Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.02.2021

22 лютого. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні. Сьогодні він міг би в колі родини і друзів відзначати 65-ліття… Якби один із снайперів, що намагалися придушити народний протест, не поцілив йому в голову.

Далі в огляді:

– учасник національно-визвольного руху, політв’язень совєтських часів, співавтор Декларації незалежності України,

– учасник битви під Крутами, який залишив дуже цінні спогаді;

– поет, який прожив дуже мало, втім, залишив по собі чудові вірші, в яких гармонійно поєднується ліричні і громадянські теми;

– художник, один із творців найкрасивішої станцію київського метро – «Золоті ворота»;

– архітектор, за проектами якого збудовано чимало християнських храмів різних конфесій на Житомирщині, Київщині та Волині;

–  перекладач, поет і видавець, завдяки якому в українському книжковому просторі з’являється чимало сучасної актуальної прози.

Також пом’янемо народжених 22 лютого захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра».


Отже, починаємо огляд:

ВОЛОДИМИР КІЩУК (1956-2014) — учасник Євромайдану, який загинув від кулі снайпера.

Народився у селі Новгород Запорізької області у родині колишніх політв’язнів, репресованих радянською владою. Невдовзі після його народження родина переїхала на батьківщину матері у Димер Київської області. Жили дуже бідно, тому деякий час Володимир виховувався у дитячому будинку. Вивчився в Києві на зварювальника. Служив у лавах РА у Білорусі, в танкових військах. Жив у Димері.

За словами рідних, був патріотом України, підтримував Євромайдан не тільки морально – часто відвозив туди ліки та продукти, намагався бути там у відповідальні моменти.

18 лютого зранку Володимир прибув до Києва, до 14:00 з ним був зв’язок, старша дочка розмовляла з ним по телефону, каже, що у батька був піднесений настрій, бо він разом з великою кількістю людей відстоював права. Після цього на дзвінки не відповідав.

Близько 19:00 родина дізналась про загибель Володимира.

Він загинув 18 лютого одним з перших після сутичок біля Верховної Ради під час проби силового придушення протесту. Снайпер стріляв по натовпу з дахів, влучив Кіщуку в голову.

На його похорон у Димері люди приходили з прапорами України – Володимира хоронили як героя. Згодом йому було присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно).

 

Звернемося до більш ранніх часів – коли за совєтів діяв національно-визвольний рух. Сьогодні святкує день народження один з його учасників:

 

ОЛЕСЬ ШЕВЧЕНКО (1940) — український політичний діяч,  дисидент і політв’язень . Народний депутат України 12(1) скликання. Співавтор Декларації про державний суверенітет України. Входив до Народної ради. Обіймав ряд посад у національно-демократичних організаціях, член Української Гельсінської групи.

Олесь Євгенович народився в місті Сквира Київської області. Вивчився на електрика, працював на Київському деревообробному комбінаті, відслужив в армії. проходив строкову службу в армії.

1969 року закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Ще студентом дописув до «Київської правди», працював літературним редактором Київського комбінату масової реклами. Після закінчення університету працював референтом відділу преси Українського товариства дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами. У 1969 -1980 роках — відповідальний секретар видання «Український біохімічний журнал» Академії наук України.

У 1960-х роках Олесь Шевченко організовував студентські протести проти дискримінації української мови в Україні. В 1970-х роках нелегально виготовляв і поширював антирадянський «самвидав», зокрема нелегальний журнал «Український вісник». У 1973 році — один з організаторів нелегального «Об’єднаного революційного фронту», який проіснував понад рік, не бувши виявленим. Також Шевченко створив громадський фонд допомоги дітям українських політв’язнів.

31 березня 1980 року Олесь Шевченко був заарештований в Київській міській лікарні № 3, де лікувався у зв’язку з загостренням виразки дванадцятипалої кишки. Надалі упродовж слідства йому відмовляли в медичній допомозі, хоч мав хворе серце і болі в шлунку.

Справу Олеся Шевченка, Степана Хмари і Віталія Шевченка (в 16 томах) розглядав Львівський обласний суд 15-24 грудня 1980 року.  Шевченка засудили до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 років заслання за статтею «антирадянська агітація та пропаганда».

У таборі в Пермській області він брав участь у всіх групових акціях політичного протесту. Через це ще до закінчення 5-річного ув’язнення на Шевченка були складені матеріали для нового засудження (про це йому повідомив начальник загону), але смерть тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС Черненка і непевна політика Горбачова завадили цьому.

Заслання відбував у Казахстані. Звільнений від заслання 30 квітня 1987 року за ініціативою нового кремлівського керівництва.

Після звільнення Шевченко був позбавлений можливості працювати журналістом, працював у Подільській археологічній експедиції як землекоп, згодом був відповідальним секретарем «Українського біохімічного журналу».

Заснував Український культурологічний клуб (УКК) — першу незалежну громадську організацію в Радянській Україні. Протягом 1987—1988 років УКК за активної участі Шевченка провів чимало резонансних публічних заходів у Києві і став фактичним детонатором майбутніх революційних подій в Україні. Зокрема 26 квітня 1988 року УКК організував мітинг, присвячений другій річниці Чорнобильської катастрофи, за що Шевченко був заарештований на 15 діб.

У липні 1988 року на русанівському шкільному стадіоні відбулися установчі збори Київської філії Української Гельсінської Спілки (УГС), де, на пропозицію В’ячеслава Чорновола, Шевченко був обраний її головою.

Талановитий лідер і оратор, Шевченко був організатором і ведучим численних мітингів та маніфестацій. 19 листопада 1989 року він був координатором небаченої в Києві 20-тисячної похоронної процесії перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого.

7 листопада 1994 року Шевченко був організатором і керівником несанкціонованої владою 14-тисячної Скорботної ходи пам’яті жертв комуністичного режиму по Хрещатику та несанкціонованого мітингу на пл. Жовтневої Революції.

У 1990 році Шевченко був висунутий кандидатом у депутати Верховної Ради України загальною конференцією викладачів і студентів Київського університету ім. Т. Шевченка, на якій у другому турі таємного голосування переміг ректора університету академіка В. Скопенка. Так само був висунутий кандидатом у депутати Верховної Ради України загальною конференцією викладачів і студентів Української сільськогосподарської академії та колективом науковців Інституту математики Академії наук України.

18 березня 1990 року Шевченка було обрано депутатом Верховної Ради України від Голосіївського округу (Київ). У Верховній Раді О. Шевченко працював у комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, входив до фракції «Народна Рада».

У 1990—1995 роках — член Проводу Української республіканської партії (УРП), заступник її голови, голова Київської організації УРП. У 1997—1999 роках — член Центрального Проводу Народного Руху України.

Надзвичайно цікаве інтерв’ю з Олесем Шевченком – і про совєтські реаліі, і про сьогодення: https://espreso.tv/article/2016/09/04/oles_shevchenko

 

Раз вже пішли за зворотною хронологію – то згадаємо борця за Україну ще раніших часів.

 

НИКИФОР АВРАМЕНКО (1893-1973) — сотник армії Української Народної Республіки, учасник бою під Крутами. Автор книги «Спомини запорожця».

Народився місті Верхньодніпровськ Катеринославської губернії. У 1916 році закінчив Миколаївське інженерне училище. Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений відзнакою Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — поручник.

З листопада 1917 року служив у військах Української Центральної Ради. З 1918 року — комендант штабу Лівобережного фронту під командуванням полковника Петра Болбочана.

З 1919 року — комендант штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. У серпні 1920 року у боях з червоноармійцями отримав поранення.

На еміграції жив у Польщі. Тривалий час мешкав у Познані. Помер у 1973 році.

Автор книги — документального свідоцтва «Спомини запорожця».

Книга написана в рідкісному для української літератури жанрі «документального свідоцтва», вражає відвертістю та безпосередністю. Події в Україні першої половини ХХ століття постають крізь особистісне сприйняття простої людини, чия молодість припала на роки Визвольної війни. Дитинство в Запоріжжі початку минулого століття, фронти Першої світової, становлення української армії, бої українських військ у 1917—1919 рр., Зимовий похід, еміграція у Польщі — про все це читач дізнається з щирої сповіді учасника тих далеких подій. Упорядковані та підготовлені до друку автором ще на початку 1970-х, спомини стали своєрідним посланням нащадкам у XXI столітті.

 

Тепер звернемося до митців.

 

ОЛЕКСАНДР ГРИГОРЕНКО (1938-1962) — поет.

Народився в селі Бородаївка Дніпропетровської області в сім’ї репресованих. Його батько Явтух Антонович у 1932 році був засуджений до розтрілу. Невдовзі страту замінили на ув’язнення. Присудили п’ять років табору і відправили до Сибіру. Мати, із сім’ї розкуркулених, теж була засуджена і відправлена у табір.

В 1957 році Олександр Григоренко вступив до лав армії. Там його й заарештували за антирадянську діяльність і присудили шість років таборів. Відправили юнака до Мордовії в «Дубравтабір». Але хлопець і  там писав вірші.

Згодом термін скоротили до трьох років. Восени 1961 року Олександр повертається до рідної домівки. Писав вірші, оповідання, мріяв вступити до Київського університету.

Найвідомішим твором, який написав Григоренко, є «Ти мене полюбиш не за пісню…»

19 серпня 1962 року поет загинув – його тіло знайшли у Дніпрі Чи це був нещасний випадок, чи йому «допогли» – невидомо.

У коханої дівчині Олександра, Олени Задворної і його товариша Олекси Різниківа збереглося кілька десятків його поезій і три оповідання, які донедавна залишалися невідомими широкому загалу.

Лише нещодавно вийшла перша і єдина збірка поезій, творів маловідомого нам автора «Залізна відданість вкраїнському народу».

Стаття про Григоренка: https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/sudylosya-buty-poetom

І ще один вартий уваги матеріал. Спогади нареченої Олександра та деякі його вірші: http://museum.khpg.org/index.php?id=1203763726

Приклад віршів:

***

Ти мене полюбиш не за пісню.

Ти мене полюбиш не за вроду.

Ти мене полюбиш за залізну

Відданість вкраїнському народу.

Бо й для тебе іншої любові,

Відданості більшої нема,

Бо пісенній придніпровській мові

Поклялась у вірності й сама.

Та коли я душу буревісну

Переллю в живе життя твоє,

Ти тоді полюбиш і за пісню,

І за вроду, вже яка не є.

 

ПОЛИН (написано в Мордовьскому таборі)

І от в краю, де сосни стали муром,

стебло духмяне знову я зірвав,

схилив лице засмучене, похмуре,

в край рідний знов думками завітав.

За те, що втіху мав я в злу годину,

що в серці мав скорботу не одну

і що любив кохану Україну –

я дякую стеблинці полину.

 

Згадаємо й митців, доля яких виявилася щасливішою.

 

ГРИГОРІЙ КОРІНЬ (1935-1998) — художник-шістдесятник, лауреат Державної премії України в галузі архітектури.

Народився на території сучасної Ростовській області Росії в українській селянській родині. Ще з юнацьких років усвідомив свою етнічну приналежність, прагнув присвятити своє обдарування українському народові. По закінченню Луганського художнього училища в 1963–1968 роках студіював у Харківському художньо-промисловому інституті.

З 1968 року і до кінця життя мешкав у Києві. Спільно з іншими митцями був зачинателем і фундатором монументального цеху Спілки художників України.

Впродовж усього життя здійснив чимало монументальних праць, у яких присутніми є новітні побудови стінопису в українському національному стилі за формою і за змістом. Це, насамперед, мозаїка інтер’єрів станції метро «Золоті ворота» в Києві, виконані ним у співавторстві з В. П. Федьком, відзначені у 1991 році Державною премією України в галузі архітектури. На фризі у проміжному вестибюлі між двома «прольотами» ескалатора, прямо над виходом до ескалатора, який веде на поверхню, знаходиться мозаїчний напис «СЛАВА УКРАЇНІ». В 1989 році це гасло офіційно вважалось неприйнятним і його вживання (а тим більше пропаганда) могло призвести до переслідувань.

Григорій Корінь створив розпис «Казковий світ» у дитячій республіканській бібліотеці, майоліковий рельєф «Історія Київської Русі» в інтер’єрі київського кінотеатру «Київська Русь». Багато втілено митцем в інших видах і жанрах образотворчості.

Дуже цікава стаття про те, як створювалася станція Золоті ворота: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2422645-nevmiruse-korinna-arhetipu-hto-podaruvav-kievu-najkrasivisu-stanciu-metro.html

 

ПЕТРО ПЕРЕВОЗНИК (1944- 2015) — архітектор, за проектами якого відроджено та збудовано багато святинь Католицької Церкви на Житомирщині, Київщини, Волині.

Народився в м. Ізюмі, Харківської області, закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту. Майже чверть століття співпрацював із Житомирською, а пізніше — Києво-Житомирською дієцезією. Ця співпраця почалася з розбудови парафіяльного будинку з резиденцією єпископів при кафедральному соборі св. Софії, що в Житомирі. Після цього було понад 20 храмів, каплиць, монастирів по всій дієцезії. Дуже часто внесок у таку роботу полягав не лише у підготовці проектів та проведенні будівельних робіт, але й у вирішенні суто організаційних питань.

Також у доробку Перевозника є протестантські храми, зокрема в Житомирі. За його проектом збудовано житомирський пам’ятник жертвам Голодомору в Україні.

Праця на благо Католицької Церкви з боку людини, яка не тільки декларувала свою належність, але й насправді належала до Церкви Православної, стала наочним прикладом екуменізму. Як зазначали ті, хто з ни працював: справжньому християнину не треба «переходити» з однієї Церкви до іншої, щоб чинити людям і самій Церкві добро.

 

ОЛЕГ ЖУПАНСЬКИЙ (1952) — поет, перекладач і видавець.

Народився в селі Космач Івано-Франківської області. Закінчив Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов, працював викладачем німецької та французької мов. З 1980 по 1984 рік був учителем і вихователем у Бучанській школі-інтернаті. Член Національної спілки письменників України з 1992 року. Працював у видавництві «Веселка», журналі «Всесвіт», був головним редактором видавництва «Юніверс». У 2007 році разом із сином Олексієм заснував власне видавництво «Видавництво Жупанського», яке спеціалізується на виданнях перекладної художньої літератури та сучасної української прози.

Автор збірок віршів «І відзоветься в мені…», «Розсипаний час». Переклав з французької та німецької мов твори Жака Превера, Альбера Камю, Жана-Поля Сартра, Рене Шара, Філіппа Жаккотте, Жана Жене, Анрі Мішо, Райнера Марії Рільке, Ганса-Магнуса Енценсбергера, Андреаса Окопенка та інших.

У 2008 році став лауреатом Премії імені Рильського за переклад з французької твору Альбера Камю «Перша людина».

Послухати-подивтися інтервью з Жупанським: https://www.youtube.com/watch?v=_e1gh67vT-0 Придбати книжки видавицтва Жупанського: https://nashformat.ua/publishers/vydavnytstvo-zhupanskogo-books. Обережно!!! Небезпека для гаманця – там багато дуже привабливих видань, на які я вже давно задивляюсь…

 

Пом’янемо наших захисників, завдяки яким ми можемо цікавитися книжками, мистецтвом, і просто жити – без комендантської години, без примусових святкувань під балалайку, без ризику потрапити «на подвал»…

ОЛЕКСАНДР СМОЛЯР (1976-2014) – підполковник (посмертно) НГУ

Народивсяу с. Тіньки, Черкаська область.

Служив на посаді начальника комунально-експлуатаційної служби у 19-му полку охорони громадського порядку, Південне ОТО НГУ.

Загинув 23 серпня 2014 р. Врнці того дня військовослужбовці НГУ, що несли службу на блокпосту в районі села Лисичого, у 8 км від українсько-російського кордону, помітили колону із двох бронетранспортерів та вантажівок КамАз, “Урал” та “Газель”, що рухалася з боку території РФ. На головних уборах у деяких нападників красувалися зелені стрічки з написом “Чечня”. Незважаючи на чисельну перевагу бойовиків, гвардійці прийняли бій і знищили принаймні три вантажівки з живою силою та боєприпасами, захопивши трофеї та чотирьох полонених. Під час цього бою смертю хоробрих полягли підполковник Олександр Смоляр, підполковник Олексій Петров, молодший сержант Олександр Яриш та старший солдат Олег Бабкевич.

Без Олександра залишилися дружина, син та донька.

 

РОМАН ДОВГИЙ (1991-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Первомайськ Миколаївської області. Працював на автозаправній станції.

У жовтні 2011 року вступив на військову службу за контрактом. З 2014 року брав участь в АТО у складі 53-ї ОМБр, згодом був переведений до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Пройшов бої під Торецьком та Попасною.

Загинув від кульового поранення у бою з ворожою диверсійно-розвідувальною групою поблизу села Новоолександрівка Попаснянського району Луганської області.

 

СЕРГІЙ МОСІЙЧУК (1997- 2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Корець на Рівненщині. Захоплювався технікою, мотоциклами, риболовлею, займався спортом, у 13 років вже вмів керувати автомобілем. Вивчився на електрика.

Під час російської збройної агресії проти України в січні 2016 року вступив на військову службу за контрактом.

Солдат, старший сапер 72-ї ОМБр. Виконував завдання в АТО. Був поранений на фронті, зі шпиталю повернувся на передову. «Він у нас був водієм та їздив майже на всій техніці, яка стояла в розташуванні частини. Розумів її, а чого не знав, питав у старших товаришів і швидко вчився. Був тямущим хлопцем, – згадує Олександр Михайлов, командир взводу.

26 березня 2017 року Сергій загинув внаслідок мінометного обстрілу опорного пункту у промисловій зоні міста Авдіївка. Розрахунок ЗУ-23-2 на автомобілі ГАЗ-66, яким керував Сергій, виїхав на бойове завдання — збити ворожий безпілотник, але потрапив під обстріл. Старший сержант Козарук наказав своїм підлеглим ховатись, та коли бійці почали спускатись в укриття, міна калібру 120 мм влучила у бліндаж.

Залишилися батьки, старша сестра і молодший брат.

 

ВІТАЛІЙ НАГОРНЯК (1970-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в Дніпродзержинську (зараз – Кам’янське). Закінчив політехнічний технікум. У 1989—1991 роках служив строкову службу. Працював у Дніпродзержинську на заводі «Азот», у Кривому Розі — «Криворіжмаркет», «Криворіжсталь». Закінчив Криворізький європейський університет, займався підприємницькою діяльністю.

Мобілізований на початку серпня 2014-го, командир відділення, 93-а ОМБр.

17 січня 2015-го загинув у бою за Донецький аеропорт з російськими збройними формуваннями. Нагорняк вогнем з гранатомета стримував атаку терористів, врятувавши побратимів ціною власного життя.

Вдома лишились дружина та діти.

 

ВОЛОДИМИР ШЕВЧУК (1967-2016)

Народився в м. Шепетівка, Хмельницької області. Навчався в машинобудівному технікумі міста Цілиноград (нині м. Астана) в Казахстані. Отримав спеціальність «технік-технолог термічної обробки металів». Проходив службу в армії у м. Бердичеві, м. Хмельницькому, м. Володимир-Волинському. Працював інженером-технологом, змінним майстром, трудився на Шепетівському заводі тракторних втулок. Самостійно опанував професію будівельника, займався різьбою по дереву, оздоблював церкви у Шепетівці. Саме тому у військовому житті мав позивний «Різець».

З початком російської агресії йде добровольцем на службу в батальйон «Донбас». У листопаді 2014 року частина бійців батальйону підписала контракт на службу у Збройних Силах. Серед них був і Володимир. Із числа добровольців у 93-й ОМБр була сформована 6-а штурмова рота, у складі якої Володимир воював на багатьох важливих ділянках фронту на Донеччині — Очеретяне, Водяне, Тоненьке, Піски, Опитне, Донецький аеропорт, Карлівка. Тримали позиції від Авдіївки до Мар’їнки. Був навідником-оператором БМП-2.

Загинув 19 серпня 2016 року при виконанні військового завдання на Луганщині.

Залишилися мати, дружина, син та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада