Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.07.2020

23 липня.

Цього дня народилося небагато непересічних особистостей, то ж і огляд буде відносно недовгим.

Згадаємо двох митців – з Одеси та зі Львова.

А також вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.  Серед них, зокрема, вояк, що захищав рідну Луганщину, а також військовослужбовець, який загинув у результаті ракетного обстрілу російсьо-терористичними угрупуваннями аеродрому і мирних кварталів Краматорська.


Починаємо:

 

ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО (1954) — живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів та інсталяцій. Одна з ключових фігур одеської мистецької спільноти, «Нової української хвилі» та трансавангарду.

Народився в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. Закінчив відділення живопису Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова. Два роки навчався як вільний слухач у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. Мухіної. Вступати і навчатися офіційно не схотів, повернувся до Одеси, де познайомився з центральною постаттю Одеського андеграунду – Валентином Хрущем, спілкувався з іншими одеськими нонконформістами і активно займався творчістю.

У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті.

У 80-ї роки в Одесі формується група художників у складі Сергія Ликова, Олени Некрасової, Олександра Ройтбурда та Василя Рябченко, яка не прив’язується ані до офіційного «спілчанського» художнього життя, ані до решти нонконформістів. Наприкінці 1980-х ця група провела дві великі резонансні виставки «Після модернізму 1» та «Після модернізму 2». Тематика, сюжети робіт, масштабні формати поклали початок нового напряму образотворчого мистецтва Одеси.

У проміжку між двома вищезгаданими, відбулася виставка «Нові фігурації» в Одеському літературному музеї, до участі в якій були залучені молоді художники Києва. Це стало початком інтеграції «Одеської групи» у контекст актуального на той період загальноукраїнського арт-руху. З цією виставкою пов’язані роботи Рябченко: «Відмова від благодаті» та «Любов — не любов» (обидві 1988).

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Першою роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проекту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

З початку 1970-х художник активно експериментує із фотографією. Основними сюжетами спочатку були непостановочні натюрморти із побутових предметів, пізніше — фотофіксація імпровізацій за участі предметів та людського тіла, у компонуванні яких художник використовує «порожнистість» та асиметрію, властиву східної традиції.

Мистецтвознавець Володимир Левашов виділяє кілька періодів у творчості Василя Рябченка. Ранні роботи художника, що відносяться до 1970-м-початку 1980-х років, відрізняються синтезом «західного» і «східного» підходів до живопису — майже «англійським» аристократичним аскетизмом мови, що органічно перетікає в китайський «танець пензля», стриманість врівноважується свободою і легкістю.

У другій половині 1980-х Василь Рябченко переймається ідеями трансавангарду. Але якщо в цілому український трансавангард тяжів до естетики бароко, роботи Рябченко цього часу можна позначити як «нове рококо». Для «трансавангардного» періоду художника характерні програмна пустотність, вивірений естетизм, легковажна грайливість і механістична комбінаторика. Як приклад робіт другої половини 1980-х років — «Коти», сюжет про двох котів-суперників. В подальшому варіанті, написаному в період фінального загострення відносин між двома наддержавами, що призвели до розпаду СРСР, сюжет поміняв свій смисловий контекст за рахунок зміни розміру, колориту, манери написання і назви — «Залякування».

«Лінія рококо» простежується і в наступних роботах Рябченка, аж до зроблених останнім часом. Однак вони стають більш емоційними і злегка заплутаними, в них з’являються нотки ірраціоналізму і занепокоєння.

Зізнаюся, що мені творчість Рябченка зовсім не близька і багато в чому незрозуміла. Втім, у цього художника вистачає прихильників і поціновувачів серед людей, які по-справжньому знаються на сучасному мистецтві.

Скласти власну думку про творчість художника можна, подивившись роботи на його особистому сайті: http://vasiliyryabchenko.com/

 

ОЛЕГ КАПУСТЯК (1962) — скульптор, реставратор. Працює в царині малої пластики і станкової скульптури.

Народився у Львові, закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва за фахом «кераміка». З дитинства захоплювався живописом, але викладачі побачили в ньому талант скульптора і порадили ліпити. Відтоді захопився скульптурою.

Олег Капустяк не ускладнює форму, вважаючи за краще природні лінії, пластичність як основу скульптури. Одним з улюблених прийомів майстра є поєднання фактур, акцентування уваги на фрагменті, а не цілісності. У той же час імпульсивні і поглиблені, роботи Капустяка виривають з реального, хоч з нього і беруть своє натхнення. Улюбленими матеріалами скульптора є бронза, сталь і камінь.

Капустяк є активним учасником мистецького процесу – він регулярно бере участь у виставках і симпозіумах, де його робити часто відзначаються преміями і спеціальними нагородами.

Кілька років разом з польськими колегами займався реставрацію гробівців і пам’ятників на Личаківському цвинтарі, зокрема. Також Олег Капустяк відновлював скульптури Пінзеля на Соборі Юра, богиню Діану на Ринку та навіть Оперний театр в Одесі. У 2015 р. брав участь в реставрації пам’ятника на могилі Івана Франка за проектом Міністерства національної культури і спадщини Польщі.

Подивитися твори Капустяка можна тут: https://art.lviv-online.com/oleh-kapustyak/

 

Пом’янемо захисників України, які могли б сьогодні відзначати день народження – якби не російська збройна агресія, у протистоянні з якою вони загинули. І вкотре почну перелік з уродженця Донбасу, який захищав свій рідний край від російських окупантів.

 

МАКСИМ СИРІН (1982-2019) — солдат ЗСУ.

Народився і жив у Станиці Луганській (Луганська область), працював у пожежній частині.

23 вересня 2017 року вступив на військову службу за контрактом. Солдат, старший водій 1-го розвідувального відділення розвідвзводу 2-го мехбатальйону 93-ї бригади. Був на ротації у Гранітному, ушкодив ногу, відмовився їхати на лікування в госпіталь, залишився з товаришами на фронті, лагодив машини й різну техніку.

21 березня 2019-го російсько-терористичні угрупування почали обстріл в районі промзони Авдіївки з великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї із метою проведення розвідки боєм та прикриття висування вогневої групи. Максим Сирін, в якого закінчилося чергування, залишився, щоб допомогти побратимам. Він відійшов на позиції взводного опорного пункту і відкрив вогонь у відповідь, чим притиснув ворожу групу до землі та змусив противника відступити. В ході стрілецького бою зазнав наскрізного поранення голови, від якого помер у лікарні.

Без Максима лишилися батьки, дружина та двоє дітей.

 

ВОЛОДИМИР ГЛУБОКОВ (1978-2015) — майор ЗСУ.

Народився у Празі, де його батько – кадровий офіцер, тоді проходив військову службу. Незабаром родина повернулась до України, оселились у Василькові.

Закінчив навчання у Васильківському військовому авіаційно-технічному училищі, технік з обслуговування літальних апаратів, у Збройних Силах України служив з 1995 року. 1998 року закінчив Київський інститут Військово-Повітряних Сил.

Служив старшим техніком-оператором стартового загону окремого полку дистанційно-пілотованих літальних апаратів, ескадрильї, полку (апарати ВР-2 «Стриж»). Майор, начальник групи регламенту та ремонту засобів наземного обладнання та планеру технічно-експлуатаційної частини, 383-й окремий полк дистанційно-керованих літальних апаратів.

З перших днів війни на сході України перебував на передовій, очолював службу безпілотників, забезпечення польотів літаків, знешкодження ворожих апаратів.

Загинув 10 лютого 2015-го, коли російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор. Без Володимира лишились мама, дружина, донька та сестра.

Лютий 2015-го був знаковим місяцем. За Дебальцеве тривали запеклі бої, в яких росіянам та місцевим збройним формуванням “кров з носу” треба було перемогти, організувавши нове оточення для угруповання ЗСУ.

Однак українська армія відчайдушно захищалася. Тому в якийсь момент російським командуванням був розроблений план – знищити (або суттєво паралізувати) командування операцією. На той момент штаб АТО знаходився на аеродромі прифронтового Краматорська.

Але було дві проблеми – досить велика відстань від лінії фронту, а також той факт, що аеродром знаходився фактично в межах міста, і в будь-якому випадку жертв серед мирного населення було не уникнути. Першу проблему вирішили просто – з Росії була перекинута батарея важких 300-мм РСЗВ БМ-30 “Смерч”, які були здатні обстріляти Краматорськ з околиць окупованої Горлівки. А етичні проблеми росіян хвилювали мало – вони воюють не на своїй території.

В результаті 10 лютого 2015 року о 12:30 по Краматорську було завдано раптовий ракетний удар. Втім, раптовим його можна назвати лише відносно. Буквально за кілька днів над містом стали масово з’являтися безпілотники, які, як стало потім вже зрозуміло, робили дорозвідку цілей. Мало того, вранці 10 лютого ЗРК “Бук”, який прикривав український штаб, навіть збив один такий апарат. Однак пов’язати факти разом на той момент не змогли – всі сили були кинуті на керівництво операцією під Дебальцеве.

Буквально протягом кількох хвилин по місту і аеродрому були випущені десятки 800-кілограмових ракет. Згодом було знайдено місця падіння 32 ракет, однак з огляду на, що кожна пускова установка “Смерчу” має 12 направляючих для пуска, можна припустити, що відстрілялися три машини і було випущено 36 снарядів касетного типу.

Згідно з розслідування військової прокуратури, 18 ракет впали в районі штабу АТО, а 14 – в житлових кварталах, було пошкоджено 41 будівлю.

Майже відразу популярні паблікі “ДНР” в соціальних мережах відписалися про “героїчний” вчинок “армії ДНР”. Природньо, що після того, як пішли повідомлення про загиблих мирних жителів, колаборанти від своїх слів відмовилися, і більшість повідомлень було видалено. Надалі всі ЗМІ, близькі до окупаційних органів влади, пишуть тільки про те, що це була провокація з боку ЗСУ.

Всього внаслідок обстрілу загинули 17 людей, з яких 9 – військові, і 8 цивільних. Кількість втрат мирних жителів могла бути більше, але, на щастя, 10-те лютого було першим днем карантину в місцевих школах, і учнів на вулицях міста було менше, ніж зазвичай.

У ніч з 10 на 11 лютого Краматорськ відвідав глава держави, який побував в місцях, куди потрапили снаряди, відвідав постраждалих в лікарні і провів нараду в штабі АТО.

У відповідь на обстріл за місцем можливого знаходження “Смерчів” в районі Іловайська 13-го лютого був нанесений “удар відплати”. Але установки виїхали до Росії майже перед вогневим нальотом. Зате спрацював запасний варіант – ще при плануванні розвідкою були виявлені два ешелони з особовим складом, боєкомплектом і паливом, які в цей момент знаходилися на залізничній станції “Іловайськ”.

Удар “Смерчів” 15-ї реактивно-артилерійської бригади знищив обидва ворожих ешелони, з яких, як з’ясувалося пізніше, якраз вивантажувалася російська батальйонно-тактична група, призначена для захоплення Волновахи. В результаті був зірваний широкомасштабний наступ російських військ, в якому захоплення Дебальцеве, за задумом російських штабістів, було лише початком.

 

ОРЕСТ КВАЧ (1991-2014) — боєць батальйону територіальної оборони «Айдар» МО України.

Народився в місті Заліщики на Тернопільщині. Навчався у спеціалізованій школі І-ІІІ ст. імені Осипа Маковея з поглибленим вивченням інформаційних технологій та технологічних дисциплін і гімназії імені братів Гнатюків. Став випускником військового ліцею ім. Івана Богуна, студентом Київського національного університету імені Вадима Гетьмана, бійцем спортивного клубу «Характерник» (м. Тернопіль).

Орест знав і любив історію, вільно володів англійською мовою, багато читав. Його девіз по життю звучав так: «Україна або смерть».

Загинув 27 липня у ході російсько-української війни в боях за місто Лутугине 27 липня. За однми даними це сталося під час бою на залізничному переїзді, за іншими даними — Орест підірвався на міні під час розвідувального рейду.

Останки хлопця вдалося розпізнати лише по нашивці на одязі, яку вишивала його наречена. Того дня в боях також загинули айдарівці підполковник Сергій Коврига, старший лейтенант Ігор Римар, старший прапорщик Сергій Шостак, сержант Микола Личак, старший солдат Іван Куліш, солдати Іолчу Алієв, Віталій Бойко, Ілля Василаш, Михайло Вербовий, Олександр Давидчук, Станіслав Менюк.

 

ІВАН ЄВДОКИМЕНКО (1992-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Шостка на Сумщині. У 2012 році закінчив хіміко-технологічний коледж імені Івана Кожедуба Шосткинського інституту Сумського державного університету міста Шостка та здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста – технік-електрик. Навчався на IV курсі Сумського державного університету.

Після закінчення коледжу певний час працював на ТОВ “НВО “Фастівський завод хімічного машинобудування “Червоний Жовтень” в Київській області, потім – до січня 2014 року в Державному науково-дослідному інституту хімічних продуктів міста Шостка Сумської області.

Займав активну життєву позицію, брав участь в організації акцій за єдність України, здійснював волонтерську роботу. Взимку 2013-2014 років перебував на Майдані Незалежності у місті Києві, де був активним учасником Революції Гідності.

З лютого по липень 2014 року працював електриком на ПАТ “Шосткинський хлібокомбінат” міста Шостка.

В серпні 2014 року добровільно вступив до батальйону УНСО (Українська Націоналістична Самооборона).  Пройшов півторамісячний курс військової підготовки в таборі УНСО, після чого його підрозділ увійшов до складу 54-го окремого розвідувального батальйону Сухопутних військ Збройних Сил України.

З 8 жовтня по 30 листопада 2014 року проходив військову службу на посаді навідника 54-го окремого гвардійського розвідувального Прутсько-Померанського батальйону Сухопутних військ ЗСУ. З 1 грудня 2014 року на посаді навідника 1-го розвідувального взводу розвідувальної роти 81-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ (м. Костянтинівка Донецької області).

З січня 2015 року брав участь в АТО.

20 січня 2015 року під час виконання бойового завдання в районі міжнародного аеропорту “Донецьк” група бійців, у складі якої перебував солдат Євдокименко, потрапила у засідку та прийняла бій з російськими найманцями. В ході бою, незважаючи на отримані поранення Іван Євдокименко не випустив зброю із рук та до останнього прикривав відхід своїх товаришів.

До квітня 2015 року числився в списках зниклих безвісти, після експертизи ДНК було встановлено, що він похований, як невідомий солдат, в місті Дніпропетровськ.

Без Івана залишились батьки.

 

 

ВОЛОДИМИР ШЛЕНЧАК (1976-2014) — старший солдат ЗСУ.

Проживав у селі Грозине на Житомирщині. Мав вищу освіту, але для забезпечення сім’ї працював робітником на двох роботах. Добровольцем пішов на захист держави ще в березні. Молодший сержант, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 30-ї ОМБр.

Загинув при визволенні бійців, які потрапили в оточення біля міста Антрацит на Луганщині — внаслідок прямого влучення в БМП снаряда РСЗВ «Град» російських терористів.

Залишилися батьки, дружина та син. Батько після потрясіння через смерть сина частково втратив пам’ять.

 

ОЛЕКСАНДР ДЗЕБЕЛЮК (1990-2014) — старший лейтенант ДПС України.

Народився у смт Нова Ушиця на Хмельниччині. Закінчив Новоушицький технікум Подільського державного аграрно-технічного університету, 2011-го — Національну академію Державної прикордонної служби — за спеціальністю офіцер управління основними підрозділами охорони державного кордону.

Старший лейтенант, заступник начальника мобільної прикордонної застави мобільної прикордонної застави «Могилів-Подільський». Понад 2 місяці з підлеглими тримав оборону на пункті пропуску «Довжанський».

За інформацією Держприкордонслужби 27 липня з 10:00 до 13:05 та з 13:30 до 14:45 було здійснено мінометно-гаубичні обстріли пункту пропуску «Довжанський» (Луганська область). Вогонь вівся з населеного пункту Черніков на території Російської федерації. Загалом було випущено понад 250 снарядів.

У результаті обстрілу вбито 4 прикордонників: Олександр Дзебелюк, Володимир Блажко, Павло Дмитренко, Віктор Соколовський. Ще двоє були поранені.  Прикордонники потім повідомляли: «Спочатку били з „Градів“. А потім полетіли снаряди, які летять зовсім тихо. Вперше таке бачили. Змішали все із землею. Скрізь воронки у зріст людини. Від пункту пропуску нічого не залишилося. Не знаю, що ще вони застосовували, але ми звернули увагу, як від попадання на берці якоїсь речовини, взуття від того розлазиться одразу. Так само злазить фарба з автомобілів».

Без Олександра сина лишилися батьки.

 

ВЯЧЕСЛАВ СЕМЕНОВ (1969-2015) — капітан (посмертно)  ДПС України.

Народився у Жмеринці на Вінниччині. Служив в РА. Працював наладчиком на жмеринському заводі «Сектор», з 2001 року – на залізниці механіком ремонтно-ревізійної дільниці телеуправління «Граніт». 2005 року закінчив Вінницький політехнічний інститут.

У серпні 2014 року був призваний у ході мобілізації до лав Державної прикордонної служби України. Службу проходив на сході України, де брав участь в АТО. Обіймав посаду заступника начальника першої прикордонної застави оперативно-бойової прикордонної комендатури 24-го Могилів-Подільського прикордонного загону Південного регіонального управління ДПС України.

У лютому 2015 року під час Дебальцевської операції старший лейтенант Семенов командував контрольним блокпостом № 12801 “Балу” біля селища Фащівка Перевальського району Луганської області поблизу Дебальцеве, який через вигідне географічне розташування мав стратегічне значення для оборони міста Дебальцеве і з початку 2015 року зазнавав постійних нападів з боку російських бойовиків із застосуванням танків, важкої артилерії, мінометів.

9 лютого 2015 року прикордонний наряд на чолі з Семеновим прибув на блокпост, замінивши товаришів, які до цього декілька днів вели запеклі бої. Протягом восьми днів та ночей під його безпосереднім керівництвом було відбито п’ять атак російських бойовиків. Прикордонним нарядом було знищено танк, бойову машину піхоти та вантажівку російських бойовиків. Відважний офіцер особисто очолював групу під час виконання найбільш небезпечних завдань, підтримував високий бойовий дух підрозділу. 16 лютого 2015 року російські бойовики двічі здійснювали атаку. В першому випадку, не спромігшись захопити контрольний блокпост штурмом, вони упродовж двох годин здійснювали мінометний обстріл блокпосту.

17 лютого 2015 року російські бойовики за підтримки артилерії та танків протягом дня штурмували блокпост. Коли почався артилерійський обстріл, Семенов вискочив з бліндажа, аби перевірити обстановку. У цей час російський танк вистрелив впритул по позиціях прикордонників. Осколок пробив задню пластину бронежилета, пройшов під кутом вверх під праву лопатку. Коли командира занесли до бліндажа, він був ще живий.

Усвідомивши неможливість подальшого утримання рубежу, він віддав підлеглим бойовий наказ відходити на запасні позиції. Того ж дня від отриманих поранень він помер на руках у лікаря, проте його підлеглі завдяки героїчному вчинку командира змогли повернутися живими.

Без Вячеслава лишилися батьки, дружина, дві доньки та чотирирічний онук.

 

ЮРІЙ ЯЦЕНКО (1977-2014) — вояк батальйону «Київська Русь» ЗСУ.

Народився в Росаві на Київщині. 1996-го відслужив строкову службу. Працював у Києві.

В АТО пішов добровольцем.  Стрілець-помічник гранатометника, 2-а рота, 25-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь».

25 серпня 2014-го загинув під час обстрілу колони батальйону в районі Комісарівки. Тоді ж поліг Олег Школьний.

Вдома лишилися мама, дружина  та син.

 

ОЛЕГ ОРЛОВ (1974-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Катюжанка, Київська область. З 2005 року працював в центральній районній котельні Енерго-виробничого центру (ЕВЦ) ДСП «Чорнобильський спецкомбінат» слюсарем з ремонту та обслуговування котельного обладнання.

Мобілізований 21 квітня 2015 року; солдат 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

4 квітня 2016-го загинув під час мінометного обстрілу між Новозванівкою та Калиновим (Попаснянський район), ще троє вояків зазнали поранень.

Без Олега лишились дружина та двоє дітей.

 

ІВАН ДЕЙКУН (1978—2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Іллінецьке Вінницької області, жив у місті Новоукраїнка (Кіровоградська область). Працював в аграрних підприємствах.

Від 27 квітня 2018 року служив за контрактом у 179-му центрі військ зв’язку, потім — Новоукраїнському РВК, радіотелефоніст вузла зв’язку та телеформатизації. Відкомандирований до 28-ї бригади; старший солдат, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 1-го механізованого батальйону. Брав участь у боях за Новотроїцьке, Богданівку, Маріуполь.

6 жовтня 2019 року під час бойового чергування на опорному пункті поблизу Красногорівки внаслідок обстрілу з великокаліберного кулемета зазнав кількох кульових поранень грудної клітки, це спричинило сильний крововилив у легені. Помер за кілька хвилин у реанімобілі (від больового шоку і втрати крові). Противник обстрілював позиції біля Красногорівки з напрямку селищ Трудівських (Петровський район Донецька) зі снайперської та стрілецької зброї.

Без Івана лишились мама, цивільна дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР ОЦАБЕРА (1989 -2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Гурівці на Вінниччині. Проходив військову службу за контрактом в 13-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ї ОМБр, потім перевівся до 307-го окремого батальйону радіоелектронної боротьби 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ. Був звільнений у запас. Деякий час працював в Державній пенітенціарній службі України в Житомирської області.

В березні 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Служив командиром розвідувального відділення 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Туркестансько-Закарпатської двічі ордена Червоного Прапора бригади (м. Мукачеве Закарпатської області).

З літа 2014 року брав участь в АТО. Учасник боїв за міста Попасна Луганської області та Дебальцеве Донецької області.

23 грудня 2014 року під час обстрілу російсько-терористичними угрупованнями позицій українських військових поблизу міста Дебальцеве отримав осколкове поранення правого плеча. 27 січня 2015 року, після лікування та реабілітації, повернувся на передову. У березні 2015 року звільнений у запас.

Але вже в грудні того ж року Олександр вирішує повернутися в армію і підписує контракт. З грудня 2015 року по лютий 2016 року – курсант, з лютого 2016 року – інструктор навчального взводу навчальної роти навчального батальйону 199-го навчального центру Високомобільних десантних військ ЗСУ (м. Житомир).

З осені 2016 року знову брав участь в АТО.

11 листопада 2016 року молодший сержант Оцабера загинув в результаті підриву на фугасі під час виконання бойового завдання поблизу міста Торецьк Донецької області.

По смерті залишилися бабуся, мама, дружина, двоє синів. Дружина з 16 лютого 2017 року проходить службу в підрозділі 199-го навчального центру Десантно-штурмових військ, де служив її чоловік.

 

ІВАН ОЛІЙНИК (1993-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Пирятин на Полтавщині. Закінчив Прилуцький професійно-технічний ліцей, здобувши професію автослюсаря, потім пішов на військову службу, служив в навчальному центрі «Десна», отримав військову спеціальність механіка-водія зенітних установок. Далі була служба за контрактом у 30-й бригаді. Механік-водій, 30-а ОМБр.

Разом з бойовими побратимами перебував на межі з анексованим Кримом, звільняв Маріуполь. Був серед тих, хто підіймав Український Стяг над пагорбом Савур-могила.

В травні 2014-го на 4 дні приїхав додому та запропонував цивільній дружині взяти шлюб, наче передчував

Загинув 11 серпня час обстрілу з БМ-21 «Град» та танків КП бригади в районі села Степанівка (Шахтарський район) — привалило хвилею від вибуху. Тоді ж полягли Даніл Кіріллов, Сергій Майборода та Вадим Пашковський, зник безвісти Роман Веремійчук.

Залишилися дружина та син, який народився за кілька днів до смерті батька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада