Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.04.2020

22 квітня.

Знову маємо надзвичайно «плідний» день – буде багато представників найрізноманітніших сфер.

Почнемо з Героя Небесної Сотні – учасника харківського і столичного Євромайданів, вбитого снайперами. Його найімовірніші вбивці замість отримати покарання – передані зеленою владою Росії, яка вимогою їх звільнення фактично розписалася в причетності до вбивств…

Далі в огляді:

  • майстриня косівського народного керамічного мистецтва, що минулого року увійшло до Репрезентативного списку нематеріальної художньої спадщини ЮНЕСКО;
  • філософ, який за совєтів у межах панівного тоді марксистського напрямку розвивав гуманістичну традицію українського філософського мислення;
  • бандурист, який співав на Чернечій горі і навіть виступав з реакцією на сучасні процеси «від імені Шевченка»;
  • уславлена актриса – яка ще в юні роки прославилася роллю Наталки-Полтавки у кіно, а зараз збирає аншлаги у театрі – на «Кайдашеву сім’ю» з нею в ролі Кайдашихи квитки розкуповують за кілька годин;
  • тележурналіст, який створював рейтингові історичні передачі – спочатку на Першому національному, а згодом – на 5-му каналі;
  • український богатир, актор і популяризатор силового спорту;
  • письменниця, чиї повісті визнавалися кращими книжками для підлітків.

І як завжди – згадаємо загиблих захисників України від російської агресії.


Отже, почнімо.

 

ВЛАДИСЛАВ ЗУБЕНКО (1991-2014) — Герой Небесної Сотні.

Народився і жив у Харкові. Зі школи проявляв себе у різних сферах – відмінно навчався, писав вірші, брав участь в олімпіадах. З десятого класу очолював шкільне самоврядування. Займався благодійністю: їздив у дитячі притулки і влаштовував з однодумцями там свята для сиріт. Влад брав участь у програмах з пропагування здорового способу життя, був волонтером-скаутом YMCA України, гравцем спортивної версії «Що? Де? Коли?».

З червоним дипломом закінчив Харківську залізничну академію. З-поміж усіх студентів, Владислав вирізнявся і високим рівнем національної свідомості.

Після закінчення академії працював контролером на Південній залізниці.

Захоплювався історичною реконструкцією – виступав на чемпіонаті світу з історичного бою за збірну України.

Влад відчував, що піде з життя рано, він говорив: «Самозбереження — не мета мого життя. Треба все робити максимально швидко. Життя — таке коротке. Нічого не можна відкладати на завтра, коли можна зробити це сьогодні».

Влад мав активну громадську позицію, був прихильником ВО «Свобода». Брав участь у патріотичних акціях, разом з товаришами щодня приходив на Євромайдан у Харкові. Іноді виступав з промовами про прагнення справедливості та кращого майбутнього для України.

Після кривавих подій у Києві 18 лютого, Влад вирішив їхати до столиці.

–  Коли син збирався їхати на Майдан, я йому допомагав, не сперечався. Якби почав зупиняти, забороняти, ми б тільки поскандалли, і він все одно поїхав би, але в якому настрої? – розповідає батько Влада Віталій Зубенко. – Тому я переступив через свої емоції і постарався давати слушні поради. У сина була військова форма – під час навчання в університеті він займався на військовій кафедрі. Так я йому сказав, що не потрібно її брати, щоб не було до чого причепитися. Кажуть, що син приїхав на Майдан з лицарськими латами замість бронежилета. Насправді було не так. Він взяв тільки металеві наколінники. Решту залишив вдома. Саме за цими наколінників я впізнав сина на відео з Інститутської, яке виклали вже після його смерті…

Батько спостерігав за подіями по телевізору, 20 лютого побачив в репортажі стрілянину на Інститутській і почав дзвонити Владиславу. Раз за разом. Він не брав трубку. На якийсь вже численний раз хтось відповів: ваш син поранений, назвали номер лікарні. Як згодом з’ясувалося, в живіт Владислава потрапила куля від АК-74 (калібр 5,45 мм). Вона зачепила печінку, нирку, легеню і нервові закінчення хребта, пробивши діафрагму.

-Я відразу виїхав до Києва. Знаєте, тоді я на сто відсотків був упевнений, що син виживе. Це навіть не розглядалося, навіть питання такого не поставив жодного лікарям. Знав: буде жити! – згадує батько. – Мені дозволили заходити в реанімацію. Син прийшов до тями після операції. Я йому розповів останні новини, що Яник втік. Сказав: ви перемогли. Він посміхнувся, стиснув мою руку. А через кілька днів пізно ввечері, коли я вже пішов з лікарні, мені зателефонував лікар і сказав, що почалося загострення. Виявилося, прибрали не всі пошкоджені тканини, відновився запальний процес. Терміново викликали професора. Владислава ввели в медичну кому. І ось тоді я зрозумів, що більше вже нічого змінити не можна, на небесах прийнято рішення… Не знаю, чому так подумав, але це було чітко і ясно …

В одному з останніх записів в соціальній мережі Влад закликав усіх на Майдан: «люди, люди… 10 тисяч на всю Україну знайшлося сміливців… Вилізьте від комп’ютерів, на майдан пройти можна! Решта дивляться реаліті-шоу по тв».

На кадрах із Інститутської зафільмовано, як Владислав, Юрій Паращук, Євген Котляр, зі щитами піднімаються вгору, щоб забрати поранених. Згодом всіх трьох харків’ян не стало.

Першим загинув Юрій Паращук. Євген, який зазвичай ішов першим, був поранений у стегно; коли медики робили йому перев’язку, снайпер дострелив його пострілом у шию.

Влад Зубенко отримав кулю, закриваючи щитом і тілом ноші з пораненим, якого медики виносили сходами до готелю «Україна».

До лікарні його доправили волонтери Уляна і Марко Супрун, які приїхали в Україну через тиждень після початку Революції Гідності. Уляна професійно оцінила становище Влада і вони повезли хлопця не в найближчу 17-ту Київську лікарню, яка на той час була вже переповнена, а в Солом’янську клінічну лікарню № 4. Там він був одним із перших майданівських пацієнтів.

Варто зазначити, що Харківська влада не надавала жодної допомоги пораненому.

Через сепаратистську бійню 1 березня 2014 року в Харкові побратими Владислава сумнівались у своїй безпеці, тож оголосили час і дату похорону лідеру Харківського Євромайдану Дмитру Пилипцю. І розраховували, що кожен може прийти на свій страх і ризик. Було повною несподіванкою побачити біля пам’ятника Шевченка центрі Харкова, настільки багато людей, які з українськими прапорами і гаслами «Герої не вмирають», прийшли попрощатися з Владиславом.

Найімовірніші вбивці Влада Зубенка і інших Героїв Небесної Сотні – екс-беркутовці Сергій Зинченко, Павел Аброськин, Олег Янишевский, Олександр Марченко і Сергій Тамтура –  вже не будуть покарані за свої злочини. Наприкінці минулого року нинішня зелена влада видала їх Росії в обмін на наших полонених, порушивши тим не лише усі уявлення про справедливість, але й Конституцію України – бо хоча вони й злочинці, але вони є громадянами України, а видавати громадян іншій державі – протизаконно. Росія ж, рятуючи цю розстрільну  команду беркутовців, вкотре, абсолютно не соромлячись, продемонструвала свою причетність до злочинців проти майданівців…

 

Повернемося до більш ранніх часів.

 

Про те, що Петриківський розпис внесеній до  Репрезентативного списку нематеріальної художньої спадщини людства ЮНЕСКО, мабуть багато хто знає. А те, що минулого року до цього списку потрапила і косівська кераміка, відомо поки що менше. Подібна оцінка з боку міжнародної інституції цілком зрозуміла – косівська кераміка унікальна і прекрасна, і в цій традиції є надзвичайні майстри. Одна з них – народилася 22 квітня:

 

ПАВЛИНА ЦВІЛИК (з Совіздранюків) (1891-1964) — народна майстриня художньої кераміки в Косові.

Народилася у родині потомствених гончарів Йосипа Совіздранюка та його дружини Марини Совіздранюк (Волощук). Сім’я жила бідно, не було ні землі, ні худоби. Жили з ремесла: семеро дітей з ранку до ночі носили глину й воду, допомагаючи батькам. Про школу годі було й думати.

Павлина вчилася у діда, який помічав захоплення онуки та заохочував її перші успіхи. Згодом вона навчилася формувати посуд складнішої форми: “двійнячки”, різноманітні тарелі й колачі. Спершу розмальовувала їх простими мотивами, які з часом ставали дедалі вибагливішими, приваблювали своєрідною композицією та майстерністю виконання.

Павлині було лише 19 років, коли вона стала відомою на весь край майстринею. 1910 року кілька її керамічних робіт експонувалися на виставці у Відні і були високо оцінені спеціалістами.

З 1922-о року її чоловіком та помічником став коломийчанин Григорій Цвілик, який також походив із гончарного роду. Подружжя виготовляло найрізноманітніші вироби, прикрашені традиційними елементами народного орнаменту “копитцями”, “зубцями”, “ільчатим письмом”, квадратами, “серденьками” тощо. Окрім ужиткового посуду, вони робили невеличкі скульптурки для дітей – зозульок, півників, баранчиків, а також статуетки гуцулів та гуцулок.

Зберігається декоративна ваза, створена подружжям у 1930-х роках. На ній бачимо зображення павича в обрамленні двох великих гілок з рослинно-квітковими мотивами тюльпанами, дзвіночками, листочками-“кучерями”. У створенні декору майстри застосували витончену техніку ритування та ріжкувапня з нанесенням підполивних фарб.

1933-о року на виставці домашніх художніх промислів у Кутах вироби Павлини та Григорія Цвіликів були нагороджені дипломом першого ступеня та золотою медаллю. Роком пізніше на виставці у Ворохті їхні твори знову одержали високу оцінку.

Після Другої світової асортимент їхніх виробів став ще різноманітнішим. Григорій і Павлина почали вводити в малюнок рослинного орнаменту мотив білогрудого голуба – символ миру. Загалом, майстри вдалися до небаченого раніше трактування птахів.

1952-о року помер від тяжкої недуги Григорій Цвілик. Горе та багаторічна напружена праця підірвали здоров’я й Павлини Йосипівни, вона думала, що вже ніколи не стане за гончарний круг. Але минуло небагато часу, і люди знову побачили її за роботою. “Саме у праці, – говорила майстриня, – я й знайшла єдину відраду у житті”. З того часу її помічником стала онучка, Надія Вербівська, яка згодом стала відомою художницею-керамісткою.

У 1950-і роки косівська майстриня успішно працювала над створенням декоративної виставкової кераміки. Це переважно вази з виразною формою та барвистим орнаментом. Особливо цікаві квіткові мотиви, жанрові сцени та анімалістичні зображення, що їх Цвілик наносила на біле поле традиційними кольорами — жовтим, зеленим та коричневим. У колекції Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини зберігається кілька таких ваз. На деяких з них відтворено сцену гуцульського весілля: сопілкар виграє на сопілці, біля нього завзято танцюють молодята. На інших зображено оленів та птахів у рослинно-орнаментальному обрамленні.

Павлина Цвілик створила багато декоративних робіт, в основі яких лежать традиційні для українського гончарства форми. Це куманці, посудини-близнята, дзбанки, миски, глечики, колачі. Вони відрізняються від виробів інших гончарів Гуцульщини тим, що для них Цвілик розробила оригінальні мотиви багатопелюсткових квіток. Вигадуючи численні композиції з цих простих елементів, Цвілик щоразу створювала нові квіткові візерунки. Досить оригінальний також спосіб нанесення орнаменту, який полягає у вільному розміщенні його на всій центральній поверхні, майже не залишаючи білого тла. Інші частини посуду — шийку, плічка, денце — художниця оздоблювала геометричним візерунком. Цим вона досягала архітектонічної ясності та монолітності форми, її органічного зв’язку з малюнком.

Нова грань таланту Цвілик розкрилася у скульптурно-декоративній пластиці 1955—1960-о років. Це умовно трактовані зображення тварин і птахів — оленів, баранців, півників, павичів.

Високу оцінку дістали твори Цвілик на Всесвітній виставці в Брюсселі (1958), на виставці народного мистецтва в Софії (1958), на радянській промисловій виставці в Нью-Йорку (1959).

Влітку 1962-о року в Празі відкрилася Всесвітня виставка кераміки. Серед експонатів були представлені й вироби Павлини Цвілик — глечик, паза та баранці. За ці роботи вона одержала срібну медаль.

Подивтися на художні вироби Цвілик можна тут: http://uartlib.org/downloads/PavlinaCvilik_uartlib.org.pdf

 

ШИНКАРУК (1928-2001) філософ-марксист. Директор Інституту філософії – з 1968 року.

Народився в селі Гайворон на Київщині. У 1950 році закінчив філософський факультет Київського університету імені Шевченка. Працював тут викладачем, доцентом, а з 1965 року — професором, згодом деканом філософського факультету.

1968 року став директором Інституту Філософії АН УРСР, головним редактором журналу «Філософська думка» (з 1969 до 1971 і з 1979), віце-президент Філософського товариства СРСР та голова його українського відділу. З 1984 року — голова правління Товариства «Знання» УРСР.

За свою роботу з філософії Геґеля 1964 року отримав Золоту медаль Гегелевського Товариства (Париж).

Депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання. Народний депутат СРСР у 1989—1991 роках.

Під час панування комуністичного режиму йому закидали ревізіонізм.  Його напрямок мислення дійсно відрізнявся від загальноприйнятого зашкарублого марксизму-ленінізму. Він продовжував гуманістичні традиції українського типу філософського мислення, що дало деяким дослідникам підстави говорити про створення ним Київської школи  філософії, в центрі якої стояла проблема «людина — світ», і де в філософському творчому пошуку замість спустошеної марксистської «людини народної маси» поставала особистість.

Хоча частина робіт з цієї тематики вийшла ще за часів радянського ладу, особливо яскраво ці його провідні ідеї почали втілюватися наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років.

Філософ, дисидент і політв’язень Василь Лісовий в своїх «Спогадах», дає досить неупереджену оцінку Шинкаруку.

З одного боку Лісовий зазначає: «Його призначення директором Інституту філософії 1968 року, під кутом зору тодішніх можливих претендентів і «прохідних» кандидатур, працівники інституту оцінювали позитивно. Він був здібним, володів доброю, як на той час, філософською культурою, і не належав до «марксистських ортодоксів» – у совєтському розумінні цього визначення.

З іншого боку Лісовий стверджує (і абсолютно має на те моральне право – з огляду на його власну біографію), що «… не існує підстав говорити про його опозиційність щодо тоталітарної політичної системи та офіційної ідеології. Він належав до номенклатури і цілком свідомо приймав це. … можу припустити, що лейтмотивом  поведінки Шинкарука була свідомо вибрана позиція: робити щось позитивне в межах можливого. Тобто не ризикуючи, щоб тебе не усунули та не замінили гіршим. Перспектива такої заміни була реальною».

Щодо «київської школи філософії», засновником якої часто називають Шинкарука, то Лісовий вважає, що це визначення можна вживати лише як констатацію наявності в Киві осередку філософського мислення, якому властиві вияви творчості. А казати про існування справжньої школи не варто, бо не було гуртка людей, об’єднаних спільністю методології чи хоча б проблематики.

Ці зауваження Лісового варто тримати в умі при знайомстві з матеріалами про Шинкарука:

Вартий уваги матеріал, що містить досить розлогі витримки з праць Шинкарука, які були надруковані лише за часів незалежності: https://www.radiosvoboda.org/a/1114811.html

Хто цікавиться історією філософської думки в Україні чи атмосферою та інтелектуальними течіями 60-70 років – тому може бути цікаво (дуже раджу!) : https://www.religion.in.ua/main/history/26434-idealistichnij-materializm-volodimira-shinkaruka.html

Процитую один дуже показовий фрагмент цієї статті: «… а далі – пряма полеміка із догмою діамату про свободу як «пізнану необхідність»; це було не просто теоретичне положення, а обґрунтування підкорення індивіда колективу, партійця – партії, громадянина СРСР – владі, і не зовнішнього підкорення, а внутрішнього, на рівні екзистенційному. Натомість Володимир Шинкарук писав: «Свобода – не тільки пізнання необхідності, а й відкриття можливостей і засобів підпорядкування останньої життєвим цілям людини… Але щоб вчинити дію, нам необхідно хоча б на мить повірити в істинність припущення, у його вірність. Тому що рішення приймаються життєзначущі». Отож – необхідність, якщо вона й існує, може бути підпорядкована життєвим цілям людини; індивідуальне життя за своєю вартістю є принаймні не нижчим за соціальне, а дія людини неможлива без віри, без уяви, самого знання тут замало. «Властивість людської свідомості сприймати й переживати уявлюване як дійсне, минуле й майбутнє як сьогодення й лежить в основі роздвоєння людського життя на духовне й матеріальне – життя «у світі ідей» і життя «у світі речей». Із цього роздвоєння й випливають питання, які традиційно вважаються світоглядними й характеризують способи відношення людської свідомості до зовнішнього світу, мислимого й уявного до дійсного».

 

ВОЛОДИМИР ГОРБАТЮК (1951)  – бандурист, педагог.

Народився у селі Добровеличківка на Кіровоградщині, навчався в Кіровоградському музичному училищі на хормейстерському відділі.

У 1978—1981 рр. — директор музичної школи в Компаніївці Кіровоградської області. Від 1987 р. почав освоювати бандуру, працював учителем музики в с. Стрітівка Кагарлицького району на Київщині, де на базі 8-річної школи в 1989 р. створив Кобзарську школу (тепер Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва).

1994 року почав співати на Чернечій горі в Каневі.

  • До мене там співав Олекса Чуприна. Коли ж він тяжко захворів, директор Шевченків­ського заповідника запропонував це робити мені. Я спочатку відмовився, бо сподівався, що Олекса одужає. Тож лише коли кобзар помер у травні 1994 року, я почав виступати біля могили Шевченка, – розповідає Горбатюк. – Переїхав до Канева, побудував собі хатку на сусідній горі, прямо в лісі, й там жив. Та згодом один побратим мене запросив у Рівне — створити капелу бандурис­тів. Так я переїхав у це місто. Проте, коли тепло, часто приїжджаю до Канева, співаю на Тарасовій могилі.

2006 року Горбатюк відкрив класи художньо-естетичного напрямку «Кобзарство» в НВК «Рівненський обласний ліцей-інтернат», тут же створив капелу хлопчиків бандуристів «Нащадки».

Коротеньке, але змістовне інтерв’ю з кобзарем: https://vesti.dp.ua/kobzar-iz-tarasovoyi-gori/

В репертуарі Горбатюка – не тільки народні твори і пісні на вірші відомих українських поетів. Чимало текстів він створює сам. Як приклад – його варіація на Шевенківську тему:

МОЄ НЕДРУЖНЄ ПОСЛАНІЄ

 

О, лицеміри, словоблуди,

Навіщо іменем моїм

Благословляєте, паскуди,

Діла мерзеннії свої?

Ви не втомилися щосили

Цей світ розп’яттям добивать?

Забули? Я хотів кропилом

Вкраїнську хату вимітать!

Всі багряниці – на онучі!

Ікони – в піч! З кадил – люльки!

Вас у Дніпро з моєї кручі

Я поскидав би залюбки!

Ви вже мене святим пророком

Готові канонізувать,

А вірш “Ликері” ненароком

Вам не доводилось читать?

Та ви, невольники недужі,

І далі, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі хропете.

Я ж Кобзаря дав не на те,

Щоб ви на ньому міцно спали,

Храми, палати будували

Та візантійство прославляли!

Не хочу ваших я церков,

Молитви рабської не треба,

Мій храм – природа, купол неба;

Для ряс і золотих оков

У ньому вільних місць немає,

Бог без попів благословляє

Молитву щиру.

 

Схаменіться,

За себе добре помоліться,

Щоб Бог вам совість врешті дав,

А я вас більш не проклинав!

 

 

НАТАЛЯ  СУМСЬКА (1956) — провідна акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Кіноакторка і телеведуча.

Народилася в селі Катюжанка Київської області у спадковій родині акторів.

Батьки — актори Національного театру ім. Івана Франка народний артист України В’ячеслав Сумський та заслужена артистка України Ганна Опанасенко-Сумська. До 10 років жила у Львові.

У 1977 закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (майстерня Народного артиста України Анатолія Решетникова).

З 1977 і дотепер — акторка Національного академічного театру ім. Івана Франка. Працює також в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв».

Від осені 2003 до початку 2010 — ведуча програми «Ключовий момент» на телеканалі «Інтер», випуск якої припинено попри досить високі рейтингові показники.

Наталя Сумська зіграла близько півсотні ролей у кіно і телесеріалах. Її слава почалася з головної ролі у фільмі «Наталка Полтавка» (1978).

Інтерв’ю з акторкою – здебільшого про те, чому так мало української мови і українських смислів на начебто українському телебаченні: https://www.radiosvoboda.org/a/28194046.html

Цікава розмова про творчий шлях: https://glavred.info/ukraine/10008734-natalya-sumska-nehay-rosiyani-tvoryat-svoye-kino-i-kilka-desyatilit-nichogo-nam-ne-proponuyut-shchob-kozhen-iz-narodiv-zhiv-svojim-zhittyam.html

Про різне, зокрема про «Кайдашеву сім’ю» та «Слугу народу»: https://glavcom.ua/interviews/331570-natalja-sumska-duhovni-rani-varto-zagojuvati-imenami-nashih-genijiv.-voni-mali-b-posisti-gidne-mistse-u-afishi-teatru.html

 

АНДРІЙ ОХРІМОВИЧ (1957) – журналіст, телеведучий, поет.

Народився у місті Дубно, Рівненьска область. Закінчив Київський Університет їм. Т.Шевченка, спеціальність — журналістика.

Працював у друкованих ЗМІ: «Голос України», «Дзеркало тижня», журнали «Ранок», «Всесвіт», тощо.

З 1990-х — на радіо «Свобода», створив ряд авторських проектів:

  • аналітична програма політико-культурологічного характеру «Альтернатива»,
  • літературна програма «Каламар»,
  • «Інтернет майдан» — аналіз всесвітнього павутиння,
  • «Поштова скринька» — вихід на соціальні теми через листи слухачів.

З 2004 року на Першому Національному. Один із засновників, згодом автор, ведучий історичного проекту «Далі буде…». Після закриття проекту новим керівництвом Першого, запропонував П’ятому каналу авторський просвітній проект «Машина часу». З 2010-го року — автор, ведучий цієї програми.

  • Чому 5-й? Відчуття солідарності з каналом з’явилося ще під час Помаранчевих подій, – казав Охрімович. – Спостерігаючи за блискучою роботою журналістів, часто ловив себе на думці, що було б непогано пристати до цієї команди. Бажання, як відомо, мають тенденцію збуватись.

3 2015 року через наслідки інсульту Охримович не займається професійною діяльністю.

Не нове, але від того не менш цікаве інтерв’ю з Охрімовичем: https://www.umoloda.kiev.ua/number/2181/211/77685/

 

ВАСИЛЬ ВІРАСТЮК (1974) —силач, володар титулів «Найсильніша людина України» (2000, 2001, 2002, 2003, 2005) та «Найсильніша людина світу» (2004), а також актор.

Народився в Івано-Франківську в родині водія вантажних автомобілів. У 10 років почав  займатися легкою атлетикою – за прикладом брата Романа (1968-2019), який став бронзовим призером чемпіонату Європи зі штовхання ядра у 1994 році.

Після закінчення технікуму фізичної культури, відслужив в армії,  у 1994–2000 роках працював тренером з легкої атлетики в спортивному товаристві «Україна». З 2000 року жив у Львові, працював водієм-охоронцем в компанії «Концерн Галнафтогаз», почав займатися силовим багатоборством «STRONGESTMAN».

У 2004 році здобув перемогу на чемпіонаті світу «Найсильніша людина світу», який проводився на Багамах. Та посів шосте місце в найпрестижніших змаганнях з силового спорту «Арнольд класік». Того ж самого року Василь взяв участь у телешоу «Форт Буаяр», де  був капітаном команди Богатирів.

У 2007 році виграв змагання у м. Сеулі (Південна Корея) та отримав титул Чемпіона світу з силового екстриму IFSA.

З 2008 року Вірастюк припинив участь у змаганнях. Богатирські вправи і змагання – не зарядка, на користь здоров’ю вони не йдуть. В кінці 2016 року Василю замінили кульшовий суглоб.  Травма Василя стала хронічно, згодом у Василя була така важка ситуація з суглобом, що він не міг пройти 200 метрів, що і змусило його погодитися на досить складну операцію.

Втім, Василь знайшов себе у новому напрямку – акторському: знявся у фільмах «Як козаки…» (2009),  «Іван Сила» (2013), «Самотній за контрактом» (2014), «Пацики» (2016), «Пригоди S Миколая» (2018), «Поліна і таємниця кіностудії» – спільний бельгійсько-французько-український проект 2019-го року. Вірастюк також бере участь в озвучуванні анімаційних фільмів і соціальній рекламі.

9 листопада 2015 року Державна прикордонна служба України повідомила, що Василь Вірастюк став інспектором прикордонної служби. В результаті з’ясувалося, що Василь став героєм ТВ-проекту «Західний кордон», виробництва регіонального львівського телеканалу НТА.

У 2018 році чоловік став тренером телепроекту «Зважені та щасливі»-8 і допоміг багатьом сім’ям реалізувати свою мрію поструншати.

Втім, не залишає він і головної справи життя.

  • Як у колишнього спортсмена, у мене єдина ціль – розвивати Федерацію стронгмену України, – каже Вірастюк. – У поняття «розвиток федерації» входить проведення турнірів для аматорів і для професіоналів, показові виступи, майстер-класи, пошук молодих спортсменів.

 

ОЛЕНА РИЖКО (1975) — поетка і письменниця. Кандидатка філологічних наук і докторка наук із соціальних комунікацій (2018).

Народилася у селі Вільшанка Житомирської області, закінчила Київський педагогічний інститут. Працювала літературною редакторкою, викладачем у різних вишах. 2005 року захистила кандидатську, а 2018 року – докторську дисертацію на тему «Плагіат у соціальнокомунікаційному вимірі початку ХХІ століття: природа явища та історія боротьби». З вересня 2018 р. – доцент кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету ім. Шевченка.

Книжкою, яка привернула увагу читачів до письменниці, став роман «Ще одна історія про… (2016) – суміш історичного детективу, жіночого роману і соціального дослідження сучасності, написана живою мовою і подана через емоційно переконливих героїв.

Експерти з проекту підтримки дитячого читання «BaraBooka. Простір української дитячої книги» визнали її повість «Знає тільки Мару» найкращою підлітковою книжкою 2018 року.

Рижко також авторка кількох поетичних збірок. Почитати її інтимну лірику можна тут: http://dotyk.in.ua/ryzhko.html

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі проти російської агресії.

Традиційно починаю з того, хто захищав не тільки Батьківщину, а й свій рідний край. В кількох скупих рядках – все що знайшлося в мережі – не тільки трагедія смерті захисника, а й трагедія його життя…

 

СЕРГІЙ ЗІНЧЕНКО (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Луганську. Служив водієм-електриком 30-ї ОМБр  (Новоград-Волинський).

Загинув 12 серпня 2014 року під час руху колони техніки бригади із с. Велика Шишівка (Шахтарський район) до с. Мала Шишівка (Амвросіївський район) Донецької області внаслідок обстрілу.

Похований у місті Запоріжжя. Батьки мешкають на окупованій території, не приїхали ані на упізнання, ані на похорон.

 

РУСЛАН ЛІЩУК (1978-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Хмельницькому.

Випускник Хмельницького технологічного багатопрофільного ліцею.

Старший стрілець, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

Зазнав важких поранень під час мінометного обстрілу російськими терористами поблизу Дебальцевого. Залишився без ноги та руки, поранення у голову. Руслана доправили до Харківського шпиталю, де він опритомнів, потім переправили до Львівського шпиталю. Два тижні лікарі боролися за його життя.

Без Руслана лишились мама, двоє неповнолітніх дітей — син та донька.

 

ВОЛОДИМИР КУЦИК (1968-2019) — солдат ЗСУ.

Народився в смт. Березнегувате, Миколаївська область. Мешкав у селі Стоянів Радехівського району.

29 січня 2019 року підписав контракт; солдат, військовослужбовець 24-ї бригади. Пройшов підготовку у Навчальному центрі в Старичах; вирушив на фронт, водій-електрик.

30 квітня 2019-го перебував на спостережному посту взводного опорного пункту одного з підрозділів бригади й виконував бойове завдання. Під час бою при зміні позиції поблизу Мар’їнки зазнав поранення, несумісного з життям — куля снайпера калібру 12,7 мм влучила в область кульшового суглобу, розтрощила кістки. Помер під час медичної евакуації від значної крововтрати.

Без Володимира лишилась сестра та цивільна дружина.

 

ВІКТОР ГАПИЧ (1992-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Ольгине, Херсонська область.

Як доброволець мобілізований у липні 2015 року, механік-водій. За час військової служби був нагороджений двома грамотами та трьома похвальними листами.

7 січня 2016-го під час виконання завдання на території Луганщини перебував на лінії зіткнення поблизу Станиці Луганської, зазнав важкого вогнепального поранення. Київські лікарі прилетіли до Харкова, для боротьби за його життя.

Помер 26 січня 2016 року у харківській лікарні.

28 січня 2016 похований в селі Ольгине Високопільського району.

Без Віктора лишилися батьки та сестра.

 

СЕРГІЙ КАЦАБІН (1983-2015) – солдат резерву Національної гвардії України, фельдшер, фармацевт.

Народився на Вінниччини. В дитинстві був покинутий рідною матір’ю та усиновлений подружжям з Козятина. Сергій захоплювався медициною, здобув фельдшерську освіту, працював у лікарні швидкої допомоги фельдшером, крім того, продовжував навчання в Національному медичному університеті ім. О. О. Богомольця на фармацевтичному факультеті. Брав активну участь в Революції Гідності.

На початку війни Сергій був волонтером, коли затоваришував з медиками 2-го резервного батальйону оперативного призначення Національної гвардії України. Деякий час, в кінці червня 2014, Сергій чергував з ними на блокпосту № 3 у Слов’янську. Пізніше, знову як волонтер, допомагав медикам у вже об’єднаному батальйоні імені Кульчицького на опорному пункті «Хрест» у Дебальцевому.

Відразу після заснування Медичної роти Пирогова, записався добровольцем, зарахований на службу 31 грудня 2014 року на посаду фармацевта відділення медичного постачання медичної роти Північного територіального управління Нацгвардії. Під час найтяжчих боїв на дебальцівському плацдармі, взимку 2014—2015, Сергій перебував на передовій, рятував життя поранених українських захисників.

9 лютого 2015 року машина «швидкої допомоги», під час евакуації поранених з позиції «Хрест» (Дебальцеве) до Бахмута (на той час Артемівськ), потрапила у засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове, після чого була розстріляна прямим наведенням. Сергій загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком й пораненим молодшим сержантом Олександром Кравченком. Тоді ж загинули Василь Задорожний, Тарас Кончевич, Максим Овчарук, Дмитро Лагунов.

Вважався безвісти зниклим, пошук тіла ускладнювало те, що його біологічна матір, яка перебуває в Ізраїлі, відмовилася здати аналіз ДНК. Лише у квітні 2016 року за експертизою ДНК був ідентифікований серед похованих на Краснопільському кладовищі під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО і перепохований у Козятині.

Залишилися батьки.

 

ІГОР ВЛАСОВ  (1970-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Тернівка на Дніпропетровщині.

Служив у званні солдата номером обслуги 93-ї ОМБр.

Зник безвісти 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла, йдучи з українськими військовослужбовцями так званим «зеленим коридором». Потрапив під обстріл на перехресті доріг з с. Побєда до с. Новокатеринівка поруч зі ставком. Загинув разом з значною частиною бійців 93-ї механізованої бригади, які доки що не опізнані (не ідентифіковані).

Похований Ігор Власов як тимчасово невстановлений боєць на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська. Ідентифікований за експертизою ДНК. Юрій Іванович Іржик (22 квітня 1988, с. Заводське, Чортківський район, Тернопільська область, Українська РСР — 23 травня 2016, Павлопіль, Волноваський район, Донецька область, Україна) — молодший сержант Збройних сил України, учасник війни на сході України (21-й oкремий мотопіхотний батальйон, 56-та окрема мотопіхотна бригада).

Загинув під час мінометного обстрілу Павлопіль (Волноваський район, Донецька область). Разом загинув побратим Віталій Крутофіст.

По смерті лишились мати, батько та старша сестра.

 

ВЛАДИСЛАВ ЯКИМЧУК (1996-2014) — солдат ЗСУ.

Родом з Бердичева.

Після побиття студентів «Беркутом» вийшов на Майдан Незалежності, коли почалась війна — одним з перших записався добровольцем в лави національної гвардії. Пройшов тримісячну підготовку, в таборі у Великих Петрівцях зустрів повноліття. За розподілом потрапив у батальйон «Айдар».

5 вересня 2014-го зник безвісти під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Наші бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула.

Без сина лишилась мати.

 

ВІТАЛІЙ ОНОФРЕЙЧУК (1981-2018) — сержант ЗСУ.

Народився 1981 року у селі Волока (Глибоцький район, Чернівецька область). З 2001 по 2006 рік проходив службу у складі елітної військової бригади[2]. В 2001—2002 роках брав участь у миротворчій місії в Косові.

30 січня 2017 року вступив на військову службу за контрактом; сержант, командир 2-го відділення 2-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 109-го батальйону 10-ї бригади. 27 серпня 2018-го підписав черговий контракт.

17 листопада 2018 року загинув після опівночі на бойовому посту внаслідок прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу поблизу смт Новотошківське. Тіло не привозили до Чернівців тривалий час у зв’язку з тим, що воно сильно обгоріло під час обстрілу, проводилася ДНК-експертиза[3].

4 січня 2019-го похований на Алеї Слави центрального кладовища Чернівців.

Без Віталія лишились батьки.

 

ВАДИМ САПЕСКУ (1984-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Чорна, Одеська область. Виріс у багатодітній румунській родині. З малих років захоплювався боксом. Одразу по закінченні школи почав працювати — скотарем у товаристві «Агрофірма», у рибгоспі «Нітріус» — спочатку рибоводом, потім водієм. Мешканець міста Южне; займався будівництвом фасадів, зі своєю бригадою їздив по Україні. У березні 2015 року оселився із сім’єю в селі Середнє (Лиманський район, Донецька область); 30 січня 2016-го повернулися до Южного.

12 лютого 2016 року вступив на військову службу за контрактом; служив командиром відділення взводу спецпідготовки «Марусині ведмеді» у 199-му НЦ ВДВ, наприкінці весни 2016-го вирушив на фронт — в район Горлівки. 2017 року зазнав контузію, після лікування повернувся на фронт. Молодший сержант, командир відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї бригади.

2 березня 2018 року загинув від кулі ворожого снайпера під час виконання бойового завдання поблизу міста Авдіївка.

Без Вадима лишилися мама (батько помер), дві сестри, брат, дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада