Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.04.2020

23 квітня.

Порушу хронологічний порядок і почну огляд з вояка УПА, якому двічі виносили смертний вирок – спочатку гестапо, потім НКВД, і який с початком російської агресії став волонтером та, розмінявши свій десятий десяток, вчив сучасних захисників України стріляти з раритетного «Максима»

А далі в огляді:

  • видатний біолог, який збагатив і розвинув еволюційну теорію Дарвіна, заклав основи біологічної кібернетики та синтетичної теорії еволюції;
  • оригінальний художник, який синтезував у своїх творах принципи «бойчукізма» та образи єврейського фольклору;
  • письменник, один з тих, хто відроджував національну словесність у повоєнні часи.

І як завжди вшануємо пам’ять полеглих захисників України від російської агресії. Сьогодні серед них і жінка, яка пішла в АТО, щоб захистити свого сина…


ЛЕОНІД ГЕРАСИМ’ЮК (1926-2019) — підпільник ОУН, вояк УПА, волонтер часів сучасної російської агресії проти України.

Народився у селі Орищі (нині —Волинська область).

В червні 1941 року, під час проголошення у Львові Української Держави, Леонід був серед тих хто піднімав синьо-жовтий прапор на Княжій горі. За це був арештований гестапівцями і засуджений до смерті, але зумів втекти з в’язниці та приєднався до збройної боротьби в лавах УПА. Починав ройовим у селі Вовчок, далі опікувався ідейно-політичною та інформаційною роботою з особовим складом та місцевим населенням, воював на Поліссі, Холмщині та Підляшші.

В жовтні 1944 року Герасим’юк потрапив у полон до НКВС, знову був засуджений до розстрілу, всю його сім’ю вислали до Сибіру. Після кількох місяців очікування смертний вирок замінили на 20 років каторжних робіт. Відбував покарання у Казахстані на мідних рудниках та на будівництві космодрому Байконур.

12 вересня 1954 року, після смерті Сталіна, Леоніда Герасим’юка реабілітували і достроково звільнили. Після звільнення поїхав до матері у м. Прокоп’євськ Кемеровської області, де працював на шахті «Східна», а у 1976 році вийшов на пенсію та переїхав до Молочанська.

Він дуже хотів повернутися на рідну Волинь, але дорогу додому було закрито. До останніх днів радянської влади у КДБ зберігалася особова справа Герасим’юка із червоною поміткою «особливо небезпечний». За іронією долі вийшло так, що повстанець УПА, який багато років воював з чекістами, все своє життя прожив на вулиці Чекістів. І лиш після Революції Гідності, в рамках декомунізації, її перейменували на вулицю Чарівна.

Із проголошенням незалежності колишній воїн УПА активно займався громадською діяльністю, розшукував своїх однополчан.

Після початку російсько-української війни став волонтером Української армії, у травні 2015 року відвідував бійців Добровольчого Українського Корпусу під Маріуполем. І там на полігоні навіть пригадав, як стріляв по енкаведистах – і влучив у мішень з автомата.

Цікаву історію про Опанасовича розповідає волонтер з Токмака Денис Черненко:

Коли на передовій з’явився раритетний кулемет «Максим», то хлопці не знали як користуватися цією зброєю доби Перших і Других Визвольних Змагань в добу Третіх Визвольних Змагань.

— Одного разу дзвонить наш знайомий з 54-ой бригади і каже: — “Слухайте хлопці, нам тут кулемет “Максим” дали! Так справжній кулемет “Максим”, працюючий! Та ось біда, не можемо второпати, як з нього чергами стріляти… Ви знаєте діда з УПА, може він скаже, як з нього стріляти чергою? Нехай скаже, а то він тільки одинарними стріляє…” Ну дзвоним до Опанасовича, питаємо, як розрадити цю справу. А Опанасович і каже: — “То ви два рази затвор смикайте, а не один. Один — то одинарними, а два рази — то чергою!” Передзвонюємо хлопцям в шанці на передок, розповідаємо… Диво, кулемет чергою застрочив! Ось так Леонід Опанасович навчив хлопців з “Максима” стріляти!

Кулеметів “Максим” на лінії фронту використовувалося кілька, вояки зазначали, що за характеристиками й точністю кулемет “Максим” краще сучасних, з мінусів лише надмірна вага старовинної зброї.

Невеликий матеріал про життя упівця, коли він вже розміняв десятий десяток: https://tyzhden.ua/Society/211547

 

 

ІВАН ШМАЛЬГАУЗЕН (1884-1963) – вчений-біолог, еволюціоніст. Розробив теорію стабілізуючого добору і був однією з центральних фігур у створені сучасної синтетичної теорії еволюції.

Учений написав понад 350 наукових праць, у тому числі низку великих монографій, що мають загальнобіологічне значення. Він розробив і застосував у науковій практиці нові методи порівняльно-анатомічних, ембріологічних та експериментальних досліджень онтогенезу, створив загальну теорію росту організмів, в основі якої лежить уявлення про обернене співвідношення між швидкістю росту і швидкістю їх диференціювання, розробив також метод вивчення констант росту, успішно застосував до вивчення закономірностей еволюції деякі положення теорії інформації.

Іван Іванович Шмальгаузен народився 23 квітня 1884 р. в Києві в сім’ї відомого ботаніка-флориста і палеофітолога Івана Федоровича Шмальгаузена, члена-кореспондента Петербурзької академії наук, професора кафедри морфології і систематики рослин Університету св. Володимира і директора Київського ботанічного саду. Він став одним з основоположників палеоботаніки в Росії, опублікував капітальні праці про викопні рослини девону і карбону та інших геологічних періодів. Іван Іванович перейняв від батька інтерес до теоретичних питань біології і любов до дослідження природи.

Середню освіту Іван отримав в 1-й Київській гімназії, яку закінчив у 1901 р. із золотою медаллю. У цьому ж році поступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Університету св. Володимира, однак восени того ж року був звільнений за участь у студентських заворушеннях. У 1902 р. йому довелося знову поступати в університет. Закінчив його з дипломом 1-го ступеня взимку 1908—1909 pp.

Науковий шлях Шмальгаузена можна поділити на три періоди: перший — початковий, або “порівняльно-морфологічний” (1905—1922), другий — київський (вивчення динаміки морфогенетичних процесів і проблеми росту, 1922—1936) і третій — московський (питання дарвінізму, проблема походження наземних хребетних, питання біокібернетики тощо, 1937—1963).

З 1921 року Шмальгаузен  – професор Київського університету. Через три рокиспільне зібрання ВУАН затвердило Шмальгаузена на посаду директора Мікробіологічного інституту ім. Ф. Омельченка. У 1926—1929 роках був президентом Київського товариства природознавців. У 1930—1941 — директор Інституту зоології АН УРСР, одночасно з цим продовжував працювати на біологічному факультеті Київського університету.

У 1936—1948 — директор Інституту еволюційної морфології AH СРСР.  У 1939—1948 роках завідувач кафедри дарвінізму Московського університету.

У 1947 році на конференції на біологічному факультеті МГУ виступив з критикою лисенківських теорій, що стало підставою для його звільнення з усіх керівних постів і позбавлення можливості друкуватися.  З 1948 року працював у Зоологічному інституті АН СРСР і фактично писав «у стіл».

Його творчість виглядає дивовижно логічною і планомірною. Створюється враження, що вже на початку свого наукового шляху вчений розробив продуманий і насичений план, який методично виконував упродовж життя.

Молодші сучасники Шмальгаузена, видатні зоологи К. М. Завадський і Я. М. Галл так писали з цього приводу: “В останні десятиріччя тенденції до синтезу в еволюційній теорії свідчать про те, що шлях, обраний Шмальгаузеном, до об’єднання класичних біологічних наук (еволюційна морфологія і ембріологія) з новими (популяційна генетика і екологія) і з найновішими (біокібернетика, біоценологія, молекулярна генетика) був правильним. Тільки така широка база сучасного синтезу в дарвінізмі (від молекулярної біології до вчення про біосферу, від експериментального математичного знання до описової систематики) може бути визнана такою, що відповідає сучасним вимогам. І праці Шмальгаузена належать до числа основоположних не тільки для першої фази цього синтезу (кінець 30-х — 60-ті роки), а й для її другої фази, що почала здійснюватися в наші дні”.

 

МИХАЙЛО ЛІЩИНЕР (1912-1992) – художник.

Народився в Тирасполі (Молдова. )Рано осиротів, всі рідні померли від голоду, у 1921-1922 – був безпритульним, згодом потрапив до дитячого будинку. У 1926 до дитячого будинку приїхала комісія народної освіти з метою відбору найбільш талановитих дітей. З 56-ти вихованців звернули увагу тільки на нього: рекомендували на навчання у Кам’янець-Подільську художньо-промислову школу Цю школу він закінчив 1931 року.

У 1934 вступає в Одеський художній інститут, який того ж року переводять до Києва. Навчається в одного з найкращих українських портретистів Павла Волокидіна, який ставився до Михайла як до сина, допомагав йому матеріально, а також у Михайла Бойчука, епохальної фігури в історії українського мистецтва, Олександра Гауша, майстра натюрморту, пейзажиста Іллі Штільмана.

На початку війни, закінчивши курси, стає командиром саперної роти, у 1945 – закінчив війну у Дрездені. У 1945 отримує диплом Київського державного художнього інституту за спеціальністю «живопис», переїжджає до Львова, де викладає у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (кафедра живопису).

Образний світ творів Михайла Ліщинера ввібрав риси єврейського фольклору, поетики народного побуту, міфологічного світосприйняття. Для творчості Ліщинера характерні декоративізм, площинність зображення, узагальненість форм, вільна гра кольорів та ритмів.

Дивитися роботи Ліщинера: https://art.lviv-online.com/myhajlo-lischyner/

 

ГРИГОРІЙ ТЮТЮННИК (1920-1961) — письменник.

Народився в селі Шилівка на Полтавщині. З 1938 р. — студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна. Добровольцем пішов на фронт, двічі його тяжко поранено, двічі тікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів — на території Кіровоградщини та Чехословаччини.

За ним, як за людиною, яка побувала в полоні, увесь час уважно стежили «органи» – не довіряли совєти людям, не вірили, що полонені тікали, а не були завербовані і випущені, щоб шкодити.

Творчий доробок митця складає збірка оповідань «Зоряні межі» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Вже після смерті письменника вийшла збірка поезій воєнного часу «Журавлині ключі».

Головним твором став Григорія Тютюнника став роман «Вир». Його засвідчила поступове одужання й відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору. Автор відмовився від тогочасної практики схематизованого зображення людини, натомість показав своїх героїв насамперед індивідуально неповторними особистостями.

Щоб зрозуміти, в яких умовах доводилося писати, треба бачити збережений у Літературному музеї рукописний екземпляр “Виру”, забракований до друку секретарем спілчанської парторганізації редактором Миколою Тарнавським: там жодної сторінки без перекреслень, без глумливих приписок.

І все ж, хоча з роману і було викреслено близько 160 сторінок, «Вир» врешті вийшов друком – завдяки письменнику і редактору одного з київських видавництв Анатолію Дімарову.

 

Пом’янемо полеглих захисників України від російської агресії:

 

КАТЕРИНА НОСКОВА (1989-2015) — військова телефоністка, старший солдат ЗСУ.

Народилася у Знам’янці, закінчила професійно-технічне училище № 3. Мешкала та працювала листоношею у відділенні «Укрпошти» в селищі Знам’янка Друга.

У лютому 2015 року була добровільно зарахована на контрактну службу до лав ЗСУ  та домоглася відправлення в зону АТО. На запитання для чого їй це було потрібно, Катерина відповідала:

«Хлопці, воювати треба всім. Інакше нам цю війну не виграти. А нам потрібна перемога. Я захищаю свою дитину ось так».

16 серпня загинула під Горлівкою в часі обстрілу терористами.

Тієї ночі, 16 серпня, Катерина сама попросилась на передній край лінії оборони в районі Горлівки, де був сильний обстріл зі сторони бойовиків. «Кет» сіла в машину і поїхала на порятунок бойових побратимів. Їй вдалося вивезти з-під обстрілу двох поранених солдатів. Вона врятувала два людські життя, а своє віддала. Трагедія сталася, коли дівчина повернулася за пораненими. Тоді обстріл відновився, і Катя загинула разом з бійцем, якого намагалася вивезти до санчастини. Дівчину хоронили в закритій труні.

Залишилися батьки, син, чоловік (теж воював в АТО), старша сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ПОНОМАРЬОВ (1974-2016) — сержант ЗСУ., 54-та ОМБр.

Народився в м. Костянтинівка, Донецька область. Навчався в Горлівському автодорожньому технікумі Донецького НТУ. Відслужив строкову службу, багато років пропрацював на підприємстві «Український бекон».

Мобілізований у березні 2015 року, служив головним сержантом – командиром відділення взводу охорони в Костянтинівському військовому комісаріаті. Після року служби був демобілізований, після чого підписав контракт на службу в 54-й ОМБр. Мав можливість служити в тилу у м. Бахмут, проте сам попросився на передову, куди був відправлений у травні 2016 року.

28 серпня 2016 року під час бойового чергування на «Світлодарській дузі» потрапив під ворожий мінометний обстріл, під час якого був важко поранений. Майже місяць провів у Харківському госпіталі, але лікарі так і не змогли врятувати йому життя. Помер 26 вересня 2016 року

Похований у рідному місті Костянтинівка. По смерті залишилися дружина та донька.

 

ЮРІЙ ІТКАЛЮК (1966-2015) — прапорщик ЗСУ.

Відслужив 8 років у РА на території ЧССР. По поверненні познайомився з майбутньою дружиною Марією. Подружжя проживало у селі Вовничі, Рівненська область. Працював механіком на різних підприємствах, їздив на заробітки до Києва. Робив на тракторі у Вовничах, допомагав обробляти односельцям земельні ділянки. Подружжя прожило разом 22 роки, виховали двох синів — Івана та Бориса.

Мобілізований в серпні 2014-го, старший механік-водій, 3-й танковий батальйон, 17-та окрема танкова бригада.

4 лютого 2015-го загинув під час обстрілу з ПТРК позицій взводного опорного пункту. Танк Юрія відбивав наступ терористів, прикриваючи українські підрозділи, потрапив під артобстріл. Два снаряди пролетіли повз, третій влучив у люк.

Без Юрія лишились дружина, двоє синів.

 

ОЛЕГ АНДРІЄЦЬ (1973-2014) — майор, Державна прикордонна служба України, зв’язківець, Одеський прикордонний загін. Начальник відділення супроводження інформаційно-телекомунікаційних систем відділу зв’язку, автоматизації та захисту інформації — штаб 26-го прикордонного загону.

1 вересня 2014 близько 21-ї години прикордонний наряд, що пересувався на автомобілі «УАЗ», вступив у бойове зіткнення поблизу села Саханка — біля Маріуполя — із загоном бойовиків. Прикордонники викликали підкріплення, до його приходу стримували натиск терористів; у перебігу бою 1 прикордонник загинув та 3 отримали поранення.

Вдома залишилися дружина та 14-річна дочка. Похований в Одесі.

 

ДЕНИС ЧЕРЕДНІЧЕНКО (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Чернігові, після школи відслужив строкову службу. Працював охоронцем на ВО «Хімволокно», встановлювачем склопакетів. Захоплювався страйкоболом. Брав участь у подіях Революції Гідності.

В АТО — стрілець 169-го навчального центру Сухопутних військ, з 22 серпня в зоні бойових дій.

Загинув уночі проти 27 вересня 2014-го, в районі селища Малоорлівка (Шахтарський район, Донецька область), під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями блокпосту підрозділу українських військ з РСЗВ «Град», гранатометів, мінометів і танків. Близько 23-ї години один зі снарядів влучив просто в блокпост, разом з Денисом загинули ще двоє військовиків — Олександр Приходько та Максим Озеров.

Без Дениса лишились мама, наречена Дарина.

 

АРТУР МІСКІВ (1983- 2015) — капітан ЗСУ, заступник командира роти з озброєння (40-й окремий мотопіхотний батальйон, 17-та окрема танкова бригада)

Народився у селі Березнуватівка, Дніпропетровська область. Мав дві вищих освіти, працював агрономом.

Про те, що воює під Дебальцево, рідним довго не казав. Побратими Артура розповідали, що він навіть в 30-градусний мороз ремонтував техніку, і тільки завдяки йому вдалося більше двох тижнів утримувати блокпост.

Коли Артур загинув, його разом іншим полеглими у бою перевозили на «Уралі». Машини потрапили під обстріл, тіла лишилися серед поля. Більше місяця знадобилося, щоб розшукати і похоронити бійців.

Залишилися батьки і брат.

 

ОЛЕКСАНДР МЕШОК (1981-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Куликівка Городнянського району. Служив у лавах ЗСУ, в Житомирі. По тому працював у міліції — в Київській області, у селі Вихвостів водієм.

Мобілізований в січні 2015 року; молодший сержант, старший розвідник 95-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 11 листопада 2015-го біля села Красногорівка в часі боїв за Мар’їнку.

Щодо його смерті було висунуто попередню версію «самогубство» — Олександра знайшли з вогнепальним пораненням голови під Красногорівкою. Родина не погодилася з версією самогубства Олександра і доклала усіх зусиль, щоб довести – Олександр не самогубець, а герой. І це вдалося, бо всі обставини свідчили проти самогубства, зокрема, у висновку написано, що куля пройшла у скроню зліва направо, Олександр був правша, також порохового опіку не помітили.

Без Олександра лишилися батьки, дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада