Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

21 травня.

Почнемо огляд з найвідомішого вбитого журналіста, головний «замовник» якого і досі – не просто на волі, а й займається справами державного значення.

Далі:

  • фізик, теоретик і винахідник, теж убитий на замовлення. За життя його ім’я якого було відоме в усій Європі на рівні з Теслою, а потім незаслужено пішло у забуття.
  • один з провідних західноукраїнських художників, у творчості якого висока майстерність поєднується з винахідливими експериментами.

І, як завжди, вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.\

Отже, усі, певно вже зрозуміли, про кого йтиметься на початку:


ГЕОРГІЙ ГОНГАДЗЕ (1969-2000) — опозиційний журналіст. Засновник та перший головний редактор інтернет-газети «Українська правда». Найімовірніше, вбитий на замовлення президента Кучми.

Вбивство Гонгадзе викликало широкий резонанс в Україні та за її межами, особливо після «касетного скандалу», та вважається однією з найгучніших кримінальних справ сучасної України. За найпоширенішою версією, до захоплення та вбивства журналіста причетні високопосадовці, наближені безпосередньо до Леоніда Кучми, який нібито особисто віддавав накази щодо викрадення Гонгадзе.

Батько Георгія, Руслан Гонгадзе – кінорежисер-документаліст, вирізнявся активною громадянською позицією та симпатією до дисидентського руху. Мати Георгія — корінна львів’янка Леся Корчак,  медик за фахом. У 1968 р. одружилась з Русланом Гонгадзе, до середини 1990-х рр. мешкала у Тбілісі. Згодом подружжя Гонгадзе розлучилося.

Георгій народився в Тбілісі. У 1987 р. почав навчатися на вечірньому відділенні Тбіліського державного інституту іноземних мов, одночасно працював та займався спортом. У 1987—1989 рр. проходив службу в Афганістані. Після демобілізації повертається до Тбілісі, збуреного кривавим придушенням масових протестів у квітні 1989 р. За прикладом батька (лідера однієї з націонал-демократичних партій) поринає у суспільно-політичну роботу; очолює інформаційний відділ Народного фронту Грузії.

Восени 1989 року переїхав до Львова, перевівся на факультет іноземних мов Львівського національного університету ім. І.Франка, активно включався у громадсько-політичне життя міста (НРУ, Студентське Братство), створив тут Грузинський культурний центр Багратіоні. Викладав у школі.

Коли на межі 1991 і 1992 рр. у Тбілісі почалось повстання проти диктаторського режиму Гамсахурдіа, Георгій повернувся на батьківщину й приєднався до повстанців, як журналіст працював в Абхазії та Осетії, дістав поранення в Сухумі.

1993–1994 — знову в України – головний режисер творчого об’єднання «Центр Європи» (на Львівському телебаченні виходить його програма «Монітор»), співпрацює з газетою «Пост-Поступ». У 1993 р. закінчив навчання у Львівському національному університеті.

Згодом одружився з Мирославою Петришин і у 1995 році вони удвох переїжджають до Києваі починають працювати на телебаченні. 1996–1997 — Георгій працює ведучим телепрограми «Вікна-Плюс» (СТБ), «Вікна-Новини». 1999 — працював прес-секретарем у штабі кандидата в президенти України, лідера ПСПУ Наталії Вітренко.

З 1 жовтня 1999 р. (під час президентської виборчої кампанії) почав вести щоденну інформаційну програму «Перший тур з Георгієм Гонгадзе» у прямому ефірі радіостанції «Континент». Невдовзі почалися телефонні дзвінки з погрозами на адресу керівництва радіостанції

17 квітня 2000 року в інтернеті з’явилося видання «Українська правда», засноване та редаговане Георгієм Гонгадзе. У ньому, серед багатьох інших публікувалися матеріали щодо Леоніда Кучми та його оточення.

Олена Притула, заступник Георгія по «УП» так згадувала про початок проекту:

«Ми познайомилися три роки тому. Він тоді працював у Центрі журналістських розслідувань. Ідея «Української правди» народилася в грудні минулого року в… Вашингтоні. Тоді ми з Георгієм повезли в США листа, підписаного 60 українськими журналістами, — про те, як в Україні душиться свобода слова. Ми зустрічалися з представниками української діаспори й американськими конгресменами. Саме в той час в Україні відбулася зміна уряду. Але, «понишпоривши» цілий день в Інтернеті, ми не змогли знайти жодних подробиць про цю подію. Ось тоді й з’явилася думка про необхідність української новинарської газети в Інтернеті. До Георгія звернулися певні люди, які заявили, що готові дати гроші під наш проект».

На той час Інтернет ще не був популярним видом медіа. Тому, за словами Притули, на початку вересня 2000 р. (перед зникненням Георгія Гонгадзе) сервер «УП» щодня відвідувало лише 3 тисячі користувачів, і лише після початку «касетного скандалу» популярність видання неймовірно зросла (19 грудня 2000 року було зафіксовано 80 тисяч відвідувачів).

Як повідомляв сам Георгій, наприкінці червня 2000 року за ним було влаштовано зовнішнє спостереження. Зокрема, невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі «Жигулі». Гонгадзе офіційно звернувся з листом до Генпрокурора Михайла Потебенька, у якому виклав факти щодо стеження за ним працівників міліції та невідомих осіб. Але прокуратура відреагувала на звернення формально.

16 вересня 2000 року близько 22:30 Георгій Гонгадзе пішов з роботи, але вдома так і не з’явився. Зникнення Гонгадзе викликало велике занепокоєння не лише у його родичів і друзів, а й серед політиків і журналістів.

2 листопада в лісі біля Таращі було знайдено труп без голови. Дружина і друзі впізнали у ньому Георгія. Але остаточного висновку експертиза ще не зробила.

Керівництво МВС та СБУ намагалися всіляко заплутати хід розслідування, слідство затягували. Юристам вдалося домогтися розсекречення тільки половини справи Георгія Гонгадзе: СБУ повністю розсекретила свою частину матеріалів у цій справі; МВС розсекретило більшу частину матеріалів, а меншу частина вважає такою, що не підлягає розсекреченню.

Восени 2000 року в Україні вибухнув касетний скандал після оприлюднення «плівок Мельниченка», які свідчили про причетність тодішнього Президента України Кучми та ряду інших високопосадовців та політиків до вбивства журналіста Гонгадзе.

Зникнення та вбивство Георгія Гонгадзе викликало широкий резонанс в Україні та за кордоном. Так в Україні із акцій протесту, спричинених вбивством Гонгадзе, почались широкомасштабні протестні дії відомі під назвою «Україна без Кучми». Протестувальники звинувачували Кучму та його найближче оточення у зникненні журналіста і вимагали їх відставки.

4 березня 2005 з двома кульовими отворами в голові був знайдений генерал міліції і колишній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, який підозрювався в організації вбивства Георгія Гонгадзе. Напередодні Генеральний прокурор Святослав Піскун публічно через ЗМІ оголосив про допит генерала. Допит було призначено саме на 4 березня. Смерть генерала була названа самогубством.

 

15 березня 2008 Апеляційний суд міста Києва визнав винними трьох колишніх співробітників Департаменту зовнішнього спостереження та кримінальної розвідки МВС прав України у скоєні вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі строком від 12 до 13 років.

Зібрав докази про причетність Пукача до вбивства Гонгадзе і брав участь в його арешті слідчий Юрій Столярчук, який входив в слідчо-оперативну групу з розслідування цього резонансного вбивства.[12] 21 липня 2009 року Пукача було затримано і доправлено до Києва. У постанові слідчого наведено подробиці, де і коли Кравченко розпорядився убити засновника «Української правди». «Приблизно 13—14 вересня 2000 року у своєму службовому кабінеті в місті Києві на вулиці Богомольця, міністр внутрішніх справ Кравченко Ю. Ф. усно віддав начальнику Головного управління кримінального розшуку МВС України Пукачу О. П. явно злочинний наказ — вбити журналіста Гонгадзе Г. Р. для припинення у такий спосіб журналістської діяльності». За свідченнями Пукача про вбивство Гії знали також Леонід Кучма та Володимир Литвин.

30 серпня 2011 під час судового засідання Пукач зізнався, що власноруч убив Гонгадзе і назвав замовників вбивства – з його ловами це були Леонід Кучма, Володимир Литвин та Юрій Кравченко.[16]

29 січня 2013 року колишній начальник головного управління кримінального розшуку МВС Олексій Пукач за вбивство Георгія Гонгадзе засуджений до довічного ув’язнення з конфіскацією майна і забороною займати державні посади[17]. На початку 2016 року вирок Пукачу залишено в силі Апеляційним судом.

 

Наступний герой цього огляду хоч і жив в інші часи, і займався зовсім іншою справою, але теж був убитий на чиєсь замовлення.

 

МИКОЛА ПИЛЬЧИКОВ (1857—1908) —вчений, фізик-теоретик, винахідник. Вперше в світі здійснив радіокерування об’єктами та електричний запис звуку. Першим в Україні та Росії розпочав вивчення радіоактивності, фотогальваніки. Автор понад 25 оригінальних приладів та установок.

Попри українське походження, виховання та самоідентифікацію (писав і друкував вірші забороненою при цараті українською мовою), в усіх російських джерелах Пильчиков фігурує як «видающийся русский ученьій»…

Біографії заведено починати з народження, але в цьому випадку варто вчинити інакше – надто загадковою була смерть вченого.

6 травня 1908 року в одній із Харківських лікарень в одномісній палаті пролунав постріл. Коли лікарі та санітари виламали зачинені зсередини двері, то побачили свого пацієнта на ліжку зі складеними на грудях руками. На столику стояла склянка недопитого чаю та акуратно покладений кишеньковий револьвер «Бульдог». Тільки червона пляма на сорочці напроти серця не вписувалась у цю картину!

Куля пройшла крізь серце, у результаті чого настала смерть. Але чому револьвер акуратно лежав на столику? Хто натиснув на гачок? Убивство чи самогубство?…Напевно, це залишиться таємницею назавжди, Але важко повірити у версію самогубства людини цілком самодостатньої…

Микола Пильчиков народився в Полтаві, в родині  діяча українського національно-визвольного руху та педагога Дмитра Пильчикова.  Мати Миколи померла, коли синові не минуло й року. Батько сам виховував його і на все життя залишився для Миколи найближчою людиною.

Початкову освіту Микола здобув вдома. Українську мову вивчав за творами Шевченка, польську — за творами Міцкевича. Російську літературну мову Микола засвоїв пізніше, коли готувався вступати до гімназії. У Полтавській гімназії він одразу мав успіхи в математиці та фізиці. Втім, мав різнобічні обдарування: у дорослому віці писав вірші, займався перекладами на українську мову, знав 7 мов.

Навчаючись на фізико-хімічному відділі Харківського університету, Микола вже з другого курсу займається науковою роботою. 1878 року він зробив свій перший винахід: електричний фонограф. Цим винаходом він випередив на зарубіжних дослідників, серед них і Томаса Едісона, фонограф якого був механічним приладом.

По закінченню університету Пильчикова залишають асистентом на кафедрі фізики. У цьому ж році виходить його перша наукова стаття «Про новий спосіб визначення показника заломлення рідин», у якій він продемонстрував рефрактометр, що давав високу точність вимірювання і потребував незначної кількості досліджуваної рідини. Наступного року він демонструє другий прилад — автоматичний регулятор електричного струму. Упродовж 1881-1887 років він створює 18 наукових праць, винаходить і будує 9 власних фізичних та фізично-хімічних приладів.

У 1883 Пильчиков починає досліджувати Курську магнітну аномалію й одним з перших закладає основи теорії аномалій геомагнетизму, обґрунтовує наявність покладів залізної руди, відкриває нові ділянки аномалії. На зібраному матеріалі в 1888 році Пильчиков захистив у Петербурзькому університеті дисертацію «Матеріали до питання про місцеві аномалії земного магнетизму».

Микола Дмитрович читав в університеті лекції з експериментальної фізики та різних розділів математичної фізики: теорії потенціалу, математичної оптики, механічної теорії теплоти, теорії пружності, теорії електрики, а також метеорології, атмосферної електрики і земного магнетизму.

У 1888-1889 роках Микола Дмитрович перебував у науковому відрядженні за кордоном. У Парижі він здійснив чимало важливих досліджень з електрохімії.  Його було обрано членом Французького фізичного товариства та Міжнародного товариства електриків. Після повернення Пильчиков стає професором Харківського університету.

У 1891 році він створює в університеті магніто-метеорологічний відділ фізичного кабінету та метеорологічну станцію, на якій здійснювали дослідження з поляризації світла та метеорології. Велика заслуга в цьому належані саме Пильчикову, який взяв на себе частину витрат на її спорудження.  Учений обстоював потребу вивчення високих шарів атмосфери і з цією метою запропонував конструкцію герметичної кабіни — провісника сучасних космічних скафандрів.

Наукові роботи Пильчикова з оптики, електрохімії, метеорології стають відомими й отримують високу оцінку як у Росії, так і за кордоном.

У 1893 році Микола Пильчиков переїздить до Одеси на посаду екстрао­рдинарного професора Новоросійського університету, замінивши на цій посаді видатного фізика-теоретика Миколу Умова. Тут він сподівався захистити докторську дисертацію, що узагальнювала б усі попередні теоретичні та експериментальні дослідження з електрохімії. Вона була надрукована в 67-му томі «Записок Новороссийского университета» за 1896 рік. Але як дисерта­цію він її так і не захистив.

В електрохімії Микола Пильчиков зробив відкриття, про яке згодом пиалося: «Учений спроектував зображення на катод, гальванований у той час, коли на ньому нарощувався шар металу. В освітлених місцях метал наріс швидше. Вийшов рельєф, з якого можна друкувати». Пріоритет Пильчикова у винаході фотогальванографії підтверджують сучасні історики науки.

Під час роботи в Одесі Микола Дмитрович здійснив експериментальні й теоретичні дослідження з радіоактивності, написав книгу «Радий и его лучи», провадив дослідження в галузі кріогенної фізики. На цей час припадає й завершення його роботи над проблемою захисту радіопередач від перехоплення. Вчений сконструював для цього так званий радіопротектор, випробуваний на бойових кораблях Чорноморського флоту.

В Одесі Пильчиков, використовуючи трубку Пулюя, відкриває низку незнаних властивостей х-променів. Удосконаливши трубку Пулюя, яка отримала назву «фокус-трубка Пильчикова».

Також Пильчиков провів чимало віртуозних експериментів з радіозв’язку, які були кроками до найвидатнішого відкриття — керування різними пристроями та механізмами за допомогою радіо. П’ятого квітня 1898 року Пильчиков уперше публічно продемонстрував це своє досягнення, почавши відлік подальшому розвитку радіотелемеханіки.

На жаль, першість у цій справі приписується Ніколі Теслі, який подав заявку на патентування радіокерованого судна 1 липня 1898 року, а публічно продемонстрував винахід у вересні цього ж року.

Пильчиков першим розв’язав проблему вибірковості прийому електромагнітних хвиль (настроїти прилад на певну хвилю, відкинувши ат­мосферні та інші шуми). «Після досить довгих теоретичних і експериментальних досліджень я зупинився на тому, що прилад, який сприймає дію електричних хвиль, повинен мати особливий охоронний елемент— протектор, який, фільтруючи електромагнітні хвилі, що доходять по нього, пропускав би до діючого механізму лише ті хвилі, які послали ми…», — писав вчений.

У серпні 1900 року Пильчиков узяв участь у роботі Міжнародного електротехнічного конгресу, що проходив у Парижі. У Франції йому лише за схему винайденого ним «протектора» пропонували 1 мільйон франків, але він відмовився.

 

У 1902 році Миколи Дмитрович залишає роботу в Новоросійському університеті й переходить до Харківського технологічного інституту, де очолює кафедру фізики та фізичну лабораторію.

Пильчиков власним коштом збудував першу в місті радіостанцію, де продовжив дослідження з радіозв’язку, зокрема створив модель радіокерованого протимінного захисту для військових кораблів.

Наступного року під час канікул Микола Дмитрович поїхав в Алжир з метою вивчення особливостей поляризації атмосфери під час повного соняч­ною затемнення. Йому вдалось виявити нові закономірності й пояснити їхні причини; він знову зайнявся дослідженнями в галузі оптики та метеорології.

12 лютого 1908 року Пильчикова обрали дійсним членом одного з найавторитетніших наукових товариств — Російського фізико-хімічного. Він отримав запрошення від Умова на з’їзд дослідників природи. Авторитет лабораторії з наукових досліджень з фізики зростав.

Але на початку травня 1908 року Пильчиков попросив госпіталізувати його. Лікарі обстежили професора, і хоча причин для госпіталізації не знайшли, прохання його задовільнили. На думку лікарів, причиною такого прохання було бажання побути деякий час під чиєюсь опікою. Від кого ховався Пильчиков у лікарні — невідомо… Але – не сховався.

Аналіз наукової спадщини вченого засвідчує, що всі дослідження він провадив саме в тих ключових галузях, які виявились найважливішими для дальшого прогресу не тільки науки, а й техніки, зокрема військової. Його справедливо можна назвати піонером у справі вивчення атмосферної оптики, електроавтоматики, електрохімії, радіотехніки, рентгенології та інших напрямах науки і техніки.

Світ знає винахідника, американця Едісона, який став лауреатом Нобелівської премії в 1915 році; світ знає серба Миколу Теслу, якому Георг Вестигауз віддав без зайвих запитань мільйон доларів за пакет із сорока патентами, а не менш талановитий винахідник— українець Микола Пильчиков буй знищений і забутий навіть у себе на Батьківщині.

 

РОМАН СЕЛЬСЬКИЙ (1903-1990) – художник.

Народився в місті Соколі, але все його життя пов’язане зі Львовом, куди незабаром переїхала сім’я Сельських.

У 1918 році 15-річний Роман вступає до Вільної академії образотворчого мистецтва та відвідує її з перервами чотири роки. Вплинули на Сельського й зустрічі з найвідомішим у той час у Львові художником Олексою Новаківським, якому він носив на коригування свої малюнки та етюди.

У 1921 році Сельський відвідує єдиний на той час у Львові спеціальний навчальний заклад – Промислову школу, а в наступного року – Краківську Академію красних мистецтв. У 1924 році він переходить в майстерню одного з найвідоміших представників імпресіонізму в польському живописі Юліана Панькевича. Під впливом учителя і всієї атмосфери, що панувала в його майстерні, Сельський приймає рішення їхати в Париж.

Протягом життя він неодноразово відвідує столицю Франції. У перший приїзд до Парижа Сельського чекало багато відкриттів: зустріч з шедеврами світового мистецтва і творами сучасних французьких майстрів: Сезанна, Боннара, Матісса, Леже, Пікассо, які в той час багато в чому визначали коло інтересів молодого художника. Але над усім переважало захоплення класикою, живописом великих майстрів. Відблиск класики лягає на створені Сельським у Парижі полотна – численні натюрморти і ню.

Згодом Сельський повертається на батьківщину і на початку 1930-х років стає однією з центральних фігур мистецького життя Львова. Він працює  в багатьох жанрах: на виставках з’являються морські види Геля, серії інтер’єрів, автолітографій, гравюр і, нарешті, чудові краєвиди зимових Карпат.

Через місяць після звільнення Львова від німецької окупації, у 1944 році, Роман Сельський відновлює викладання у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва. Творчість майстра в післявоєнні роки – особливо плідна та різноманітна. Серед створеного ним – пейзажі, натюрморти, тематичні картини, портрети, інтер’єри, акти, декоративні композиції, аплікації, гравюри, кераміка. Однак улюбленими жанрами залишаються пейзаж і натюрморт.

Останні роки життя стали часом значних змін у живописі. Усе частіше і рішучіше художник відходить від звичайних, відшліфованих часом прийомів, застосовує інакші колірні рішення, оновлює палітру. У його останніх роботах більше свіжості в сприйнятті природи, більше різноманітності в засобах вираження, і якщо щось і залишається незмінним, так це по-справжньому творче перекладення життєвих вражень на невичерпно багату мову живопису.

Варта уваги передача про художника: https://www.youtube.com/watch?v=LsJF9XEAyW0

 

Пом’янемо народжених 21 травня захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.

І почнемо з чоловіка, який зростав у Росії, а незадовго до Революції Гідності збирався узяти шлюб з москвичкою, але, коли побачив, що Батьківщина і біді, все кинув і повернувся…

 

ВІТАЛІЙ КОСТЮК (1976-2014) —солдат резерву, боєць батальйону спеціального призначення «Донбас» Національної гвардії України.

Народився на Тернопільщині, а пішов до школи в одному з населених пунктів уздовж Байкало-Амурської залізничної магістралі, на будівництві якої тоді працювали його батьки. Його мати тяжко захворіла і невдовзі після повернення до України померла, батько залишився на БАМі, де одружився вдруге. Віталій жив у родині тітки в селі на Черкащини, де закінчив школу і вивчився на зварювальника.  Пройшов службу в ЗСУ. – у місті Феодосії у Криму.

Після звільнення у запас спробував зайнятися підприємництвом, відкривши кіоск. Згодом працював будівельником в Одесі та Києві, а потім – вирішив податися на заробітки. У Москві його золоті руки швидко знайшли застосування – він став майстром із виготовлення та встановлення меблів. Здавалося, у столиці Росії він знайшов своє щастя: офіційне працевлаштування, пристойне житло, нарешті – дівчина-москвичка, з якою у нього зав’язалися романтичні стосунки і на прохання якої він почав оформляти документи на отримання російського громадянства…

Від початку Революції Гідності Віталій уважно стежив за подіями в українській столиці, часто розмовляв про це із двоюрідною сестрою-киянкою Наталією, і, за її словами, він страждав від різкого контрасту між тим, що тоді відбувалося в Києві, і тим, як ці події висвітлювали російські ЗМІ… А потім почалася анексія Криму, і він побачив на телеекрані військове містечко, у якому колись служив – у облозі «козаків», «ополченців» і «зелених чоловічків»…

Віталій не приховував свого обурення і не розділяв атмосфери ейфорії московських колег та нареченої, що стало причиною для конфліктів. Остаточно чашу його терпіння переповнила бійка з сусідами, які кулаками намагалися довести українцю: «Крим наш!..». Він кинув усе й приїхав до Києва – влаштувавшись тут на меблеву фабрику і орендувавши квартиру, став звертатися до різних добровольчих підрозділів, зрештою потрапив до резервного батальйону спецпризначення Національної гвардії України «Донбас».

Невичерпний оптиміст, людина веселої вдачі (за що він отримав позивний “Улибка”), в АТО він із гумором долав труднощі похідного життя і напругу боїв.  Загинув Віталій під час боїв за Іловайськ.

Частина штурмового взводу батальйону «Донбас» увійшла до групи, якою підсилювався взвод один із взводів на час штурму східної частини Іловайська. Бійці отримали завдання зачистити вулицю Пролетарську, яка проходить вздовж залізниці. Особливу увагу потрібно було приділити триповерховій будівлі Управління залізниці. Згідно отриманої на той час інформації, будівля була порожньою, а бойовики розташовувались в приміщеннях локомотивного депо, які знаходились в семистах метрах від означеної будівлі. Уважно оглядаючи подвір’я і залізничні споруди, бійці дісталися до будівлі управління залізницею. Віталій помітив у вікнах другого поверху двох підозрілих осіб і голосно повідомив іншим:

– Другий поверх! Двоє біля вікна! Обережно!

Один з бійців, який знаходився під парканом вигукнув:

– Стріляй!

Але старший групи, перебуваючи під бетоннм паркаином і не маючий можливості бачити вікна будівлі, зупинив бійців:

– Куди стріляй? А якщо то свої або цивільні? Спочатку перевіримо.

– Які там наші? – заперечував «Касатка», – окрім нас, тут немає ніяких своїх!

В той момент ніхто окрім Віталія не бачив людей в будівлі і тому не було цілком зрозуміло хто вони. Троє бійців, що знаходилися на протилежному від паркана боці вулиці, розуміючи, що немає інформації по особам у будівлі, залишили відкриту місцевість і зайшли до приватного двору, продовжуючи звідти спостерігати за будівлею. Ніхто, крім них не бачив, що саме відбувається на другому поверсі управління.

Поки бійці вирішували чи стріляти по вікнах, чи вирушати на зачистку будівлі, ворожі стрільці відкрили вогонь з вікон. Бійці «Донбасу» миттєво роззосередилися навколо бетонного паркану, поділившись на дві групи. Віталій і ще двоє бійців потрапили в найбільш небезпечний сектор і ледве встигли залягти в приватному подвір’ї за доволі міцними залізними брамами. Але, схоже, ворог бачив як бійці забігли у двір і тому стріляв скрізь металеві брами впевнено і влучно. Кучно випущені п’ять поодиноких куль калібру 7,62 пробили металеві брами. Одна з них вразила в голову Віталія…

Хтось з бійців гучно вигукнув: «Улибка» – триста!» Бійці під бетонним парканом почали підіймати над головою автомати і вести, майже навмання, шалений обстріл вікон другого поверху. Кілька з них відійшли від паркану і відкрили прицільний вогонь по вікнах. На допомогу бійцям вирушила одна з бойових машин піхоти, але їй не довелося нічого робити. Бійці закінчили зачистку будівлі і виявили кинуту бойовиками снайперську гвинтівку Драгунова. На жаль, самих бойовиків а ні затримати, а ні знищити не вдалося. Схоже, шалений обстріл з півтора десятків стволів перед штурмом будівлі налякав ворожих стрільців, і вони, кинувши зброю, зникли з будівлі.

Попри те, що товаришам здавалося, що Віталий лише поранений, виявилося, що він загинув на місці.

За рішенням рідних Віталія з військовими почестями поховали на Черкащині, на сільському кладовищі, поруч із могилою двоюрідного брата. Сумували за полеглим і на Тернопільщині… Родичі приховували від його 88-річної бабусі, що Віталій збирається йти на війну, але змушені були повідомити їй про його смерть. Біль втрати підкосила  її,  наприкінці 2014 року вона також відійшла у вічність…

 

ВІТАЛІЙ КОЛОМІЄЦЬ (1970-2014) — солдат резерву, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився у родині військовослужбовця (батько звільнився у запас у званні полковника) та вчительки. З 1987 р. навчався у військовому виші, але не закінчив його.

Потому на початку 90-х працював у Білоцерківському районному відділі внутрішніх справ. Щоб забезпечувати родину, Віталій став приватним підприємцем – водієм маршрутного таксі. Приділяв багато часу громадській діяльності, був активістом ВО “Свобода” та громадського формування “Щит”, брав участь у подіях Революції Гідності. У травні 2014 р. як доброволець вступив до військового резерву Національної гвардії України, обійнявши посаду старшого стрільця – кулеметника батальйону «Донбас».

29 серпня 2014 року загинув під час виходу з оточення під Іловайськом. З колоною автомобільною батальйону “Донбас” прорвався до с. Червоносільське. Після оголошення перемир’я з російськими військовими вийшов у поле вбік с. Многопілля, аби забрати загиблих та поранених. Підступно застрелений російськими десантниками.

Залишилися мати і три доньки.

 

МАРК ГУДЗОВСЬКИЙ (1997-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Дніпропетровськ. Захоплювався бодибілдингом, комп’ютерними технологіями, футболом. Навчався на економічному факультеті УДХТУ. Відучившись рік і дочекавшись 18-і років, добровольцем пішов боронити країну від російської агресії.

Приєднався до полку «Азов» у серпні 2015 року; спочатку потрапив у вартову чоту (яка згодом стала 4-ю ротою), згодом перевівся. Старший солдат, радіотелефоніст 1-го відділення 3-го взводу 3-ї роти батальйону особливого призначення «Азов». Згодом поновився в університеті — перейшов на заочну форму навчання. 2018 року побував у відпустці.

У ніч на 9 березня 2018 року брав участь в бою біля Водяного, де зазнав важкого поранення, несумісного з життям — куля снайпера влучила у лоб і вийшла через потилицю. Переніс операцію у 61-му військово-мобільному шпиталі (Маріуполь), гелікоптером був доправлений до Дніпра. Лікарі казали, що шансів вижити майже немає; Марк прожив ще кілька днів і помер 14 березня 2018 року, не виходячи з коми.

Без Марка лишились батьки та дві сестри.

 

ЄВГЕН ІВАНЧЕНКО (1978-2015) — Старшина. Стрілець. Оператор протитанкового взводу. 501-й окремий батальйон морської піхоти.

Народився і жив у м. Ватутіне на Черкащині. Був призваний на військову службу 25 квітня 2015 року

Загинув 8 серпня 2015 року від вогнепального поранення у голову поблизу села Широкине (Волноваський район Донецька область) у стрілецькому бою з ДРГ окупантів.

 

АНДРІЙ МАСЛОВ (1987-2018) — військовослужбовець батальйону «Донбас», згодом – ЗСУ.

Народився в селищі Новопокровка На Харківщині. Починав займатися футболом у Харкові у школах «Світанок», «УФК-Олімпік». У сезоні 2003—2004 років потрапив до школи донецького «Металурга», проте за основну команду у дорослих чемпіонатах України не зіграв жодного матчу. У першому своєму сезоні 2003—2004 років провів 3 матчі за фарм-клуб донеччан «Металург-2» у другій лізі.

Сезон 2005—2006 провів у ФК «Харків-2». Далі виступав за «Гірник-спорт» з Комсомольська. Останній сезон 2008—2009 років провів у мелітопольському «Олкомі»

2015 року вступив до лав батальйону «Донбас», де служив спочатку солдатом, пізніше командиром 2-го взводу 1-ї штурмової роти. У жовтні 2016 перейшов до 58 ОМБр, у травні 2017 — до 72 ОМБр. Останнім місцем служби Маслова була 24 ОМБр, де з квітня 2018 року він був командиром протидиверсійної групи 2-го батальйону бригади.

Вранці 21 травня 2018 року група Маслова вступила у бій проти групи бойовиків ДНР з 10 осіб на околиці селища Південне Торецької міської ради. У ході бою Андрій Маслов та його побратим Вячеслав Куцмай загинули, ще 4 українських бійців зазнали поранень.

Без Андрія залишились дружина і дитина.

 

СЕРГІЙ МАРТИН (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Ужгороді. Закінчив Карпатський університет ім. Августина Волошина. Сергій хотів працювати у правоохоронних органах, і коли його призвали на військову службу, 18 січня 2012 підписав контракт. З дитинства любив техніку, тож і військову спеціальність обрав відповідну — механік-водій БМП. Після підготовки в Навчальному центрі «Десна» служив в Ужгороді. У лютому 2014 року одружився.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України в березні 2014 року підрозділ Сергія був направлений на Чернігівщину для підсилення охорони кордону, а 21 травня — на Луганщину, де чергував на блок-постах, здійснював патрулювання колон військовиків.

17 червня 2014 року військова колона сил АТО, що рухалась польовими дорогами на ротацію до блокпосту, була обстріляна із засідки з гранатометів та великокаліберних кулеметів поблизу селища Металіст під Луганськом. В бою загинув ужгородець молодший сержант Олександр Попадинець, і механік-водій солдат Михайло Куля. За наказом командира 11 бійців на трьох бронемашинах вирушили на допомогу. Під’їхавши до місця бою, вони побачили підбиту техніку біля лісопосадки. Отримавши команду повертатися, механік-водій Сергій Мартин різко розвернув машину, і в цю мить у бік вдарив снаряд. Сергій спробував завести підбиту БМП, але ще один кумулятивний снаряд практично ударив упритул, і пробивши броню, буквально розірвав навпіл механіка-водія. Машину відкинуло в лісопосадку, гармату заклинило, але бійці продовжували відстрілюватись, поки не закінчилися набої. Вони були захоплені у заручники терористами.

Залишилися батьки, брат та вагітна дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада