Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

23 червня.

Цього разу в огляді:

  • скульптор, автор відомих пам’ятників у Донецьку;
  • надзвичайно цікавий поет, один з перших українських верлібристів, Микола Вінграновський вважав його вірші геніальними;
  • майстриня Петриківського розпису, стилю якої притаманне широке використання традиційних архаїчних технік у поєднанні з унікальними авторськими формами декоративних елементів;
  • художник, який вивчає в своїй творчості межу між абстракцією та реальністю.

А також вшануємо народжених цього дня захисників України, які ціною власного життя зупинили і стримали навалу «руского міра».


Отже, підемо за хронологією:

 

НАУМ ГІНЗБУРГ (1909-1991) — скульптор, автор відомих пам’ятників у Донецьку.

Народився у м. Бихов (зараз – Білорусь).

Працював в Дніпропетровську заступником директора оборонного заводу. У Дніпропетровську у Гінзубрга була родина – дружина і дочка.

У роки нацистсько-совєтської війни воював на 4 Українському фронті у складі 301 стрілецької дивізії у званні старшого лейтенанта. У березні 1942 року і в грудні 1943 року Гінзбург був контужений. Повернувшись після війни до Дніпропетровська він дізнається, що дружину і дочку розстріляли німці в 1942 році. Їх могилу знайти не вдається. Гінзбург переїжджає в Сталіно (тепер Донецьк).

Гінзбург вирішує виліпити надгробок для дружини і дочки і починає займатися скульптурою. У 1952 році він стає членом Сталінського товариства художників і скульпторів.

Першою скульптурою Гінзбурга був горельєф за мотивами картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Було виконано близько шістдесяти копій цього горельєфа.

Створив чимало пам’ятників у Донецьку, найвідоміші серед них  – погруддя Алєксандра Пушкіна на бульварі Пушкіна (відкритий 1969 року) та пам’ятник борцям за совєтську владу на площі Свободи (відкритий 1967 року).

Плідно співпрацював зі скульптором Павлов Гевеке (про нього – в огляді за 16 червня). Разом вони створили дві парні скульптури біля будівлі ДонВУГІ: жінка, яка уособлює науку (на теперішній час зруйнована) і чоловік-шахтар, горельєфи на фасаді будівлі бібліотеки імені Крупської.

 

ВАЛЕРІЙ ІЛЛЯ (1939-2005) — поет, один з перших верлібристів, належав до так званої Київської школи поезії.

«Вірші Валерія Іллі геніальні. Чого я так кажу? Бо коли дивлюся на будь-чиї вірші, навіть на свої, бачу, хто і що вплинуло на поета. А тут скільки не дивись — нічого не побачиш» – так відгукувався про творчість колеги по поетичному цеху Микола Вінграновський.

Народився у Криму – у Балаклаві, у колишньому Воронцовському палаці, де 1939 року містилася лікарня. Його батьком був грек-рибалка Павло Ілля. Ріс Валерій у Трилісах на Київщині в баби й діда, у селах на Вінниччині, в Теремках і Чабанах під Києвом. З дитинства знав, що буде письменником.

Валерій Ілля на початку 1960-х років перший звертається до поетики вільного вірша. Ці вірші з дивовижною чистотою тону, прозорі, легкі й лаконічні згодом змінюються на метафоричне письмо такої щільності й густоти, переважно без проміжних неметафоричних структур, що аналогів йому не знайти. Вірш стає часто одним подиву гідним нерозривним реченням з ланцюгом підрядних, що переходять одне в одне і, будучи кожне метафорою, творять метафору загальну.

А тим часом існує заборона на друк, неприйняття такої поезії. На той час щоб друкуватися, треба було для кожної збірки писати вірші-«паровози» про партію, дружбу народів, владу совєтів та інший ідеологічний мотлох, що тягли б з собою «безідейні» поезії.  Прийняття такого видавничого стандарту, згубило не одного поета. Валерій Ілля такі писання розцінював як злочин проти народу, як поблазнення простих читацьких душ. Він не написав жодного неправдивого лукавого рядка, жодного слова. І першу збірку “За туманами ковалі” побачив у 50 років. Це був початок 1990-го року.

Друга його збірка “Сварга” написана в післячорнобильські три літа над Сулою на Полтавщині, в селі Біловодка між Лохвицею та Ромнами, в білій хаті з червоною призьбою на високому березі, звідки відкривався прекрасний краєвид на плавні й далекий синій берег. Вона стала природним сплавом модерних засобів і глибокої народності.

Валерій мав дар передбачення. Усі його передбачення, пророкування справдилися. У першій половині 1960-х років він говорив Євгенові Сверстюку: “Євгене, імперія впаде ще за нашого з тобою життя”. Сверстюк тоді йому казав: “Валерію, це неможливо. З такою репресивною машиною цього бути зараз не може”. Так сталося.

Він успадкував від батька глибокий розум, загальну стриману шляхетність, шляхетне ставлення до жінок, навіть уміння красиво пити чарку. Як грек, він був відкритий до спілкування. Як поет, він ніби встановлював якусь межу, яку багато хто відчував. Коли його не стало, мені зателефонував один чоловік і сказав: “Він був не такий, як усі”. Це правда. Він був токарем, бетонником, найкращим вожатим в Артеку. Відкривав і закривав у центрі Києва фонтани (була в нього така романтична робота). Був сторожем у садах Вінниччини й Молдавії, вихователем в інтернаті, працівником музею в Пирогові й перевозив першу хату з Волині, сторожував човни на Видубецькому озері… Але він був завжди поетом. Він казав, що прощає всім усі гріхи, прощає все, але не прощає гріха перед Україною

«Всі вірші В. Іллі позначені своєрідністю, їх не сплутати з творами інших поетів, їх відразу відрізниш і впізнаєш їхнього творця… Основна ознака його поезії — образність, яка за своєю густиною і насиченістю є безприкладною з огляду навіть на світову поезію» – писав Микола Бажан у Жжрнал “Вітчизна” 1998 року.

У 1993 році під керівництвом Валерія Іллі було видано 12 чисел журналу “Основа”. Тоді це було майже подвигом, спонсорів знайти було нелегко.  Для нього було святом, коли він знаходив для журналу яскравих авторів. Таким святом, зокрема, була домовленість з Віктором Міняйлом, який дав до журналу свого “Вічного Івана”. Згодом, 1994, року цей роман отримав Шевченківську премію.

Дуже раджу почитати вірші Валерія Іллі: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=84&type=critiques

Ось, наприклад:

 

СТРАТА

ще  пострілів  не  було

копали  яму  за  його  спиною

а  як  скінчили  побачили  що  не  могила  то

що  на  дні  її  його  обличчя

недосяжне  під  глибокою  водою

кулі  по  обличчю  били

били  по  обличчю  відра

а  воно  зникало  і  з’являлось  знов

недосяжне  за  спокійною  водою

і  повірили  вони  що  то  криниця

чи  то  люди  йшли  до  неї

чи  то  ніч  із  неї  тишу  набирала

кожен  знав  що  тут  хотіли  вбити  того

хто  джерела  напуває

 

КОБЗАР

 

сльоза  породжує  шаблю
по  той  бік  ганьби  ледачої  крови
де  сліпа  криниця  обмиває  лице  народу
щоби  темрява  напилася  з  бандури
ще  перед  дотиком  руки  до  попелу  пісень
солодким  гудінням  корогов  у  вітрі  крови
1977

 

МАРІЯ ПІКУШ (1954) — художниця, майстриня Петриківського розпису.

Народилася в селі Мирне, Дніпропетровської області. Працює в галузі декоративно-прикладного мистецтва — петриківський розпис. Від 1995 року – директор Петриківської дитячої художньої школи ім. Тетяни Пати.

Авторському стилю Марії Пікуш притаманні:

-надзвичайно широке застосування традиційних інструментів – комишин, патичків, а також техніки малювання пальцями;

-створення крупних елементів композиції з дрібних мазків-зерняток і, відповідно, другорядність перехідного мазка;

-прості композиційні рішення і щільне заповнення поля мальовки з використанням великої кількості дрібного «петушіння»;

-розробка унікальних, авторських форм квітів та інших елементів;

-малювання на білому тлі та майстерне поєднання в одній мальовці усіх традиційних кольорів що дає яскравий, але гармонійний, некричущий колорит.

Учасниця багатьох республіканських та зарубіжних виставок. Має п’ять персональних виставок. Твори зберігаються в музеях України, Українському національному музеї-архіві (м. Чикаго, США), приватних колекціях в Україні та за кордоном.

Подивитися твори Марії Пікуш можна тут: https://donshu.at.ua/index/pikush_marija_ivanivna/0-90

 

МИХАЙЛО КУЗІВ (1965) — живописець, графік, архітектор.

Народився в с. Біще Тернопільської області. Закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту (1992, нині національний університет).

Працював оформлювачем та архітектором Проектно-конструкторського технологічного інституту при Тернопільському комбайновому заводі»; архітектором ТОВ «Стат»  та «Львівмонтажбудконструкція»; на Тернопільському художньо-виробничому підприємстві. Від 2008 — викладач Тернопільського педагогічного університету.

Стиль художника базується на синтезі реалізму та абстракції, філософському осмисленні та сучасному трактуванні сюжетів із національно-історичної спадщини.

У творчому доробку автора – жанрові полотна, пейзажі, графічні роботи, книжкові ілюстрації. Проілюстрував збірки поезій В. Вихруща, В. Залізного, С. Балинського, В. Подуфалого.

Подивитися твори художника: https://arts.in.ua/artists/art_kuziv/

 

Пом’янемо народжених 23 червня захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі.

 

АНАТОЛІЙ ДУБОВИК (1987-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в мікрорайоні Миколаєва Велика Корениха. Працював електромонтером електроцеху ПАТ «Миколаївська ТЕЦ».

Мобілізований 10 квітня 2015-го, розвідник 37-го окремого мотопіхотного батальйону.

25 червня 2015 року близько полудня під Комінтерновим розвідувальна група потрапила в засідку та вступила у ближній бій з противником. Анатолій лишився прикривати відхід побратимів, відстрілювався до останнього. Дистанція між розвідгрупою та терористами була близько 10 метрів, бій тривав приблизно 15 хвилин. Зазнав поранення осколком у голову від обстрілу з РПГ. Був евакуйований до Маріуполя, але врятувати життя не вдалося, помер через 2 години.

Без Анатолія лишилися мама і брат.

 

АНДРІЙ КУРОЧКА (1976-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Батятичі на Львівщині. Заступник командира взводу, 51-а ОМБр.

1 серпня 2014-го автомобіль ГАЗ-66 підірвався на міні та перекинувся біля села Петрівське Шахтарського району. Крім Андрія тоді ж загинули капітан Андрій Задорожний, сержант Руслан Калуш, старший солдат Сергій Дармофал, старші солдати Михайло Котельчук та Сергій Кушнір.

Вдома лишились батьки, брат, дружина, донька.

 

ВОЛОДИМИР СТЕПАНЮК (1974-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у селі Токарів на Житомирщині.

Призваний за мобілізацією, гранатометник 8-ї роти 3-го батальйону, 30-та ОМБр. З червня перебував під Маріуполем, від 28 липня — на лінії фронту.

6 серпня 2014-го загинув під час бою на 43-му блокпосту під селом Степанівка. Разом з Юрієм загинули сержанти Іван Ломачук, Юрій Чечет, солдат Сергій Півоварчук.

Про смерть воїна родичам повідомили російські бойовики зі Сніжного. Перебував у списку зниклих. 18 грудня у Новограді-Волинському попрощались з трьома воїнами, яких упізнали за експертизою ДНК.

Без сина лишилися батьки.

 

ЮРІЙ КОЗЛОВ (1973-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Зростав у селищі Ширкому, змалку звик працювати, на канікулах підробляв у колгоспі. По закінченню ПТУ служив в армії – пішов при СРСР, а повернувся вже при незалежній Україні. Довелося служити в гарячій точці, але про це він не розповідав. Працював на Інгулецькому ГЗК, згодом перейшов на Південний зварювальником, був висококласним майстром своєї справи. Коли одружився – жили з дружиною на орендованій квартирі, а Юра мав велосипед. Але з часом зумів заробити і на власну квартиру, і на машину, забезпечував усім дружину і двох доньок. Любив риболовлю і займався дайвінгом. Друзі і колеги згадують, що він був спокійною, неконфліктною людиною, і допомагав, не чекаючи, поки його про те попросять.

З початком російської агресії проти України, для нього не було навіть сумнівів – йти чи не йти захищати свою країну. Разом з другом збирався йти до військомату, але повістка прийшла раніше – Юрія відправили до  40-го окремого мотопіхотного батальйону «Кривбас» — 17-а окрема танкова бригада. В зоні АТО – з 6 червня 2014 року.

Юрій був кулеметником, зі своєю зброєю не розставався – чистив, доглядав, тренувався – як з нею краще поводитися. А потім захопився саперною справою і паралельно з основною службою виконував і цю роботу.

Стояв на блокпосту під Амвросієвкою, а згодом перевели під селище Грабське поблизу Іловайська. Тоді йшлося про його звільнення і були сподівання, що і невдовзі звільнятимуть і Донецьк. Але взводу, який стояв на посту під Грабським довелося прийняти бій з переважаючими силами ворога, а потім відступити, бо закінчився боєзапас – наприкінці вже стріляли навіть  трасуючими кулями.

А потім був «зелений коридор» під Іловайськом, який російській війська перетворили на коридор смерті для Українських військових. Юрій Козлов отримав тоді важкі поранення – у нього булі прострелені рука і нога. Разом з кількома товаришами вони залишалися в оточенні і були взяті у полон окупантами. Потім  через Червоний хрест їх передали в Україну. Юрій лікувався у Дніпрі, поступово одужував. Лікарі казали, що йому рано повертатися на фронт, треба лікуватися далі, дружина вмовляла зачекати, але Юрій твердо вирішив повернутися до «Кривбасу», який на той час  виконував завдання на дебальцевському напрямку.

Кривбасівці тримали висоту на позиції «Олімп» (РОП «Мойша»). Юрій там був снайпером і навідником. 9 лютого ворог почав масований обстріл з важкої артилерії. В це час відбувся прорив біля Новогригор’євки, і вся наша артилерія була зосереджена на тому, щоб його відбити.

Юрій Козлов був поранений, з великими труднощами товариші витягли його і на БМП вивезли з передової. Дружина увесь цей час телефонувала йому, врешті слухавку узяв лікар, і сказав, що Юрій в комі і шансів маже немає. Коли вона вирушила з дому, щоб їхати в Харків і бути поруч з чоловіком, лікар зателефонував, і повідомів, що серце бійця зупинилося.

Без Юрія лишились брат, дружина та дві доньки.

 

ВІТАЛІЙ ГИРИЧ (1978-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Корюківка, Чернігівська область. Останнім часом працював верстатником на розпилюванні деревини у корюківському ТОВ «Ванеса».

Мобілізований у квітні 2014-го, гранатометник 13-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-1» 1-ї окремої танкової бригади. Пройшов навчання на полігоні в одній з військових частин Чернігівщини, по тому потрапив до зони бойових дій. Перебував у «гарячих точках» Донецької і Луганської областей, брав участь в десятках боїв проти терористів. Підбив ворожу техніку, зокрема, бронемашини.

14 лютого 2015-го зазнав смертельного осколкового поранення в шию — під час артилерійського обстрілу у селищі Луганське.

Без Віталія лишились батьки, дружина, син.

 

АНДРІЙ ТЕРЕЩЕНКО (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Черкасах.

Маючи армійський досвід, у серпні 2014го добровільно пішов захищати Україну. 2 грудня 2014 р. отримав тяжке поранення в голову під час обстрілу в аеропорту Донецька російсько-терористичними угрупуваннями. Був доставлений вертольотом до шпиталю, але врятувати його не вдалося.

Залишились батьки та сестра. Мати після загибелі сина вступила на військову службу за контрактом.

 

МИХАЙЛО КОБЕЦЬ (1995-2017) —  матрос Військово-морських сил України, навідник баштової установки БТР (137-й окремий батальйон морської піхоти), учасник російсько-української війни на сході України.

Народився в селі Білошицька Слобода на Чернігівщині, у кількох кілометрах від українсько-російського кордону. Виріс у багатодітній родині, — був старшим із п’ятьох братів. Закінчив вище професійне училище лісового господарства (місто Сновськ).

Під час російської збройної агресії проти України 4 листопада 2015 року був призваний на строкову військову службу, 18 листопада 2016 підписав контракт зі Збройними силами України. З 2016 року виконував завдання на території проведення антитерористичної операції в Донецькій області, у Приазов’ї.

Матрос, навідник баштової установки БТР взводу десантно-штурмової роти 137-го окремого батальйону морської піхоти, с. Дачне Біляївського району Одеської області.

3 червня 2017 року дістав тяжке осколкове поранення внаслідок артилерійського обстрілу опорного пункту поблизу села Чермалик на Маріупольському напрямку. Помер від втрати крові по дорозі до шпиталю.

По смерті залишилися мати, вітчим та четверо молодших братів.

 

МАКСИМ КЕРНИЧНИЙ (1978-2017) — прапорщик Повітряних сил ЗСУ.

Народився в місті Жмеринка на Вінниччині. У шкільні роки грав у футбол, мріяв стати військовим, як і старший брат. Любив природу, риболовлю.

На військовій службі — з 1996 року. Після строкової служби, яку проходив у роті Почесної варти 101-й бригади охорони Генштабу (м. Київ), залишився в армії за контрактом. Тривалий час працював у Жмеринському об’єднаному міському військовому комісаріаті.

З 2014 року проходив службу у 456-ій бригаді транспортної авіації, с. Гавришівка, на посаді начальника сховища авіаційного пального.

Під час російської збройної агресії проти України у жовтні 2015 року був відряджений в АТО. У січні 2017 року вирушив на фронт вдруге — в складі 12-го окремого мотопіхотного батальйону «Київ» 72-ї ОМБр. Виконував завдання у Донецькій області, — поблизу Ясинуватської розв’язки.

Загинув 29 червня 2017 року під час бою в районі між селищем Кам’янка та окупованим селищем Крута Балка, в результаті влучення у бліндаж снаряду з ворожого танку Т-72. Ще троє бійців зазнали контузії, в одного з них на шоломі була встановлена камера, яка зняла весь бій і момент смерті прапорщика Керничного.

Залишилися батьки, брат (полковник ЗСУ), дружина і син.

 

ОЛЕКСІЙ БОБКІН (1991-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві. Під час навчання захоплювався історією України, займвся в дитячо-юнацькій спортивній школі з футболу. По закінченні київської гімназії № 154 служив в лавах ЗСУ механіком-водієм БМП. По звільненні працював на Київському авіаційному заводі.

Мобілізований 1 березня 2015-го, сапер інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення, 28-ма ОМБр. З травня перебував у зоні бойових дій.

8 червня 2015-го загинув поблизу міста Красногорівка — військовий автомобіль наїхав на протитанкову міну та вибухнув — ГАЗ-53 перевозив набої на позиції українських військ. Тоді ж загинули сержант Олексій Герега, старший солдат Сергій Бедрій, солдати Олег Дорошенко, Сергій Керницький, Олександр Мостіпан, Максим Чорнокнижний.

Без Олексія лишилися мама та сестра.

 

ОЛЕГ ДОВБНЯ (1993-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кременчук, Полтавська область. Захоплювався боксом, закінчив кременчуцький колегіум № 25, вечірню школу № 3, Кременчуцький професійний ліцей нафтопереробної промисловості № 19, здобув професію штукатура-лицювальника та плиточника. 2011 року проходив військову службову в Кам’янці-Подільському. Демобілізувався, працював у приватному охоронному агентстві.

13 серпня 2015 року мобілізований; солдат, старший розвідник—оператор 2-го розвідувального підрозділу, 90-й окремий десантнтй штурмовий батальйон «Житомир». Зі слів бійців та командування батальйону під час активних бойових дій Олег вів себе героїчно та постійно знаходився на найбільш небезпечних напрямках.

25 березня 2016-го загинув під час інтенсивного обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями в промзоні Авдіївки. Олег того дня заступив на чергування та під час обстрілу не покинув пост, продовжував вести спостереження за ворогом, який розпочав наступальні дії мілкими групами, та був смертельно поранений осколком від міни у шию.

Залишився батько, дідусь та бабця.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада