Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.09.2020

22 вересня. Сьогодні в огляді:

  • видатний мовознавець, який досліджував зв’язок мови і мислення та уперше в слов’янській філології систематизував ознаки української мови, за якими вона відрізняється від інших слов’янських мов. На його честь названо Інститут мовознавства НАНУ;
  • художник, представник класицизму й академізму в Галичині, письменник і публіцист
  • діяч ОУН, який врятував від розстрілу 50 студентів Львівського медінституту, а сам був закатований енкведистами;
  • сучасний письменник і відомий журналіст.

А також згадаємо і вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули, обстоюючи цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них і уродженець Донецька, який добровольцем став на захист міста від окупантів.


Починаємо:

ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ (1835-1875) — видатний український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч.

Народився на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівки (тепер – Сумської області) у небагатій шляхетній родині, яка походила з козацькох старшини, що отримала дворянство. Брат військового та політичного діяча Андрія Потебні. Батько українського ботаніка Андрія Потебні та українського електротехніка Олександра Потебні.

Атмосфера, що панувала в сім’ї колишнього офіцера, а згодом службовця, ще з юних літ сприяла серйозному захопленню хлопця поглибленим вивченням мов, історії, літератури.

Навчався у Радомській гімназії, у Царстві Польському, де його дядько по матері був учителем. Там вивчав польську, а у домі свого дядька — німецьку. Неповних 16-ти років вступив до Харківського університету на юридичний факультет. Наступного року перейшов на історико-філологічний факультет. Закінчив його 1856 р. Подав дисертацію за темою «Перші роки війни Хмельницького» з використанням літопису Самійла Величка та народних пісень.

Склавши магістерський іспит зі слов’янської філології, залишився при університеті. Від 1861 р. — ад’юнкт Харківського університету з правом викладання історії російської мови. 1874 року захистив докторську дисертацію («Записки о русской грамматике»).

Потебня був одним із засновників Харківської громади, Харківського історико-філологічного товариства. Основоположник так званого психологічного напряму в слов’янському мовознавстві.

Наукові інтереси Потебні стосувалися різних галузей – він автор праць із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й мислення тощо.

Частина гіпотез вченого по мірі розвитку мовознавства були узяти під сумнів чи й спростовані. Втім  його наукова робота визнається вкрай важливою для розвитку науки.

Ось що писав 1991 року про це інший видатний мовознавець – Юрій Шевельов: «Вклад Потебні у загальну і слов’янську лінгвістику — внесок світового маштабу. Теорія мови/народности (в іншій термінології — мовного середовища) не є найтривкіший камінь у зведеній будові, хоч почуття, що за нею стояли, були щирі та, можливо, навіть, конечні для національного відродження України. Якщо ця частка спадщини Потебні може претендувати на міжнародне визнання, то лише посередньо, як один з засобів повернення України в лоно модерних цивілізованих народів. Адже й менш виправдані теорії можуть зіграти в історичному процесі позитивну ролю».

Потебня розглядав питання історії української мови та української діалектології у зв’язку з відповідними аспектами російської мови. Обидві мови вчений вважав нащадками імовірної, однієї, спільної в минулому (давньоруської) мови-предка, які розділилися набагато раніше 12 століття.

Відповідно до термінології свого часу називав українську мову малоруським наріччям (як і польську та чеські мови – відповідно польським та чеським наріччями), а терміном «русский язык» позначав сукупність східнослов’янських мов.

Потебня розробив наукове підґрунтя східнослов’янської діалектології як самостійної дисципліни. У працях цієї проблематики він уперше в слов’янській філології систематизував ознаки української мови, за якими вона відрізняється від інших слов’янських мов. Охарактеризував межі поширення її найважливіших діалектичних звукових явищ.

Засуджуючи денаціоналізацію, Потебня стверджував, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку. У рецензії на збірку «Народні пісні Галицької й Угорської Русі» Я. Головацького (1876) розглянув питання про право української мови на літературну писемну форму.

Великою мірою на матеріалах української мови ґрунтується праця Потебні «Із записок з руської граматики», у якій дано порівняльно-історичне дослідження граматичної будови і всієї системи східнослов’янських мов у їхніх зв’язках з іншими мовами; мова розглядається у тісному зв’язку з історією народу, з еволюцією людської думки. Такого ж плану і розвідка «Значення множини в руській мові» (1888).

Загальносвітоглядні засади Потебні складалися спочатку під впливом Миколи Костомарова і в спілкуванні із громадівцями, то його філософсько-методологічні орієнтири формувалися в руслі гумбольдтівської філософії мови і співзвучні з ідеями Г. Лотце, Й. Ф. Гербарта, Г. Штейнталя та ін. філософів «берлінської школи». Відправною для Потебні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою.

Постулюючи найтісніший зв’язок мови і мислення, Потебня показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовлений акт творчий і несе відбиток неповторності, тож процес спілкування — діалогічний, розуміння завжди передбачає і непорозуміння.

Звертаючись до слова-мовлення, Потебня виділяє в ньому зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Ця остання визначається своєрідністю народної (національної) мови із властивою саме їй перспективою бачення, самобутнім світосприйняттям.

Якщо зображення (внутрішня форма) корелює з «ближчим» значенням слова, що виникає у свідомості адресанта і адресата, оскільки вони належать до тієї самої спільноти, то «віддалене» особистісне значення слова, будучи семантично розпорошеним, не є однаковим для мовця і слухача. Завдяки цьому формуються нові значення, які з часом стають надбанням цієї спільноти чи людства. Простежування еволюції значень — один із дослідницьких пріоритетів Потебні.

Він уважає, що на початкових стадіях становлення думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для кристалізації її в поняття, і тому «ще не доросла до слова». Лише коли ця кристалізація стає можливою, з’являється слово, завдяки якому думка знаходить своє вираження у понятті. На вищих рівнях абстрагування слово перестає відповідати потребам думки, обмежує її. Тож мова й мислення не тотожні.

Фундаментальним положенням О. Потебні є твердження про те, що мова становить особливу форму людської діяльності. «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її… вона відображає не світоспоглядання, яке склалося, а діяльність, яка його складає», — стверджував Олександр Опанасович.

Мову Потебня розглядає в контексті культури; у міфі, фольклорі та словесності він бачить похідні від мови моделювальні системи. Тому мову він ставить у ще одне сутнісне відношення — до народу і народності (нації). Мова є породженням і виявом «народного духу», вона ж окреслює національну самостійність спільноти, кодуючи у структурах створеного нею «проміжного» світу особливий національний світогляд.

Убачаючи в мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, Потебня гостро протестував проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема як духовного і душевного розтління («Язык и народность», 1895). Адже

винародовлювання загрожує зникненням витісненої мови, що не може не вести до втрати етнічної самобутності спільноти, оскільки саме мова індивідуалізує як окремі особи, так і національний загал. Крім того, зникнення хоч би однієї мови (а кожна мова є повною, «глибоко відмінною системою прийомів мислення») вело б до втрати загальнолюдською культурою цілої групи зв’язаних саме з нею мисленнєвих процесів, а в результаті заміни «відмінності мов однією загальнолюдською» людство зазнало б «зниження рівня думки».

Бо загальнолюдська культура, за Потебнєю, є інтегративним продуктом різних національних культур, існує через їхню взаємодію. Діалог культур створює можливості для асиміляції інокультурних елементів, для саморозвитку і, отже, для поступу світової культури. Тож неприпустимим, на думку мислителя, є створення умов, які унеможливлюють діалог і вільний національний розвиток: від цього втрачає не тільки утискувана спільнота, а й панівна нація.

Серед основних напрямів своїх досліджень, крім лінгвістики і словесності, Потебня називає народність (націю). Поняття «націоналізм» він витлумачує як світогляд, для якого природною є національна розмаїтість людства. «Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу».

Рівноправність і взаємоповага є для Потебні модельним варіантом стосунків між націями.

Почитати роботи Потебні (упорядковані і супроводжені вступною статтею Юрія Шевельова): https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/2300/file.pdf

 

КОРНИЛО УСТИЯНОВИЧ (1839-1903) – художник, представник класицизму й академізму в Галичині, письменник і публіцист, народовець.

Народився в родині священника в с. Вовків, нині Львівська область, (тоді Львівський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія).

Навчався у ґімназіях у Бучачі та Львові. Мистецьку освіту здобув у Віденській академії мистецтв (1858—1863). Працював у Відні, в Галичині й на Буковині. Найчисленніше виявився у церковному монументальному малярстві: ікони для понад 50 церков, 15 іконостасів, 11 стінописів, 7 декоративних картин тощо, з яких помітніші: «Христос перед Пилатом» (1880) у Відні, «Мойсей» (1887) у Преображенській церкві у Львові, «Хрещення Руси», «Володимир Великий», «Свята Ольга» у церкві с. Вістова (Калуський повіт) та ін.

1873—1874 років жив у с. Вікно у магната і мецената Володислава Федоровича (малював портрети, пейзажі), 1882—1883 рр. у Львові редагував, ілюстрував сатирично-гумористичний часопис «Зеркало», його сатиричні ілюстрації політичного змісту високо оцінював Іван Франко.

Устиянович створив близько 40 портретів (зокрема, Анатоля Вахнянина, Степана Качали, Юліана Лаврівського) та низку картин на історичні теми – «Василько Теребовельський», «Шевченко на засланні», «Літописець Нестор», «Плач Ярославни», «Козацька битва», «Семен Палій…», «Скасування панщини» та ін.

Збереглися нечисленні пейзажі Корнила Устияновича («Дзвіниця», «Морський пейзаж», «Чорне море», «Кавказький пейзаж», «Скит Манявський», «Пейзаж з хрестом», «Захід сонця», «Ранок»), в яких, поруч з портретами, найсильніше відчутні традиції класицизму й академізму з нахилом до романтизму.

Під час студій у Відні Корнило Устиянович еволюціонував від панславізму (зародки якого виніс з дому й поглибив у Відні під впливом російського священика М. Раєвського) до активного українського патріотизму (під впливом польських митців Артура Ґроттґера і А. Ґротовського та письменника Юзефа Боґдана  Залеського).

Як письменник вперше виступив 1861 року з поезіями, писаними язичієм. Під впливом української літератури, друкував народною мовою у часописах статті про галицьке мистецтво.

У 1870-х pp. появилися перші його історичні поеми — «Іскоростень», «Вадим», «Святослав Хоробрий» і драми — «Ярополк», «Олег Святославич, князь Овруцький» — обидві були виставлені в театрі «Руської Бесіди» у Львові, в якому Устиянович працював деякий час сценографом.

Видав свої твори під назвою «Письма Корнила Устияновича» (3 тт., 1875—77) й окремо брошуру «М. Ф. Раевскій и российскій панславизмъ. Споминки зъ пережитого и передуманого» (1884).

Помер 1903 року у селі Довге на Дрогобиччині під час роботи над іконостасом. В цьому селі й похований.

Подивитися роботи художника: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/kornilo-ustiyanovich/

 

ЄВСТАХІЙ СТРУК (1909-1941) діяч ОУН. Адміністратор Львівського медінституту.

Народився в с. Верхнє Синьовидне на Львівщині у багатодітній селянській національно свідомій родині. Був членом підпільного Пласту (3 курінь УСП «Лісові чорти», 10 курінь УСП «Чорноморці»).

Член ОУН, в’язень Берези-Картузької. На час більшовицької окупації був проректором (адміністративним директором ) медичного інституту.

У червні 1941 року, коли після нападу нацистської Німеччини на СРСР енкаведисти масово розстрілювали в’язнів львівських тюрем і усіх, кого підозрювали у причетності до ОУН, Струк зумів  хитрістю рятувати 50 студентів, яких тримали у гуртожитку і теж мали розстріляти. Через коменданта він передав наказ негайно звільнити приміщення і випустити арештованих, бо корпус займає армія.

Але сам він не уникнув розправи. Струка схопили в інституті і доправили у тюрму на Лонцького. Його тіло знайшли між тисячами закатованих жертв, з обдертою шкірою на плечах, ногах, підборідді. Він був однією з небагатьох розпізнаних жертв НКВД.

 

 

ВОЛОДИМИР ХРУЩАК (1964) — прозаїк і журналіст.

Народився у м. Яворів в сім’ї інженера і вчительки української мови та літератури. Відслуживши в армії, перебрався жити до Львова, у 1991 році закінчив факультет журналістики Львівського університету.

Хрущак досить відома особа у журналістських колах: він працював у провідних і передових газетах того часу. Був політичним оглядачем у щоденній львівській газеті «Поступ». З 1999 по 2002 обіймав таку ж посаду в газеті «Експрес». У 2002 — 2003 він головний редактор газети «Україна і час». З 2003 по 2006 Володимир Хрущак на роботі в «Поступі» — редактор відділу «Українські новини», по тому – заступник головного редактора і, нарешті, головний редактор.

З 2006 по 2007 Володимир Хрущак — головний редактор інформаційної агенції «Галінфо». У 2008–2012 роках він працює у «Львівській газеті» на різних посадах: заступником головного редактора, головним редактором і випусковим редактором. З 2013 року Володимир Хрущак — головний редактор інформаційного агентства «Галнет».

Як літератор, Хрущак дебютував у 2003-му романом «Зовнішня приємність страждання». 2007 року вийшов його другий роман «Феміда на ланч», характерний сатиричністю. Головні герої його психологічних романів — нонконформісти, люди, які за жодних обставин не пристосовуються до дійсності. У 2012 році опубліковано збірку «Книга життя». Крім оповідань, вона містить однойменну повість, що відзначається філософічністю. У ній ідеться про твір Юрія Дрогобича, який прочитали, зокрема, Іван Вишенський, Самійло Величко, Григорій Сковорода, Іван Котляревський та інші. За легендою, твір впливав на долю людей і на всю історію. Хто його мав, той міг дізнатися про свою прийдешність. Отож багато хто хотів заволодіти цим рукописом, серед інших і знаний авантюрист — граф Каліостро.

У статті «Коротко про книги і життя» Олена Концевич дала характеристику «Книзі життя», яку можна достосувати до всієї творчості письменника: «Тоді як чимало сучасних творів написано за принципом „що бачу — про те й пишу“, Володимир Хрущак пропонує нам текст із чітко окресленими подіями — тут є й зав’язка, і розвиток (дарма що часом надто стрімкий), і розв’язка або принаймні натяк на неї. Текст не обтяжено суржиком, сленговими словечками та регіоналізмами, він читається легко. Автор не дотримується формули „текст заради тексту“, не бавиться у слова — текст тут є засобом, а не кінцевим результатом…»

Найновіша на теперішній час книжка Хрущака «Доля в кредит», в якій йдеться про ціну, яку доводиться платити за незаслужений успіх і злет.

 

Пом’янемо наших захисників, що загинули, обстоюючи цілісність і незалежність України у боротьбі з російською збройною агресією. Традиційно почну сумний перелік загиблих з того, хто захищав від окупантів не тільки Україну, а й безпосередньо своє рідне місто.

 

ОЛЕКСІЙ МІРОШНИЧЕНКО (1977-2014) — стрілець, батальйон територіальної оборони Донецької області «Донбас».

Народився і жив у Донецьку. Займався підприємництвом.

Одним з перших зголосився добровольцем до батальйону тероборони «Донбас».

23 травня 2014-го підрозділ в 25 вояків у бою з проросійськими терористами біля села Карлівка потрапив у засідку. Олексія терористи заблокували у будівлі кафе, він відстрілювався до останнього патрона. Будучи пораненим, розстріляний терористами.

Тоді ж у бою загинули Олег Ковалишин, Микола Козлов, Василь Архіпов та Денис Рябенко, ще п’ятеро зазнали поранень.

Без Олексія залишились дружина та маленький син. Місце поховання рідні не розголошують.

 

ЮРІЙ КРИВСУН (1972-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Богуслав на Дніпропетровщині. Закінчив Кримський державний аграрний університет, вчений агроном. 2007 року закінчив Дніпропетровський національний університет, магістр за спеціальністю «державна служба». З 2003 року працював в управлінні агропромислового розвитку.

У часі війни — старший стрілець, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».

21 липня 2014-го увечері поблизу селища Кам’янка на блокпост українських сил заїхав мікроавтобус із вибухівкою і незабаром підірвався. Тоді загинуло п’ятеро військових — Юрій Кривсун, старший сержант Ігор Волошин, старший солдат Олександр Загородній, старший сержант Костянтин Буша та солдат Олександр Калаянов.

Вдома залишились син, сестра, мати.

 

РУСЛАН БАТРАЧЕНКО (1976-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Курській області, виріс в місті Ворожба на Сумщині.

Мобілізований на початку серпня 2014-го, лінійний наглядач, 92-а ОМБр.

Загинув 28 серпня 2014-го на дорозі між селами Новозар’ївка та Войкове — був у складі ротно-тактичної групи, що мала деблокувати військовиків у Іловайську. Групу обстріляла російські формування з РСЗВ «Град», мінометів і танків та ДРГ терористів. Тоді загинули ще 8 захисників України.

Без Руслана лишились мама та діти.

 

ОЛЕГ ШЕВЧЕНКО (1988-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Лозова на Харківщині, працював на Лозівському КМЗ.

З 2015 року проходив військову службу за контрактом, 30 червня 2017-го підписав контракт у 54-й бригаді; солдат, водій 3-го відділення 1-го взводу 3-ї мотопіхотної роти 25-го батальйону «Київська Русь».

23 грудня 2017 року загинув в обідню пору від кулі снайпера на ВОП поблизу смт Луганське.

Без Олега лишились мама Лариса Анатоліївна і брат.

 

ВІКТОР МИРОНЕНКО (1989-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в смт. Вишневе на Дніпропетровщині. Закінчив Ерастівський коледж Дніпропетровського державного аграрно-економічного університету. Пройшов строкову військову службу в 17-й окремій танковій бригаді. Після демобілізації працював у місцевому кар’єроуправлінні.

В часі війни мобілізований, навідник танку Т-64 танкового батальйону, 17-та окрема танкова бригада.

Під час боїв за Дебальцеве Віктор Мироненко підбив 2 танки та 1 БМП терористів.

Загинув 17 лютого 2015-го під час відходу з Дебальцевого. Його танк терористи підбили прямим попаданням снаряду, вибухом відірвало танкову башту. Віктор згорів заживо у палаючому танку.

Без Віктора лишилися мама та молодша сестра.

 

ОЛЕГ БУРЕЦЬ (1990-2017) – солдат ЗСУ.

Народився в місті П’ятихатки на Дніпропетровщині. Закінчив Ерастівський коледж Дніпропетровського державного аграрно-економічного університету за спеціальністю «Агрономія», здобувши кваліфікацію агротехніка. Працював різноробом.

Під час війни 26 січня 2016 підписав контракт на військову службу на три роки.

Солдат, гранатометник 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, в/ч А2167, м. Біла Церква.

Загинув 29 січня 2017 року від осколкового поранення під час бою з російсько-терористичними угрупованнями в промисловій зоні міста Авдіївка.

Вранці 29 січня штурмова група 1-го механізованого батальйону під командуванням капітана Андрія Кизила під час контратаки зайняла взводний опорний пункт (ВОП) противника і тримала оборону до підходу основних сил 1-го батальйону. Військовики відбили ворожу атаку, після чого зі сторони терористів розпочався артилерійський і мінометний обстріл. Внаслідок прямого влучення міни в окоп загинув капітан Кизило та двоє бійців. Противник намагався вибити українських вояків із зайнятих позицій. Обстріли тривали весь день і всю ніч. Відбиваючи атаки терористів, у бою загинув солдат Бурець.

Без Олега залишилися мати, брат, дві сестри, дружина, донька та двоє дітей дружини від першого шлюбу.

 

ВОЛОДИМИР ЖЕНЖЕРУХА (1972-2014) — прапорщик ЗСУ.

Народився у с. Юрківка на Черкащині. Військову службу розпочав 1990 року старшим вожатим вартових собак. Інструктор з водіння взводу забезпечення навчального процесу 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗС України (Десна).

В зоні бойових дій був відряджений до 1-ї танкової бригади.

Загинув біля Георгіївки — під час розвідки шляхів виведення танків з-під Луганська військові потрапили під обстріл (або підірвались на «розтяжці»). Тоді ж загинув молодший сержант Дмитро Ротозій.

Без Володимира лишились дружина та дві доньки.

 

МАКСИМ ПОШЕДІН (1990-2014) — рядовий міліції.

Народився і жив у місті Жовті Води. Тренер з бойового гопака, рівень майстерності «Сокіл». Чемпіон України з бойового гопака в — розділах «Забава» та «Борня» серед «Соколів» — 2010 рік, чемпіон Дніпропетровської області з пауерліфтингу.

29 серпня 2014-го зв’язок з ним урвався при виході з Іловайського котла. Вважався зниклий безвісти. Похований у місті Дніпро на Краснопільському цвинтарі як тимчасово невстановлений вояк. Ідентифікований за експертизою ДНК.

Залишилися батьки та молодша сестра.

 

СТАНІСЛАВ ЗІНЧИК (1975- 2014) – солдат резерву НГУ.

Народився в селі Гайшин Київської області. З 1993 по 1995 рік проходив службу в прикордонних військах ДПСУ у місті Чорноморськ (на той час — Іллічівськ) в Одеській області. Вступив на філологічний факультет Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту імені Г. Сковороди. Після закінчення інституту з 2001 року працював вчителем української мови та літератури у школі № 237 Дарницького району м. Києва, а потім у гімназії № 261 Дарницького району м. Києва. Дуже любив читати, захоплювався спортом, —рафтингом, легкою атлетикою, плаванням, футболом. Серйозно займався альпінізмом, у 2012 році підкорив вершину Ельбрус. Мешкав з дружиною в селі Петропавлівське Бориспільського району.

Активний учасник Революції Гідності, зокрема протистоянь 18-21 лютого 2014 року, пережив розстріл на вул. Інститутській 20 лютого. У березні 2014 року добровольцем став на захист Батьківщини від російської збройної агресії.

Солдат резерву, стрілець 1-го відділення 1-го стрілецького взводу 18-ї стрілецької роти 6-го стрілецького батальйону військової частини 3066 Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Був зарахований до складу 1-го резервного батальйону НГУ. З 15 квітня брав участь в антитерористичній операції в районі захопленого терористами Слов’янська.

Загинув 24 травня 2014 року в бою з терористами. Близько 17:00 на блокпост Нацгвардії на східній околиці Слов’янська, в районі перехрестя доріг на Красний Лиман і Краматорськ, було вчинено збройний напад. Бойове зіткнення тривало близько двох годин, окрім стрілецької зброї противник використовував міномети і гранатомети. В ході бою поряд зі Станіславом розірвалася граната, він прикрив собою товаришів та отримав осколкові поранення, що несумісні з життям.

Вдома лишилася дружина та 6-місячний син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада