Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

21 червня.

І знову натрапляємо на феномен нерівномірної народжуваності непересічних особистостей. Але довгочит у вихідний – це не так вже й погано.

Насамперед привітаємо з і 100-річним ювілеєм легендарну зв`язкову Романа Шухевича – попри цей надзвичайно поважний вік і давно підірване совєтськими таборами здоров’я вона і досі цікавиться політичним життям, а зовсім нещодавно і сама брала в ньому участь.

Далі в огляді:

  • вчений, який виконав розрахунків польоту людини на Місяць, який використали американці, реалізовуючи запуск астронавтів на природний супутник Землі;
  • дочка Михайла Грушевского, дослідниця стародавньої культури. Померла в совєтських таборах;
  • драматург, автор надзвичайно популярної комедії «Фараони» та ліричних п’єс, які теж мали глядацьке визнання у 60-70-ї роки;
  • художник-графік, який прожив лише 30 років, але встиг показати себе як зрілий майстер;
  • поет, який видав понад 30 збірок;
  • тележурналіст, забитий бейсбольними бітами у себе на роботі – за те, що порушував у своїх програмах питання зв’язку донецької регіональної влади, яку тоді очолював Янукович, з криміналітетом;
  • історик і журналіст, який вважає своїм покликанням розвінчування історичних міфів;
  • письменниця, авторка поулярних мелодраматичних романів та дитячих книжок;
  • композитор і лідер рок-гурту «Плач Єремії», відомий піснями на вірші українських поетів – як шістдсятників, так і сучасних;
  • лідер рок-гурту «Антитіла».

А також пом’янемо наших захисників від російської агресії. Сьогодні серед них і троє уродженців Донбасу, які загинули у боротьбі з «рускім міром». Від одного з них батьки відмовилися через його проукраїнську позицію, але це не змінило рішення патріота – захищати свій рідний край від окупантів.


Починаємо з привітання іменинниці, яка 21 червня відзначає своє сторіччя. І за цей час їй є що згадати…

 

ОЛЬГА ІЛЬКІВ (1920) — зв’язкова Романа Шухевича. Політв’язень, 14 років провела в радянських тюрмах. У її житті було ОУН-івське підпілля, ув’язнення у Володимирському централі, катування і розлука з дітьми, активна політична діяльність у незалежній Україні.

Народилася ця надзвичайна жінка у Стрию на Львівщині. Спочатку її виховували дідусь і бабуся, а коли дівчинці виповнилось 14 років, вона переїхала до Варшави, де жила її мама – Розалія Ільків.

  • Мені говорили, що там, у Варшаві, я стану полькою. А я крикнула: не стану, не стану. Я – українка. Ще з дитинства була завзятою, щось таке в моїй крові було, – розповідала вона.

Ольга вчилася в Українському інституті для дівчат у Перемишлі, стала членом “Пласту”. До окупації Львова більшовиками навчалася у Львівському медінституті та відвідувала курси косметики. До ОУН вступила 30 червня 1941-го. Якраз в той день національні збори у Львові, участь в яких брала українська інтелігенція, проголосили Акт відновлення української державності.

Львів вже був захоплений німцями. Після проголошення Акту Гестапо арештувало Степана Бандеру й інших членів ОУН. Рятуючись від перслідувань, Ольга втікає до Житомира, де влаштовується на залізницю. Завдяки цьому вона діставала квитки на потяги і передавала їх українським підпільникам, вербувала людей, створюючи жіночу мережу ОУН.

  • Мені то легко було, я вміла говорити, була дуже переконливою, – згадує пані Ільків.

У розпал війни, у квітні 1943-го, вона вийшла заміж за керівника стрийського надрайонного проводу ОУН Володимира Лика. Вже по закінченні Другої Світової війни, у підпіллі у 1946 році, у неї народилася донька, з якою вона переховувалася по конспіративних квартирах.

Саме через народження доньки, згадує пані Ольга, у жовтні 1946-го її давня знайома Катерина Зарицька запропонувала очолити конспіративну квартиру для одного з командирів УПА. Щоб відвернути підозру, люди, у яких мав проживати командир, повинні були створювати видимість нормальної сім’ї – мати дітей, займатися домашніми справами.

Ольга разом з новонародженою донькою Дзвінкою, мамою Розалією і зі зв’язковою Катериною Зарицькою переїхали у село Княгиничі Рогатинстького району, де у приміщенні колишньої пошти облаштували житло зі сховком. Засекреченість була такою, що спочатку Ользі навіть не назвали імені людини, яку вона має переховувати. Вночі до хати прийшов чоловік – ним виявився головний командир УПА Роман Шухевич.

У будинку був таємний бункер під підлогою, на ляду якого висипали картоплю, ще один сховок для Шухевича був за стіною. Вночі до них приходили охоронці і зв’язкові. Ольга їздила до сусідніх сіл за продуктами і виконувала завдання зв’язкової Шухевича – отримувала гроші, передавала записки, організувала інші конспіративні квартири.

  • Шухевич був чоловік простий в обходженні. Любив жартувати. За всім пильнував, у всьому мав бути порядок, але атмосфера у помешканні була дуже дружня, – згадує зв’язкова.

Одного разу святкували весілля – Ольга Ільків фіктивно “побралася” з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою, який теж мав фальшиві документи. Все для того, щоб зберегти конспірацію і пояснити у селі той факт, що жінка була вагітною, а в хаті, за легендою, чоловіки не жили. Зв’язкова Шухевича перед цим таємно з’їздила на зустріч зі своїм чоловіком – повстанцем Володимиром Ликом.

Наприкінці 1947-го до лабет совєтів потрапила зв’язкова, яка могла видати місце перебування Романа Шухевича. З конспіративного житла у Княгиничах всім його мешканцям довелося тікати. Ольга Ільків продовжила діяльність у підпіллі, але Романа Шухевича з того часу більше не бачила.

За кілька місяців вже на іншій конспіративній квартирі Ольга народила сина Володимира. Навесні 1948-го загинув її чоловік. Він так ніколи і не бачив сина.

-Роботи не було, жити не було як. В той час набирали людей працювати на шахти Донбасу, там давали підйомні гроші, і мама з бабусею вирішила виїхати, – розповідає про повоєнне життя Ольги Ільків на західній Україні її син Володимир.

Жінки готувалися до переїзду – купили корову, зібрали речі, приготували документи на інші імена. Пані Ольга згадує, як отримала від Шухевича листа, де він підтримував її ідею переїзду на Донбас і пропонував продовжити справу підпілля вже на сході країни, щоб у повстанців там була своя людина.

Напередодні від’їзду, у березні 1950-го, Ольга Ільків вирішила поїхати на конспіративну квартиру до Львова, щоб попрощатися з подружками. З цієї мандрівки вона вже не повернулася. У помешканні на Ольгу чекали співробітники Львівського УМДБ (Міністерство держбезпеки СРСР). Її схопили.

Під час арешту вона мала при собі ампулу з отрутою і листок з адресою іншої підпільної квартири. Ольга Ільків обрала з’їсти адресу, щоб не розсекретити українських підпільників.

Жінку повезли у тюрму на Лонцького, нині там Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів. Почалися катування – Ольгу били, не давали спати і примусили випити отруйну речовину, як вона припускає – психотропної дії. До в’язниці відправили її маму і сестру, сина Володимира і доньку Дзвінку забрали до дитбудинків, їхні імена змінили, а Ользі сказали, що вона більше ніколи не побачить дітей.

Вже у в’язниці вона дізналась, що сховок Шухевича розкрили. Головний командир УПА загинув під час перестрілки у селі Білогорща 5 березня 1950 року.

У 1952-му Ольгу Ільків засудили до 25 років ув’язнення, за “участь у антирадянській банді”. Відбувала термін у Володимирському  централі, що за 100 км від Москви, потім ї відправили до Олександрівського централу в Іркутській області. Під час допиту один зі слідчих назвав нове прізвище її дітей – Бойки.

  • Я кожної ночі думала, що помру… Де б я не була, всюди на стінах писала, що хто зі Львова, знайте, діти Ольги Ільків перебувають у дитбудинку під ім’ям Бойко,- згадує пані Ольга.

У 1953-му році їй вдалося відправити з в’язниці листа до одного з львівських дитбудинків. Звідти прийшла відповідь. Директор дибудинку на свій страх і ризик відповіла ув’язненій – діти знайшлись.

Після смерті Сталіна у в’язницях переглядали справи “бандерівців”, але, як згадує пані Ольга, “покаятися вона не змогла “, її залишили в ув’язненні.

  • Якось ми з дядьком у селі слухали якесь іноземне радіо, де говорили, що лише чотири жінки у всьому СРСР відмовилися покаятися і залишились за ґратами. Серед них назвали ім’я мами,- згадує син Ольги Володимир.

Ольга Ільків вийшла на свободу – а, точніше, з ув’язнення, – 1964 року.

Вже не Дзвінка і не Володимир, а Бойко Віра і Бойко Андрій росли у дитбудинку. Вони дуже довго не бачили мами, але від неї зрідка приходили листи. Ольга Ільків побачила своїх дітей лише через 14 років. Поки вона була в ув’язненні, померла її мама Розалія.

Після в’язниці їй було важко жити у Львові – не було прописки, не було грошей, було неможливо знайти роботу, але діти були поруч. Спочатку вона влаштувалася санітаркою, потім працювала двірничкою. Згодом змогла отримати кімнату і забрати до себе дітей.

З 1972 р. до виходу на пенсію (1976) працювала у Львівському історичному музеї. Згодом, у відділі фондів Музею народної архітектури та побуту у Львові (1977—1979), збирала старожитності на Опіллі, зокрема, Ходорівщині.

Ольга Ільків брала участь в установчих зборах КУН у Києві (1992) та ОУН в Україні (1993). У 1995—2000 роках — заступник голови Всеукраїнської ліги українських жінок, від 2003 співпрацює у Львівському обласному громадському об’єднанні «Комітет Свободи». Ольга Ільків стала учасницею наукових та виховних заходів, присвячених Визвольним змаганням українців. Вона була і залишається символом відваги. Бере активну участь у політичному житті України.

Вже під час російсько-української війни вона казала: «Ми маємо розраховувати тільки на себе, бо Європа дивиться лиш аби вберегтись від Росії. Вона не розуміє, який це підступний ворог. І диктує нам неприйнятні умови. Але це ми — європейці і маємо формувати й впливати на велику політику. Щоби так і було, мусимо обирати до влади тих, у кого справді болить душа за Україну». 

Ольга Ільків також авторка багатьох віршів. Вийшла її збірка «У тенетах двох «закриток». Частина з її поезій давно стала піснями.

Послухати «Повстанське танго» – пісню, що написали дві підпільніці – зв’язкові Шухевича. Слова Ольги Ільків, музика Марти Пашківської: https://www.youtube.com/watch?v=8DAVAl_9dEA&fbclid=IwAR2BH3TgoP0ZtDKDTCTNkdntOtpAAOOpvwbWbBUinLQiUl1V4wEIHeu6Cl8

 

Ну, а тепер повернемося у більш ранні часі підемо більш-менш за хронологією.

ЮРІЙ КОНДРАТЮК (1897-1942(?)) – справжнє ім’я Олександр Шаргей. Вчений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Автор так званої «траси Кондратюка», якою подорожували на Місяць космічні кораблі «Аполлон».

Народився в Полтаві. Мати, Людмила Львівна Шаргей (у дівоцтві баронеса Шліпенбах) — викладачка французької мови, батько, Ігнатій Бенедиктович Шаргей, — католицького віросповідання, студент Київського університету. Вихованням маленького Олександра займались його бабка Катерина Кирилівна і нерідний дід, її другий чоловік Яким Даценко – колишній земський лікар міста Зінькова, статський радник, що служив у казначействі. Він приятелював з Панасом Мирним та ВОлодимиорм Короленком.

Олександр згадував, що виховав його фактично нерідний дід. Так сталося через те, що мати хворіла й не виходила з психіатричної лікарні, а батько належав до з категорії “вічних студентів”, навчався у Німецькій імперії.

1916 року Олександр Шагрей закінчив Другу полтавську чоловічу гімназію та вступив до механічного відділення Петроградського політехнічного інституту, але майже одразу був призваний в армію і до березня 1918 року воював на турецькому фронті. Після Жовтневого перевороту був мобілізований до Білої армії, але дезертирував і оселився в містечку Сміла (тепер Черкаська область). Побоюючись репресій за своє офіцерське минуле, за допомогою своєї мачухи Олени Петрівни Карєєвої здобув документи на ім’я Юрія Васильовича Кондратюка і під цим іменем прожив до кінця життя.

Незалежно від Костянтина Ціолковського вивчав основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступеневих ракет. Першим сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали і неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв’язання цих проблем.

Багато ідей Юрія Кондратюка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на місячну поверхню) використано у практичній космонавтиці. Зокрема, результати його наукової праці «Про завоювання міжпланетних просторів» були використані при плануванні висадки американських астронавтів на Місяць (1969), на зворотному боці якого іменем Кондратюка названо кратер.

1930 року засуджений за неправдивим звинуваченням у шкідництві, працював у конструкторському бюро ОДПУ інженером-конструктором (до 1932 року);

1932–1933 — в Новосибірську працював над проектом потужної Кримської вітроелектростанції. Наступного року продовжив цю роботу в Харкові. Проект передбачав вітроелектростанцію потужністю в 12 тисяч кіловат, тоді як зарубіжні аналоги обмежувалися сотнею;

1939 року Кондратюк очолив відділ проектно-експериментальної установи вітроелектростанцій у Москві.

З початком Другої світової війни Юрій Кондратюк вступив добровольцем до народного ополчення. За однією з версій загинув 23 лютого 1942 року під містом Кіровим Калузької області і був похоронений у братській могилі. Проте є версія, що він загинув у нацистському концтаборі. Як аргумент прихильники даної версії приводили факт виявлення після війни в Пенемюнде рукописного зошиту Юрія Кондратюка з формулами і розрахунками по ракетній техніці.

Юрій Кондратюк увійшов до історії науки і техніки як автор багатьох оригінальних ідей (і не лише для космосу), реалізованих його послідовниками в практиці розвитку ракетно-космічної галузі. Зокрема, він вперше обґрунтував економічну доцільність вертикального злету ракет, створення проміжних баз під час польотів, гальмування у верхніх шарах атмосфери, використання сонячної енергії космічними апаратами тощо.

Очевидно, найбільшим його досягненням є проект розрахунків польоту людини на Місяць, який використали американці, реалізовуючи запуск астронавтів на природний супутник Землі. Наприкінці 1960-х років журнал «Лайф» познайомив читачів з деякими деталями підготовки американської програми «Аполлон». У Головному управлінні пілотованих польотів при NASA під час обговорення варіантів польоту на Місяць виникла суперечка між групою Вернера фон Брауна і групою Джона Хуболта, яка пропонувала вивести корабель на навколомісячну орбіту, потім відокремити й спустити на Місяць спеціальну кабіну. Цю ідею, з котрою пізніше погодилися всі керівники американської програми, взяли з книги Юрія Кондратюка «Завоювання міжпланетних просторів».

«Коли березневого світанку 1968 року я схвильовано спостерігав на мисі Кеннеді  за стартом ракети, що мала понести корабель „Аполлон-9“ у напрямку до Місяця, — згадував Хуболт, — я думав про українця Юрія Кондратюка, що розрахував трасу, по якій повинні були летіти троє наших астронавтів».

 

 

КАТЕРИНА ГРУШЕВСЬКА (1900-1943) — етносоціолог, фольклорист, етнограф, культуролог, перекладач. Єдина донька Михайла Грушевського.

Народилася 1900 у Львові. Хворіла на сухоти і тому вчилася вдома. Основну турботу про початкове навчання дочки взяла на себе мати — педагог, знавець багатьох іноземних мов.

Попри стан здоров’я, перенесені часті хвороби, переїзди та різні життєві перипетії Катерина Грушевська друкує перші публікації в галузі літературної критики, вступає до Київського університету (згодом в еміграції навчалася у Женевському університеті).

Заняття історією, етнографією, первісною культурою визначило профіль наукових пошуків. Ще в еміграції К.Грушевська включилась до роботи Українського соціологічного інституту (Відень). Про творчі зацікавлення вченої засвідчила її перша серйозна наукова праця «Примітивні оповідання, казки та байки Африки та Америки» (1923), де автор однією з перших звернулася до міфологічних основ фольклору, дійшла до осмислення глибин міфологічного мислення.

Із поверненням 1924 р. в Україну Грушевська працювала у створених її батьком історичних установах: Історично-філологічного відділення ВУАН та Комісії історичної пісенності Науково-дослідної кафедри ВУАН, була керівником Кабінету примітивної культури, незмінним редактором часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні».

Свідченням творчої зрілості вченої став вихід у світ збірника «З примітивної культури: Розвідки та доповіді» (1924). Ще одним здобутком К. Грушевської-вченої був її внесок у дослідження українського героїчного епосу (думи) та її носіїв (кобзарів). Саме їй належить ідея видання багатотомного корпусу дум (побачили світ два томи — 1927 і 1931 рр.).

НА початку 30-х арешти українських учених, нависла небезпека і над самим Михайлом Грушевським як «українським буржуазним істориком», над Катериною Грушевською як «представницею української буржуазної етнології та фольклористики». 1931 року Михайло Грушевський виїжджає до Москви у «почесне вигнання», а з ним поїхала й дочка Катерина. Так тривало до смерті Михайла Грушевського, коли він несподівано пішов із життя 25 листопада 1934 р. Несподіваними були й організація похорону «за рахунок держави», закріплення за родиною житлової площі (у власному ж будинку по вул. Паньківській, 9), призначення персональної пенсії сім’ї, а також академічного постачання. Грушевську згідно з рішенням Президії ВУАН запрошено в новостворену комісію «для вивчення наукової спадщини академіка Михайла Грушевського». Катерина Грушевська ще встигає підготувати до видання 10 том «Історії України-Руси», 6 том «Історії української літератури» М. Грушевського.

Та 10 липня 1938 р. органи НКВС арештували її в Києві (у час загострення легеневої хвороби), кинули до камери спочатку на вул. Інститутській, щоб там — а згодом у Лук’янівській в’язниці — пройти довгі місяці слідства і допитів.

Офіційною підставою для арешту Катерини Грушевської та її звинувачення в участі в «антирадянській українській організації» стало свідчення Костянтина Штепи (професора Київського університету, що відвідував Грушевських після 1934 р. в Києві, до того бував і в Москві, виконуючи насправді роль провокатора.

Військовий трибунал визнав Грушевську винною у сприянні антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою «встановлення фашистської диктатури». Її позбавлено волі у виправно-трудовому таборі терміном на вісім років з «поражением прав» на п’ять років та конфіскацією особистого майна.

В липні 1940 р. Грушевську відправили у Владивосток, де проводили повторне слідство, а в 1941 р. перед самою війною вона написала матері в Москву, що скоро повернеться в Київ. Проте у зв’язку з воєнними діями була відправлена на «жительство» в Уфу. За документами КДБ померла вона 30 березня 1943 р. в Темлазі, поховано її в Новосибірську.

 

ОЛЕКСІЙ КОЛОМІЄЦЬ (1919-1994) – письменник та драматург, автор дуже популярної свого часу комедії «Фараони».

Народився с. Харківці на Полтавщині. Він був шостою, найменшою дитиною в родині селянина-бідняка, в якій рано не стало батька. Навчався на робітфаку при Харківському інституті радянської торгівлі, а потім на історичному факультеті Харківського університету. Зі студентської лави пішов на фронт. Після демобілізації кілька років віддав комсомольській роботі, в 1950—1953 pp. працював відповідальним редактором газети «Молодь України», потім у журналі «Зміна». Тоді ж починає друкувати перші нариси й оповідання, що склали збірку новел «Біла криниця».

Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: в 1962 p. п’єса ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п’ятисота вистава. Герої «Фараонів» — звичайні українські колгоспники, показані у фантастичних обставинах (жінки й чоловіки міняються місцями в ієрархії професій). До цього серед наших драматургів всесоюзний успіх мав лише Олександр Корнійчук, улюбленець Сталіна…

Коломієць написав кілька десятків драматичних творів.

Створена ним 1973 року  «повість про кохання «Голубі олені», на фоні численних батальних творів прозвучала винятково ніжною ліричною нотою і в 1977 році була удостоєна Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

 

БОРИС ГІНЗБУРГ (1933-1963) — художник-графік.

Народився у Кривому Розц. навчався у Київському художньому інституті. Досить рано заявив про себе, як про повністю сформованого майстра з індивідуальною манерою.  У виставках брав участь з 1957 року — перша представлена літографія «Дніпродзержинськ. Розливка сталі», справила вплив на корифея українського мистецтва Михайла Дерегуса.

В центрі уваги художника – люди у їхній праці та повсякденних заняттях. Він майстерно передавав внутрішній індивідуальний світ і унікальні характери, звичайних, здавалося б людей.

За своє дуже коротке життя – він прожив лише 30 років, художник створив сотні гравюр та  ілюстрацій до книг.

Найбільше робот Гінзбурга можна побачити в цьому ролику: https://www.youtube.com/watch?time_continue=578&v=DYbeVrF9NSA&feature=emb_title

А ще кілька – тут:

https://artlibraryblog.wordpress.com/2014/07/18/%d0%ba%d0%be%d1%80%d0%be%d1%82%d0%ba%d0%be%d0%b3%d0%be-%d0%b6%d0%b8%d1%82%d1%82%d1%8f-%d1%8f%d1%81%d0%ba%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b8%d0%b9-%d1%81%d0%bb%d1%96%d0%b4/

 

 

СЕРГІЙ БУРЛАКОВ (1938) — поет.

Народився в с. Білогорівка на Луганщині. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету.

Після написання позитивної рецензії на роман Олеся Гончара «Собор», поета, який уже завершував кандидатську дисертацію «Майстерність поезії Максима Рильського», змусили покинути університет. Він подався у видавничу справу і впродовж десяти років завідував редакцією художньої літератури республіканського видавництва «Промінь» (м. Дніпропетровськ).

Згодом очолив Дніпропетровську обласну письменницьку організацію – одну з найбільших в Україні. Крім поезії, активно займається проблемами охорони довкілля в Західному Донбасі та на Криворіжжі.

Автор понад трьох десятків поетичних збірок.

Як на мене, в його віршах немає нічого надзвичайного. Але подібна поезія – ладно скроєна з конвенціональних цінностей, вправно зшита добротним ремісничим віршуванням та подекуди оздоблена небанальними метафорами – знаходить чимало поцінувачів.

Перевірити, чи стане воно вам до смаку можна тут: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6072

 

ІГОР ОЛЕКСАНДРОВ (1956 -2001 р.) — тележурналіст, головний редактор, телевізійний менеджер з селища Мирне Слов’янського району Донецької області. Був вбитий під час виконання професійних обов’язків.

Працював головним редактором, керівником і телеведучим місцевої телерадіокомпанії «ТОР» в місті Слов’янськ, Донецька область.

Маючи наміри зупинити критичні виступи Ігоря Александрова по телебаченню, донецькі бізнесмени при підтримці представників донецької влади і окремих судей наприкінці 90-х років розв’язали кампанію цькування журналіста. Так 27 липня 1998 р. за вироком суду м. Слов’янськ, яким було зухвало порушено Конституцію України, Александрову було заборонено займатися журналістською діяльністю впродовж 5 років і накладено штраф розміром 2500 грн. за дифамацію. Згодом цей вердикт було скасовано судом вищої інстанції.

7 липня 2001 р. в приміщенні телекомпанії «ТОР» (м. Слов’янськ) невідомі побили Александрова – бейсбольними битами розтрощили йому голову. Він помер через кілька днів в лікарні, не приходячи до тями. Перед загибеллю він готував до ефіру матеріал про зв’язки керівництва Донецької області із криміналітетом. Головою Донецької обласної державної адміністрації в той час (1997—2002) був Віктор Янукович.

 

ДАНИЛО ЯНЕВСЬКИЙ (1956) — історик, теле- та радіоведучий.

Народився в Чернівцях, закінчив Чернівецький державний університет ім. Федьковича, історичний факультет. 2008 року захистив докторську дисертацію  на тему «Політичні системи України 1917—1920 рр.: спроби творення і причини поразки».

Працював на телеканалі «1+1» (ще до того, як він перетворився на теперішнє «Г+Г») –  продюсером ранкового блоку мовлення, автором і ведучим програм «Сніданок з 1+1», «Проти ночі».

1999-200 роках – декан-організатор Депратаменту журналістики в Могилянці.

У 2004-2008 роках працює на «5 каналі» –  ведучий інформаційних програм та програми «Майдан», у часи президентства Януковича – працює в США.

2013—2014 — журналіст, ведучий Громадського телебачення. До кінця липня 2014 року був одним з членів ГО «Громадське телебачення». Добровільно покинув його після того, як його за рішенням Редакційної ради відсторонили від ведення ефірів на три місяці за те, що він перебив під час розмови дослідницю московського бюро Human Rights Watch Тетяну Локшину після того, коли не погодився з її твердженням, що конфлікт на Донбасі — внутрішній, а не спричинений втручанням Росії.

У своїй журналістській діяльності обстоює принципи історичної правди. Вважає своїм покликанням розвінчування історичних міфів.

В одній з недавніх своїх заява назвав Зеленського президентом капітуляції.

Серед його наукових і публіцистичних книг варто відзначити:

2003 — Політичні системи України 1917—1920 рр. Спроби творення і причини поразки.— Київ: Дух і літера. (Диплом «Найкраща книга року» в номінації «Минувшина»)

2005 — Хроніка «помаранчевої революції».— Харків: Фоліо.

2008 — Загублена історія втраченої держави.— Харків: Фоліо.

А також серію «Проект «Україна», в який йдеться про Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Симона Петлюру, Романа Шухевича, Ярослава Стецька та інших українських діячів.

 

ГАЛИНА ВДОВИЧЕНКО (1959)— письменниця, авторка мелодраматичних романів та дитячих книг.

У дитинстві разом з родиною часто переїжджала з місця на місце. Навчалась у школах Івано-Франківська, Надвірної, Рави-Руської, Москви, постійно бували у бабусі з дідом у містечку Отинія Коломийського району Івано-Франківської області, на батьківщині батька.

Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. Живе у Львові. До 2017 року працювала заступником головного редактора щоденної газети «Високий Замок».

Вдовиченко дебютувала у 2008 році з романом «Пів’яблука», який вийшов у видавництві «Нора-Друк» (Київ) і став лідером продажів на стенді видавництва під час роботи Львівського Форуму видавців-2008. Перший тираж книжки розійшовся протягом місяця.

Другий роман «Замок Гербуртів» отримав першу премію у номінації «романи» на конкурсі «Коронація слова — 2009», вийшов у світ під назвою «Тамдевін» у видавництві «Нора-Друк». Лише на Львівському Форумі видавців-2009 було продано 985 примірників роману «Тамдевін».

У 2010 році вийшов роман «Хто такий Ігор?» («Нора-Друк»).

На Форумі видавців-2015 «Клуб сімейного дозвілля» презентував роман Вдовиченко «Маріупольський процес» (підазголовок – «Він. Вона. Війна»). Він опинився у топ-7 у номінації «Красне письменство. Жанрова література».

“Процес читання «Маріупольського процесу» був би легким (з огляду на стиль твору), якби не серйозність явищ, про які в ньому йдеться. Тому читачам може бути важко читати цю книгу, як важко буває читати звіти з фронту: за кожним рядком: страждання. Роман цей доповнює наші знання про війну і про українців на війні й породжує знання, що страждання минуть, а українці і Україна будуть,” – написав про це журналіст Андрій Куліков.

2019 рік: у “Видавництві Старого Лева” вийшла книжка “Пів’яблука. Інші пів’яблука” – два романи в новій авторській редакції.

Офіційний сайт письменниці – www.galynawdowychenko.com

 

ТАРАС ЧУБАЙ (1970) —лідер гурту «Плач Єремії» (керівник, автор музики і текстів, вокаліст, музикант). Син поета Григорія Чубая.

За роки своєї творчої діяльності, написав понад 100 пісень та видав 11 музичних альбомів. Своєю творчістю популяризує яскраву поезію батька, а також сучасних українських авторів.

Народився у Львові, закінчив Львівську консерваторію. Ще студентом брав участь у виступах культового львівського театру-студії «Не журись!».

1990 — разом із однодумцями (передовсім бас-гітаристом Всеволодом Дячишиним) створив гурт «Плач Єремії», який за кілька років зайняв провідні позиції у хіт-парадах української музики.

Не маючи гучної слави естрадних співаків, Тарас Чубай є однією з найпомітніших фігур української рок-музики. Його творчість відрізняється глибинним патріотизмом.

Сторінка в ФБ: Тарас Чубай

Моя улюблена пісня Тараса Чубая на вірші Андруховича: https://www.youtube.com/watch?v=fgx5iQBbIWk

А ще дуже раджу результат співпраці Тараса Чубая та гурту Kozak System – альбом «Пісні самонаведення» :   https://www.youtube.com/watch?v=fgx5iQBbIWk

 

ТАРАС ТОПОЛЯ (1987) — соліст популярного гурту «Антитіла»,cпівзасновник БФ «Вільні ЮА»,.

Народився і виріс у Києві. З 6 років почав займатися музикою, співав в хорі при чоловічій хоровій капеллі імені Ревуцького. У старших класах школи створив гурт, який пізніше переформатували й назвали «Антитіла».

Навчався в Академії МВСУ, отримав вищу юридичну освіту. Під час навчання в академії, він та «Антитіла» взяли участь у телепроєкті «Шанс». Тоді гурт не переміг, але Кузьма Скрябін сказав: «Якщо цих хлопців випустити на сцену, то багато хто піде на пенсію».

2017 року гурт «Антитіла» відіграв масштабний тур «Сонце». Тур охопив близько 50 міст України, одне в Білорусі, сім міст в Америці та одне в Канаді. В Україні це були не лише обласні центри, а й багато районних центрів. В результаті «Антитіла» потрапили до Національного реєстру рекордів України, установивши досягнення в категорії «Найбільша кількість міст, у яких відбулися концерти музичного колективу в рамках одного туру».

2014 року з друзями розпочав волонтерську діяльність, заснував благодійний Фонд «Вільні ЮА», який спрямовує кошти на закупівлю медикаментів та засобів захисту для українських військових, а також на допомогу населенню.

Приклад творчості: https://www.youtube.com/watch?v=0kExxJnXbQE

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі зі збройною навалою «руского міра». І почнемо з уродженців  Донбасу, які самовіддано захищали свій рідний край від російських окупантів – навіть попри те, що для цього доводилося розірвати стосунки з найближчими людьми…

 

СЕРГІЙ ГУБАНОВ (1975-2020) — командир батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУНП в Луганській області, полковник поліції.

Народився у м. Стаханов на Луганзині. Закінчив Донецький інститут внутрішніх справ та Національну академію внутрішніх справ. Мешкав у Сєверодонецьку. Проходив строкову службу в 95 ОАеМБр.

З 1995 пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановського міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління, на початок 2014 року — начальник Ленінського райвідділу міліції м. Луганська.

Був захоплений у полон бойовиками разом з іншими офіцерами міліції. Після визволення брав участь у звільненні Сєвєродонецька, Лисичанська та Рубіжного від незаконних збройних формувань.

Його батьки в Луганську відмовились від сина за проукраїнську позицію.

На посаді комбата — з 6 листопада 2015. БПСПОП «Луганськ-1» патрулював територію, прилеглу до лінії розмежування, вів антидиверсійну діяльність.

“Він був унікальний командир. Поліцейське патрулювання “нульовки” Луганщини, здійснював його батальон “Луганськ-1”. Тому лінія фронту на Луганщині в кілька разів впорядкованіша, надійніша, і не така дірява, ніж на Донеччині. Останній рік “Луганськ 1” мав обов`язки патрулювати і так звані “зони розведення” в Станиці-Луганській та Золотому, тому це тільки завдяки професіоналізму Сергія та його команди ” розмив лінії фронту не став катастрофою. Тому розумієте, як за ним полювали вороги, він у них був кісткою в горлі”, – розповідала про нього Тетяна Чорновол.

Губанов отримав смертельні поранення під час виконання службових обов’язків 20 травня в районі села Трьохізбенка Новоайдарського району. Ще троє бійців отримали тяжкі поранення.

Прощання із загиблим полковником Губановим відбулося 22 травня 2020 року в Сєвєродонецьку.

 

МИКОЛА НІКОЛЕНКО (1986-2014)— старшина, Державна прикордонна служба України.

Народився в селі Білоярівка на Донеччині – неподалік від кордону з РФ.

Інспектор прикордонної служби групи інспекторів прикордонної служби, місце дислокації Василівка відділу прикордонної служби «Амвросіївка» Донецького прикордонного загону.

Загинув 23 серпня 2014 року під час бойового зіткнення підрозділів ЗСУ, територіальної оборони та ДПСУ з озброєними особами поблизу Лисичого Амвросіївського району Донеччини. Тоді захисники України знищили вантажний автомобіль КамАЗ з терористами та 2 КамАЗи зі зброєю й боєприпасами, які рухалися колоною у супроводі двох БТРів з боку Російської Федерації до воюючих бойовиків.

 

БОРИС СТЕПАНЧЕНКО (1984-2019) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Самійлівка (Олександрівський район, Донецька область). У Самійлівці закінчив середню школу; там прожив усе життя. Працював водієм у ДТЕК «Добропіллявугілля» на шахті «Новодонецькій».

30 липня 2018 року вступив на військову службу за трирічним контрактом; солдат, сапер 1-го відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону 54-ї бригади. 10 листопада потрапив у зону боїв.

27 травня 2019-го військовики 54-ї бригади запустили безпілотник, терористи його збили. Саперна група вирушила на пошуки та під час перевірки мінно-вибухових загороджень батальйонного району оборони в районі міста Попасна зіткнулась з ДРГ. В ході бою Борис Степанченко зник, ворог втратив убитими 2 та відступив під прикриттям вогню з мінометів калібру 120 мм. Куля влучила Борису в печінку. Безпілотники допомогли відшукати тіло в «сірій зоні» на мінному полі. Передача тіла відбулася 31 травня 2019 року.

Без Бориса лишилися батьки, сестра, дружина і двоє дітей.

 

АНДРІЙ КЛОЧКО (1982-2014) — десантник, миротворець, капітан ЗСУ.

Народився в селі Руська Лозова на Харківщині, у родині лікарів. У 4-річному віці втратив батька, а у 20 років — матір, тож всього у своєму житті добивався сам. 2004 успішно закінчив Харківський військовий університет за спеціальністю «зенітні ракетно-артилерійські та зенітні артилерійські системи і комплекси ближньої дії».

За розподілом розпочав військову службу в 17-й окремій гвардійській танковій бригаді м. Кривий Ріг. Але молодий офіцер мріяв стати десантником, і вже за два місяці перевівся до 25-ї окремої Дніпропетровської повітрянодесантної бригади ВДВ, військова частина А1126, смт Гвардійське.

У 2008 брав участь в миротворчій операції у Косово. З 2011 військова кар’єра молодого офіцера стрімко йшла вгору. У 29 років вже був капітаном, командиром 1-ї батареї зенітно-ракетного дивізіону.

На початок російської збройної агресії проти України служив на посаді начальника штабу — першого заступника командира зенітного ракетно-артилерійського дивізіону (ЗРАДн). З весни 2014 виконував завдання в АТО.

4 червня 2014 року від незаконних збройних формувань було визволено місто Лиман (на той час — Красний Лиман), яке стало плацдармом для очищення від терористів всього району.

19 червня почалась військова операція, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків в районі смт Ямпіль та звільнення населених пунктів. З Красного Лиману вирушили підрозділи десантників, яким було поставлене завдання взяти штурмом укріплений блокпост «Марс» російсько-терористичних угруповань, провести «зачистку» в передмісті Ямполя, захопити та утримувати ключові точки, зокрема міст через Сіверський Донець. Зі сторони Торського у бік Ямполя двома бронегрупами виїхали бійці 24-ї механізованої бригади, які зайшли в тил бойовикам на блокпосту «Марс» і провели розвідку боєм у напрямку села Закітне. На світанку сили зведеного штурмового загону десантників вийшли виконувати завдання за підтримки артилерії. Перший штурм був невдалим, — десантники потрапили у засідку. Було підірвано на керованому фугасі машину управління «Реостат», командир батареї дістав поранення, двоє бійців загинули.

У підбитому з гранатомету КамАЗі зенітників загинув начштабу дивізіону Андрій Клочко і ще один десантник. Після півторагодинного бою довелось відступити. На допомогу вилетіла пара Су-25. Перегрупувавшись, поповнивши боєкомплект, десантники знову пішли на штурм. Всі офіцери йшли попереду як приклад для підлеглих. Спільними зусиллями, блокпост був взятий.

У бою загинули шість бійців 25-ї бригади, а також двоє десантників 95-ї бригади. Біля Закотного 24-та мехбригада втратила загиблими шістьох бійців розвідроти і командира 1-го батальйону.

 

Звільнення населених пунктів Лиманського району і взяття під контроль мосту дозволило перекрити останній шлях постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна у Слов’янськ.

Офіцера поховали на кладовищі рідного села Руська Лозова. Залишилась дружина.

 

ІГОР УДОВИЦЬКИЙ (1973-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в Дніпродзержинську (зараз – Кам’янське) на Дніпропетровщині.

Працював у ПАТ «Дніпровагонмаш». Призваний за мобілізацією 16 травня 2014-го, головний сержант взводу, командир розвідувального відділення 39-го батальйону територіальної оборони «Дніпро-2».

10 грудня 2014-го до військових на блокпосту звернулися люди у формі працівників Луганського енергетичного об’єднання та попросили допомоги в ремонті ЛЕП. Військовики, не перевіривши документи, поїхали допомагати. Поблизу села Кряківка автомобіль було розстріляно терористами із засідки, тоді ж загинув сержант Володимир Коновалов, ще один вояк був поранений.

Без Ігоря лишились дружина Наталія і донька.

 

ІЛЛЯ ПИСЬМЕННИЙ (1980-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг. Здобув вищу освіту на Криворізькому металургійному факультеті Національної металургійної академії України. Протягом 1999—2001 років пройшов строкову службу, був сапер інженерно-саперних спеціалістів залізничних військ. Займався спортом. Останні 7 років працював покрівельником у ТОВ «Ремтекс».

Мобілізований 4 липня 2014 року, з 5 серпня перебував у зоні АТО. Снайпер штурмової групи стрілецької роти 42-го батальйону територіальної оборони ЗС України Кіровоградської області «Рух Опору», псевдо «Поет».

28 серпня 2-14 року військовики рухалися на вантажівці «Урал» та потрапили у засідку терористів між Новокатеринівкою та Ленінським; у бою загинули сержант 42-го БТРО Юрій Кириєнко, солдати Дмитро Ільгільдінов, Анатолій Лифар, Ілля Письменний, дещо віддаленіше — Євген Мельничук, Володимир Татомир, Максим Харченко.

Без Іллі залишилися батьки.

 

ЮРІЙ МАКАРЧУК (1992-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в родині військовика, жив у смт Ємільчине на Житомирщині . Після строкової служби в працював на різних роботах. Мобілізований 19 березня 2014 року, на початку серпня був направлений до зони АТО. Сержант, стрілець комендантського взводу, 30-а ОМБр.

Загинув під час боїв біля кордону, на дорозі поблизу села Маринівка Шахтарського району Донецької області. В післяобідню пору військова колона, вантажівка «Урал» і БРДМ, вирушили з села Степанівка до Маринівки для облаштування блокпосту, і вже під Маринівкою потрапили під обстріл російських збройних формувань. Юрій перебував у БРДМ, загинув на місці під час обстрілу. Упізнаний за експертизою ДНК.

Залишилися батьки, старший брат молодша сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада