Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.08.2020

22 серпня. Почнемо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні. На Євромайдані він допомагав будувати барикади, вивозив поранених, знімкував найнебезпечніші події, але участі у силових протистояннях брав. Втім, це не врятувало його від кулі снайпера – посіпаки режиму вибивали усіх, хто посмів брати участь у протесті…

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • учений-фізик, дослідник історії української науки, біограф Івана Пулюя;
  • художник, у доробку якого – 32 портрети ліквідаторв наслідків аварії на ЧАЕС;
  • акторка театру та кіно, що стала знаменитою після ролі Роксолани в однойменному телесеріалі;
  • перекладач франкомовної літератури, поет, письменник.

І неодмінно пом’янемо народжених цього дня захисників України від збройної навали «русского міра».


А почнемо з людини, яка брала участь у захисті України від авторитарного проросійського режиму Януковича:

ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧУК (1974-2014) — учасник Євромайдану, загинув від кулі снайпера. Боєць Небесної Сотні, Герой України.

ЗакінчивМалинський лісогосподарський  коледж, вчився у Германії. Працював в охороні, медежером, але знайшов себе в іншому. До Майдану заробляв ремонтами, був майстром своєї справи – не він шукав клієнтів, а вони його. Любив піші туристичні походи, захоплювався фотографією.

Втім, Володимир не замикався на приватному житті – вже у часи Помаранчевої революції брав участь у масовому протесті.

Був активістом Євромайдану від самого його початку. Рідні кажуть, що він не брав безпосередньої участі в силовому протистоянні, не жив постійно на Майдані, але був активним учасником подій. Привозив продукти, допомагав волонтерам-медикам, вивозив поранених, будував барикади, прибирав вулицю, знімав фото і відео гарячих подій. Як і багато інших громадян підтримував своєї присутністю передові ряди. Часто приходив на Майдан разом з дружино, яка повністю поділяла його погляди.

20 лютого 2014 року він також був на Майдані. Після того, як наступило затишшя після ранкового розстрілу протестувальників на вулиці Інститутській, мирні люди зайшли в «Жовтневий палац», який нещодавно був залишений силовиками. Серед цих людей були і Володимир Мельнічук з дружиною Марією – допомагали робити прибирання в приміщенні.

Близько 17 години вечора вийшли звідси назовні на оглядовий майданчик біля «Жовтневого палацу», де планували зустрітись зі своїм товаришем. На цей момент ранкова стрілянина на вулиці Інститутській вже припинилась, вже сідало сонце.

Володимир саме розмовляв по телефону зі своєю мамою, обіцяючи їй скоро повернутись додому. Але в цю мить пролунав іще один постріл. Володимир Мельнічук був без каски та будь-якого захисту, снайпер вистрелив саме в нього. Куля влучила в шию саме в той момент, коли він в телефонну трубку промовив слово «мамо…». Це було останнє слово, яке він встиг промовити у своєму житті.

 

ВАСИЛЬ ШЕНДЕРОВСЬКИЙ (1942) — фізик-теоретик, дослідник історії науки.

Народився 1942 року в містечку Заставні на Буковині. Закінчив із відзнакою фізико-математичний факультет Чернівецького університету. Після проходження строкової служби влаштувався інженером, а згодом науковим співробітником Інституту фізики АН УРСР.

Згодом закінчив аспірантуру в Інституті фізики АН України за спеціальністю «Теоретична фізика», захистив кандидатську, а 1984 року докторську дисертацію. Провідний науковий співробітник Інституту фізики НАН України. Віце-президент Українського фізичного товариства.

Наукову діяльність Василь Шендеровський поєднує з популяризацією науки і дослідженнями доль науковців, українського походження.

Автор і співавтор понад 500 наукових, науково-популярних і публіцистичних праць. Активний учасник української наукової фізичної термінології.

Також Василь Шендеровський — ініціатор, організатор і виконавчий директор Міжнародного енциклопедичного бюро з фізики, діяльність якого скеровано на створення українською мовою «Енциклопедії фізики», словників, посібників з фізики та історії науки.

Започаткував авторську програму «Нехай не гасне світ науки» і п’ять років вів її разом з журналісткою Еммою Бабчук на першому каналі Українського національного радіо. Вийшло 125 передач про видатних українських учених, які з різних причин були маловідомими або замовчуваними.

Почитати інтерв’ю з вченим: http://www.iop.kiev.ua/ua/ntervyu-vasilya-shenderovskogo-doktora-fziko-matematichnih-nauk-profesora-nstitutu-fziki-nanu/

 

ДМИТРО НАГУРНИЙ (1946-2019) — живописець, графік, монументаліст.

Народився у Москві. Закінчив Київський державний художній інститут (1975). До цього навчався на факультеті книжкової графіки Львівського поліграфічного інституту. По закінченні вишу у Києві, працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. З того часу бере участь у виставках, загалом провів десятки виставок, значна частина з них  відбувалася за кордоном іще з кінця 70-х років.

У 1986 році здійснив кількамісячне відрядження у Чорнобиль, де створив 32 портрети ліквідаторів.

Твори Нагурного знаходяться у колекціях та музеях України, Бельгії, Італії, Німеччини, Росії, Фінляндії.

Почитати, що розповідає сам художник про деякі свої твори – як виникала ідея, яку думку закладено в полотнах, якими технічними засобами досягається потрібний ефект: http://uartlib.org/dmytro-nagurnyj-transtsendentalne-tvorennya-obraziv/

 

ОЛЬГА СУМСЬКА (1966) — акторка театру і кіно, телеведуча.

Народилась у відомій акторській сім’ї Сумських. Стала другою дитиною в сім’ї, старша сестра — знана акторка Наталія Сумська (нар. 22 квітня 1956). Батьки — актори Національного драматичного театру імені Івана Франка — В’ячеслав Сумський (народний артист України) та заслужена артистка УРСР Ганна Опанасенко-Сумська.

Уперше на сцену вийшла в п’ятирічному віці у виставі «Дженні Герхардт» в Запорізькому українському драматичному театрі ім. М. Щорса.

1987 р. закінчила акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Найулюбленіший жанр Сумської — кіно. Ще в 16-річному віці вона знімалась у «Вечорах на хуторі біля Диканьки». Причому, зіграла аж три ролі одночасно: Панночки, Музи і Сотниківної. За словами актриси, найбільшу славу їй принесла роль Роксолани у однойменному багатосерійному фільмі, який був популярним наприкінці 90-х.

Майже 20 років актриса віддала київському Театрі російської драми імені Лесі Українки.  А потім пішла у «вільне плавання», не бажаючи брати участь у закулісних інтригах. Відсутність театральної «прописки» — це, насамперед, свобода творчості, вважає акторка. Сумська любить яскраві проекти і співпрацює з різними театральними компаніями.

В різні роки Ольга Сумська вела програми «Імперія кіно» на телеканалі «1+1», та «Ранок з „Інтером“» і «Місце зустрічі» на «Інтері», брала участь у програмах «Битва екстрасенсів» на каналі СТБ.

Крім серіалу «Роксолана», який став візитівкою актриси, Ольга Сумська знялася в десятках фільмів, зокрема це «Голос трави», «Пастка», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Кілька любовних історій», «Останній москаль», «Тигролови».

 

ДМИТРО ЧИСТЯК (1987) — письменник, перекладач з французької.

Здобув вищу освіту у Київському національному університеті ім. Шевченка (Інститут філології, спеціальність: французька, англійська мови та літератури), доцент кафедри романської філології цього ж вишу, доктор філологічних наук.

Знавець франкомовної бельгійської літератури, консультант Європейського центру художнього перекладу (Бельгія).

Автор поетичних і прозових творів, літературознавчих і мовознавчих досліджень, літературно-критичних статей, численних перекладів.

Завідувач відділу фракофонії наукового часопису «Мова та історія», координатор видавничих серій у низці київських, паризьких і брюссельських видавництв. Бере участь у роботі низки інших міжнародних наукових та літературних організацій у Бельгії, Франції, Чорногорії, Швейцарії, Словенії, Італії, Румунії, Греції, Туреччині.

Інтерв’ю з письменником і перекладачем:

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/kultura-yaka-vivershila-kiyivsku-poetichnu-shkolu-ta-himerniy-roman-plive-v

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі.

ВІКТОР ЗІЛІНСЬКИЙ (1967-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у смт Веселинове на Миколаївщині. В цивільному житті займався ремонтом автотранспортних засобів.

Боронити Україну пішов добровольцем — у третю хвилю мобілізації 21 серпня 2014-го, коли вже  почало ставати зрозуміло, що ворога швидко не здолати. Місяць проходив підготовку у 169-му навчальному центрі Сухопутних військ, був направлений до зони бойових дій. Солдат, 24-та механізована бригада.

Загинув 31 жовтня 2014-го під час виконання бойового завдання в районі села Сміле (Слов’яносербський район).

Без Віктора лишились дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР ЯРКОВ (1972-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Бармашове Миколаївської області. Все життя прожив у селі Добре Баштанського району. Закінчив Кіровоградський технікум радіоелектроніки. Працював майстром телевізійної апаратури, працівником Укрзалізниці: Миколаївської дистанції сигналізації і зв’язку та Миколаївського ДЕПО.

В РА служив у 56-й десантно-штурмовій бригаді. Під час служби в РА перебував на кордоні з Афганістаном.

З липня 2014-го — доброволець; водій, 42-й окремий мотопіхотний батальйон — 57-ма окрема мотопіхотна бригада. Розвідник, кільканадцять разів був на території, зайнятій терористами, діставши розвіддані.

11 грудня 2014-го загинув під час виконання бойового завдання біля Луганського.

Без Олександра лишилися мама, дружина, двоє дітей.

 

АНДРІЙ ШЕРШЕНЬ (1981-2014) —спецпризначенець, старшина ЗСУ.

Народився на Буковині в селі Стара Жадова. Згодом року родина переїхала на Херсонщину, до села Хлібодарівка. Після школи продовжив навчання у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка, на фізико-математичному факультеті, але згодом обрав для себе професію військового.

Військову службу розпочав в смт Первомайське АР Крим, у полку спеціального призначення, який 2003 року був передислокований у м. Кропивницький (на той час Кіровоград).

Брав участь у миротворчих операціях в Іраку та Кувейті. Спортсмен, інструктор зі снайпінгу, займався альпінізмом. Учасник парашутної команди полку, здійснив понад 200 стрибків на різних видах парашутів з різних типів військово-транспортної авіації.

Заступник командира групи спеціального призначення 1-го загону спецпризначення 3-го окремого полку спецпризначення.

З початком російської збройної агресії проти України брав участь в АТО. Разом з волонтерами власноруч почав розробляти нову гвинтівку для снайперів.

28 липня 2014 розвідгрупа з 19 військовослужбовців 3-го полку під загальним командуванням підполковника Сергія Лисенка виїхала в район міста Сніжне на спецзавдання з евакуації пілотів збитого літака Су-25. Вони успішно провели операцію з порятунку одного пілота збитого штурмовика і заночували на території закинутої ферми поблизу села Латишеве.

Власник ферми 61-річний Микола Бутрименко зустрів військових і запросив їх переночувати в ангарі, а сам виїхав до Сніжного і доніс про це терористам, які приїхали на бронетехніці і оточили ферму 29 липня. В нерівному бою під час прориву загинули 10 спецпризначенців: підполковник Сергій Лисенко, капітан Кирило Андреєнко, капітан Тарас Карпа (вважався зниклим безвісти), старшина Андрій Шершень, старшина Олексій Глобенко, сержант Анатолій Бузуляк, старші солдати Сергій Гришин (вважався зниклим безвісти), Лев Панков, Ярослав Шимчик та Роман Рикалов (вважався зниклим безвісти). Четверо бійців, які перебували в секретах, самостійно дістались до розташування своїх військ. П’ятеро поранених потрапили у полон, згодом їх звільнили за обміном.

Без Андрія залишились батьки, дружина та син.

27 червня 2016 було затримано зрадника Бутрименка, який навів російських терористів на місце розташування українського підрозділу.

 

РОМАН БОЙКО (1988-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у селі Михайлівка Кіровоградської області. Батько Романа рано помер, а мати одна виховувала двох синів. Строкову службу в армії Роман проходив у сухопутних військах наземно-повітряної оборони, потім працював. У вересні 2014 року був призваний до війська за мобілізацією. Служив стрільцем-санітаром у 28-ма ОМБр.

29 листопада 2014 року о 23:50 члени російсько-терористичних угруповань почали обстріл взводного опорного пункту ЗСУ із стрілецької зброї. Одна з куль влучила у Романа Бойка.

Залишилися мама і брат.

 

МИКОЛА ФЛЕРКО (1978-2015) — солдат Добровольчого українського корпусу.

Народився у с. Деркачи на Хмельниччині, проживав у місті Кам’янець-Подільський.

В часі війни — боєць 2-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». За відгуками побратимів, мав «золоті руки», в зоні бойових дій доводив до ладу військову техніку, ремонтував машини.

28 лютого 2015-го супроводжував двох журналістів у селі Піски Ясинуватського району. Внаслідок мінометного обстрілу знімальної групи російськими терористами від осколкових поранень загинув Микола-«Танчик» й фотокореспондент газети «Сегодня» Сергій Ніколаєв — помер від поранень на операційному столі.

Без Миколи лишилися мама, цивільна дружина, донька.

 

МАКСИМ ЖЕКОВ (1985-2014)— молодший лейтенант МВС України.

Народився в Севастополі, виріс у Олександрівці, вчився в місцевій школі. У 2008 року закінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого — правознавець. З 2013 року займав посаду завідувача сектору правової допомоги Фонду соціального захисту інвалідів України в Херсонській області.

У червні 2014 зголосився добровольцем і став старшим інспектором взводу батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон».

Загинув 26 серпня 2014 року у часі боїв під Іловайськом.

Лишилася сестра.

 

ОЛЕКСІЙ КОРОБЕНКОВ (1990- 2014)  — старший лейтенант ЗСУ.

Проживав у селі Олександрівка на Сумщині. 2008 року вступив на факультет військової підготовки Харківського політехнічного інституту.

Заступник командира механізованої роти з озброєння, 30-та окрема механізована бригада.

28 липня 2014 року загинув під час обстрілу з РСЗВ «Град» — приблизно о 1-й годині ночі, поблизу висоти Савур-могила.

 

ВОЛОДИМИР ТОМІЛІН (1990-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Малинівка Рівненської області, тут закінчив школу, навчався в ПТУ № 1 міста Рівне. 2008 року був призваний до Збройних сил України. Демобілізувавшись, повернувся в Малинівку, створив сім’ю.

Мобілізований 9 березня 2015 року, в зоні бойових дій у Донецькій області — з 24 квітня 2015-го; старший солдат, стрілець 28-ї ОМБр.

20 липня 2015-го загинув під час мінометного обстрілу терористами поблизу міста Красногорівка Мар’їнського району.

Без Володимира лишилися мама, дружина, кількамісячна донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада