Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.10.2020

22 жовтня. Сьогодні в огляді:

  • діячка ОУН, яка разом з майбутнім чоловіком готувала атентат голови МВС Польщі, що провадив сумнозвісну політику пацифікації;
  • видатний закарпатський скульптор-різьбяр, майстер жанрової скульптури;
  • кінооператор, який зняв чимало видатних фільмів, зокрема, «Білий птах з чорною ознакою», лауреат премії “Оскар” за операторську майстерність в стрічці “Утомлені сонцем”;
  • поет, в особі якого поєдналося неабияке обдарування і печерні антиєвроатлантичні проросійські погляди;
  • засновник мультимедійного проєкту Ukraїner, який розповідає про Україну і українців – як іноземцям, так і самим українцям.

Також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що полягли у протистоянні з російською збройною агресією. Серед них і спецпризначенець СБУ, що загинув при затримані російських диверсантів у Києві.


Починаємо:

 

ДАРІЯ ГНАТКІВСЬКА (1912-1989) — діячка УВО, ОУН.

Народилася в с. Смодна біля Косова на Гуцульщині. Закінчила гімназію «Рідної школи» у Львові, навчалась у Львівській консерваторії – непересічне обдарування і старанність гарантували їй успішну музичну кар’єру, але Дарія обрала інший шлях.

У 1930 році вона вступила до ОУН. Була зв’язковою, входила до бойової розвідувальної групи ОУН під керівництвом Марії Кос протягом 1933–1934, разом з Катериною Зарицькою, Вірою Свєнціцькою та Оленою Недзвєцькою.

Заарештована польською поліцією 9 жовтня 1934 за підозрою у причетності до організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.

Оунівцям Дарії Гнатківській та Миколі Лебедю було доручено вивчити звички генерала Перацького, скласти точний план його переміщення в районі праці і проживання, та розташування вулиць, провулків, дворів, під’їздів будинків того району. Вони досконало виконали своє завдання, що потім надзвичайно пригодилось Григорію Мацейку, полегшило виконати завдання і дозволило залишитися живим.

Усіх причетних судили на так званому Варшавському процесі, до якого була прикута увага преси і громадськості.

По закінченні розгляду справи суд затвердив вирок – Дарії Гнатківській 15 років, Степану Бандері, Карпинцю та  Миколі Лебедю – смертну кару. Іншим учасникам Варшавського процесудванадцять, вісім, сім років тюрми. В такі трагічні години свого життя Дарія Гнатківська і Микола Лебедь вирішують одружитися. Їм не дають на це дозвіл. Звінчалися вони у тюремній капличці.

На волю Дарія вийшла у вересні 1939 – коли нацисти і совєти окупували західноукраїнські землі і випускали політичних в’язнів. Але невдовзі і ті, і інші почали переслідування українських націоналістів.

У січні 1944 Гнатківська була заарештована гестапо та перевезена до концтабору Равенсбрюк.

І їй, і чоловіку пощастило залишитися живими. Після війни Дарія спочатку проживала у Німеччині, а згодом разом із чоловіком емігрувала до США. Там вона написала спогади “Бачу як сьогодні”, “Катруся Зарицька”.

Більше про цю дивовижну жінку, її життя, оточення і боротьбу – попри, скажімо так, своєрідний стиль, нарис не лише розлогий, а й цікавий і інформативний : https://gig.kosiv.biz/204/

Докладний матеріал про життя і діяльність Миколи Лебедя, про ідеологічне підґрунтя боротьбі. В дослідженні чимало уваги приділено і соратниці лебедя – його дружині Дарії Гнатківський: http://incognita.day.kyiv.ua/mikola-lebed-j-demokratichnij-naczionalizm.html

 

ВАСИЛЬ СВИДА (1913-1989) – скульптор-різьбяр, один із засновників закарпатської школи скульптури.

Народився із братом-близнюком Федором в селі Потокош Потконьовц Австро-Угорщини(тепер – Пацканьово Закарпатської області) в багатодітній родині. Через смерть батька родина дуже важко переживала час злиднів і нужди, тому хлопчик пішов у школу тільки в 9 років.

На початку 30-х Василь навчався у державній професійній школі з обробки дерева в селі Ясіня Підкарпатської Русі Чехословацької Республіки. Навчався з великим бажанням  і старанністю.

Після закінчення навчання працював різьбярем у приватних майстернях Павлишинця в Ужгороді та Демчика в Мукачево. Заробітків у приватних майстернях ледве вистачало на харчі, і думати доводилося не так про творчість, як про виживання.

У 1937 році у пошуках роботи виїхав до Праги. Кілька місяців був безробітним, а потім до 1945 року працював різьбярем у приватних професійних майстернях сакрального мистецтва “Брати Котрбови”(м. Брно, Прага). Безпосереднім наставником був молодший із братів – Герман Котрба, якого Свида вважав своїм учителем, а вже потім другом.

У 1945 році після возз’єднання Закарпаття з підсовєтською Україною, Василь Свида повертається на батьківщину, де його зустрічає сліпа мати.

Твори, представлені Свидою на виставках, мали успіх. У 1947 році він уперше взяв участь у республіканській та всесоюзній художніх виставках. Твір “Весна” з циклу “Пори року” експонувався у Третьяковській галереї. Свиді вдалося увійти до числа перших членів Закарпатського відділення Спілки художників України, яку очолив Альберт Ерделі. Згодом, у 1951-1961 роках вже сам Свида очолював Закарпатську організацію Спілки художників України.

Значну частину свого творчого життя художник віддав вихованню творчої молоді, спочатку в державній художній і художньо-ремісничій школі в Ужгороді(1945-1946), а згодом – в Ужгородському училищі прикладного мистецтва.

У березні 1989 року він захворів. Хвороба виявилась підступною і невиліковною.

Василь Свида був неперевершеним скульптором у створенні жанрових композицій, зокрема з дерева. Його різьбярську майстерність майже ніхто не перевершив і практично не продовжив. Тематичну розмаїтість творчості В.Свиди можна охопити хіба такими місткими поняттями, як сучасність та історія.

Перші твори сподобалися глядачу і привернули увагу критиків(“Поцілунок матері”,1946;  “Мати годує дитину”,1946; “Гуцулка з конем”,1946; “Гуцулка”,1947).

Більшість ранніх творів Свиди належить до одно-двофігурних, рідше-трифігурних статичних, фронтальних розгорнутих композицій, втілені у матеріалі просто й невимушено, з переконливою вірогідністю й опоетизуванням живих вражень, із характерним для майстра пластичним висловом та добротністю технічної проробки кожного сантиметра поверхні скульптури, вирубаної, за народним звичаєм.

Поетика його образів виростає з уміння бачити прекрасне в повсякденній дійсності( “ Вівчарі ”, 1970; “ Під дощем ”, 1971). І все ж суть кращих творів художника полягає в їх надсюжетному значенні, за яким стоять і осягнення світу та міркування про сенс буття( “ Поцілунок матері ”, 1946; “А коні воду п’ють…”,1969; “ З поля ”,1981), і визначеність світогляду та життєвої позиції.

Окремої уваги заслуговує звернення Свиди у 1950-1960-ті роки до кераміки. Свида вважав, що так він значно скоротить робочий процес. Адже митець до переведення твору в дерево завжди спочатку ліпив у глині модель.

Керамічні роботи Свиди відзначаються специфічною пластичністю форми, округлою м’якістю силуету( “ Гарячий день ”, 1956; “ Під парасолькою”,1962), розмаїттям варіантів композиції в межах однієї теми чи близьких, особливо ліричних(“ Освідчення ”,1955,1957). Переглядаючи роботи, важко повірити, що на підготовчих етапах Свида не використовував натуру, всі твори створювалися з пам’яті й враження митця.

Скульптури Василя Івановича несуть багато інформації, дають можливість глядачеві познайомитися з локальними подробицями життя краю. У його роботах відзеркалено життя Закарпаття: історія, образи сучасників, сім’я та побут. Твори Свиди змушують замислитися над духовним спадком народу, над зв’язком людини з природою, над такими неоціненними скарбами, як ми, любов, добро…

У його художніх напрацюваннях знайшли відображення також портрети визначних сучасників: Микола Шугай, Ігор Грабар, Йосип Бокшай, Альберт Єрделі.

Добірка творів скульптора: http://www.wikiwand.com/uk/%D0%A1%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

 

ВІЛЕН КАЛЮТА (1930-1999) — кінооператор, лауреат премії “Оскар” за операторську майстерність у фільмі “Утомлені сонцем”.

Народився у місті Гуляйполі (тепер Запорізької області). У 1952 році з відзнакою закінчив Васильківське військове авіаційно-технічне училище, де йому пророкували блискучу кар’єру.

Але очікуючи у Києві чи то переатестації, чи то проходячи лікарську комісію, він навідався у 1955 до старого приятеля по льотним справам на кіностудію імені Олександра Довженко — і затримався там на все життя.

У 1960 році закінчив курси операторів Київської кіностудії імені О. П. Довженка. Вищої освіти він так і не здобув, що виявилося неважливим, оскільки, знявши фільм-шедевр національного кінематографу режисера Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», він став знаменитим.

«Оскар» (1995) отримав за стрічку «Стомлені сонцем» режисера Нікіти Михалкова у категорії «найкращий зарубіжний фільм», кінооператором якого він був. Щоправда, збирати врожай нагород на церемонію поїхав сам Міхалков, без Калюти.

До роботи над своїми картинами його запрошували такі знані режисери, як Роман Балаян, В’ячеслав Криштофович, Олександр Адабашьян,  Кірк Дуглас.

У доробку оператора десятки фільмів, зокрема, «Вечір на Івана Купала» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970, Золота медаль VII Міжнародного кінофестивалю, Москва, 1971), «Хвилі Чорного моря» (1975, т/ф, 4 а),«Польоти уві сні та наяву» (1982), «Легенда про княгиню Ольгу» (1983. Приз на найкращу операторську роботу XVII Всесоюзного кінофестивалю, Київ, 1984), «Храни меня, мой талисман» (1986), «Урга — територія кохання» (1991), «Стомлені сонцем» (1994, Премія Американської кіноакадемії «Оскар» за найкращий іноземний фільм року, 1995).

 

До оглядів нерідко включаються амбівалентні постаті. І наступний фігурант належить саме до таких. З одного боку – талановитий поет і людина неабиякої особистої хоробрості, а з іншого – комуніст до шпіку кісток і проросійський антиєвроатлантист. Що більше важить – творчість чи печерні погляди? Втім, не згадати цю досить помітну фігуру було б, мабуть, невірно.

 

БОРИС ОЛІЙНИК (1935-2017) — поет, перекладач, державний і громадський діяч.

Народився у с. Зачепилівка на Харківщині. Друкуватися почав ще в школі. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Шевченка.

Працював у газеті «Молодь України». З 1962 по 1973 рік у журналі «Ранок» пройшов шлях від кореспондента до головного редактора. Був заступником головного редактора журналу «Дніпро» та старшим редактором видавництва «Дніпро».

Зробив адміністративну кар’єру у Спілці письменників України: по 1991 рік — секретар правління СП України та СРСР. Член ЦК КПУ і ЦК КПРС. 11 років очолював парторганізацію СПУ і пишався тим, що за ці роки ніхто з письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати.

Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»).

З давніх часів вирізнявся американофобією. Побувавши у зоні Югославської трагедії написав есе «Хто і з якою метою сатанізує сербів?», публікував матеріали на захист сербів і чорногорців..

У травні-червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС у Москві Борис Олійник, зупинившись на сталінському терорі 1937 року, цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так:

«А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія». Тобто саме він першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському Палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932—1933 років.

З 1980 по 1991 рік обирався депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань. З 1992 по 2006 – народний депутат Верховної Ради України.

Очолював Постійну делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік – віцепрезидент Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Борис Олійник — автор понад 40 книг, віршів, есе, статей, які друкувалися в Україні, в усіх республіках СРСР, перекладались російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами.

Найвідомішими вважаються збірки «Вибір» (1965), «Коло» (1968), «Стою на землі» (1973), «Заклинання вогню» (1978), «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» (1981), «Поворотний круг» (1989), «Таємна вечеря» (2000), поема «Сім» (1988).

Після проголошення незалежності України Олійник проповідував прокомуністичні погляди, ідею братерства українського і російського народів.

У 2015 році дав скандальне інтерв’ю колись популярній російській «Литературной газете», яка не приховує свого українофобства. У цьому інтерв’ю Олійник вихваляв комуністичне минуле, критикував політику незалежної України, не визнав провини Росії в анексії Криму та агресії проти України на Донбасі.

 

БОГДАН ЛОГВИНЕНКО (1988) – письменник, телеведучий,  громадський діяч. Автор проєкту Ukraїner – про Україну і українців.

Народився в Києві. Закінчив Український коледж ім. Сухомлинського, навчався на хімічному факультеті Могилянки, у Київському університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Працював у різних газетах, заснував інтернет-видання Сумно?, де з 2005 року і до 2011 був головним редактором.

З 2006-го Богдан Логвиненко активно виступає проти закриття книгарні «Сяйво» у Києві та свавілля мера Черновецького. З 2007 до 2012 року — менеджер гурту Мертвий Півень.

Рік пропрацював на Першому національному, де створює авторську передачу про інтернет та блоґосферу. У листопаді 2009-го звільнений за власним бажанням через запис у своєму блозі з критикою роботи каналу.

2009 року був одним з організаторів київського фестивалю «Антонич-фест», який почався із флешмобів на 100-річчя поета Богдана-Ігоря Антонича (про нього – в огляди за 5 жовтня).

У 2009 вийшла друком книга казок Богдана Логвиненка під назвою «Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича».

2010 року засновує арт-агенцію NaturalEast[11], яка впродовж кількох років організовує тури іноземних гуртів в Україні. З 2011 року менеджер гурту Zapaska. В 2013 році зроблено останні проекти в Україні, і NaturalEast зосереджуються на Європі.

Починаючи з липня 2016 Богдан організовує команду для роботи над проєктом Ukraїner. це суспільно-культурне мультимедійне видання про Україну та її людей. Всі матеріали видання засновані на власних експедиціях його команди.

До кінця 2019 року створено колекцію медіа-матеріалів, які перекладаються дев’ятьма мовами, видано дві книги, відзнято повнометражний документальний фільм, реалізовано спільні з урядовими партнерами національні акції, за підтримки українських дипломатів проведені заходи в ряді європейських столиць.

Станом на 2020 рік до команди проєкту входять близько двадцяти осіб. Також у проєкті постійно беруть участь волонтери.

Мета проекту Ukraїner – шляхом ретельних досліджень зрозуміти і сформулювати, ким є українці, та донести це світу в доступній медійній формі.

Ukraїner знайомить іноземців з невідомою історією та культурою регіонів, показує локальних героїв та професії, що зникають, а також місця, які переважно не входять до путівників. Саме брак інформації про достойні уваги місцевості Богдан Логвиненко називав найбільшою проблемою для розвитку туризму в Україні.

Перша антропологічно-етнографічна експедиція Ukraїner тривала з червня 2016 до жовтня 2018 року й охопила 16 історичних регіонів по всій Україні — від Слобожанщини до Волині, від Закарпаття до Таврії, крім тих територій, що тимчасово окуповані.

Результатом цих розвідок стали понад 200 виданих історій на сайті, артбуки «Ukraїner. Країна зсередини» та «Ukraïner. Ukrainian Insider», документальна стрічка «Ukraїner. The Movie».

Відеоматеріали проекту демонструються в потягах Інтерсіті, в аеропортах Києва та Львова, в січні 2020 року творці Ukraїner запропонували водіям міжміських автобусів свої матеріали як легальну і безкоштовну альтернативу російським серіалам.

Сторінка на ФБ: Bogdan Logvynenko

Сайт проєкту: Ukraїner

 

Пом’янемо наших захисників, що полягли у протистоянні з російською збройною агресією. Гинуть вони не лише на фронті – боротьба відбувається скрізь, куди проникає ворог.

 

АНДРІЙ КУЗЬМЕНКО (1977-2015) – офіцер СБУ, служив в спецпідрозділі “Альфа”, загинув від російських диверсантів під час штурму Київської квартири.

Народився у Києві, 1999 року зарахований на військову службу у СБ України.

З січня 2004 року проходив військову службу у Головному управлінні «А» СБ України (ЦСО «А» СБУ). У службовій кар’єрі пройшов шлях від оперативного співробітника до заступника начальника відділу ЦСО «А» СБУ.

Брав участь у спеціальних операціях з фізичного захоплення особливо небезпечних озброєних злочинців та припинення тяжких злочинів, захисту учасників кримінального судочинства та членів їх сімей. Двічі брав участь у миротворчих місіях, у складі спеціальної групи здійснював заходи із забезпечення безпеки Посольства України в Республіці Ірак та охороні дипломатичних осіб України.

Як досвідчений офіцер, Кузьменко від одним із перших у липні 2014 року брав участь в АТО, у тому числі у заходах на території, підконтрольній російсько-терористичним угрупуванням, супроводжував колони в зоні АТО.

Агресор, якому не вдалося повністю втілити загарбницькі плани на сході, почав засилати законспіровані диверсійні групи вглиб України.

На слід однієї з таких груп, яка готувала серію диверсійних актів в Україні та, зокрема, у Києві, вийшла спецслужба на початку грудня 2015 року. Для блокування її протиправної діяльності «альфівці» на чолі з Кузьменком мали завдання зайти в одну із квартир у столичній багатоповерхівці, де переховувалися зловмисники та тримали арсенал зброї.

Під час збройного опору диверсантів Андрій першим зробив рішучий крок, закривши собою товаришів від куль, та врятував життя дитини, яка теж перебувала у приміщенні.

 

СЕРГІЙ МЕЛИМУКА (1975-2015) — майор (посмертно) ЗСУ.

Народився в селі П‘ятничани на Хмельниччині, у 1980-х роках з родиною переїхав до міста Кам’янець-Подільський. Там закінчив школу та сільськогосподарський технікум; на літніх канікулах працював помічником комбайнера.

З 1990-х років служив у лавах ЗСУ, закінчив військово-інженерний інститут при Подільській державній аграрно-технічній академії. Пройшов шлях від командира інженерного взводу до командира інженерної роти, 534-й окремий інженерно-саперний батальйон «Тиса» зі складу 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Брав участь у боях під Дебальцевим. Під командуванням Сергія сапери встановили мінні загорожі на ВОП «Льоха» під Санжарівкою. У бою 21 січня 2015 року окупаційні війська, що спробували здійснити прорив опорного пункту, зазнали втрат на цих мінних полях.

Завдяки діяльності капітана Мелимуки було знешкоджено кілька сотень ворожих мін, снарядів, інших вибухонебезпечних предметів.

14 липня 2015 року під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень біля українсько-російського кордону при селі Болотене Станично-Луганського району 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, усі загинули: капітани Сергій Мелимука та Микола Михайлишин, старший солдат Юрій Бабко, солдати Валентин Загородній й Вадим Ситніков.

Без Сергія залишилися мама, сестра та дві доньки.

 

АНДРІЙ ДЕРИЛО (1977-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селищі Миролюбівка на Дніпропетровщині. Після строкової служби працював водієм в рідному селищі. Там познайомився з майбутньою дружиною, яка приїхала за розподілом до місцевої школи працювати вчителем, невдовзі одружилися.

В квітні 2014 року, у зв’язку з російським вторгненням, був призваний на військову службу за частковою мобілізацією. З травня виконував завдання в зоні АТО. Старший сержант, кулеметник механізованого відділення 93-ї ОМБр.

23 травня 2014 року терористи здійснили напад на блокпост поблизу села Золотий Колодязь на трасі Добропілля — Краматорськ. За розповідями товаришів по службі, у той день близько 15:00 на блокпост під’їхав автомобіль патрульно-постової служби та інкасаторський мікроавтобус. В цей час українські бійці укріплювали свої позиції. З автомобілів вийшли озброєні чоловіки й кинули шумові гранати, а потім відкрили прямий вогонь.

Андрій Дерило прийняв бій, давши можливість іншим бійцям перегрупуватися та розпочати контратаку. В ході бою він отримав два поранення: одне — в потилицю, друге — наскрізне у шию, але продовжував вести вогонь поки не знепритомнів. Після цього терористи намагалися його добити ногами, внаслідок чого були зламані ребра, відбиті внутрішні органи, перебиті хребці. В бою загинули старші солдати Юрій Сітяєв та Андрій Абросімов, але атаку було відбито.

Андрія у вкрай важкому стані евакуювали до Харкова, потім доправили до Києва, де він перебував приєднаним до апаратів штучного підтримання життя. Волонтери почали збирати кошти на лікування в Ізраїлі, але 9 червня Андрій помер.

Вдома лишилися батьки, сестра, дружина, син та донька.

 

СЕРГІЙ ТЄЛЄГІН (1975-2014) — військовий льотчик, гвардії капітан Повітряних Сил ЗСУ.

Народився в місті Запоріжжя. Навчався у школі № 11 м. Кривий Ріг. В авіацію пішов по стопах батька та старшого брата. Вступив у Васильківське військове авіаційно-технічне училище, яке увійшло до складу інституту ВПС. 1996 року закінчив Київський інститут військово-повітряних сил.

У червні 1996 розпочав службу на посаді бортового авіаційного техніка вертолітної ескадрильї бригади армійської авіації.

З листопада 2009 — начальник технічно-експлуатаційної частини інженерно-авіаційної служби авіаційної ескадрильї 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ, м. Мелітополь. Класна кваліфікація «1 клас».

З початком російської збройної агресії проти України з березня 2014 року літав у Луганський та Донецький аеропорти, бортовий інженер військово-транспортного літака Іл-76 МД.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76 МД  Повітряних Сил ЗСУ, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Близько 01:00, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, літак був підбитий російськими терористами з ПЗРК. Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

У той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76 МД. Перший літак (бортовий номер 76683) під командуванням полковника Дмитра Мимрикова сів о 0:40. За 10 хвилин збили другий літак (бортовий номер 76777). Третій отримав наказ повертатися.

Пройшло 42 доби перш ніж льотчиків поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації. 25 липня з дев’ятьма членами екіпажу літака Іл-76 прощались у Мелітополі, їх поховали разом в одній могилі на Новому кладовищі міста.

Без Сергія залишились батьки, брат, дружина та річний син.

 

СЕРГІЙ ОВРАШКО (1976-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у с. Коськів на Хмельниччині. У Борисполі займався будівельним бізнесом. Активний учасник Революції Гідності.

З початком російської агресії на сході України продав будівельну фірму, закупив військове спорядження, та з батальйоном «Айдар» рушив захищати Батьківщину. Командир розвідувальної роти, 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар». В серпні зазнав важкого поранення, лікувався у військовому клінічному центрі в Києві. Після одужання повернувся на фронт.

18 грудня 2014-го загинув, потрапивши в засідку поблизу міста Щастя — села Старий Айдар.

Залишились батьки, молодший брат, дружина та двоє дітей.

 

СЕРГІЙ ГРЕК (1987-2014) — солдат патрульної служби міліції особливого призначення батальйону «Азов».

Народився в Хабаровську. Більшу частину життя прожив у Москві. У підлітковому віці став членом фанатської групи футбольного клубу ЦСКА (Москва).

Сергій взяв активну участь у подіях на Манежній площі 11 грудня 2010 року, коли всі футбольні фанати разом з обуреними москвичами протестували проти режиму внутрішньої чекістської окупації Путіна в РФ.

В той день на Манежній площі відбулися сутички з ОМОНівцями. Однак цей протест був придушений, почалися репресії. На Грека завели справу, а його слідчий пообіцяв, що запроторить його у в’язницю у будь-якому разі та «навішає» на нього усі можливі статті. Тому Сергій не став чекати на гарантоване ув’язнення в РФ. Він емігрував до Русі-України, до Миколаїва. Тут він мешкав з 2010 року, долучився до руху ультрас МФК «Миколаїв».

Коли почалася Революція Гідності, їздив на Майдан, де брав участь в протистояннях з псами режиму Януковича. Також брав участь у розгоні наметового містечка проросійських сепаратистів у Миколаєві.

Хлопець, який на собі відчув, що він, як представник титульної нації Росії, є другосортним у власній країні, чудово розумів всю брехливість концепції «Русской весны». Російська держава, яка систематично принижує цих самих «русских» на власній території, не має ніякого права «захищати» їх на території сусідніх країн.

Режим Путіна, який забрав у нього одну домівку, планував відібрати і другу, бо Миколаїв мав увійти до московського проекту «Новоросія», якби плани загарбника здійснилися.

Тож Сергій Грек подався добровольцем до лав батальйону «Азов». Він долучився до нього 3 червня 2014 року, брав участь у звільненні Маріуполя 13 червня того ж року.

4 серпня 2014 року брав участь у визволенні передмістя Донецьку – Мар’їнки. Він отримав поранення несумісне з життям на самому початку цієї операції. Його поранило від вибуху радіокерованого фугасу, закладеного на дорозі. Він якраз крокував за БМП і зупинився праворуч від неї. Відбувся вибух. Сергій отримав численні поранення, зокрема йому відірвало ногу, і помер по дорозі до шпиталю.

Так росіянин став першим загиблим «азовцем» у цій війні. Сергій не мав паспорту з тризубом, але це не завадило йому взяти в руки зброю і піти добровольцем в «Азов» – захищати свою другу батьківщину від першої.

 

АНАТОЛІЙ МИТНИК (1971-2014)— рядовий міліції, МВС України.

Походить з родини військовика, рано осиротів. Після одруження перебрався на проживання з Яворова до с Наконечне (Львівщина). В автомобільній аварії його дружина стала інвалідом.

Мобілізований у травні 2014-го, рядовий міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

В часі перебування у відпустці встановив на подвір’ї державний прапор, який після смерті вояка його син не дозволив прибрати.

Важкопоранений 30 серпня 2014 року в бою біля села Піски Ясинуватського району. Помер 31 серпня в Пісках на операційному столі.

Без Анатолія залишилися сестра, дружина Ірина, син і донька.

 

ОЛЕКСІЙ ДРЕВАЛЬ (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Кременчук на Полтавщині.  Закінчив кременчуцьке ПТУ №7, пройшов строкову військову службу у Державній прикордонній службі України, спочатку у Навчальному центрі ДПСУ (м. Оршанець), потім – у Одеські області. У серпні 2004 року брав участь у військовому параді з нагоди Дня незалежності України. Мріяв про продовження військової кар’єри та здобуття вищої освіти.

У часі війни — доброволець, старший навідник, 93-тя ОМБр.

29 серпня 2014-го загинув при виході з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі біля Новокатеринівки. Поранений, пошкоджено стегнову артерію, побратими тягли його під обстрілом, доки він не стік кров’ю.

2 вересня 2014-го 88 тіл загиблих вояків привезено до запорізького моргу. Упізнаний побратимами та родиною. Похований в Кременчуці.

Лишилися мати, дружина, двоє дітей, сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада