Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
21.02.2021

21 лютого народилися:

  • археолог, відкривач трипільської археологічної культури на теренах України;
  • видатній актор, який з однаковою переконливістю втілював на сцені та в кіно і героїв України, і її ворогів;
  • народна художниця, представниця наївного мистецтва, авторка ілюстрацій до творів її земляка Нечуй-Левицького;
  • письменник, автор пригодницьких історичних творів;
  • майстер петриківського розпису, головний художник художньої фабрики «Дружба» з 1960 року;
  • композитор, візитівкою якого стала пісня «Києві мій»;
  • художниця, авторка філософського живопису;
  • сучасна кримськотатарська історикиня;
  • поет і письменник, засновник і головний редактор літературно-художнього альманаху «Кальміюс», що видавався у Донецьку;
  • поетка, письменниця, головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева»

 

Також пом’янемо народжених цього дня героїв спротиву російській агресії проти України, що віддали життя у боротьбі за цілісність і незалежність нашої держави.


Почнемо ж з археолога, який першим на теренах України розкопав пам’ятки трипільської культури.

 

ВІКЕНТІЙ ХВОЙКА (1850-1914) чеськ. Čeněk Chvojka;

Народився в селі Семині на Ельбі (Королівство Богемія, Австрійська імперія) у старовинній шляхетській, але збіднілій родині. Закінчив комерційне училище, жив у Празі. 1876 року переїхав до Києва, де працював учителем, займався сільським господарством. Власне, і зацікавився археологію, бо на ділянках виявилися перші

З 1890-х років почав займатися археологією, не маючи спеціальної освіти, здійснивши низку розкопок у Києві та на Наддніпрянщині; співпрацював із культурними діячами Києва, що гуртувалися в Товаристві шанувальників старовини та мистецтва.

1893 року відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20 тисяч років тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення великих кісток мамонтів.

1896 року відкрив пам’ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, а також на березі Дніпра в Києві. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам’яток і встановив час її виникнення (4-3 тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з’явилася в праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень. Біля села Трипілля він розкопав декілька гончарних печей і 50 залишків жител-землянок, а в них – цілі й побиті керамічні посудини зі складним візерунком, глиняні статуетки людей і тварин, знаряддя праці та зброя з каменю й рогу.

Згодом з’ясувалося, що розкопані ним пам’ятки належать до північно-східної межі ареалу археологічної культурної спільноти Трипілля-Кукутень, яка розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії.

Досліджував Хвойка також пам’ятки бронзової доби, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське і Мотронинське городища на Черкащині.

У 1898—1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров’ї та відкрив могильники з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (II— V століття) культур.

Відіграв велику роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв — тепер це Національний музей історії України. Хвойка був першим хранителем його археологічного відділу.

Докладна стаття про життя та дослідження Хвойки: https://www.ukrinform.ua/…/2801824-vikentij-hvojka…

Більше про розкопки Хвойки: https://day.kyiv.ua/…/arheologichni-svity-vikentiya-hvoyky

 

ДМИТРО МІЛЮТЕНКО (1899-1966) — драматичний актор театру і кіно, педагог.

Народився у місті Слов’янську (нині Донецької області) в багатодітній родині слюсаря. В 1916 році закінчив Слов’янську чоловічу гімназію.

На сцені — з 1919 року: перша роль була зіграна ним в документальній драмі О. Суходольського «Хмара» (Андрій). У 1920–1923 роках — актор Першої Української театральної трупи при Слов’янській Наросвіті та художній керівник драматичної студії при Содовому заводі. З 1923 року актор Драматичного театру імені І. Франка (Юзівка, Харків), в 1927–1936 роках — Харківського українського театру імені Т. Г. Шевченка (до 1934 року називався «Березіль»), в 1936–1966 роках — Українського театру імені І. Франка.

Зіграв понад 200 ролей, багато з них відзначені преміями, театральними нагородами.

У 1943–1945 роках — художній керівник фронтової театральної бригади, яка обслуговувала Третій Український фронт. Ця бригада, разом з військовими підрозділами побувала в Болгарії, Румунії, Угорщині, Німеччині, показуючи солдатам і офіцерам виставу «Наталка Полтавка» за п’єсою І. Котляревського, «Бувальщина» за одноактівкою А. Велисовського.

У 1946–1966 роках викладав у Київському театральному інституті імені І. Карпенка-Карого. Нагороджений орденом Леніна.

Помер 25 січня 1966 року в Ташкенті під час зйомок. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Вибрана фільмографія: «Кармелюк» — 1938; «Богдан Хмельницький» — 1941; «Подвиг розвідника» — 1947; “У степах України ” (фільм-спектакль) — 1952; «Іван Франко» — 1956; «Олекса Довбуш» — 1959; «Іванове дитинство» — 1962; «Криниця для спраглих» — 1965.

Стаття про Мілютенка: http://1576.ua/people/4178

 

КАТЕРИНА КАЙДАШ (1913-1992) – народна художниця.

Народилася у с Стеблів на Черкащині. Зростала в хаті свого діда Сави Кайдаша – одного з прообразів повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Працювала Катерина на Стеблівській бавовняно-прядильній ткацькій фабриці, у колгоспі. Вишивала рушники, розписувала комин і стіни хати червоною глиною, зеленилом, синькою. Малювати сюжетні картини почала 1967 року, зокрема створювала акварельні та гуашні ілюстрації до творів І. Нечуя-Левицького. Картини відзначаються яскравим національним колоритом, народно-поетичним сприйняттям світу, оригінальністю стилю й композиції.

Живучи в селі над Россю, Кайдаш глибоко вивчала побут і духовну культуру українського народу, звертається до фольклорно-етнографічної теми. Вона ілюструє українські народні пісні, серед яких “А за нею козаченько веде коня напувать…”, “У сусіда хата біла”, “Ішов Гриць з вечорниць” та багато інших.

Велику пізнавальну цінність мають акварелі на теми весільних пісень; яскраво і до¬кладно художниця відтворює місцеву традиційну весільну обрядовість.

Твори художниці зберігаються в Корсунь-Шевченківському музеї (понад 200 робіт), НМУНДМ, Черкаському краєзнавчому музеї, приватних колекціях.

Подивитися роботи народної художниці: http://uartlib.org/…/akvareli-kateryny-kajdash…/

Мистецтвознавча стаття про українській наїв: http://ukrainian-naive.com/publication/cahn_assey

 

 

ВОЛОДИМИР МАЛИК (1921-1998) Справжнє прізвище — Сиченко; письменник, автор пригодницьких та історичних творів.

Народився в селі Новосілки на Київщині в селянській родині, 1938 року вступив на філологічний факультет Київського університету. Тоді ж почав складати вірші.

Незабаром розпочалася Друга світова війна. Студент пішов у народне ополчення, працював на оборонних роботах під Києвом та Харковом, був поранений. Потім Володимира Малика було вивезено до Німеччини. Лише в жовтні 1945 року вдалось повернутись на Батьківщину.

Після війни Володимир Малик працював у Ясногородській школі. Закінчивши заочно університет у 1950 році, молодий учитель згодом переїхав з Київщини на Полтавщину, до міста Лубни. Тут він поринає у літературну працю, намагаючись наблизити події далекого і героїчного минулого до сучасників. Малик глибоко знайомився з історичною літературою, засиджувався в архівах, виїжджав на місця, де колись жили його майбутні герої. На Поділля, в гості до нащадків Кармалюка. В Карпати, до спадкоємців Довбушевих традицій, збирав народні перекази. Писав казки-легенди для молодших читачів «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Воєвода Дмитро», «Микита Кожум’яка».

У літературному доробку Малика є пригодницькі повісті: «Чорний екватор», «Двоє над прірвою», «Слід веде до моря», «Дві перемоги», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою».

Найбільше Володимира Малика знають як автора історичних романів. Серед них найпопулярніші тетралогія «Таємний посол» (до якого входять романи «Посол Урус-шайтана», «Фірман султана», «Чорний вершник» і «Шовковий шнурок». Задум цього полотна виник у Малика під впливом відомої картини художника-реаліста І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Перш, ніж приступити до написання роману, письменник багато працював в архівах, вивчав історичні документи. В основу творів покладено реальні події російсько-турецької війни 1677—1678 років, а також наступного періоду аж до підписання Бахчисарайського мирного договору 1681 року. Ця війна ще відома під назвою Чигиринських походів.

Далі були романи «Князь Кий», «Чумацький шлях», «Горить свіча», «Черлені щити» та останній роман «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім».

 

 

ФЕДІР ПАНКО (1924-2007) — художник, майстер петриківського розпису.

Народився в селянській родині в Петриківці Дніпропетровської області. Бажання малювати прокинулось рано, в 5 класі на малюнки здібного хлопчика звернув увагу вчитель-художник, мистецтвознавець Олександр Статива, який заохотив до малювання. Після закінчення неповної середньої школи навчався в Петриківській школі декоративного малювання, де під керівництвом заслуженого майстра народної творчості УРСР Тетяни Пати вивчив мотиви і композиційні принципи петриківського орнаментики. Школа проіснувала до 1941 року, Федір був із останнього випуску школи. Планам вступу на ІІ курс Дніпропетровського училища завадила війна. Остарбайтером був вивезений до Німеччини.

Після повернення у 1946 році вперше взяв участь у виставці, присвяченій перемозі над фашизмом. З цього часу він брав активну участь в обласних та республіканських виставках. Проте за фахом став працювати лише у 1955 році, а до того був землевпорядником. Лише з грудня 1955 Федір Савович обійняв посаду художника при Петриківському Будинку культури.

У 1958 об’єднав окремих майстрів і очолив цех підлакового розпису при промисловій артілі вишивальниць «Вільна селянка». Згодом артіль реорганізовується в першу і єдину в Україні та світі фабрику петриківського розпису «Дружба». Сприяв відродженню, визнанню та розквіту традиційного народного живопису. Одночасно з 1958 року 29 років викладав композицію петриківського орнаменту в петриківській філії Дніпропетровської дитячої художньої школи.

З 1960 року продукція фабрики пішла на експорт, Федір Панко став головним художником фабрики.

Більше почитати про художника і побачити його твори: https://petrykivka.dp.ua/fedir-panko/

 

 

ІГОР ШАМО (1925-1982) — композитор, автор музики знаменитої пісні «Як тебе не любити, Києве мій!» на слова поета Дмитра Луценка.

Народився в Києві. Закінчив музичну десятирічку імені Лисенка — першу спеціалізовану школу в Україні. Екстерном закінчив Друге медичне училище за фахом «фельдшер» і на початку 1942 року у 16 років пішов добровольцем на фронт. Пройшов всю війну, був поранений.

Після демобілізації Ігор Шамо вступив до Київської консерваторії, яку закінчив з відзнакою в 1951, композиторський факультет у класі професора Бориса Лятошинського. Ще на третьому курсі консерваторії був прийнятий до Спілки композиторів України. На дипломному концерті виконав на фортепіано у супроводі симфонічного оркестру свою «Концерт-баладу», яка відразу увійшла в концертне життя, прозвучала в авторському виконанні в Києві, а потім і в Москві.

Ігор Шамо мешкав у Києві до кінця життя. Він є автором симфоній, фортепіанних творів, музики до кінофільмів та понад 300 пісень. Багато років співпрацював з українським поетом Дмитром Луценком, у співавторстві з яким написані пісні «Києве мій», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Пісня про щастя» та багато інших.

  • Симфонічні (3 симфонії), концерт для флейти та струнних (1977), концерт для баяна та струнного оркестру (1981), камерні твори (квартети, пєси для бандури тощо), фольк-опера «Ятранські ігри» (лібрето В.Юхимовича) кантати.
  • 10 солоспівів на слова Шевченка (1959);
  • 3 фортепіаних цикли: «Тарасові думи»(з 6 новел)(1960), «Українська сюіта», «Гуцульські акварелі», «Фантастичний марш» для фортепіано (1946), “Прелюдії, «Гумореска». 2 токати, «Варіації-фантазія»

Написав музику до 40 вистав (у театрі ім. І. Франка, театрі ім. Л.Українки та інші).

  • Автор музики до багатьох фільмів, зокерма «Лісова пісня», «Квітка на камені», «Ракети не повинні злетіти», «Як гартувалась сталь» (шестисерійний телефільм).

Передача про Ігора Шамо: https://www.youtube.com/watch?v=o5-bDQNxPos

 

НІНА ДЕНІСОВА (1942) – художниця, ілюстраторка.

Народилася у 1942 році у місті Златоуст Челябінської області, Росія – під час війни батьків евакуювали туди разом з заводом. Потім родина повернулася на батьківщину – в Україну.

У 1961 році Денісова закінчила Дніпропетровське художнє училище. Працює у галузях мистецтва: книжкова, станкова графіка, малярство та документально-декоративне малярство. Перевагу віддає малярству. Проілюструвала більше 40 книжок – більшість для дітей.

Відбулося 6 персональних виставок малярства, одна з них («Серединне») – у Національному художньому музеї України.

Мешкає в Києві. Чоловік художниці — скульптор-монументаліст і художник Микола Малишко (про ньго дивіться в огляді за 15 лютого)

Завантажити альбом творів Денисової: http://uartlib.org/downloads/NinaDenisova_uartlib.org.pdf

Про творчість Денісової http://prostir.museum/ua/post/38842

Цікава стаття, про те, чому художникі за совєтських часів активно працювали в жанрі дитячої ілюстрації: http://www.chytomo.com/chomu-khudozhnyky-chasiv-ursr…/

 

 

ГУЛЬНАРА БЕКІРОВА (1968) — историк, член українського ПЕН-клуба.

Народилася в Мелітополі. 1994 року закінчила Московський державний історико-архівний інститут. Викладачка кафедри історії Кримського інженерно-педагогічного університету (м. Сімферополь). Захистила кандидатську дисертацію на тему «Национальное движение крымскотатарского народа за возвращение на историческую Родину». Керівник проекту «Толерантні підручники — толерантне суспільство».

Автор і ведуча програми «Таріх левхалари» («Строрінки історії») на телеканалі АТР (Сімферополь). Головний редактор веб-проекту «Крим і кримські татари». Виступила історичним консультантом фільму «Хайтарма».

Авторка кількох монографій, упорядник багатьох збірок статей. Зокрема:

  • Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941—1991 роки). Нарис політичної історії. Київ: Критика, 2017.
  • Мустафа Джемилев: «На протяжении десятилетий голос крымских татар не был услышан…»: материалы к биографии, выступления, интервью, Киев: Стилос, 2014
  • Крымские татары. 1941—1991: (опыт политической истории). Симферополь: Тезис, 2008.

Інтерв’ю з Бекіровою: https://www.ukrinform.ua/…/2461845-gulnara-bekirova…

Статті Бекірової: https://ua.krymr.com/…/%D0%B3%D1%83%D0%BB%D1%8C…/g_iyq_

 

ОЛЕГ СОЛОВЕЙ (1970) — поет, письменник. Засновник і незмінний головний редактор літературно-художнього альманаху «Кальміюс», що виходив у Донецьку.

Народився в місті Шахтарськ на Донеччині (зараз це окупована частина Донбасу).

Закінчив філологічний факультет Донецького університету (1996). У 2000 році захистив кандидатську дисертацію «Особливості стилю новелістики Миколи Хвильового».

Жив і працював у Донецьку. Викладач, доцент Донецького національного університету імені Василя Стуса. Разом з університетом, залишивши окуповану територію наприкінці липня 2014 року, переїхав до Вінниці.

Автор майже двох десятків поетичних збірок, численних статей із історії української літератури XX століття та з проблематики сучасного літпроцесу. Активно розробляє проблеми теорії та історії експресіонізму.

У вільному доступі пдф поетичних збірок: https://www.oleg-solovey.com/peziya.

 

МАР’ЯНА САВКА (1973) — поетеса, дитяча письменниця, , головний редактор і співзасновник «Видавництва Старого Лева».

Народилася в сім’ї театрального режисера, актора Ореста Савки та вчителя музичного мистецтва Ірини Савки. Закінчила Львівський державний університет ім. Івана Франка, факультет української філології. У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА (за першими літерами імен: Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, Наталя Томків і Анна Середа; ТУГА — «Товариство усамітнених графоманок»).

Закінчила театральну студію при Львівському театрі ім. Леся Курбаса. Працювала літературним редактором та культурним оглядачем газети «Поступ».

13 грудня 2001 року разом з тодішнім чоловіком Юрієм Чопиком заснувала книжкове видавництво «Видавництво Старого Лева».

У творчому доробку Савки поетичні збірки «Оголені русла», «Малюнки на камені», «Гірка мандрагора», «Кохання і війна» — у співавторстві з Маріанною Кіяновською (2002), «Квіти цмину», «Бостон-джаз», «Тінь Риби», «Пора плодів і квітів», «Листи з Литви/Листи зі Львова» (поетичне листування з Маріанною Кіяновською)

Автор кількох книжок для дітей — «Чи є в бабуїна бабуся?», «Казка про Старого Лева», «Босоніжки для стоніжки», «Тихі віршики на зиму».

Поезія Мар’яни Савки перекладена польською, англійською, білоруською, російською, литовською, німецькою, португальською мовами.

Савка – не тільки автор, а й ініціатор актуальних літературно-мистецьких проектів.

У лютому 2016 вона ініціювала видання «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину». Це цикл з 12-ти публічних інтерв’ю з цікавими і впливовими українськими жінками. Кожна розмова була присвячена певній цінності: рівність, незалежність, толерантність, вдячність, милосердя, свобода тощо.

Серед запрошених до проекту — Ольга Герасим’юк, Зоя Казанжи, Ірина Снітинська, Лариса Денисенко, Юлія Міщенко, Ірина Подоляк, Людмила Зубко, Олександра Коваль, Олександра Бакланова, Ірма Вітовська, Соломія Чубай, Наталя Іваничук.

Навесні 2017 року книжка «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину», побачила світ.

Того ж року році у «Видавництві Старого Лева» вийшла збірка «То є Львів: колекція міських історій» — авторський проект Мар’яни Савки, що вміщує 23 розповіді відомих українських письменників та культурних діячів про місто Лева. До збірки увійшли есеї Юрія Андруховича, Костянтина Москальця, Віктора Морозова, Галини Вдовиченко, Олександри Коваль, Ольги Герасим’юк, Маріанни Кіяновської, Павла Табакова, Ірени Карпи, Оксани Забужко та ін.

Веде сторінку на ФБ: Marjana Savka

Савка про видавничу діяльність в Україні: https://starylev.com.ua/…/maryana-savka-yak-zrobyty…

Інтервью з поеткою: https://galka.if.ua/bachu-vimoglivogo-chitacha-kotriy…/

А попереду – трое художників, які належать до дірзіних течій – український наїв, петриківський розпис, сучасне авангардне мистецтво.

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії.

 

ІВАН АЛІЩЕНКО (1980-2014) — капітан ЗСУ.

Народився в селі Торговиця на Кіровоградщині в родині вчителів. Закінчив спочатку військовий ліцей, потім Одеський інститут сухопутних військ. Проходив службу в 17-й окремій танковій бригаді.

З початку літа 2014 року в складі 78-го окремого батальйону матеріального забезпечення брав участь в АТО.

Загинув 18 жовтня 2014 року під час виконання бойового завдання в районі смт Велика Новосілка Донецької області.

Залишилися дружина і донька.

 

ІГОР ІВАНУСЬ (1976-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Новомиколаївка (Дніпропетровська область).

У часі війни — молодший сержант, військовослужбовець 21-го окремого мотопіхотного батальйону «Сармат», 56-та бригада; старший стрілець.

14 червня 2016-го в першій половині дня терористи почали артобстріл села Павлопіль (Волноваський район), під час якого на опорний пункт ЗСУ висунулась ДРГ. У бою загинули Сергій Турковський та Ігор Іванусь, ще один вояк зазнав поранення.

 

ЄВГЕН КІНДЗЕРА (1979- 2015) — солдат ЗСУ,

Родом з Кривого Рогу. Працював у ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», на інших промислових підприємствах.

Мобілізований 31 липня 2014-го, номер обслуги мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону, 17-та окрема танкова бригада.

Згідно з одними даними — помер від поранень, яких зазнав у зоні бойових дій поблизу міста Попасна (Луганська область). Згідно з інформацією «Книги Пам’яті» — помер 17 лютого 2015-го під час відходу з Дебальцевого.

Похований 23 лютого 2015-го на центральному кладовищі Кривого Рогу.

 

РУСЛАН КУШОВ (1977-2014) — сержант ЗСУ.

Родом із Запорізької області. Здобув професію газозварника. Працював у приватних підприємствах по професії та будівельником. Пройшов строкову військову службу у місті Котовськ. В 2000-2010-х працював у Києві.

Учасник Євромайдану, з червня 2014-го — стрілець, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

14 серпня 2014 року під Хрящуватим при виконанні бойового завдання загинули 8 айдарівців, зокрема і Руслан Кушов.

Лишились мама, донька.

 

СЕРГІЙ ДЕЙНЕГА (1985 – 2014) — солдат Державної прикордонної служби України, учасник російсько-української війни.

Родом з Харківщини. Виріс у родині хліборобів, був єдиним сином у батьків. 31 березня призваний за мобілізацією, військовослужбовець Луганського прикордонного загону.

26 жовтня мав повернутися додому у відпустку. Загинув 23 жовтня, місце та обставини не уточнено, під час виконання бойового завдання в зоні проведення бойових дій.

 

СЕРГІЙ ЛИМАРЬ (1989-2014) – капітан (посмертно) ЗСУ.

Народився в Полтаві. Закінчив навчання в Полтавському відділі військового інституту телекомунікацій та інформатизацій Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».

Офіцер Збройних Сил України. Командир взводу, 2-й об’єднаний польовий вузол зв’язку ГШ. Загинув 21 серпня при виконанні бойового завдання — бойовики здійснили артилерійський обстріл реактивною системою залпового вогню «Ураган» з території Російської Федерації бойових позицій підрозділу поблизу села Старогнатівка. Того дня Сергій Лимар підміняв побратима. Тоді ж загинув солдат 27-го полку Олексій Вербицький.

 

ДМИТРО НЕУМИВАКІН (1977 — 2016) — сержант ЗСУ.

Народився в станиці Ассинівська (Чечня). З 1993 року мешкав у місті Вінниця. Проходив строкову службу, згодом пішов до армії вдруге та пройшов відбір до складу миротворчої місії в Іраку — але тоді в нього народився син.

2014 року з початком російської агресії прийшов до військкомату добровольцем; воював в Іловайську. Після демобілізації підписав контракт.

Мобілізований в серпні 2015; сержант, командир відділення 53-ї ОМБр.

27 вересня 2016 року троє бійців вийшли на бойове завдання з розвідки — поблизу міста Горлівка та потрапили під обстріл. Одного бійця одразу вдалося евакуювати, другий вийшов через півтори доби до своїх. Бійці розповіли, що бачили Дмитра із пораненням, а з лівого боку у нього йшла кров, він лише встиг сказати: «Виходьте звідси».

Через два місяці в морг міста Дніпро було доставлене тіло. Точна дата смерті невідома — загинув у полоні, а на хресті вказано «жовтень 2016» без дати.

Після проведення ідентифікації ДНК похований 23 грудня 2016 року у Вінниці на Алеї Слави.

Був розлучений, без Дмитра лишилися мама та син.

 

ПАВЛО ПУШНЯК (1978-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Богуславі, де у 1995 році закінчив місцеву загально-освітню школу № 2. Мешкав у Голосіївському районі Києва.

Активний учасник Євромайдану.

У час війни виконував обов’язки водія — електрика у складі 72-ї окремої механізованої бригади.

6 серпня 2014 року помер від численних осколкових поранень, отриманих близько 6:30 ранку поблизу села Дякове, що на Луганщині, під час масованого артилерійського обстрілу російсько-терористичними військами українських підрозділів.

 

ЮРІЙ ЧІКАЛ (1983-2014) — учасник російсько-української війни

Народився в село Нові Бросківці Чернівецької області.

8 квітня 2014 року був мобілізований до військової частини в м. Чернівці.

До війни працював вчителем у Старобросківецькій середній школі, був заступником директора школи. Єдиний син у матері, користувався повагою односельців.

Мати Юрія Чікала, Марія Георгіївна Кордубан, їздила з гуманітарною допомогою на Схід, але син був усього за 40 кілометрів, саме

під Щастям, куди буковинців з гуманітарним вантажем зі зрозумілих причин не пустили.

31 липня 2014 року Юрій Чікал загинув у селі Георгіївка Луганської області в результаті осколкових поранень та вибухової травми під час виконання бойового завдання.

 

ДМИТРО ШЕЛЄМІН (1992-2014) — сержант військової служби за контрактом Національної гвардії України.

Один з тих українських вояків, хто загинув захищаючи від ворога свій рідний край. Дмитро народився у селищі Киселеве на Луганщині.

2007 року закінчив 9 класів загальноосвітньої школи смт Шахтарське, продовжив навчання у Свердловській вечірній школі, яку закінчив 2010 року.

29 квітня 2011 року був призваний на строкову службу. 28 лютого 2012 року зарахований на військову службу за контрактом. Служив у Луганську Внутрішніх військах МВС України.Заочно навчався в Луганському державному університеті внутрішніх справ.

28 травня 2014 року близько 19:00 було здійснено збройний напад на військову частину № 3035, військове містечко у районі Гострої могили в Луганську. Нападники назвали себе батальйоном «Зоря» ЛНР, вони вимагали, щоб військовослужбовці здали зброю і залишили військову частину. Під час штурму сержант Шелємін перебував на вогневій позиції біля КПП, внаслідок обстрілів він дістав вогнепальне поранення голови та грудей. 30 травня помер від поранень у реанімації луганської лікарні.

31 травня Дмитра поховали на кладовищі рідного селища. Залишилися мати і молодший брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада