Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.01.2021

21 січня. Почнемо з людини, яка попри іноземне походження і російське виховання обрала для себе шлях служіння Україні і не звертала з нього за жодних обставин.

Далі в огляді:

  • поет, автор гімну українських січових стрільців «Ой, у лузі червона калина похилилася…»;
  • видатний оперний співак, якому аплодували Європа і Америка, і який іще молодим помер у забутті, повернувшись на батьківщину, де вже панували совєти;
  • засновник першого в СРСР недержавного ефірно-кабельного телебачення, засновник телекомпаній «Тоніс» і «ТЕТ»;
  • перший у незалежній Україні Київський міський голова;
  • композитор, автор музики до багатьох відомих фільмів;
  • сучасна майстриня петриківського розпису.

Також привітаємо з днем народження

  • захисника України, «кіборга», який важко пораненим потрапив у полон «днр», втратив ногу, а після звільнення за обміном знову пішов служити до ЗСУ;
  • вояка ЗСУ, що відзначився у боях за звільнення багатьох населених пунктів Донбасу від російсько-терористичних угруповань.

І пом’янемо  захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.


Починаємо:

 

ВОЛОДИМИР СІНКЛЕР (1879-1946) – генерал-поручник і шеф штабу Армії УНР.

Народився у Туркестанську краї. Його батько – полковник російської армії, — нащадок шведського майора Сінклера, зв’язкового старшини при гетьмані Пилипі Орлику, мати — українка. У 1739 році майора Сінклера, який віз із Царгорода до Стокгольма важливі документи, замордували за наказом «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна.

Володимир Сінклер пішов стопами батька – робив військову кар’єру. З початком Першої світової війни служив на Південно-Західному фронті, був важко поранений. З липня 1917 — генерал-майор російської армії, з грудня – звільнився у безтермінову відпустку.

Після утворення Центральної Ради перейшов на її бік, сприяв українізації армії, хоча сам української мови не знав… Втім, у анкетах у графі «національність» завжди називав себе українцем.

У листопаді 1917 р. ввійшов до Генерального штабу УНР, займався оперативною діяльністю армії. З 12 жовтня 1918 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу Української Держави. На цій посаді брав участь у боротьбі проти військ Директорії під час протигетьманського повстання. Згодом одержав особисте запрошення від помічника начальника штабу військ Директорії Василя Тютюнника служити в українській армії – і погодився. З 29 січня 1919 року і до 23 листопада 1919 року — 1-й генерал-квартирмейстер штабу Дієвої армії УНР (безпосередній розробник усіх бойових операцій).

Брав участь у військових діях проти більшовицької армії, визволив Київ у серпні 1919 року.

З 3 липня 1920 р. — начальник Генштабу УНР, на цій посаді залишався до ліквідації армії УНР в Польській республіці.

Після поразки і ліквідації УНР оселився в східній частині Польщі, працював маркером на вугільній копальні, залізничним кондуктором тощо. Поляки пропонували йому службу на високих посадах у Війську Польськім, на що він завжди відмовляв, бо колись дав слово чести служити тільки в українській армії…

Під кінець Другої Світової Війни, з прибуттям Червоної Армії, був арештований 13 березня 1945 року СМЕРШ-ем і переданий у розпорядження НКВС. Помер у в’язничній лікарні.

 

СТЕПАН ЧАРНЕЦЬКИЙ (1881-1944) – поет, перекладач, громадський діяч.

Народився на Тернопільщині, навчався на інженерному факультеті Вищої політехнічної школи (нині «Львівська політехніка»).

Активіст молодіжних товариств; у 1913-14 роках – режисер і художній керівник театру товариства «Руська бесіда»; співпрацював з українськими та польськими часописами, Від 1920 — референт преси при Львівському магістраті. 1939—1941 — науковий співробітник Львівської наукової бібліотеки.

Автор тексту патріотичного гімну українських січових стрільців «Червона калина» («Ой, у лузі червона калина похилилася…»; 1913). У співавторстві з Богданом Весоловським написав текст тогочасного хіта – пісні-танґо «Прийде ще час», яку виконував знаменитий на Галичині колектив «Ябцьо-джаз».

Чарнецький видав кілька збірок віршів і новел, написав «Нарис історії українського театру в Галичині» (була перевидана у збірці «Вибране», Львів, 1959, де тексти з політичних міркувань надмірно відредаговані). Першим повністю переклав українською і видав поему А. Міцкевича «Конрад Валленрод».

Гімну українських січових стрільців «Червона калина» у виконанні гурту «Хорея козацька» можна послухати тут: https://www.youtube.com/watch?v=dZA-7Eih9Ww

 

ІВАН СТЕШЕНКО (1894 -1937) — оперний співак-бас.

В дитинстві співав у церковному хорі лебединської Соборно-Успенської церкви на Сумщині, де його помітив місцевий вельможа граф Капніст і запросив хлопчика до власного хору.  Згодом син графа – Олексій Капніст відправив Івана до Італії, де Стешенко навчався три роки у кращих італійських педагогів.

В Італії Іван Стешенко познайомився з дочкою генерала Орлова — Емілією, яка потім стала його дружиною.

1914 року на Міжнародному конкурсі молодих співаків у Пармі Стешенко здобув першу премію, що відкрило йому широкий шлях на оперну сцену. Він з успіхом дебютує в оперних театрах Італії. Через Першу світову війну Стешенко із сім’єю змушений повернутися до Києва, де виступає в оперному театрі. 1921 року співак захворів і виїхав за кордон лікуватися. Потім він виступає у Варшаві, Лодзі та інших містах, згодом – у США. Скрізь мав успіх. Але хотів повернутися в Україну, що й зробив у 1931-му.

Тут він виступає у Харківському оперному театрі – на той час Харків був столицею совєтської України. Але працювати було важко – почалися переслідування, цькування, заздрість. Тоді Стешенко переходить до Харківської філармонії і розпочинає гастролі містами Союзу, аж до Далекого Сходу. Іван Стешенко відвідав і рідний Лебедин, гостював у матері, в родичів, але місцева влада заборонила йому виступати в міському будинку культури, і він співав для земляків у садочку.

Хвороба нирок, складні умови життя привели Стешенка на 43-му році життя до раптової смерті. Жодна газета совєтської України і Союзу не згадала співака теплим словом. Лише в «Известиях» надрукували некролог на кілька рядків.

Більше про Стешенка та долю його родини можна почитати тут: https://web.archive.org/web/20041105112940/http://day.kiev.ua/10704/

 

А тепер – ближче до наших часів.

 

ВОЛОДИМИР ІВАНЕНКО (1954-2006)  – засновник першого в СРСР недержавного ефірно-кабельного телебачення (1988 рік), ініціатор і організатор першого безпосереднього супутникового мовлення з території колишнього СРСР (1994 рік, «Міжнародний слов’янський канал»), засновник телекомпаній «Тоніс» і «ТЕТ», продюсер, громадський діяч.

Народився в Керчі, після закінчення Миколаївського кораблебудівного інституту працював в Центральному НДІ технології суднобудування, потім – у карному розшуку обласного відділу МВС міста Миколаєва; пішов з посади слідчого, в чині капітана, захопившись безпрецедентною в ті роки ідеєю створення в СРСР недержавного телемовлення.

Домігшись зустрічі в Радянському фонді культури з Раїсою Горбачовою та академіком Дмитром Ліхачовим, зміг переконати їх надати підтримку ідеї створення в СРСР першого недержавного кабельного телеканалу.

13 лютого 1988, як експеримент, у місті Миколаєві розпочав мовлення «Молодіжний відеоканал», Іваненко став першим його директором. Наприкінці 1988 канал з ініціативи Іваненко вийшовши з-під опіки міськкому комсомолу і був перейменований в Творче об’єднання нових інформаційних систем (Тоніс).

Згодом Іваненко об’єднує під маркою «Тоніс» понад вісімдесят кабельних і ефірних телекомпаній з різних регіонів колишнього Радянського Союзу. Виникли великі регіональні центри «Тоніс»: «Тоніс-Південь» (Миколаїв), «Тоніс-Центр» (Харків) «Тоніс-Азія» (Ташкент), «Тоніс-Оренбург», «Тоніс-Владивосток», «Тоніс-Тюмень»…

Протягом 16 років до останнього дня Іваненко займався реалізацією проекту «Міжнародний слов’янський канал» (МСК). Отримавши спеціальний дозвіл уряду України, через орендований у Міжнародній космічній організації супутник Eutelsat, в грудні 1994 колектив який очолював В. А. Іваненко за сприяння українського Концерну РРТ, почав, і вперше в країнах СНД успішно здійснив, безпосереднє супутникове мовлення на європейський континент, Північну Африку та Близький Схід. Контентом цієї новації стали програми «МСК».

Володимир Іваненко відхилив пропозицію Союза нафтопромисловців Росії про реалізацію мовлення каналу з території Росії. Він був переконаний, що МСК має знаходитися на території України.

«ТОНІС» виробляв чимало документалістики. В історичній тематиці (2005—2007) були представлені цикли: «Історія України» («Трипільці», «Ольвія», «Царство Феодоро», «Боспорське царство», «Козацтво», «Українська революція — втрачена держава», «Провісники незалежності», Друга світова: «Невідома окупація», «УПА — третя сила», «Партизани», «Остарбайтери», «Правда окопів»).

 

Не згадати про наступного іменинника було б неправильно, бо з ним пов’язаний особливий період історії української столиці.

 

ЛЕОНІД КОСАКІВСЬКИЙ (1950) – перший у незалежній Україні Київський міський голова.

Про його діяльність і пов’язані з нею конфлікти докладно написано тут: https://www.google.com/search?q=%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9+%D0%BB%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4+%D0%B3%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&oq=%D0%9A%D0%BE%D1%81%D0%B0%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9+&aqs=chrome.0.69i59j69i57j0l4j69i60l2.5950j0j4&sourceid=chrome&ie=UTF-8

Наведу кілька моментів:

Коли Косаківський очолив адміністрацію столиці, ситуація в Києві була важкою: з прилавків магазинів зникли товари першої необхідності. Масло й цукор відпускалися в обмеженій кількості лише по талонах. Місто щойно пережило низку страйків працівників міського пасажирського транспорту, відчувало великі проблеми з електропостачанням.

За період роботи Косаківського ситуацію в місті вдалося істотно виправити. За рахунок підписання угод із областями була налагоджена безперебійна поставка до Києва продовольчих товарів та скасовано талони. Виведено з критичного стану міський транспорт.

Була розпочата реалізація великої кількості соціальних програм. Ветеранам війни до Дня Перемоги та Дня визволення Києва стали виплачувати матеріальну допомогу.

Окрім всього, у ці роки Києву було повернуто його історичний герб. Також було прийнято рішення про початок відновлення церкви Богородиці Пирогощої, Михайлівського й Успенського соборів, невдовзі після чого почалися відновлювальні роботи. У 1993 році на Михайлівській площі встановлено пам’ятний знак жертвам Голодомору, а в 1994 році відкрито меморіальний комплекс жертвам репресій у Биківні.

До усунення Косаківського з посади призвела низка політичних причин, зокрема  конфлікт із урядом. Підставами була відмова міської влади передати на баланс держави низку об’єктів комунальної власності, зокрема, палац «Україна», дати дозвіл на його реконструкцію, а також протидія будівництву будинку на вулиці Десятинній, 10, висотного будинку на схилах Дніпра по вулиці Михайла Грушевського, 9-а  тощо.

Після 2002 року ніяких посад в органах державної влади Леонід Косаківський не обіймає. Займається політичним консультуванням, дослідженнями історії Києва.

 

ВОЛОДИМИР ШУМЕЙКО (1949) – композитор.

Народився на Дніпропетровщині. Закінчив композиторський факультет Київської консерваторії (клас М. Скорика). Викладав у Рівненському філіалі Київського інституту культури, був редактором видавництва «Музична Україна». Написав музику до фільмів: «Ти тільки не плач», «Меланхолійний вальс», «Для сімейного огнища», «Judenkreis, або Вічне колесо», «Кайдашева сім’я».

Про композитора можна почитати тут:  http://www.golos.com.ua/article/320862

 

ВІКТОРІЯ ТИМОШЕНКО (1981) – сучасна майстриня Петриківського розпису.

Брала участь у багатьох виставках, зокрема персональних і родинних удвох з матір’ю – відомою майстринею Валентиною Хоменко, і тематичних мистецьких фестивалях.

Десять робіт Вікторії Тимошенко були представлені в 2013 році на виставці для ЮНЕСКО, після якої петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

В 2015 році петриківські розписи майстрині з’явилися в ресторані на узбережжі у Ніцці (Франція). Також 2015 року разом з матір’ю встановила Рекорд України «Найдовша паперова стрічка з петриківським розписом».

 

Привітаємо з днем народження наших захисників.

 

СТАНІСЛАВ СТОВБАН (1992) — сержант ЗСУ.

Родом з Калуша на Івано-Франківщині. Пройшов строкову службу в десантних військах. Коли почалася російська агресія проти України, не чекав на повістку, а сам пішов у військкомат.

Брав участь у боях за Донецький аеропорт, в період найзапеклішого протистояння. 20 січня спалив 3 стволи до кулемета, відбиваючи наступ. Коли проросійські формування підірвали термінал, юнакові плитою перекриття поламало ребра і потрощило обидві ноги. Він потрапив у полон. У Донецьку его оперували, одну ногу ампутували. Був звільнений в результаті обміну полоненими. Влітку 2015-го почав ходити на протезі, згодом повернувся до лав ЗСУ, командир взводу.

Вражаюча розповідь Станіслава про бої за Донецький аеропорт і перебування в полоні:  https://censor.net.ua/resonance/333595/kulemetnik_stanslav_stovban_koli_sparskiyi_snayiper_pobachiv_u_nas_poranenih_granati_navv_na_mene_svd

А тут – про те, як «донецький кіборг» Стовбан з протезом ноги продовжує службу в ЗСУ:

https://lpnu.ua/news/2017/doneckyy-kiborg-student-zaochnyk-igdg-stanislav-stovban-vtratyvshy-nogu-znovu-zbyrayetsya

 

ОЛЕКСАНДР ПОРХУН – (1987) майор ЗСУ у відставці, громадський діяч.

Колишній командир 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади.

Народився у Києві, закінчив Київський військовий ліцей ім. Богуна, у Львівському інституті Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка». Здобув диплом спеціаліста з бойового застосування та управління діями аеромобільних підрозділів.

У серпні 2008 року розпочав військову службу, пройшов шлях від командира аеромобільного взводу до командира батальйону.

З березня 2014 року — захищав Україну від російської агресії.  З 23 квітня 2014 року по 6 січня 2016 року брав участь в АТО. Командував підрозділом у бойових зіткненнях під час звільнення населених пунктів Степанівка, Красний Луч, Алчевськ, Сніжне, Чорнухіне, Тельманове, Старобешиве, Торез, Ясинувата, Єнакієве, Краматорськ, Красноармійськ, Шахтарськ, Слов’янськ, Ізварине, Лисичанськ, гори Карачун.

У перший бій підрозділ під командуванням Олександра Порхуна вступив 2 травня 2014 року на мосту під Слов’янськом. Місцеве населення заблокувало на дорозі рух колони військової техніки, а з гори Карачун, яка на той час була під контролем бойовиків, вів обстріл снайпер. Зуміворганізувати оборону без втрат особового складу та військової техніки. Пізніше підрозділ Порхуна у складі батальйонно-тактичної групи захопив та утримував оперативно важливу висоту 167.6 (гора Карачун), контролюючи напрямки можливих наступальних дій проросійських бойовиків поблизу біля Слов’янська.

У червні 2017 році закінчив Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, отримав диплом магістра за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями військових частин Сухопутних військ»[ .

У грудні 2017 року звільнився з військової служби. Майор у відставці.

З 2018 року навчається в магістратурі Національного університету державної фіскальної служби України.

У 2017 році разом з учасниками бойових дій заснував громадську організацію «Спортивно-стрілецький клуб «Купол» та громадську організацію «Асоціація ветеранів та учасників бойових дій «Купол».

З лютого 2019 року — голова Громадської організації «Спілка Героїв України», яку заснував разом із Героєм України Ігорем Герасименком у грудні 2018 року.

 

І пом’янемо наших захисників, які віддали життя за Україну:

 

АНТОН БЕЗВЕРХИЙ (1994-2019) – солдат ЗСУ.

Народився у Харкові,  до війни працював охоронному агентстві.

4 липня 2018 року вступив на військову службу за контрактом. гранатометник 46-го батальйону ОБСпП «Донбас-Україна» 54-ї бригади. З 19 грудня 2018-го воював в районі міста Попасна, зазнав контузії. Після лікування повернувся на передову. 4 травня 2019 року загинув у бою від кулі снайпера— на спостережному посту поблизу села Новозванівка Попаснянського району.

 

АНАТОЛІЙ ДОВГАЛЬ (1959-2017) – старший сержант ЗСУ, розвідник. Народився на Луганщині, жив на Дніпропетровщині.

Під час російської збройної агресії проти України 14 березня 2016 року уклав контракт на військову службу «до закінчення особливого періоду». Спочатку у військкоматі відмовляли — за віком і станом здоров’я, але Анатолій домігся свого. Розвідник-кулеметник розвідувальної роти 74-го окремого розвідувального батальйону.

10 червня 2017 року, успішно відбивши атаку ворога, українські захисники зупинили наступ російсько-терористичних угруповань поблизу села Павлопіль Волноваського району. Пізно ввечері внаслідок прямого влучення міни у бліндаж на спостережному пункті загинули старший сержант Анатолій Довгаль та ще двое захисників України.

Залишились дружина і маленький син, та двоє синів від першого шлюбу і дві онуки.

 

СЕРГІЙ ЄПІФАНОВ (1983-2014) – старшина ДПСУ.

Народився на Черкащині. Працював механізатором, згодом вступив на службу за контрактом в Оршанський навчальний центр ДПСУ.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з весни 2014 року брав участь в АТО. У червні відбув на Схід для супроводження та заміни складу мото-маневреної групи. 13 червня 2014 року оршанські прикордонники прибули до розташування Бердянського прикордонного загону.

14 червня 2014 року на околиці Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», терористами із засідки обстріляли колону автомобілів Державної прикордонної служби, яка направлялась на ротацію до підрозділів ДПСУ із вантажем провізії та речового майна. Терористи зробили по колоні три постріли з гранатометів і відкрили вогонь з автоматів. Один постріл з гранатомету влучив у кабіну автомобіля МАЗ, який перевозив боєприпаси. В кабіні перебували службовець (водій) Олександр Островський і прапорщик Володимир Гречаний. В результаті вибуху Островський одразу загинув, а Гречаний дістав тяжкі поранення і помер на операційному столі в Маріупольській міській лікарні. Другий постріл з гранатомета потрапив у задню частину автобуса, який перевозив особовий склад. Військовослужбовці покинули машину та вступили у бій. По них працювали снайпери. Майор Микола Зайцев і старшина Сергій Єпіфанов загинули від снайперських куль. Бій тривав близько півгодини, загинули 5 прикордонників. Згодом на допомогу надійшла група з Донецького прикордонного загону, а за кілька хвилин і бійці Національної гвардії. Ще 7 прикордонників у тому бою зазнали поранень.

Залишились дружина та дві доньки.

 

ІГОР ВОЛОВЕНКО (1975-2016) – старший солдат ЗСУ.

Народився на Вінничині, працював складачем поїздів  на Ладижинській ТЕС.

13 липня 2015 року мобілізований; старший оператор відділення взводу спостереження та технічних засобів розвідки розвідувальної роти, 59-та окрема мотопіхотна бригада. 5 липня 2016 року під час огляду взводного опорного пункту біля села Троїцьке (Попаснянський район) підірвався на протипіхотній міні.

Залишилися дружина та двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР РАЙХЕРТ (1996-2014) – солдат ЗСУ.

Виріс у родині кадрового військового, навчався в Херсонському гідрометеорологічному технікумі. Доброволець, боєць штурмової роти 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор». Воював у Пісках, з 28 вересня захищав Донецький аеропорт. У жовтні 2014-го приїздив додому у відпустку. Загинув від важкого поранення у селищі Піски (Ясинуватський район) 9 листопада.

Без Олександра лишились батьки та молодший брат, батько також перебував на фронті.

Стаття, побудована спогадах про наймолодшого добровольця Херсонщини Олександра Райхерта: http://xkm.ks.ua/jstannij_portret_studenta.htm

 

ІВАН ДЕДЮХ (1983—2020) — сержант ЗСУ.

Народився у Тернополі. Закінчив ПТУ № 9. Після строкової армійської служби повернувся сержантом; працював торговим агентом, експедитором, водієм таксі. Захоплювався грою на гітарі. 2003 року одружився.

У 2014—2015 роках проходив службу за мобілізацією в 128-й бригаді. 6 місяців перебував на заробітках у Польщі. Рік проходив службу за контрактом в 44-й бригаді. Повернувшись додому, працював у службі таксі. 21 квітня 2020 року підписав контракт у батальйоні «Айдар». Сержант, командир бойової машини — командир відділення штурмової роти.

27 червня 2020 року загинув від множинних осколкових поранень внаслідок розриву невідомого боєприпасу поблизу Старогнатівки — в часі інженерного обладнання позицій. Іще один військовослужбовець зазнав поранення.

Без Івана лишилися батьки, дружина, син і донька.

 

АНДРІЙ ЛУКАШУК (1986-2014) – солдат ЗСУ,

Жив у Києві, під час строкової служби служив у караулі Президента. По тому працював на заводі ЗБК «Бетон Ковальської». 19 червня 2014 року мобілізований, солдат, механік-водій танкового батальйону 30-ї ОМБ. Загинув 1 вересня внаслідок численних кульових поранень, яких зазнав у бою.

Без Андрія лишились дружина і двоє синів.

 

РОМАН РОМАНЕНКО (1994-2019) — молодший лейтенант ЗСУ.

Народився в Дніпропетровську. Бв єдиною дитиною у батьків. Займався спортом — боксом, бігом, кросфітом. Любив подорожувати, захоплювався фотографією, був фаном ФК «Дніпро». Навчався у ДНУ ім. О. Гончара за спеціальністю «маркетинг», брав участь у студентському русі «Bionic Leader School».

Під час Революції Гідності їздив на Майдан. У листопаді 2015 року перевівся на заочну форму навчання та приєднався до «Азова». Пройшов курси снайперської підготовки; у 2016—2017 роках виконував завдання на Маріупольському напрямку. Отримав звання сержанта, став командиром відділення снайперів. З 2017 по 2018 рік постійно виконував бойові завдання по всій лінії фронту — Водяне, Широкине, Павлопіль, Мар’їнка, Авдіївка, Катеринівка, від лютого 2019-го — на Світлодарській дузі. У березні витяг пораненого командира з поля бою, у травні присвоєно офіцерське звання; молодший лейтенант, заступник командира групи спеціального призначення.

10 серпня 2019 року загинув в обідню пору поблизу Світлодарська — від уламкових поранень внаслідок підриву на ворожому фугасі. Це сталося під час виконання бойового завдання групою розвідки, яка відстежувала пересування противника. Після вибуху почався обстріл з автоматичного гранатомета з боку окупованого села Лозове, це завадило евакуювати тіло загиблого воїна — «азовці» тричі намагалися дістати побратима. 11 серпня терористи вивезли тіло з «сірої зони» поблизу села Розсадки. 13 серпня відбулася передача тіла поблизу мосту біля міста Щастя.[2]

Без Романа лишилася мама.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада