Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.01.2021

23 січня. Огляд народжених цього дня непересічних особистостей, що залишили свій слід в українській історії, почнемо з ушанування пам’яті двох Героїв Небесної Сотні.

Далі будуть:

  • меценат, засновник музею у Києві, що зараз носить його ім’я;
  • видатний поет, чиї ранні твори увійшли до скарбниці української літератури, а решта написаного, за поодинокими виключеннями, ставала приводом для глузування – бо поставши свій дар на службу совєтам, він утратив свій голос, фактично заживо себе поховав як поета;
  • видатний оперний співак, убитий катами НКВС за любов до української музики;
  • поет і художник, один із лідерів українського літературно-мистецького андеґраунду, його вірші відомі загалу як пісні у виконанні його сина;
  • письменниця-фантастка, працює у співавторстві з чоловіком;
  • захисник України, учасник героїчних боїв за Савур-могилу у серпні 2014-го. Був заоплений у полон «днр» і звільнення знову пішов на військову службу.

І неодмінно пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресію за цілісність і незалежність нашої держави.


Починаємо:

АНАТОЛІЙ  КОРНЄЄВ (1961- 2014) — активіст Євромайдану. Один із Небесної сотні.

Народився у с. Цвіклівці на Хмельниччині. Військовий, за совєтів служив у Німеччині, на Далекому сході. У 1991-го повернувся в Україну, працював на Кам’янець-Подільському хлібокомбінаті, де пройшов шлях від завідувача складу до заступника директора.

З листопада 2010 року – Рудський сільський голова. Як патріотично налаштована людина,

Брав участь у контратаці Майдану зранку 20 лютого. Загинув біля парапету в районі зеленого паркану за Жовтневим палацом, від кулі снайпера в серце.

 

ОЛЕКСАНДР ПОДРИГУН (1972- 2014) — учасник Євромайдану. Один із Небесної сотні.

Народився на Хмельниччині, працював в одній із місцевих фірм, після банкрутства фірми був призваний до лав ЗСУ. Після демобілізації поїхав на заробітки до Києва.

Брав участь у Революції гідності. 21 лютого 2014 року був жорстоко побитий. Його знайшли на вулиці Лісовій у Києві з розбитою головою. Помер в лікарні 23 лютого.

 

Повертаємося до більш давніх часів

БОГДАН ХАНЕНКО (1849-1917) — колекціонер старовини і творів мистецтва, меценат, промисловець. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв. Член Державної ради Російської імперії.

Народився в родовому маєтку Ханенків на Чернігівщині. Закінчив юридичний факультеті Московського університету, кандидата права. Обіймав посаду мирового судді в Петербурзі. Згодом – член Варшавського окружного суду, подорожував Європою, колекціонував твори мистецтва. З кінця 1880-х років оселився в м. Києві.

Провадив власним коштом археологічні розкопки переважно на Київщині. Видав збірку «Старожитності Подніпров’я». Був членом багатьох наукових товариств.

Збірку археологічних знахідок й мистецьких творів передав до Музею мистецтв у Києві, на основі якого згодом засновано Музей мистецтв ВУАН, зараз — Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

Був одружений на дочці цукропромисловця Миколи Терещенка – Варварі. Увійшов у сімейний бізнес – від 1896 року — директор-розпорядник і голова правління «Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків».

Варвара Ханенко поділяла інтереси чоловіка, вона  однією з перших почала збирати давньоруські ікони. Родина Ханенків зібрала велику колекцію творів мистецтва і бібліотеку. Вони зіграли головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового й наукового музею (відкритий в 1904 р.), основу експозиції якого склала археологічна колекція Ханенків (3145 предметів). 1919 року музей був націоналізований, згодом перейменований у Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка. 1934 розділений на два музеї, зараз це – Національний художній музей України  та – Національний музей історії України.

Розклад роботи, відомості про виставки та експозиції музею ім. Ханенків можна дізнатися на сайті: https://www.khanenkomuseum.kiev.ua/

 

Про нашого наступного іменинника написано дуже багато різного, але точніше за Василя Стуса, мабуть ніхто про нього не сказав: “Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров, Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала смерті духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування… по той бік самого себе”.

 

Отже пригадаємо деякі віхи з життя цієї надзвичайно талановитої і нещасної людини.

ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967) — поет, перекладач. Але не тільки. Попри різнобічну художню обдарованість, досягнень в мистецтві в нього, мабуть, менше, ніж в кар’єрі, яку він зробив в партії і совєтських органах:  Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959), депутат Верховної Ради УРСР, депутат Верховної Ради СРСР. Член ЦК КПУ – з 1957 року.  Міністр освіти УРСР (1943–1948). Автор слів Гімну Української РСР.

Народився Тичина на Чернігівщині. Батько був сільським псаломщиком. 9-річний Павло став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно навчався в Чернігівському духовному училищі. Згодом Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії, пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.

Вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував. У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вістник» з подачі Михайла Грушевського уперше надруковано вірш Тичини – «Ви знаєте, як липа шелестить».

Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації. Схоже, що це була більше данина моді, ніж переконання. Бо коли 1916 році братство відрядило Тичину до Києва для налагодження зв’язків із іншими самостійницькими групами, він писав: «Я розчарувався в самостійниках… Та й хіба конче потрібна нашому народові самостійність? Се якось вузько і консервативно…»

В атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (вийшла в 1919), яка вважається вершиною його творчості. Через це його часто називають поетом однієї збірки.

На початку 20-х він ще створив чимало сильних поезій. Приміром, у 1923-му  був «Прометей», а в ньому такі рядки:

 

— Тут я не стерпів!

Двигнув плечима!

Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!

Бо подавив свого й чужого люду —

без ліку…

Дивлюсь тепер на кров, на корчі тіла, на руїни.

Заплакати? Себе убить? —

Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! —

О ні!..

Піду життя творить нове —

хоч би по трупах — Сам!

Так мусить буть.

Одні вбачають в цьому творі антиутопію і викриття тоталітаризму, інші – виправдання переможної ходи революції і доцільність жертв…

У 1923 році Тичина переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 року — до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За належність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину обвинувачували в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк. Подальший творчий шлях складно назвати еволюцією – скоріше це була деградація – і естетична, і моральна.

На твори, писані Тичиною на замовлення комуністичної партії, в 1928 році відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

Символом капітуляції стала поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (1933) та однойменна збірка (1934) – створені в ті самі часі, коли ця парті винищувала Україну Голодомором. Технічна майстерність літератора (цього Тичину вже навіть не хочеться називати поетом) тільки посилювала вплив агіток.

З початком німецько-радянської війни, в липні 1941 року Тичину евакуйовано з майже 400-ми членами Академії наук УРСР до Уфи. У 1943 році Павла Тичину призначили Народним Комісаром освіти УРСР і він виїхав з Уфи.

Надалі партійна спрямованість його творів тільки зростає, хрущовська «відлига» не розтопила крижаної броні, в яку він себе закував. Чи й увесь до шпику кісток перетворився на ту кригу?..

Його рядки вже викликають насмішку у колег по цеху та читачів. З’являються такі глузливі епіграми:

Біля церкви коло бані

Спить Тичина в чемодані.

Дайте-дайте кирпичину,

Щоб прибить того Тичину.

Ще багато образливих, а головне – влучних кпинів тут:  https://www.stihi.ru/2012/09/16/8662. І не скажеш, що не заслужив.

І все ж, пам’ятаймо Тичину – поета, а на літературного слугу режиму. Поезія першої половини його творчого життя того варта. Ось хоча б такі рядки:

Праворуч – сонце.

Ліворуч – місяць.

А так – зоря.

– Благословляю, синку, на ворога.

А він: матусю моя!

Немає, каже, ворога

Та й не було.

Тільки й єсть у нас ворог –

Наше серце.

Благословіть, мамо, шукати зілля,

Шукати зілля на людське божевілля.

Звела я руку до хреста –

Аж коло мене нікого нема.

Тихо, лиш ворон: кря! кря!..

Праворуч – сонце.

Ліворуч – місяць.

А так – зоря.

 

Цього дня народився ще один митець, який став жертвою режиму – тільки вже фізично.

 

МИХАЙЛО ДОНЕЦЬ (1883-1941)  оперний співак (бас), соліст Київського театру опери та балету. Убитий в катівні НКВС.

Народився  в багатодітній робітничій сім’ї. Залишився сиротою і був зарахований до військової школи медичних фельдшерів. Під час навчання Донець грав у курсантських спектаклях. Там його помітив тодішній популярний актор і режисер, засновник російського драмтеатру у Києві Микола Соловцов і запросив в свою студію. Після навчання у видатних педагогів вокалу і набуття сценічної практики в популярних виставах, у 1905 році Михайла зараховують до Київської опери. Наступного року співака запросили до Москви в приватний оперний театр Сергія Зиміна.

У Москві Михайло Донець здобув собі ім’я, ставши сценічним партнером таких відомих співаків, як Федір Шаляпін, Леонід Собінов. У 1913 році, заживши слави першокласного оперного співака, Михайло Іванович повернувся до України. Кожна його поява на сцені ставала подією у культурному житті міста.

У пореволюційні роки Донець став одним з найактивніших фундаторів українського оперного театру. Йому першому серед оперних співаків республіки було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року — Народного артиста України. За своє творче життя він досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару. У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом.

З кінця 1920-х років, коли почався наступ на «націонал-ухильництво», стали створюватися реєстри потенційних ворогів сталінського режиму, потрапив до такого реєстру і Донець. Із початком Другої світової війни, вирішили зачистити заздалегідь виявлених антирадянських елементів, аби убезпечити тил Червоної Армії.

2 липня 1941 року працівник НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Пєнкін вирішив, що перебування на волі артиста оперного театру Донця може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус.

Тричі за час ув’язнення Донець був допитаний, і жодного разу він ні в чому не визнав себе винним. В одному із протоколів зафіксована заява Михайла Донця: «Никакой контрреволюционной работой я никогда не занимался и националистом никогда не был. Я любил и люблю украинскую народную песню и украинскую музыку и больше никаких националистических увлечений у меня нет».

Слідчі теж не довели злочинної діяльності Донця. Проте після 6 липня 1941 року сліди Михайла Донця губляться.

10 вересня 1941 року в київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстріляні всі в’язні. Є дані, що саме в цей день обірвалося і життя спвака.

Після смерті Сталіна дружина співака Марія Едуардівна Донець-Тессейр на особисте звернення до Микити Хрущова отримала куцу довідку: «с санкции врага народа Меркулова Донец без решения суда был в Киеве расстрелян». Реабілітовано Михайла Донця тільки 1989 року.

Докладно про співака можна почитати тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2617172-mihajlo-donec-pocilenij-u-golos.html

А тут – можна послухати програму про нього: https://www.youtube.com/watch?v=vqXueBoAYFc

 

А тепер про митця, який теж не ладив з режимом і вірші якого більшість знає у вигляді пісень – спочатку у виконанні гурту «Плач Єремії», а потім – Тараса Чубая. Пригадуєте оце – «Так спроквола надходить Найтемніша на світі ніч…» https://www.youtube.com/watch?v=aCDVAR-tKCw

 

Отже, ГРИГОРІЙ ЧУБАЙ (1949-1982) – поет, художник. Один із лідерів українського літературно-мистецького андеґраунду, видавець самвидавного літературно-мистецького часопису Скриня. І, як вже зрозуміло, – батько лідера гурту «Плач Єремії» Тараса Чубая.

Народився на Рівненщині у сільській родині, де були воїни УПА, українські діячі. Ще у школі за Грицьком стежило КДБ. У 15 річному віці вже викликало на допити за антирадянські вірші та висловлювання.

У 1966 році вступив до Рівненського педінституту, але його завалили на іспиті з історії питанням про національну визвольну боротьбу. До іншого вишу вступити йому також не дали, тому працював вчителем малювання у селі, потім у колгоспі художником.

У 1968 році в Рівному випустив у самвидаві першу поетичну збірку «Постать голосу». Написав поему «Вертеп», антирадянську та антиімперську за сутністю. Наступного року переїхав жити до Львова вже сформованим поетом та перекладачем. Невдовзі став відомим у середовищі університетської молоді.

Завдяки дядькові Іванові Чубаю, який жив у Канаді, вірші й поеми Грицька звучали на хвилях Радіо Свобода та інших. Через це Грицька «тягали» на допити в КДБ. Проводили вдома обшуки.

Грицьком як молодим талановитим поетом заопікувалося подружжя Калинців — Ігор та Ірина. Через них познайомився зі самвидавною літературою, дисидентами — братами Горинями та В’ячеславом Чорноволом.

Склалось студентське неформальне середовище, в їхньому колі захоплювалися модерністською поезією Еліота, Паунда, Аполлінера, Лорки — переважно у польських перекладах, музикою Чеслава Нємана. З українських поетів високо ставили Антонича, Свідзинського, раннього Тичину. Під впливом Чубая друзі теж почали писати поезію. Юрій Винничук у своїх спогадах назвав Чубая «Гетьманом втраченого покоління».

Незадовго до масштабних репресій проти української інтелігенції, у 1971 році Грицько Чубай підготував самвидавний літературно-мистецький часопис «Скриня», про що мріяв давно. До часопису включено твори Олега Лишеги. Романа Кіся, Віктора Морозова, Катерини Морозів (Морозової), Василя Гайдучка, самого Грицька Чубая, оповідання Миколи Рябчука.

Після Різдва 1972 року до Львова прибув Василь Стус. Він зустрічався з місцевими дисидентами, серед яких був і Чубай. Збереглися правки, внесені рукою Стуса до оригіналу збірки Чубая «Постать голосу», яку згодом долучили до кримінальної справи Стуса.

12 січня 1972 року було заарештовано Ірину Калинець. У всіх було проведено обшуки. У Чубая знайшли книжку Дмитра Донцова, і його 3 дні протримали у слідчому ізоляторі КДБ. На суді над Іриною Калинець в липні 1972 року він погодився виступати свідком, заявляв про незгоду з естетичними вподобаннями у поезії Ігоря Калинця. Цього вистачило, аби в інтелігентських колах поета піддали остракізму. Грицько важко переживав усе це. Їхній гурток розпався, студентів повиганяли з вишів, Лишегу і братів Яворських забрали до армії, Рябчук пішов працювати на залізницю в Карпати, Роман Кісь подався в етнографічну експедицію на Чукотку.

Надалі Чубай працював монтажником сцени, вантажником, на будовах у Сибіру. Через переслідування КДБ Грицько Чубай не міг довго затримуватися на будь-яких роботах.

Незважаючи на все, у 1975 році написав поему «Говорити, мовчати і говорити знову».

У 1978 році Чубай вступає до Літературного інституту ім. М. Горького у Москві, блискуче склавши іспити. Вчився у семінарі Анатолія Жигуліна, який назвав його найсильнішим у своєму потоці.

Навчаючись на четвертому курсі, 16 травня 1982 року Григорій Чубай пішов із життя. За словами доньки Соломії, йому потрібна була трансплантація нирки, бо нирки йому відбили під час допитів. В лікарні не робилося жодних зусиль для порятунку. Донорську нирку підготували в Канаді, але переправити її до нас не вдалося. Розглядався варіант операції в Чехії, але Чубая туди не відпустили. Дружина Григорія переконана, що його фактично вбили цими перешкодами в лікуванні. Крім того, була підозра, що апарат гемодіалізу вимкнули…

Тільки посмертно совєтська влада дозволила друкувати його вірші та поеми, переклади.

Донька поета Соломія Чубай спільно з «Видавництвом Старого Лева» видали збірку віршів Чубая «П’ятикнижжя», створену на основі «П’ятикнижжя», написаного самим Григорієм, і доповненого фотографіями з родинного архіву Чубаїв та листами Григорія Чубая до Олега Лишеги.

Почитати деякі вірші можна тут: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=266&type=tvorch

Придбати «П’ятикнижжя»:  https://starylev.com.ua/pyatyknyzhzhya

Більше про самого Григорія тут: https://dt.ua/CULTURE/u-hvilini-rozpachu-pislya-dopitiv-u-kdb-gricko-chubay-nischiv-svoyi-virshi-paliv-yih-vdova-i-donka-vidatnogo-ukrayinskogo-poeta-rozpovili-pro-zigzagi-yogo-tragichnoyi-doli-_.html

 

МАРИНА ДЯЧЕНКО (1968) — письменниця-фантаст. Дружина Сергія Дяченка, працює з ним у співавторстві. Пише в основному російською мовою, але є і україномовні твори. Чимало творів Дяченків перекладено і видано українською.

Марина закінчила Київський театральний інститут, у фільмі «Вперед, за скарбами гетьмана» зіграла роль Марійки. Після того викладала мистецтво сценічної мови у тому ж таки Київському театральному інституті. Згодом вийшла за письменника, у минулому — лікаря-психіатра, Сергія Дяченка. Письменницьке подружжя дебютувало романом-фентезі «Брамник» (1994), за який отримали премію Єврокону-96. На загальноєвропейській конференції фантастів «Єврокон-2005» в Глазго разом Дяченки визнані найкращими письменникомами-фантастами Європи. До 2009 року подружжя жіло та працювало у Києві, потім переїхало до Москви, а з 2013 року Дяченки проживають США.

 

Побажаємо довгих років життя захиснику України, який відзначає 23 січня 41 рік.

 

СЕРГІЙ СТЕГАР (1980)– сержант ЗСУ, 25-а повітряно-десантна бригада.

19 серпня 2014 зголосився добровольцем в групу підтримки вояків, що відбивалися у оточенні на Савур-могилі. Групу вів полковник Петро Потєхін. Згодом до групи приєдналося 19 бійців добровольчої частини, яких очолював підполковник із Харкова, позивний «Сокіл», згодом — іще 10 артилеристів. Бійці 3-го полку спецназу стали провідниками групи на БТР-і. Колона на Савур-могилу вирушила 3-ма вантажівками, 2 БТР-ми і 1 БМП. На Савур-могилі знайшли 10 вояків під керунком полковника Ігора Гордійчука.

Групі випало прикривати підніжжя гори, укривалися в розгаченому пам’ятнику, воювати довелося з казаками та осетинами. 19 серпня почався артобстріл, важкопоранений сержант Кандела, поранений полковник Потєхін, важкопоранений сержант Славін. Однак Славін, стікаючи кров’ю, зміг проповзти під обстрілом за підмогою, з бійцями прийшов «Сокіл» — підполковник Олександр Мельниченко. Дрібка вояків встала на повний зріст під обстрілом, аби забезпечити евакуацію поранених, одначе побратим Кандела помер при цьому. Воякам вдалося зв’язатися із основними силами, українські «Гради» накрили терористів, атаку було відбито.

29 серпня група полковника Гордійчука разом з рештою оточених українських сил йде на прорив. Під час руху в вантажівці, де перебували Гордійчук і сержант Сергій Стегар, було відкрито артилерійський та мінометний вогонь, в кузові стався вибух, автомобіль загорівся. Через надто щільний вогонь противника до полковника супроводжуючі підійти не могли, він зміг вибратися сам, йому зробили перев’язку — великий осколок потрапив в потилицю, незахищену каскою. Полковник намагався керувати боєм, зривав пов’язку, від втрати крові лишився безсилим; російські десантники полонили непритомного вже Гордійчука, Стегаря та ще кількох бійців. Гордічука кинули – бо були певні, що він помре…

Станом на 22 вересня 2014-го Стегар перебував у списку зниклих.

Після полону знову пішов служити. Санітарний інструктор, 227-й окремий автомобільний батальйон.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули

 

СЕРГІЙ БІЛОКОБИЛЬСЬКИЙ (1983-2014) — капітан ЗСУ.

Від російської агресії йому довелося захищати не тільки Батьківщину, а й безпосередньо свій рідний край. Народився Сергій у с. Курячівка на Луганщині, 2004 року закінчив Полтавський військовий інститут зв’язку. Помічник начальника зв’язку 55-ї окремої артилерійської бригади.

Загинув 19 липня 2014 року в результаті обстрілу позицій 3-ї гаубичної батареї терористами в районі с. Дякове, Антрацитівського району Луганської області.

Залишилися дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР КОТОВ (1983-2014) – десантник, солдат ЗСУ

Народився у с. Нова Дача на Дніпропетровщині. Відслужив в лавах ЗСУ, отримав екологічну освіту, але працював шахтарем – прохідником на  ДТЕК ВСП Шахта «Західно-Донбаська», потім на ВСП Шахта «Дніпровська». З 2012 року заочно навчався в Національному гірничому університеті.

У березні 2014 року був мобілізований на захист Батьківщини як доброволець. Солдат, стрілець-зенітник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ.

Загинув у ніч на 14 червня, коли десантники трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу.

Перший літак приземлився в аеропорту. А в другий, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, під час заходу на посадку на аеродром Луганськ, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю Весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Пройшло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Без Олександра залишилися батьки, дружина і син

 

В тому ж літаку летів і так само загинув ІГОР ТОКАРЕНКО (1995-2014) – також десантник, солдат ЗСУ.

Ігор захищав свій рідний край – народився він на Луганщині, в місті Брянка.

 

РОМАН КРАТКО (1990-2014) – старший солдат ЗСУ.

Вивчився на слюсаря-сантехника, відслужив в армії, працював на ПП «Центр Безпеки Бізнесу», Львів.

Весною 2014-го мобілізований, майстер відділення технічного обслуговування автомобілів, гусеничних тягачів і транспортерів, ремонтний взвод ремонтної роти, батальйон матеріально-технічного забезпечення, 24-та окрема механізована бригада.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області російсько-терористичні угрупування обстріляли з РСЗВ «Град» блокпост українських військовиків, внаслідок обстрілу загинуло 19 військовослужбовців, Роман зазнав поранення, помер при евакуації на гелікоптері — від втрати крові.

 

ДМИТРО РУДЬ (1998-2018) – матрос ЗСУ.

Народився у Житомирі. Втратив батьків, виховувався бабусею та дідусем. Відвідував гурток з малювання, недільну школу при Свято-Михайлівському кафедральному соборі.

1 липня 2016-го вступив на військову службу за контрактом; матрос, старший стрілець-санітар десантно-штурмової роти 503-го батальйону. Брав участь у бойових діях.

16 травня 2018 року загинув під час ворожого обстрілу з РПГ-7 позицій поблизу Талаківки.

 

 

ВІТАЛІЙ ДРАНЬЧІНКОВ (1969-2016) — сержант ЗСУ.

Народився на Херсонщині,  закінчив Каховський радгосп-технікум, за совєтів відслужив в армії. В 1990-х мешкав у Мурманську, працював бригадиром у риболовецькому колгоспі «Ударник», по тому — на Мурманському домобудівельному комбінаті. 1997 року повернувся в Україну.

2015 року мобілізований; старшина, снайпер, 39-й окремий мотопіхотний батальйон.

У ніч на 22 травня 2016 року загинув від чисельних осколкових поранень під час артилерійського обстрілу Авдіївки російськими окупантами.

 

РУСЛАН ГОЛЕМБЙОВСЬКИЙ (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Клебанівка на Тернопільщині.

В АТО служив сапером, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада. Загинув 28 листопада 2014 року внаслідок підриву на розтяжці біля смт. Станиця луганська.

Залишилися батьки та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР СВИНЧУК (1986-2014) – солдат ЗСУ

Народився у Нововолинську. Тривалий час працював у пожежно-рятувальній частині. Зі спогадів колег, в роботі Олександр завжди відрізнявся сміливістю та рішучістю.

Із початком російської агресії на Донбасі пішов до лав ЗСУ добровольцем. Служив 51-й механізованій бригади. Під час бойових дій був поранений, але знову повернувся на фронт. 5 серпня (за іншими даними 4 серпня) 2014 року Олександр загинув від осколкового поранення в бою за стратегічну висоту Савур-Могила.

Залишились лише батьки, він був єдиним сином у родині.

 

ДЕНИС ГРОМОВИЙ (1987-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Ємилівка на Кіровоградщині.

Після школи пішов на службу до ЗСУ, по тому працював і жив у Києві. У 2007 року одружився і переїхав в Тернопільську область.

Мобілізований 11 квітня 2014 року. Старший оператор гранатомета, 51-а ОМБр.

3-й батальйон бригади опинився в оточенні біля Оленівки, під постійним артобстрілом. Під час танкової та артилерійської атаки російських військових під Іловайськом та Старобешевим та обстрілу з РСЗВ «Град» 25-26 серпня загинули та потрапили у полон десятки військовослужбовців 51-ї бригади. Також бригада понесла втрати під час виходу з оточення 31 серпня, колона була розстріляна російськими бойовиками. За іншими даними загинув у Великоновосілківському районі Донецької області.

За одними джерелами загинув 26 серпня 2014-го в бою під Іловайськом під час виходу з оточення, за іншими — помер від важого поранення, перебуваючи в районній лікарні смт Велика Новосілка Донецької області, після надання необхідної медичної допомоги та проведеної хірургічної операції його серце перестало битися ранком 31 серпня. Можливо, був поранений під Іловайськом, а помер вже у лікарні.

Залишилися дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР СОЧЕВ (1976-2014) – солдат ЗСУ.

Сапер, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

31 липня 2014 року загинув у часі обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських силовиків та одночасної атаки бойовиків із засідки на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська.

Залишились дружина і дочка.

 

ЯРОСЛАВ ДУРИБА (1973-20115) – старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Догмарівка на Херсонщині. В школі захоплювався спортом, вивчився на водія, слюсаря з ремонту автомобілів.

1991 року був призваний до лав ЗСУ. Прибув до міста Анапи, був курсантом і вчився на водія малих катерів. Закінчити навчання не вдалося, хоча і залишилося 2 місяці відслужити. Починався розпад Радянського союзу, а також в зв’язку з народженням доньки, Ярослава перевели в Закарпатську область. Свою службу він дослужив прикордонником, стрільцем-снайпером.

Після армії Ярослав влаштувався на роботу в колгосп у рідному селі. В 1994 році пройшов підготовку і курси навчання трактористів машиністів. В 2000 році Ярослав звільнився з колгоспу в зв’язку відокремленням свого земельного паю.

Працював на підприємстві Генічеського управління зрошувальних систем – машиністом насосних установок. З роботи звільнився за станом здоров’я, тому, що часто хворів. Були проблеми з серцем та тиском. Перебував на обліку в Херсонському кардіологічному диспансері.

В 2012 році влаштувався на роботу у Херсоні на фірму “Аріс” водієм. І колектив, і робота йому була “до душі”. Ніхто до останнього не знав про хворобу Ярослава.

Коли йому прийшла повістка, йому сказали у військкоматі: “Ніхто на його хворобу звертати не буде, військових госпіталів вдосталь, а такого спеціаліста нам треба”…. Вдома Ярослав говорив: “Я ховатись не буду – це ганьба”.

21 серпня 2014 року старший солдат Дуриба був мобілізований в м. Кривий Ріг розвідником, стрільцем-санітаром. Керівники фірми “Аріс” повністю забезпечили і забезпечували всім необхідним Ярослава на протязі всієї служби.

Вже з 19 листопада 2014 року, Ярослав безпосередньо брав участь в АТО.

Життя Ярослава обірвала снайперська куля, калібру 7,62. Він загинув на очах товаришів 15 травня 2015 року поблизу населеного пункту Станиця-Луганська від проникаючого вогнепального кульового поранення бокової частини тулуба. Ворожа куля АКМ влучила захиснику між пластинами бронежилету.

Без Ярослава залишилися дружина та двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада