Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.02.2021

23 лютого. В огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • Третій Президент України, за час правління якого було подвоєно ВВП та держбюджет, серед позитивних результатів його діяльності – початок процесу відновлення історичної пам’яті, а також перші спроби перемовин щодо безвізу та Томосу;
  • художник, засновник супрематизму;
  • знаменита оперна діва, яка мала світове визнання;
  • журналіст, один із засновників і редактор знакової газети «Поступ», редактор одного з найкращих інтернет-видань України «Збурч»;
  • поет рідкісної ліричності, автор тексту хіта «Вона…».

Також пом’янемо захисників України, що віддали життя за цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо:

ВІКТОР ЮЩЕНКО (1954) — третій Президент України (2005–2010), голова партії «Наша Україна» (2005–2013), голова Національного банку України (1993–2000), прем’єр-міністр України (1999–2001), лідер Помаранчевої революції.

Народився в родині сільських вчителів в селі Хоружівка на Сумщині. Батько —учасник Другої світової війни, фронтовик, в’язень Освенціма. Перебуваючи в 1946–1947 рр. на Західній Україні, співпрацював з підпіллям ОУН.

1975 року Віктор закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут, рік відслужив у прикордонних військах. З 1976 року – з роботи у районному відділенні Держбанку СРСР на Сумщині починається його банківська кар’єра.

Від 1992 року — перший заступник голови правління банку «Україна». У січні 1993 року за рекомендацією Вадима Гетьмана і за підтримки тодішнього Голови ВРУ Івана Плюща обійняв посаду голови Нацбанку України. Обіймав її до грудня 1999 року.

Під керівництвом прем’єр-міністра Павла Лазаренка та голови Нацбанку Ющенка у вересні 1996 року в Україні була успішно проведена грошова реформа (введено в обіг гривню), створено Державну скарбницю – структурний підрозділ НБУ, покликаний нагромаджувати і зберігати запаси коштовних металів та інших коштовностей, здійснювати з ними відповідні операції для примноження золотовалютних резервів. У 1997 році за рейтингом журналу «Global Finance», Ющенко увійшов до шістки найкращих банкірів світу.

За участю Ющенка — Кабмін та Нацбанк у 1998 році успішно запобігли «фінансовій кризі» (яка охопила сусідню Росію — так званий «дефолт 1998 року»).

Від 22 грудня 1999 до травня 2001 року — Прем’єр-міністр України. В цей час вперше за роки незалежності Україна отримала приріст ВВП. Вдалося радикально змінити механізм розрахунків і платежів у центральний та місцеві бюджети, відмовитися від бартеру, оздоровити ситуацію на енергоринку, суттєво збільшити надходження у бюджет, витрати на соціальні цілі. За рік у країні було ліквідовано бюджетну заборгованість по зарплатні, пенсіях та стипендіях.

Втім, в той час Ющенко робить досить компрометуючий його політичний крок. Маючи на меті примирення з Президентом Кучмою та Головою Верховної Плющем, у лютому 2001 року він підписав «Звернення до народу України» з приводу руху «Україна без Кучми», в якому учасники цього руху були названі «фашистами».

Низка політичних інтриг, яка розгорнулась навколо Кабміну, Нацбанку та персони Президента Кучми призвела до відставки уряду Ющенка в травні 2001 року — вперше за резолюцією недовіри Верховної Ради України.

Вже тоді Ющенко не приховував своїх намірів піти в опозицію. У січні 2002 року було сформовано опозиційний до влади виборчий блок «Наша Україна», який він і очолив. До складу блоку увійшли 10 партій правоцентристської орієнтації. На парламентських виборах у березні 2002 року в багатомандатному окрузі блок отримав 24,7 % голосів виборців (1-е місце серед партій і блоків) і сформував найбільшу фракцію у Верховній Раді. Керівником виборчого штабу був Петро Порошенко.

Під час масових протестних акцій «Повстань, Україно!» 2002–2003 років у суспільстві та політикумі визріла думка, що Ющенко повинен балотуватися на наступних президентських виборах від опозиції. У той період з-поміж політиків його підтримала лише Юлія Тимошенко.

Ющенко був найпомітнішим кандидатом від опозиційних сил на чергових виборах Президента України 2004 року, хоча формально йшов як самовисуванець.

Під час кампанії Ющенко та його прибічники зазнали жорсткого пресингу з боку адмінресурсу. Це було підкріплено брутальними політтехнологічними розробками переважно іноземних спеціалістів, які ставили на меті формування негативної суспільної думки про Ющенка та загравали з російськомовним населенням, спекулюючи на питанні російської мови та деяких історичних обставинах, максимально поляризували електорат, що провокувало загрози національній єдності. Це стало можливим не в останню чергу завдяки підконтрольності владним структурам ключових ЗМІ. Тому основна стратегія Ющенка в першому турі передбачала безпосереднє спілкування з виборцями, для чого було здійснено масштабний тур Україною.

У розпал передвиборної кампанії сталося отруєння Ющенка одним із різновидів діоксинів. Довготривалим наслідком стало спотворене обличчя. Проте розслідування не дало жодного результату, навіть після обрання Ющенка президентом.

За результатами першого туру голосування Ющенко набрав 39,90% проти 39,26% у свого головного опонента, кандидата від провладних сил Віктора Януковича. Цей тур голосування, за твердженнями низки вітчизняних та міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ, відбувався зі значними порушеннями виборчих прав громадян силами провладного адмінресурсу.

Другий тур голосування 21 листопада 2004, за твердженням переважної більшості міжнародних організацій, пройшов з брутальними порушеннями виборчого законодавства та прав людини, з застосуванням технологій загальнодержавного фальшування результатів голосування, зокрема, з втручанням в електронну систему підрахунку голосів у ЦВК. Ці факти були доведені у Верховному Суді України у історичному судовому процесі «Віктор Ющенко проти Центральної виборчої комісії», в результаті якого було призначене повторне голосування 26 грудня 2004 року.

Ці події розгорталися на фоні безпрецедентних протестних акцій українського народу проти фальсифікації виборів, які отримали назву Помаранчевої революції. На чолі цього руху став Віктор Ющенко. В результаті відбулася унікальна безкровна трансформація політичної та національної атмосфери в Україні.

Водночас, у ряді східних та південних регіонів України, як наслідок передвиборчих інформаційних війн і небажання виборців Януковича миритися з призначенням переголосування, набули поширення сепаратистські настрої, відбувся Сєвєродонецький з’їзд, на якому була здійснення спроба виокремлення східних регіонів у якості автономної республіки. На з’їзді були присутні російські політики, а Луганська та Харківська облради ухвалили звернення до Путіна з проханням підтримки…

У ці дні країна опинилася на межі повномасштабної кризи, і лише завдяки обережним та конструктивним діям основних політичних гравців, зокрема голови Верховної Ради Володимира Литвина, а також міжнародних посередників Хав’єра Солани, Валдаса Адамкуса, голови ОБСЄ Яна Кубіша та Олександра Кваснєвського, змогла швидко вийти з критичного стану.

У результаті повторного другого туру голосування, визнаного експертами набагато демократичнішим, ніж два попередніх, Віктор Ющенко отримав 51,99 % голосів, тоді як Віктор Янукович 44,20 %.

Визнаний ЦВК переможцем повторного туру 26 грудня 2004 року. Після рішення Верховного Суду України від 20 січня 2005 року, офіційно оголошений третім Президентом України.

Перші 100 днів терміну Ющенка, з 23 січня по 1 травня 2005 р., були відзначені численними кадровими змінами на всіх рівнях виконавчої влади. Зокрема, він призначив Юлію Тимошенко прем’єр-міністром, що було ратифіковано парламентом. Олександр Зінченко був призначений главою Секретаріату президента. Петро Порошенко, конкурент Тимошенко на пост прем’єр-міністра, — секретарем РНБО України.

Ющенко першим із президентів України пішов на спілкування з журналістами, було виведено з Іраку українських військових, тривалість служби в армії було скорочено до одного року замість двох, Україну було внесено до списку країн зі статусом вільна країна.

Багато уваги Ющенко приділяв відновленню історичної пам’яті українців та відродженню пам’яток, пов’язаних з історією козацтва. Під час президентства Ющенка голодомор 1932–1933 років було визнано геноцидом українського народу. Президент Ющенко присвоїв провіднику ОУН Степану Бандері звання Героя України.

Головною проблемою президенства Ющенка стали сварки і інтриги в команді.

8 вересня 2005 р. Ющенко звільнив уряд на чолі з Юлією Тимошенко після відставки та звинувачень у корупції, що лунали від останньої в його адресу. У вересні було сфоромовано Уряд Юрія Єханурова.

Публічні скандали підірвали популярність помаранчевої команди і на виборах до Верховної Ради 26 березня 2006 року найбільшу кількість голосів отримала Партія Регіонів. Після 4-місячних переговорів Ющенко підписав 4 серпня 2006 року подання у Верховну Раду на призначення Януковича прем’єр-міністром.

Але вже в червні 2007-го  Ющенко домігся припинення повноважень парламенту, повторні вибори було призначено на 30 вересня 2007 року.

На фоні парламентскої кризи и протистояння з регіоналами, загострювався конфлікт з колишньою соратницєю – Тимошенко. Конфлікт розпочався в перші ж місяці призначення її на посаду прем’єр-міністра.

Першою причиною були «повноваження РНБО». В березні 2005 секретар РНБО Порошенко заявив, що «в сферу повноважень РНБО входять усі питання Кабміну». Ющенко заявив, що РНБО повинна стати «єдиним місцем, де будуть прийматися всі стратегічні рішення». Фактично Ющенко і Порошенко — почали створювати з РНБО систему дублювання Кабінету Міністрів. Це стало головною складовою конфлікту у владній команді; який призвів до відставки кабміну Тимошенко та відставки Порошенка з посади секретаря РНБО.

Подібні конфлікти тривали весь період 2005—2010 рр. На президентських виборах-2010 — Президент Ющенко неодноразово повторював, що «Тимошенко та Янукович однакове зло для України»; а 16.2.2010 (на прощальній прес-конференції як Президента) Ющенко заявив, що «його найбільшою політичною помилкою» було «співробітництво з Тимошенко».

Діяльність Ющенка як Президента України є досить суперечливою. У 2005 він зробив чимало кроків, таких як розпуск ДАІ, відміна візового режиму для громадян ЄС та США, введення значної матеріальної допомоги при народженні дитини.

16 листопада 2009 р. в інтерв’ю бельгійським газетам «La Libre Belgique» та «De Standaard» кажучи про свою успіхи на посаді Президента зазначив, що за чотири роки було подвоєно ВВП та державний бюджет, закріплено свободу слова та свободи вибору, а також збільшено фінансування ключових соціальних програм.

Під час президентства Ющенка розпочалися перемовини щодо надання Україні безвізового режиму. Також Ющенко намагався домовитися з Вселенським патріархом Варфоломієм щодо надання Томосу про автокефалію для Української православної церкви, але тоді цьому завадив патріарх РПЦ Алексій ІІ, який терміново прилетів до Києва, незважаючи на те, що не мав запрошення. Це було у липні 2008 року.

Однак, Ющенко не зміг припинити розбрат у стані своїх партнерів по Помаранчевій революції. У зовнішній політиці України також залишалося чимало проблем. За час президентства Ющенка і за чималих його зусиль Україна вступила в Світову організацію торгівлі (СОТ). Хоча стосунки з Росією, формально, залишалися добрими, фактично Росія стала проводити надзвичайно агресивну політику економічного та інформаційного пригнічення України («газова війна», антиукраїнська пропаганда на телебаченні тощо).

На виборах Президента України 2010 — Віктор Ющенко отримав 5,45 % (1 341 539 голосів).

У Євромайдані Ющенко участі не брав, але у процесах, що передували йому — промоції на підтримку євроасоціації між ЄС та Україною, виступав до останнього (моменту підписання) палким адептом, здійснюючи візити, перемовини у дипломатичних колах.

Після інавгурації Президента Кучми у листопаді 1999 р. Уряд Пустовойтенка склав повноваження згідно з Конституцією України.

Відтоді помітного впливу Пустовойтенко не мав. Спочатку був радником Кучми, згодом короткий час працював міністром транспорту в Уряді Анатолія Кінаха, в 2002—2006 роках — народный депутат України. З квітня 2010 по лютий 2014-го радник президента Януковича.

 

Переходимо до митців.

Хоча є свідоцтва, що цей художник вважав себе українцем, все ж основна його здобутки збагатили світову культуру через культуру російську. Втім, його діяльність значною мірою є фактом і українського мистецького життя, тому його і включено в цей огляд:

КАЗИМИР МАЛЕВИЧ (1879-1935) — художник-авангардист, засновник супрематизму, один з фундаторів кубофутуризму; педагог, теоретик мистецтва.

Народився в Києві в українсько-польскій католицькій сім’ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім’я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.

До 17 років жив на Поділлі, Харківщині, Чернігівщині. Вважають, що аматорським малюванням Малевич почав займатися в Конотопі. Згодом вчився малювати у Миколи Пимоненка в Київській мистецькій школі (1895–1897).

В 1896 році родина Малевичів переїхав в Курськ. Тут Казимир працював креслярем, але прагнув творчості – займався живописом, зорганізував мистецький гурток.  Невдовзі одружився.

1904 року Малевич їде до Москви, залишивши дружини з дітьми в Курську.  Він хотів вступити до Московського училища живопису, скульптури та архітектури, але його не прийняли. Довелося повертатися до сім’ї та колишньої креслярської служби. 1906-го він вдруге подає документи до того самого училища – і вдруге отримує відмову.

В 1907 році мати Казимира переїхала до Москви, почала там власну справу і покликала сина з невісткою. Тут Казимир включається в мистецьке життя.

У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об’єднань художників «Бубновий валет» і «Віслючий хвіст», де виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: («Селяни в церкві», «Врожай») та кубофутуристському стилі («Англієць в Москві»).

1915 року започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм. 7 грудня 1915 року вперше виставив картину «Чорний квадрат на білому тлі», яка перетворилася на ікону абстрактного мистецтва. Згодом з’являється картина «Біле і чорне».

У 1919–1922 викладав у Народному удожньому училищі у Вітебську, яке очолював Марк Шагал. В цей час він малює мало, натомість приділяє увагу теоретичним розробкам. 1922 року Малевич завершим свій головний теоретико-філософський твір — «Супрематизм. Світ як безпредметність або вічний спокій».

В 1923–1927 — керував Інститутом художньої культури в Ленінграді. Але після публікації в «Ленінградській правді» статті «Монастир на держутрианні», цей інститут було ліквідовано, а підготовлену до друку збірку праць інституту, до якої входила і стаття Малевича «Вступ до теорії додаткового елементу в живопису», було анульовано.

У 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі «Нова ґенерація» (1928–1929) у Харкові.

У 1927–1930 викладав у Київському художньому інституті, де в цей час працювали Федір Кричевський, Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Володимир Татлін, Василь Касіян. Мав намір працювати зі скульптором Архипенком. Але початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича знову повернутись у Ленінград.

Наприкінці 20-х років з успіхом проходять виставки його робіт у Європі.

Політична обстановка в СРСР дедалі погіршувалася, і Малевич збирався переїхати до Європи. Він вивіз із собою весь свій архів, який накопичився у нього до березня 1927 року. Цей архів зберігається зараз в Берліні. Його записка — «У разі смерті моєї або безвихідного тюремного ув’язнення …», поспіхом прикладена до берлінської «капсули», дає знати, що Малевич добре розумів, що чекає на нього в СРСР.

1930 року Малевич був заарештований за підозрою в шпигунстві на користь Німеччини та Польщі, але після кількох місяців випущений з в’язниці. Відомо, що на допиті чекістів в Ленінграді Казимир Малевич каже, що його національність українець.

1932 року він отримав посаду керівника Експерементальної лабораторії в Російському музеї. Його твори були включені цим музеєм в експозицію  «Мистецтво доби імперіалізму».

Того ж року він брав участь у ювілйній виставці «Художники РРФСРза ХV років». Є фахова думка, що для цієї виставки Малевич написав четвертий і останній з нині відомих варіантів «Чорного квадрата».

Востанні роки Малевич здебільшого писав портрети в реалістичній манері.

Художник є єдиним живописцем, в творчості якого відображення знайшов Голодомор 1932-33 року. Відомим став ескіз під назвою «Де серп і молот, там смерть і голод» – зображені 3 людські фігури, обличчя яких замінені на серп, молот, хрест і труну.

Помер Малевич в Ленінграді від онкологічного захворювання.

Довга, але цікава і багато ілюстрована стаття про художника: http://heroes.profi-forex.org/…/malevich-kazimir

 

Сьогодні – 96 років від дня народження співачки, яку називали «українським соловейком»:

ЄЛИЗАВЕТА ЧАВДАР (1925-1989) — видатна оперна співачка Професор та завідувач кафедри сольного співу Київської консерваторії.

Народилася в Одесі в робітничій родині. Вступила до Одеського університету на філологію. Проте вже через рік, після зустрічі із професором Одеської консерваторії Ольгою Миколаївною Аслановою вона стала студенткою Одеської консерваторії. Після другого курсу Єлизавету переводять на четвертий курс, залучають до участі у виставах Оперної студії консерваторії. 1948 року закінчила із червоним дипломом навчання в Одеській консерваторії і її запрошують на звітний концерт найкращих випускників консерваторій України, де вона виконала арію Розіни з опери «Севільський цирульник». Після блискучого виступу її запросили на роботу до столичного Київського театру опери і балету.

Протягом 1948—1968 років — солістка Київського театру опери та балету. Народна артистка СРСР (1952). Від 1949 року виступала в багатьох країнах Європи, в Канаді, Китаї та Індії. Здобула першу премію на міжнародному конкурсі співаків-солістів у Берліні 1951.

У 1968—1989 викладала в Київській консерваторії, де очолювала кафедру сольного співу.

Останні роки важко хворіла на діабет, перенесла ампутацію ноги, але продовжувала заняття зі своїми студентами вдома – до останніх днів.

Дуже раджу подивитися документальний фільм про Чавдар – з фрагментами її виступів, спогадами колег і студентів, життєвими подробицями, які змальовують характер видатної співачки : https://www.youtube.com/watch?v=c6HlCcPrauU

Послухати Єлізовету Чавдар: https://www.youtube.com/watch?v=39lgQuVXbVE

https://www.youtube.com/watch?v=sBT7nlL3SSQ

 

Нечасто журналісти та редактори потрапляють до огляду, але цю постать обійти увагою неможливо:

АНДРІЙ КВЯТКОВСЬКИЙ  (1957- 2018) — журналіст, громадський діяч і вікіпедист, один із засновників ще самвидавчої газети «Поступ», а пізніше перший головний редактор щоденного «Поступу». Редактор видання «Zbruč» з дня його заснування.

Закінчив технологічний факультет Львівського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (тепер Українська академія друкарства), здобувши фах технолога поліграфічного виробництва.

Один із засновників громадської організації «Товариство Лева» (з 1987), ініціатор та організатор перших акцій з відновлення занедбаних могил Личаківського цвинтаря. Учасник громадської екологічно-культурологічної ініціативи із збереження екології Дністра.

Ще у радянській Україні долучився до створення незалежної преси. Працював у самвидавчому «Поступі» (січень — серпень 1991 р. — оглядач з питань історії та просвіти). Пізніше — один із редакторів «Post-Поступу» (серпень 1991 — березень 1993 р. — завідувач відділу політики).

Жовтень 1997 — лютий 1998 рр. — головний редактор щоденної газети «Поступ», м. Львів.

Працював також редактором на київських телеканалах СТБ (шеф-редактор програми «Вікна-новини»), 1+1, 5 канал та ICTV.

З 2013 р. — редактор онлайн-видання Zbruč.eu – одного з найцікавіших, найзмістовніших і найактуальніших інтернет-ресурсів культурно-історичного і суспільно-політичного характеру. Серед авторів інтернет-газети — Софія Андрухович, Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Назарій Заноз, Андрій Квятковський, Ілько Лемко, Іван Лучук, Олександр Бойченко, Андрій Любка, Василь Махно, Тарас Прохасько, Микола Рябчук та інші. Загалом Zbruč.eu вирізніється виразною патріотичною спрямованістю.

Разом із Романом Ратушним (автором фотографій)  Квятковський написав книгу «Цвинтар на Личакові», яка витримала два видання (2001, 2009).

Зробив значний внесок до української Вікіпедії — починаючи з 2004 р. вніс понад 25 тис. редагувань, відредагував понад 15 тис. сторінок, започаткував 250 статей.

Помер 2 травня 2018 року. Причиною смерті став повторний інсульт.

 

Наступного іменинника надто знаменитим не назвеш, а от його пісню «Вона» («Завтри прийде до кімнати…») чув, напевне, кожен:

КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ (1963) — поет, прозаїк, перекладач, музикант. Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати…»).

Народився біля Батурина на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. Заочно закінчив Літературний інститут ім. Горького в Росії (поезія, семінар Едуарда Балашова).

Один із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську (1981—1983), працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень.

Низку пісень музиканта виконує Тарас Чубай із гуртом «Плач Єремії» — зокрема, легендарну пісню «Вона».

Проза Москальця перекладена англійською, німецькою, російською та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе.

Читати:

https://dt.ua/…/kostyantin-moskalec-ponad-20-rokiv…

https://dyvys.info/…/kultovij-pisni-vona-kosti…/

Слухати пісні Москальця у виконання Тараса Чубая: https://www.youtube.com/watch?v=KrWrL5NoBNo

Мені було складно вибрати, що поставити сюди як приклад, бо подобаються багато віршів Москальця. Але, ж треба на чомусь зупинитися, то нехай буде:

Є тільки дикої яблуні квіт, вельон біло-рожевий,

впала вона вже давно, але все ще триває життя –

лежачи квітне, ніким не помічена, в хащах,

квітне для себе, а бджоли спивають нектар

і таїну бережуть, повертаючись після причастя.

О, зроби нам гніздо, заховай і його в пелюстках,

крізь усі палімпсести призахідних хмар незліченних

научи нас читати найперше, єдине мовчання,

що записане в небі притомності рунами.

Дуже раджу – тут можна почитати чимало і поезій Москальця, і про ці поезії: https://www.you-books.com/…/Mislivczi-na-snigu-Virshi-i

 

І традиційно пом’янемо наших захисників від російської агресії, які віддали життя, щоб ми могли жити в своєму, українському світі, а не в «русском міре». То ж – бережімо цей українській світ…

МИХАЙЛО ВЕРБОВИЙ (1993-2014) – вояк батальйону «Айдар».

Проживав у селі Південному Нікопольського району Дніпропетровської області. Мріяв стати військовим, однак мав проблеми із зором, тому до лав ЗСУ його не узяли.

Активіст Євромайдану, член Самооборони. Був добровольцем батальйону «Золоті ворота», згодом перевівся в батальйон «Айдар». 27 липня 2014-го під час розвідувальної операції відбувся бій з проросійським угрупуванням на залізно-дорожному переїзді в м. Лутугине, Луганська область. Михайло загинув в тому бою разом з 11 побратимами.

Без сина лишилися батьки.

 

РУСЛАН КОНОШЕНКО (1983 —2015) — старший солдат ЗСУ.

Працював і проживав з родиною в Кам’янці-Подільському.

Мобілізований у вересні 2014-го, номер обслуги, 81-та окрема аеромобільна бригада — 90-й окремий аеромобільний батальйон.

Перед самим виїздом до ДАПу виміняв свій АКМ у вояка з іншої роти на кулемет «ПКМ». 17 січня 2015-го вогнем з кулемета примусив замовкнути ворожий «Утьос», прикривши евакуацію 17 поранених.

Після підриву терористами нового терміналу 20 січня виходив на зв’язок із родиною. 21 січня зник безвісти під час оборони Донецького аеропорту. Був полонений, зв’язок із ним обірвався. Побратими казали, що терорист «Моторола» призначив за його голову нагороду. Розстріляний терористами.

Без Руслана лишилися мама, дружина, двоє синів і однорічна донька.

 

МАКСИМ ГОЛОВАТИЙ (1992-2015) — сержант ЗСУ.

Народився в місті Мена на Чернігівщині. Здобув спеціальність «муляр-штукатур». Строкову службу проходив у складі 36-ї окремої бригади берегової оборони в селі Перевальне АР Крим. Повернувшись в рідне місто, працював робітником ТОВ «Мена ПАК».

Мобілізований 28 квітня 2014 року до сформованого на Чернігівщині 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-1». Сержант, командир відділення 13-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-1». Взимку зі своїм підрозділом до останнього обороняв місто Дебальцеве від російських загарбників.

Загинув від снайперського вогню 18 лютого 2015 року під час відходу українських військ з дебальцівсього плацдарму в Бахмут (колишній Артемівськ). Вважався зниклим безвісти з 18 лютого, у квітні тіло Максима упізнали серед загиблих.

Залишились батьки.

 

ЮРІЙ КОСТІВ (1989 – 2014) — молодший сержант ЗСУ.

Родом зі Львівщини, закінчив Львівський техніко-економічний коледж Національного університету «Львівська політехніка».

З весни 2014-го перебував у зоні бойових дій, командир відділення технічного обслуговування автомобілів, гусеничних тягачів і транспортерів, ремонтний взвод ремонтної роти, батальйон матеріально-технічного забезпечення, 24-та ОМБр.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області з території РФ був проведений ракетний обстріл блокпоста українських військовиків, внаслідок обстрілу загинуло 19 військовослужбовців, зокрема і Юрій.

Лишилися батьки.

 

ВІТАЛІЙ МАСЛЯНКА (1972-2016) — сержант ЗСУ.

Народився в місті Кокчетав (Казахська РСР), за іншими даними — в селі Піщане Сумської міської ради в родині робітників. 1981 року сім’я переїхала до міста Суми, Віталій вивчився на кравця. В листопаді 1990 року призваний до РА; частину служби проходив на Кавказі. Після проголошення незалежності України направлений до Києва, де й закінчував строкову службу в лавах ЗСУ.

Протягом 1992—1996 років жив і працював у Києві. По тому працював на хімічному заводі в Криму. Після окупації півострова російськими військами повернувся на Сумщину. Навесні 2014 року добровольцем пішов у 15-й БТО «Суми»; у квітні 2015 демобілізувався.

У липні 2015-го знову пішов на фронт — у складі 128-ї бригади; сержант, заступник командира взводу.

31 липня 2016 року загинув у районі Донецького аеропорту під час обстрілу опорного пункту — внаслідок розриву гранати під Опитним.

Без Віталія лишилися батьки, донька та брат Юрій, який з перших днів служив разом із Віталієм.

 

В’ЯЧЕСЛАВ УТКІН (1977-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Родом з Житомирщини. На військовій службі з серпня 1994 року, закінчив навчання в Харківському військовому інституті. Заступник командира реактивної артилерійської батареї з озброєння, реактивний артилерійський дивізіон, 30-а ОМБр.

Загинув 30 серпня під час артилерійського обстрілу під Лутугиним.

Вдома залишилися дружина та донька.

 

ВАДИМ ФІЛІПОВСЬКИЙ (1975-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Підгородному на Дніпропетровщині. Відслужив строкову службу в лавах ЗСУ, був спецпризначенцем. У мирному житті працював у охоронній фірмі «Крок», мав багато нагород та відзнак.

Мобілізований, стрілець-зенітник, 25-а окрема повітрянодесантна бригада. Бронежилета придбав собі сам.

В бою 12 серпня загинуло 10 вояків, серед них і Філіпповський.

Брат – Микола Філіповський — також вояк ЗСУ, важкопоранений в боях.

Без Вадима лишились мама, дружина, син, брат.

 

ОЛЕКСАНДР ШЕЛЕПАЄВ (1991-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в Токмаку – Запорізька область. Служив в ЗСУ за контрактом з 2011 року. Два місяця – як курсант навчальної роти (підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації військовослужбовців військової служби за контрактом рядового складу початкового рівня ) окремого навчального автомобільного батальйону (Десна), згодом – старшим водієм автомобільного відділення взводу підвозу роти забезпечення (навчального центру) ОНАБ.

З лютого 2013 року – інструктор навчального взводу навчальної роти ОНАБ. Сержант 169-го навчального центру Сухопутних військ.

31 серпня 2014 року загинув при виконанні бойового завдання поблизу Дебальцевого.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада