Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.07.2020

22 липня.

Цього разу привітаємо наших сучасників.  В огляді будуть:

  • тележурналістка, яка наголошує на відповідальності журналіста за інформаційну гігієну суспільства, особливо в країні, що захищається від гібридної агресії;
  • кінопродюсер, засновник кінокомпанії «Артхаус Трафік», що є першим дистриб’ютором арт-кіно в Україні;
  • письменниця і поетка.

А також пом’янемо наших захисників, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією проти України.


Почнемо:

 

МИРОСЛАВА БАРЧУК (1968) — журналістка та телеведуча.

Народилась у Києві в акторській родині, мати – Ніла Крюкова, батько – Анатолій Барчук. Сім’я і коло друзів батьків розмовляли українською, через це Мирослава в школі та виші постійно стикалася з кепкуванням через те, що спілкувалася не «нармальним язиком».

Барчук закінчила факультет журналістики Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка.

В середині 90-х працювала кореспондентом «Радіо «Свобода»» у Північній Америці та перекладачем в Канаді.

У 1998—2000 роках працювала на телеканалі «1+1», була редактором та ведучою програм «Сніданок з 1+1» та «Проти ночі». По тому була редакторкою журналу Welcome to Ukraine.

У 2005—2012 роках пpацювала на «5 каналі»— редакторка і ведуча програм «Новий час», «РеАкція».

Була серед майже 400 журналістів, які виступили за створення руху «Стоп — цензурі!»

З 2013 Ведуча програм «Homo Sapiens», «Окрема думка» на каналі ТВі.

Згодом – ведуча вечірнього відтинку гостьової студії телеканалу «Еспресо TV» та ведуча суспільно-політичного ток-шоу «Зворотний відлік» на суспільному телебаченні UA: ПЕРШИЙ.

Наведу кілька висловлювань Мирослави Барчук, які розкривають її кредо:

  • про щеплення від комунізму:

«Коли я працювали на “5 каналі”, ми зробити такий експеримент – послали камеру під транспортний університет і запитували дітей, що вони пригадують про Радянський Союз. Так ось, ці діти малювали прекрасні картинки зі слів своїх бабусь та дідусів про країну рівних можливостей, про країну соціальних гарантій, про те, що всі ходили один до одного в гості і співали прекрасних пісень, що були цінності. І так казало 90% дітей. Тоді я зрозуміла, що щеплення від комунізму треба проводити у кожному поколінні, як Німеччина проводить денацифікацію у кожному поколінні. Тому що це все буде ще довгі роки відтворюватися і відтворюватися».

  • про тих, для кого Україна не має цінності:

«Дуже добре сказав український письменник і культуролог Микола Рябчук, який використав поняття креольської ідентичності. В латиноамериканській традиції – це ті нащадки іспанських колонізаторів, які жили у Латинській Америці, але належали до іспанської культури. Ось так само є у нас політично-активна суспільна група, яка сторониться української державної традиції і так званого “телячого язика”. Для них українська культура, українська мова, українська традиція є вторинною і провінційною стосовно колишніх центрів Російської імперії і Радянського Союзу. Тобто українські креоли приречені на непозбутній комплекс меншовартості щодо колишньої метрополії. З нами живе в країні ця частина людей, для яких цінності держави Україна не існує, і ми повинні це приймати як даність. І я весь час думаю – і як нам з цим жити».

  • про журналістів і війну:

«Я не вірю в те, що журналіст не повинен мати своєї громадянської позиції, тим більше, якщо країна є воюючою. Я не вірю, що можна сидіти і слухати ворога твоєї держави і робити вигляд, що та брехня, яку він озвучує на твоєму ефірі, на твоєму майданчику, та брехня, яка руйнує і підриває твою державу, є просто альтернативною точкою зору.

Я не вірю, що можна сидіти і слухати ворога твоєї держави і робити вигляд, що та брехня, яку він озвучує на твоєму ефірі, на твоєму майданчику, та брехня, яка руйнує і підриває твою державу, є просто альтернативною точкою зору.

  • про відповідальність за те, кого запрошуєш на ефіри:

«У 2014 році в мене було ток-шоу, яке називалося «Ціна свободи». І я зробила програму про відповідальність журналістів і українські медіа за ту катастрофу, яка сталася в країні. Тому що мені було зрозуміло, що і я несу відповідальність, і всі мої колеги за те, що робили вигляд балансу, запрошували до ефірів таких людей як Петро Симоненко або Володимир Корнілов. Ми Рогозіна включали, Жириновський не вилазив з ефірів. Коли ці люди озвучували в ефірах якусь несусвітню дурість, ми раділи, що люди бачать цей жах. Але з’ясувалося, що люди нічого не бачать, це падає на їхню свідомість, отруює її, і серед тієї частини людей, яка пізніше у 2014 році кричала “Путин, введи войска”, були і наші глядачі. Я це визнаю і цю відповідальність відчуваю, що війну зробили не лише Путін, ФСБ і російські медіа, її зробили і українські медіа. Зараз моя принципова позиція – не запрошувати в ефіри людей, які підривають державу»

  • про брехню:

«Якщо раніше влада якось намагалася переконати людей, що вона говорить правду, то зараз медіа кажуть, що правди і фактів насправді немає – є множинність правд, підміна реальності. Тобто відверта брехня – це вже не брехня, а альтернативна точка зору, що правди немає, що є дуже багато трактувань, в яких годі розібратися. І ми зараз відчуваємо цей хаос, зокрема і тій інформаційній війні, яка йде. І я боюся, що це прекрасний ґрунт для приходу до влади «поганого пацана», «авторитарного лідера», «крепкого хозяйственника», який може прийти і «навести порядок в стране». Мало того, що популізм завжди приводить авторитарних лідерів і тиранів, то ще й цей хаос. Тому зараз важливо рятувати себе в хаосі».

Варте уваги інтерв’ю Мирослави Барчук про роль телебачення і взаємини журналістів з політиками: https://stv.detector.media/reformuvannya/tv/miroslava_barchuk_zvorotniy_vidlik_ozdorovlyue_informatsiyne_pole_ukraini/

Сторінка у ФБ: Мирослава Барчук

 

 ДЕНИС ІВАНОВ (1978) – продюсер, кінодистриб’ютор, Засновник та керівник кінокомпанії «Артхаус Трафік», співзасновник Одеського міжнародного кінофестивалю.

Народився в Краматорську на Донеччині. Закінчив Донецький національний університет за спеціальністю «Політологія», де під-час навчання заснував кіноклуб «Клуб альтернативного кіно». (Зазначу, що це було насправді культове явище! Навіть я, далека від кіно так само як і від астрофізики, кілька разів навідувалася туди на перегляди…)

У 1999 півроку вчився в London International Film School. У 2000—2001 працював програмним координатором Київського міжнародного театрального фестивалю «Мистецьке березілля».

У 2001 році став членом відбіркової комісії та програмним координатором Київського МКФ «Молодість», в 2002 році обійняв посаду програмного директора, а в 2003 — маркетинг-директора фестивалю.

У 2003 році Денис Іванов разом зі своєю дружиною Мариною Шух та іншими однодумцями відкрив кінокомпанію «Артхаус Трафік» та став її генеральним директором.  «Артхаус Трафік» є першим дистриб’ютором арт-кіно в Україні і менеджером багатьох кінофестивалів.

Кінокомпанія «Артхаус Трафік» випустила в український кінопрокат понад 300 фільмів, серед яких «Піна» Віма Вендерса, «Океани» Жака Перрена, «Затоичи» Такеші Кітано, «Басейн» Франсуа Озона, «Повернення» Андрія Звягінцева, «Олдбой» Чхан-Ук Пака, «Пророк» Жака Одіара, «Мільйонер із нетрів» Денні Бойла, «Далласький клуб покупців» Жана-Марка Валле і багато інших.

У 2010 році Іванов стає співзасновником і генеральним директором (2010—2013) Одеського міжнародного кінофестивалю, який вже за перші кілька років існування став одним з найбільших кінооглядів Східної Європи з глядацькою аудиторією близько 100 тис. осіб.

Спільно з режисером Володимиром Тихим виступив продюсером альманахів короткометражних фільмів «Мудаки. Арабески»(2011) і «Україна Гудбай»(2012).

Фільм «Плем’я» режисера Мирослава Слабошпицького (2014 року), в якому Денис Іванов виступив в якості со-продюсера, став переможцем програми «Тижня Критики» Каннського фестивалю. Картина брала участь в більш ніж 50 кінофестивалях і вийшла в прокат в більш ніж сорока країнах, ставши найуспішнішим міжнародним релізом українського фільму в історії.

У 2014 році став засновником Фестивалю мистецтва кіно для дітей та підлітків «Чілдрен кінофест», який у наступні роки розширився до 22 міст України, а кількість глядачів перевищило 40 тис.

У 2016 році виступив ініціатором проведення щорічних днів українського кіно UKRAINE ON FILM в культурному центрі BOZAR в Брюсселі, Бельгія. У 2017 брав участь у роботі журі міжнародного конкурсу 33-го МКФ у Варшаві.

Картина «Рівень чорного» режисера Валентина Васяновича (2017), в якій Денис Іванов виступив в ролі асоційованого продюсера[17], отримала приз Міжнародної федерації кінопросси (FIPRESCI) за найкращий український повнометражний фільм на Одеському кінофестивалі 2017 і стала українським кандидатом на премію «Оскар» в категорії «кращий фільм іноземною мовою».

У 2017 році Денис Іванов став українськім спів-продюсером стрічки Сергія Лозниці «Донбас», яка стала фільмом-відкриття секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю 2018 та отримала приз за кращу режисуру, а також була обраною у якості національного претендента на премію «Оскар» за найкращий іншомовний фільм.

У квітні 2014 на українському каналі НЛО TV відбувся перший випуск телепередачі «Про Кіно на НЛО», в якій Денис Іванов став продюсером і ведучим.

Перелік фільмів, у роботі над якими Денис Іванов брав участь як продюсер:

«Поліна» (2018), реж. Оліас Барко

«Донбас» (2018), реж. Сергій Лозниця

«Рівень чорного» (2017), реж. Валентин Васянович

«Плем’я» (2014), реж. Мирослав Слабошпицький

«Зелена кофта» (2013), реж. Володимир Тихий

«Штольня» (2006), реж. Любомир Кобильчук

Крім того, він спродюсував десятки короткометражок.

Інтерв’ю з Денисом Івановим про українське кін і те, як його сприймають за кордоном https://www.the-village.com.ua/village/business/ukrainian-business/257675-denis-ivanov-u-nas-bagato-problem-i-bagato-mozhlivostey

 

КАТЕРИНА БАБКІНА (1985) —письменниця, поетка та сценаристка.

Народилася в Івано-франківську. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Шевченка.

Авторка поетичних збірок «Вогні святого Ельма» (2002),  «Гірчиця» (2011), «Знеболювальне і снодійне» (2014), «Заговорено на любов» (2017).

Критики подеколи зазначають, що інтонаційно вірші Катерини Бабкіної дещо нагадують поезії Сергія Жадана, втім, тематично і за настроєм це цілком своєрідне явище.

В прозі письменниця дебютувала 2008 року збіркою оповідань «Лілу після тебе». Далі був роман «Соня» (2014), знову збірка оповідань «Щасливі голі люди» (1917) та роману в оповіданнях «Мій дід танцював краще за всіх» (2019).

Також пише для дітей – повісті «Гарбузовий рік» (2014) та «Шапочка і кит» (2015),  нон-фікшин «Сила дівчат: маленькі історії великих вчинків»- у співавторстві з Марком Лівіним, (2018)

Читати вірші Бабкіної: https://ua.poetree.club/authors/katierina.babkina,

Сайт, де можна придбати книжки автора: http://babkina.com.ua/books

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії, що ціною життя зупинили «русскій мір»:

 

ДЕНИС ГЛОВА (1989-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Фастові на Київщині. Закінчив Фастівське професійно-технічне училище. Займався підприємницькою діяльністю.

Під час російської збройної агресії проти України з осені 2015 по осінь 2016 року проходив службу за мобілізацією в Національній гвардії України, виконував завдання в районі Волновахи та Старогнатівки. Втім, Денис вважав, що його головне завдання – перемога над ворогом, і тому повернувся на фонт – у березні 2017 року вступив за контрактом в ЗСУ. Служив на посаді стрільця-помічника гранатометника.

Молодший сержант, командир бойової машини (БМП) 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр,  м. Біла Церква.

Загинув 21 серпня 2017 року внаслідок обстрілу взводного опорного пункту в промисловій зоні міста Авдіївка з мінометів та стрілецької зброї.

Без єдиного сина залишилася мати.

 

АНДРІЙ ШУЛЬГА (1993-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Херсон, пізніше родина переїхала до Дар’ївки, тут Андрій закінчив школу. Випускник ДНЗ «Херсонського вищого професійного училища ресторанного господарства». Навчався там протягом 2010—2012 років за професією «кухар». У 2012 році був призваний до лав ЗСУ, а потім залишився  у армії за контрактом.

З початку російської агресії в Україні виконував завдання на кордоні з Кримом, потім був передислокований на Донеччину.

30 липня загинув, зачепивши розтяжку, коли підрозділ у пошуках переправи виходив до броду на річці Міус в районі села Кожевня Шахтарського району Донецької області. Ще один боєць тоді отримав важкі поранення.

 

РОЛАНД ПОПОВИЧ (1994-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у місті Берегове на Закарпатті. Батьки працювали на місцевому ринку, Роланд був у них єдиним сином.

Навесні 2013 року був призваний на строкову військову службу, коли підійшов час демобілізації, вирішив залишитися в армії на контракті. З весни 2014 року у складі батальйонної тактичної групи виконував завдання в АТО поблизу Луганська. Солдат, гранатометник 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, м. Ужгород.

14 червня 2014 року солдат Попович ніс бойове чергування на блокпосту поблизу села Макарове Станично-Луганського району. Під час виконання завдання на блокпосту зупинив автомобіль для перевірки. Невідомою особою з автомобіля було здійснено постріли, внаслідок чого військовослужбовець загинув.

Роланд Попович став першим закарпатцем, який загинув, захищаючи Батьківщину від російської збройної агресії.

Без Роланда залишились батьки.

 

СЕРГІЙ ШИРКОВ (1976-2017) – підполковник СБУ.

Народився в місті Сєверодонецьк на Луганщині, де працювали на той час батьки, дитинство та юність провів у козацькому селі Хухра Охтирського району Сумської області. За покликом душі й серця вступив до лав тоді ще єдиного Українського козацтва.

Строкову службу проходив в елітному підрозділі морської піхоти, що охороняв штаб військово-морських сил України в Севастополі (1999-2001).

“Коли розпочалася російсько-українська війна й на Сумщині теж чекали можливих провокацій, Сергій рішуче був налаштований на боротьбу з ворожою агентурою, яка підкидала новій владі неочікувані “сюрпризи”. Протягом трьох років війни, тривалий час він перебував у спецвідрядженнях, безпосередньо у фронтовій смузі”, – розповів товариш Ширкова. – “Сергій був українським патріотом, людиною-“скелею”, вірним і незрадливим другом та побратимом, на чию підтримку можна було розраховувати у найскрутнішу хвилину».

Сергій загинув 24 грудня 2017 року під час виконання бойового завдання з контрозвідувального забезпечення підрозділів 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

Без Сергія залишилися дружина та син.

 

ДМИТРО ІВАНОВ (1987-2015)— солдат МВС України.

Народився у м. Ананьїв на Одещині.  Виховувався в родині прийомних батьків. Працював в місті Ананьїв, 10-та пожежно-рятівна частина. Старший сержант служби цивільного захисту. Вступив до Академії пожежної безпеки в Черкасах, хотів бути офіцером.

Був звільнений з ДСНС «за прогули», коли добровольцем пішов на фронт. За іншими джерелами, був мобілізований разом з пожежним розрахунком до зони АТО. В часі війни — солдат, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». Проходив лікування після контузії, після чого повернувся на фронт у складі батальйону «Донбас».

24 травня 2015-го під час вогневої атаки російських збройних формувань на позиції батальйону «Донбас» під селом Широкине артилерійський снаряд розірвався поблизу бліндажа, де перебував Дмитро Іванов. Він зазнав чисельних поранень від шматків снаряда та бетону, евакуйований в дуже важкому стані. До лікарні довезти не встигли, помер в дорозі від поранень.

 

СЕРГІЙ ШИЛОВ (1994-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Приморськ Запорізької області.  Закінчив ПТУ. У липні 2014 року вступив на контрактну службу в ЗСУ. номер обслуги мінометного розрахунку, 93-тя ОМБр.

У зоні АТО ніс службу з 11 серпня, після ротації 12 жовтня знову поїхав на Донбас.

Загинув 5 грудня 2014-го внаслідок обстрілу поблизу селища Піски Ясинуватського району. Тоді також загинули майор Сергій Рибченко, молодший сержант Андрій Михайленко, старший солдат Роман Нітченко, солдати Сергій Шилов та Євген Капітоненко.

Тіло Сергія було ідентифіковане у Дніпропетровську в квітні. 8 травня 2015 року відбулося поховання у Приморську.

Без Сергія лишилися мама, молодший брат і сестра.

 

СЕРГІЙ СЕРГІЄНКО (1988-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Новоаврамівка на Полтавщині. Рано втратив батька, з дитинства працював на фермі, у будівельній бригаді в селі; захоплювався футболом та комп’ютерами, історичною літературою. Закінчив 11 класів Новоаврамівської гімназії, 2006 року вступив до Хомутецького зооветеринарного технікуму, здобув фах ветеринарного фельдшера. Працював за спеціальністю — в агрохолдингу «Астарта» та оператором на молокоблоці.

З 27 жовтня 2016 року служив за контрактом; солдат, снайпер 1-го відділення взводу снайперів 54-ї бригади.

22 січня 2018-го підрозділ отримав бойове завдання: вояки повинні були виявити групу снайперів противника. Взвод вийшов 2 групами — у меншій, було троє — з них Сергій; друга група рушила на іншу позицію. Зі світанком почався обстріл поблизу смт Луганське, одна з мін розірвалася поруч із Сергієм. Сергія витягли з-під вогню, надали домедичну допомогу; викликали медиків, через півгодини були в госпіталі, але ще по дорозі Сергій помер — рани виявилися несумісними з життям.

Без Сергія лишилися мама і дві сестри.

 

МАКСИМ МУШТА (1989-2014)—  прапорщик НГУ.

Народився у с. Ковалівка на Вінниччині. 2008 року закінчив вінницький коледж, розпочав військову службу. Старший інструктор-кулеметник, полк спеціального призначення НГУ «Ягуар».

17 серпня під час звільнення від терористів міста Ясинувата гвардійці потрапили під ракетно-артилерійський обстріл. Снаряд пробив броню БТРа, Максим загинув від отриманих поранень.

Вдома залишилися батьки, дружина та півторарічний син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада