Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

22 травня.

Цього дня з’явилися на світ чимало особистостей, які, без перебільшення, вплинули на хід історії – політичної та мистецької. Є серед іменинників і діячі більш скромного масштабу, але і їх ми згадаємо, бо вони ж не винні, що народилися в один день з величними постатями. Сьогодні в огляді:

  • засновник професійного українського театру, актор і режисер, кожен виступ якого протягом десятиліть супроводжувався якщо не тріумфом, то успіхом, популярний драматург;
  • Головний Отаман, а згодом – голова Директорії УНР;
  • видатний художник, учень Климта, засновник і перший ре
  • ктор Академії мистецтв України;
  • поет, автор текстів десятків популярних естрадних пісень;
  • уродженець Донеччини, активіст українського руху в Криму, людина яка через російську агресію проти України втратила і першу, і другу малу батьківщини;
  • перекладач з французької, німецької та інших мов, завдяки якому ми маємо українські переклади творів видатних літераторів і мислителів Європи;
  • художник, майстер живопису і вітражів;
  • сучасний політик, який на посаді голови Уряду доклався до того, щоб в кризові часи початку російської агресії проти України стабілізувати економіку і просунутися на шляху євроінтеграції.

 

Згадаємо і вшануємо також захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.


Отже, починаємо по порядку. 22 травня виповнюється 180 років від дня народження людини, з ім’ям якої пов’язана славетна доба в історії театру:

 

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ (1840-1910) — письменник, драматург, театральний режисер і актор. Фундатор українського професійного театру на підросійській частині України.

Народився в с. Бежбайраки Херсонської губернії (нині село Кропивницьке Кіровоградської області). Батько, Лука Іванович, походив зі шляхетного роду Кропивницьких. Незважаючи на походження і посаду управителя поміщицьких маєтків він, як писав драматург у «Автобіографії», був людиною «труда мозольного» і знав, що таке злидні. Мати, Капітоліна Іванівна, зросла в дуже бідній родині колишнього кріпака, де брудна лайка та фізичне покарання вважалися буденною справою. Вона мала чудовий голос, грала на різних музичних інструментах, але була досить легковажною. Коли синові виповнилося п’ять років, Капітоліна покинула сім’ю заради гусарського офіцера. Так Марко став напівсиротою при живій матері.

Більш-менш системну освіту майбутньому драматургу вдалося  здобути в Бобринецькій повітовій школі, у цей час хлопчина жив у сім’ї своєї бабусі по матері. Величезний вплив на вирішення подальшої долі Кропивницького мало його знайомство у підлітковому віці з театральним мистецтвом. Сталося це завдяки приїзду до Бобринця влітку 1854 р. драматичної трупи Л. Млотковського. Після цього бажання виступати на сцені у Марка було таким, що «ані перспектива службової кар’єри, ані рішучі протести батька вже не змогли приглушити той потяг».

Після закінчення 1856 р. з похвальним листом повітової школи і невдалої спроби продовжити навчання в гімназії, Кропивницький поступає на державну службу до повітового суду в місті Бобринці, де кілька років працює дрібним чиновником.

З 1862 р. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Любов до мистецтва приводить його до театру подивитися на знамениту артистку Фабіанську, яка того дня виконувала роль хлопчика  перекладній мелодрамі. Враження від її гри  було таким, що юнак забув про все й став писати ночами п’єсу українською мовою (це був його перший драматичний твір «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить»). Згодом він остаточно дійшов висновку, що його покликання театр.

Кропивницький повертається до Бобринця, де з лютого 1864 р. служить у повітовому суді на посаді «столоначальника по гражданській часті». Основною причиною повернення  був створений тут акторами Соболєвими (братом і сестрою) театральний гурток, який виставляв твори українських і російських драматургів — І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка М. Ващенка-Захарченка. М. Гоголя, О. Островського. Силами акторів-аматорів було виставлено й першу драму Кропивницького «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» (згодом після суттєвої переробки твір отримав назву  «Дай серцеві волю, заведе у неволю»). Після від’їзду з міста акторів Соболєвих Кропивницький фактично стає керівником гуртка. Він пробує свої сили і як актор, і як режисер, і має успіх.

Так і не завершивши освіти, Марко Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. На казенній службі майбутній засновник театру корифеїв не просувався, а незрідка й зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

Живучи в Єлисаветграді, Кропивницький виступає у приватному театрі Трамбіцького, а у вересні 1871 р. після смерті батька назавжди покидає казенну службу, розпродує отримане у спадок господарство і разом з дружиною Олександрою приїздить  до Одеси. Тут його запросили зіграти на сцені Народного театру графів Моркових і Чернишова роль Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Успіх був грандіозним.

Від цієї події розпочинається  нова сторінка не лише в біографії Кропивницького, а й в історії національного театру. Адже це була доба, коли українське сценічне мистецтво, за словами  драматурга, було  у  занепаді. Талант Кропивницького буквально виправив становище.

Сприятливіше середовище для розвитку українського театрального мистецтва знаходить Кропивницький у Харкові, куди переїздить восени 1873 р. Тут, у трупі А. П. Колюпанова-Александрова, йому вперше пощастило здійснити постановки таких українських п’єс, як «Не ходи, Грицю, на вечорниці» і «За Немань іду» Володимира  Александрова, а також виставити власну драму  «Дай серцеві волю, заведе у неволю». Слава Кропивницького як актора й режисера сягає далеко за межі України, і на літо 1874 р. він отримує запрошення від столичного антрепренера Зізеріна на чолі невеличкого театрального колективу приїхати з українським репертуаром на гастролі до Петербурга. Гастролі тривали протягом трьох з половиною місяців. Це був перший успішний виступ української трупи в Санкт-Петербурзі. Проте, на жаль, значна частина російських глядачів виступи українських акторів сприймала як своєрідну екзотику. «Столичні часописи, — напише згодом Кропивницький, –  похваляли мої вистави, похваляли й голоси, але ніколи ні жодного слова не сказали про те, відкіля ці таланти й голоси, хто вони Росії і хто Росія їм?».

Великі сподівання щодо подальшого розвитку українського театру покладав актор на шестимісячну творчу подорож по Галичині й Буковині, де не діяли заборони царського уряду. Завдяки цій поїздці відрізана державним кордоном від Наддніпрянщини західноукраїнська публіка мала змогу  ознайомитися з найкращими зразками українського театрального мистецтва. Гастролюючи західноукраїнськими містами, Кропивницький, як і під час виступів у Петербурзі, відчував себе посланцем національної культури.

Перебуваючи в Галичині, драматург створив на матеріалі західноукраїнської дійсності веселу «шутку-оперетку в 3 діях» (так автор визначив жанр твору) «Пошились у дурні», переклав з російської комедії — «Ревізор» (дві дії) М. Гоголя, «Поламане життя» І. Чернишова і «Актор Синиця» Д. Ленського. Останні дві під його керівництвом і за його участі були  виставлені на галицькій сцені. Відомо, що у водевілі Д. Ленського митець зіграв головну роль.

Сумна звістка про Емський указ застала Кропивницького в Катеринославі (нині м. Дніпро), де він працював режисером і актором  у драматичній трупі Ізотова, репертуар якої значною мірою складався з українських п’єс. Заборона на українські спектаклі тривала понад п’ять років.

Дозвіл на постановки українських п’єс на теренах Російської імперії восени 1881 року став підштовхнув Кропивницького до гуртування навколо себе однодумців, разом з якими він починає виставляти українські п’єси, які ті часи були дуже популярними, а надто серед простого люду. І це зрозуміло, адже спектаклі рідною мовою не бачили протягом багатьох років. Розпочалася нова ера українського театру з постановки безсмертної «Наталки Полтавки» – і це був тріумф.  Успіх супроводжував і інши постановки, а також гастролі в Харкові та Полтаві.

На початку 1882 року українські актори  на чолі з Кропивницьким приїздять до Києва. Розпочалися спектаклі 10 січня в театрі Бергоньє (тепер — Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки). Грали Шевченкового «Назара Стодолю». Головну роль (Назара) виконував Кропивницький. «Оплесків таких я не чув і в Харкові», — згадував пізніше митець. Багато про що свідчить і надпис на меморіальній дошці, прикріпленій на фасаді театру: «В цьому будинку 10 січня 1882 року під керівництвом великого артиста і драматурга М. Л. Кропивницького відбувся перший виступ українського професійного театру».

Однак, попри такий великий успіх, після закінчення київських гастролей театральне товариство розпалося. Кропивницького не влаштовував низький фаховий рівень більшості членів трупи. Бо успіх вистав тримався на самому Кропивницькому і  на Садовському. Це визнавали навіть прихильні до українського театру газети «Заря» і «Труд», які  головним чином вихваляли цих майстрів української сцени, а про трупу недоговорювали.

Якісно новий етап у розвитку вітчизняного театрального мистецтва починається з кінця жовтня 1882 року, коли Кропивницькому пощастило створити трупу, якій судилося стати славою і гордістю України упродовж багатьох десятиліть. Сталося це у Єлисаветграді (тепер — Кропивницький). Трупа мала  назву  «Товариство акторів» і офіційно вважалася російсько-малоросійською. Проте більш вона відома як «театр корифеїв». До складу Товариства акторів увійшли такі згодом відомі майстри сцени, тоді ще учні Кропивницького, як Микола Садовський, Марія Заньковецька та інші.  Згодом до товариства приєдналися  Ганна Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті.

Розпочалися виступи Товариства акторів з постановки «Наталки Полтавки». Саме в цьому спектаклі у ролі Наталки дебютувала на професійній сцені уславлена Марія Заньковецька. Вже після перших спектаклів стало зрозуміло, що трупа Кропивницького  є прекрасно злагодженим ансамблем з великими потенційними можливостями. Усі вистави трупи користувались незмінно великою популярністю, особливо серед української частини населення. І це, звичайно, не могло не насторожити владні структури, які понад усе боялися проростання в українському суспільстві паростків національної свідомості. А тому з метою запобігання розвитку небажаних для російського уряду подій київський генерал-губернатор О. Дрентельн із власної ініціативи заборонив виступи українських театральних колективів на території підвладного йому Київського генерал-губернаторства, що складалося з Київської, Волинської та Подільської губерній, а також  у Полтавській і Чернігівській губерніях, якими він керував за сумісництвом.

Кропивницький доходить висновку, що настав час «завойовувати» столицю. Але для  поїздки з гастролями до  Санкт-Петербурга потрібно було мати не тільки кошти, а ще й дозвіл столичних властей. Ні того, ні того у драматурга не було, і він став шукати людину, котра б змогла в цьому допомогти. Такою людиною став Михайло Старицький, якому в серпні 1883 року Кропивницький передає керівництво колективом, залишивши за собою режисерську  й  акторську роботу.

Під орудою Михайла  Старицького трупа розпочала свій перший театральний сезон (зимовий) в Одесі. Потім були гастролі в Миколаєві, Єлисаветграді, Житомирі, Ростові-на-Дону, Воронежі та багатьох інших містах Росії. В цей  час українські  актори вже мали власний оркестр, декорації і гардероб. Творча співпраця Кропивницького зі Старицьким тривала близько двох років. Але Старицькому, на жаль, так і не вдалося дістати дозвіл на поїздку з гастролями до Петербурга, хоча він і доклав до цього неабияких зусиль.

Згодом через фінансові проблеми і суперечки двох амбітних особистостей співпраця припинилися.

У листопаді 1886 року після тривалих клопотань Кропивницький, нарешті, одержує дозвіл приїхати до Петербурга. Напередодні російська преса відгукувалася про трупу Кропивницького з великим скептицизмом, навіть зневагою, називала гостей з України мужицьким та хохлацьким театром. Але вже перші спектаклі змусили притихнути недоброзичливців. Навіть визнаний естет Олексій Суворін, попри своє неприховане українофобство, мав мужність визнати, що «в малоруській трупі такий ансамбль, якого немає на александринській сцені», що в цьому колективі «є такі обдаровання, які були б першими на імператорських театрах». Порівнюючи Марію Заньковецьку з Сарою Бернар, театрознавець доходить висновку, що темпераментна зірка української сцени все ж таки краща за уславлену француженку –  «холодну, хоча й чудову актрису». Вельми високо поцінував Суворін також майстерність керівника трупи, зауваживши, що «Кропивницький не тільки незрівнянний актор, а й такий самий незрівнянний режисер».

Виступами українських акторів зацікавився навіть цар Олександр ІІІ, для якого 4 січня 1887 року були поставлені два спектаклі за творами Т. Шевченка та М. Старицького. Справжнім визнанням було те, що Кропивницький і Заньковецька отримали запрошення служити в імператорському Александринському театрі. Але вонине полишили української сцени, попри обіцяну їм високу заробітну плату й інші привілеї.

Марко Кропивницький виховав ціле покоління українських акторів-професіоналів, 21 рік — з 1881 по 1902 — він залишався провідною постаттю української сцени. Його чудові акторські дані, які дивували сучасників, доповнювалися прекрасним голосом надзвичайно широкого діапазону. Крім того він добре знався на музиці й сам писав мелодії для багатьох п’єс, розумівся на образотворчому мистецтві (це, зокрема, дозволяло йому керувати створенням декорацій), був тонким і спостережливим психологом, що постійно проявлялося у його роботі як режисера.

1890 р., уже будучи в зеніті слави, драматург оселяється на хуторі Затишок, «за 120 верст від Харкова і за 20 верст від повітового міста Куп’янська», недалеко від села Сподобівка (тепер Шевченківського району Харківської області).  Живучи тут, Кропивницький досить часто виїздив на гастролі. Тому господарство вели в основному його дружина і прикажчик. Проте в ті дні, коли драматург перебував у садибі, він з великим задоволенням поринав у сільське життя. Значно більше уваги господарству починає приділяти митець після 1902 р., коли після погіршення здоров’я перестає постійно виступати на професійній сцені і живе здебільшого у Затишку. Одним із його найулюбленіших занять було садівництво.

У себе на хуторі драматург написав  понад двадцять п’єс, серед яких «Олеся», «Замулені джерела», «Титарівна» (за Шевченком), «Супротивні течії», «Конон Блискавиченко», «Мамаша», «Розгардіяш», «Скрутна доба», «Старі сучки й молоді парості», «Зерно і полова», «Страчена сила» та інші.

Однією з маловідомих сторінок діяльності М. Кропивницького в останні роки життя є організація ним першого на теренах Російської імперії дитячого театру, акторами в якому були самі діти.

У лютому 1910 року Кропивницький разом із трупою Л. Сабініна їде на гастролі до Саратова, де бере участь у постановках п’єс «Наталка Полтавка» Котляревського і «Назар Стодоля» Шевченка, а також власної «Дві сім’ї» й  концерті, присвяченому 49-й річниці пам’яті Тараса Шевченка. По поверненні взяв участь у Шевченківському вечорі в Києві, заїхав до Бобринця, не відмовився від запрошення приїхати з гастролями до Одеси. Під час цих гастролей Кропивницький тяжко захворів і, повертаючись  до себе на хутір, 21 квітня 1910 року раптово помер у потязі від крововиливу в мозок. Майже всі українські газети і журнали надрукували некрологи та статті, присвячені пам’яті визначного українського митця. Микола Міхновський, зокрема, наголошував, що ця смерть є національним горем, позаяк «помер не просто великий артист, який володів чарівним даром, помер національний письменник, національний діяч тої доби, коли бути національним діячем не багато хто відважувався, коли так легко було під космополітизмом зректися страждань свого народу».

Марко Кропивницький як драматург, актор, режисер, засновник першого національного професійного театру  на теренах Східної України  (уславленого театру корифеїв) залишив вельми помітний слід в історії вітчизняної культури. Проте неабияка його заслуга  і в більш широкому, національному контексті. ‘Відчуваючи загрозу знищення українського народу як етносу, тобто небезпеку розчинення його в панівній нації, Кропивницький, як ніхто інший, своїм палким словом намагався розбудити національну самосвідомість українців, закликав їх до збереження рідної мови й культури.

 

СИМОН ПЕТЛЮРА (1879-1926) — державний, військовий та політичний діяч. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917[2]). Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

Народився в передмісті Полтави у родині міщанина, який займався візницькою справою. Усі діти в сім’ї отримували виховання в українській релігійній духовно-побутовій атмосфері. Симон спочатку вчиться у церковно-парафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). У 1900 під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступив до лав Революційної української партії (РУП).

Петлюра 1902 року став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети, згодом брав участь у селянських виступах. Після порушення кримінальної справи проти «підмовників», тікає на Кубань. Тут взяв участь в організації осередку РУП та розпочав журналістську діяльність, працював учителем у початковій школі. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру ув’язнили в Катеринодарській в’язниці. Друзі посприяли звільненню заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон і згодом виїхав до Львова, де розташовувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі». У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об’єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком.

Після оголошення в жовтні 1905 політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. На II з’їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з’їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». Від цього моменту між ними починається тривала боротьба.

У 1908—1916 роках жив у Петербурзі та Мокві, брав активну участь в українському русі.

Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором проведення в Мінську українського з’їзду фронту (квітень 1917), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, у свою чергу, делегувала його на I Всеукраїнський військовий з’їзд (5–8 травня 1917) в Києві.

На з’їзді Петлюра був обраний до Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до Центральної Ради. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, вкрай пацифістську позицію займав Винниченко.

Петлюра зорганізував сердюцькі дивізії, очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії у столиці.  Під час революційних подій кінця 1917 — початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії і приклався до його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.

Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Соціалісти, які домінували в уряді, знову приписали Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок, 12 березня 1918 року його усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

В період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 року) Петлюра посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Всеукраїнського союзу земств, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Вів культурно-просвітницькі справи — організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. Як згодом висловився його опонент Борис Стеллецький: «значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом»

Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство. Того часу Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого москвофільськи налаштованих великих землевласників.

27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, Петлюру заарештували і утримували в Лук’янівській в’язниці майже чотири місяці. Звільнено його було лише завдяки контактам з німецькими соціалістичними колами в Рейхстазі, котрих змогли переконати посприяти звільненню політв’язня. Відтак із Берліна вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Відразу по звільненні Петлюра виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону Січових Стрільців Євгена Коновальця.

Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. За добу він разом з Директорією переїхав із Білої Церкви до Фастова, де наступного дня приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров’я

Петлюра рішуче вимагав оголошення війни РСФСР. Через протидію Винниченка, котрий прагнув порозумітися з московськими більшовиками, війну оголосили лише 16 січня — коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. Отримавши одноособову владу над військом, Петлюра поділив армію на три угрупування: Правобережне (під орудою Олександра Шаповала), Східне (Євген Коновалець) та Південне (Андрій Гулий-Гуленко).

9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак вже наступного дня під тиском «білих» Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) був змушений полишити місто.

Щодо стосунків Симона Петлюри з Євгеном Петрушевичем, який увійшов у склад Директорату від ЗУНР, то вони визначались, зокрема, відмінностями світоглядів. Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу зі складної ситуації, в якій опинилась УНР та ЗУНР (зокрема, Петрушевич вважав необхідним негайно створити правий уряд, який вів би перемовини з Денікіним). Існував дуалізм армій та урядів.

Восени 1919 року ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. Петлюра в ці дні зазначив: «Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви сами загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою…»

Зрештою командування УГА не ставши питати поради з Євгеном Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська» самочинно підписали сепаратний Зятківський договір з командуванням ЗСПР. Це саме в той час, коли, згідно з передбаченням Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання війська генерала Денікіна почали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишились без прикриття.

15 листопада Директорію одноосібно очолив Петлюра – інші члени вихали за кордон. Події розвиваются блискавично:  4 грудня 1919 року делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві. 5 грудня Головний отаман Петлюра віддав наказ про перехід армії в Зимовий похід, а наступного дня вже виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії.

Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу і в результаті у квітні 1920 року було підписано Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі та УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра дав згоду визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип’яті до її гирла. За договором польський уряд Юзефа Пілсудського скасував наміри розширення території Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР.

Перед Симоном Петлюрою стояла дилема: або втратити все, або пожертвувати частиною і через союз з Польською республікою вибороти для України незалежність и об’єднати сили УНР та Польщі для боротьби проти головної загрози — більшовицької експансії.

Втім, зрештою, цей союз призвів до чергової зради з боку Польщі, котра під час укладення Ризького миру у березні 1921 року порозумілася з більшовицькою Москвою, зігнорувавши уряд УНР та його вимоги, і віддавши колишнього союзника на поталу мілітарно сильнішому ворогові, і розділивши з совєтами українські землі.

З листопада 1920 року Петлюра керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі, 1923 року виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Після еміграції Симона Петлюри у Полтаві залишилися дві його рідні сестри й племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 році їм надали в пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 року їх усіх заарештували нібито за активну контрреволюційну діяльність і засудили по до розстрілу.

Керівництво совєтської Росії на чолі з Леніним особливо непокоїла діяльність провідника українського визвольного руху Симона Петлюри, змушеного перебувати в еміграції. Є свідчення, що у 1922 році Ленін, зокрема, сказав: «Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання».

Симон Петлюра був убитий у Парижі 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом. Є підстави вважати, що той був агентом ОДПУ, а помста за погроми лише є приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограда до Одеси.

Слідство та обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів чи організації погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри. На процесі представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст у молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він подався до більшовицької Москви, а не до України шукати свідчень на підтвердження «петлюрівських погромів».

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти расизму та антисемітизму (LICRA). Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.

 

ФЕДІР КРИЧЕВСЬКИЙ (1879-1947) — видатний художник і педагог. Один із засновників і перший ректор Української академії мистецтва.

Народився у Лебедині (нині Сумська область) у сім’ї фельдшера Григорія Кричевського. У родині було восьмеро дітей: найстарший — Василь, майбутній видатний український художник, графік і архітектор. Сім’я не була достатньо заможною, тому діти самі пробивалися у житті.

Федір хотів учитися малярству, у чому його підтримав граф В. Капніст, нащадок поета Василя Капніста. У маєтку графа хлопець міг побачити галерею козацьких портретів, колекцію живопису та графіки, користуватися багатою бібліотекою. Там почав копіювати українські портрети. Допоміг також випадок. Малюнки Федора потрапили до художника Савицького і той оцінив талант юнака, дав притулок у своєму домі й підготував до вступу на малярський відділ Московського училища малярства, скульптури й архітектури, яке Кричевський закінчив 1901 року.

У 1903 вступив до Петербурзької академії мистецтв у майстерню Іллі Рєпіна та Дмитра Кардовського. Однак через деякий час змушений був покинути навчання через хворобу та нестатки. Повернувся на батьківщину й опановував живопис самотужки, багато працював на натурі. Академію закінчив 1910 року.

Цього ж року створив конкурсну картину «Наречена», яка мала великий успіх, що дало художникові право на закордонне відрядження за рахунок Академії до Західної Європи. Під час річного перебування в Європі навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив якого помітний як в філософії, так і в технічній манері Федора Кричевського. Творчим звітом про відрядження стала картина «Весільний обряд в Україні» («Молодиці»). Російська критика відзначила, що він «виявил слабость любить все родное». Через таку «предерзость» Федорові Кричевському було «відмовлено у пенсіонерському утриманні».

З 1913 працював у Києві: викладав у художньому училищі, а з 1914 став його директором. Серед його учнів в різні часи були такі відомі українські митці, як Григор’єв, Костецький, Меліхов, Тетяна Яблонська, Сергій Отрощенко. Кричевський був педагогом, уроки якого учні пам’ятали все життя. Найперше, чого прагнув домогтися Кричевський від учнів — розвинути колористичне обдаровання. Він навчав студентів шукати колір у природі, у народному мистецтві. Він не любив в’ялого і неактивного живопису. Однак, застерігав учнів і від прикрашання та зовнішньої декоративності і вимагав від молоді критично ставитися до новацій і над усе прагнути опанувати рисунок і живописну майстерність.

У 1913 написав відому картину «Три покоління». Дівоча стрічка, вишита золотом і сріблом, парчевий очіпок молодиці і темна хустка старої жінки створюють декоративне тло, яке підкреслює поетично-символічний зміст створених художником реальних образів. Федір Кричевський залишався вірним реалістичній манері, вбачаючи головну вартість митця не у частій зміні мистецьких орієнтацій, а в постійній вимогливості до удосконалення живописної майстерності, основу якої він вбачав у незмінних для художника вартостях.

У 1917 взяв участь у створенні Української академії мистецтва й був обраний її першим ректором. Всю енергію він віддав справі налагодження праці Академії, яка спочатку містилася в приміщенні при Центральній Раді. Коли більшовики в січні 1918 р. захопили Київ, вони закрили Академію. Отож Федір Кричевський пробув ректором лише рік.

Коли в 1919 більшовики організували штучний голод, то частина професорів Академії, в тім числі Федір Кричевський, поїхали на села, щоб якось вижити. Художник жив у с. Шишаки, де колись придбав невелику хату і перебудував її за проектом брата. Ця хата згодом стала філіалом Академії на час літньої практики студентів. Кричевський зібрав у Шишаках велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису.

У 1927 написав славетний триптих «Життя», в якому показав зовнішню красу людей з народу, їхнє душевне благородство, моральну силу та велич, стриманість і стійкість. Цей триптих експонувався на багатьох виставках в Україні й за кордоном: 1928 — на Міжнародному конкурсі у Венеції, де мав великий успіх, «став справжньою сенсацією», тогочасна італійська преса просто гула, вихваляючи художні достоїнства цієї роботи, і опублікувала понад 40 її репродукцій.

У червні 1939 року Федору присвоєно (одночасно з братом Василем) ступінь доктора мистецтвознавчих наук, а в 1940 (також разом із братом) — звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Вони були першими в Україні, хто одержав цей вчений ступінь і звання.

Дивно, але, попри те, що у Федора Кричевського нього не було творів із радянської тематики, репресії 30-х років його обійшли. Під час Другої світової війни художник фактично ухилився від евакуації до Уфи і залишився разом з дружиною на окупованій території. Перебували в зруйнованому більшовиками Києві, а літні місяці — в Шишаках. Був головою Спілки митців України.

За одними даними, наприкінці війни намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд, в якому він їхав, не встиг від’їхати далеко від Кеніґсберґа через швидкий наступ Червоної Армії. Федір Кричевський був заарештований НКВС і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер в злиднях.

За іншими даними, у 1943 році в нього з’явилася виразка шлунку. Німецький лікар, професор та шанувальник мистецтва, рятуючи Кричевського від смерті, перевозить його в німецьке місто Кеслінг. Згодом до Кричевського приїздить і дружина з донькою. Там митець за наклепом потрапляє в катівні Гестапо. Лікар Фергесен вдруге рятує життя художнику. Після прориву фронту радянськими військами Федір Кричевський потрапив у лабети «смершу», де пробув майже рік. Тяжко хворий, у 1946 році Кричевський звернувся з листом до Уряду з проханням дати йому дозвіл повернутися до Києва.

Незабаром Кричевський та його дружина приїхали до Києва. Але їхня квартира була зруйнована, а дача в селі Шишаки згоріла разом з його картинами та колекцією народного мистецтва. Художника позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв.

Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським найняти житло в Ірпені. Тут художник проживав в будинку № 1 на вул. Пролетарської революції, з літа 1946 року і до смерті.

Микита Хрущов обіцяв Федорові Кричевському помилування, якщо він намалює портрет «батька народів». Однак Митець відмовився, а своїм учням зізнався: «Бачите, малювати всяких там временщиків-фаворитів, пройдисвітів і мерзотників мені мій сан не дозволяє».

Федір Кричевський помер за мольбертом 30 липня 1947 року в Ірпені.

 

ЮРІЙ РИБЧИНСЬКИЙ (1945) — поет, драматург, сценарист, один із засновників сучасної української естрадної пісні.

Народився в Києві, закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка.

Серйозно поезією захопився в 1960-ті роки. Навчаючись в університеті, Рибчинський друкує свої поезії в періодичних виданнях. Пише вірши, які стають піснями. Зокрема на музику Володимира Івасюка («Кленовий вогонь», «У долі своя весна»), Ігоря Поклада («Осіння пісня», «Дикі гуси», «Чарівна скрипка», «Тече вода», «Зелен-клен»), Ігоря Шамо («Три поради»), Миколи Мозгового («Минає день», «Знов я у гори йду», Татарченка («Віват, король…») та багатьох інших.

Загалом на пісні покладено понад 150 віршів Рибчинського. Він також автор лібрето «Пізня середа» (1975), «Товариш Любов» (1977), «Брехуха» (1976), рок-опери «Біла ворона. Жанна д’Арк» (1991), опери «Біла ґвардія». У 2007 відбулася прем’єра рок-опери «Парфумер», лібрето до якої написав Юрій Рибчинський.

 

На окрему вагу заслуговує наступний герой огляду:

 

МИКОЛА ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ (1954) — журналіст, засновник і автор сайту «Українське життя в Севастополі» та інших українських інтернет-ресурсів та видань.

«Українське життя в Севастополі» – назву Владзімірський  за його ж зізнанням запозичив у Симона Петлюри, який свого часу видавав журнал «Украинская жизнь в Москве».

У Севастополі а Владзімірський прожив більше двадцяти років. Родом він із Мар’їнки, що біля Донецька. Закінчив у 1975 році Донецький інститут радянської торгівлі і 13 років пропрацював за фахом. «Але з часом я зрозумів, що це не моє. Я був зовсім не типовим працівником торгівлі — за все життя не дав жодного хабара», — усміхається пан Микола.

Вирішальним став початок 90-х, коли в Севастополі на повну силу запрацювала «Просвіта», гуртуючи навколо себе українських ентузіастів. Микола Владзімірський з головою поринув у роботу, шукаючи однодумців, розповідаючи правду про Україну, про її історію та культуру. «У тому, що у 1991 році на референдумі у Севастополі 51% підтримали Незалежну Україну, величезна заслуга саме «Просвіти». А коли у 1995 р. з’явилася газета «Дзвін Севастополя», я підійшов до редактора, Миколи Гука, і запропонував свої послуги. І ми 7 років робили газету в мене вдома на комп’ютері», — згадує він. Щоб опанувати мистецтво журналістики, Владзімірський закінчив курси ВВС, ставши пізніше постійним автором газет  «Дзвін Севастополя»,  «Кримська світлиця», «Флот України», журналу «Морська держава». Нині, на жаль, вони припинили своє існування.

А тоді українське життя в Криму було досить активним. «Зараз усе це практично зруйновано. Українське життя в Севастополі нині майже непомітне. Я за ці 5 років втратив дві батьківщини», — зітхає Владзімірський.

Розуміючі перспективність інтернету, Микола Владзімірський взявся за розробку сайтів популярних українських ЗМІ. «У 2002 році я зустрівся з Романом Ковалем — з’явився сайт «Незборимої Нації». Зустрівся з Євгеном Сверстюком — запропонував зробити сайт «Нашої віри». Дізнався, що є книжка про афористику — зробив сайт афоризмів, який на цей момент налічує близько шістдесяти тисяч афоризмів, прислів’їв і приказок, тостів. Павло Глазовий та Євген Дудар наштовхнули на думку зробити сайт українського гумору «Смішного!». І так у багатьох моментах. Є два поетичнi сайти, серед яких сайт еротичної поезії «Дотик словом», «Весела абетка», де зараз є навіть дитячі вірші Наталки Поклад, Анатолія Григорука та Оксани Кротюк, начитані авторами. Це  невичерпне джерело для всіх, хто працює з дітьми. Це мій найуспішніший сайт», — розповідає пан Микола.

До 2012 року цю діяльність морально та матеріально підтримувала Марія Фішер-Слиж із Торонто — уродженка Коломиї, активний член багатьох громадських організацій США та Канади. Зараз це все робиться на громадських засадах, тому деякі сайти стали архівами, деякі законсервовані. А ті що є, . «У мене щодня на порталі «Українське життя в Севастополі» — десятки тисяч відвідувань. На «Фейсбуці» я адмініструю спільноту Рух За мову — у нас там 47 тисяч підписників. Чимало дописів мають від 300 до 700 тисяч переглядів. Сайт «Дотик словом» у середньому має 1200 відвідувань за добу. Значить, людям це цікаво», — ділиться пан Микола.

Інтерв’ю з Влазімірським: https://ua.krymr.com/a/vladzimirskyi-pro-krym/30056209.html

Сорінка в ФБ: Микола Владзімірській

 

РОМАН ОСАДЧУК (1967) —  перекладач, літературознавець і перекладознавець. Перекладає з французької, іспанської, італійської, провансальської, англійської, німецької мов.

Майбутній український перекладач народився в Одесі, закінчив факультет романо-германської філології Київського університету. У 1992—1993 роках пройшов стажування в Університеті Поля Верлена (Мец, Франція). У 1994 році на запрошення французького уряду пройшов стажування в Центрі CAVILAM (Віші) при університеті Клермон-Феррана. У 1997 році стажувався в Гранадському університеті (Іспанія). 2003 року одержав ступінь магістра бібліотечних та інформаційних наук Берлінського університету. Працює вільним перекладачем.

Роман Осадчук публікує свої переклади з 1989 року.

Завдяки йому ми маємо українські переклади  творів Артюра Рембо, Поля Валері, Шарля Бодлера, Альбера Камю, Франсуази Малле-Жоріс, Бориса Віана, Томаса Манна, Ґеорґа Геґеля, Карла Ясперса, Анрі Бергсона, Такаші Аріми та десятків інших письменників.

 

КОСТЯНТИН МОГИЛЕВСЬКИЙ (1953-2020) — художник і педагог.

Народився у Ворошиловграді (зараз – Луганськ), закінчив живописне відділення Ворошиловградського художнього училища. А згодом – Харківський художньо-промисловий інститут за спеціальністю монументально-декоративне мистецтво. З 1981 року працював як художник-монументаліст Луганського художнього виробничого комбінату. У 1988—1998 роках працював директором Луганського державного художнього училища.

У доробку художника твори різних жанрів — пейзажі, портрети, натюрморти, вітражі, мозаїка, розписи і кераміка. Учасник вітчизняних і зарубіжних художніх виставок, творчих груп в Україні, Угорщині, Хорватії. Співзасновник художнього пленеру «Намальований Ірпінь». Виконав багато вітражів як в приватних, так і державних архітектурних ансамблях. Живописні роботи знаходяться в приватних колекціях України, Росії, Угорщини, Польщі, Австрії, Хорватії, Німеччини, Швейцарії, США.

Зовсім недавно – 20 квітня 2020 року після важкої хвороби Костянтин Могилевський помер.

Про життя та творчість художника можна почитати тут: https://umoloda.kyiv.ua/number/3586/164/145736/

 

За усіх розбіжностей в оцінках діяльності наступного іменинника, не згадати його сьогодні було б неправильно. Бо, очоливши Уряд України в найскладніші часи політичної та економічної кризи, анексії Росією Криму і початку російської окупації частини Донбасу, він зумів втримати контроль над ситуацією і забезпечити умови для подальшого поступового підйому.

 

АРСЕНІЙ ЯЦЕНЮК (1974) — політик, економіст і юрист. Двічі Прем’єр-міністр України: з 27 лютого 2014 до 27 листопада 2014 року; з 27 листопада 2014 до 14 квітня 2016 року (в.о. з 12 квітня 2016).

Народився 22 травня 1974 в місті Чернівці у родині історика Петра Яценюка та філолога Марії Яценюк.

Має дві вищі освіти – «правознавство» та «облік та аудит». Захистив кандидатську дисертацію з економічних наук на тему «Організація системи банківського нагляду і регулювання в Україні».

2001 року почалася політична кар’єра Яценюка – з посади міністра економіки в АР Крим.  Наступний щабель – перший заступник голови НБУ та в.о. голови НБУ.

30 листопада 2004, під час політичної кризи, Яценюк видав постанову НБУ № 576/2004 («Про тимчасові заходи відносно діяльності банків») про тимчасову заборону на дострокове зняття банківських вкладів, що запобігло можливим негативним наслідкам політичного протистояння.

У лютому 2005 Яценюк подав у відставку і невдовзі став першим заступником голови Одеської ОДА Василя Цушка. Далі був міністром економіки України в уряді Юрія Єханурова, першим заступником глави Секретаріату президента України — представником Президента в Кабінеті Міністрів, міністром закордонних справ України.

При поданні своєї кандидатури на цю посаду у березні 2007 Арсеній Яценюк зробив наголос на пріоритеті економіки в зовнішній політиці, на євроінтеграції та виході на європейські ринки. Росію він назвав надзвичайно важливим партнером України.

Наступний етап: вибори до Верховної Ради 2007 року, на яких Блок «Наша Україна — Народна самооборона» висунув Арсенія кандидатом під третім номером свого списку. 23 листопада 2007 Яценюк склав присягу депутата и вже 4 грудня 2007 за був обраний дев’ятим головою Верховної Ради.  Його підтримали фракції «Наша Україна — Народна самооборона» і «Блок Юлії Тимошенко». На цій посаді він перебував біля року.

27 лютого 2014 року Верховна Рада проголосувала 371 голосом «за» призначення Арсенія Яценюка прем’єр-міністром України. Спікер Верховної Ради Олександр Турчинов зазначив, що це рекордна кількість голосів за історію голосувань кандидатур на цю посаду. Перебував на посаді 777 днів.

24 липня 2014 внаслідок розпаду парламентської коаліції після виходу з неї партій «Удар» та «Свобода», під час виступу з трибуни оголосив про самоусунення з посади прем’єр-міністра України, висловив небажання вступати в альтернативну коаліцію з залишками Партії регіонів і Комуністичної партії України. Головою Верховної Ради України Олександром Турчиновим було запропоновано фракціям «Удар» та «Свобода» (за основною участю яких відбувся розпад коаліції) внести технічну кандидатуру на посаду прем’єр міністра України.

Подія викликала широкий резонанс як серед прихильників так і серед скептиків, причому, об’єднувала всіх  думка, що зміна влади далась занадто дорогою ціною, щоб приймати відставку.

28 липня 2014 Яценюк повернувся до виконання обов’язків Прем’єр-міністра України, провівши закрите засідання, на якому розглянули законопроекти щодо внесення змін до держбюджету на 2014 рік. 31 липня 2014 на засіданні Верховної Ради заява Яценюка щодо відставки не була прийнята,

4 листопада 2014-го після парламентських виборів Президент Петро Порошенко підтримав кандидатуру Арсенія Яценюка на посаду прем’єр-міністра України, а 27 листопада Верховна Рада 341 голосом обрала Яценюка головою уряду. Незабаром Яценюк на спільній прес-конференції з генсеком НАТО Єнсом Столтенбергом в штаб квартирі НАТО заявив про відновлення курсу України на членство у Північноатлантичному альянсі.

9 грудня 2014 року Яценюк заявив, що Україна почала процедуру подачі позову до Міжнародного суду ООН проти Росії за порушення антитерористичної конвенції. Суму збитків від бойових дій на сході України Яценюк оцінив у 8 мільярдів доларів. 15 лютого запропонував поставити питання про репарації з боку РФ за відновлення Донецької та Луганської областей.

28 червня А. Яценюк заявив, що через 10 років Україна має на 100 % забезпечити власні потреби у природному газі й вийти з газової залежності. 7 липня заявив, що підтримує ідею створення нафтової вертикально-інтегрованої компанії разом з І. Коломойським на базі Укрнафти, Укртатнафти та державної Укртранснафти. Пізніше голова Одеської ОДА  Саакашвілі звинуватив Яценюка в тому, що він діє в інтересах Коломойського та інших олігархів.

Серед позитивних подій, які відбулися протягом двох років перебування Арсенія Яценюка на посаді голови Уряду варто відзначити:

  • вдалося відновити боєздатність ЗСУ, було створено Національну гвардію України. Видатки на безпеку і оборону було забезпечено на рівні 5,06 % ВВП (114,5 мільярдів гривень у 2016 році). Видатки на оборону у 2015 році (96 мільярди грн.) зросли на 50 % у порівнянні з 2014 роком.
  • в умовах війни Уряду вдалося врятувати економічне та фінансове становище, стабілізувати економіку і зупинити загрозу дефолту. Було реструктуризовано зовнішній борг України, в чому велику роль зіграла Наталія Яресько.
  • загальний зовнішній борг було скорочено з $73 млрд до $66 млрд. Вперше за три роки в Україні було зафіксовано ріст промислового виробництва— на 7,6 %.
  • Україна стала енергетично незалежною від Російської Федерації: вперше пройшла зиму 2015—2016 років без поставок газу від російського «Газпрому». Також було налагоджено систему диверсифікації постачання природного газу в Україну з ЄС.

Уряд Арсенія Яценюка зміг забезпечити введення в дію Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, включно із всеохоплюючою зоною вільної торгівлі Україна-ЄС.

Уряд  Яценюка усунув тіньових посередників з енергетичного ринку, були запущені прямі контракти з постачальниками. Також було запроваджено програму цільових кредитів на програми з енергоефективності.

Було створено Національне Антикорупційне Бюро та Національне агентство з запобігання корупції.

Уряд Яценюка провів перший етап масштабної економічної дерегуляції — спрощення умов для діяльності підприємництва, було проведено реорганізацію управління державними підприємствами, на конкурсних засадах замінено низку керівників великих державних компаній (ПАТ «Укртранснафта», «Укргазвидобування», «Укрнафта», Державна продовольчо-зернова компанія, «Іллічівський порт», «Аеропорт Львів»), розпочалось запровадження системи електронних закупівель ProZorro.

Вів політику жорстких санкцій щодо Росії: «Жодних угод і компромісів за рахунок України. Відновлення територіальної цілісності української держави. Повернення Донецька, Луганська і Криму. І продовження санкцій проти Російської Федерації до того моменту, доки Україна повністю не відновить свій територіальний суверенітет».

Арсеній Яценюк вперше в Україні запровадив практику щотижневих звернень до громадян. Програма «10 хвилин із Прем’єр-міністром» транслювалася щонеділі. Загалом вийшло 44 випуски.

10 квітня 2016 року  Яценюк у щотижневому відеозверненні повідомив про прийняте рішення скласти повноваження прем’єр-міністра через штучну політичну кризу. Він завив про необхідність «тотальної і радикальної реформи» політичної системи України та ухвалення нової Конституції, яка повинна збалансувати відносини в трикутнику Президент, Уряд та Верховна Рада України.

 

Пом’янемо народжених 22 травня захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.

 

ОЛЕКСАНДР КОСТЮЧЕНКО (1975-2014)— старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Димидів на Київщині. Отримав дві вищі освіти, займався холодильним обладнанням.

  • У нього була своя справа, свої мрії, і ніхто не міг навіть подумати що його життя обірветься так раптово і так далеко від рідної домівки, – розповідає його дружина.

Костюченко був мобілізований 26 березня 2014 року, в 72 ОМБР. Старший сержант механік-водій танкового взводу танкового батальйону, 72-а ОМБр.

  • Нас він оберігав, нам говорив що знаходиться в Житомирі, говорив що в нього все добре. Мріяв про перемогу і про достойне життя українців на своїй землі. Друзям говорив –«якщо не я то хто», – продовжує дружина.

Загинув Олександр 11 липня 2014 року в результаті спрацювання вибухового пристрою встановленого на дорозі на маршруті військової техніки в Луганській обл. Северодонецький р-н поблизу селища Червонопартизанськ.

 

ДМИТРО ПОНОМАРЕНКО (1981-2017) – молодший сержант Повітряних сил ЗСУ.

Народився в Чернігові, вивчився на столяра-різьбяра. Проходив військову службу у складі 7-го полку спеціального призначення «Барс» Внутрішніх військ МВС України в Ірпені, за спеціальністю — кінолог. Після служби в армії працював у пожежній частині в Славутичі. 2009 року закінчив Чернігівський інститут інформації, бізнесу і права за спеціальністю «Менеджер економічної безпеки підприємств». З 2009 по 2015 рік працював в охоронних структурах Чернігова.

Під час російської збройної агресії проти України 8 жовтня 2015 року вступив на військову службу за контрактом. Молодший сержант, водій-електрик 550-ї окремої радіолокаційної роти (м. Чернігів) 138-ї радіотехнічної бригади. У листопаді 2016 року був відряджений в зону бойових дій до складу 72-ї ОМБр, керував квадрокоптерами у підрозділі розвідки.

Загинув від кульового поранення 25 лютого 2017 року під час виконання бойового завдання поблизу смт Верхньоторецьке.

Залишилися батьки, дружина та син.

 

СЕРГІЙ ГРАЧОВ (1973-2014) — рядовий міліції, МВС України.

Народився у м. Кам’янка-Бузька Львівської області. У 1991 року закінчив Вище професійне училище № 71 м. Кам’янка-Бузька, здобув професію «Тракторист — машиніст широкого профілю, слюсар- ремонтник, водій автомобілів категорії „В“, „С“».

Учасник Євромайдану. В АТО — рядовий міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». Позивний «Ювелір».

У боях був двічі поранений, приїздив додому у відпустку. 14 вересня 2014 року загинув у бою з російською диверсійною групою біля села Піски. Того дня бійці батальйону разом із танкістами 93-ї бригади виїхали від блокпоста й потрапили під обстріл, терористи вели вогонь з чотирьох сторін.

Вдома лишилися мама, дружина, два сини, молодший 2014-го пішов у перший клас.

 

АНДРІЙ КАПЧУР (1980- 2015) — оператор-навідник на БМП 351» 3 взводу 1 роти 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Народився в селі Забойки Тернопільської області, виріс у багатодітній сім’ї, де крім нього було ще шість братів і п’ять сестер. До війни працював у сусідньому селі Драганівка в столярному цеху на підприємстві «Кузя», що займається виготовленням дитячих ліжок.

Призваний за мобілізацією в серпні 2014 року. Після навчань у Мукачевому його підрозділ відправили в зону АТО: спочатку в Попасну, потім під Дебальцеве, опорний пункт «Валера» (висота 307,5) поблизу села Санжарівка. Воював разом з односельцем Дмитром Заплітним.

 

Востаннє на зв’язок з рідними він виходив 21 січня 2015. Загинув під час бою 25 січня 2015. У цьому бою українським військовим вдалось знищити 3 танки та частину живої сили терористів. Тоді ж загинуло ще шестеро захисників України.  Довгий час вважався безвісти зниклим. Тіло Андрія Капчура знайшли лише у травні та опізнали за ДНК-тестом.

Поховали героя 19 серпня на цвинтарі в рідному селі біля могили Борцям за волю України.

 

МИКОЛА ПРУДІЙ (1995-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Великі Будища на Полтавщині. Виріс у багатодітній сім’ї. Навчався в Гадяцькому професійному аграрному ліцеї, тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва. У листопаді 2013 року пішов на військову службу за контрактом. Водій 28-ї ОМБр

З початку липня 2014-го перебував у зоні бойових дій. Загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» біля села Благодатне (Амвросіївський район). Тоді ж полягло ще п’ятеро вояків.

Без Миколи лишились мама, брат, три сестри.

 

ПАВЛО КОРНЕЛЮК (1988-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1988 року у місті Вінниця, виростав з молодшим братом. Закінчив Вінницький технічний коледж — за спеціальністю «конструювання, виробництво та технічне обслуговування радіотехнічних пристроїв», технік-конструктор. 2012 року закінчив Академію внутрішніх справ у Києві, працював дільничним у Мурованокуриловецькому райвідділку міліції; офіцер МВС. Захоплювався історією.

14 липня 2017 року уклав контракт із ЗСУ; після підготовки на полігоні у вересні поїхав на фронт. Старший солдат, розвідник-кулеметник 131-го батальйону.

13 грудня 2017-го зазнав вогнепального поранення голови від кулі снайпера — зрикошетила від удару о брус — на спостережному пункті поблизу Донецької фільтрувальної станції (у напрямку окупованого селища Крута Балка). Через 2 години помер у військовому госпіталі міста Авдіївка.

Без Павла лишились батько, мама Світлана Борисівна, брат, дружина та донька Аніта 2015 р.н.

 

ОЛЕКСІЙ ВАЩУК (1980-2014)— десантник, старший сержант ЗСУ.

Народився у Львові.

Загинув 5 вересня 2014 у бою з диверсійною групою, коли разом із побратимами біля села Цвітні Піски забезпечував відхід українських військ у Слов’яносербському районі трасою Н21.

Без Олексія лишились батьки, сестра, племінниця.

 

МАКСИМ ПРЕСНЯКОВ (1986-2015) — капітан ЗСУ,

Народився в селі Мошни, Черкаська область. Закінчив школу із золотою медаллю.

В АТО – командир розвідувальної роти 93-ї ОМБр. Він умів дбати про своїх хлопців, ненав’язливо підштовхуючи до правильних рішень. Наприклад, плиту з бронежилета, що не витримала випробувань, виставив на видному місці. І хлопці, які до того не поспішали перевіряти якість своєї броні, за кілька днів зацікавилися, що ж вони носять на собі, чи здатні рятувати ті кілограми заліза у відповідальний момент. Максим казав: “Краще нехай людина не має ніякого бронежилета, аніж оманливе відчуття безпеки”.

  • Наша розвідрота — це ніби велика сім’я, а командир був в ній за старшого, – так крізь сльози під час прощання з Максимом Пресняковим говорив зовсім юний боєць Артур.

До загибелі Максима преснякова у його розвідроті не було жодної втрати — через мудрі і виважені рішення командир зумів зберегти своїх хлопців у найтяжчі часи протистояння з окупантами. Усіх, окрім себе — його машина підірвалась на ворожій протитанковій міні, коли він у боях під Пісками, евакував  побратимів.

Залишилися батьки та молодший брат.

 

МИКОЛА ЛУЩИК (1976-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Тютюнниця на Чернігівщині, вивчився за спеціальністю «тракторист, слюсар, водій». Проходив строкову службу в лавах ЗСУ. З 2004-го працював трактористом в ДП «Корюківське лісове господарство».

Мобілізований у березні 2014-го, навідник 3-го танкового взводу 1-ї танкової роти 1-го танкового батальйону 1-ї окремої гвардійської танкової бригади. З червня 2014 року перебував в АТО.

Загинув біля смт Біле під Луганськом — від вибухової травми, внаслідок влучення в танк. Разом з ним в танку загинув механік-водій Максим Андрейченко, командир екіпажу Т-64БМ «Булат» Володимир Клименко залишився тяжкопораненим.

Без Миколи лишились мама, два брата.

 

ІГОР СЕРГІЄНКО (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Щорс (зараз – Сновськ) на Чернігівщині.  Згодом родина перебралась до Городні, де, в 2001-му році, закінчив загальноосвітню школу № 2. У 2001—2002 роках проходив строкову службу в лавах ЗСУ водієм бронетранспортера в смт Десна, в 169 навчальному центрі.

Мобілізований 15 травня 2014 року, . Служив кулеметником 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу стрілецької роти 41-го батальйону територіальної оборони Чернігівської області «Чернігів-2». Виконував завдання в АТО,

14 вересня 2014 року отримав тяжке поранення під час бою біля міста Дебальцеве Донецької області. Помер 22 вересня 2014 року в Головному військово-медичному клінічному центрі у Києві.

Без Ігоря залишились дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада