Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.08.2020

21 серпня. Огляд народжених цього дня непересічних особистостей почнемо з вшанування Героя Небесної Сотні, застреленого снайпером у трагічному лютому 2014-го, коли режим Януковича вдався до спроб силового придушення народного протесту.

По тому – привітаємо уродженця Донеччини, чия доблесть відзначена орденом Герой України – він захищав земляків і рідний край від російських окупантів та їхніх попихачів і брав участь у звільненні багатьох населених пунктів Донбасу.

Далі в огляді:

  • художник, майстер реалістичного живопису, батько відомого митця-нонконформіста і дід котраверсійного (якщо не сказати скандального) сучасного художника;
  • митець покоління шістдесятників, твори якого знищувалися, а сам він був викинутий з офіційного художнього життя, зокрема, через підписаний лист Брєжневу проти репресій української інтелігенції. Видатний портретист, яскравий експериментатор у живопису, якого Іван Марчук назвав людиною тисячоліття;
  • закарпатський поет, другою батьківщиною якого стала Миколаївщина»
  • композитор, музичний видавець, етномузиколог;
  • археолог, дослідник раннього залізного віку України і, зокрема, доісторичних часів Суботівщини.

А також  неодмінно пом’янемо захисників України, які б могли сьогодні святкувати свій день народження, якби їм не довелося загинути у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


Починаємо з героїв новітньої історії.

 

СЕРГІЙ БАЙДОВСЬКИЙ (1990-2014) — активіст Євромайдану.

Народивися у Нововолинську. Сергій був третьою дитиною у шахтарській сім’ї. Коли батьки поїхали за кордон заробляти гроші, Сергій із сестрою Олею та братом Сашком переїхали до бабусі у село Менчичі Іваничівського району. Перевівся у Соснинську школу, що нині носить його ім’я. Вчився старанно і любив ганяти м’яча , згодом грав у складі сільської команди з Менчич.

Після школи, з 2007 року Сергій навчався у Луцькому інституті розвитку людини Університету «Україна», 5-му курсі перевівся на заочну форму і пішов працювати на нафтопровід «Дружба» у Дрогобичі. Він був працьовитим і кмітливим, і вже через три місяці його підвищили до інженера з техніки безпеки.

Сергій дуже любив Луцьк, тому часто приїжджав до нього й після закінчення інституту, хоча любив подорожувати всією Україною. Їздив також кілька разів в Італію до мами, але все одно хотів жити в Україні — вірив, що тут житимуть і батьки, і сестра, яка останні роки теж працювала в Італії, і брат Олександр, який їздив з батьком на заробітки до Росії.

А ще Сергій був справжнім козаком, бо їздив до Берестечка приймати присягу Українському реєстровому козацтву. Тому на його могилі майорять два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний – козацький.

Сергій кілька років зустрічався з дівчиною – студенткою Львівського медичного коледжу Світланою, по закінченні її навчання збиралися взяти шлюб.

«Він був однолюбом. Любив тільки Свєту і Україну» – розповідає батько.

Ніхто з родини не знав, що Сергій брав відпустки їздив на революцію до Києва. Та і відмовити його від задуманого, напевне, не змогли б. Сам батько не здогадувався про його першу поїзду на початку грудня 2013-го, не знав і про другу – перед Новим роком. Уже втретє, на Водохреще, відчув щось тривожне. Зателефонував Сергієві і крізь гул почув: «Татку, не дзвони до мене, бо тут всі телефони прослуховуються. Я на Майдані… В Києві». Занепокоєний батько вже нічого заперечити не міг, лише попросив: «Ти хоч півгодини дзвони мені, нічого не говори, але дзвони, щоб я знав…».

Вчергове Сергій вирушив до столиці у ніч на 19 лютого. Напередодні батько йому телефонував, щоб вкотре відмовити їхати на революцію: «Кажу: синочок, хоч не їдь. А він мені: «Татку, я нікуди не поїду». От тільки, заспокоївши батька, Серій вперто вирішив, що його обов‘язок – бути там. Не послухав ні батьків, ні кохану. Казав: «Хочу, щоб мої діти жили в нормальній країні».

Сергій не був наївною людиною, і розумів усі небезпеки. Недарма одна із останніх цитат на його сторінці в соцмережі — це слова Левка Лук’яненка: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе». І ці слова виявилися пророчими.

Було близько 8 ранку 20 лютого 2014 року, коли Сергій Байдовський подзвонив рідним. «Сказав, що з ним усе гаразд. Та після цього на дзвінки родичів не відповідав» – розказує матір загиблого Героя Майдану Марія Байдовська.

Бо тоді Сергій побіг на вулицю Інститутську – на допомогу своїм побратимам з Волинської сотні. Адже Волинська сотня однією з перших кинулася на захист барикад, щойно почули про штурм Майдану. На них і припав один із перших ударів.

Близько 9-ї ранку Сергій разом із товаришем з Менчич Олександром Ткачуком був вже на Інститутській. Біля них зірвалася граната. Сергія ударною хвилею відкинуло вбік без жодної подряпини, Олександру ж влучив уламок в ногу, від чого той знепритомнів на сходах біля Жовтневого палацу. Сергій побіг вниз до барикад. Залишалося кілька метрів. Але в нього влучили дві кулі: одна під лопатку ліву і зрикошетила, а друга втрапила між 6 і 7 ребром з лівої сторони, зачепила легені, селезінку, в печінку зайшла і зупинилася.

У кареті швидкої серце Сергія тричі починало битися, кажуть медики. Однак поранення було несумісне з життям.

За смерть Сергія, як і за смерті інших Героїв Небесної Сотні ніхто так і не відповів. Завели справу на п’ятьох колишніх «беркутівців», серед них – Аброськін, Зінченко та Ілляшевський. Судовий процес тривав роками – і закінчився тим, що новообрана зелена влада на вимогу Росії віддала «беркутів» на обмін.

Родини Героїв Небесної сотні зверталися до президента Зеленського з проханням не звільняти колишніх беркутівців для обміну, щоб вони понесли покарання. Втім, ці вимоги були проігноровані – кати Майдану знайшли прихисток в країні, що розв’язала неоголошену війну проти України.

 

Наступний герой нашого огляду – в прямому сенсі Герой цієї війни

 

АНДРЕЙ ТКАЧУК (1986) — майор Збройних сил України.

Народився в Красноармійську на Донеччині (зараз м. Покровськ). Обрати професію військового Андрія надихнув батько-льотчик, який багато розповідав про романтику військової служби. 2003-го Андрій вступив до аеромобільного факультету Одеського інституту сухопутних військ. Після випуску потрапив до 25 окремої повітряно-десантної бригади.

Ще до оголошення АТО, 8 березня 2014-го частину, де служив Андрій, підняли по тривозі й направили для бойового злагодження на полігон «Широкий Лан».

-З початком анексії Криму ми обороняли 93 кілометри азовського узбережжя між Бердянськом та Генічеськом. А вже у квітні перемістилися на Донеччину, де взялися за виконання різних стабілізаційних завдань. Зокрема довелося блокувати й рідне місто — тоді ще Красноармійськ, — згадує Андрій. — Тоді сталася перша сутичка з місцевим населенням. В Інтернеті є кадри, як перед нашими бійцями погрозливо бігає людина з гранатою в руці. Але це не було для мене шоком. Бо Україна вже пережила трагедію Майдану, окупацію Криму, наривав сепаратистський «фурункул» на Сході країни. Тут слід було чекати чогось схожого. Проте відчувалося щось невідворотно гірше…»

Цим гіршим невдовзі стане пряме втручання російської регулярної армії, що прийде на допомогу  «козачкам», «відпускникам», чеченцям та керованому російськими агентами місцевому маргінальному зброду.

А до того – 2 травня по 14 липня 2014 року під керівництвом Андрія Ткачука особовий склад зведеної роти батальйону ніс службу на блокпосту № 5, біля стели на в’їзді у Слов’янськ з боку Краматорська, із завданням ізоляції визначеного району, перебуваючи під постійним вогневим натиском противника. Завдяки правильній організації служби та вмілому керівництву офіцера, всі атаки бойовиків були відбиті.

В ніч 5 липня 2014 року бойовики здійснили спробу прориву зі Слов’янська, але завдяки діям роти під командуванням майора Ткачука противник поніс значні втрати. Під час бою було знищено один танк, три БМП, одну бойову машину десантну та близько двадцяти бойовиків. Так про ті подіє розповідають скупі офіційні повідомлення. А от що каже сам Ткачук:

-Якось з нашого блокпоста, розташованого вище Слов’янська, ми побачили, як раптом у місті з’явилося багато світла. Якісь автівки організовано збивалися в колону. Із Карачуна підтвердили ці спостереження. Ми взялися активно працювати по тій колоні, що то розсипалася, то знов трималася купи. Потім усе згасло, — згадує Андрій. — І ось на блокпост вилітає легковик! Навідник-оператор застрибує в «броню», вмикає фару, аби зупинити машину. Промінь вихопив обриси танка! Блокпост я влаштував так, щоби будь-яка техніка заїжджала в контрольований «мішок», що досягалося наявністю прихованих позицій. І це спрацювало. То був перший важкий бій з ворогом на тотальне взаємознищення. Тієї ночі вдалося знищити танк, три БМП, БМД і більше двадцятьох бойовиків. Перший успіх дався ціною перших втрат. За всю епізодику боїв 2014-го я втратив двох людей, обох під Слов’янськом».

Андрій скромно мовчить, що в тому бою він зазнав контузії й відмовився від евакуації та продовжив виконувати завдання.

5 липня українські війська зайшли до міста і встановили український державний прапор над міськадміністрацією.

Разом з іще 5 військовими — за звільнення Слов’янська та інших населених пунктів — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, 5 липня 2014 року Андрій Ткачук був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

З 23 по 28 липня 2014 року майор Ткачук брав участь в операціях по визволенню від бойовиків Дзержинська і Лисичанська. З 29 липня по 25 серпня 2014 року брав участь в операціях по знищенню бойовиків в районах Дебальцевого, Шахтарська, Вуглегірська, Ждановки, Комунара Донецької області.

-Те, що я родом з Донеччини, під час звільнення населених пунктів відігравало важливу роль. Насамперед, це розуміння того, що саме в мій дім прийшов ворог, вбиває і калічить людей, серед яких я ріс, наших людей, простих українських людей, – каже Ткачук. – Я бачив Донбас до 2014 року, бачив його і після… коли незаконні бандформування наробили жахіття у містах та селах. Зруйновані будинки, засипані мінами поля, зупинені шахти і підприємства.

Андрій зізнається, що жах від побаченого й величезне бажання звільнити рідний край зміцнювали його зсередини й надихали на бої.

-А під час боїв ти вже не думаєш за себе, за своє життя…Ти думаєш за людей, за дітей, які не повинні загинути. Знаєте, є така приказка: “Вдома і стіни лікують”. Допомагало, звичайно, і знання місцевості, знання особливостей місцевого менталітету… Бо я був удома, на своїй землі, – каже Андрій.

23 серпня 2014 року в ході бою в районі населеного пункту Комунар Донецької області офіцер отримав кульове поранення лівої руки.

З серпня по грудень 2015 року та з квітня по серпень 2016 року парашутно-десантний батальйон під командуванням майора Ткачука виконував завдання у зоні бойових дій на території Донецької області.

В День захисника України, 14 жовтня 2016 року, Президент Петро Порошенко вручив Андрію Ткачуку орден «Золота зірка» Героя України.

Читати більше про Героя України, який захищав рідну Донеччину: https://novynarnia.com/2018/12/29/andriy-tkachuk/

 

Тепер повернемося до більш ранніх часів  і діячів мистецтва, декому з яких теж доводилося вести свою війну – війну без жодного пострілу – за людську гідність і свободу творчості.

 

ЛЕОНІД ЧИЧКАН (1911-1977) – живописець.

Народився в Катеринодарі (нині – Краснодар) на Кубані.

1933 року закінчив Краснодарський художній технікум. Подальшу мистецьку освіту здобув У Харківському та Київському художніх інститутах. Брав участь у Другій світовій війні.

1952 року почав викладати в Київському художньому інституті, з 1971 професор Київського художнього інституту.

Провідною темою пейзажної творчості Леоніда Чичкана були краєвиди Карпат, які він оспівує, не вдаючись до надмірного пафосу й зовнішнього декоративізму.

Також працював у жанрі натюрморту, портрету і жанрові картини (переважно з життя гуцулів). Подеколи вдавався до стилю народного малюнку з його акцентованими кольорами та узагальненими формами.

Леонід Чичкан – батько досить цікавого і своєрідного художника Аркадія Чичкана і дід широко відомого своїми провокативними і епатажними полотнами сучасного скандального художника Іллі Чичкана.

Дивитися твори Леоніда Чичкана: http://uartlib.org/downloads/LeonidChichkan_uartlib.org.pdf

 

БОРИС ПЛАКСІЙ (1937- 2012) — живописець, монументаліст, скульптор, ілюстратор, графік.

Народився у м. Сміла на Черкащині. Після служби на Балтийському флоті навчався у Дніпропетровському художньому технікумі. Закінчив Київський художній інститут.

Його дипломною роботою стала картина “Спрага”: вкрай виснажені солдати пригорщами жадібно п’ють з річки воду. Художня рада забракувала полотно на тій підставі, що на одностроях вояків не було розпізнавальних знаків, а отже, незрозуміло, хто вони – наші чи німці? Отак з перших кроків художника проявився напрям пошуків, яким Плаксій присвятить ціле життя: його в людині цікавило не тимчасове, пов’язане з обставинами, а вічне, не те, що роз’єднує антиподів, а те, що їх об’єднує.

А тим часом усе йшло до того, що диплома Борисові Плаксію не видадуть, і йому довелося виконати іншу роботу – намалювати шахтарів. Це був перший і останній випадок, коли він погодився на компроміс.

У другій половині 1960-х Плаксій був одним з найпопулярніших і найперспективніших молодих художників-монументалістів. Про нього писали газети і журнали, через його роботи сперечалися. Борис готувався до вступу в Союз художників.

Талант художника-монументаліста просто вибухнув: про оформлення підземного переходу біля палацу “Україна”, ресторанів “Наталка”, “Пролісок”, “Вітряк” багато писала преса, його творча манера була предметом постійних дискусій.

В той час кінця 60-х – початку 70-х рр. спричинилися до колективних  истів протесту, і один з них, так званий київський, адресований Брежнєву, Косигіну та Підгорному, підписав, зокрема, і Борис Плаксій.

Але незабаром зі 139 підписантів переважна більшість зняла свої “автографи”, дехто дуже каявся на шпальтах газет. Та під жодним тиском не змінили своєї позиції четверо художників: Борис Плаксій, Алла Горська, Людмила Семикіна й Галина Севрук.

Невдовзі Плаксію довелося платити за свою непоступливість: перестали виставляти його картини, відмовили у вступі до Спілки художників…

Більше того – у 1970 році був знищений розпис Плаксія у київському кафе „Хрещатий Яр”. Він розміщувався вздовж сходів і зображував київські вулиці, якими проходили його персонажі – опальні на той час Василь Симоненко, Іван Дзюба, Микола Холодний, Іван Драч, Алла Горська, Сергій Параджанов та інші. Твір площею 90 квадратних метрів збили зі стін.

Найцікавіше, що сам митець, будучи далеким від політики, якнайменше збирався дратували “ідеологічних гусей” – він просто зобразив людей, з якими знався і яких щиро поважав.

Через більше ніж два десятиліття він із таким самим інтересом до людської душі намалює В’ячеслава Чорновола, Ларису Скорик, Леоніда Кравчука, не завжди тверезого й через те дуже галасливого сатирика Володимира Голобородька, інших фігурантів романтичного періоду незалежності.

Тоді ж, у 19 70-му, Плаксій втратив роботу в Київському монументально-декоративному комбінаті Художнього фонду СРСР, а з тим і засоби до життя. А ім’я художника на довгі роки зникло з офіційного мистецького життя.

Мужньо зносячи багатолітні поневіряння – траплялося бути і “білим рабом” у тодішніх корифеїв, і здавати свої твори в художні крамниці під чужими прізвищами, – Плаксій прагнув одного: творити. Щоб перевірити перспективу у своїй тісненькій квартирі, яка його стараннями перетворилася на музей, він брав театральний бінокль і зазирав у його об’єктив з протилежного боку.

У найтяжчі роки він з королівською щедрістю роздаровував свої роботи, не чекаючи, що йому повернуть гроші бодай за рамку чи фарби, хоч давалося йому це ой як нелегко, бо ж мусив утримувати сім’ю. Дружина Валентина була його відданою помічницею.

Художник Плаксій – митець дуже різнобічного обдарування. Однією з царин, де воно втілилося сповна, був портретний  жанр. Він писав їх зазвичай лише за два сеанси – цього Плаксієві вистачало, щоб знайти художню форму для втілення психології і характеру портретованої особи.

За серію портретів творців незалежної і діячів періоду її здобуття Плаксій отримав 2007 року Шевченківську премію.

Створення цієї серії почалося з того, що близький друг Бориса Плаксія Данило Кулиняк познайомив його з Данилом Шумуком, відомим борцем за визволення України, в’язнем польських, німецьких та більшовицьких концтаборів, і запропонував намалювати його для історії. Ця робота і започаткувала серію, що складається з 90 портретів.

Плаксій лишив по собі спадщину, яка налічує тисячу робіт різних жанрів і в різному матеріалі. Але цей доробок так і не був осмислений дослідниками, бо нечленів Спілки художників за совєтів за професіоналів не мали і досліджувати їхню творчість не вважали за потрібне. З іншого боку, ім’я Плаксія було дуже популярне в мистецьких колах, навколо нього гуртувалися поети неблагополучної долі.

Данилові Кулиняку зі статтями про митця вдалося прорватися на сторінки масової газети “Вечірній Київ”, журналу “Україна” (№34, 1989). Ще раніше Плаксій проілюстрував рукопис його поетичної збірки, і коли 1982 р. постало питання про її видання в “Радянському письменнику”, Кулиняк поставив умову: тільки з гравюрами Плаксія. І цей перший за період тривалої “посухи” вихід художника “на люди” став початком його світового визнання.

Треба було організувати кілька виставок у Канаді, зокрема в Торонто на постійній основі, щоб митця оцінили й на Батьківщині. 1999 р. йому присвоїли звання заслуженого художника України.

Борис Плаксій був блискучим живописцем, але часом йому ставало затісно в рамках реалізму, він прагнув осягнути саму суть речей та явищ, і це штовхало його на абстрактні химерії, зрозумілі далеко не кожному. Давати назву своїм картинам не любив, вважаючи, що глядач повинен у них “увійти сам”.

Плаксій належить до тих, хто зберігаючи вірність одвічним моральним істинам, робить своє діло, бо не робити його не може. До таких прикладаються Шевченкові слова: “Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою”.

Подивитися твори художника: https://sverediuk.com.ua/boris-plaksiy-hudozhnik-sovist/#more-21481

Іще більше про художника і більше його творів: http://www.archive-uu.com/ua/profiles/boris-plaksij

 

ДМИТРО КРЕМІНЬ (1953-2019) — поет, публіцист, есеїст, перекладач.

Народився у с. Суха на Закарпатті.  Випускник філологічного факультету Ужгородського держуніверситету (1975). По закінченню працював за направленням учителем української мови та літератури та російської мови та літератури в смт Казанка Миколаївської області.

Про це своє вчителювання він потім згадував: «Тут, у Казанці, я відкрив собі цілий степовий материк. Це батьківщина Павла Глазового, батьківщина народної комедії Леоніда Юхвіда «Весілля в Малинівці». Але це тільки література. А народ виявився страшенно доброзичливим. Тим паче — море вчорашніх студентів, які тут же, як і я, ставали лікарями, вчителями… А що дітей у школі любив і ніколи не давав ображати нервовим колегам, то й діти мене любили. А значить, полюбили й ненависну їм до того укрмову й укрлітературу, яку я викладав. Щоб тебе пам’ятали, щоб тебе любили в народі і в такі часи, як наші, — для цього й самому треба бути людиною».

Пізніше, після переїзду до Миколаєва, який став для Креміня другою Батьківщиною, він обіймав посаду викладача кафедри української літератури в Миколаївському педінституті ім. В.  Бєлінського (1979—1980), керував обласною літературною студією «Джерела». В різні роки працював і різних вишах Миколаєва. Був редактором літературного інтернет-журналу “Літературний Миколаїв” (litnik.org), головним редактором часопису «Соборна вулиця» (2012-2018).

З 2010 року по січень 2018 року — голова Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України.

Поетичний дебют Креміня відбувся 1965 року на сторінках газети “Закарпатська правда”. Дмитро Кремінь вступав 1970 року до Ужгородського університету вже відомим українським поетом.

В той час совєтська тоталітарна машина взялася за пошуки жертв на Закарпатті. Вилучалися готові до друку книжки, нищилися вже надруковані наклади. Арешти інтелігенції йшли превентивно.

Але це не лякало молодь: студентська «вольниця», поїздки Дмитра Кременя до Львова із Михайлом Чендеєм, знайомство з Григорієм Чубаєм, Миколою Рябчуком, Олегом Лишегою, Віктором Морозовим, Володимиром Івасюком, Романом Безпалковим налаштовувало на духовний спротив системі. Поет разом із Миколою Матолою зайнялися самвидавом, передрукувавши на машинці свої поезії, поеми, симфонії, а потім їх художньо оформлювали в кілька чисел альманаху «Скриня». Усе це було художньо мило, але тягло на кримінальну статтю.

На початку 1974 року, коли була фактично готовою до друку перша книга Креміня «Танок блукаючого вогню», на засіданні університетської літературної студії ім. Юрія Гойди, студентові було влаштовано своєрідний, але такий популярний у ті часи відкритий «творчий звіт» на 48 учасників з числа комсомольсько-партійного активу та студентства. Однією з головних причин цього дійства стали поширені в студентських колах неоднозначні з точки зору соцреалізму вірші поета.

За результатами засідання творчість Креміня піддали критиці, звинуватили у вільнодумстві, незрозумілості образів тощо. Щодо “незрозумілості”, то одній з критикинь Кремінь відповів лаконічно: “Валечко, Гете казав: “Якщо читач вважає, що в творах – туман, то ще невідомо, в чиїй голові туман”. Креміня тоді лякали «вовчим квитком», вилученням з університету, від чого його врятував ректор Дмитро Чепур.

Більшість поетичних збірок Дмитра Креміня побачили світ вже за часів Незалежності. Серед них, зокрема, «Пектораль», «Елегія троянського вина», «Атлантида під вербою», «Синопсис», «Полювання на дикого вепра», «Літній час», «Лампада над Синюхою», «Замурована музика», «Медовий місяць у Карфагені», «Скрипка з того берега», «Літо Господнє».

Читати вірші Дмитра Креміня:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=719%20&type=tvorch

 

БОГДАН КОТЮК (1951) – композитор, музиколог, видавець і етномузикознавець; громадський діяч.

Народився у Львові в родині службовців. Закінчив Львівську державну консерваторію ім. М.Лисенка — історико-теоретичний і згодом композиторський факультети.

Компонувати музику розпочав у час навчання в школі для своєї рок-групи, з якою в ролі лауреата Республіканського конкурсу 1968 року виступав на сцені Львівської опери. Наступного року його пісні вже транслювала Всесоюзна радіостанція «Юність». Тоді ж розпочав постійну співпрацю на Львівському радіо і ТБ в ролі автора і музичного коментатора.

На формування його творчої особистості великий вплив мало родинне середовище: сім поколінь львівської інтелігенції — греко-католицьке духівництво, музиканти і вчені, а особливо бабуся Ольга Ярема-Гуглевичівна, яка була оперною співачкою.

Як етноорганолог Котюк системно досліджує музичний фольклор Карпат, Розточчя і Полісся. До 1993 року працював викладачем у різних ланках музичної освіти.

З 1975 р. — диригент і керівник камерних ансамблів і оркестрів. З 1985 р. — член Спілки композиторів України і СРСР. Співзасновник (1993 р.) і директор першого в Україні Львівського Товариства Ріхарда Ваґнера.

Засновник (2001 р.) і до цього часу незмінний шеф-редактор музичного видавництва «Collegium musicum» у Львові.

Послухати твори Котюка:

https://www.youtube.com/watch?v=8ZusroSbxjE

https://www.youtube.com/watch?v=L-MMiXBIpe4

https://www.youtube.com/watch?v=1LMhIlbHVdY

 

ЯКІВ ГЕРШКОВИЧ (1953) – археолог, дослідник пізнього бронзового – раннього залізного віку на теренах України, зокрема Чорноліської культури, яку відносять до кола протослов’янських.

Народився у Києві. Перші кроки в археології зробив у шкільні роки — відвідував гурток археології Київського Палацу піонерів в 1960-ті роки (під керівництвом Владислава Гладиліна).

У 1977 році закінчує історичний факультет Ташкентського державного університету, відразу починає працювати лаборантом в Інституті археології. Керував розкопками курганів і старовинних поселень у складі Донецької (пізніше — Другої Північно-Донецької) і Червонознаменської експедиції Інституту археології.

З 1989 по 1993 роки Гершкович працює у Науково-виробничому кооперативі «Археолог», який був створений при Інституті археології, і досліджує кургани і багатошарові поселення бронзової доби у басейні Сіверського Дінця та на Донецькому кряжі.

У 1993 році повертається до роботи в Інститут археології та успішно захищає кандидатську дисертацію «Сабатинівська культура Нижнього Подніпров’я і Північно-Західного Приазов’я».

Знаковою для Гершковича стала Україно-Німецька експедиція з дослідження Суботівського городища у Черкаській області у 1994—1995 роках. Це поселення виникло в 9 столітті до нашої ери за часів чорноліської культури. У культурному шарі цього часу відкрито залишки великих прямокутних землянок з вогнищами та дерев’яними стінами; у пізнішому — залишки напівземлянок, численні предмети з бронзи, кістки та каменю, а також перші на цій території вироби з заліза. На Суботівському городищі розкопано, крім того, культурний шар зарубинецької культури, з залишками жител і господарських ям, залізними серпами, поясами та шилами, античного і місцевого посуду тощо.

З часом Гершкович очолив проект з вивчення цього городища і видав монографію «Суботівське городище». У 2017 році за цією книгою він захистив докторську дисертації.

Гершкович запропонував і обгрунтував схеми культурогенетичних процесів на півдні Східної Європи бронзової доби і в перехідний період до ранньої залізної доби.

У сфері безпосередніх наукових інтересів Гершковича: культурогенетичні процеси, вогнища культурогенезу та їхня взаємодія; формування та культурна приналежність осередків металообробки Північного Причорномор’я та їх датування; мережа зв’язків Північної Євразїї та їх характер; відображення давніх ритуалів та звичаїв у матеріальних залишках. А також – проблеми історії науки та професійної етики археологів – Гершкович ініціював створення «Кодексу етики професійного археолога», прийнятого Вченою радою Інституту археології НАН України.

Дізнатися, в яких непростих суспільно-політичних умовах подеколи доводиться працювати археологам, і зокрема Гершковичу, можна з цієї майже детективної історії про про розкопки у Нетішині: http://www.samooborona-netishyn.com.ua/2017/04/19/v-netishini-rozkopali-kurgani-isnuvannya-yakix-miskij-golova-namagavsya-prixovati-vid-gromadskosti-pri-prodazhu-zemli/

 

Пом’янемо Захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною навалою «русского міра» на Донбасі:

 

ОЛЕКСАНДР СИДОРЕНКО (1974-2015) — старшина ЗСУ.

Народився в місті Тетієві на Київщині. Проходив службу в ЗСУ, яку завершив у званні сержанта.

Працював у Тетіївському РО «Сільгоспхімія» трактористом механізованої бригади, згодом, водієм автопарку. 2007 року був звільнений у зв’язку із реорганізацією підприємства. З 2 вересня 2008 працював водієм у ПОПП «Еліта».

Ще навесні 2014 добровольцем ходив до військкомату, щоб захистити Батьківщину. Але призваний був у червні – за частковою мобілізацією.

Старшина роти вогневої підтримки 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» (до осені 2014 — 11-й батальйон територіальної оборони Київської області).

Під час двох ротацій в зону АТО виконував завдання у Донецькій області: Слов’янськ, Дебальцеве, Чорнухине, Нікішине, Авдіївка, селища Піски та Опитне, шахта «Бутівка».

24 квітня 2015-го загинув під час виконання бойового завдання поблизу селища Опитне Ясинуватського району, в результаті обстрілу.

Без Олександра залишилися дружина та троє синів.

 

СЕРГІЙ ПОБЕРЕЖНИК (1982-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Хотин Чернівецької області Працював начальником відділу персоналу Чернівецької митниці Міндоходів.

Мобілізований в серпні 2014-го, солдат, 3-й батальйон 24-ї механізованої бригади.

13 жовтня 2014 року загинув в селі Трьохізбенка при виконанні бойового завдання внаслідок вибухової травми — військовики натрапили на встановлені диверсійно-розвідувальними групами розтяжки з гранатами.

Вдома залишились батьки, дружина, донька та син.

 

ГРИГОРІЙ ДІАНОВ (1996-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Миколо-Бабанка на Кіровоградщині, у багатодітній родині. Зростав разом із двома старшими сестрами та двома молодшими братами. 2014-го закінчив ПТУ № 32 м. Бобринець, де здобув професію «тракторист-машиніст с/г виробництва, слюсар з ремонту с/г техніки». Два місяці працював за спеціальністю.

Під час війни, не чекаючи весняного призову, 12 грудня 2014-го вступив на військову службу за контрактом. Пройшов підготовку в навчальному центрі «Десна». Солдат, стрілець 14-ї ОМБр, м. Володимир-Волинський.

В АТО зазнав поранення черевної порожнини та складної травми хребта внаслідок вибуху. Стан бійця стабілізували в Артемівській лікарні, далі лікувався у шпиталях Харкова та Києва, переніс кілька операції, 20 березня відправлений на лікування до Німеччини. Прооперований у шпиталі Бундесверу в місті Ульм, після операції прийшов до тями, подзвонив мамі, але вранці 31 березня помер.

Без Григорія лишилися батьки, дві сестри та двоє братів.

 

ОЛЕГ ВИШНЕВСЬКИЙ (1978-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Луцьку.

Боєць 2-ї роти «Захід» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».

5 вересня 2014-го російські диверсанти здійснили атаку із засідки на бійців другої роти батальйону біля міста Щастя під Луганськом поблизу села Весела Гора (Слов’яносербський район). До колони вийшли люди з українським прапором, і коли машини зупинились, відкрили вогонь із засідки з кулеметів. Потім добивали поранених.

Без Олега лишились дружина й син.

 

ВАСИЛЬ ПЛОТНІКОВ (1992-2018) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Новомилорадівка, Дніпропетровська область. Старший син у багатодітній родині. Тут він закінчив місцеву школу, звідси пішов на строкову службу в армію. Працював в місті Рубіжне начальником відділу охорони на картонно-тарному комбінаті. З 2017-го — різноробом у Харківському танковому інституті.

21 лютого 2018 року вступив на військову службу за контрактом, з червня перебував на фронті. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 53-ї бригади.

28 липня 2018-го в передобідню пору ДРГ противника у складі 15 осіб намагалася захопити одну з позицій ЗСУ поблизу села Кримське що на правому березі річки Сіверський Донець (Новоайдарський район). Вояки передового спостережного пункту прийняли нерівний бій та утримали позицію до підходу резерву. Загинули Василь Плотніков та солдат Юрій Дженжера.

Ще двоє зазнали поранень середньої тяжкості та були евакуйовані. Вони розказали, що напали на наших бійців професійно підготовлені диверсанти-росіяни.  они вночі під прикриттям мінометного обстрілу зробили проход через заміновані розтяжками чагарники, які ростуть на фланзі нашої оборони. Відлежавшись в тих кущах, вороги діждалися, коли хлопці стали готувати обід і несподівано збоку напали на наш блок пост, обстрілюючи його з автоматів з глушниками.  аш боєць, що в цей час стояв на посту, встиг залягти і відкрити вогонь по росіянам з автомата. Його стрілянину почули побратими з інших підрозділів і висунулися на підмогу.

Без Василя лишились батьки та троє братів і сестра

 

В’ЯЧЕСЛАВ ЄФІМЕНКО (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Обухів на Київщині, там і жив разом з родиною.

У часі війни — солдат 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону. З вересня 2014-го у складі батальйону перебував у зоні бойових дій.

Загинув 30 січня 2015-го у боях за Дебальцеве під час танкового бою з російськими збройними формуваннями під селом Рідкодуб. Був ідентифікований серед полеглих за експертизою ДНК.

-Наша молодша донечка дуже схожа на тата, – розповідає дружина В’ячеслава. – і ми в родині увесь час жартували – що одразу видно хто батько, а от хто мама – то треба ще зробити аналіз ДНК. І так жартували чотири роки. Допоки дійсно не довелося робити аналіз ДНК, щоб упізнати загиблого тата…

Лишилися батьки, сестра, дружина, двоє донечок.

 

ОЛЕКСАНДР БРИГІНЕЦЬ (1983-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг.

Старший стрілець, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

31 липня 2014 року загинув в часі обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій вояків, та одночасної атаки із засідки на колону БТР-ів десантників поблизу Шахтарська.

 

ОЛЕКСАНДР МЕЛЬНИК (1985-2015)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Гранів на Вінниччині у багатодітній родині, там закінчив загальноосвітню школу. Згодом сім’я переїхала до сусіднього села Михайлівка. Пройшов військову службу в м Гайсин, по демобілізації працював будівельником.

9 березня 2015 року був мобілізований. Старший навідник гранатометного взводу, 93-тя ОМБр.

12 червня 2015 року помер у військовому госпіталі Дніпропетровська від важких кульових поранень, яких зазнав під час бойових дій під Донецьком в районі шахти «Бутовка Донецька».

Без Олексія залишилися мама, два брати, сестра, дружина та син.

 

АНДРІЙ ГЕСІНГ (1982-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг. Закінчив Криворізький професійний гірсько-технологічний ліцей, спеціальність «слюсар із ремонту автомобілів». Пройшов строкову службу в армії, до 2009 року працював у ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат».

У лютому 2014 року, коли почалася російська анексія Криму, добровольцем пішов в армію. Солдат, такелажник взводу технічного забезпечення 2-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр.

26 серпня 2015-го загинув поблизу села Желанне Ясинуватського району під час виконання військового обов’язку.

Без батька лишилася донька.

 

СЕРГІЙ СЛІСАРЕНКО (1987-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Богодухів на Харківщині.

Механік-водій, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

12 серпня 2014-го загинув у бою поблизу Вуглегірська.

Вдома лишилися батьки.

 

ОЛЕКСІЙ САФІН (1976-2014) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в с. Баранівка на Житомирщині. Походить з багатодітної родини — крім Олексія, було ще шестеро дітей. Проживав в Баранівці, де й закінчив школу. Займався столярством, реставрував будинки. Працював на лісозаводі у будівельній бригаді, їздив на заробітки до Москви.

Мобілізований, командир міномета, 93-а ОМБр.

27 листопада 2014-го загинув в бою біля Донецького аеропорту від численних поранень — поруч розірвалася міна.

Без Олексія залишися батьки, брати і сестри, дружина та двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР МОКЛЯК (1986-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у смт Нові Санжари на Полтавщині. Рано втратив батьків — став сиротою ще у дитинстві. Закінчив Полтавське ПТУ № 10, Проходив строкову службу в лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, працював у ТОВ «Наша марка».

У часі війни мобілізований, механік лісопильного відділення інженерно-технічної роти 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Під Дебальцевим виконував бойові завдання у складі 128-ї бригади задля ролі посилення взводного опорного пункту.

Загинув 6 лютого 2015-го в бою в Чорнухиному Попаснянського району під час танкової атаки російських збройних формувань на взводно-опорний пункт «Віталій». Від розриву танкового снаряду Олександру рознесло голову; тіло забрали сепаратисти.

Російський телеканал «Лайф Ньюз» і терористи поширювали брехню, що бійці йшли здаватись, а їх застрелили «загороджувальні загони Нацгвардії». У тому бою загинули старший лейтенант Микола Карнаухов, старший солдат Віталій Іскандаров, солдати Олександр Мокляк й Євген Шверненко, згодом упізнані серед загиблих; смертельного поранення осколком в голову зазнав старший солдат 15-го гірськопіхотного батальйону Олександр Капуш.

Після довгих перемовин у березні 2015 року вдалося забрати тіло вояка.

Без Олександра лишилася дружина та син.

 

ВАДИМ САК (1993-2015)— солдат ЗСУ.

Народився у місті Володимирі-Волинському. Пізніше разом із сім’єю майбутній воїн проживав у селі Хотячів. Вадим Сак закінчив ВПУ, у 2011 році був призваний до ЗСУ за контрактом механіком-водієм.

Проходив військову службу за контрактом у смт. Десна, м. Володимир-Волинський та у м. Яворів. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії, брав участь у визволенні Слов’янська, Сіверська, Лисичанська, боях під Луганськом.

10 червня 2015 року разом із своїм підрозділом воїн потрапив під мінометний обстріл у районі траси «Бахмутка» та отримав у цьому бою смертельні поранення.

Без Вадима залишились мати та молодша сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада