Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.07.2020

21 липня.

Знову почнемо з ушанування пам’яті людини, вбитої снайпером – не на фронті, а у мирний час, серед білого дня на одній з центральних вулиць столиці. Людини, яка вийшла на мирний протест проти свавілля режиму – за демократичне європейське майбутнє України.

Сьогодні народилося багато борців за Україну – цього разу серед інших героїв огляду їх аж четверо:

  • двоє поетів і діячів ОУН, двоє товаришів і соратників, що були вбиті гестапівцями хоч і у різний час, але за те саме – за прагнення незалежності для України;
  • членкиня ОУН, яка пережила совєтські табори і в наш час стала волонтеркою АТО;
  • політв’язень. Уперше відсидів за протест проти совєтського вторгнення в Угорщину, удруге – за читання віршів біля пам’ятника Шевченку. Утрете – за протести проти підписання Україною нового союзного договору . Проголошення Акту незалежності України у 1990 році зустрів у тюрмі . Ініціатор створення УНА-УНСО

Також в огляді:

  • художник-пейзажист, представник закарпатської художньої школи;
  • історикиня, яка досліджує національне питання і загрози «русского міра» її рідному Донбасу та Україні загалом;
  • музикант, співзасновнику гурту «The ВЙО»
  • акторка, яка зіграла дружину Стуса у фільмі «Заоронений».

 

Також пом’янемо наших захисників, які загинули у боротьбі з російською агресією проти Україні. Серед них сьогодні  і євромайданівець з Луганщині, і наймолодший учасник АТО.


Почнімо з героя новітньої історії:

ІВАН БЛЬОК (1973-2014) – учасник Євромайдану, Герой Небесної Сотні.

Народився у м. Городок на Львівщині. Вів підприємницьку діяльність, був прихильником ВО «Свобода». З дружиною виховували двох дітей.

Іван був активним учасником Євромайдану, приїздив до Києва у найвідповідальніші моменти протестних акцій. Вперше прибув на Майдан Незалежності після силового розгону мітингувальників 30 листопада 2013. Потім приїздив на підтримку ще декілька разів: після штурму Євромайдану силовиками 11 грудня 2013 та «Кривавої Водохрещі» 19 січня 2014.

Черговий раз Іван Бльок, разом із друзями, вирушив на підтримку до Києва після поновлення силового протистояння 18 лютого 2014

«Коли події у столиці почали набирати жахливого характеру, Івашка (так його називали рідні та друзі) шалено нервував і не відходив від телевізора. Казав,  що  лишається  мало  людей  на Майдані, що може бути кінець і що він мусить бути там. Я розуміла, що стримати  не  вдасться.  Було  лячно,  але  не відпустити його не змогла», — згадує ніч з 18­го на 19 лютого дружина Івана  Бльока  Наталка.

Коли  донька  Ліля  проводжала батька до таксі, той міцно обійняв її, поцілував і  промовив: «Ну  все,  па­па, вернусь героєм!» Це були останні слова, що вона чула від батька.  20  лютого Іван  Бльок  загинув від кулі снайпера на вулиці Інститутській. Його не змогла врятувати металева  захисна  амуніція,  яку  йому  зробив брат.

За  словами  сестри  Івана  Світлани, він  дуже  гостро  сприймав  несправедливість,  тому  й  не  міг  не  бути  на Майдані:  «Його  замучила  та  несправедливість,  той  безлад,  а  особливо байдужість людей».

Бльок  завжди  переймався  долею України, був активним учасником Помаранчевої  революції,  їздив  спостерігачем  під  час  виборів  у  Луганськ, знаходився  у  самісінькому  вирі  й  Революції  гідності.

«Його  рішення  їхати  на  Майдан  я спочатку  не  розуміла.  Пригадую,  він сказав:  «Я  їду  —  нас  повинно  бути багато. Справа в кількості. Мушу там бути».  Я  побачила,  що  й  серед  його оточення  рушає  безліч  людей,  тому відпустила майже без вагань», — згадує дружина.

При  першому  розгоні  Майдану 11  грудня  Бльок  обороняв  Інститутську. Брав участь у штурмі КМДА. Був зареєстрований у сотні Лева.

Коли рідні дзвонили йому, він їх дурив, розповідаючи, що в безпеці, хоча насправді перебував весь час в епіцентрі  подій.  Родина  дуже  переживала за Івана. Після Кривавого Водохреща, щоб  завадити  його  поїздці,  навіть сховали по одному черевику з усіх зимових  пар  взуття.  Але  Іван  все  одно поїхав  в  осінніх  кросівках.  Наталці довелося передавати тепле взуття наступною  групою  активістів,  що  їхали на Київ.

Коли 22 лютого о 3­й ночі тіло героя привезли додому, незважаючи на пізній час та дощ, люди з лампадками стояли  вздовж  усієї  дороги,  створивши  живий  ланцюг  до  його  будинку. 23­го його поховали — такого величного похорону місто Городок ще не бачило: понад 10 тисяч людей прийшли, щоб провести Івана Бльока в останню подорож.

Залишилися мати, дружина з двома дітьми, брат і сестра.

 

Повернемося до попередніх часів. І тут у нас будуть

 

ОЛЕНА ТЕЛІГА (1906-1942) – поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН.

Народилась під Москвою в інтелігентній, українській родині. Батько Іван Шовгенів — учений і викладач Московського інженерного училища, інженер-гідротехнік, походив з селян Слобожанщини. Мати вчителька, походила з Поділля, з давньої української православної священицької родини, Коли Оленці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербургу.

Дівчина росла у шовіністичному середовищі столиці Російської імперії. Вона добре володіла російською, чеською, німецькою та французькою мовами, а взагалі не знала української.

1918 року родина переїхала до Києва. Тут Олена навчалася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що всі діти повинні навчатися в трудових школах, Олена потрапила до саме такої.

Її батько став професором Київського політехнічного інституту та обіймав посаду директора Департаменту водних, шосейних і ґрунтових доріг Міністерства шляхів уряду УНР. Разом з урядом був евакуйований до Польщі.

Олена залишилася в Києві без засобів до існування, щоб вижити полола городи в селах під Києвом, разом з матір’ю продавали речі, щоб придбати харчі. 1922 року вони подалися на еміграцію – родина оселилася в Подєбрадах у Чехословаччині. Батько на той час був ректором Української господарської академії. Тут Олена ввійшла до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів, колишніх вояків Армії УНР, навчалася на Українських матуральних курсах, після закінчення яких отримала «матуру», документ, що давав право вступу до вишу. У 1923—1929 навчалася на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі.

Тут, в Чехії, Олена вперше всерйоз познайомилася з українською мовою і тут почалося становлення її національної свідомості. На одному із зібрань у Народному Домі в Празі Олена Теліга була у товаристві російських емігрантів-монархістів. Зайшлося про українську мову. Про неї говорили із насмішками. Саме тоді Олена вперше відчула шалене обурення. Вона підвелася і сказала, що ця «собача мова» – мова її батька і матері, а з хами, вона не хоче більше мати нічого спільного. Залишивши компанію, Олена повністю розірвала зв’язки з цими людьми.

Відтоді, як стверджувала сама Олена Теліга, вона почала розмовляти тільки українською мовою. Вона вивчала мову, щоб повністю, досконало оволодіти нею. Зрештою, як свідчить її творчість, це їй вдалося.

На еміграції Олена познайомилася, а згодом одружилася з Михайлом Телігою – студентом Української господарської академії.  Михайло чудово грав на бандурі, і за деякий час після знайомства, він перед тим, як виконати мелодію, щоразу вставав і оголошував, що присвячує її Олені. Вона ж іще до шлюбу в одному з листів написала, як сприймає подружнє життя: «Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно».

1928 Олена почала друкуватися в «Літературно-науковому вістнику», що виходив у Львові під редагуванням Дмитра Донцова. Він відіграв важливу роль у формуванні її світогляду. Олена писала чимало, але через самокритичність і вимогливість до себе віддавала на друк лише кілька віршів на рік.

З вересня 1929 по 1939 подружжя Теліг жило у Варшаві. Велося їм спочатку скрутно. Михайло за мізерну зарплату працював землеміром у глухому польському селі, де влітку разом з ним жила й Олена, а взимку мусила жити в Варшаві, самостійно заробляти на прожиття, що не завжди вдавалося. При цьому вона безоплатно працювала вчителькою української мови в маленькій недільній школі при Союзі українок-емігранток у Варшаві. З часом Михайло Теліга знайшов краще оплачувану роботу на польській залізниці, а Олена працювала в українській школі при Українському Центральному Комітеті.

Олена продовжувала активну мистецьку та громадську діяльність, стала одним із чільних співробітників редагованого Дмитром Донцовим «Вістника». Спочатку вона займалась літературною творчістю, а згодом захопилася публіцистикою. Першим її оприлюдненим публіцистичним твором був реферат «Якими нас прагнете?» (1935), у якому вона виразила свій погляд на роль української жінки в боротьбі за національну державу. Ці думки вона розвинула в рефераті «Сліпа вулиця»: «Роль української жінки є так само винятковою, як винятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчин».

Протягом 1939—1941 Теліга перебувала в Кракові. Тут вона зустрілася з давнім знайомим Олегом Ольжичем (про нього – нижче в сьогоднішньому огляді) і вступила в ОУН, де активно працювала в Культурній референтурі Проводу ОУН, якою він керував. Спершу до неї було дещо упереджене ставлення – бо мала пристрасть до гарного вбрання і капелюшків, через що могла здатися легковажною. Втім, незабаром стало зрозуміло, що під тими капелюшками – розумна голова, а під модними блузками – вірне серце.

Олена співпрацювала із краківською «Просвітою», на організованих нею заходах виголосила реферати: «Вступне слово на Академію в честь гетьмана Мазепи» та «Партачі життя». В лютому 1940 очолила молодіжне Мистецьке товариство «Зарево».

Після розколу ОУН, що Олена Теліга сприйняла як загальнонаціональну і свою особисту трагедію, вона залишилася в середовищі, керованому полковником Андрієм Мельником.

Після початку німецько-совєтської війни в липні 1941 Теліга повертається на українські землі – у складі похідних груп ОУН разом із письменником Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон і переїхала до Львова, у вересні прибула до Рівного, де написала публіцистичні статті, що були опубліковані в редагованій Самчуком газеті «Волинь». А 22 жовтня 1941 року вона прибула до окупованого німцями Києва. Невдовзі перебрався сюди і її чоловік.

У Києві Олена Теліга очолила створену з ініціативи Олега Ольжича Спілку українських письменників, відкрила пункт харчування для своїх соратників, співпрацювала з редакцією газети «Українське слово» редагувала тижневик «Літаври» — літературно-мистецький додаток до «Українського слова», увійшла до складу Української Національної Ради.

У київський період серед найближчих соратників Теліги були Олег Ольжич, Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, та її чоловік Михайло.

У лютому 1942 року почалися арешти українських націоналістів. Ольжич вимагав, щоб Теліга залишила Київ, але вона категорично відмовилася й зосередила всю роботу в Спілці українських письменників. Втікати вона не збиралася.

9 лютого друзі її попереджали, що гестапо готує засідку у приміщенні Спілки, і радили їй туди не йти. Але вона сказала: «На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою — їх також поарештують. Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця».

У приміщенні Спілки гестапівці заявили: хто не належить до Спілки, може йти додому. Михайло Теліга, який до Спілки не належав, а був там разом з Оленою, цією можливістю не скористався і був арештований разом з нею.

Місце та дата загибелі поетеси та її чоловіка невідомі, але оскільки у лютому відбувались масові розстріли у Бабиному Яру, вважається, що вона, її чоловік та інші члени ОУН були теж були там розстріляні нацистами.

Поетична спадщина Теліги кількісно невелика, відомо всього 38 віршів. Але в них сповна прозвучав неповторний голос поетки, притаманна її творчості особливість, яку літературознавці визначили як «пасіонарність любовної лірики». Особливістю лірики Олени Теліги є також її здатність передбачення. У вірші «Поворот» вона передбачила навіть у деталях поворот на рідну землю, а у вірші «Лист» передбачила свій трагічний кінець: «Гарячу смерть — не зимне умирання», про які просила Бога, і бачила в поетичній уяві, що коли прийде вона «На наш похмурий і прекрасний берег», її «життя хитнеться й відпливе — Мов корабель у заграві пожежі».

Перші видання поетичних творів Олени Теліги окремими збірками вийшли друком на еміграції вже після Другої світової війни:

«Душа на сторожі» (1946)

«Прапори духа» (1947)

«О. Теліга. Збірник» (1977)

«Полум’яні межі» (1977)

Читати вірші Олени Теліги: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=138&type=tvorch

 

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ (1907-1944) – поет, археолог, діяч ОУН.

Народився в Житомирі. Батько — відомий письменник Олександр Кандиба (псевдонім — Олександр Олесь), мати — Віра Антонівна, гімназійна вчителька. До революційних подій у Російській імперії родина жила досить заможно.

Олег вчився у трудовій школі, мешкаючи в Пущі-Водиці поблизу Києва, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 року він разом із матір’ю виїхав з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який у лютому 1919 року був змушений поспіхом емігрувати до Австрії, використавши придбаний дипломатичний паспорт з повноваженням аташе з культури при консульстві УНР у Будапешті.

1923 року родина Кандиби переїхала до Праги. Тут Олег познайомився з Оленою Телігою.

Закінчивши з відзнакою матуральні курси Українського Громадського Комітету в Празі, він записався слухачем на літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі. Одночасно юнак записався на лекції в Український вільний університет та на філософський факультет Карлового університету в Празі.

Був член Пласту в Празі. На пластову тематику написав поезію «Пластовий капелюх». На цей час припали початки наукової діяльності. У студентстві Олег захопився археологією і брав участь у розкопках у Чехословаччині і в Західній Україні.

Восени 1930 року захистив дисертацію на звання доктора філософії на тему: «Неолітична мальована кераміка Галичини».

На 1931-1940 роки припадає період інтенсивної наукової і академічно-педагогічної діяльності Олега Кандиби, час появи його основних наукових праць у різномовних наукових виданнях, його кількарічної співпраці з Гарвардським університетом і УВУ. Цей період також охоплює заходи з організації Українського Наукового Інституту в Америці.

З 1941 до травня 1944 року був період принагідної наукової роботи. Тоді Кандиба був членом Археологічної Комісії НТШ. Хоча він перебував у підпіллі, але збирав історичні і фольклорні джерела. Загалом діапазон наукової діяльності О. Кандиби охоплював, окрім археології, історію, історію мистецтва, етнографію, літературу.

З початку 1930-х років О. Кандиба заявив про себе як поет. Друкувався у львівських та празьких періодичних виданнях

Із молодих літ Олег Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. З 1929 року — член Організації Українських Націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу ОУН і особисто Євгена Коновальця.

Як і Олена Теліга, був в колах мельниківців. У 1937 році очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів.

Наприкінці 1930-х років редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН.

У 1938—1939 роках брав участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Його заарештували солдати угорської армії і він провів три дні у Тячівській в’язниці. Після листа угорських вчених на його захист уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. Протягом 1939—1941 років очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.

На початку німецько-совєтської війни 1941—1945 років переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, взяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. У 1941—1942 років Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 року він став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві.

З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба перебрався до Львова. У травні 1942 року Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.

2 серпня 1943 року у віддаленому селі Яблінка-Вижня біля Турки на Бойківщині одружився з дочкою літературознавця, професора Леоніда Білецького Катериною (Калиною), та їхній шлюб був недовгим. Вже після його смерті народився син Олег.

У січні 1944 року, після арешту Андрія Мельника, перебрав посаду Голови ПУН ОУН.

25 травня 1944 року його заарештувало гестапо у Львові. Кандибу ув’язнили у «бараці» Целленбау — окремому блоці для особливо важливих в’язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч проти 10 червня 1944 року, його закатувала гестапівська трійка (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Почитати вірші Олега Ольжича: https://ua.poetree.club/poets/225

 

МАРІЯ ВІВЧАРИК (1925-2018) – багаторічна членкиня  ОУН, станична ОУН, в’язенка совєтських таборів, волонтерка АТО.

Народилася ця дивовижна жінка в селі Кривеньке на Тернопільщині.  Батько Степан Ластівка був січовим стрільцем. В боях під селищем Мотовилівка отримав важке поранення. Після поразки Української революції довго лікувався, тож Марія виростала з мамою, дідусем і бабусею, свідомими українцями. Мати  Євдокія Ластівка була членом товариства «Просвіта».

З 8 років Марія допомагала односельцям рятувати людей, які тікали з підсовєтської України від Голодомору – село Кривеньке розташоване за 5 км від кордону між СССР і Польщею, що проходив по річці Збручу). Коли Марія підросла, була активісткою багатьох українських громадських організацій.

У вересні 1939 року вона прихильно зустріла радянську владу, сподіваючись, як і багато її односельців, що, можливо, Україна Велика і Західна, об’єднавшись в одній державі, будуватимуть щасливе життя для українців. Та життя чомусь тільки важчало і українського у ньому ставало дедалі менше.

Дійшло до того, що 29 січня 1941 року вночі «визволителі» заарештували найпатріотичніших юнаків села Івана Третяка, Богдана Шмату, Богдана Копія, Дмитра Вороха, Романа Мотику, Зеновія Федьківа, Івана Стойка, Степана Остапчука. А вчителя історії і географії Омеляна Бережанського взяли просто по дорозі до школи на очах ошелешених школярів. За місяць зникла і вчителька української мови Надія Макаренко, яку в село прислали з Полтавщини (село Гілці). Марія Ластівка, як і всі жителі Кривенького, дуже її любила. Совєтські посадовці пояснили, що її, буцімто, перевели в школу іншого села. Та ніхто вже тієї жінки не бачив…

Саме тоді ідеалістка Марія зрозуміла, що окупант завжди окупант, під яким би прапором не прийшов. 22 грудня 1941 року вона стала членом ОУН. За твердість переконань і несхитність отримала псевдо «Скеля».

Марія лікувала поранених бійців УПА, організовувала збирання для них продуктів, медикаментів, лікарських трав. Не раз лише диво рятувало її від німецької кулі. В її хаті зупинялися майже всі районові, надрайонові та повітові провідники ОУН-УПА, зокрема «Казка», «Лет», «Мрія», «Домовина»… Тут лікувався від ран провідник «Чумак».

А коли горіла хата, з якої відстрілювалися оточені вже енкаведистами, а не гітлерівцями, «Арсен», «Артем», «Сокіл» (Михайло Мотика) та інші, їх врятувала Марія Ластівка. Бій тривав до ночі, а вночі загарбники зуміли підпалити хату. Самі ж утекли, з остраху, що до оточених повстанців наспіє допомога. Але й місцеві жителі боялися до неї підійти, остерігаючись засідки енкаведистів. І лише Ластівка полетіла до палаючого будинку і звільнила з нього побратимів якраз перед тим, як хата завалилася.

В травні 1944 року Марію було обрано станичною. За дорученням організації ОУН вона працювала секретарем сільради села Кривеньке, надавала важливу інформацію українському підпіллю.

18 грудня 1945 р. Марію заарештувало КДБ. В лютому 1946 р., після страшних катувань, військовий трибунал у Чорткові засудив її на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав. З квітня 1946 р. відбудовувала затоплені шахти Донбасу. У листопаді її вивезли в Комі АРСР в зловісний «Мінлаг» у місті Інті, де працювала на різних важких роботах (переважно земляних). Була звільнена в жовтні 1954 р. і відправлена на поселення в Інту.

Тут Марія Ластівка познайомилася з Ільком Вівчариком  псевдо “Середа”). Учасник бойових дій у Другій світовій війні, активний член українського підпілля, він був заарештований за протидію совєтам у 1945 році. В Інті вони побралися. У 1969 р. сім’я повернулася в Україну. Жити на західних землях влада їм не дозволила, то оселилися у м. Сміла Черкаської області. Жили вони досить непомітно, але переконань своїх не змінили.

Наприкінці 80-х років Марія Вівчарик була серед засновників міських організацій Народного руху в Україні, Товариства політв’язнів і репресованих, Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Конгресу українських націоналістів.

Останнім часом її знали і як активістку громадської організації «Територія гідності», мала  посвідчення № 1, яке залишатиметься за нею навічно. Виростила двох синів — Богдана (військовий) й Олександра (журналіста, члена Історичного клубу «Холодний Яр»), двох онуків — Назарія і Василинку, правнучку Зоряну.

З початком російської агресії Марія Вівчарик попри свій поважний вік знову стала до боротьби за незалежність – була активною волонтеркою, допомагала нашим бійцям на фронті. Коли вона померла, на її похорон прийшли десятки ветеранів АТО.

Чин поховання Марії Вівчарик провели в новозбудованій церкві Різдва Івана Хрестителя (УАПЦ) відбудові якою вона присвятила багато років свого життя.

 

АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС (1937-2000) — український політичний та громадський діяч УНА-УНСО, поет.

Народився Анатолій Лупиніс в селі Новоолександрівка Донецької області, де проживали його батьки після втечі з сибірського табору.

Сам він стверджував, що його доля визначилась ще в ранньому дитинстві. Батьків совєти влада відправила у заслання, але “подорож”  на Сибір зупинила Вітчизняна війна. Тому сім’я поспішила повернутися додому, на Черкащину. Транспорту, ясна річ, не було, тому  4-річному  Толі  довелось їхати на корові.  “Як після  цього не стати бурлакою, блудником, постійно кимось гнаним” , – підсміхався сам із себе .

Закінчивши із золотою медаллю сільську школу, він мріяв про далекі зорі – обрав кафедру астрономії на фізматі Київського університету. Здавалось, чудовий початок кар’єри  науковця.  Але… в  1956 році совєтські війська вступили до Будапешта. 19-річний студент 3-го курсу Лупиніс вийшов на демонстрацію протесту з плакатом “Руки геть від вільної Угорщини”.  Наслідки?  Шість років табору та улюблені зорі у загратованому вікні.

У 1957 році серед арештантів спалахнуло повстання. Зеки обрали 20-річного Лупиноса до страйкового комітету. На непокірних кинули  танки та авіацію. А Лупиноса засуджують до 10 років тюрми –  тобто з табору переводять його на камерний режим.

Сидіти йому довелось там, де довше  двох-трьох років не витримували –  у Володимирській централі. Він відсидів від дзвінка до дзвінка,  як мовиться.  Мужньо з гідністю.  І  з  паралізованими  ногами.  “Вердикт”  лікарів:  милиці.  Але Лупиніс думав по-іншому. Оптимістичніше.  Два роки виснажливих тренувань – і залишилось тільки ледь помітне шкутильгання.

1971 року знову заарештували. Цього разу – за поетичний дар. А точніше – за патріотичні вірші про Україну.  А ще точніше –  за те, що читав їх перед громадою біля пам’ятника  Шевченку. Його назвали “Божевільним” і відправили “куди належить”… І потягнулася низка довгих, страшенно довгих днів у Дніпропетровській “спецпсихушці”, порівняно з якою будь-який табір здавався курортом.

Його «лікували»  галоперидолом, трифтазином, тизерцином, сульфозином, провели 40 інсулінових шоків. Тільки після Московської олімпіади ( 1983 р.!) в’язень отримав свободу. Анатолій Лупиніс вижив, але здоров’я трималося на ентузіазмі. Лікарі буцегарень кепкували: «Твоїх діагнозів на вісім смертей вистачить!».

Але він і звідси вийшов. Щоправда, з безнадійно підірваним здоров’ям . Але ж у стократ більшим, сильнішим прагненням жити і боротися.

…Йшли роки. Часи змінювались. Запахло свободою. Трішки-трішечки. Нарешті. Тепер Лупиніс шукає форми легалізації своєї боротьби. Перша асоціація,  яку зареєстрували, була ” Зелений світ”.

А потім він став одним із засновників українського “Меморіалу” та Руху.

У 1989 – 1999 роках Лупиноса можна бачити  –  від мітингу до наукової конференції. Він знаходить спільну мову з голодуючими студентами і шахтарями, проводить брифінги з пресою і виграє судові справи.

В 1990 році він організовує реєстрацію людей,  які вважають себе громадянами окупованої Української Народної Республіки. За кілька місяців список налічував приблизно мільйон чоловік. І це стало фактично першим референдумом незалежної України.

І ось знову арешт. Проголошення Акта незалежності України він зустрічає у звичному місці – в тюрмі : “за організацію дій, що порушують порядок” – мітингів – протесту  проти підписання союзного договору.

Після провалу “путчу “  справу  терміново закрили, і Лупиніс знову вийшов. Учити, допомагати, рятувати, сприяти, жити для когось. По – іншому не міг.

Історик Вахтанг Кіпіані так писав про Лупиноса: «Він був дуже нетиповим політиком. Він являв собою політичний авторитет. Особисто доводилося чути, як немолоді вусаті хлопці з УНА-УНСО, які пройшли “вогонь, воду і мідні труби”, зверталися до нього шанобливо, але якось по-дитячому – “дядя Толя”.

Якби українці жили на Кавказі, то впевнений, що його справили б в старійшини. … Лупиніс став “останнім з могікан” організованого українського опору 50-80-х рр., що зберіг себе в політиці.

Його покликанням було ідеологічне вплив. На власне оточення. На світ. Він любив говорити про геополітику, національні інтереси і тому подібне. Його важко було слухати в кабінеті, але легко і просто в горах Ічкерії, болотах Абхазії і окопах Придністров’я. Він рвався в “гарячі точки”, за покликом історичної пам’яті намагався зануритися в козацьку вольницю.

Розповідають, що він з легкістю відкривав двері в кабінети Гейдара Алієва і Едуарда Шеварднадзе. І дружив з багатьма лідерами Чечні. Навіть встиг посидіти в російській фільтраційному таборі.

Я добре пам’ятаю 21 липня 1991 року. Мені вручили запрошення на день народження Анатолія Лупиніса. Але сам іменинник не прийшов: він сидів у в’язниці. Рівно за місяць до початку гекачепістского путчу, до краху КПРС і, як виявилося, до проголошення незалежності України Лупиніс був заарештований і поміщений в Лук’янівську в’язницю. Йому ставили організацію акцій громадянської непокори під час обговорення Верховною Радою УРСР нового союзного договору і проти приїзду Михайла Горбачова до Києва для зустрічі з канцлером Колем. На листівочні заклики підтримати політв’язня відгукнулися сотні киян (і я серед них). Мітинг на сходинках консерваторії плавно перемістився під стіни Лук’янівки. Хлопці зі Спілки української молоді принесли подарунок – голову Леніна, пофарбовану “сріблянкою”. Її спеціально до свята відірвали від невідомого Ілліча десь на Київщині.

Він любив і цінував радикальну поросль.

… Студентом він прийшов в український рух. Він не був дисидентом: не підписував колективних листів ворогові, не передруковував ночами на машинці “Хроніку поточних подій”. Він був неугодний режиму іншим – своїм вільнодумством. Понад двадцять років тюрем і психлікарень, нерви і куриво підірвали здоров’я. Він пішов в 62 роки. Не так вже й мало для українця, народженого у 37-му …

Наше життя – це його війна.»

Разом із політичною й революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив поезію.

Спогади сина Лупиноса: http://unso.in.ua/uk/new/mykola-lupynis-vse-zhyttya-ya-mriyav-posydity-v-batka-na-kolinah

Що таке справжня поезія боротьби, можна зрозуміти, почитавши вірші Анатолія Лупиноса: http://ukrstyle.com/afisha/4s/4s/poezija-anatolija-lupynosa.html

Для прикладу:

 

ЄДИНИЙ СПОСІБ

 

Єдиний спосіб,

щось змінити –

Це взяти автомат.

Або пеpо.

Є збpоєю, усе,

що низвеpгає.

Було б кого.

Було би що.

Поpожнє місце –

свято не буває.

Таки не чув Господь

За pідний кpай,

А я чогось боpюсь,

когось змагаю…

Чи богоpівним

вмеpти забажав?

 

(1992 рік)

 

 

ЗОЛТАН ШОЛТЕС (1909-1990) — маляр-пейзажист, представник закарпатської художньої школи.

Народився у селі Прикопа на Закарпатті (нині Словаччина). Вчився в ужгородській гімназії, де малювання викладав видатний художник Йосип Бокшай, який залучив його до відвідування Публічної школи рисунку.

У 1929 році Шолтес поступив до Ужгородської греко-католицької семінарії, після закінчення якої у 1933 році був направлений священиком у села верхньої течії Ужа, де також працювали вчителями друзі зі школи рисунку. Поступово ця місцевість перетворюється на край закарпатського пленерного живопису. Того ж року відбулася перша персональна виставка Шолтеса, де художник постав як зрілий майстер реалістичного пейзажу з дещо стриманим на той час колоритом.

Нова совєтська влада ліквідувала греко-католицьку церкву і Шолтес став безробітним. Згодом влаштувався в художньо-виробничі майстерні. Бере активну участь у створенні й діяльності спілки художників. Його полотна 1950-х, 1960-х років – це розкішна пленерна серія станів природи, панорами гір і сіл, піднесені світлоносні зимові краєвиди, розквіт чистого дзвінкого кольору.

1965 року Шолтес стає головним художником виробничих майстернях Художнього фонду. 1965—1972 роках очолював художню раду Художнього фонду Спілки художників УРСР.

Про значення його живопису свідчать численні виставки, в тому числі багато персональних. Всесоюзний розголос мала виставка Шолтеса, Бокшая, Глюка і Свиди в Москві 1966 року. Полотна художника є надбанням багатьох колекцій в Україні та за кордоном.

Все життя Шолтес залишався вірним пейзажному жанру. Учень і послідовник Йосипа Бокшая, він виробив свою стилістику образотворення. Це поетичний реалізм, у якому фарбами виявляється захоплення красою природи. Це імпресіонізм, але з експресивним мазком. Зрештою – це стиль саме карпатського пейзажу, достовірна його інтерпретація.

 

ЛАРИСА ЯКУБОВА (1967) – історикиня, докторка історичних наук, досліджує історію етнічних меншин в України, національне питання, історію Донбасу та загрози «русского міра» для України.

Народилася у Донецьку і 1989 року закінчила історичний факультет Донецького державного університету, отримавши диплом з відзнакою. Навчалася в аспірантурі Інституту історії України АН України, року захистила кандидатську дисертацію «Соціально-економічне, політичне і культурне життя грецького населення України. 1917 р. – початок 30-х рр. ХХ ст.»

Захист докторської дисертації «Етнічні меншини УСРР і влада: динаміка соціально-економічних, політичних і культурних перетворень у контексті коренізації (1921 – 1935 рр.)» відбувся 2007 року.

Напрямки наукової діяльності: історія етнічних меншин України, національне питання, національна політика, історія Східної України та Донбасу.

Серед праць Якубової варто відзначити:

«Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи в світлі сучасного етапу українського націотворення». (Серія «Студії з регіональної історії. Степова Україна»), 2014.

«Донеччина і Луганщина у ХVІІ–ХХІ ст. ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального у соціально-економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі» (у співавторстві з С.Кульчицьким), 2015.

«В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні», (у співавторстві з Я.Примаченко), 2016.

«Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини», (у співавторстві з Станіславом Кульчицьким), 2016.

«Русский мир» в Україні: на краю прірви», 2018.

Презентуючи книгу «Русский мир в Україні: на краю прірви» в рамках 25 BookForum у Львові, Лариса Якубова поділилася переживаннями, що супроводжували її упродовж написання цієї роботи. За її словами, книга дуже токсична, авторка після того, як закінчила над нею працювати, перебувала на реабілітації.

«Зануритися в це багно і виплисти звідти живою не так вже й легко. Таку роботу науковця можна порівняти з роботою лікаря, який препарує певну заразу, щоб зрозуміти, як це працює – розходиться і проникає в нутрощі, змінює особистість. Це треба зробити для того, щоб зрозуміти і шукати відповіді на питання, звідки це прийшло на нашу землю, що з тим робити, як від цього рятуватися», – сказала Лариса Якубова.

Спонукали авторку до дослідження і написання цієї непростої книги сьогоднішня ситуація в Україні і світі, а передусім люди, які сьогодні йдуть обороняти нашу країну. Саме вони змушують її відповідально ставитися до своєї роботи.

«Період написання цієї книги не був найкращим у моєму житті, але він був набагато приємнішим і не таким страшним, як у 2014 році, коли мені, уродженці Донбасу, спочатку довелося пропускати через себе все, що тоді відбувалося. Ми лягали спати і не знали, що нас чекає вранці. Тоді найважливіше було зберегти відчуття, що Україна є, тому що довкола лунало дуже багато думок, що України не буде. Нас тримало тоді відчуття абсолютної несправедливості того, що з нами відбулося» – сказала Лариса Якубова.

Читати колонку Якубової про «русский мир»: https://tyzhden.ua/Columns/50/224557

І не пожалкуйте часу на роботу Якубової:  «СУСПІЛЬСТВО НА ВІЙНІ: ПРОБЛЕМИ НАЦІЄТВОРЕННЯ» частина 1: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2198-larisa-yakubova-suspilstvo-na-vijni-problemi-natsietvorennya-chastina-1

та частина 2: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2206-larisa-yakubova-suspilstvo-na-vijni-problemi-natsietvorennya-chastina-2

 

СЕРГІЙ ПІДКАУРА (1974) — музикант, композитор та поет, співзасновник і гітарист гурту «The Вйо».

Народився на Полтавщині, творчий шлях Сергія розпочався в 1991 році в місті Кобеляки з легендарного гурту «The Вйо», який він заснував разом зі  співаком Мирославом Кувалдіним. У 2000 році гурт «The ВЙО» припинив своє існування, а Сергій Підкаура, як автор, став співпрацювати з відомими українськими виконавцями.

Підкаура є одним із найкращих гітаристів України. Понад 15 років працював на одній сцені з народною артисткою України Наталією Могилевською. Сергій – автор таких хітів Могилевської, як «Відправила меседж», «Відірватись від землі», «Він не сказав ні слова».

Працював і з іншими виконавцями. Як гітарист виступав з Олександром Пономарьовим на Євробаченні. Написав Пономарьову пісні «Серце», «Я за твою любов». Писав пісні гурту «Авіатор» (зокрема пісня «Манія»). Брав участь як композитор у проекті «Фабрика зірок Україна».

Створив сольний проект «Без фільтру», усі музиканти якого з Полтави. Проект «Без фільтру» – це суміш стилів. Це і драйвовий поп-рок та брит-поп з обов’язковим українським акцентом, і ліричні повільні композиції, і пісні в новій авторській обробці, які стали вже хітами. Це і вишукана українська поезія, і в той же час сленг, що не піддавався цензурі. Прихильник якісного живого звучання, він упевнений, що електроніка може доповнити, але ніколи не замінить руки музиканта.

«Я пропоную пісні, де багато слів. Для мене важливе змістове навантаження, щоб люди мали змогу подумати, поміркувати. Мабуть можна назвати стиль моєї музики «поп-рок», в якій є поняття пісні. Є куплет, приспів, є що поспівати, що запам’ятати» – каже Сергій.

21 серпня 2008 року гурт «The ВЙО» вирішив відновити свою діяльність і відтоді час від часу виступає і знімає кліпи.

Сторінка в ФБ: Сергій Підкаура

Послухати «The ВЙО» і окремо Підкауру:

«Нам пороблено» https://www.youtube.com/watch?v=M3B4vrW6po4

«Кобеляки» https://www.youtube.com/watch?v=OJT-ucFMRnE

«Історія весни» https://www.facebook.com/serhii.pidkaura/

«Відірватись від землі» https://www.youtube.com/watch?v=buE6_IBAODU&list=RDrS4V0tRECC0&index=6

«Відправила мессидж» https://www.youtube.com/watch?v=hYSk0qWcKBc

І ще http://music.i.ua/artist/33794/

 

ДІАНА РОЗОВЛЯН (1990) — акторка, фотомодель та хореограф.

Народилася в Ужгороді. Навчалася в Ужгородському коледжі культури і мистецтв, який закінчила за спеціалізацією народна хореографія.

У 2013 році вступила в Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого на спеціалізацією «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно». Нині є акторкою театру «Сцена 6».

Стала відомою завдяки ролі дружини Василя Стуса Валентини Попелюх у стрічці «Заборонений».

Зіграла також у фільмі-казці «Пекельна хоругва».

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з агресією «русского міра». Традиційно очну перелік уродженця Донбасу, який брав участь у Євромайдані, потім разом з товаришами створював самооборону у місті Старобільськ і добровольцем пішов захищати свій рідний край від російських окупантів…

 

ІВАН КУЛІШ (1964-2014) – старший солдат 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар» ЗСУ.

Народився у селі Бутове на Луганщині, після школи вступив до ПТУ в Старобільську, де вивчився на електрозварника. З 1983 року працював за фахом на заводі ЗБВ. У 1985 році Івана прийняли у члени колгоспу та відправили на навчання в ГСПТУ-114, бо господарство потребувало спеціаліста з бджільництва. Відтак став першим бджолярем на Лисичанському заводі РТІ.

З 1990 року Іван працював в Старобільській професійній пожежній частині № 51. Ця професія стала найулюбленішою, оскільки допомога людям була його життєвим кредо.

З 2001 року Куліш працює на різних ЧП, а в 2004 році влаштувався оператором котельні Бутівськоі ЗОШ.

Під час Євромайдану був активним учасником подій у Києві, у Старобільську став одним з організаторів спротиву проросійським терористам.

Іване, ти був більшим патріотом там, на сході, ніж тисячі тих, хто вважає себе патріотами тут, на заході. Людина з великим серцем і незвичним для луганчанина почуттям національної гідності. Ти поліг за свою країну і за всіх нас. Вічна слава тобі за це! Вічна пам’ять тобі, дорогий друже!»

В березні 2014 року опинився у перших рядах щойно створеного добровольчого батальйону «Айдар». Розпочались бої, в яких «айдарівці» показали приклади героїзму та самопосвяти. 21 липня 2014 року Іванові Кулішу виповнилося 50 років. З нагоди ювілею він мріяв зібрати вдома всю родину, але… В ніч на 21-ше загинуло чимало побратимів Івана, і йому було не до святкувань. А 27 липня 2014 року, під час проведення операції в смт Георгіївка, загинув і сам Іван. Загинув не сам, а ще з 11-ма побратимами.

Товариш по Майдану Андрій Мальків з міста Пустомити на Львівщині, дізнавшись про загибель Івана Куліша, казав: “Знову я втратив близького друга… Лютнева революція 2014-го забрала в нас Андрія Дигдаловича. І якось нізвідки появився Іван – звичайний дядько зі Старобільська з незвичайною для представника цього регіону громадянською позицією. Вони обидва стояли на Інститутській, найближче до ескадрону смерті. В Андрія поцілили, а Іван витягнув його з-під куль в надії ще врятувати. Він був на його похороні, і якось само-собою сталось, що вся родина прийняла його за свого. Закінчилась одна війна, почалась інша… Іван, не роздумуючи, пішов на фронт, був у складі розвідгрупи «Айдару». Коли питав його по телефону, що їм зараз потрібно, що надіслати – чи продукти, чи одяг, чи спецзасоби, – він відповідав: «Все нормально… Бракує лише більше правильних наказів і менше «крис».

 

ВОЛОДИМИР МОМОТ (1975-2014) – прапорщик Повітряних Сил ЗСУ.

Володимир Момот народився у Борисполі. 1994 року закінчив школу прапорщиків, служив техніком-начальником радіолокаційної станції центра зв’язку у військовій частині в Борисполі.

Згодом обійняв посаду старшого механіка обслуги обслуговування РЕО озброєння транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа» в/ч А4461, м. Бориспіль.

З червня 2012 — старший повітряний радист авіаційного загону транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа», 15-та окрема бригада транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ, (авіабаза Бориспіль).

З весни 2014 року брав участь в АТО як бортовий радист у складі екіпажу літака Ан-30Б (борт № 80) на чолі з командиром літака підполковником Костянтином Могилком. Літак двічі ставав мішенню терористів, але кожного разу вдало повертався на базу.

6 червня 2014 року літак-фоторозвідник Ан-30Б (борт № 80) здійснював спостережний політ, під час якого оператор Сергій Камінський фотографував місцевість над містом Слов’янськом Донецької області. В екіпажі було вісім чоловік.

О 17:04 на висоті 4050 метрів літак підбила ракета, випущена російськими терористами з ПЗРК. Удар ракети прийшовся в правий двигун, його пробило наскрізь, почалася пожежа. З двигуна вогонь перекинувся на праве крило, літак почав різко втрачати висоту над житловими кварталами Слов’янська.

Командир екіпажу Костянтин Могилко віддав наказ екіпажу залишити літак. Прапорщик Момот стрибав четвертим, але висота вже була недостатньою, щоб парашут повністю розкрився. Він впав в озеро та, заплутавшись у стропах, потонув. Підполковник Могилко ціною власного життя, скерував літак за межі міста й запобіг жертвам серед мирного населення. Літак впав за селом Пришиб Слов’янського району.

Загинули п’ять членів екіпажу: командир літака Костянтин Могилко, оператор фотозйомки Сергій Камінський, радист Володимир Момот, бортмеханік Олексій Потапенко і борттехнік Павло Дришлюк. Врятувались, зістрибнувши з парашутом, молоді лейтенанти Кирило Крамарев і Василь Полажинець та штурман-інструктор підполковник Сергій Ніколаєв.

Залишились батьки, дружина і троє дітей, — син та дві маленькі доньки-близнята.

 

ЛЕОНІД ШІРПАЛ (1981-2014) — майор ДПС України.

Народився на Хмельниччині, з відзнакою закінчив Голосківський аграрний професійний ліцей, після чого проходив строкову службу в прикордонних військах України. Там зрозумів, що бути військовим — його покликання. Після служби вступив до Хмельницької національної академії прикордонних військ.

У 2006 році був за розподілом направлений до Луганського прикордонного загону. Пройшов усі службові щаблі, неодноразово отримуючи позачергові підвищення. Обіймав посаду начальника прикордонного оперативно-розшукового відділення відділу прикордонної служби «Бірюкове».

10 липня 2014 року Леонід Шірпал разом з трьома товаришами по службі виїхав на патрулювання, з якого живим не повернувся. Майор ДПС України загинув поблизу пункту пропуску «Довжанський».

Без Леоніда лишилися дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР КУШНІРУК (1982-2014) – розвідник, підполковник ЗСУ.

Народився в м. Ізяслав хмельницької області. ЩЕ в 9-му класі записався до гуртка «Каскад», почав здійснювати свої перші стрибки з парашутом і активно займався спортом.

У 2003 році закінчив Військовий інститут ракетних військ і артилерії імені Богдана Хмельницького Сумського Державного університету, здобув кваліфікацію спеціаліста військового управління, офіцера тактичного рівня.

Після закінчення навчання був направлений до 8-ї бригади спеціального призначення м. Ізяслав. За час проходження служби Олександр був командиром групи, командиром роти, начальником штабу — першим заступником командира загону спецпризначення. Неодноразово перебував у закордонних відрядженнях для обміну досвідом по діях підрозділів спецпризначення та вивченню іноземної мови, зокрема у Чехії, Угорщині, Словаччині, Норвегії. Володів англійською мовою на високому рівні. Згодом[ ув направлений старшим військовим спостерігачем центру забезпечення миротворчої діяльності та реалізації міжнародних договорів ЗСУ до Придністровського регіону Республіки Молдова.

Після початку російської агресії на Донбас тимчасово став начальником розвідки 28-ї механізованої бригади.

Загинув 25 грудня 2014 року, виконуючи завдання під Донецьком. Ідучи в черговий раз на завдання з розвідки, Олександр вів групу в районі між населеними пунктами Піски і Первомайське (Ясинуватський район) Донецької області.

Виявивши небезпеку, він надав наказ залишитися всім на місці і чекати його розпоряджень. Олександр зі своїми помічником пішли на огляд місцевості. Невдовзі пролунав вибух — Олександр підірвався на міні ОЗМ-72. Разом з Олександром загинув молодший сержант Віорел Лісник.

Залишилися батьки, дружина та двоє маленьких дітей.

 

ГЕОРГІЙ ТОРОПОВСЬКИЙ (1996-2014) — солдат ЗСУ.

Проживав у місті Київ, район Березняки, з 10 років займався в Бориспільському військово-патріотичному клубі «Ратоборець», мав чорний пояс із тхеквондо.  З 5-ти років займався шахами, мав 2-й розряд.

Згодом навчався в технологічному ліцеї, у складі команди ліцею брав участь у Міжнародній олімпіаді з робототехніки «Роботрафік -2012» в Ізраїлі. Вільно володів англійською мовою. Дослідник історії столичних підземель, руфер.

2014 року вступив до Національного авіаційного університету за спеціальністю «Авіа — та ракетобудування».

Був активним учасником Революції Гідності. С 22 січні стояв на передовій на вул. Грушевського в 31 сотні «Лева». Георгій  був першим, хто 11 лютого 2014 року вийшов зі сторони Майдану назустріч «солдатським матерям» (до барикад псевдосолдатські матері  спустилися зі  сторони урядового кварталу — звідти, де стояли силовики).

Під час трагічних подій 18-19 лютого 2014 р. в центрі Києва Георгій обороняв першу барикаду біля будинку Профспілок; зі своїм  товаришем з 31-ої сотні зупинили один із БТРів на вул. Хрещатик –з боку будинку Профспілок, який таранив барикаду.  Був контужений, але, отямившись, допомагав  пораненим і контуженим хлопцям  дістатися до шпиталю у Михайлівському соборі.

В березні 2014 р. перейшов до лав Добровольчого Корпусу, перебував в тренувальному таборі в Десні. Наприкінці квітня 2014 р.  брав участь в боях у Слов’янську. З кінця червня 2014-го відправився добровольцем на Донбас, приховавши свій вік — йому тоді було лише 17 років.

З кінця липня 2014 р. потрапив як доброволець у розвідувально-диверсійний підрозділ  особливого  призначення 40-го батальйону  «Кривбас».

Брав участь в бойових операціях: в селі Благодатне (Амвросіївський район, Донецької обл.) — вів бій в передній групі, допомагав виводити ранених з бою. Уучасть в бою під Карлівкою — групою ДУК було знищено  кілька сепаратистів, військову техніку, зруйновано оборонні споруди противника.

В середині липня 2014 р. в селі Новий Світ (Старобешевський район) – розвідка боєм району мосту, зачистка ферми. Також Георгій  брав участь у відбитті атаки бойової колони НЗФ РФ («ДНР») в районі висот біля села Благодатне (Амвросіївський район,)  разом з частинами 28 Бр. та 40 БТрО .

16 липня 2014 р. Тороповський Георгій як супроводжуючий  колони із 3-х БМП-2  разом з 17 військовослужбовцями 28 ОМБр потрапили в засідку НЗФ ДНР біля села Маринівка (Шахтарський район, 4 км від україно-російського держкордону). Вступивши в бій з переважаючою в живій силі та техніці противником (2 танки Т-64), група українських військовослужбовців понесла втрати. Сам Георгій брав активну участь у цьому бою, отримав поранення осколками ручної гранати та контузію, не дивлячись на це — врятував життя п’ятьом бійцям та  ивів групу з 4-х поранених військовослужбовців з  оточення і допоміг дістатися до найближчого опорного пункту 28 ОМБр.

17 липня Георгій разом з іншими пораненими був  відправлений у військовий шпиталь   м. Дніпропетровська. Тиждень був на лікуванні у Дніпропетровському військовому шпиталі. Після шпиталю відразу повернувся на фронт.

Протягом серпня 2014 р. Георгій брав участь у боях біля Савур-Могили, в контрснайперських операціях на околицях Іловайська (село Покровське, село Віноградне), виходив на бойове завдання в складі об’єднаної групи ДУК-ЗСУ, проявив себе  як досвідчений розвідник, брав на себе ініціативу з маршруту руху (без втрат живої сили)  і вибору позиції для засідки.  Георгій здійснював підвіз боєкомплектів до позицій батальйону Дніпро-1 в м. Іловайськ, відбивав атаки на блокпости з тилу. Георгій брав участь в боях в районі села Грабське (Амвросіївський район), в атаках на оборонні споруди біля села Кутейнікове (Амвросіївський район), в атаці ферми в районі села Віноградне.  Знищував живу силу противника під час прориву в місто Іловайськ задля забезпечення заходу в місто колони батальйонів «Азов», «Дніпро-1», «Шахтарськ» з північно-східної околиці міста.  При атаках на блокпост на в’їзді в місто з боку с. Покровське  Георгій наодинці вів вогонь, доки група розверталась в бойовий порядок. Георгію було поставлено завдання про організацію засідки на териконі на снайпера. Пролежавши дві доби в засідці, він «прибрав» снайпера.

На початку вересня 2014 р. (після Іловайська) Георгій почав оформлювати документи у райвійськкоматі м. Дніпропетровська.

17 вересня  2014 року Георгій загинув  у потязі «Київ-Дніпропетровськ», коли повертався до Дніпропетровська  у військовій формі з шевронами 40 БТО «Кривбас», «Україна  Збройні сили», шеврон ПС був в кишені. При ньому були лише лише документи, інших речей  не було.

Георгія Тороповського сепаратистами була призначена винагорода. На  сайті «Трибунал» (база даних «днр»)  Тороповський Г. В. зазначений як «каратель» —з позначкою «ликвидирован»…

З письмових спогадів побратимів Георгія: «Тороповський незважаючи на свій юний вік, перебуваючи в зоні проведення АТО на території Донецької області, виконуючи бойові завдання, беручи безпосередню участь в бойових діях, проявив себе як досвідчений, сміливий, дисциплінований воїн, сумлінно виконуючий накази командира  групи, врятував життя військовим в боях під  Маринівкою і Савур–Могилою. Ніколи не ховався за спинами інших.  Особливо це проявилося під час наступальної фази в Іловайській операції, де Георгій вогнем неодноразово  прикривав товаришів, знищував  живу силу противника, танкістам давав точні дані розташування сил противника.  Георгій був неодноразово  відзначений командиром розвідгрупи та армійським командуванням, був нагороджений почесною відзнакою. Він був самим молодшим  і самим сміливим бійцем підрозділу, надійним і вірним, весь час був попереду, ніколи не жалівся на труднощі, в бій вступав  першим, своєю сміливістю і мужністю піднімав бойовий дух своїх товаришів».

 

Тороповський Георгій  вважається самим молодим учасником бойових дій на Сході України — 18 років йому виповнилось, коли позаду  був ЄвроМайдан, бойові операції в зоні АТО.

 

БОГДАН ЛУЦЬКО (1981-2014)— сержант ЗСУ.

Народився у с. Гульск на Житомирщині.

Кулеметник, 30-та ОМБр.

5 серпня три БМП та один танк зайняли висоту поблизу Никифорового, керував блокпостом старший лейтенант Артем Абрамович, ще за кілька кілометрів розміщено іще два блокпости.

12 серпня на блокпост лейтенанта Абрамовича відійшли 1 танк і 2 БМП з сусіднього блокпоста. Із штабом зв’язатися не вдалося. Після «наради лейтенантів» вирішили прориватися до своїх на Міусинськ, куди й прибули. Старший лейтенант, що керував у Міусинську, наказав повернутися на висоту та захищати тил бригади.

Після зайняття попередньої позиції побачили, як з півдня почався обстріл «Градами», проте ракети пролетіли далі. Почала стріляти ворожа артилерія. Запросивши в штабу артилерійську допомогу, почули відповідь: «Снарядів немає». Незабаром на блокпост вийшли 4 танки, перший з яких був Т-64 з білими смугами, як в українських, з другого напрямку наступала піхота терористів. Після перших пострілів у одного танка заклинило гармату, на той час уже були підбиті 2 БМП. Абрамович наказав підлеглим відходити, сам лишився прикривати відступ.

12 серпня 2014 року танк Т-64, екіпаж якого: старший лейтенант Артем Абрамович — командир танку, сержант Ярослав Антонюк — механік-водій, та солдат Петро Барбух — навідник, вступив у двобій з російським Т-72. У двобої танки таранили один одного. Український екіпаж відтоді вважався зниклим безвісти. У бою було знищено 2 танки Т-72, українські сили втратили Т-64 — Абрамович, Антонюк, Барбух та БМП-2 — загинули прапорщик Дмитро Руденко та сержант Богдан Луцько.

Група, яку прикривав екіпаж Абрамовича, дісталася до Міусинська. Більшість учасників бою залишилися живими та повернулися додому.

У листопаді 2014-го рештки, знайдені на полі бою пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»), привезені до Запоріжжя. Богдан Луцько був упізнаний за експертизою ДНК,

Без Богдана лишилися батьки, дружина, донька та син.

 

ЮРІЙ ДМИТРІЄВ (1965-2015) — майор ЗСУ.

Народився в селі Плотава Алтайського краю. Проживав у місті Вільнянськ Запорізької області. Відпрацював в органах внутрішніх справ 16 років — у кримінальній міліції, справи дітей. Розпочинав оперуповноваженим, по тому став начальником відділення КМСД Вільнянського РВ ГУМВС, 2011 року вийшов на пенсію.

Одним з перших став до лав добровольців з початком російсько-української війни. У червні 2014 року стає командиром взводу запорізького батальйону «Скіф», лютим 2015-го відряджений до полку «Дніпро-1», майор міліції.

22 липня 2015 року зазнав смертельного поранення від кулі снайпера терористів під час несення служби на передовій у селищі Піски Ясинуватського району. Лікарі боролися за його життя, проте Юрій помер вночі 31 липня в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова.

Без Юрія лишились мама, дружина, син.

 

ДМИТРО ШИНГУР (1981-2014) – військовий льотчик, майор (посмертно).

Народився у Новопскові на Луганщині, в родині військового льотчика. Родина часто переїжджала, 1991 року, коли полк батька вивели з Угорщини, Шингури опинилася у Вапнярці на Вінниччині, де прожили 12 років. Там Дмитро закінчив школу, а коли батько вийшов на пенсію — переїхали на Запоріжжя, у село Кінські Роздори.

В дитинстві брати мріяли бути пожежними та десантниками, однак у старших класах остаточно визначилися з майбутньою професією військових льотчиків. У 2006 році Дмитро закінчив Харківське льотне училище та розпочав службу в авіаційній бригаді у місті Броди, в одній ескадрильї зі старшим братом Сергієм Шингуром.

Брав участь у миротворчій місії ООН в Ліберії у складі українського миротворчого контингенту, пройшов кілька ротацій.

Капітан, штурман вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України, в/ч А2595, м. Броди.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з весни 2014 у складі екіпажу вертольоту виконував завдання із доставлення вантажів та особового складу в зоні проведення антитерористичної операції. Вивозив поранених із зони бойових дій, перевозив на борту лікарів, медикаменти, харчі та зброю, постійно брав участь у порятунку колег-військових та цивільного населення.

24 червня екіпаж вертольоту Мі-8МТ («63-й жовтий»), під командуванням підполковника Андрія Бєлкіна, доправив вантаж в район Слов’янська і забрав групу фахівців Служби безпеки України, які встановлювали телекомунікаційне обладнання в зоні проведення АТО. Після зльоту з гори Карачун близько 17:10 вертоліт був збитий російськими терористами з переносного зенітно-ракетного комплексу. Внаслідок влучення ракети вертоліт вибухнув і впав поблизу села Новоселівка (на той час — Красноармійське) Слов’янського району, почалася пожежа з детонуванням боєкомплекту.

Всі 9 чоловік, які були на борту, загинули: командир екіпажу підполковник Андрій Бєлкін, борттехнік майор Руслан Мазунов, штурман капітан Дмитро Шингур; четверо співробітників СБУ — підполковник Володимир Шкіра, майор Ігор Горбенко, старший лейтенант Олександр Петрищук, старший прапорщик Марк Шпак та двоє спецпризначенців 3-го Кіровоградського полку старші солдати Олексій Волохов і Олександр Кондаков.

За свідченнями очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувалася на двох легкових автівках та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК, вони втекли у напрямку найближчого населеного пункту Билбасівка, що поблизу Слов’янська.

Залишились батьки, брат Сергій — учасник АТО, дружина та двоє дітей.

 

 

ЮРІЙ КРУГЛІКОВ (1977-2014) — майор ЗСУ.

Народився у Львові. Закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «автомобілі та автомобільне господарство». Кадровий військовий у четвертому поколінні. Протягом 1999—2006 років перебував на військовій службі, 2003-го — у Сьєрра-Леоне; офіцер-координатор по зв’язках з місією ООН, 2005-го — в Іраку, старший офіцер українського миротворчого контингенту.

Протягом 2008—2010 років працював менеджером повітряного транспорту «Mesopotamia group LLC» (Афганістан й Таджикистан, вільно володів англійською мовою.

У часі війни — військовослужбовець 3-го батальйону територіальної оборони Львівської області «Воля».

Загинув 2 листопада 2014-го у Старобільському районі під час виконання бойового завдання поблизу села Половинкине.

Лишились двоє синів.

 

ОЛЕГ САНИК (1980-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Поділ на Чернігівщині. Родина переїхала в село Івківці Прилуцького району, що неподалік райцентру. Мати померла, коли Олегу було 15 років. Школу закінчив із золотою медаллю, навчався у Прилуцькому гідромеліоративному технікумі (нині — Прилуцький агротехнічний коледж) на відділенні «Обслуговування установок та систем газопостачання», здобув фах газівника.

У 2000—2005 роках навчався на заочному відділенні Івано-франківського університету нафти і газу. До 2001 року працював в місті Прилуки у ПЗК ПАПК, з 2002 — у Будівельному управлінні № 1 АТ «Укргазбуд», Прилуцькій виховній колонії, у ТОВ «Агрокім». Щоб забезпечити сім’ю, брався за будь-яку роботу, їздив на заробітки у Дагестан — працював на газопроводі.

Під час російської збройної агресії проти України з 29 січня 2015 до 31 березня 2016 року проходив службу за частковою мобілізацією у складі 72 ОМБр, на різних посадах, воював у районі Волновахи. На початку 2017 повернувся до війська, — після підготовки у 169-му Навчальному центрі «Десна» 31 січня 2017 року уклав контракт, з 2 лютого виконував завдання на лінії бойового зіткнення першого ешелону оборони в районі Авдіївки.

Солдат, командир бойової машини — командир механізованого відділення 8-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, в/ч А2167, м. Біла Церква.

Загинув 12 квітня 2017 року внаслідок мінометного обстрілу взводного опорного пункту на позиції «Шахта» (Шахта «Бутівка»), — вентиляційний ствол шахти «Бутівка-Донецька» («Путилівська»), що розташований між Авдіївкою та окупованим селом Спартак. Дістав черепно-мозкову травму та множинні осколкові проникаючі поранення тулуба, що несумісні з життям.

Залишилися сестра та син.

 

АНАТОЛІЙ КАМАГАНЦЕВ (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. 1985 року родина Камаганцевих переїхала в Амурську область, проживали у військовому містечку. 1987-го батько Анатолія загинув на будівництві Байкало-Амурської магістралі, сім’я повернулася до Кривого Рогу. 1995 року переїхала до Грузького (Криворізький район), де Анатолій здобув середню освіту. 1997-го пішов працювати різноробом рільничої бригади № 2 КСП села Новолозуватське, в селі Лозуватка закінчив курси тракториста. Строкову службу пройшов на Одещині. Демобілізувавшись, працював у Криворізькому таксопарку водієм; закінчив курси електромонтера, працював на підприємствах Кривого Рогу.

Мобілізований 14 червня 2014 року. Солдат, лінійний наглядач 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Рух опору».

Загинув у районі міста Іловайськ під час обстрілу механізованої колони — Анатолій їхав у першій машині колони із 7 автівок. Зазнав поранень у потиличну частину, у ключицю, травм, несумісних із життям.

Залишилися батьки.

 

ОЛЕКСІЙ ПРИХОДЬКО (1992-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у прикордонному місті Глухів на Сумщині. Був єдиною дитиною в сім’ї. Займався спортом, захоплювався технічним моделюванням. Після закінчення 9-го класу загальноосвітньої школи № 7 м. Ромни продовжив навчання у Роменському коледжі Сумського національного аграрного університету. Але згодом вирішив пов’язати своє життя з військовою службою.

14 жовтня 2011 призваний на військову службу за контрактом 157-м територіальним центром комплектування м. Суми. Проходив навчання у «Десні». У жовтні 2013 вдруге підписав контракт на подальшу службу.

Заступник командира бойової машини — навідник оператор 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, в/ч А2167, м. Біла Церква.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України підрозділи 1-го механізованого батальйону виконували завдання в АТО на кордоні з РФ, з метою забезпечення охорони та оборони на ділянці східного державного кордону задля уникнення потрапляння в Україну російських бандформувань та зброї.

З травня 2014 ніс службу на блокпостах і опорних пунктах у Довжанському районі (на той час — Свердловський район) Луганської області.

Загинув в часі «перемир’я» в результаті обстрілу блокпосту поблизу с. Панченкове. Коли рота поверталася з бойового чергування, російські бойовики несподівано почали обстріл з мінометів та ПТРК. Протитанкова керована ракета поцілила у БМП-2, біля якої стояв Олексій, від отриманих важких поранень молодший сержант помер на місці. Загинув також старший солдат Віталій Цибора, троє бійців зазнали поранень — кримчанин сержант Олександр Чухліб, солдати Сергій Борисенко та Артем Мирський.

Залишились батьки.

 

ПЕТРО МИХАЙЛЮК (1974-2017) — прапорщик ЗСУ.

Народився в селі Гологори на Львівщині у багатодітній родині. Навчався у Львівському ПТУ № 52 (на даний час — ДПТНЗ «Львівське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту»), призваний на строкову службу — проходив у Житомирі в 1992—1994 роках.

1997 року закінчив 343-тю школу прапорщиків при Прикарпатському військовому окрузі; проходив службу на посадах: командир взводу (24-та дивізія), старшина роти, старшина мехбатальйону (30-та дивізія), старшина центру радіо та супутникового вузла зв’язку (93-й полк зв’язку), старшина центру каналоутворювальних систем вузла зв’язку, начальник складу роти матеріального забезпечення.

Мобілізований навесні 2014 року, проходив службу на Яворівському полігоні — на посаді старшини. На фронті з вересня 2014-го — сержант з матеріального забезпечення 2-ї ГСА батареї 80-ї бригади; починав біля селища Побєда — якраз після того, як його обстріляли «Смерчами» з території Росії. У 2015 році бригаду вивели на полігон Широкий Лан.

Після демобілізації одразу підписав контракт; прапорщик, головний сержант 2-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 80-ї бригади.

22 грудня 2017 року загинув у другій половині дня від осколкового поранення в шию — під час артилерійського обстрілу терористами з гармат калібру 122 мм на підступах до села Старий Айдар Станично-Луганського району.

Без Петра лишились мама, троє братів, сестра і донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада