Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
22.01.2021

22 січня. Почнемо з діяча, який доклався до забезпечення тяглості українського політичного процесу на еміграції.

Далі в огляді іменинників цього дня:

  • видатний математик, засновник наукової школи;
  • останній лоцман Дніпровських порогів – невідома широкому загалу людина, в чиїй долі, однак, втілилася історія і еволюція суспільного усвідомлення складних явищ;
  • популярний свого часу оперний співак;
  • соціолог, експерт з методології соціологічних досліджень;
  • перекладач, популяризатор творчості «короля жахів» Стівена Кінга.

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами та місцевими колаборантами на Донбасі.


Починаємо:

 

МИКОЛА ЛІВИЦЬКИЙ (1907-1989), президент УНР в екзилі (1967–1989).

Народився він у дворянській родині у Жмеринці. 1920 року разом з батьком — на той час головою Ради народних міністрів Української Народної Республіки — виїхав за кордон. Закінчив економіко-соціальний факультет Женевського університету, магістр комерційних наук.

Був активістом українського студентського руху. У 1923—1939 роках секретар делегації уряду УНР при Лізі Націй. У 1938—1939 роках за дорученням уряду УНР в еміграції перебував у Карпатській Україні задля координації дій її уряду й адміністрації з екзильним урядом УНР. У 1937—1942 роках — на дипломатичній роботі в країнах Європи. У 1942 році переїхав до Києва для налагодження там політичної роботи. Невдовзі був ув’язнений гестапо.

Один із засновників і керівників Українського національного державного союзу (УНДС). Упродовж 1967—1989 — Президент УНР в екзилі. На цьому посту проявив себе як авторитарний діяч, що й спровокувало у 70-х роках конфлікт між партіями, які входили до УНРади.

Написав низку праць, у тому числі «Захід — Схід і проблематика поневолених Москвою націй».

 

МИКОЛА КОРНЄЙЧУК (1920-2003) – математик, академік НАН України.

Народився  в селі Бобрик (нині Гомельська область Білорусі). Учасник бойових дій Другій світовій війні. Був командиром мінометного взводу 20-ї гвардійської стрілецької дивізії, гвардії старший лейтенант. В боях за визволення України був двічі поранений.

В 1955 році закінчив Дніпропетровський університет і залишився працювати у ньому. З 1964 року — доктор фізико-математичних наук, З 1972 року — член-кореспондент АН УРСР. З 1974 року — завідувач відділом Інституту математики АН УРСР. Академік НАН України з 1997 року.

Основні праці — в галузі теорії наближень, екстремальних задач теорії функцій, кусково-поліноміальної апроксимації, оптимального відновлення функцій та лінійних функціоналів.

Засновник великої наукової школи. Першим знайшов точну константу в одному із варіантів Нерівності Джексона—Стєчкіна, що породило цілу течію в теорії наближень із знаходження точних констант в інших варіантах цієї нерівності.

Розробив принципово новий метод вирішення екстремальних проблем теорії функцій, за допомогою якого отримав точні рішення багатьох важливих завдань теорії наближень. Автор кількох монографій, одна з яких – «Точні константи в теорії наближень» – написана на замовлення всесвітньо відомої серії “Енциклопедія математики і її додатків”, опублікованій видавництвом Кембриджського університету.

Тим, хто знається на математиці, можливо, буде цікаво зазирнути сюди: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/156898/01-Editorial.pdf?sequence=1

 

А зараз йтиметься про скромну, невідому широкому загалу людину. Втім, в долях таких людей часто втюлюється історія, відображається еволюція суспільного усвідомлення складних явищ і розкривається сила людського духу.

 

ГРИГОРІЙ ОМЕЛЬЧЕНКО (1911- 2002) — останній лоцман дніпрових порогів, освітянин, громадський діяч.

Народився в селі Лоцманська Кам’янка (нині район міста Дніпра) у родині лоцманів.

Дев’ятнадцятирічним став отаманом плоту, а в 21 рік — помічником лоцмана. З 1929 року, після того, як його земельний наділ, успадкований від предків, відібрала совєтська влада, пішов працювати у колгосп. Закінчів вечірню школу, а 1937 року – Геолого-географічний факультет Харківського університету, працював учителем географії та астрономії.

Пройшов нацистсько-радянську війну від початку до кінця, був офіцером-артилеристом, отримав контузію, а після закінчення війни ще рік служив в окупаційних військах на території Австрії, Угорщини, Болгарії. Після повернення з армії працював директором дитячого будинку.

Голод 1946 року, смерть тисяч людей, настільки вразили його, що Григорій Омельченко написав про це листа до ЦК КПУ. Відповідь отримав дуже швидко — як «ворог народу» був засуджений на 10 років. Пройшов табори у Сибіру, на Амгуні, Амурі та Сахаліні. Реабілітацію «за відсутністю складу злочину» отримав тільки у 1961 році.

Знову вчителював, але був звільнений за те, що учням сказав: «Мазепа ніколи не був зрадником України».

Найбільша його громадська активність припала на 1970-1990-ті роки, коли вже був на пенсії. З 1970 року у мсцевих школах проводив уроки рідної природи, мужності, народознавства. У товаристві «Просвіта» ім. Шевченка Григорій Омельченко мав посвідченням № 1, був також одним із засновників Січеславської краєвої організації Народного руху України (засновчі збори 1989 року відбулися на його садибі).

З ініціативи Омельченка у школі та дитсадочку Лоцманської Кам’янки з російської мови перейшли на українську. У рідному селищі він 1994 року створив музей дніпровських лоцманів і майже до останніх днів свого проводив там екскурсії. Любив розповідати, як ще у юності бачив Дмитра Яворницького, коли той спілкувався з лоцманами. Написав книгу «Спогади лоцмана порогів Дніпрових», згодом у дещо зміненому вигляді вона була перевидана під назвою «Дніпрові лицарі».

Більше про цю людину можна почитати тут: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Hryhoriy_Omelchenko_z_didapradida_lotsman

А про дніпровських лоцманів – лицарів дніпрових порогів цікавий есей тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/2465482-licari-dniprovih-porogiv.html

 

АНАТОЛІЙ МОКРЕНКО (1933-2020) — оперний співак (баритон).

Народився в смт Терни на  Сумщині. Як і видатний оперний співак Анатолій Солов’яненко, Мокренко спочатку здобув інженерну освіту.  1956 він закінчив Київський політехнічний інститут, а вже 1963 — Київську консерваторію.

В 1963-1968 роках працює солістом оперної студії консерваторії. З 1968 року – соліст Київського державного академічного театру опери і балету УРСР ім. Шевченка (тепер-Національна опера України). В 1991-1999 роках – генеральний директор-художній керівник Національної опери України.

Знявся у телефільмі “Люція ді Ламмермур, кінофільмах: “Тигролови”, Чорна рада”, “Поет і княжна”, “Богдан Хмельницький” та інших. Видав книги спогадів: “У серці-рідна Україна», “Знайти себе”.

В своєму рідному селі щорічно проводив регіональний фестиваль хорового співу серед дитячих колективів “Співаймо разом!”

Був одним з фундаторів і активним членом Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

На Ютубі чимало записів Анатолія Мокренка, наприклад:

https://www.youtube.com/watch?v=gQ5tAW9DHfE&list=PL4MXzJ4pFQVwUbDdxXlVmiBTSTQCGdNSO&index=13

 

ВОЛОДИМИР ПАНІОТТО (1947) – соціолог, один із засновників і гендиректор Київського міжнародного інституту соціології.

Після закінчення механіко-математичного факультету Київського університету ім. Шевченка у 1970 році працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР, пізніше завідуючим сектором комп’ютерного моделювання соціальних процесів.

У 1990 року очолив відділ методології та методів соціології Інституту соціології НАН України.

Протягом 1991–1992 років працював на посаді професора Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

У 1992 році за ініціативи Валерія Хмелька та допомоги з боку Володимира Паніотто та Майкла Сваффордабуло створено Київський міжнародний інститут соціології, директором якого став Паніотто. Того ж року він посів посаду професора Національного університету «Києво-Могилянська академія».

У 1993 та 1995 роках проходив стажування у Колумбійському та Мюнхенському університетах, а також працював професором в Університеті Джона Гопкінса.

Брав участь у розробці методології екзит-полів, що проводилися Київським міжнародним інститутом соціології та групою компаній під назвою «Національний екзит-пол». Великий суспільний резонанс, неоднозначну оцінку та численні дискусії як в Україні так і у Росії спричинили екзит-поли президентських виборів 2004 року.

Володимир Паніотто є членом багатьох міжнародних соціологічних асоціацій.

Він відомий як експерт з питань методології соціологічних досліджень. ДО його наукових інтересів також належать теми дослідження бідності; престижу професій; аналізу соціометричних даних; ксенофобії.

Надзвичайно корисні матеріали Паніотто для розуміння того як працюють соціологія та пропаганда і як вони пов’язані, а також про те, як росіяни ставляться до нас і ми – до них:

https://www.pravda.com.ua/articles/2019/02/4/7205638/

https://www.pravda.com.ua/columns/2019/12/20/7235410/

 

ОЛЕКСАНДР КРАСЮК (1954) – культуролог, письменник, популяризатор творчості Стівена Кінга.

Народився в місті Запоріжжі у робітничій родині. Офіційно закінчив лише два навчальних заклади: школу (єдина «п’ятірка» в атестаті — з англійської мови) та музичне училище (грав на фаготі).  І де тільки не працював: газетником на поштамті; музикантом в багатьох містах СРСР; рятувальником у Криму; сторожем у райвідділі міліції; кравцем удома; журналістом в різних виданнях; копірайтером, редактором, ідеологом у книжковому видавництві і всюди спорадичним перекладачем. Книжки перекладає понад 30 років.

Широкому загалу Красюк найбільш відомий як перекладач романів короля жахів Стівена  Кінга та «батька» доктора Лектера – Томаса Гарріса.

Також Красюк є автором п’ятитомної тримовної «Ілюстрованої енциклопедії Запорізької області», книжки-дослідження про Івана Павла ІІ «Папа й Україна», численних критичних, науково-популярних, провокативних публікацій у друкованих та електронних ЗМІ.

У професійному доробку Красюка — літературне редагування книжок Ірени Карпи, Юрія Іздрика, Любка Дереша, Олеся Ульяненка.

В перекладах Красюк перш за все ставить за мету якомога точніше відтворити літературний стиль автора твору. Кожний переклад Красюка — це ще й велике культурно-історичне дослідження, невеличка частка результатів якого знаходить місце в коментарях, що ними перекладач оснащує кожен свій доробок, чим допомагає читачеві не тільки краще зрозуміти авторський текст, а й відчути його невловну іншими методами національно-побутову атмосферу.

Олександр Красюк активно бере участь у заходах, присвячених «українському» Стівену Кінгу, популяризує творчість письменника і пояснює українському читачєві її особливості.

До слова, хто цікавиться якістю перекладів – того може зацікавити стаття (про Красюка там теж йдеться): https://gazeta.ua/articles/chistota-movlennya/_ak-rosijski-perekladi-psuyut-svitovu-literaturu-rozvidka-na-prikladi-knig/647200?mobile=true

 

І як завжди, пом’янемо наших захисників, народжених в цей день

 

СТАНІСЛАВ ДУБЯГА (1988-2014) – десантник, солдат ЗСУ.

Народився у Кривому розі. Закінчив Криворізький професійний транспортно-металургійний ліцей за спеціальністю «машиніст електровоза». Мобілізований у березні 2014 як доброволець. Стрілець-зенітник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ.

У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД десантники вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

Перший літак приземлився в аеропорту. А другий Іл-76 МД під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, в тому числі і Станіслав Дубяга, — загинули. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Шестеро із загиблих десантників — мешканці Кривого Рогу: старший лейтенант Алтунін Валерій Володимирович, сержант Рєзніков Євгеній Сергійович, молодший сержант Коснар Павло Леонідович, старший солдат Самохін Антон Олексійович, солдати Гайдук Ілля Віталійович і Дубяга Станіслав Вікторович.

 

В тому ж літаку знаходився і АНДРІЙ ШУЛЬГА (1993-2014)— десантник, солдат ЗСУ.

Народився у смт Димурине на з Дніпропетровщині. Проходив військову службу за контрактом у Дніпропетровській десантній бригаді Високомобільних десантних військ ЗСУ.

У Андрія залишились цивільна дружина та донька.

 

ІВАН ВОЙТЕНКО (1974 – 2018) — старший прапорщик ЗСУ.

Народився у с. Вільна Тарасівка на Київщині. Після строкової служби пройшов Звільнившись, вже у березні 1994 року призвався на надстрокову службу. Згодом був призначений старшиною роти інженерно-саперного батальйону 72-ї бригади.

На війні з 2014 року; пройшов бої за Савур-Могилу, виходив з Ізваринського котла, обороняв Волноваху та Авдіївку.

27 липня 2018-го загинув в районі селища Новолуганське внаслідок підриву у часі проведення інженерної розвідки на лінії зіткнення: командир залишився прикривати відхід групи, яка зняла кілька ворожих мін. Виходячи останнім, коли бійці вже дісталися своїх позицій, Іван підірвався на фугасі.

Залишилися дружина, донька і син-військовослужбовець.

 

ОЛЕКСАНДР СТРЕЛЮК (1982-2015) – старший сержант ЗСУ.

Народився у с Косаківка на Херсонщині у багатодітній родині. З дитинства захоплювався спортом. Після служби в армії служив у міліції. Займався спортом, навчався в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого (Харків).

З 2013 — військовослужбовець 801-го окремого загону боротьби з підводними диверсійними силами та засобами, м. Севастополь. Після окупації Криму російськими військами навесні 2014 року виїхав із Севастополя до Одеси, де продовжив служити Україні; інструктор команди спеціальних операцій. В Одесі одружився.

Подавав рапорти на переведення в зону АТО. З січня 2015 брав участь в АТО, на півдні Донецької області, — кулеметник.

Загинув 2 березня 2015 о 12:40 в секторі «М» (Маріуполь) під час бойового зіткнення з ДРГ противника. Розвідгрупа отримала завдання перевірити один з блокпостів, і коли заїхала до села Пищевик, зіштовхнулася з російськими терористами. В автівці було шестеро бійців, один загинув на місці, другий помер дорогою до лікарні, ще двоє були поранені, один з них — важко.

Залишилась дружина, яка на той час була вагітна. Вона також служить у ВМС ЗСУ за контрактом.

 

ОЛЕКСАНДР КОВТУН (1985—2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Клишки на Сумщині. Закінчив Путивльський коледж Сумського національного аграрного університету. Після проходження строкової служби в ЗСУ працював у охоронних структурах.

У часі війни служив за мобілізацією. 5 листопада 2016-го підписав контракт, старший солдат, старший стрілець 13-го батальйону «Чернігів-1». На фронті перебував з липня 2017 року.

1 січня 2018-го виконував завдання на спостережному пункті. О 1-й ночі внаслідок підриву на вибуховому пристрої поблизу Новотошківського зазнав множинних поранень, несумісних з життям.

Без Олександра лишились батько і сестра.

 

СЕРГІЙ ЄПІФАНОВ (1983-2014) — прикордонник, старшина ДПСУ.

Народився в селі Львівка Черкаської області. У батьків був єдиним сином.

Проходив строкову військову службу у лавах Збройних Сил України. Після звільнення в запас працював механізатором. Згодом вступив на службу за контрактом в Оршанський навчальний центр ДПСУ.

З 2011 року заочно навчався у Навчально-науковому інституті фізичної культури, спорту і здоров’я Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького за спеціальністю «Фізичне виховання».

Старшина, начальник майстерні відділення забезпечення спеціальними засобами відділу інженерного та технічного забезпечення Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України, селище Оршанець, Черкаська область.

З весни 2014 року брав участь в АТО. У червні відбув на Схід для супроводження та заміни складу мото-маневреної групи. 13 червня 2014 року оршанські прикордонники прибули до розташування Бердянського прикордонного загону.

14 червня 2014 року близько 10:00 на околиці міста Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», проросійськи терористи обстріляли із засідки колону автомобілів Державної прикордонної служби, яка направлялась на ротацію до підрозділів ДПСУ із вантажем провізії та речового майна.

Колону чекали і для засідки обрали відкрите пристріляне місце на мосту. Терористи зробили по колоні три постріли з гранатометів і відкрили вогонь з автоматів. Один постріл з гранатомету влучив у кабіну автомобіля МАЗ, який перевозив боєприпаси. В кабіні перебували службовець (водій) Олександр Островський і прапорщик Володимир Гречаний. В результаті вибуху Островський одразу загинув, а Гречаний дістав тяжкі поранення і помер на операційному столі в Маріупольській міській лікарні.

Другий постріл з гранатомета потрапив у задню частину автобуса, який перевозив особовий склад. Військовослужбовці покинули машину та вступили у бій. По них працювали снайпери. Майор Микола Зайцев і старшина Сергій Єпіфанов загинули від снайперських куль у голову, коли переміщувалися до укриття. Майор Віталій Вінніченко був в автобусі, що рухався у хвості колони. Розривна куля влучила йому під бронежилет, у незахищену зону під рукою, і розірвала печінку. За годину він помер у кареті швидкої допомоги.

Бій тривав близько півгодини, загинули 5 прикордонників Оршанського Навчального центру. Згодом на допомогу надійшла група з Донецького прикордонного загону, а за кілька хвилин і бійці Національної гвардії. Ще 7 прикордонників у тому бою зазнали поранень.

Залишилися батьки, дружина та дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада