Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.08.2020

23 серпня. Сьогодні в огляді чимало митців, твори яких відомі якщо не усім, то напевне більшості українців. А загалом цього разу будуть:

  • один з ідеологів ОУН, головний редактор центрального органу проводу ОУН — журналу «Ідея і Чин»;
  • художниця-графік, яка проілюструвала понад 60 видань творів українських письменників;
  • режисер-мультиплікатор, легенда української анімації, автор знаменитих мультфільмів «Пригоди капітана Врунгеля» та «Острів скарбів»;
  • художник, чия творчість репрезентує єврейську тему в сучасному мистецтві України;
  • письменник, редактор культового літературного часопису «Кур’єр Кривбасу»;
  • акторка, що зіграла у сотні фільмів, міжнародний успіх їй принесла головна роль у фільмі «Гніздо горлиці»;
  • актор, який став відомим завдяки головній ролі у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри»;
  • чи не найвідоміший поет і письменник України, уродженець Луганщини і мешканець Харкова з виразною патріотичною позицією.

Також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами та їхніми посіпаками.


Починаємо:

 

МИХАЙЛО ПАЛІДОВИЧ-КАРПАТСЬКИЙ (1914-1944)  – один з ідеологів ОУН, близький соратник генерала Романа Шухевича, головний редактор центрального органу проводу ОУН — журналу «Ідея і Чин» в 1944 році.

Народився у місті Миколаєві на Львівщині, Миколаєві школу, навчався у Стрийській гімназії. В юні роки долучився до націоналістичного руху, у 1933 році його було засуджено на 9 місяців ув’язнення та виключено з гімназії.

Після виходу з в’язниці освіту здобував у приватній малій семінарії та на торгових курсах у Львові. У 1938 році Михайло Палідович поступив до політехніки у м. Ґданську.

Михайло Паладович брав активну участь у громадсько-політичному житті. У 1939 році його знову було заарештований під час українського конгресу.

В роки Другої світової війни переїхав до Австрії, де навчався у Віденському університеті.

У липні 1941 році відповідно до наказу проводу ОУН прибув до Львова для роботи з молоддю. У вересні 1941 року він уникнув арешту гестапо і перейшов у підпілля. Як член Крайового проводу ОУН редагував видання «Бюлетня». Під час Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН(р) М. Палідович був секретарем Великого Збору.

Михайло Палідович загинув 26 травня 1944 року за нез’ясованих обставин. О 5-й годині ранку він у супроводі керівника надрайонної СБ ОУН(р) Євгена Пришляка йшов до підпільної друкарні, яка розташовувалась у селі Ілів з метою підготовки чергового випуску журналу «Ідея і Чин». Поблизу хутора Прийми натрапив на повстанську засідку, яку очолював «чотовий Грузин». Грузин, вважаючи, що йдуть вояки польської боївки, дав наказ відкрити вогонь. Михайло Палідович-Карпатський був смертельно поранений. Перед смертю він сказав: «Я йшов до вас цілий рік, перейшов два кордони, а ви… тут, біля моєї хати, вбили мене».

З приводу смерті Михайла Палідовича-Карпатського проводилося серйозне розслідування, але однозначних висновків зроблено не було.

 

СОФІЯ КАРАФФА-КОРБУТ (1924-1996) — художниця-графік. Проілюструвала близько 60 творів українських письменників, які вийшли накладом понад 6 мільйонів примірників.

Народилася у Львові. Її батько, Петро Караффа-Корбут, білорус за національністю, належав до давнього шляхетського роду. Його далекий предок, Павло Караффа з роду венеційських князів, у XIV столітті перейшов до Польщі на службу до короля Владислава Ягайла, а нащадки Павла оселились у Білорусі. Сам Петро Караффа-Корбут народився 1887 року і невдовзі, як це було заведено, був зарахований до дворянства рішенням Мінських дворянських зборів, затвердженим потім указом російського Сенату. 1910 року білоруський шляхтич емігрував за кордон, а його родину в Білорусі згодом репресувала радянська влада, націоналізувавши маєтки.

Мати Софії – Марія Береза, закінчила вчительську семінарію, але не змогла знайти місця в школі і виїхала до Франції. Є версія, що дівчина спершу листувалася з Петром Караффою-Корбутом, а потім поїхала до нього – молоде подружжя мешкало у містечку Сен-Кантен.

Згодом Марія повернулась у Галичину, порвавши всі стосунки з чоловіком, а він емігрував до США.

Софія Караффа-Корбут народилася у Львові. Вчилася в жіночій гімназії сестер Василіянок. Післоя Совєтскої окупації гімназію закрили і вона поїхала до Стрия, щоб навчатися в середній школі. Проте її не закінчила, бо почалася Друга світова війна. Софія повернулася до Львова і у 1942 році поступила до Державної мистецько-промислової школи. У 1944 році закінчила перший клас Державної технічної фахової школи для будівництва. Навчання було перерване. Продовжилось воно у щойно відкритому Львівському художньо-промисловому училищі та у Інституті прикладного й декоративного мистецтва на відділі прикладної графіки факультету монументального живопису.

По закінченні вишу 1953 року Софія працювала в галузі станкової та книжкової графіки (переважно в техніці ліногравюри), декоративного мистецтва.

Проілюстроване художницею видання «Лісової пісні» побачило світ вже після її смерті – цей шедевральний цикл ілюстрацій став останнім в доробку

У зрілому віці Соція Караффа-Корбут сформулювала своє кредо: «Я цінності ті марні давно перецінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…».

Більше дізнатися про видатну ілюстраторку і побачити її твори можна тут: https://zbruc.eu/node/40605

Більше ілюстрацій: https://sverediuk.com.ua/sofiya-karaffa-korbut-klasik-hudozhnogo-oformlennya-knigi/ і ще https://art-slav.blogspot.com/2016/02/blog-post_24.html

 

ДАВИД ЧЕРКАСЬКИЙ (1931-2018) — режисер и художник-мультиплікатор, сценарист.

Народився у м. Шпола на Черкащині. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1955).

Працював художником Творчого об’єднання художньої мультиплікації «Київнаукфільму», з 1964 р. — режисер цього об’єднання.

Як художник-аніматор брав участь у створенні широко знаних мультфільмів, зокрема серіалу «Як козаки…». Найбільший успіх Черкаському принесли поставлені і зрежисовані ним «Пригоди капітана Врунгеля» та «Острів скарбів».

Давид Черкаський був Президентлм Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів «КРОК».

Цікавий матеріал про секрети популярності мультиків Черкаського: https://mind.ua/style/20206171-anatomiya-shedevru-chomu-multfilm-prigodi-kapitana-vrungelya-vse-shche-zalishaetsya-populyarnim

 

ГЕРМАН ГОЛЬД (1933) – художник, що репрезентує єврейську тему в мистецькому житті України.

Народився в м. Курськ, Росія у родині воєнного, родина часто переїздила. Навчався (з перервою на службу в армії) у Елецкому художньому училищі у випускника Харківського художнього інституту Андрія Курнакова, якого сам Гольд називає своїм «хрещеним батьком» і у колишньої «бойчукісткі» Берти Гіллер.

Пройшовши ґрунтовний вишкіл в училище, Гольд удосконалювався (1960-1962) під безпосереднім керівництвом народного художника СРСР Миколи Жукова в Москві, живучи в його майстерні .

Гольд рано склався як художник-романтик, виробивши свою гостро-індивідуальну пластичну манеру, засновану на експресивно-виразному тональному живопису переважно великоформатних полотен.

Герман Гольд – це ім’я вперше прозвучало ще в кінці 1960-х, коли на всесоюзній виставці в Москві з’явився портрет командира легендарного авіаполку «Нормандія-Німан» Жана Луї Тюляна. Молодий художник, за плечима якого була лише служба в армії і неповний курс навчання в художньому училищі, виставив роботу, написану на одному диханні, яка виявила потужну обдарованість, пристрасть і вишуканий смак. Недарма директор Третьяковської галереї надовго затримався у цієї роботи і зробив пропозицію про придбання.

Не випадково і те, що головний рабин Ізраїлю Еліягу Бакши-Дорон свого часу надав перевагу саме Герману Гольду, коли постало питання про його портреті..

Незважаючи на жорстокі переслідування, яким піддавалися найменші прояви єврейського самосвідомості в СРСР, Герман Гольд з кінця 1960-х років починає створювати єврейський цикл робіт, який поповнюється понад півстоліття.

Національне в творчості Гольда тісно переплітається з особистим. У 1971-му він одружується під хупой, на що в ті роки вирішувалися одиниці – занадто великий був ризик поплатитися багатьом. Ктуба, складена на аркуші шкільного зошита, до сих пір залишається свідченням індивідуального спротиву режимові.

Разом з дружиною, єврейкою з України, Гольд переїздить в Україну  і залишається тут жити і працювати. Творчість Гольда, з яскраво вираженими національними мотивами, з характерним виразно-динамічним духом  стала органічною частиною сучасного мистецтва України, збагачуючи його багатобарвну палітру своїми живописними і духовними пошуками.

Улюбленою технікою художника є олійний живопис, а й аквареллю він володіє майстерно. Тяжіє до драматизації зображень (особливо сюжетних і портретних), оживляючи ускладнену зеленувато-коричневе, або чорно-вохристих гаму інтенсивними сполохами-«ударами» яскраво зелених, відкрито-червоних або золотистих тонів, що надає надзвичайну переконливість образів, незалежно від того, написані вони з натури, або створені уявою художника.

Слід зазначити і різнобічність обдарування Гольда-живописця. Відрізняючись умінням відчути і виразити головне в образі і характері портретованого людини, створюючи тематичні композиції, сповнені глибокого почуття і філософського сенсу, художник володіє і тонким ліричним чуттям пейзажиста, оспівуючи неповторну поезію і непомітну красу старовинних містечок, нерозривний зв’язок людини і оточення.

Його погляд на світ і людину – уважний і добрий, звідси та аура світлої віри в мудрість життя, незважаючи на її складність, що наповнює його асоціативно-метафоричні композиції, портретні зображення, ландшафтні мотиви сучасним звучанням.

Подивитися твори художника можна на його персональному сайті: http://www.herman-gold.com/

 

ГРИГОРІЙ ГУСЕЙНОВ (1950) – письменник, журналіст, редактор літературного часопису «Кур’єр Кривбасу».

Народився у м. Помічна на Кіровоградщині. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету (1976—1982). Працював теслею, був залізничником, працював у совєтських газетах.

З 1994 року був головним редактором журналу літературного часопису «Кур’єр Кривбасу», який для багатьох сучасних українських письменників і поетів став стартовим майданчиком у літературне життя. Також журнал знайомив читачів і з творчістю знаних письменників, зокрема Валрія Шевчука та Юрія Покальчука, публікував твори письменників діаспори.  На жаль, 2017 році часопис припинив існування.

Окрім редакторської роботи і власної творчості (видав кілька книжок прози), Гусйенов збирає і видає легенди і перекази Криворіжжя.

Почитати цікаві матеріали про Гусейнова:

https://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_idealni-stosunki-koli-odne-odnomu-ne-zavazhayut-nichogo-ne-navyazuyut-i-ni-do-chogo-ne-primushuyut-grigorij-gusejnov-65-rokiv-pismennik-vidavec/663415

і ще

http://litakcent.com/2011/04/27/hryhorij-husejnov-literatura-pivdnja-ukrajiny-ce-atlantyda/

 

РИММА ЗЮБІНА (1971)  актриса, телеведуча, громадська активістка. Зажила міжнародної слави завдяки фільму «Гніздо горлиці».

Народилася в Ужгороді на Закарпатті, хоча мати родом з Чернігівщини, а батько — із Сум. З трьох до семи років прожила в Угорщині через те, що батько був військовим і служив там. Саме в Угорщині, побачивши виставу “Попелюшка”, де головну роль виконувала її сестра, народилась дитяча мрія стати актрисою.

До втілення мрії Римма йшла наполегливо. З дитинства займалася балетом, навчалася у музичній школі, а також в дитячому театрі «Ровесник”, театрі-студії при Закарпатському облмуздрамтеатрі, де з 17 років грала у виставах у масових сценах.

По закінченні Ужгородського культурно-освітнього училища, її запросили до трьох професійних театрів, але Римма вступає на режисерський курс в Майстерню Дмитра Чайковського Київського державного інституту культури. Провчившись рік, приймає пропозицію Закарпатського облмуздрамтеатру і повертається в Ужгород, , перейшовши на заочну форму навчання у київському виші. Через рік переїздить до Києва, де в період з 1991 по 1994 служить в різних театрах.

1992 року відбувся кінодебют актриси в головній ролі в фільмі “Про шалене кохання, снайпера та космонавта”.

У 1994 році Зюбіна закінчила режисерське відділення Київського державного інституту культури, і співпрацює з театром “Браво”. 1997 року увійшла до складу трупи в Київського академічного Молодого театру.

Вистави за участю актриси брали участь у престижних театральних форумах серед яких.

У серпні 2016 році організувала проведення фестивалю дитячого кіно «ФільмФестБук» у дитячому таборі «Артек-Буковель».

Багато років перебуває у шлюбі з театральним режисером Станіславом Мойсеєвим, який очолював Київський Молодий театр з 1986 по 2012 роки, а з 2012 по 2017 роки обіймав посаду художнього керівника Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.

Разом вони працювали спочатку в Закарпатському обласному музично-драматичному театрі, Київському театрі «Браво», потім — у Київському академічному Молодому театрі.

За роки роботи в кінематографі актриса знялася у понад 90 телефільмах та у 7 повнометражних кінофільмах. Своїми улюбленими режисерами Римма Зюбіна називає Тараса Ткаченка, Анатолія Матешко, Дмитра Томашпольського, Оксану Байрак, Марину Мігунову, Марка Горобця.

З останніх досягнень — головна роль у фільмі Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», який отримав нагороду «Золотий Дюк» у номінації «Найкращий український повнометражний фільм» на Одеському міжнародному фестивалі 2016 року, переміг в 6 номінаціях першої Національної кінопремії «Золота Дзига» 2017, фільм також отримав «Приз Журі» на Міжнародному Кінофестивалі в Мумбаї (Індія).

Робота Римми Зюбіної була відзначена першою премією «Золота Дзига» в номінації «Найкраща акторка року». Отримала вона і міжнародне визнання: на престижному 65-му Міжнародному кінофестивалі в Мангейм-Гайдельберг (Німеччина) 2016 року Зюбина отримала «Спеціальну відзнаку за неперевершене виконання ролі”. Також їй було присуджено нагороду “Найкраща жіноча роль» на 25-му Міжнародному кінофестивалі в Варні (Болгарія) 2017 р.

Римма Зюбина – надзвичайно працьовита акторка – зіграла більш ніж 50 ролей в театрі та близько 100 ролей в кіно та телефільмах.

Сторінка акторки у ФБ: Римма Зюбіна

 

СЕРГІЙ ФРОЛОВ (1974) —актор театру, кіно та телебачення.

Народився в Одесі, у юнацькі роки працював таксистом, офіціантом та барменом, півроку навчався в протестантській семінарії. Закінчив Одеське театрально-художнє училище за спеціальністю «режисер театралізованих вистав», одеську театральну студію «Зустріч».

З 2004 року Сергій Фролов — актор Одеського театру юного глядача ім. Юрія Олеші. З 2007 року знімається в кіно та на телебаченні.

У 2017 році Сергій Фролов зіграв роль Симона Петлюри в історичному фільмі Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри», яка зробила його відомим.

Почитати рецензію історика на фільм: https://zik.ua/news/2018/09/11/taiemnyy_shchodennyk_symona_petlyury_istoryk_proyshovsya_po_pomylkam_filmu_1403667

 

Наступний герой огляду – чи не найпопулярніший сучасний поет. І це той випадок, коли популярність не є синонімом попсовості. У мене особисто дещо амбівалентне ставлення до цього діяча, особи: з одного боку, я вкрай критично ставлюся до його лівацьких суспільно-політичних поглядів, а з іншого – просто закохана в його творчість. Врешті, саме вона по ньому і залишиться, а не лівацтво, до якого, на жаль, бувають схильні глибоко поетичні натури…

 

СЕРГІЙ ЖАДАН (1974) – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма».

Народився в україномовній родині у м. Старобільську на Луганщині (тоді – Ворошиловградська область). У часи перебудови 1990—1991 років поширював у містечку рухівські газети та національну символіку.

Згодом, задля навчання в університеті, переїхав до Харкова. 1992 року був одним із організаторів харківського неофутуристського літературного угрупування «Червона Фіра».

1996 року закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології. Згодом навчався в аспірантурі цього ж університету, захистив кандидатську дисертацію, присвячену українському футуризму: «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка».

Кілька років попрацювавши викладачем в альма матер, став незалежним письменником.

Під час Помаранчевої революції Жадан був комендантом наметового містечка в Харкові.

Неодноразово висловлював симпатії до анархістів, в багатьох його творах присутні «ліві» мотиви.

Брав активну участь у харківському Євромайдані.

Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені більше ніж двадцятьма мовами, зробивши автора одним із найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України та учасником мультимедійних мистецьких проектів. 2017 року він заснував «Благодійний фонд Сергія Жадана».

Темою творів письменника є пострадянська дійсність в Україні. Для стилю Жадана характерний вжиток розмовної та нецензурної лексики.

Роман «Ворошиловград» став книжкою 2010 року за версією «Бі-бі-сі». Презентація роману в Старобільську, на батьківщині письменника, відбулася 7 квітня 2011 року під час Донбас-туру, проведеного Правозахисним центром «Поступ» і Літературним угрупованням СТАН у межах Громадської кампанії проти встановлення цензури в Україні. Через тиск місцевої влади деякі виступи, заплановані в рамках Донбас-туру, скасували.

Лексика, яку використовує Сергій Жадан у художніх творах, різноманітна за тематикою та сферою використання, стилістичним забарвленням і емоційним навантаженням, експресивністю, і саме такий синкретизм, строкатість дають змогу письменникові якнайвиразніше передати свої думки і почуття.

Поєднання різної лексики: біблійної, військової, політичної, тюремної; експерименти з синонімією і антонімією створюють особливий експресивний ефект, який є синтезом різних явищ, мотивів, проблем.

Якщо ще не чули «Жадан і Собаки», то дуже раджу (рожевим поні, моралістам і ханжам – протипоказано):

https://www.youtube.com/watch?v=D_pJ-7YFQJE

https://www.youtube.com/watch?v=ou2Zb1R-IvM

І ще – «Лінія Манергейма»:

https://www.youtube.com/watch?v=Gbv5ZQ_eUbQ

https://www.youtube.com/watch?v=3NKA60F-RLo

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.

 

ВОЛОДИМИР КРАВЧУК (1992-2014) — лейтенант міліції, спецпризначенець.

Народився у Києві, був найменшим з трьох синів. Під час навчання у школі займався футбольному клубі. 2013 року закінчив Національну академію внутрішніх військ МВС України (м. Харків) за спеціальністю «військове управління».

Лейтенант, 14-а бригада спеціального призначення «Барс» Національної гвардії України.

З початком російської збройної агресії брав участь в АТО.

19 червня 2014 року, під час операції зі звільнення населених пунктів Лиманського району (на той час — Краснолиманський), у який брали участь десантники 25-ї і 95-ї бригад ВДВ, 1-й батальйон і розвідрота 24-ї мехбригади та бійці НГУ, спецпризначенці Нацгвардії провели «зачистку» від російських терористів смт Ямпіль, вийшли до мосту через Сіверський Донець і вступили у бій за пануючу висоту неподалік від мосту.

Під час бою ворожий снайпер поцілив у командира взводу біля броньованої бойової машини, не врятувала ані кевларова каска, ані бронежилет англійського виробництва. Вогнепальні поранення у голову та грудну клітку виявились несумісними з життям.

Звільнення населених пунктів Лиманського району і взяття під контроль мосту дозволило перекрити останній шлях постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна («Стрєлка») у Слов’янськ.

Без Володимира залишились батьки, двоє братів та наречена.

 

ВАСИЛЬ БОРУТА (1971-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Шандровець Львівської області. Закінчив турківську автошколу, Самбірський технікум економіки та інформатики.

На військовій службі у лавах ЗСУ з 11 листопада 1997 року, проживав з родиною в Самборі. Брав участь в миротворчих операціях ООН.

Помер 2 вересня 2015 року під час обслуговування та ремонту техніки, зазнавши травм поблизу села Покровське Артемівського району.

Без Василя лишилися дружина Оксана та двоє дітей.

 

ІГОР ТРОЦЕНКО (1970-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Вербки Дніпропетровської області. Пройшов строкову військову службу.

У 2014 році був призваний за мобілізацією. Службу проходив на посаді санітарного інструктора 3-ї роти 93-ї ОМБр.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом на перехресті доріг з с. Побєда до с. Новокатеринівка (Старобешівський район) Донецької області, поруч зі ставком. Ексгумований пошуковцями Місії «Ексгумація-200» («Чорний тюльпан») 11 вересня 2014-го, привезений до міста Запоріжжя. Впізнаний за експертизою ДНК.

 

ОЛЕКСАНДР ЖУКОВ (1986-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Мала Білозерка, Запорізька область. Закінчив Мелітопольський залізничний ліцей та здобув професію складача потягів. Працював на Запорізькому залізорудному комбінаті за фахом.

Протягом 2015—2016 років проходив військову службу за мобілізацією в зоні бойових дій на посаді стрільця; з 30 жовтня 2015-го брав участь в боях.

В липні 2016-го підписав контракт, служив механіком-водієм (16-й полк НГУ). У серпні 2017 року перейшов на контрактну службу в 25-ту десантну бригаду, солдат, стрілець-санітар; з жовтня обороняв Авдіївку.

28 жовтня 2017-го увечері загинув від вогнепального поранення під час вогневого протистояння з противником, який почав обстріл опорного пункту у промзоні Авдіївки з піхотного озброєння.

Без Олександра лишились мама, сестра і донька.

 

ВОЛОДИМИР ПЕРЕЯСЛОВ (1983-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Стецьківка на Сумщині. Відслужив строкову службу, повернувся додому. Закінчив курси ДТСААФ, придбав «Газель», перевозив вантажі, займався зварюванням, з нареченою готувалися до весілля.

Мобілізований в кінці березня 2014-го, старший механік-водій, 27-й реактивний артилерійський полк. З літа 2014-го перебував у складі підрозділу в зоні бойових дій.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території РФ із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку під Старобільськом. Знайшли його через 4 доби засипаним у бліндажі.

Без Володимира лишилися батьки, браті і наречена.

 

АКИ КАМБАРОВ (1975-2014) – старшина ЗСУ.

Народився в Туркменії. У 1995 році закінчив СПТУ у Новоград-Волинському. У 2000 році вступив на військову службу за контрактом. Старшина, головний сержант 3 механізованої роти 1 механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Брав участь у миротворчих місіях у Сьєрра-Леоне, Іраку та Косово.

З березня 2014-го у складі бригади перебував на межі з анексованим Кримом, потім переведений на Донбас. Брав участь у бою бригади 25 липня.

Під селом Степанівка (Шахтарський район) в районі висоти Савур-Могила БМП підірвалась на міні й згоріла — Камбаров їхав на чолі колони. Вояків, що сиділи на броні, порозкидало вибухом. Колону військових сильно обстріляли, і вона відступила. Про долю Камбарова з 28 липня було не відомо.

Упізнаний за експертизою ДНК.

Залишилася дружина та двоє синів, молодший народився 2014 року.

 

ЮРІЙ БОЙЧУН (1983-2014) — майор ЗСУ.

Народився в с. Малютянка на Київщині. Випускник 2000 року київської школи № 286. Проживав в рідному селі.

Призваний по мобілізації 25 березня 2014-го. Командир 6 механізованого взводу, 8-а механізована рота 3 механізованого батальйону 72-ї ОМБР.

Загинув 15 липня внаслідок обстрілу терористами з реактивних систем «Град» позицій українських військових біля Амвросіївки.

 

ОЛЕКСАНДР ШИМОН (1988-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Мала Уголька на Закарпатті. Від 2006 року служив в лавах Збройних Сил України, 2010-го закінчив Академію Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, спеціалізація «автомобілі та автомобільне господарство».

Командир взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади, з осені 2014 року брав участь у боях на сході України.

3 грудня 2014-го вночі біля Дебальцевого прямим влученням снаряду старший лейтенант Шимон був важко поранений під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град», вранці помер від поранень.

Вдома лишились батьки та троє братів, двоє з них також військові.

 

ВІКТОР БРАЖНЮК (1981-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в м. Броди на Львівщині. Мобілізований наприкінці липня 2014 року, 26 серпня зі своїм підрозділом був переведений під Новоайдар. Командир відділення, 80-та окрема високо-мобільна десантна бригада. З 2 по 4 вересня 2014 року брав участь у боях.

5 вересня 2014-го зник без вісті при висуванні в напрямі міста Щастя у часі бою з російським диверсійним підрозділом. Українські вояки — 97 осіб на 6 БТРах й 2 танках (1 БТР підірвали — не заводився) — зайняли кругову оборону між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка, відбиваючи натиск терористів в числі 240—260 чоловік.

Після прибуття підрозділу під населений пункт Щастя було констатовано відсутність БТР-80 № 129, поранення зазнали 9 бійців. Чимало вважалися зниклими без вісті, зокрема Бражнюк.

Як тимчасово невстановлений захисник України похований з військовими почестями у місті Старобільськ. Упізнаний за тестами ДНК, у березні 2015-го перепохований в місті Броди.

Без Віктора лишилися батьки.

 

СТАНІСЛАВ ТРЕГУБЧАК (1987-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. У ПТУ № 45 здобув професію електрогазозварювальника, пройшов строкову службу у лавах ЗСУ, працював на різних підприємствах. З листопада 2013-го працював електрозварювальником коксівного цеху № 1 коксохімічного підприємства ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Мобілізований у березні 2014-го, гранатометник, 25-та окрема повітрянодесантна бригада.

31 липня 2014-го загинув під час спроби батальйону 25-ї бригади здобути штурмом Шахтарськ.

Терористи тимчасово поховали полеглих біля недобудованої церкви в парку Шахтарська. 9 жовтня 2014-го тіло ексгумували пошуковці місії «Евакуація-200» та привезли до Дніпропетровська. Похований на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська як невідомий № 788. Згодом упізнаний за тестами ДНК. Перепохований в Кривому Розі.

 

ОЛЕКСАНДР КОВАЛІК (1972-2014) — військовий льотчик, гвардії прапорщик Повітряних Сил ЗСУ.

Народився в селі Златоустівка  на Дніпропетровщині.

Військову службу розпочав у 1993 році в м. Кривий Ріг, на посадах авіаційного механіка інженерно-авіаційної служби, авіаційного механіка авіаційно-технічного загону. У січні 1995 закінчив школу прапорщиків при 755-му учбовому центрі (Військово-повітряних сил) в Чугуєві. Повернувся у Кривий Ріг на посаду техніка авіаційно-технічного загону, згодом служив у Мелітополі.

З серпня 2003 — старший повітряний стрілець авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ, м. Мелітополь. Класна кваліфікація «1 клас».

З початком російської збройної агресії проти України з весни 2014 року літав в Луганський та Донецький аеропорти, — член екіпажу військово-транспортного літака Іл-76 МД.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76 МД (бортовий номер 76777) Повітряних Сил ЗС України, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Близько 01:00, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, борт 76777 був підбитий російськими терористами з ПЗРК. У результаті терористичного акту літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Без Олександра залишились батьки, брат і сестра, дружина та маленький син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада