри Ганна та Емілія також були співачками.

Уже в дитинстві майбутня співачка знала дуже багато народних пісень, які вона вивчала безпосередньо від селян. За свідченнями, вже тоді голос її був сильний, гарний і дуже відрізнявся від інших.

1883 року на Шевченківському концерті в Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства «Руська бесіда».

Перший оперний дебют Крушельницької відбувся 15 квітня 1893 року: вона виконала партію Леонори в опері італійського композитора Гаетано Доніцетті «Фаворитка» на сцені Львівського міського театру Скарбка.

Ще під час навчання в консерваторії Соломія Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте вона прагнула української опери, якої на той час не існувало. Співачка вирішила їхати до Італії, щоб продовжити навчання. На це рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у м. Львові.

Восени 1893 року Соломія їде до Італії, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі (спів; підготувала не одну знамениту співачку, вважала Соломію найздібнішою зі своїх учениць) і професор Конті (драматична гра і міміка).

В Італії вона розвинула голос у лірико-драматичне сопрано, вирівняне від найнижчих до найвищих тонів… Її голос захоплював силою звуку, дзвінкістю, соковитістю, оксамитовістю, гнучкістю, досконалою вокальною дикцією, віртуозною технікою, благородним тембром, далекозвучністю, ліризмом і драматизмом…

З 1894 року Крушельницька виступає в театрах Львова, завойовуючи симпатії глядачів.

У другій половині 1890-х років почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка» Д. Меєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших.

Славу Соломія здобула на варшавській та краківській сценах, виступаючи кілька сезонів поспіль в операх польського композитора Станіслава Монюшка.

1910 року Крушельницька вийшла заміж за відомого італійського адвоката, мера міста В’яреджо Чезаре Річчоні — тонкого знавця музики, ерудованого аристократа. Вони взяли шлюб в одному з храмів Буенос-Айреса. Після одруження Чезаре і Соломія оселилися у В’яреджо, де вона купила віллу, яку назвала «Саломеа».

1920 року Крушельницька в зеніті слави покидає оперну сцену, виступивши останній раз у неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея» і «Лоенгрін». Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала вісьмома мовами. Здійснила турне Україною, Європою, Америкою.

Протягом 1894–1923 років майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. Її єднали міцні узи дружби з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.

Особливе місце у творчій діяльності співачки займали концерти, присвячені пам’яті Тараса Шевченка та Івана Франка. Для участі в цих концертах вона часто приїжджала до Західної України.

1929 року в Римі відбувся останній гастрольний концерт Крушельницької.

1938 року помер чоловік Крушельницької. У серпні 1939 року співачка вчергове відвідала Галичину. І так сталося, що там вона і залишилася – через початок Другої світової війни не змогла виїхати і повернутися до Італії.

Після більшовицької окупації західноукраїнських земель у 1939 році влада совєтів націоналізувала будинок артистки, залишивши їй тільки чотирикімнатну квартиру, в якій вона жила із сестрою Ганною. Під час німецької окупації Львова Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу.

У післявоєнний період Крушельницька почала працювати у Львівській державній консерваторії. Однак її викладацька діяльність, ледь почавшись, мало не завершилася. Під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували… відсутність консерваторського диплома, який пізніше знайшли у фондах міського історичного музею.

Мешкаючи й викладаючи в підсовєтській Україні, Крушельницька, незважаючи на численні звернення, довгий час не могла отримати радянського громадянства, залишаючись підданою Італії. Нарешті, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, вона стала громадянкою СРСР. Віллу відразу продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.

1951 року всесвітньо відомій співачці присвоїли звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 року – за місяць до смерті – вона нарешті отримала звання професора.

Востаннє співала у Львівській філармонії 1949-го, у віці 77 років. Мало хто знав, що на той час співачка вже хворіла на рак горла.

Крушельницьку поховано у Львові на Личаківському цвинтарі поруч із могилою друга та наставника — Івана Франка.

 

АРКАДІЙ КАЗКА (1890-1929) — поет, перекладач, педагог.

Народився в українському містечку Седнів, що на той час входило до складу Чернігівської губернії у багатодітній родині сільського шевця. Його батько походив із козацького роду, мати з селянської родини.

Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з поетом Павлом Тичиною, з яким мешкав у монастирському гуртожитку, разом співав у церковному хорі, відвідував славнозвісні «суботи» Михайла Коцюбинського.

У серпні 1914 року в Спаському соборі в Чернігові, майбутній український письменник Аркадій Казка за дорученням майбутнього знаного поета та політика Василя Елланського склав присягу на вірність Братства самостійників у юнака-гімназиста Романа Бжеського.[1]

Згодом навчався в Київському комерційному інституті (нині — Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), але не закінчив через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини, Дніпропетровщини, в Одесі – викладав співи та українську мову.

Вночі 10 вересня 1929 року Казку заарештовано у справі СВУ, відправлено в одеську в’язницю. Поводився на допитах гідно, нікого не обмовив. Крім того, послідовно використовував українську мову, чим додатково дратував допитувачів.  Доведений слідчим НКВД Григоренком до самогубства (23 листопада повісився, за іншими даними — убитий в камері слідчого відділу НКВД СРСР).

Літературну діяльність Аркадій Казка починав ще до 1917 з перекладав західноєвропейських та  російських творів. В УСРР власні вірші і поеми друкував у журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Плуг».

На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій «Сумливе», яку подарував Григорієві Верьовці. З листа до Тичини видно, що Казка готував до видання збірку «Розірване намисто», а в листі до свого учня Василя Мисика писав про підготовку збірки «Васильки».

Літературознавець Тетяна Студентова пише: «Автор постає перед майстром усталених, вироблених часом канонічних форм: газель, рондо, гекзаметр, терцет, тріолет, – в яких продовжує найкращі традиції українські класики (П. Куліш, І. Франко, Л. Українка, Г. Чупринка та інші) . Автор з легкістю імпровізує в межах силабо-тоніки і виводить свої оригінальні строфи… Поет успішно опановує французький, італійський, англійський сонети, і дещо модифікує їх, оперуючи більшими строфічними блоками — октава та секстина (або катрен + дистих). Казка ввів одним із перших в українські сонет арії таку складну надстрофічну конструкцію як вінок сонетів (“Аргонавти”, 1918), до нього Михайло Жук вперше його запровадив у тому ж 1918 році.

…Творчій манері Казки властиві важкі “залізні” ритми, які зумовлюють певну “прозаїзацію” мови і монументальність віршів. Особливості ритміки поета найяскравіше проявилися у пізніх поемах “Великдень” (1925), “Стежка” (1926—1927), “Сон старого кобзаря” (1927—1928), “Він іде” (1928—1929), які й досі цікаві своїми відкриттями у фоніці. Однією із провідних тем творчості Аркадія Казки є теми самотності й дороги, які він антропоморфізує, тобто матеріалізує їх, переносячи з площини абстракції в щоденне буття».

Понад 35 років творчість Казки була під забороною, як і доробок усіх страчених і репресованих у справі СВУ.

НА початку 60-х Павло Тичина мріяв видати збірку свого друга мріяв. Але перші вірши Казки опублікував не він, а Василь Мисик. У збірник «День поезії» він вмістив низку творів свого вчителя.

 

ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ (1900-1985) — історик, географ, енциклопедист, організатор видання та головний редактор Енциклопедії українознавства та фундаментальної праці «Ґеоґрафія українських і сумежних земель».

Народився у Новому Санчі на Західній Лемківщині в українсько-польській родині. Батько — русин, греко-католик, працював дрібним податковим урядником. Роль батька була визначальною у формуванні Кубійовича як українця та греко-католика. Матір була полькою, з роду євреїв-вихрестів. У сім’ї розмовляли польською.

Кубійович навчався у Першій новосанчівській гімназії. 1918 року розпочав навчання в Ягеллонському університеті в Кракові, але воно було перерване війною в Галичині.

У 1918–1919 рр. — артилерист в Українській Галицькій армії. Після відступу УГА за Збруч залишився у Галичині, а відтак повернувся до Кракова, де продовжив навчання у 1919–1923 рр.

У 1928–1939 рр. — доцент Краківського (Яґеллонського) університету. Займався вивченням українських етнічних земель у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. 27-28 вересня 1929 у Львові відбувся перший Український з’їзд учителів географії, дійсним головою Президії було обрано доктора Кубійовича.

З 1931 року — дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, голова його географічної секції. Як видатний географ брав участь у міжнародних наукових конгресах. У своїх дослідженнях польсько-українських окраїн Кубійович послідовно обстоював українські геополітичні інтереси і провадив наукову дискусію з польськими вченими, яких звинувачував в умисному підробленні статистичних даних в дослідженнях, за що в 1939 був позбавлений кафедри в Ягеллонському університеті.

У 1939–1940 рр. — професор УВУ (Український вільний університет) у Празі.

Як активний учасник українського національно-визвольного руху і щирий український патріот, Кубійович в середині квітня 1940 року очолив УЦК (Український центральний комітет) у Кракові (був головою до 1944 р.), який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у генерал-губернаторстві (Краків був її адміністраційним центром) і допомагав українським втікачам від більшовиків. Праця в УЦК в тих обставинах була важким тягарем, коли доводилося лавіювати між домаганнями німецької адміністрації та українських політичних груп.

Попри всі труднощі воєнного часу, УЦК, очолюваний ним, зробив дуже багато для піднесення української культури і авторитету українців. Зокрема, було добре скоординовано культурницьку і організаційну діяльність на найзахідніших українських землях (так зване Закерзоння), що були перед війною головним об’єктом посиленої полонізації. Засновано українське видавництво у Кракові. У Холмі повернуто православним (УАПЦ) Собор Різдва Пресвятої Богородиці.

У квітні 1943 як голова УЦК став одним з організаторів Військової Управи, і зі свого боку докладав багато зусиль для формування частин дивізії військ СС «Галичина». З цього приводу казав таке:

«Ми є за творенням Дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі:

Ми включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні;

Ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову

Ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав’язок армії;

Це може бути точка виходу для дальших планів;

Лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.

Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальности і інші вояцькі чесноти. Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм».

У 1944 р. емігрував до Парижа.

Після розгорання польсько-української підпільної війни виступив із закликом припинити збройне протистояння. Його стараннями уникнули ґестапівських арештів чимало українських політичних і громадських діячів, було врятовано від концтабору багато євреїв (разом — кілька сотень осіб).

Після Другої світової війни жив у еміграції в Німеччині і Франції, займаючись переважно науковою діяльністю. У 1947–1951 рр. — генеральний секретар НТШ, з 1952 — голова НТШ у Європі. Автор понад 80 наукових праць з географії України: «Територія і людність українських земель» (1935), «Атлас України і сумежних країв» (1937), «Географія українських і сумежних земель» (1938, 1943), «Українські етнічні групи Галичини» (1953) та ін.

Найцінніший внесок Кубійовича в україністику – це ініціювання, редагуванні і видання «Енциклопедії українознавства» (Париж — Нью-Йорк, 1955—1984) та «Encyclopedia of Ukraine» (Торонто, Баффало, Лондон, 1984—1985).

Ця енциклопедія складалася з двох частин.

Перша, загальна частина видана в трьох томах. Перший том містить загальні відомості про Україну: географію та природу, дані про людність, етнографію, мову. У другому томі представлена українська історія, церква, право, культура і, зокрема, література. Третій том за своїм характером дуже різноманітний: у ньому подані відомості про наше просторове мистецтво, театр, музику, науку, освіту, видавничу справу, пресу, бібліотеки, музеї, архіви тощо, а у прикінцевій частині третього тому викладені відомості про народне господарство, стан і розвиток суспільства, українське військо.

Друга частина – 10 томів, які містять понад 20 000 статей-тлумачень. Додатковий, одинадцятий том – це додатки і уточнення.

До роботи над виданням залучалися видатні українські вчені на еміграції.

Як головний редактор, Володимир Кубійович виокремлював такі завдання для ЕУ, як стати джерелом знань про Україну й український народ для чужинців та містити правдиву інформацію про минуле й сучасне України. Кубійович вважав ЕУ важливим довідником українознавства для кількамільйонної маси українців й осіб українського походження, які жили в діяспорі за межами СРСР.

На початку 1990-х тритомна загальна частина «Енциклопедії українознавства» була видана репринтом у Києві – і стала надзвичайно цінним джерелом інформації для українців, які раніше мали справу лише з совєтскою версією відомостей про себе та свою країну.

 

ОЛЕКСАНДР ІВЧЕНКО (1903-1968) — авіаконструктор, керівник розробки поршневих, пізніше газотурбінних двигунів для багатьох типів літаків

Народився у Великому Токмаку Запорізької області у родині робітника-ливарника. Рідлітком почав працювати на заводі – теж ливарником.

У 1930 вступив до механіко-машинобудівного інституту в Харкові (нині НТУ «Харківський політехнічний інститут»). По його закінченні пішов на Запорізький моторобудівний завод (нині — «Мотор-Січ»).

З початком Другої світової війни підприємство, де Івченко був уже заступником головного конструктора, евакуювали у Сибір, в Омськ. Там Олександр Івченко й створив свої перші авіаційні мотори. Найвідоміший з них — поршневий АШ-82ФН з повітряним охолодженням потужністю 1850 кінських сил. Він встановлювався на фрон­товий бомбардувальник Ту-2 і на винищувачі Ла-5 та Ла-7 — саме на таких збив 62 фашистські літаки найвідоміший ас тієї пори українець Іван Кожедуб.

За першими літерами назв багатьох літаків і вертольотів можна легко визначити прізвища їхніх конструкторів чи створених ними КБ, — Антонов, Сухий, Іллюшин, Туполєв, Дуглас, Міль, Камов. А от імена тих, хто створив для них двигуни, знають лише у вузьких колах спеціалістів. А шкода, бо саме двигун — найголовніший агрегат, серце крилатої чи гвинтокрилої машини. І такі серця створював саме Олександр Івченко.

По війні він з родиною повернувся в Україні, відроджував у Запоріжжі свій завод і конструкторське бюро. У 1948 році відбулася знакова у його долі подія — знайомство з авіаконструк­тором Олегом Антоновим, який саме тоді створював у Києві своє знамените КБ. Їхня співпраця переросла у дружбу двох видатних особистостей. Відтоді на всіх без винятку антоновських пасажирських і транспортних літаках стоять івченківські турбогвинтові і турбореактивні двигуни.

Найзнаменитіші з них — турбогвинтові АІ-20 потужністю 4 тисячі кінських сил. Іще наприкінці 1950-х вони здійняли на крило 100-місний пасажирський Ан-10 «Україна» і транспортний Ан-12, який літає досі. В процесі експлуатації АІ-20 досягнув не перевершеного ніким і ніде у світі ресурсу авіадвигунів — 8000 годин міжремонтного і 22 000 годин загального. За всю історію у світі нема пілота з такою кількістю годин, проведених у небі. Стоїть він і на знамени­тому 100-місному пасажирському Іл-18 та його військово-розвідувальній версії Іл-20.

У середині 1960-х Олег Антонов створив найбільший у світі тоді і досі турбогвинтовий транспортний літак Ан-22 «Антей», здатний підняти на восьмикілометрову висоту вантаж вагою до 100 тонн. Він і сьогод­ні в строю. Спеціально для цього велетня Олександр Івченко створив унікальний двигун потужністю 12 тисяч кінських сил.

Десятки типів поршневих, газотурбін­них, турбогвинтових, турбовальних, турбо­реактивних двигунів КБ Олександра Івченка давали силу десяткам же типів літаків та гелікоптерів різних конструкторів.

Серед них — створені у середині 1950-х перший у світі турбогвинтовий трансатлантичний 200-місний Ту-114 і стратегічний ракето­носець Ту-95, які ми у 1990-х наївно віддали Росії і які на озброєнні країни-агресора стоять досі.

Це і гідроплан Бе-12, і вер­тольоти Міля та Камова. Серед них — на­ймасовіший Мі-8 і найпотужніший у світі Мі-26 зі злітною вагою 54 тонни і здатністю піднімати до 20 тонн (саме з таких машин гасили жерло четвертого реактора Чорно­бильської АЕС у 1986 році), бойові Ка-50 «Чорна акула» та Ка-52 «Алігатор».

Олександр Івченко сконструював перший в СРСР двоконтурний турбореактивний двигун АІ-25 для пасажирського ближньомагістрального Як-40. Під керівництвом академіка були також створені двигуни для кораблів на підводних крилах «Буревісник» і «Тайфун», судна на повітря­ній подушці «Сормович».

Івченко працював не лише з кресленнями, а й людьми і виховав плеяду здібних учнів і послідовників. КБ академіка Олександра Івченка «Прогрес», яке нині має ім’я геніального українця, стало школою, кузнею талановитих конструкторів. Уже вони створили турбовентиляторний Д-20 для 120-місного Як-42. І саме учні академіка Івченка дали «серця» неперевершеним дивам академіка Антонова — Ан-124 «Руслан» і Ан-225 «Мрія».

Авіадвигуни, розроблені конструкторським бюро «Івченко — Прогрес», сьогодні застосовуються на 60 типах літальних апаратів у більш як 100 країнах світу.

А ще, мабуть кожен чоловік, навіть дуже далекій від авіації,  хоч раз у житті тримав у руках винахід Івченка – ще у 1950-х він сконструював мотобензопилу «Дружба».

 

ІГОР БЛАЖКОВ (1936) — видатний диригент, який відроджував маловідомі твори і був первим виконавцем творів багатьох сучасних композиторів.

Народився у Києві. Закінчив диригентський факультет Київської консерваторії (1959) і того ж року став дипломантом республіканського конкурсу диригентів, працював диригентом у Державному симфонічному оркестрі України.

Листувався з видатними музикантами, в тім числі з Ігорем Стравинським, Едґаром Варезом і Карлгайнцем Штокгаузеном, брав участь у підготовці гастролей Стравінського в СРСР (1962).

Навчався в аспірантурі Ленінградської консерваторії у Євгена Мравінського (закінчив у 1967 р.). В 1963–1968 рр. працював диригентом Ленінградської філармонії. Вже на цьому етапі зарекомендував себе як ініціативний виконавець забутих, маловідомих творів. Зокрема, після майже 30-річної перерви виконав Другу та Третю симфонії Дмитра Шостаковича.

Але ініціатива, як кажуть буває наказаною – Блажков був звільнений рішенням Колегії Міністерства культури СРСР за виконання авангардної музики (Арнольда Шенберґа, Антона Веберна, Едґара Вареза, Чарлза Айвза, Валентина Сильвестрова, Андрія Волконського, Миколи Каретникова та ін.).

У 1969–1976 рр. очолював Київський камерний оркестр, виконавши численні твори композиторів різних епох і країн — від бароко до сучасних українських. Практично в кожному концерті колективу були твори, позначені: «В Києві виконується вперше», «В СРСР виконується вперше» або «Виконується вперше».

З 1983 р. керував камерним оркестром «Перпетуум мобіле» Спілки композиторів України, з яким виконав численні рідкісні та забуті твори, в тім числі за архівними матеріалами з зібрання Берлінської Співацької академії, вивезеного з Німеччини після Другої світової війни, які зберігалися в Києві. Продовжував виконувати також твори новітніх композиторів (зокрема, Валентина Сильвестрова).

У 1988–1994 рр. — художній керівник і головний диригент Державного симфонічного оркестру України. Потім був незаконно звільнений і залишився без роботи.

Звільнення з посади художнього керівника і головного диригента Національного симфонічного оркестру відбулося з єзуїтським формулюванням: “через скасування посади”. Незабаром після цього між Німеччиною і Україною почалися переговори про реституцію нотної колекції берлінської співочої академії, над вивченням і озвучуванням якої диригент пропрацював понад тридцять років (передача цінностей відбулася в 2001 році). У підсумку вийшло, що Ігор Блажков виїхав слідом за своєю улюбленою музикою.

Втім, і потому Блажков давав концерти в Україні, кожен з яких ставав значною подією у музичному житті країни.

За словами одного з критиків, Блажков «відомий як диригент, котрому сучасні композитори довіряли ноти з іще не висохлим чорнилом, як музикант-просвітитель, невтомний дослідник і реставратор забутих шедеврів світової музичної літератури». Загалом, як твердять, він уперше виконав близько 400 творів.

У 1986 р. Євген Мравінський писав про Блажкова: «Музикант рідкісної ерудиції та найширшого кругозору, Блажков заслужено завоював репутацію талановитого й самобутнього диригента. Його концерти завжди позначені і репертуарною новизною, і нестандартністю побудови програм, а головне бездоганною художньо якістю…»

 

ДМИТРО ЧЕКАЛКИН (1964) — дипломат, шоумен, відомий блоґер.

Прадід Дмитра походить з Удмуртського села Чекалкіно (Росія). Він мав 22 дітей, більшість з них була знищена після приходу радянської влади.

1989—1991 Дмитро навчався в аспірантурі Московського військового інституту іноземних мов, референт-перекладач з арабської мови та івриту. Згодом викладав у тому ж вузі, працював над кандидатською дисертацією.

За часів СРСР працював військовим перекладачем на Близькому Сході та у країнах Азії, у перші роки Незалежності навчався на курсах підвищення кваліфікації МЗС України, з 1992 року – на дипломатичній роботі, зокрема був першим Консулом України в Ізраїлі, 1-й секретар посольства з політичних питань.

Але Чекалкина більше приваблювала  медійна кар’єра. З 1997 очолював радіостанцію «Київські відомості». 2005 року, за словами самого Чекалкина, український олігарх Ігор Коломойський пропонував йому очолити куплений тоді канал 1+1, проте він відмовився.

Чекалкин має чудове почуття гумору і артистичні здібності, що і визначало один з його напрямків діяльності – він брав участь у телешоу «Золотий Гусак», був автором проектів «Веселі яйця», «Операція проФФесор», «Все геніальне — у тостах» та «Розіграли!». Зараз очолює компанію «Diva Production», що займається організацією святкувань, розіграшів тощо.

Але займається Чекалкин і набагато серйознішими речами, зокрема, він мегапопулярний політичний блогер, який поєднує у свої дописах глибину аналізу і виняткову дотепність. НА його сторінку підписано понад 460 тисяч користувачів ФБ. Якщо ви ще не там, то дуже раджу: сторінка в ФБ Дмитрий Чекалкин

 

ОЛЕГ ШУПЛЯК (1967) — художник, відомий картинами-«двовзори».

Народився в селі Біще Тернопільської області. Закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Працював викладачем рисунку та живопису Бережанської дитячої художнього школи (2000—2013).

Працює у різних напрямках живопису. Широку популярність здобула його серія «Двовзори» (авторська назва картин-ілюзій з подвійним змістом).

Також є відомими його серії “Український космос”, “Рідна земля”, “Польоти над полями”.

Провів понад три десятки персональних виставок в Україні та за кордоном. Роботи знаходяться у колекціях Національного музею Тараса Шевченка у Києві, міністерства культури України, міжнародного Фонду «Культурне надбання» (Санкт Петербург), Наукового центру Онтаріо (Канада), а також у приватних колекціях багатьох країн світу.

Дивитися роботи автора: https://arts.in.ua/artists/MrOlik/

Сторінка художника в ФБ: Олег Шупляк

 

ЮРІЙ ВЕРЕС (1977) — музикант, вокаліст, автор пісень, лідер гурту «Кам’яний гість».

Народився у Києві. 7 квітня 1998 року разом з Геннадієм Барабашем створив гурт «Кам’яний Гість».

2001 року Юрій Верес став одним із організаторів концертного циклу Рок-легенди, в рамках якого відбулися концерти пам’яті легендарних музикантів — Віктора Цоя (м. Київ, 2000), Джиммі Хендрікса (м. Київ, 2000), Джима Моррісона (м. Київ, 2002) та Фредді Мерк’юрі (м. Київ, 2003).

Гурт «Кам’яний гість» видав кілька аольбомів: 2012 — «60/70», 2013 – «Там, за горами», 2015 — «70/80», 2020 — «Плине час».

На платівках «60/70» та «70/80» звучать українські переспіви легенадарних рок-гуртів 60-х та 80-х років, Юрій Верес є автором майже всіх перекладів пісень, що присутні в альбомах.

Дайджест альбому «60/70»: https://www.youtube.com/watch?v=Zwh7wGtZx_g

Дайджест альбому «Плине час» гурту «Кам’яний гість»: https://www.youtube.com/watch?v=U1Rpkx10G5Y

Послухати українізовані версії західних рок-хітів :

https://www.youtube.com/watch?v=LneEFLYpz_M

https://www.youtube.com/watch?v=YeKEXArWx7M

 

АНАСТАСІЯ НІКУЛИНА (1989) — письменниця і блоґерка.

Народилася у Львові. Закінчила факультет міжнародних економічних відносин ЛНУ ім. І. Франка. Працює копірайтером. Веде блог за ніком @innspirit у Інстаґрамі. Багато читає книг — у тому числі сучасної української прози та викладає огляди.

Дебютний роман «Сіль для моря, або Білий Кит» здобув міжнародну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара 2018 року у номінації «Проза» та відзнаку «Найкраща книга для підлітків» за підсумками року премії «Глиняний кіт — 2018». Сценарій за мотивами книги увійшов до переліку кінопроектів-переможців Одинадцятого конкурсного відбору Держкіно.

У 2019 році сценарій за книгою «Сіль для моря, або Білий Кит» увійшов до переліку кінопроектів-переможців Одинадцятого конкурсного відбору Держкіно у категорії «Ігрові короткометражні фільми-дебюти». Виробник ТОВ «АП ЮЕЙ СТУДІО». Режисер-постановник Сніжана Гусаревич. Реліз фільму оголошено на 2020 рік.

Письменниця також видала книжки «Все буде добре», «Зграя», «Диво на Різдво», «Завірюха»

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією

 

ОЛЕКСІЙ КОМАРОВ (1973-2015)— капітан ЗСУ.

Народився в м. Міллерово Ростовської області, зараз – Росія.

В українській армії з початку 1990-х. Службу проходив у Новоград-Волинському Житомирської області, де жив із сім’єю.

В АТО – з травня 2014-го. Заступник командира батареї з озброєння, 30-а окрема механізована бригада.

12 лютого 2015-го загинув під час бою за Дебальцеве при масованому обстрілі позицій російськими бойовиками.

Залишилися батьки, дружина (також військова) та син. Поховали Олексія у Глухові, де живуть  його батьки.

 

ВАЛЕРІЙ ЄЛЕФТЕРІАДІ (1969-2015) — старшина ЗСУ.

Народився у с. Суханове на Херсонщині. Воював в Афганістані. У подальшому жив у Росії, проходив військову службу у Збройних силах РФ, брав участь у двох Чеченських війнах, згодом звільнився і повернувся до рідного села на Херсонщині.

Грек за національністю, що багато років прожив в Росії, виявився патріотом України. Коли населені пунти Донбасу почали захоплювати проросійськи терористи, Єлефтеріаді відмовився від громадянства Російської Федерації, прийняв громадянство України та добровольцем став на захист Батьківщини.

Служив головним сержантом взводу, 17-а окрема танкова бригада.

13 лютого 2015-го загинув від смертельного поранення у бою під Дебальцевим.

 

СЕРГІЙ ВЕРБИЦЬКИЙ (1977-2015) — прапорщик ЗСУ.

Народився у м. Мукачеве на Закарпатті.

В часі війни — військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади, головний сержант роти.

31 грудня 2014-го пополудні з району Дебальцевого Сергія з множинними вогнепальними пораненнями голови було доставлено до Харківського шпиталю, одразу переведено в палату інтенсивної терапії. Кілька днів лікарі боролися за його життя, однак 6 січня 2015-го серце зупинилося.

Залишилися дружина та двоє синів.

 

МИКОЛА КУЦЕНКО (1992-2014)— лейтенант ЗСУ.

Народився у Миргороді на Полтавщині. 2013 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Проходив військову службу в Чернігівській області.

Командир взводу 1-ї окремої танкової бригади.

27 липня 2014 року загинув, рятуючи екіпаж танка, що потрапив під обстріл озброєних сепаратистів біля міста Лутугине.

 

СЕРГІЙ ДЯДЧЕНКО (1979-2017) — старший сержант ЗСУ.

Народився в киргизькому місті Токтогул. Сім’я Сергія переїхала в Україну, у село Шевченкове Черкаської області, де він закінчив 9-й клас школи. 1997 року здобув спеціальність тракториста-електрика у Звенигородському СПТУ. Проходив строкову військову службу у ЗСУ на посаді старшого навідника, потім командира гармати та командира відділення. Потому працював трактористом у колгоспі села Шевченкове.

З початком російської збройної агресії проти України 15 травня 2014 року добровольцем пішов на фронт, рік служив в 34-му БТО Кіровоградської області «Батьківщина», який у подальшому було реорганізовано у мотопіхотний батальйон. Виконував завдання в АТО. Демобілізувався 18 травня 2015 року. Якийсь час мешкав у Черкасах.

2016 року повернувся на фронт – підписав контракт і знову вирушив на передову до 34-го батальйону. 30 червня 2017 присвоєне звання старшого сержанта. Старший сержант, командир відділення 34-го окремого мотопіхотного батальйону «Батьківщина» 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

1 липня 2017 року загинув в результаті підриву на міні з «розтяжкою» під час виконання робіт з інженерного обладнання на взводному опорному пункті поблизу селища Піски Ясинуватського району.

Залишились мати, дружина, сестра і брат. Брат Сергія теж служив у 34-му батальйоні, і сестра проходила службу в зоні АТО. Ще один брат загинув на фронті у липні 2014 року.

 

ІВАН ТИМОЩУК (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Новоград-Волинський на Житомирщині. Вступив до Новоград-Волинського промислово-економічного технікуму. Після третього курсу рік служив у Львові у внутрішніх військах 2006-го. Після повернення буквально через два дні пішов на роботу — ремонтувати машини, а згодом перейшов на ТОВ «Церсаніт-Інвест», моделювальник. Призваний за мобілізацією 10 березня.

Солдат, кулеметник 1-го механізованого батальйону 30-ї ОМБр. Охороняв блокпости на межі з окупованим Кримом, згодом переведений на Донбас.

Загинув у бою за стратегічно важливу висоту Савур-Могила на стику кордонів Луганської, Донецької областей та державного кордону України з Росією.

Зранку 28 липня підрозділи 95-ї оаембр разом з підрозділами 30-ї омбр висунулись у визначені райони для штурму кургану Савур-Могили. Загони 95-ї бригади у взаємодії з 1-ю БТГр 30-ї обмр провели штурм та захоплення кургану Савур-Могила. Попереду йшли танково-механізовані підрозділи, за ними аеромобільні. Бій тривав близько 2 годин. 30-та омбр втратили 2 БМП, одна підірвалась на міні, другу підбили. Штурмові групи обстрілювали з «Градів» бойовики і росіяни. Позиції на висоті мали бути передані БТГр «Колос» 51-ї омбр. Піхотинці утримували Савур-Могилу з 21:00 вечора 28 липня до 4:00 ранку 29 липня. Але через сильний артилерійський обстріл з російської території підрозділам 51-ї омбр довелось відступити. У тому ж бою загинули Валентин Батюк, Сергій Гаврилюк.

Залишились батьки, сестра та наречена.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ДРЕМЛЮХ (1991-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Бершадь на Вінниччині. Після закінчення школи вирішив вступити до лав ЗСУ, де проходив службу стрільцем-помічником гранатометника батальйону охорони військової частини.

Мобілізований в червні 2014-го, 7-й окремий полк армійської авіації.

29 серпня 2014 року загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі біля села Новокатеринівка під обстрілом російської армії. 2 вересня 88 тіл українських вояків привезено до запорізького моргу. Упізнаний родичами та бойовими побратимами.

Вдома залишились мама, сестра, наречена. Похований в Бершаді 6 вересня 2014 року.

 

ОЛЕКСІЙ ПАНЧЕНКО (1974- 2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у Черкасах, закінчив Черкаське пожежно-технічне училище. В училищі продовжив проходження служби — інспектор по роботі з особовим складом, працював до 1997-го. Згодом працював начальником відділу лінійного контролю Управління Укртрансінспекції, Черкаська область.

Мобілізований в серпні 2014-го, солдат, 81-а десантно-штурмова бригада — 90-й окремий аеромобільний батальйон «Житомир» — черкаський взвод. З 20 листопада безпосередньо у зоні бойових дій.

19 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями поблизу Донецького аеропорту.

Вдома лишилися батьки, дружина та син. Похований в Черкасах.

 

СЕРГІЙ КОЛЕСНІЧЕНКО (1981-2015) – розвідник, старший сержант ЗСУ.

Народився в райцентрі Приморськ на Запоріжжі. 1999 закінчив Приморський ліцей, брав активну участь у становленні цього навчального закладу в його перші роки (ліцей відкрито 1996 року). З листопада 1999 по березень 2000 проходив строкову службу на посаді стрільця у військовій частині 1482, а з березня 2000 по квітень 2001 — командира відділення в/ч 2418. 2002 року закінчив вище професійне училище № 40 м. Мелітополь.

У квітні 2006 вступив на військову службу за контрактом, яку проходив у 30-ій ОМБр, м. Новоград-Волинський, Житомирська область. Служив у розвідувальній роті на посаді старшого механіка-водія БМП; в листопаді 2006 призначений командиром відділення — командиром бойової машини; з липня 2008 до квітня 2009 — головний сержант 1-го розвідувального взводу.

Після закінчення контракту переїхав із сім’єю у Сквиру, на батьківщину дружини, але в лютому 2013 повернувся до своєї бригади в Новоград-Волинський.

Старший сержант, головний сержант взводу спостереження та технічних засобів розвідки розвідувальної роти 30-ї окремої механізованої бригади.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з липня 2014 виконував завдання в АТО. Дістав травму під час бою в Степанівці, але відмовився від госпіталізації. Взимку 2015 брав участь у боях за Дебальцеве, — 9 лютого був у складі групи розвідроти, яка першою зайшла до села Логвинове, між Дебальцевим і Бахмутом. Після того як сили АТО залишили Дебальцеве, виконував завдання із розвідки та наведення артилерії, виявляв вогневі позиції противника тощо.

Під час березневої відпустки збирався подати документи на вступ до Житомирського військового інституту.

16 березня 2015 розвідники на автомобілі УАЗ, повертаючись після виконання бойового завдання, підірвались на протитанковій міні поблизу села Нижнє Лозове (за іншими джерелами — Семигір’я) Бахмутського району. Тоді загинули старший лейтенант Михайло Шабля та старший сержант Сергій Колесніченко, ще двоє бійців зазнали контузії.

«Сергій був високоінтелектуальною людиною, міг спілкуватися на будь-які теми, розпочинаючи маркетингом і закінчуючи зоряними системами і космосом. Був гарним ІТ-фахівцем, спеціалістом у коректуванні артилерії та визначенні координат. Особисто навчав бійців роти орієнтуватися на місцевості, визначати місцезнаходження за допомогою технологій. Стриманий у бойових умовах, він продумував на кілька ходів вперед, що потрібно зробити, щоб обманути ворога. Був сміливим, але не відчайдушним. Якщо він ставав на чолі, я був впевнений, що бійці повернуться живими. Сергій виконував завдання на найвищому рівні, з таким професіоналізмом, який навіть офіцерам важко й уявити. Він був лідером, якого поважали, людиною з великої літери», – згадував Микола Верпета, начальник розвідки 30-ї бригади.

Без Сергія лишилися мати, дружина, яка після смерті чоловіка також пішла служити в 30 ОМБр, їхній син, а також син дружини від першого шлюбу, для якого Сергій став батьком.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада