Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

22 червня.

Сьогодні в огляді:

  • граф, засновник Природознавчого музею у Львові, меценат;
  • вояк УПА, розстріляний совєтами за два роки до відновлення Незалежності України – за сфальсифікованим звинуваченням у співпраці з нацистами;
  • художник, майстер реалістичного живопису;
  • художник-графік, автор серій офортів «Українські народні герої», ілюстраціх до «Енеїди», «Кобзаря» та багатьох інших книг;
  • перекладач, в чиєму доробку близько 150 перекладів художніх, філософських, історичних і культурологічних творів провідних письменників, філософів і науковців світу;
  • естрадній співак;
  • видатний дипломат, яскравий публіцист, який доклався до просування у європейському напрямку, забезпечення європейської підтримки України та міжнародної підтримки демократії в нашій державі.
  • композитор, ініціатор проекту «Світова класика – українською», що покликаний впровадити виконання класичних вокальних творів в українських перекладах;
  • телеведучий, волонтер, очільник «Вар’яти-шоу».

 

Вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України від російської агресії. Серед них – уродженець Донеччини, високопоставлений держслужбовець, який не підлягав призиву і пішов добровольцем на фронт, де загинув, рятуючи своїх товаришів на важливому бойовому завданні, метою якого було убезпечити мирних мешканців прифронтового селища.


Отже, поїхали:

 

ВОЛОДИМИР ДІДУШИЦЬКИЙ (1825-1899) — спольщений граф українського походження, меценат, колекціонер, природознавець, зоолог, етнограф, археолог, засновник Природознавчого музею у Львові.

Дідушицькі свій рід вели від руських бояр Дідушичів, які з XV століття осіли в околицях Стрия. Згідно з генеалогічною легендою, походили від князя Василька Романовича — брата короля Данила I.

З дитячого віку хлопець цікавився природою. Здобув домашню освіту, для цього батьки наймали не просто вчителів, а відомих учених. Всебічній освіті сприяла і зібрана батьком бібліотека в родовому маєтку в Поториці, що налічувала тисячі книг, рукописи, ікони, картини. Виховання супроводжували подорожі за кордон, під час яких Володимира найбільше цікавили природничі музеї.

Володимир Дідушицький був одним з найбагатших галичан. Він сам скасував панщину у своїх маєтках, матеріально допомагав революціонерам. Серед інших галицьких аристократів зголошувався до єпископа Григорія Яхимовича, щоб перейти з латинського на грецький обряд. Але Яхимович їм відмовив, сказавши що русини своєї шляхти не мають і не потребують.

Будучи свідомим свого русинського походження, деколи казав: «Я — Дідух!»

Обирався послом (депутатом) до Галицького сейму, 1876 — маршалок Галичини.

1857 року Дідушицький переніс свої колекції до Львова, 1868 року розмістив їх у кам’яниці на вул. Театральній, де організував музей. Свою колекцію він відкрив для відвідувачів у 1873-му році, а в 1880 — подарував свій музей разом із палацом, де він розташувався, місту Львову. При цьому залишився ординатором — людиною, яка музей утримує, платить зарплату працівникам і забезпечує видавничу діяльність.

Музей графа Дідушицького був найбагатшою інституцією серед подібних у Східній Європі й унікальним прикладом цілісного образу природи, геології та фольклору Галичини. У музеї були також археологічна колекція та колекція предметів народного побуту. На жаль, відомий михалківський скарб золотих прикрас VIII–VII століть до Р. Х., окраса колекції Дідушицького, 1940 року – після більшовицької окупації – вивезли до Москви, де він зник без сліду.

Дідушицький був членом різних наукових товариств світу, належав до ініціаторів створення Вищої рільничої школи в Дублянах (тепер — Львівський національний аграрний університет), був також першим куратором Крайової школи лісового господарства. Неодноразово представляв Галичину на світових господарських виставках, зокрема у Відні та Парижі, а за активну участь в організації виставки 1877 року у Львові дістав почесне громадянство міста.

Розшукав гуцульських майстрів — різьбярів на дереві Шкрібляків, фінансував їм поїздки до Відня та Парижа, чим сприяв їхній славі.

Приватні збірки Дідушицького нині становлять основу колекцій Державного природознавчого музею НАН України і Музею етнографії та художнього промислу у Львові.

 

 

Доля наступного героя огляду – жахлива сама собою. Але особливо вражає вона через те, що винуватці та причетні до його страти, спокійно жили і живуть, займаючи «теплі місця» в незалежній Україні, за яку боровся і за що був страчений наш герой:

ІВАН ГОНЧАРУК (1925-1989)—  вояк УПА. Останній упівець, страчений совєтами – за два роки до відновлення незалежності України.

Народився Іван в селі Грудки на Волині в селянській родині. Батько помер, коли малому виповнилось три роки, тож на руках матері залишилось четверо дітей.

Іван закінчив польську шестирічну школу в Грудках. Після совєтської окупації в 1939 році, пішов на курси слюсарів при Ковельському залізничному депо. Навчання не завершив, бо треба було допомагати матері з господарством, позаяк сестра вийшла заміж, один з братів — Яків — оженився та мав власне господарство, другого, Ієва, призвали до Червоної Армії. Згодом брат Яків воював в УПА.

Після повернення повторної окупації СРСР 1944 року, Іван переховувався від мобілізації до Червоної Армії на хуторі в сестри. В липні 1944 року долучився до повстанців, двотижневий вишкіл УПА проходив на хуторі Вовки, де отримав псевдо «Лісовий». Основна діяльність загону зводилась до розправи над присланим радянсько-партійним активом та їх опорою з місцевих. Загін діяв в околиці сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище, та иньших навколишніх сіл Камінь-Каширського та Ратнівського районів. В прямі бої із загонами НКВД намагались не вступати через можливі втрати. Перший бій з військами НКВД Іван зустрів біля села Хабарище Ратнівського району.

Вперше був схоплений разом з двома побратимами 21 грудня 1945 року співробітниками НКВД на хуторі біля села Грудки; під час затримання Іван мав гвинтівку та набої. Його судили, вирок — смертна кара, яку незабаром заміниліи на 20 років каторжних робіт та 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував в таборах Колими.

В 1956 році написав заяву на перегляд справи і 17 серпня 1956 року МВС СРСР вирішив звільнити Гончарука через недоцільність подальшого тримання в ув’язненні. Повернутися додому він не мав права,  і оселився в селищі Усть-Омчуг Магаданської області, влаштувався кухарем до військової частини. Через рік познайомився з дівчиною з Сумщини, Ганною Проценко, з котрою згодом побрались.

Потім Гончарук працював кухарем торгівельної контори, після курсів у Магадані очолив їдальню на Колимській трасі. Родина мала двох дітей — сина та доньку. Рідне село -Грудки — відвідував раз на три роки, згідно з дозволом.

В 1969 році, за допомогою батьків дружини, купили на Харківщині хату, куди переїхали 1975 року. Іван був вже пенсіонером. Проживав з родиною в селищі Слобожанське (тоді — Комсомольське).

В жовтні 1986 року управління КҐБ Волинської області розпочало проти Івана Гончарука додаткове розслідування за статтею 399 КПК УРСР. І 10 червня 1987 року майор КҐБ В. М. Приступа склав постанову про притягнення в якості обвинуваченого Івана Гончарука:

“…перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу”

Звинувачення Гончарукові висунули надумані, адже німців на той час (1945 рік) на Волині не вже було і співпрацювати він з ними не мав змоги. Вже не кажучи про те, що УПА з ними і не співпрацювала, а навпаки – воювала, бо в їхні плани не входила наявність незалежної України, здобуття якої і було головною метою повстанців. Однак совєти оголосили упівців поплічниками нацистів і просували цю тезу з упертістю і наполегливістю, які дорівнювали безпідставності цих звинувачень.

Совєтська каральна машина вимагала показових страт до 60-річчя «Великого Жовтня», тому до Івана Савича застосували статті 56 та 64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності.

Окрім цього, була застосована Постанова Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, котра дозволяла смертну кару до осіб, котрі «проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей», тобто, совєцької окупаційної адміністрації та НКВД, хоча пряма участь у вбивствах Гончаруком залишилась недоведеною. (А як на мене, то навіть якби ці вбивства і мали місце, то ліквідація окупантів є злочином лише з точки зору самих окупантів).

1987 Іван Гончарук був заарештований. Допити проводились в Змієві (тоді — Готвальд), Луцьку, по 8 годин на день. Під час слідства було вчинено тиск на родину, зустрітися з членами котрої дозволяли через три дні.

Відкритий судовий процес відбувся в місті Камінь-Каширський і тривав від 12 жовтня до 16 жовтня 1987 року . Одночасно КҐБ організувало сходи сіл, котрі вимагали засудження та розстрілу «бандита». Вирок суду був передбачуваним — смертна кара. Обвинувачений так і не визнав провини щодо катувань та вбивств.

19 жовтня 1987 року у Луцьку суддя Борис Плахтій і народні засідателі Б.Панчук та Г.Артеменко підписали смертний вирок.

19 квітня 1988 року Постанову Президії Верховної Ради Української РСР із текстом «Відхилити клопотання про помилування І.Гончарука» у Києві підписала голова Верховної Ради України Валентина Шевченко (за часів незалежності очолювала благодійні фонди, померла 2020 року, і похована не деінде, а на Байковому кладовищі…)

29 червня 1989 року арештували майно сім’ї Гончаруків. Для конфіскації описано будинок, арештовані грошові вклади.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві. Місце поховання досі невідоме, бо було засекречене – щоб ніхто не міг поклонитися могилі упівця.

Більше про долю Гончарука: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/10/23/156416/

 

А тепер з деяким порушенням хронології переходимо до митців.

 

ПЕТРО МАГРО (1918-2010) — художник-графік, живописець.

Народився в сім’ї тесляра, майстра по дереву. Коли хлопчик мав п’ять років, родина отримала землі неподалік від села Волоського (зараз – Дніпропетровщина). Жили попервах у куріні посеред степу. Потім там виросло село Дніпрельстан (Камінне).

Опинившись 1930 року у Дніпропетровську і спостерігаючи за сусідом, що заробляв на життя копіюванням живописних полотен, юний Петро твердо вирішив стати художником.

Після закінчення школи він 1935 року вступає до Дніпропетровського державного художнього училища, яке успішно закінчує за рік до війни.

У роки Другої світової війни служить у батальйоні аеродромного забезпечення. Хлопець не кидає улюбленої справи навіть на фронті, створюючи графічні замальовки бойових буднів.

Після війни Магро працював на Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті. З 1948 року  брав активну участь у художніх виставках. У різні роки майстер створює серію ліногравюр, що відрізняються гармонічністю та завершеністю: «Хліб», «Мир. Праця. Воля», «Шинний будується», «Праця створила людину», «На Криворізькій землі».

У зрілі роки митець починає створювати живописні полотна, пейзажі української природи, вкладаючи в них увесь свій професіоналізм, багатий досвід та нерозтрачені почуття.

Про міжнародне визнання таланту митця свідчить той факт, що всесвітньо відомий колекціонер Роджер Шашуа поруч з М.Шагалом, К.Малевичем, І.Левітаном, В.Сєровим, В.Васнецовим, І.Рєпіним включив до свого каталогу живопису твори Петра Магра.

Сам художник так говорив про своє ставлення до творчості: «Мистецтвом треба жити, якщо ти художник. Необхідно дихати кожним своїм твором. Коли працюєш тільки заради грошей, — втомлюєшся. Я ж отримую насолоду від творчості. Часом не можу дочекатися ранку, щоб вирушити до майстерні. Якщо художник відбуває повинність у мистецтві, нічого доброго з нього не вийде»

Твори майстра зберігаються в  Музеї українського живопису м. Дінпро, в інших українських музеях, а також в багатьох приватних колекціях України, Росії, Білорусі, США, Великої Британії, Канади, Франції та інших країн.

Подивитися твори художника: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Mistetztvo_hudoznik_grafik_zivopis

 

ОЛЕКСАНДР ДАНЧЕНКО (1926- 1993Київ) — художник-графік, активний учасник руху шестидесятників.

Народився на хуторі Новоолексіївка Одеської області (нині – Миколаївська область) в сім’ї колгоспників. В 1931 році сім’я Данченків переїхала до Дніпропетровська.

В 1948—1954 роках навчався в Київському художньому інституті у В. Касіяна, О. Пащенка та І. Плещинського. Захистив диплом серією офортів «Визвольна війна українського народу проти польської шляхти в 1648—1654 рр.».

Цими творами в українське мистецтво увійшов талановитий художник-графік. Уже в першій самостійній роботі молодого митця виявилися характерні риси його творчості: схильність до народної, епічної теми, висока майстерність у розв’я­занні масових композицій, вправне володіння складною, але вдячною технікою офорту.

У 1964 році на сторінках журналу «Україна» була надрукована серія історичних портретів народних героїв України. Данченко відтворив в цій серії образи синів України, які очолювали боротьбу за національне та соціальне визволення у XVI—XVIII століть, а також образи діячів революції (куди ж було без цього в той час!) та героїв Другої Світової війни.

Загалом художник створив десятки серій, проілюстрував чимало книг. Крім вже названих, найбільше відомі його роботи: серія офортів “»ароди світу, будьте пильні», «Портрети Кобазрів» триптих за мотивами поеми Т. Г. Шевченка «Сон», ілюстрації до «Кобзаря», виданого 1962 року, до книги І. Ільченко «Козацькому роду нема переводу» (про Ільченка – дивіться в огляді за 4 червня), до «Декамерона» Дж. Боккаччо «Декамерон», до книги “Історія одного міста” Салтикова-Щедріна.

У 1968 році два художника створюють ілюстрації до поеми Івана Котляревського “Енеїда” – Анатолій Базилевич (про нього – дивіться в огляді за 7 червня), і – Олександр Данченко. Це два зовсім різних візуальних трактування. Якщо у Базилевича – більше гумору та вітальності, то Данченко робить акцент на епічності. Звідси і обрани стиль, що викликає асоціації з грецьким вазописом.

Останньою, незавершеною роботою Данченка були ілюстрації до «Божественної комедії» Данте. Вже важкохворий, художник створив до великої поемі 33 підготовчі малюнки та 7 гравюр. Усі вони були присвячені першій частині поеми – «Пеклу».

Помер митець 13 лютого 1993 в Києві, похований на Байковому кладовищі.

Твори графіка зберігаються в Національному художньому музеї України, а також більш ніж в 50 музейних колекціях в Україні та за її межами.

Дивитися:

«Народні герої України» (1961—1962); http://uartlib.org/allbooks/oforty-oleksandra-danchenka-komplekt-lystivok/

«Енеїда» І. Котляревського (1968); http://uartlib.org/oleksandr-danchenko-stvoryv-eneyidu-u-styli-gretskogo-vazopysu/

 

ПЕТРО ТАРАЩУК (1956)  — перекладач, завдяки якому українському читачеві стали доступні десятки художних творів і філософських трактатів.

Шлях до перекладацької роботи був звивистим і несподіваним. Після закінчення середньої школи в місті Василькові (Київської області) Петро навчався у Київському медичному училищі № 2 та Київському інституті фізкультури — з обох навчальних закладів пішов за власним бажанням.

З 1977 по 1979 рік служив в армії електриком на ядерних ракетоносцях, почав інтенсивно вивчати іноземні мови. Після армії Таращук навчався в Київському педагогічному інституті, звідки його 1982 року відрахували за читання виданого в Парижі «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина.

Врешті 1989 року закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «українська філологія». Після університету працював спершу науковим співробітником Державного музею Тараса Шевченка в Києві, потім редактором видавництва «Дніпро».

Від 1993 року на творчій роботі.

«Що легше — написати достойний текст чи гідно перекласти його? Хтозна… Іноді здається, що світові письменники ледве встигають писати для Петра Таращука: на його «бойовому рахунку» понад 90 перекладів, і за жоден йому поки що не довелося червоніти» – так відгукувалася відома письменниця Люко Дашвар про перекладацьку діяльність Петра Таращука.

Зараз кількість перекладених Таращуком творів зарубіжних письменників вже перевалила за півтори сотні.

Петро Таращук переклав на українську мову твори таких відомих зарубіжних письменників, публіцистів, учених як Е. Сміт, А. Тойнбі, Й. Шумпетер, Р. Стівенсон, Б. Рассел, З. Фройд, Е. Шухардт, А. Камю, П. Лейленд, С. Цвайґ, Л.-Ф. Селін, Ф. Ніцше, Ф. Кафка, Е. Йонеско, С. Лем, Б. Віан, С. Зонтаг, А. Сент-Екзюпері та інші.

П’єсу «Калігула» А. Камю в перекладі Таращука ставили на сцені декілька театрів України, з вересня 2014 року в театрі імені Івана Франка (Київ) ставлять п’єсу «Носороги» Е. Йонеско в його перекладі.

Узимку 2017 Таращук був одним з 11 переможців конкурсу на здобуття резидентського гранту «Написи. Перекладач у русі» (нім. „Schriftzüge. Übersetzer in Bewegung“) у розмірі 2000 CHF від Інституту Ґете в Москві.[6]. Відповідно до умов цього гранту з 27 листопада по 22 грудня 2017 року Таращук працював над українським перекладом роману німецького письменника Альфреда Дебліна «Гори, океани та велетні» в Будинку перекладачів Лорен у швейцарському селі Вернетхаузен поблизу від Цюриха.

Таращук активно також пропагує українізацію, що є однією з головних тем його публіцистики. Авторські колонки Таращука в журналі «Тиждень»: https://tyzhden.ua/Author/487/Column/

 

ПАВЛО ЗІБРОВ (1957) —естрадний співак (баритон), композитор.

Народився в селі Червоне в родині болгарина Миколи Івановича Зіброва і українки Ганни Кирилівни Зібрової. Закінчив музичну спецшколу-інтернат ім. Лисенка в Києві, згодом – оркестровий факультет Київської державної консерваторії імені Петра Чайковського, пізніше – вокальний факультет.

У 1986—1993 рр. — соліст Державного естрадно-симфонічного оркестру України, з 1994 року — директор, художній керівник Театру пісні Павла Зіброва. Викладач кафедри естрадного співу Київського національного університету культури і мистецтв.

Вранці 14 грудня 2013 року, коли готувався антимайдан проти Євромайдану, співак повідомив, що відмовив представникам Партії регіонів, які пропонували йому заспівати на провладному мітингу.

 

Чи багато ми чуємо і знаємо про українських послів за кордоном? На жаль, мало. Але діяльність і активність цього дипломата досить помітна, він чимало доклався до забезпечення європейської підтримки України та міжнародної підтримки демократії в нашій державі.

 

ОЛЕКСАНДР ЩЕРБА (1970) — дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в Австрії.

Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка. Кандидат політичних наук. На дипломатичній службі з березня 1995 року. У 1996—2000 роках працював аташе та третім секретарем у посольстві України у ФРН (Бонн, Берлін).

У 2004—2008 роках працював радником у посольстві України у Вашингтоні. Відповідав за зв’язки із Конгресом США та єврейськими організаціями. Був автором заяви проти фальсифікації президентських виборів 2004 року, під якою підписалися співробітники українського посольства в США.

У 2009—2010 роках, під час президентської кампанії — радник кандидата у президенти Арсенія Яценюка. У 2010—2013 роках Щерба працював послом з особливих доручень МЗС України. У 2013—2014 роках — радник першого віце-прем’єр-міністра України Сергія Арбузова, учасник переговорів з МВФ та ЄС щодо підготовки до підписання Угоди про асоціацію.

З лютого по листопад 2014 року повернувся до МЗС на посаду посла з особливих доручень. Брав участь в інформаційній групі МЗС.

Щерба був основним автором 40-хвилинного звернення Петра Порошенка до конгресу США у вересні 2014 року.

З 17 листопада 2014 року — надзвичайний і повноважний посол України в Австрії.

Олександр Щерба веде активну публіцистичну діяльність – з 2008 року є колумністом газети «Дзеркало тижня».

2020 року вийшла друком книга «Щеплення від мороку» – це збірка статей Олександра Щерби, де в яскравій манері він викладає свій погляд на найболючіші теми українського життя, аналізуючи їх з точки зору двадцяти років перебування на дипломатичній службі та тривалого досвіду проживання в таких країнах, як Німеччина, Австрія та Сполучені Штати Америки.

Книжка зацікавить тих, хто цінує нестандартний, гострий погляд на міжнародну та внутрішню українську політику. Автор не боїться називати речі своїми іменами та висловлювати думку щодо питань, які викликають бурхливі дискусії у суспільстві.

Придбати книгу можна тут: https://kryivka.net/books/shcheplennya_vid_moroku/

А це стаття з такою самою назвою – «Щеплення від мороку», в який йдеться про нову етичну реальність Росії, якою вона інфікує увесь світ. Дуже раджу до читання: https://dt.ua/internal/scheplennya-vid-moroku-302968_.html

Сторінка ФБ Alexander Scherba

 

АНДРІЙ БОНДАРЕНКО (1978) – композитор і піаніст, громадський діяч, ініціатор проекту «Світова класика – українською».

Нароився у Броварах на Київщині. У дев’ять років Андрій став переможцем дитячого республіканського конкурсу композиторів.

Навчався у Київській середній спеціальній музичній школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка, з відзнакою закінчив Національну музичну академію України ім. П. І. Чайковського за фахом фортепіано та  композиція. З 2001 працює в Київському національному університеті культури і мистецтв, з 2006 викладає в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв.

Призер багатьох композиторських конкурсів, автор сценічних, симфонічних та вокальних творів. Зокрема він створив «Райок по-українськи» ( до якого сам написав лібрето за мотивами виборчих програм та висловлювань політичних лідерів України  у 2004–2006 роках).

З травня 2006 активно редагує Українську Вікіпедію. З 2009 до 2017 — член ГО «Вікімедіа Україна», перший голова її правління.

З 2011 року працює над проектом «Світова класика — українською», що покликаний відродити традицію виконання класичних вокальних творів в українських перекладах.

Для усіх, хто небайдужий до музики, цікавим буде сторінка в ФБ: Андрій Бондаренко

Захоплюючий матеріал про українізацію опери, традиції і проблеми створення україномовних лібрето – https://musicinukrainian.wordpress.com/

 

СЕРГІЙ ПРИТУЛА (1981) — телеведучий, волонтер, очільник «Вар’яти-шоу».

Народився у Збаражі на Тернопільщіні. Школу закінчив із золотою медаллю. 1998 року вступив до Тернопільської академії народного господарства. Протягом навчання в академії був активним учасником низки молодіжних організацій, разом з однодумцями створив неформальну спілку «Митці» та видавництво «Слина». Паралельно з навчанням грав у КВК, брав участь у конкурсах художньої самодіяльності.

1998 року почав працювати на радіо – пройшов кастинг на посаду радіоведучого і після тривалої підготовки в січні наступного року з’явився в ефірі «Радіо Тернопіль 106.1 FM» під псевдонімом «Сірий».

На телебаченні – від 2004 року, коли пройшов кастинг на посаду ведучого програми «Було ваше, стало наше» і незабаром з’явився в ефірі телеканалу «Інтер». Отримавши запрошення від столичної радіостанції «Music-радіо», у листопаді 2005 року переїхав до Києва і розпочав роботу в ефірі.

2006—2009 — Сергій працював резидентом «Comedy Club UA», у рамках проєкту Притула створив в’їдливий саркастичний образ «Тернопільський сірий», що різко висловлюється про українських знаменитостей та присутніх у залі.

Паралельно з роботою на Новому каналі Сергій працював над радіопроєктами на радіо: «Вишнева 20-ка» на Люкс FM, і «Файна Юкрайна» на Наше радіо.

2008 рік — разом зі своїм колегою по Камеді клаб Педаном та Ольгою Фреймут очолив ранковий ефір Нового каналу — стає ведучим телешоу «Підйом». Працював над шоу до травня 2011 року.

З 2008 по 2010 рік був актором, автором і співпродюсером скетч-шоу «Файна Юкрайна» на Новому каналі. Загалом було відзнято 100 випусків «Файної Юкрайни», що стало найкращим показником серед усіх скетч-шоу пострадянського простору.

Ведучий гумористичного шоу «Вар’яти». Проєкт з’явився 2009 року, перший виступ пройшов 28 травня 2010-го у Тернополі під назвою «Перше україномовне гумор-шоу „Вар’яти“».

З 2012 року Притула є креативним продюсером розважального телешоу «Хто зверху?» та його постійним ведучим.

У лютому 2013 року на телеекранах України з’явилось «Педан-Притула шоу», в якому брав участь Сергій Притула зі своїм другом Олександром Педаном.

З 2 листопада 2016 року на Новому каналі виходить телеверсія україномовного розважального шоу «Вар’яти» за участі Притули.

З лютого 2017 року є постійним ведучим українського національного відбору на пісенний конкурс «Євробачення».

Восени 2018 року став ведучим телепроєкту «Нові лідери» на телеканалі ICTV.

Від початку російсько-української війни — активний волонтер, збирає матеріальну допомогу від небайдужих громадян і доставляє її українським військовикам. Разом із телеведучим Геннадієм Попенком не раз відвідував з цією метою прифронтові зони.

Частину грошей, зароблених виступами, Сергій теж витрачає на допомогу армії. В Тернополі Сергій утримує реабілітаційний центр для постраждалих від війни.

В червні 2019 Сергій Притула приєднався до політичної партії «Голос» та був у її списках кандидатів в депутати Верховної Ради України. Він продовжує свою роботу у політсилі попри те, що на парламентських виборах так і не пройшов нардепом до Верхвоної Ради. Наразі ведучий допомагає «Голосу» і є радником щодо багатьох політичних питань.

Сторінка в ФБ: Сергій притула – офіційна сторінка

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією. І почнемо з уродженця  Донеччини, високопосадовця, який відмовився від «броні» і добровольцем пішов захищати свій рідний край від окупантів. Ця історія буде довгою, бо в ній докладно розкривається те, що зазвичай ховається за словами «героїчно загинув під час виконання бойового завдання»:

 

МИХАЙЛО ГОРЯЙНОВ (1976-2015)— капітан-лейтенант ЗСУ.

Народився у Краматорську на Донеччині, там закінчив школу і вступив до Київського інституту сухопутних військ, закінчив факультет розвідки. Служив на острові Майський.

На початок російської агресії Михайло Горяйнов обіймав посаду  директора Департаменту міждержавних майнових відносин, інвестиційної, видавничої та адміністративно-господарської діяльності Фонду державного майна України, був високопоставленим державним службовцям 3-го рангу. На фондовому ринку України, серед банкірів і фінансистів у Михайла – репутація визнаного експерта. У нього була «бронь», і він не підлягав мобілізації як цінний фахівець.

У Михайла було все – любов, дружба, будинок, достаток, найширші зв’язку по всьому світу, багато родичів і друзів, особливо на Донбасі і в Росії.

Але 2 червня 2015-го року Михайло Горяйнов повів розвідгрупу сімдесят третій морського центру спеціальних операцій в атаку на опорний пункт російських військ під селищем Чермалик Донецької області, щоб знищити мандрівний міномет окупантів, обстрілював селище.

Завдання було виконано. Але капітан-лейтенант Горяйнов загинув в цьому бою.

Батько Михайла, Геннадій Олексійович, згадує: «Він говорив: «Я народився в день війни, війна це моє покликання».

Після закінчення військового вишу Михайла направили для проходження служби на острів Майський – у легендарну частину морського спецназу, де базувалася 7-а окрема бригада спеціальних операцій ВМС України, з часом переформована в 73-й центр морських спеціальних операцій.

У званні старшого лейтенанта йому довелося звільнитися в 1998 році з армії, без якої він не мислив свого життя. Згадує батько: «Це були часи Кучми. Армію свідомо знищували, спецназу постійно затримували зарплату. Соромно сказати, але одного разу офіцерам довелося вкрасти картоплю з поля для своїх родин, тому що у них не було взагалі нічого – ні грошей, ні особистих речей, щоб розрахуватися за їжу. Після цього Михайло був змушений звільнитися з армії, не міг більше принижуватися. Але спецназ він не залишив, і регулярно приїжджав в частину».

Горяйнов після звільнення з армії знайшов роботу в Києві та зробив кар’єру у сфері фінансів і цінних паперів. У Фонді держмайна Горяйнов доріс до рівня директора Департаменту. Його кар’єра розвивалася при всіх урядах, він завжди був затребуваний у своїй справі.

Коли почалася війна на Донбасі, Михайло сприйняв її як свою особисту біль. В свій будинок він поселив три сім’ї біженців з Донбасу.

У Горяйнова було високе положення, його посада була захищена «бронью» від мобілізації. Але він вважав своїм обов’язком зайнятися волонтерською роботою. Регулярно їздив на фронт, і використовував свої зв’язки для збору коштів для допомоги армії. І перш за все своїм – морському спецназу.

Михайла глибоко вразила загибель капітана 2-го рангу Олексія Зінченка – командира 73-го центру, який 17 серпня під Старобешеве загинув під залпом російських «Ураганів», які накрили наш базовий табір.

Горяйнов дізнався про трагедію одним з перших. Він заїхав з волонтерською допомогою в штаб сектора «Б» і там йому повідомили, що зв’язок із Зінченком і його групою раптово зник. Михайло взяв автомат, бо до Старобешеве було 150 кілометрів по «сірій» зоні – території, яка ніким не контролювалася. Він заїхав у знищений табір, зібрав зброю і документи, вцілілі після обстрілу. Потім поїхав шукати Зінченка – командир був ще живий, в лікарні. Михайло був поруч з Олексієм, якого, на жаль, не вдалося врятувати.

Після загибелі Зінченко 73-й центр очолив капітан 1 рангу Юрій Борисович Олефіренко – один з творців українського спецназу, ветеран Афганістану, який пішов у запас перед війною, але знову став у стрій. Михайло добре знав Олефіренко. Його загибель вразила всіх, хто знав цього видатного воїна. Поминки по Олефіренко йшли в дні важкого бою за Донецький аеропорт.

Там були всі офіцери сімдесят третього центру і Михайло оголосив усім: «Все, хлопці, я вирішив – йду на війну. У наш час сидіти в тилу соромно».

Як розповіли співробітники ФДМ: «Михайло зайшов у бухгалтерію, він був у такому гарному шкіряному пальто, хорошому костюмі, посміхнувся, він завжди посміхався: «Ну що, хто тут говорить, влада в стороні, за «бронью» сховалася? Знімайте з мене «бронь», я йду добровольцем. Головбух йому: «У вас« бронь», Михайло Геннадійович, це багато документів і дозволів треба оформити, так швидко оформити не можна». А він передає теку  «Я вже всі папери підготував – оформлюйте».

Пішов служити у рідний «73-й центр». Узяв на себе виконання найнебезпечніших завдань, і хотів проявити себе там, де мало хто вміє, і мало хто готовий ризикувати – в рейдах в демілітаризованій зоні. Тому ніяких високих постів, ніяких благополучних посад, ніякого прифронтового тилу – директор департаменту ФДМ став командиром розвідувальної групи, строго по своїй військовій спеціальності, ніяких поблажок.

Розповідає офіцер морського спецназу, який пішов на завдання у складі групи Михайла: «Горяйнову не треба було проводити тривалу додаткову підготовку. Він зберіг високі професійні якості. Ми були знайомі з ним ще до війни, багато спілкувалися з самого початку бойових дій. У нього була прекрасна фізична форма, відмінні тактичні навички. Це був талановитий і харизматичний лідер. Він згуртував навколо себе бійців».

Далі – його розповідь про останній вихід Горяйнова:

«Командуванню загону надійшло звернення від підрозділів місцевих органів влади в селищі Чермалик: «Кочівний» 120 мм міномет у порушення режиму припинення вогню і Мінських угод про перемир’я постійно обстрілював селище, і буквально тероризував мирних жителів. Горяйнов зі своєю групою добровільно зголосився виявити і знищити порушників режиму припинення вогню в демілітаризованій зоні.

Об’єктом атаки став комплекс промислових будівель недалеко від Чермалик. Саме там, за розвідданими, базувався мандрівний міномет і його розрахунок. Операція була підготовлена відмінно. Була проведена ретельна розвідка. Кожен воїн отримав детальний інструктаж. Група була екіпірована всіма необхідними видами спорядження та озброєння, які в заявці замовив командир. Особливі заходи Горяйнов зробив для забезпечення скритності операції. На інструктажі перед виходом він сказав: «Ризиково, але ризик виправданий. Не виключені втрати».

2 червня вночі група непоміченою вийшла на об’єкт. Противник вів спостереження, місцевість була відкрита, але Горяйнов придумав такий маршрут, на якому виявити бійців ворогові не вдалося. Підходи з боку поля, де ми повинні були йти за задумом операції, добре прострілювалися, і Горяйнов повів своїх людей запасним маршрутом. Спостереженням було встановлено, що противник розміщується в окремій будівлі з підвальним приміщенням. За будівлею знаходився стаціонарний пункт стрільби з великокаліберного кулемета «Утес». Поруч з бункером, був невеликий бетонний паркан, і за ним знаходився сам міномет, який бив по селищу Чермалик. На жаль, не було змоги почати атаку з атаки кулеметного гнізда, тому що обійти непоміченими опорний пункт було неможливо, місцевість там відкрита. Групі вийшла на дистанцію 120 метрів до об’єкта атаки. Все було тихо.

У ударної групі було сім бійців, включаючи Михайла. В 5.11 Горяйнов дав наказ атакувати. Бійці дали залп гранатометів по бункеру, і рвонули вперед – треба було скоротити дистанцію, зблизитися з бункером, і знищити розрахунок міномета. Горяйнов вів усіх за собою, він біг попереду, поруч з опорним пунктом командир виявив вартового, що збирався відкрити вогонь і на бігу нейтралізував його, перш ніж той встиг вистрілити. Але противник виявився підготовлений. За секунди ми добігли до невисокого кам’яного паркану, але з бункера почали вибігати солдати супротивника, і займати оборону.

Вони всі були в повній формі, зі зброєю, і відразу відкривали вогонь. Наші бійці стріляли по тих, хто вибігає. Зав’язався бій на короткій дистанції, де до супротивника можна було легко докинути каменем, і легко розгледіти риси обличчя. На самому початку бою серйозно поранило нашого кулеметника ПКМ, він випустив лише один короб. Я зайняв його місце.

Завдяки грамотним діям, фактору несподіванки і високому рівню вогневої підготовки, наш вогонь був дуже ефективний, ми взяли з собою великий боєкомплект, гранати. Ми поклали навколо бункера не менше 10-12 тел в найкоротший час. Однак ворог продовжував вести вогонь у з бійниць бункера, і нові солдати продовжували вибігати з бункера. Виявилося, що в бункері був не тільки розрахунок міномета з охороною, а набагато більшу кількість солдатів. Я добіг до паркану, і кинув гранату в міномет. Завдання було виконано. У цей момент противнику вдалося зайняти позицію великокаліберного кулемета.

Це відразу змінило розклад сил не на нашу користь. Кулемет відкрив вогонь по краю бетонного паркану, і ми вже не мали шансів подолати відстань до бункера. Кулемет придушити не вдалося. Бронебійні кулі били в наш паркан, і відколювали величезні шматки бетону, які відлітали в нас. Паркан кришився, і довго б не витримав. А у нас почав закінчуватися боєкомплект. Для стрілецької бою навіть 5 хвилин інтенсивної перестрілки – це багато. А ми билися вже більше 15 хвилин. Я випустив 6 коробів – і у мене залишився трохи патронів для прикриття відходу, та ж ситуація з патронами була і у всіх інших бійців. Треба було відходити під вогнем противника, при не пригніченому кулеметі, при повній видимості, при тому, що з бункера в 20 метрах від нас продовжували вести щільний вогонь.

Ситуація здавалася згубною для всієї групи. Якщо кулемет і бункер будуть притискати нас ще хвилин 10, то патрони у нас закінчаться, паркан розвалиться, і нас усіх переб’ють. Наші життя повністю залежали від рішення командира – самостійно піти звідти вже ніхто не міг. В 5.29 Михайло дав команду на відхід. Ми рвонули, витягуючи пораненого кулеметника.

Ми чули щільний вогонь, але по нас він вівся не так прицільно, це здавалося просто дивом. Але це не було дивом. Як виявилося, капітан-лейтенант Горяйнов в момент відходу групи зробив спробу знищити кулемет противника, щоб прикрити наш відхід. Михайло відволік весь вогонь на себе, щоб прикрити винос пораненого товариша. Він отримав кілька смертельних поранень і загинув смертю хоробрих. Він врятував нас усіх у безнадійній ситуації ціною свого життя.

Ми повернулися на базу по маршруту, який перед операцією розробив Михайло. Евакуація пройшла успішно.

Нас зустріло командування, і подякувало за знищення міномета і виконання бойового завдання. Бій з військової точки зору вважається успіхом. Ворогові нанесені тяжких втрат. За даними агентурної розвідки, серед знищених ворогів були громадяни Російської федерації.

Але ніхто в нашому загоні не вважає цей бій успіхом. Тому що в ньому загинув наш друг і бойовий побратим … На похорон Михайла в Києві командування відпустило всю нашу групу на один день – для нас була честь нести його тіло на своїх плечах. Тому що сам Михайло Горяйнов віддав життя за Батьківщину, заради честі і заради своїх друзів і близьких».

На похоронах Михайла Горяйнова до Києва 6 червня прийшли сотні людей – генерали збройних сил, численні друзі і знайомі, співробітники Фонду держмайна. Багато людей приїхало з Донбасу, з окупованих територій. Усім їм було зрозуміло, за що віддав життя Михайло Горяйнов.

Для Михайла держава була не засобом бізнесу, а цінністю, яку треба захищати всіма силами. А вільна і незалежна Україна – це не просто слова, це сенс і це мета, заради якої справжній воїн і справжній громадянин готовий пожертвувати всім.

Після загибелі Михайла, його друг, теж колишній військовий, пішов служити в той самій підрозділ, в морський спецназ, до групи Горяйнова, щоб місце в строю не залишилося порожнім.

Без Михайла лишилися дружина та донька.

 

АДРІЙ МЕРКУЛОВ (1979-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Ровеньки на Луганщині. По закінченні 8-ми класів школи у місті Первомайськ вступив на навчання до будівельного технікуму, де отримав фах муляра-штукатура. Переїхав до селища Сутоган – теж на Луганщині. Після строкової служби, яку проходив у Криму, почав працювати на шахті. З 2012 року мешкав на Дніпропетровщині у селі Миколаївка, неподалік Павлограду.

Батько Андрія воював в АТО, і коли він повернувся, 7 червня 2015 року Андрій вступив на військову службу за контрактом через. По закінченні терміну служби двічі подовжував контракт на півроку.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 2-ї роти батальйону охорони 55-ї окремої артилерійської бригади (раніше — 39-й окремий мотопіхотний батальйон «Дніпро-2»).

Виконував завдання в районі міста Авдіївка. Загинув у ніч з 18 на 19 лютого 2017 року внаслідок обстрілу бліндажу. Ще четверо бійців дістали тяжких поранень.

Залишилися батько, брат та син.

 

ТАРАС СЕНЮК (1980-2014) — десантник, полковник ЗСУ.

Народився в місті Коломия на Івано-Франківщині. З дитинства мріяв стати військовим, в лавах ЗСУ — з 1997 року. У 2001 закінчив з відзнакою аеромобільний факультет Одеського інституту сухопутних військ. По закінченні вишу був направлений до Житомира.

З 2001 року проходив службу в 95-ій окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ ЗС України. Пройшов шлях від командира аеромобільного взводу до командира батальйону. Неодноразово удосконалював практичні навички та здобував новий досвід за межами України.

2003 року брав участь у миротворчій місії в Іраку, де служив командиром механізованого розвідувального взводу з дислокацією в так званій точці «Форт», на кордоні з Іраном. Миротворці контролювали 150-кілометровий відрізок ірано-іракського кордону, окрім патрулювання, несли службу на блокпостах, допомагали працювати місцевим прикордонникам і митникам на офіційному пункті пропуску «Арафат».

Після повернення додому продовжив службу на посаді командира аеромобільної роти. 2007 року Сенюка відправили у Косово, там також довелося патрулювати неспокійні райони, супроводжувати миротворчі колони, чергувати на стаціонарних блокпостах.

Був призначений на посаду начальника штаба 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади. В 2013 році призначений на посаду командира 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади.

З весни 2014 виконував завдання в зоні проведення антитерористичної операції на Сході України.

2 травня близько 4:00 в районі Слов’янська, російські бойовики вдалися до обстрілу військової колони із засідки, зав’язався бій. Вогонь було зосереджено на перші три бронетранспортери, в одному з яких перебував командир колони Тарас Сенюк, який під час бою командував діями особового складу. Бій тривав близько 10 хвилин, вогневі точки противника були подавлені.

Близько 5:30 в районі мосту, біля селища Андріївка, знову зав’язався бій. Терористів було витіснено з блокпоста, і міст взято під контроль. З обох боків біля мосту почав збиратись антиукраїнські налаштований натовп. За рішенням командира на безпечній відстані від колони було виставлено бійців з метою запобігання провокацій. Протягом всього дня від представників сепаратистських угруповань лунали погрози знищити підрозділ і пропозиції перейти на бік сепаратистів. Близько 17:00 серед натовпу з’явились особи зі зброєю, командир наказав зайняти кругову оборону.

Бойовики відкрили вогонь з-за спин цивільних, в один з БТРів полетів «коктейль Молотова». Під керуванням підполковника Сенюка військовослужбовці розібрали барикади і створили прохід для виведення колони в безпечне місце. З усіх напрямків посилився вогонь з різних видів зброї, й не лише по військовій колоні, а й по людях, які перешкоджали руху колони. Тоді загинули двоє солдатів Сергій Панасюк та Петро Коваленко. Чіткі команди комбата та впевнені дії особового складу дали змогу колоні вирватися з влаштованої пастки і не допустити втрати озброєння та військової техніки.

Підполковник Сенюк загинув 3 червня 2014 року, під час виконання бойового завдання зі знищення укріпленого опорного пункту терористів у Семенівці, на околиці міста Слов’янська. Комбат як завжди був попереду, разом із розвідувальним взводом. В бою, керуючи діями тактичної групи, він загинув від кулі снайпера. Куля великого калібру пробила бронежилет. Керування підрозділом після загибелі командира взяв на себе ротний Олег Бутніцький, завдання було виконане, але з втратами з боку військовиків, 13 десантників дістали поранення.

Без Тараса залишились мати, брат, дружина та донька.

 

ДМИТРО ІЛЬГІЛЬДІНОВ (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Проживав у селі Широке Солонянського району на Дніпропетровщині.

У часі війни — солдат, стрілець-помічник гранатометника 42-го батальйону територіальної оборони ЗС України Кіровоградської області «Рух Опору».

28 серпня військовики рухалися на вантажівці «Урал» та потрапили в засідку терористів між Новокатеринівкою та Ленінським; у бою загинули сержант 42-го БТРО Юрій Кириєнко, солдати Дмитро Ільгільдінов, Анатолій Лифар, Ілля Письмений, дещо віддаленіше — Євген Мельничук, Володимир Татомир, Максим Харченко.

Упізнаний серед загиблих, тіла яких вивезли з поля бою волонтери гуманітарної місії 12 вересня 2014-го.

Без сина лишилась мама.

 

ВІКТОР ПІЦУЛ (1990-2014) — десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Чернівці у родині робітників. Захоплювався футболом та електронікою. Після школи вступив до Чернівецького індустріального технікуму, де здобув фах електрика-монтера.

У 2010—2011 проходив строкову військову службу у Повітряних Силах Збройних Сил України в Одеській області. Після армії працював електриком у КП «Чернівціміськліфт» міста Чернівці. Займався пауерліфтингом, мав 1-й спортивний розряд. Мріяв стати інженером-конструктором.

Під час Революції Гідності разом із братом виходив на Чернівецький Євромайдан.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України у квітні 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го відділення 2-ї аеромобільної роти 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, м. Чернівці (колишній 300-й полк). Спочатку перебував у військовій частині, та на полігоні в Сторожинці. З 9 травня 2014 брав участь в АТО у складі 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї ОАеМБр в районі міста Щастя на Луганщині.

Брат Віктора Владислав лише на рік молодший за нього, вони разом проходили строкову службу на Одещині, разом їх призвали і до чернівецької військової частини, разом поїхали в Луганську область. І лише там уперше розлучилися, бо були в різних ротах.

Вранці 17 червня 2014 року резервна група десантників на чолі зі старшим лейтенантом Владиславом Файфурою виїхала в напрямку селища Металіст, що на північній околиці Луганська, для надання допомоги бійцям добровольчого батальйону «Айдар», які вели бій з терористами в районі гольф-клубу (с. Привітне). У бойовому зіткненні з терористами, які підбили бронетранспортер із засідки з гранатомету, загинули 9 десантників, серед них і старший солдат Віктор Піцул.

Того дня у боях в районі Металіста загинули також 3 військовослужбовців 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї ОГПБр та 4 бійців батальйону «Айдар», кілька військовослужбовців з різних підрозділів були поранені і захоплені в заручники, серед них доброволець «Айдару» Надія Савченко.

Вісім з дев’ятьох загиблих десантників — буковинці, один солдат родом з Волині.

Без Віктора залишилися батьки та молодший брат.

 

ТАРАС БІЛЕНЬКИЙ (1989-2015) — сержант ЗСУ.

Народився 1989 року в місті Підволочиськ Тернопільської області.

Мобілізований на початку червня 2014 року, згодом підписав контракт. Ніс службу на адміністративному кордоні з окупованим російськими військами Кримом, потім в зоні бойових дій на Донбасі. Сержант, командир 1-го відділення 1-ї стрілецької роти, 6-й окремий мотопіхотний батальйон.

Загинув 21 серпня 2015-го під час виконання бойового завдання поблизу міста Сєвєродонецьк.

Без Тараса лишилися батько та брат.

 

СЕРГІЙ ТАФІЙЧУК (1984-2014) – старшина міліції, Міністерство внутрішніх справ України.

Був одним з перших добровольців: 21 травня 2014 року записався добровольцем у другу роту батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Загинув 18 серпня 2014 року під час боїв за визволення Іловайська.

Вдома залишилися батьки, сестра, дружина, маленький син.

 

ОЛЕКСАНДР АТМАНЧУК (1990-2015)— старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в селі Миропіль на Житомирщині,  випускник Житомирського професійного ліцею харчових технологій.

В часі війни — стрілець-помічник гранатометника, 95-та окрема аеромобільна бригада з весни 2014-го. В бою зазнав поранення, після лікування повернувся на передову.

20 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт — при евакуації поранених.

Без Олександра залишилися батько, вагітна на той час дружина.

 

БОГДАН ЛІЩІНСЬКИЙ (1992-2015) — лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Мартинівка Хмельницької області. Служив у 81-шій окремій аеромобільній бригаді.

Загинув у результаті кульового поранення в груди поблизу села Водяне (Ясинуватський район) під Донецьком.

Місце поховання: с. Мартинівка, Хмельницький район, Хмельницька область.

 

СЕРГІЙ ЩЕРБАК (1961-2015) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився у м. Кременчук на Полтавщині. Навчався у Полтавському професіонально-технічному училищі № 6. Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил СРСР. Працював слюсарем на Кременчуцькій автобазі, по тому працював на Крюківському вагонобудівному заводі, останнім часом — у приватних фірмах.

Навесні 2014 добровольцем пішов боронити України, Сергій не був військовозобов’язаним, але сам прийшов до військкомату. Після навчання на Чернігівщині у серпні 2014 вирушив на фронт.

Солдат, номер обслуги гранатометного відділення 95-ї окремої аеромобільної бригади, м. Житомир.

16 березня 2015-го 00 загинув в районі міста Авдіївка внаслідок артилерійського обстрілу, утримуючи позиції під час спроби прориву російсько-терористичних формувань з боку міста Ясинувата.

Без Сергія лишилися мати, сестра, дружина та донька.

 

АНДРІЙ ЛАДІК (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Лозова Харківської області. Закінчив Слов’янський коледж цивільної авіації Київського міжнародного університету цивільної авіації. Мешкав та працював у Лозовій.

У червні 2015-го призваний за мобілізацією, пройшов підготовку в центрі «Десна»; солдат 28-ї окремої механізованої бригади.

17 серпня 2015 року загинув від кулі снайпера під час бою на блокпосту поблизу Мар’їнки.

Без Андрія лишилися дружина, донька та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада