Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.03.2021

23 березня. Сьогодні в огляді – дві головні героїні:

– єдина жінка серед Героїв Небесної Сотні: пенсіонерка, яку беркутовці забили на смерть 18 лютого 2014 року;

– жителька Луганська, яку окупанти вбили разом з чоловіком за допомогу українським військовим.

Далі в огляді:

  • архітектор, автор проектів багатьох будівель у Харкові;
  • філософ і культуролог славіст, видатний діяч української науки на еміграції, який дивом уникнув страти, до якої його приговорили більшовики;
  • конструктор авіаційних двигунів, який першим у світі запропонував ідею двоконтурного турбореактивного двигуна, що нині використовуються у цивільній та військовій авіації;
  • журналіст, редактор першої в Україні газети, що засудила серпневий путч у Москві 1991 року;
  • провідний актор Київського театру ім. Франка.

Також вшануємо пам’ять народжених 23 березня захисників України, що віддали життя за цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російсько-терористичною навалою.


Починаємо.

 

АНТОНІНА ДВОРЯНЕЦЬ (1952-2014) — учасниця Євромайдану, одна із загиблих під час спроби силового придушення протесту 18 лютого 2014 року в Києві.

Антоніна Дворянець виросла в Чорнобилі, вивчилася на гідротехніка.  Вийшла заміж за Івана Дворянця, народила сина та доньку. Після аварії на ЧАЕС сім’ю вивезли в село Шибене, а з 1988 року Дворянці стали мешканцями Броварів. На пенсію Антоніна дворянець пішла 2012 року з посади провідного інженера-гідротехніка ДСП «Чорнобильський спецкомбінат», Чорнобиль.

«Вона була для мене найкращою дружиною. Ми прожили разом 41 рік. Виховали двох дітей, маємо трьох онуків. Тоня дуже хороша людина була і дуже енергійна, цілеспрямована», — говорить її чоловік Іван Григорович.

На акції протесту Антоніна Григорівна разом з чоловіком почала ходити ще в часи, коли боролись проти режиму Кучми. «Кучму геть», Помаранчева революція, Євромайдан – подружжя ходило регулярно на всі акції проти злочинної влади. На традиційні броварські віче на Майдані Свободи теж ходили разом з чоловіком. Протестували разом і проти Азарова, який приїхав в Бровари відкривати «Купаву». Немасштабна акція під басейном навіть викликала в подружжя обурення. Більшість броварчани не відрізнялись особливою громадською активністю.

Під час Революції Гідності практично весь свій час віддавала Майдану, познайомилась з багатьма жінками в Будинку профспілок, разом з ними розносила хлопцям чай та їжу. Під час морозів купувала за власні кошти активістам теплі шкарпетки.

«За тиждень до кривавих подій приїжджала колишня колега Антоніни Григорівни зі Швейцарії», – згадує чоловік загиблої. «Показала їй весь Майдан, хотіла, аби в Європі знали, що тут відбувається насправді», – додає.

Новий рік святкували теж на Майдані Незалежності. Антоніна Григорівна з чоловіком купили пляшку шампанського, але на центральній площі Києва не схотіли її відкорковувати. «Не хотіли псувати обличчя майдану», – пояснює Іван Григорович. Ігристий напій привезли назад до Броварів. Саме тієї ночі донька Антоніни Дворянець Світлана жатома сказала: «Якщо мама стала на стежку війни з режимом, то в Януковича немає шансів».

18 лютого 2014 року Іван Дворянець поїхав на роботу в м. Чорнобиль. Говорить, що з самого ранку в душі відчував тривогу. Об 11:00 подзвонив дружині на Майдан.  Ця розмова стала для подружжя останньою.

О 16:30 донька Світлана тривожним дзвінком повідомила, що на Майдані почалась зачистка і вона не може додзвонитись до мами, яка вранці поїхала в центр столиці. Безуспішними виявились і спроби Івана Григоровича зв’язатись з дружиною.

Рідним вдалося знайти фотографа, який розповів, що під час атаки міліції на Інститутській, поруч зі станцією метро Хрещатик, біг поруч з нею в бік барикад. Входи до метрополітену були закриті. Але жінка побачивши, що «Беркут» жорстоко б’є хлопців на барикаді, замість того, щоб відступити, кинулась до спецпризначенців. Звір в шоломі сильно вдарив броварчанку. Фотограф підбіг їй допомогти, але теж отримав важкий удар по голові, хотів підвестись, але «беркутівець» пригрозив: «Донецький «беркут» – це вам не київський! Лежи, бо доб’ю!». Після наступного удару чоловік втратив свідомість. Прийшовши до тями, чоловік побачив, що Антоніна Дворянець вже без ознак життя. Друг загиблої упевнений: якби метро не закрили, люди змогли б сховатись і з втекти від натовпу міліції та розлючених молодиків з Маріїнського парку.

Тіло Антонини Дворянець знайшли поблизу верхньої барикади на вул. Інституській. При собі вона мала посвідчення ліквідатора чорнобильської катастрофи, завдяки чому її вдалось ідентифікувати.

Полишивши все, чоловік, син та донька Антоніни Григорівни вирушили до Києва. Іван Григорович, що їхав з Чорнобиля, побоювався, що його не пустять – їм оголосили, що всі в’їзди до столиці заблоковані.

Діставшись все ж ввечері Києва, їм повідомили, що тіло Антоніни Дворянець в моргу на вул. Оранжерейній. Однак забрати його виявилось не так просто. 19 лютого працівники моргу заявили, що тіло членам сім’ї навіть не можуть показати – поки слідчі прокуратури не з’ясують всіх обставин загибелі померлої. В цей час на Оранжерейну привозили все нові й нові тіла з Майдану…

Цілий день, за словами чоловіка Героїні Майдану, в морзі «варили воду», під різними приводами відмовлялись не те щоб видати, а навіть показати тіло.

Врешті, в переповненому морзі одна з жінок-працівниць сказала родичам Антоніни Дворянець, що тіло вони зможуть забрати лише в тому разі, якщо погодяться на будь-який діагноз в документації про смерть.

Родині нічого не залишалось як погодитись. В результаті тіло Антоніни Дворянець забрали лише 20 лютого, підписавши що причиною смерті стала «серцева недостатність». Весь одяг загиблої, за словами чоловіка, був в крові, на обличчі синці від побиття.

«Думала, що жінку вони не чіпатимуть, послухають її», – припускає чоловік. Однак бездушні «космонавти» не дивились ні на стать, ні на вік.

«Вона була безстрашною, сміливою», – згадує Іван Григорович дружину. Каже, неодноразово просив не лізти в «гарячі точки» Майдану, проте вона не слухала. Коли бачила, що кривдять інших людей, завжди йшла на допомогу…

 

ОЛЕНА КУЛІШ (1968—2014) — волонтерка. Вбита окупантами за допомогу українським військовим.

Народилася 1968 року в місті Луганськ. Закінчила факультет фізичного виховання. Працювала ведучою розважальних програм на радіо — під псевдонімом Олена Корольова, її другий чоловік Володимир Альохін був програмістом. Родина жила у селищі Переможне Лутугинського району — неподалік Луганського аеропорту.

Олена із чоловіком привозили їжу українським військовим у Луганський аеропорт. При обстрілах ховала в своєму будинку місцевих дітей. Разом із чоловіком приїздила до заблокованих мінними полями стареньких сусідів — аби допомогти із харчами та медикаментами. Надавала їм можливість поспілкуватися з рідними скайпом. У липні померла її мама, ховали її під кулями й мінами.

Родину патріотів вистежили бойовики «ЛНР» і захопили 9 серпня 2014-го. Терористи повідомили, що везуть подружжя «на підвал» — у Луганськ. Олену і Володимира викрали на очах її старенького батька. Все майно подружжя бойовики вкрали чи розтрощили. В їх домі окупанти зробили свій штаб. А ще нелюди розстріляли собак, які жили у будинку Куліш, – у мирний час Олена допомагала бездомним тваринам, частину з яких забрала до себе.

Застрелена 10 серпня 2014 року бандитами «ЛНР» у селі Переможне (Лутугинський район) з її чоловіком Володимиром Альохіним — за надання волонтерської допомоги українським військовикам.

Розшукати та поховати тіла вбитих волонтерів вдалося майже через рік.

Без батьків лишилася донька Лера. Вона виїхала в Київ, вивезла з Луганська дідуся.

7 травня 2016 року Олена Куліш та Володимир Альохін нагороджені відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).

Документ про злочині окупантів:  https://helsinki.org.ua/wp-content/uploads/2018/12/Web_Zvit_Peremozhne_A4_Ukr.pdf

 

ОЛЕКСАНДР ЛІНЕЦЬКИЙ (1884-1953) — архітектор, автор проектів багатьох будівель у Харкові, визнаних пам’ятками архітектури.

Народився в Одесі в родині міщан. Його батько був письменником.

Протягом 1907-1913 рр. працював у м. Красноярську, згодом – в Омську, де за його проектами (або у співавторстві) зведено значну кількість споруд, серед яких: будівля Управління Омської залізниці, будинок співробітників, вагонна майстерня, кузнецький цех, друкарня, клуб Омської залізниці, багато житлових будинків.

З 1922 р. діяльність Лінецького пов”язана з Харковом, де за його проектами побудовані адміністративні, культурні і торгівельні заклади, лікарня, житлові будинки, зокрема  будинок Кондитер на вул. Данилевського, будинок членів правління УРСР на вул. Гіршмана, будинок співробітників ГПУ в пров. Технологічному, а також універмаг на пл. Р. Люксембург, Палац піонерів на пл. Тевелєва.

Протягом 1932-1934 р. працював у м. Ростові-на-Дону.

Подальша доля архітектора пов”язана з м. Києвом. Тут він здебільшого працює у співавторстві:  за колективними проектами з його участю зведено будинок Актора, аероклуб в Святошині (у співавторстві, 1937), дитячий пасаж на вул. Хрещатик.

В період Другої світової війни був евакуйований у м. Красноярськ, де працював крайовим архітектором.

У 1938-1947 рр. працював завідувачем кафедри архітектурного проектування Харківського інституту інженерів комунального будівництва.

Значна кількість його проектів так і залишилася нереалізованою.

 

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ (1894-1977) — науковець-енциклопедист, культуролог-славіст, філософ, дослідник української і слов’янської літератур, історії культури, філософії та релігійної думки.

Народився у дворянській родині. Рідною мовою в родині Чижевських була російська. Батько, відставний артилерійський офіцер царської армії, мав шляхетське походження, за політичними поглядами був революціонером-народником. За участь у народницькому гуртку його було виключено з військової академії, заарештовано і після дворічного ув’язнення в Петропавлівській фортеці заслано на Північ, а потім на батьківщину, в Олександрію. Під час першої російської революції його було обрано міським головою Олександрії, проте він майже відразу після цього помер.

Мати походила з російських дворян, була педагогом і художницею.

Дмитро Чижевський вивчав математику і астрономію в Петербурзькому університеті, але невдовзі змінив місце навчання та фах — перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, який закінчив у 1919 році.

У передреволюційному Києві Дмитро Чижевський брав участь у діяльності студентських та робітничих гуртків. Брав участь у революції 1917 (член Української Центральної Ради), мав перспективу стати міністром праці України. Паралельно він викладав філософію в Київському університеті, та мовознавство на Вищих жіночих курсах. Як згадує товариш Чижевського Панас Феденко, ще тоді в спілкуванні та листуванні вони свідомо перешли на українську мову.

Після зайняття Києва більшовиками Чижевського було ув’язнено й засуджено до смертної кари. Завдяки випадковості йому вдалося врятуватися.

1921 року, після окупації УНР військами більшовиків, виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзькому та Фрайбурзькому університетах поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеггера, Гуссерля та інших.

З 1924 року викладав у Празі: в Українському педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова, а з 1929 — в Українському Вільному Університеті.

Згодом в Німеччині викладав в університеті в Галле (1932—1945), зосереджуючись на філософії. Зокрема, Чижевський досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і вплив німецької філософії на російську літературу. Працюючи над німецькою містикою, віднайшов у архівах численні рукописи чеського філософа і педагога Яна Коменського і сам зацікавився містицизмом у творах Сковороди, Гоголя і Достоєвського.

По війні він — Чижевський був професором у Марбурзі. В 1951—1956 роках працює на посаді професора Гарвардського університету (США), завідує філософським відділом Української Вільної Академії наук у Нью-Йорку.

З 1956 року й до кінця життя обіймає посаду професора, керівника Інституту славістики Гайдельберзького університету (ФРН). Дмитро Чижевський — дійсний член Гайдельберзької Академії (з 1962) і почесний її професор (з 1968) й одночасно почесний професор (з 1970) у Кельні. На своїх посадах у Галле, Марбурзі і Гайдельберзі заснував і розбудував славістичні інститути.

У багатогранній науковій діяльності Чижевський виявив велику ерудицію і зробив значний внесок у дослідження історії літератури, у критику, філологію, естетику й філософію (російську, українську, словацьку, чеську, польську й німецьку) З близько 1000 наукових розвідок найбільша частка — близько 200 — присвячено Україні.

Чижевський — автор фундаментальних праць «Філософія на Україні», «Нариси з історії філософії на Україні», «Гегель в Росії», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалізму» та інших. Автор «теорії стилів».

1956 року Чижевському пропонують очолити інститут славістики Гейдельберзького університету, на що він охоче погоджується. Фактично він і створив цей інститут, оскільки до приходу вченого той існував лише номінально. Ця робота стала справою його життя. «Він віддав інститутові всю душу, інститут був для нього домом, дружиною і дитиною», — писав його сучасник поляк А. Вінценз.

Чижевський першим відкрив слов’янське і зокрема українське бароко, а історію української літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв’язок з візантійською культурною сферою та вказуючи на співзвучну зміну стилів з західними впливами – починаючи з 16 століття.

Разом з тим феномен українського бароко вчений ставив у загальноєвропейський контекст, не вичленовуючи лише стилістику, а підкреслюючи тотальність барокового мислення у ті часи.

Чижевський вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні (започаткували цей напрям дослідження Кл. Ганкевич та В.Щурат). Його загальне бачення становлення й розвитку історії української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі.

Дмитро Чижевський завжди принципово відрізняв українську культуру і мову від російської (великоруської) і від своїх німецьких колег за фахом вимагав слідувати цьому. В приватному житті та в стосунках з колегами він навпаки — ніколи не ділив людей за етнічною ознакою.

З іншого боку, українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою, дорікали йому за недостатній патріотизм. Чижевський вважав культурні зв’язки між людьми і народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв’язки без огляду на національність.

Водночас радянські та східнонімецькі славісти посилили пропагандистську кампанію проти нього, звинувачуючи вченого в українському націоналізмі і засуджуючи та замовчуючи його праці

Протягом всього життя Дмитро Чижевський вкрай вороже ставився до совєтів і не приховував цього. Інколи він дозволяв собі влаштовувати скандальні публічні демонстрації. У 1968 році Чижевський, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для виголошення запланованої доповіді, заявив про неможливість виступати в присутності вчених з Радянського Союзу, оскільки вони паплюжать науку. За збігом обставин цей демарш трапився у Празі, за тиждень до того, як у місто вступили радянські танки.

 

АРХИП ЛЮЛЬКА (1908–1984) – конструктор авіаційних двигунів, що першим у світі запропонував ідею двоконтурного турбореактивного двигуна, які й нині використовують у пасажирській та військовій авіації.

Народився у с. Саварка на Київщині, закінчив ремісниче училище в Білій Церкві. З другого разу вступив до Київського політехнічного інституту, який закінчив у 1931.

У 1937-1939, працюючи у Харківському авіаційному Інституті, створив конструкцію першого у світі двоконтурного турбореактивного двигуна.

1941 р. Архип Люлька запатентував двоконтурну схему турбореактивного двигуна — ТРДЦ, але на той момент не було можливостей для її практичної реалізації (це стане можливим тільки у 60-ті роки XX ст.). Розуміючи це, конструктор запропонував двигун, заснований на більш простій одноконтурній схемі. Але і цей проект випередив свій час, не маючи аналогів. Слід зазначити, що сьогодні двоконтурна схема турбореактивного двигуна є головною схемою сучасних двигунів як військової, так і цивільної авіації.

Під час нацистсько-совєтської війни Люлька евакуйований у Башкортостан, працював на закритому танковому заводі у Челябінську.

По тому працював в Москві. Був піонером розробки турбореактивних двигунів для надзвукової авіації, зробивши перші кроки у цьому напрямі ще в далекі тридцяті роки. Під його керівництвом створюється спеціальне КБ, нині НВО «Сатурн», яке носить його ім’я.

Двигуни Архипа Люльки були встановлені на багатьох літаках, що вироблялися у СРСР. Конструкторське бюро під його керівництвом розробило десятки типів турбореактивних двигунів. Літаки з такими двигунами встановили понад 50 світових рекордів.

Архип Люлька майже все своє життя працював у Москві, але не цурався свого походження і не поривав з Україною, дружив з діячами української культури.

 

ВОЛОДИМИР КУЛЕБА (1951) – журналіст, письменник, головний редактор газети «Независимость» (до 1991 року — «Комсомольское знамя») з 1986 по 2000 роки.

Народився в с. Бараші Житомирської області. Закінчив Київський державний університет ім.  Шевченка, факультет журналістики, відслужив в армії. З 1975-1986 — працював журналістом, згодом – інструктор сектору газет і журналів відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ.

У 1986 році стає головним редактором газети «Комсомольское знамя». Це була перша в Україні «перебудовна» газета в кращому розумінні цього слова. Тут з’являлися критичні матеріали про можновладців, тут розповідали про український шоу-бізнес – саме в такому формулюванні!

Врешті, це була єдина в Україні газета, яка під час серпневого путчу у Москві виступила проти «ГКЧП».

Невідомі підпалювали двері квартири Кулеби, газеті відмовляли в паперових фондах, але він продовжував робити цікаву гостру газету.

Після набуття Україною незалежності, редакція газети проводить відкриту зустріч з читачами, щодо перейменування газети. Так з’являється газета «Независимость». На відміну від тієї ж «Комсомольскої правди», назва якої вже тоді виглядала анахронізмом, тут не побоялися втартити читача. І не схибили.

В період з 1989 по 1995 роки наклад «Независимости» сягнув мільйонної позначки, згодом перевищував 1,5 млн примірників. У різні роки в газеті працювали такі відомі в Україні журналісти як Ольга Герасимюк, Ольга Мусафірова, Сергій Тихий, Михайло Френкель, Яніна Соколовська, Сергій Поярков та ін. Це був зірковий час газети.

Після розпаду СРСР, газета «Независимость» була на самофінансуванні. Але згодом Кулеба передав права запровадника двум ТОВ, опосередковано пов’язаним з політтехнологом Кучми – Юрієм Левенцем та олігархом Олександром Волковим. Під час другої президентскої кампанії Кучми, газета жерстко критикувала усіх його конкурентів, через що поступово втратила авторитет. Нові хазяї газети врешті закрили газету, навіть не розрахувавшись з багатомісячним боргом по зарплаті. У 2000 «Независимость» припинила існувння.

Кулеба ж з 2000 по 2005 рік працює заступником голови Київської обласної адміністрації, згодом очолює Київську обласну організацію партії «Трудова Україна». З 2007—2010 — шеф-редактор газети «Киевский Регион». З 2010 по 2012 рік — заступник головного редактора пресс-центру «Україна. Євро-2012». З 2012 по 2016 викладав авторський майстер — клас журналістики в Університеті «Україна».

У період з 2010 по 2018 року вів  авторський цикл «На футболі з Володимиром Кулебою»  на всеукраїнському каналі «Промінь».

 

ОЛЕКСІЙ БОГДАНОВИЧ (1963) – актор театру і кіно.

Народився в селі Береза на Сумщині. Найменший з п’ятох дітей у родині. Батько був економістом, мати працювала вихователькою в дитсадку. Батьки хотіли, аби син вступив до медичного інституту. Проте він обрав Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, навчався на курсі у Леоніда Олійника. По закінченню у 1984 році почав працювати у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, а згодом і в кіно.

Зараз – один з провідних акторів-«франківців».

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1996). Володар двох премій «Київська пектораль» та премії Людина року-2004. Зіграв більше 30 ролей у театрі та 20 – у кіно.

Записав аудиокнигу «Весняні ігри в осінніх садах» Юрія Винничука.

Інтерв’ю – про творчість, враження від українського кіно і спілкування з російськими колегами: https://www.0532.ua/news/2426384/narodnij-artist-ukraini-oleksij-bogdanovic-pro-te-comu-ne-lubit-surzik-malo-znimaetsa-v-ukrainskomu-kino-i-ne-spilkuetsa-z-rosijskimi-kolegami

 

Пом’янемо наших захисників від «русского міра»:

 

ВОЛОДИМИР ГРЕЧАНИЙ (1978-2014) — український прикордонник, прапорщик ДПСУ.

Народився в місті Вознесенську Миколаївської області, в сім’ї робітників. Батько Володимира працював водієм, мати — продавцем. Вивчився на механізатора широкого профілю.

В серпні 1996 був призваний на строкову військову службу. Того ж року закінчив Навчальний центр підготовки і перепідготовки прапорщиків за фахом «старший технік» в м. Чугуєві Харківської області, і 1997-го повернувся на службу. Спеціальності за освітою: тракторист-машиніст, слюсар-ремонтник, водій автомобіля, старший технік. Призначений на посаду старшого інструктора відділення навчальних машин.

4 вересня 1999 року одружився з дівчиною, з якою познайомився ще в училищі у Вознесенську, де вона навчалась на кухаря-кондитера.

2004 року пройшов навчання на спеціальних кількамісячних курсах «Сатурн» у Хмельницькому.

В грудні 2005 року Володимира відправили до німецького міста Франкфурт-на-Майні, де він проходив службу на посаді коменданта в генеральному консульстві. Через два роки бездоганної служби за кордоном повернувся в Оршанський навчальний центр.

З 2008 — помічник начальника відділення забезпечення спеціальними засобами відділу інженерного та технічного забезпечення Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України, в/ч 9930, Оршанець.

На новій посаді читав багато технічної літератури, в Інтернеті відшукував новинки про різні види сучасної зброї. В його службовій характеристиці зазначено: «Досвідчений фахівець, із добре розвиненим почуттям особистої відповідальності, вірний Військовій присязі та народові України».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України відбув на Схід для супроводження та заміни складу мото-маневреної групи. 13 червня 2014 року оршанські прикордонники прибули до розташування Бердянського прикордонного загону.

14 червня 2014 року близько 10:00 на околиці міста Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», терористами із засідки обстріляли колону  автомобілів, яка направлялась на ротацію до підрозділів ДПСУ із вантажем провізії та речового майна. Колону чекали і для засідки обрали відкрите пристріляне місце на мосту. Терористи зробили по колоні три постріли з гранатометів і відкрили вогонь з автоматів. Один постріл з гранатомету влучив у кабіну автомобіля МАЗ, який перевозив боєприпаси. В кабіні перебували службовець (водій) Олександр Островський і прапорщик Володимир Гречаний. В результаті вибуху Островський одразу загинув, а Гречаний дістав тяжкі поранення і ще боровся за життя. Він помер на операційному столі в Маріупольській міській лікарні, його серце запускали двічі, втретє запустити не вдалося…

Залишилися батьки, сестра, дружина та донька Аня. Горе двічі прийшло в цб родину: чоловік сестри,  Бондар Олександр Борисович, 5 серпня 2014 року добровольцем мобілізувався до 95-ї ОАеМБр, рік воював на фронті, помер в зоні АТО 3 серпня 2015-го.

 

МАКСИМ ШУЛЬГА (1991 – 2014) — сержант ЗСУ.

Народився в Луцьку. Здобував освіту у Волинському технікумі Національного університету харчових технологій, проте своє призначення знайшов у військовій справі. 2010 року призваний на військову службу за контрактом, головний сержант-командир відділення, 80-та окрема десантно-штурмова бригада.

26 серпня 2014-го загинув під час ведення бойових дій біля села Новосвітлівка. В певних джерелах вказується, що загинув під час боїв за Іловайськ.

Без Максима лишились батьки, брат.

 

ОЛЕКСАНДР ДУДЧЕНКО (1988-2014) — старший солдат 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Народився у місті Бориспіль на Київщині. Закінчив НВК «Гімназія «Перспектива» у Борисполі. Відслужив строкову службу, повернувся до Борисполя, працював. Учасник «Євромайдану». Пішов на фронт добровольцем.

Зник безвісти 19 липня 2014 року поблизу прикордонного села Маринівка (Шахтарський район), де БМП потрапила у засідку. Рятуючись від обстрілу, четверо хлопців зіскочили з БМП, двох з них знайшли пораненими, про Олександра Дудченка та Олександра Дзеха нічого не відомо.

Російські терористи в соцмережах повідомляли про обстріл БМП 72-ї ОМБр і заявили, що одного українського військовослужбовця вбили й одного взяли у полон. Станом на вересень 2014 була інформація, що Дудченко перебуває у полоні. Поховання виявлене на окупованій території завдяки діяльності управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ, у квітні 2017 року. Упізнаний за експертизою ДНК. Є припущення, що Олександр був убитий у полоні.

Залишилися батьки та сестра.

 

РУСЛАН БОБУРОВ (1966- 2015) — солдат, кулеметник, боєць 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар».

Народився у с. Сигнаївка, Черкаська область

З дитинства обожнював зброю. Мужньо воював у Афгані, де був серйозно поранений. Йому хотіли давати йому інвалідність – було пошкоджене коліно, яке за прогнозами лікарів не мало вже ніколи гнутися. Але він зумів розробити пошкоджений суглоб і таки добився, щоб знову піти воювати.

Про нього згадували: «Чоловік безстрашний. На той час, коли я з ним бачився минулого літа, він був стрільцем із зенітки. Літаки там не літають, тому зенітку застосовували як кулемет проти піхоти. Так от, він міг винищувати цю піхоту, коли до нього танки наближалися. Було діло: стрільнув танк десь поруч – розірвався снаряд. Водій з напарником втекли, а Руслан продовжував строчити. Його прикрив інший боєць, що дало змогу Руслану перезарядити зенітку і продовжити вогонь. А танк підбили. Тоді Руслан казав, що той боєць, який його підтримав, став його побратимом»

Загинув 31 січня 2015 р. під час обстрілу з РСЗВ «Град» ТЕС у місті Щастя, Луганської області разом з солдатом В. Жеребилом.

Руслан Бобуров так і не був оформлений як боєць офіційно. Весь час заважали якісь бюрократичні перешкоди…

 

 

ВОЛОДИМИР ПОПОВ (1993 – 2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Якимівці, Запорізька область. Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ, по тому працював у Борисполі.

Призваний за мобілізацією влітку 2014-го, механік-радіотелефоніст 23-го батальйону територіальної оборони Запорізької області «Хортиця».

5 вересня 2014 року, ще до настання «часу тиші», солдати ЗСУ вибили бойовиків із Широкиного та продовжили наступ в напрямі Новоазовська — розпочалися дії о 6-й ранку українською артпідготовкою, після того рушили танки і регулярні частини, за ними — Нацгвардія і добровольчі батальйони. Вранці цього дня при спробі в складі першої мотопіхотної роти, посиленої танковою ротою 17ОТБ, з боєм зайняти місто Новоазовськ під час несподіваного мінометного обстрілу загинули бійці 23 ОМПБ — старші солдати В’ячеслав Комар, Володимир Попов та солдат Юрій Демидов. Володимир їхав на броні танку, коли в нього влучив снаряд.

Тіло Володимира було захоронене в селі Заїченко Новоазовського району. Після довгих перемовин 24 жовтня його вдалося вивезти до запорізького моргу. Після проведення експертизи ДНК воїна поховали в смт Якимівка.

 

 

СЕРГІЙ БУЗЕЙНІКОВ (1992-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився у селі Захарівка на Кіровоградщині. 2013 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, «управління діями підрозділів механізованих військ».

Командир взводу, 28-а ОМБр, на передовій з вересня 2014-го.

Загинув 25 січня 2015-го на блокпосту в районі Мар’їнка — Курахове під час огляду автомобіля, який підірвав терорист — «смертник». Ще один військовослужбовець зазнав важких поранень і помер у лікарні — Олександр Ливадар.

Залишилися молодший брат, дружина та 10-місячна донька.

 

ДМИТРО ГОРБУНОВ (1981-2016) — солдат ЗСУ.

Народився 1981 року в місті Чорноморськ (тоді – Іллічівськ),Одеська область.

Мобілізований, солдат, стрілець-помічник гранатометника, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада. Мріяв після демобілізації піти в морський рейс.

15 травня 2016 року загинув під час обстрілу терористами позицій українських військ з мінометів та стрілецької зброї — поблизу шахти «Бутівська».

 

 

ОЛЕКСАНДР ФІЛЬ (1995-2014) — солдат аеромобільно-десантного взводу аеромобільно-десантної роти аеромобільного-десантного батальйону військової частини А0284 ЗСУ.

Народився у м. Бережани Тернопільської області. Після школи вступив до Бережанського агротехнічного інституту.

Олександр був єдиною дитиною у сім’ї. Його виховували без батька мама з бабусею. Був учасником молодіжної спортивно-патріотичної організації «Сокіл».

Змалку мріяв служити в армії. Тож, коли Олександрові виповнилося 18 років, після першого курсу навчання в інституті він вирішив залишити навчання й пішов служити за контрактом у 80-ту аеромобільну бригаду у Львові.

Із початком воєнних дій на Донбасі Олександр майже одразу вирушив у зону проведення антитерористичної операції. Разом з іншими бійцями охороняв аеропорти Донецька та Луганська. Олександр був навідником аеромобільно-десантного взводу військової частини А0284.

Дев’ятнадцятий день народження виявився останнім в його житті.

16 серпня 2014 р. у результаті смертельного поранення під час виконання бойового завдання біля села Хрящувате під Луганськом Олександр Філь загинув. Того дня позиції українських солдатів російські найманці обстріляли шквальним вогнем із «Градів». Один снаряд влучив у будівлю, де перебував й Олександр. Тоді ж загинуло ще 9 захисників України.

 

ІГОР СЛИВКА (1977- 2014) — молодший сержант полку «Азов» Національної гвардії України.

Народився у м. Старий Порицьк, Волинь. Закінчив Горохівський радгосп-технікум. Там зустрів супутницю життя Тетяну.

Учасник Революції Гідності, з побратимами із «Правого Сектора» проривав ряди «Беркута». В упоку «Азов» — з початку вересня 2014-го, кулеметник.

12 грудня 2014-го в околицях Маріуполя поблизу села Павлопіль група дозору полку «Азов» та розвідники ЗСУ виявили та знешкодили снайперську пару терористів і ДРГ, що влаштувала засідку. Автомобіль, в якому рухався Ігор Сливка, підірвався на встановленому терористами фугасі. Тоді ж загинув Ігор Бєлошицький.

Вдома лишилися дружина, два сини-близнюки.

 

 

ОЛЕГ КРАВЧЕНКО ( 1977- 2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Покров, Дніпропетровська область. Під час війни служив у 21-у oкремом мотопіхотнийому батальйоні, 56-та окрема мотопіхотна бригада..

Загинув під час мінометного обстрілу Павлополя (Волноваський район, Донецька область).

По смерті залишилися дружина та син.

 

АНАТОЛІЙ ФАРІСЕЙ (1974-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Шепіївка на Вінниччині. Вивчився на кабельника-спайщика. 1992—1994 проходив строкову військову службу в Житомирі. Після армії працював їздовим у колгоспі «Нове життя», доглядав коней та перевозив вантажі. Потім тривалий час працював у Києві експедитором. Брав участь у подіях Революції Гідності.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 29 серпня 2014 року був призваний на військову службу за частковою мобілізацією та зарахований до складу 54-го окремого розвідувального батальйону.

Протягом 2014—2015 брав участь в АТО. Після демобілізації повернувся до мирного життя. 15 березня 2016 вступив на військову службу за контрактом і знову вирушив на фронт.

Молодший сержант, стрілець — помічник гранатометника 2-го взводу 9-ї роти 3-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр.

15 лютого 2017 року загинув під час бойового чергування від осколкових поранень голови в результаті мінометного обстрілу противником взводного опорного пункту поблизу села Кримське Новоайдарського району Луганської області.

Був неодружений, батьки померли, залишився брат.

 

РОСТИСЛАВ ЧЕРНОМОРЧЕНКО (1992- 2014) — молодший сержант Державної прикордонної служби України.

Народився в місті Кіровограді (нині Кропивницький). Молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії, інструктор кінологічного відділення відділу «Амвросіївка». Був призваний на військову службу під час мобілізації.

31 липня 2014 року близько 4-ї ночі біля Василівки терористи обстріляли прикордонників з мінометів та гранатометів, 5 прикордонників загинули та були 11 поранені.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада