Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.04.2020

21 квітня.

Почнемо з привітання нашому сучаснику – кінорежисеру, який підлітком був зв’язковим УПА, під час першої Російсько-Чеченської війни працював у реферантурі пропаганди Шаміля Басаєва, а в історію українського кіно увійшов створенням трилогії за творами Хвильового.

Далі будуть:

  • поміщиця-меценатка, що створила художню майстерню, де розкрилося багато народних талантів, зокрема – Ганни Собачко, творчістю якої захоплювався Анрі Матіс;
  • художник, майстер пейзажу;
  • український далекобійник в США, який став зіркою Ютубу завдяки антиімперським і антипутінським пісням.

Вшануємо пам’ять захисників України – загиблих героїв російсько-української війни. Зокрема двох сьогоднішніх іменинників, які згоріли в одному танку, прикриваючи відхід основної групи.


Отже, починаємо:

ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ (1935) — кінорежисер, кіносценарист, поет, публіцист.

Народився в родині популярного харківського поета Ігоря Муратова. У малолітньому віці пережив військове лихоліття, підлітком перебував у підпіллі УПА. За порадою батька виїхав з України до Москви на навчання, де також підтримував зв’язки з антисталіністським підпіллям.

У 1959 році закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) у Москві, майстерня С. А. Герасимова.

У 1962–1968 роки — режисер Одеської кіностудії. У 1964 році разом із першою дружиною – режисером Кірою Муратовою зняв фільм «Наш чесний хліб». У 1966  р.— зняв першу самостійну стрічку «Явдоха Павлівна».

З 1968 р. — режисер Київської кіностудії імені О.Довженка. Знімає художні і документальні фільми, автор і співавтор сценаріїв до низки своїх кінострічок.

1982 — фільм «Гонки по вертикалі», за сценарієм братів Вайнерів.

Одним із найвагоміших творчих здобутків Муратова стала знята ним протягом 1991–1996 років трилогія за творами Миколи Хвильового:

  • «Танго смерті» (за твором «Повість про санаторійну зону») – це трагічна історія кохання колишнього революціонера і агентки-провокаторки ЧК;
  • «Геть сором!» (за повістю «Сентиментальна історія»);
  • «Вальдшнепи» (за однойменним романом).

За цю трилогію отримав Національну премію ім. Шевченка.

Під час першої Російсько-Чеченської війни (1994-96) Муратов був у Чечні, займався контрпропагандою, зокрема, знімав відеоролики про звірства російських солдатів; був поранений.

2004 — вийшов фільм «Татарський триптих» (за кримсько-татарськими новелами М. Коцюбинського).

2005 — побачив світ автобіографічний роман «Розчахнута брама».

Крім того, Муратов взяв участь у створенні низки знакових документальних стрічок:

2003 — «Бойчук і бойчукізм» (авт. сцен.) — про українського художника  Бойчука з культурологічного проекту «Обрані часом»

2003 — «Геній скульптури ХХ сторіччя» (авт. сцен.) — про скульптора Олександра Архипенка

2003 — “В пазурах часу. Життя і творчість поета Бажана (авт. сцен.)

2010 — «Совість. Феномен Івана Дзюби» (авт. сцен., продюсер).

Читати інтерв’ю з режисером – про те, чому застрелився його дід – кримський татарин, про те, як підлітком возив морфій до Львова, як був зв’язковим УПА і як його розіп’яли на стіні сараю, через що не зміг вступити до літінституту – попри рекомендації Малишка та Рилського, за яких обставин познайомився з Довженком, як торгував антикваріатом з Параджановим і багато інших цікавих речей: https://rozmova.wordpress.com/2016/01/26/oleksandr-muratov-2/

Інтерв’ю з Муратовим про творчість і кіно: https://www.okino.ua/article/interview/103/

Про співпрацю з Шамілєм Басаєвим під час першої російсько-чеченської війни: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14224

 

Повертаємося до більш ранніх часів:

 

АНАСТАСІЯ СЕМІГРАДОВА (1879-1932) – художниця, меценатка, організаторка художніх промислів.

Анастасія Овсеєнко закінчила інститут шляхетних дівчат у Києві, вийшла заміж за поміщика Семіградова, у якого був маєток у селі Скопці (зараз – Веселинівка Київської області).

Там вона відкрила лікарню, побудувала паровий млин і будинок, в якому могла б жити сільська інтелігенція – лікарі, вчителі. А також організувала Вище початкове училище, куди збирає найталановитіших дітей села.

Поміщиця забезпечувала повне утримання дівчаткам, якi мали талант до вишивання, ткацтва, малювання. І саме з цього училища вийшли видатні народні майстрині Параска Власенко, Наталя Вовк, Ганна Дериболот, – і найталановитіша і найвідоміша з-поміж усіх – Ганна Собачко-Шостак: її творчістю захоплювався, зокрема, Анрі Матіс, а художні вироби  згодом експонувалися по всій Європі.

На початку ХХ століття в Україні в багатьох місцях організовуються художні промисли. Найвідоміши серед них були у селах Клембівка на Поділлі, Оленівка, Кагарлик, Сунки, Вербівка, Сміла, Дігтярі, Решитілівка, Опішня. Їх очолювали художники-професіонали. Було створено й інші осередки, в яких використовувалась народна вишивка у моделюванні одягу, та було відчутно вплив професіоналів-новаторів.

1909 року подібний осередок Анастасія Семіградова організовує у селі Скопці – він називається «Кустарний пункт Семіградової та Прибильскої».

Художнім керівником була Євгенія Прибільська — художниця-модерністка російського походження, яка багато років жила і отримала художню освіту в Україні. Бували в цій майстерні інші модерністи, кубофутуристи, супрематисти  —  Олександра  Екстер, Вадим Меллєр, Ніна Генке-Меллєр, Ніна Давидова, Казимир Малевич.

Народні майстри села Скопці здавна займалися розписами хат, паперових рушників, народної картинки, виготовленням тканих та вишитих рушників, доріжок,  декоративних панно та килимів. Але щоб народна мистецька традиція не загубилася в умовах індустріалізації суспільства, вона мала набути відповідних організаційних форм, що і відбулося за рахунок  створення майстерні Семіградової. Поміщиця і її дочка Єлізавета самі долучалися до художньої творчості – малювали, вишивали, ткали. А провідні народні майстрині були не просто виконавицями – вони створювали ескізи, за якими потім в майстерні виготовлялися вироби.

Революційні події змусили Анастасію Семіградову 1917 року покинути маєток і податися до Москви, там вона і померла 1932-го.

А художні осередки, зокрема у Скопцях, за більшовицької влади з центрів розвитку народної традиції перетворилися на центри використання майстрів для оспівування нових володарів – майстри працюють за ескізами пролетарських художників – так з’являються килими з Ворошиловим, рушники з червоноармійцями, тарелі з зірками-серпами-молотами… А після Голодомору більшість цих осередків остаточно зникають…

 

ВОЛОДИМИР ЯЦЕНКО (1915-2010) – художник, майстер пейзажу; мистецтвознавець.

Народився в селі Савівка на Черкащині.

Мистецьку освіту здобув у Харківському мистецькому технікумі і Харківському художньому інституті, вчився у класі Миколи Самокиша. Своєму вчителю згодом присвятив монографію «М. С. Самокиш» і альбом «Микола Самокиш».

У 1944 — 1952 роках обіймав посаду директора Харківського художнього музею, з 1970 по 1989 — директора Державного музею українського образотворчого мистецтва в Києві.

Працював в галузі жанрового і пейзажного малярства: «Над Дніпром» (1957), «На Чернечій горі» (1960), «Новобудови Києва» (1965), «На Запоріжжі» (1964 — 1965), «Вітер» (1969), «Літній день» (1970), «Вершники революції» (1977) та ін. Автор монографії «М. С. Самокиш» (1945) і альбому «Микола Самокиш» (1979).

 

 

Привітаємо нашого земляка, який і в «гамерицькому краї» не забуває Батьківщину з її бідами:

 

ВАДИМ ДУБОВСЬКИЙ (1964) – співак, який став зіркою Ютубу завдяки гострокритичним і сатиричним пісням,   спрямованим проти «русского міра» та його адептів.

2014 року Вадим прославився як «співаючий далекобійник» — автор та виконавець власних сатиричних віршів на мелодії радянських пісень. Свої ролики записує за кермом великовантажного автомобіля.

Народився в Донецьку, де жив до 11-річного віку. Потім родина перебралася до  Ростовської області Росії, а ще за півтора року — до Києва.

Закінчив Київський педагогічний інститут імені М. О. Горького, музично-педагогічний факультет (учитель музики, диригент).

Професійним артистом став ще коли був студентом. Творчу кар’єру починав в Академічній чоловічій хоровій капелі України імені Л. М. Ревуцького, потім продовжив у Національній заслуженій академічній капелі України «Думка».

1996 року Дубовський закінчив Київську консерваторію (оперний вокал, драматичний баритон).

З 2002 року живе в США, 2010 року отримав американське громадянство.

З 2004 по 2007 рік працював ведучим і звукорежисером на українському радіо в Чикаго. Після припинення фінансування радіостанції став водієм шкільного автобуса, а з 2011 року – «далекобійником». Учасник вокального ансамблю Собору св. Володимира й Ольги в Чикаго.

2014 року, після початку російської збройної агресії проти України прославився як «співаючий далекобійник» — автор і виконавець в YouTube українських народних пісень і сатиричних віршів, у тому числі з ненормативною лексикою, на мелодії радянських гімну та пісень. Героєм багатьох його віршів є Путін.

Його кліпи на Youtube за перші три місяці набрали більше 2,7 млн переглядів. Гроші, зароблені від переглядів, Вадим Дубовський віддає на українську армію і допомогу постраждалим у зоні АТО.

Слухати Дубовського:

«Хотят ли русские войны?» https://www.youtube.com/watch?v=R5yHuJ8ZHiM

«Вы – армия урода»: https://www.youtube.com/watch?v=UXlqBKiR4hs

«Гимн антирашистов» (путин – xyйл0)  https://www.youtube.com/watch?v=oWmbPh_UwNM

«Антиконвойный марш» https://www.youtube.com/watch?v=XP1gP1Dcbmo

І просто народна пісня «Місяць на небі» у чудовому виконанні: https://www.youtube.com/watch?v=Xzqp941U7Tg

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією на Донбасі.

І почнемо з двох товаришів по службі, які народилися і один день і згоріли в одному танку…

 

АРТЕМ АБРАМОВИЧ (1990- 2014) — старший лейтенант ЗСУ, командир танкового взводу 30-ї механізованої бригади. Загинув у бою під Степанівкою, його танк був знищений в бою, коли прикривав відхід української групи під час наступу російських військ.

Народився в Житомирі. Обидва діда Артема були військовими. Після школи вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Мріяв про спеціальність аеромобільних військ, проте того року не проводили набір на цей факультет, тому пішов у танкісти. Здобув спеціальність «управління діями підрозділів танкових військ».

У серпні 2011 року після випуску з академії — командир взводу. Через близькість до дому обрав службу у 30-й ОМБр.

У 2012 році відбувся перший в Україні конкурс на кращий танковий взвод, де Артем зі своїм підрозділом здобули друге місце.

Одружився у січні 2014 року.

Навесні 2014 року підрозділ Артема стояв на кордоні з анексованим Кримом, згодом — біля Бердянська. 27 липня переведений у район Савур-Могили. Розбивши опір проросійських сил, українські війська утворили коридор для виведення оточених на кордоні підрозділів.

5 серпня три одиниці БМП та 1 танк зайняли висоту біля Никифорового, керував блокпостом старший лейтенант Артем Абрамович, за кілька кілометрів розмістили ще два блокпости.

12 серпня на блокпост Абрамовича відійшли 1 танк і 2 БМП з сусіднього блокпоста. Із штабом зв’язатися не вдалося. Після «наради лейтенантів» вирішили прориватися до своїх на Міусинськ, куди й прибули. Старший лейтенант, що керував у Міусинську, наказав повернутися на висоту та захищати тил бригади.

Після зайняття попередньої позиції побачили, як з півдня почався обстріл «Градами», проте ракети пролетіли далі. Почала стріляти ворожа артилерія. Запросивши в штабу артилерійську допомогу, почули відповідь: «Снарядів немає». Незабаром на блокпост вийшли 4 танки, перший з яких був Т-64 з білими смугами, як в українських, з другого напрямку наступала російська піхота. Після перших пострілів у одного танка заклинило гармату, на той час уже були підбиті 2 БМП. Абрамович наказав підлеглим відходити, сам лишився з екіпажем свого танка — сержантом Ярославом Антонюком (механік-водій), та солдатом Петром Барбухом (навідник), — прикривати відступ.

Танк Артема був знищений у бою. Біля його згорілого остову залишився підбитим російський танк Т-72 з 18-ї мотострілецької бригади.

Український екіпаж відтоді вважався зниклим безвісти. У бою загалом було знищено 2 російські танки Т-72, українські сили втратили Т-64 — Абрамович, Антонюк, Барбух та БМП-2 — загинули прапорщик Дмитро Руденко та сержант Борис Луцько.

Група, яку прикривав екіпаж Абрамовича, дісталася до Міусинська. Більшість учасників бою залишилися живими та повернулися додому.

3 жовтня 2014 року пошуковці місії «Евакуація-200» знайшли в остові танку останки Артема Абрамовича та привезли до Запоріжжя; упізнаний за тестами ДНК.

Похований у Житомирі 23 травня 2015 року. По смерті лишились батьки та дружина.

За наполяганням матері була проведена ексгумація і повторна експертиза. У могилі Артема виявили рештки також обох його побратимів…

 

ПЕТРО БАРБУХ (1989-2014) — солдат ЗСУ, 30-та ОМБр.

Народився в селі Жеребилівка, закінчив школу в селі Піщів Новоград-Волинського району. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ.

У березні 2014-го мобілізований, був навідником танка, членом екіпажу старшого лейтенанта Артема Абрамовича (командир танка) та сержанта Ярослава Антонюка (механік-водій).

Петро героїчно  загинув разом з побратимами…

Лишились батьки, дружина та донька.

 

ДМИТРО ГОЛІЦИН (1982-2014) — рядовий батальйону «Азов». Брав участь у боях за Іловайськ, помер у лікарні від поранення. Позивний «Адвокат».

Народився ву Донецьк. Закінчив Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка. З 2005 року працював адвокатом у Києві. Був співзасновником компанії «Оска-1». Захоплювався дайвінгом, мотоспортом, полюванням.

З початком російської агресії проти України, не залишився у столиці займатися успішною юридичною практикою, а пішов добровольцем захищати Батьківщину і свій рідний край. Під час російсько-української війни вступив до лав батальйону «Азов» (сотня Ісуса Христа) як рядовий.

У боях за Іловайськ отримав тяжкі поранення,  29 серпня 2014 року помер у лікарні.

 

ОЛЕКСАНДР КОСТЮШКО (1974-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Миколаєві, навчався в СПТУ № 25 при суднобудівному заводі «Океан», опанував спеціальність тесляра-будівельника, по тому — електромонтера та електрозварювальника. Працював за фахом на заводі. Протягом 1992—1994 років — строкова служба в ракетних військах ЗСУ. Після демобілізації продовжив працю на заводі «Океан», електромонтер автоматичних та напівавтоматичних машин 4-го розряду.

В березні 2014-го став до лав ЗСУ. Номер обслуги, 79-а окрема аеромобільна бригада. 13 липня близько 8-ї ранку бойовики обстрілюють з протитанкової керованої ракети та мінометів український блокпост поблизу селища Поріччя (Краснодонський район); зазнав смертельного поранення у голову.

Був неодружений, вдома лишилася старенька мати.

 

МИХАЙЛО КВАРЦЯНИ (1978-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Львові. Займався боксом — посідав призові місця. Пройшов строкову службу армії, молодший сержант. Демобілізувавшись, працював на ПАТ «Львівська кондитерська фабрика „Світоч“», заочно навчався у Львівській комерційній академії.

Брав участь в подіях Революції Гідності. 31 липня 2014 року добровольцем вступив до лав української армії, снайпер 128-ї гірсько-піхотної бригади. З 10 листопада 2014 року боронив Україну в Дебальцевому, у лютому 2015 року одним з останніх виходив з котла під Дебальцевим.  Після короткої відпустки воював у Луганській області.

27 травня 2015 року загинув при обороні взводного опорного пункту «Сідор» (Станиця Луганська).

Без Михайла лишились мама та син.

 

РОМАН ШВАЧКО (1975-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у Бердянську. Закінчив Запорізьку державну інженерну академію. Був активістом Запорізької Самооборони. Строкову службу не служив, на фронт пішов 5 вересня як доброволець.

Батько Олександр Швачко розповідав: “Як людина Рома був дуже чесним, порядним Він міг не йти на службу, він не служив строкову – не пройшов за станом здоров’я. У Роми проблеми із зором, колінний суглоб хворів. Говорили йому:” Рома, куди йдеш “? А він:” Ні, тату, я піду, тому що це моя Батьківщина. Якщо ніхто не піде, хто буде захищати?» Пояснював йому – я сам пройшов Афганістан: “Синку, це війна, ти можеш загинути”. “Знаю, але все одно піду, я зобов’язаний йти захищати”. Так вийшло, що він загинув … ”

Не дивно, що Роман вчинив саме так, – бо його батько, полковник запасу, ветеран-«афганець» ще навесні пішов до військкомату, але його не взяли за віком. Сім’я допомагала бійцям батальйону, молодший брат возив гуманітарну допомогу бійцям у зону АТО.

Роман служив оператором протитанкового відділення, 37-й окремий мотопіхотний батальйон — 93-тя ОМБр. 14 листопада 2014-го загинув на блокпосту біля Авдіївки.

Розповідає його побратим Роман Хмарський: “Роман був людиною з великої літери і не шкодував себе. Загинув в результаті мінометного обстрілу. Спас багатьох зі своїх товаришів. Після того, як обстріл припинився, він вийшов переконатися, що вже безпечно і іншим бійцям можна виходити. Міна розірвалася біля нього. Своєю смертю він врятував життя десятків солдат»

Без Романа Швачко лишилися дружина й 14-річний син.

 

РУСЛАН БАБІВСЬКИЙ (1972-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Бровари Київської області. Потім переїхав у Новоград – Волинський. Останні 5 років мешкав у селі Лідівка.

Після школи пішов до армії, де служив зв’язківцем, а потім залишився на сверхстрокову. Працював на заробітках.

2016 підписав контракт із ЗСУ на 3 роки. Солдат, старший гранатометник 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 28 жовтня в районі Маріуполя, внаслідок потрапляння його групи під потужний мінометний обстріл. Руслан загинув миттєво, його побратим наступного дня помер у лікарні.

Залишились рідна сестра, син, дві доньки та онук, якого воїну побачити так і не судилося.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада