Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
23.03.2021

21 березня. Цей день виявився багатим на дні народження гідних згадки людей. Традиційно почнемо огляд з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні

Далі в огляді:  Один з днів, багатих на дні народження гідних згадки людей:

  • видатний живописець, неперевершений майстер жанрової картини, що створив десятки полотен, цінних не тільки своїми художніми властивостями, а й тим, що вони є відображенням життя українців – з його святами, трагедіями, радощами і буднями.
  • археолог, засновник Херсонського археологічного музею;
  • архітектор, який доклався до створення створення історичного центру Кропівницького (тоді – м. Елісаветград);
  • іще один видатний художник, але вже совєтських часів: родоначальник жанру індустріального пейзажу в українському мистецтві, знаний майстер психологічного портрету, тонкий пейзажний лірик, який примудрявся в своїх роботах дотримувати імпресіоністського змісту при наслідуванні;
  • репресована совєтами сестра Лесі України;
  • письменник, автор популярних історичних романів;
  • дитяча письменниця, авторка десятків книжок для дітей;
  • видатний сучасний театральний режисер, який керував Молодим театром та театром ім. Франка.

Пом’янемо також народжених 21 березня Захисників України, серед яких – двоє уродженців Донбасу. Акцентую на цьому факті не тому, що вони чимось кращі за інших, а тому, що певні політичні сили намагаються прищепити українському суспільству думку, що на Донбасі, і загалом на Сході – суцільна вата, прихильникі «русского міра» або байдужі аполітичні обивателі. Тож, не зайве буде звернути увагу на захисників України самі з цих регіонів.


Починаємо.

за традицією з Героя Небесної Сотні.

ВАСИЛЬ ШЕРЕМЕТ (1949-2014) — учасник, захисник Євромайдану.

Народився в селищі Ланчин Івано-Франківської області у багатодітній родині. Виростав разом з шістьма сестрами і двома братами. Шереметів життя не балувало, адже батька сімейства, уродженця Одещини, свого часу «розкуркулили», а прадіда розстріляли. Виростали діти на розповідях про радянських «визволителів», війну, УПА. І хоча батько працював столяром, дітям часто бракувало елементарного.

«У нас не було грошей на їжу. По черзі доводилося ходити до школи, бо взуття на всіх не вистачало», – розповідає сестра Василя – Галина.

Закінчивши 8 класів, у 15 років Василь поїхав на Харківщину, а згодом у 16-річному віці – на Урал, заробляти копійку для своєї великої сім’ї. Повернувшись до рідного села, юнак пробув вдома недовго – прийшов час іти до війська.

Після служби Василь одружився з дівчиною з сусіднього села – Марією. У подружжя народився первісток, якого на честь батька назвали Васильком. Здавалося, щастю не було меж, адже за ним прийшли на світ ще двоє синів Миколка і Михайлик. Щоб прогодувати сім’ю, чоловік брався за будь-яку роботу, їздив на заробітки за кордон.

Утім, склалося так, що згодом чоловік одружився вдруге. Переїхав до міста Березань, що під Києвом, де власними силами звів будинок. Там і прожив більшість свого життя. У другому шлюбі народився ще один син – Олександр.

Перед виходом на пенсію чоловік працював у пекарні, а також охоронцем на будівництві. Останній час часто навідувався до церкви. Після його смерті сестра знайшла образи Ісуса Христа і Матері Божої у його паспорті і трудовій книжці.

«За все своє життя Василь натерпівся різних бід. Але він ніколи не скаржився. У Василя був сумний та вдумливий погляд. Він старався не показувати, як йому бувало тяжко. Я не була здивована, що Василь, попри свій вік, поїхав на Майдан. Він завжди казав: „Тільки Україною ми живемо“. Так вийшло, що за неї він і помер», — пригадує сестра Галина.

На Майдані пробув три місяці. Під час сутичок з беркутівцями Василь отримав важкі поранення. Довго боровся зі смертю у столичному шпиталі. Проте 9 березня несумісні з життям травми, а також переохолодження не дали жодного шансу вхопитися за життя. Василь покинув 93-літню матір, чотирьох синів та трьох онуків…

 

Далі підемо за хронологією і тут на нас чекає зустріч з прекрасним художником. В моєму особистому рейтингу художників всіх часів і народів він безперечно входить в першу десятку.

 

МИКОЛА ПИМОНЕНКО (1862-1912) – художник, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.

Народився у Києві в родині майстра іконопису. Навчався у Київській рисувальній школі. Учень відомих українських художників М. Мурашка, Й. Будкевича, Х. Платонова. З 1882 навчався в Петербурзькій академії мистецтв, яку через хворобу легень та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії мистецтв.

Повернувшись до Києва, викладав у Рисувальній школі Миколи Мурашка. Після її закриття в 1901 обійняв посаду штатного викладача малювання Київського політехнічного інституту, на якій пропрацював до останніх днів життя. Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був.

Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніко­ли не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні любили й поважали Пимоненка, часто при­ходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями. З 1900-о по 1912-й рік Пимоненко, крім того, викладав рисунок у Київському політехнічному інституті.

У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня.

У 1904 Рада Імператорської Академії мистецтв «за известность на художественном поприще» присвоїла йому звання академіка живопису.

Малярська спадщина Пимоненка налічує понад 1000 робіт, серед яких кілька сотень закінчених живописних полотен, здебільшого присвячених життю українського села. В них відображено і буденні турботи та важка праця, і святковї звичаї, і кумедні сценки, і темний бік сільської реальності – побиття «відьми» натовпом («Жертва фанатизму»).

Митець подеколи дещо романтизував народне життя, але ніколи не прикрашав і не схематизував його. Він був надзвичайно уважним до повсякдення українців, до усіх деталей, тому  його роботи, крім величезної художньої цінності, представляють інтерес і як етнографічне джерело.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер’єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.

Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.

Загалом, Пимоненко інколи повторювався у власних сюжетах, звертаючись до однієї і тієї ж теми декілька разів, тому дуже схожі за сюжетом і композицією картини можна побачити у різних музеях.

Твори Пимоненка можна побачити тут: http://ua.reactor.cc/post/4026255

 

ВІКТОР ГОШКЕВИЧ (1860-1928) — археолог, публіцист, засновник та перший директор Археологічного Музею у Херсоні.

Народився в Києві, в родині викладача духовної семінарії. Фахову освіту здобув на історичному відділенні історико-філологічного факультету Київського університету, де вивчав археологію під керівництвом Володимира Антоновича (про нього більше в огляді за 30 січня). Майбутній археолог одночасно працював в астрономічній обсерваторії та кореспондентом кількох київських газет.

У 1880-ті роки Гошкевич набув досвіду створення музеїв. Він був співзасновником та творцем «Музею Церковно-Археологічного товариства» у Києво-Печерській Лаврі. Поступово його все більше почала цікавити археологія Південної України з її яскравими та скіфськими старожитностями.

З 1890 року Гошкевич обіймав посаду секретаря Херсонського губернського статистичного комітету. Серед статистичних праць вченого особливої уваги заслуговує «Список населенных мест Херсонской губернии и статистические данные о каждом поселении» (1896).

Найбільша заслуга Гошкевича в його невтомній роботі на археологічній та історичній ниві. Він провів величезну кількість досліджень по вивченню давньої історії Південної України та історії запорізького козацтва.

У 1890 році ним започатковано прообраз першого херсонського музею. Спочатку це була музейна колекція при статистичному комітеті, яка пізніше переросла у справжній «Музей історії та старожитностей», один з найкращих серед губернських музеїв тодішньої імперії. Відкриття музею відбулось 1 жовтня 1911 року в окремому будинку.

У 1917–1920 роках дослідник збирав матеріали цієї доби — газети, плакати, листівки різних партій, фотографії, зразки зброї, картини, інвентар дореволюційної в’язниці.

Помер Гошкевич в Херсоні, де й був похований на міському цвинтарі. Зараз могила знаходиться на території Херсонського обласного краєзнавчого музею.

Державний і політичний діяч доби визвольних змагань Володимир Кедровський у спогадах про Гошкевича зазначає, що той поважав українські традиції та звичаї, щиро підтримував ідею української державності. Віктор Іванович часто казав, — писав Кедровський, що патріотом може бути лише та людина, яка знає історію свого народу і плекає його найкращі традиції. Тому, пояснюючи якийсь музейний експонат, він нав’язував його до побуту і звичаїв українського народу, до української старовини.

 

ЯКІВ ПАУЧЕНКО (1866-1914) — архітектор, автор проектів багатьох будівель у Єлісаветграді (нині – Кропивницький).

Яків Паученко — рідний дядько знаного художника-авангардиста Олександра Осмьоркіна.

Паученко народився в місті Єлисаветграді (нині – Кропивницький) Навчався в рисувальних класах П. О. Крестоносцева при Єлисаветградському земському реальному училищі, продовжив митецьку освіту в Училищі живопису, скульптури і архітектури Московського Художнього Товариства. Після навчання повернувся на батьківщину. Митець володів іконописною, іконостасною та позолотною майстернею, успадкованою від батька. Однак головним заняттям Паученка стала архітектурна творчість у рідному місті.

Йому судилося стати одним з тих зодчих, які створили неповторний модерновий архітектурний ансамбль історичного центру міста Єлисаветграда. За його проектами було збудовано понад 20 споруд.

Яків Паученко робив все, аби привнести в провінційне місто дух культури і мистецтва, а опорою цієї діяльності завжди був його власний будинок (нині — Художньо-меморіальний музей О.О. Осмьоркіна), збудований ним за власним проектом 1899 року. Ця споруда стала своєрідною візитною карткою архітектора.

 

ОЛЕКСІЙ ШОВКУНЕНКО(1884-1974) – художник, основоположник жанру індустріального пейзажу в українському мистецтві, майстер портрету.

Народився 1884 року в сім’ї херсонського робітника. Початкову художню підготовку здобув у Одеському художньому училищі під керівництвом відомих живописців-реалістів К. Костанді та Г. Ладиженського. Вже у той період він експонує свої роботи на ви­ставках Товариства південноросійських художників.

1908 року художник закінчує училище і наступного року вступає до Петербурзької Академії мистецтв. У студентські роки Шовкуненко виконує такі правдиві, виразні, яскраві за психологічною характеристикою портрети, а також серію реалістичних пейзажів Одеського суднобудівного заводу.

У цей період улюбленим матеріалом митця стає акварель, і в цій техніці він домігся блискучих результатів. Поетична піднесеність, соковитість, яскравість живопису, життєвість образів характери­зують твори Шовкуненка періоду 1920-30-х років. Експоновані на першій Всеукраїнській виставці 1927 року акварелі “Катери на стапелях”, “Будують баржу”, “Новий пором” та інші принесли автору широке визнання художньої громадськості.

Протягом кількох років (1930—1933) Шовкуненко працює на Дніпробуді. Будівництву цієї величної споруди присвячена велика серія його акварелей. Значне місце в творчості Шовкуненка посідають також акварелі, виконані на Донбасі.

Як і абсолютна більшість митців того часу, Шовкуненко оминув трагічні теми реального життя: Голодомор, колективізацію, репресії… Що, власне засадничо і відрізняло соцреалізм від справжнього реалізму. Втім, справжній талант дозволив йому створювати вартісні творі навіть в рамках соцреалізму.

1937 року на Міжнародній виставці в Парижі Шовкуненко здобув золоту медаль як найкращий аквареліст. А 1958-го у Брюсселі «сріблом» відзначили акварельні та графічні роботи, присвячені будівництву Дніпровської ГЕС. Власне, ця серія — «Дніпробуд» — започаткувала напрям індустріального пейзажу у творчості Шовкуненка і в українському мистецтві загалом.

Але найбільших успіхів домігся майстер у галузі портретного живопису. У роки Другої Світової війни він пише портрети героїв, письменників, поетів, художників, артистів, вчених. Тоді були виконані чудові портрети П. Тичини, архітектора В. Заболотного, академіків О. Палладіна, О. Богомольця, Б. Чернишова… Ці твори відзначаються глибоко індивідуальною характеристикою портретованих і віртуозною майстерністю виконання. Художник знаходить для кожного портрета оригінальну композицію, відповідну характеристиці персонажа, а також своєрідний технічний прийом

У післявоєнні роки художник продовжує працювати над портретами своїх сучасників. Він пише портрети скульптора М. Лисенка, артистки М. Литвиненко-Вольгемут та ігших. У них автор виступає оригінальним художником із своєрідним, глибоко індивідуальним почерком.

Мистецтвознавці зазначають, що в темпераментних пейзажах і натюрмортах найяскравіше втілилося імпресіоністичне начало творчості художника.

Окрім напруженої творчої роботи, Олексій Шовкуненко багато часу віддавав педагогічній діяльності. Ім’ям митця названо Херсонський художній музей.

Дивитися твори Шовкуненка: http://mycity.kherson.ua/gallery/thumbnails.php?album=120&page=1

 

Якщо Лесю Українку совєти визнавали і прославляли (бо «вчасно» померла, і тому з неї можна було ліпити потрібний образ), то її рідних репресивна машина не оминула. Ледь не посадили її стару  матір – Олену Пчілку. Про долю чоловіка Лесі – Климента Квітки дивіться в огляді за 4 лютого. А зараз ми згадаємо народжену 21 березня молодшу сестру поетки.

 

ІЗИДОРА КОСАЧ-БОРИСОВА (1888-1980) — мемуаристка, викладачка, перекладачка, діячка культури, агрономка за фахом. Почесна членкиня Союзу Українок Америки.

Наймолодша рідна сестра Лесі Українки, Михайла Косача, Ольги Косач-Кривинюк, Оксани Косач-Шимановської, Миколи Косача.

Народилася в селі Колодяжне на Волині. Після закінчення гімназії в Києві навчалася на Жіночих сільськогосподарських курсах ім. Стебута у Петербурзі, перевелася на агрономічний відділ сільськогосподарського факультету Київського політехнічного інституту, який почав приймати жінок (була однією з шістнадцяти перших студенток), і закінчила його у січні 1911 р., здобувши фах агронома.

З 1911 р. працювала на дослідній станції виноградарства і виноробства Кишиневі, а з 1913 р. переїхала до чоловіка в Кам’янець-Подільський – 1912 року Ізидора обвінчалась із земьским агрономом Юрієм Борисовим.

До 1925 р. з родиною, матір’ю та родиною сестри Ольги Косач-Кривинюк мешкає у Могилеві-Подільському.

З 1925 р. мешкала в Києві, працювала агрономом на Київщині, викладала в у вишах. Наприкінці 1920-х років співпрацювала з Державним видавництвом України (ДВУ), перекладаючи з французької Е. Золя.

1929 року уповноважений Державного політичного управління УСРР Гніздовський здійснив трус у київському помешканні сестер Ольги та Ізидори Косач, які мешкали разом з матір’ю. Було конфісковано листування Косачів і ледве не заарештовано немічну 80-літню Олену Пчілку у справі приналежності її до «контрреволюційної» організації «СВУ».

1930 — вислано до Вологодської області чоловіка Ізидори, який повернувся до Києва у жовтні 1933.

У роки сталінського терору Ізидору Косач-Борисову було репресовано: у вересні 1937 — заарештовано й ув’язнено в Лук’янівській тюрмі за участь у контрреволюційному націоналістичному угрупуванні та контрреволюційній діяльності, а також за зв’язки з родичами за кордоном. Ізидора відмовлялася визнавати себе винною, проте не спростовувала наявність родичів за кордоном (з 1913 р. старша сестра Оксана мешкала в Празі).

1937 року «трійка» винесла рішення, в якому І. Косач звинувачувалась у тому, що вела серед студентів Київського сільгоспінституту «контрреволюційну націоналістичну діяльність, поширюючи провокаційні чутки», Ізидору Петрівну засуджено на 8 років виправно-трудових таборів і вислано відбувати покарання на лісоповалі до Онезьких таборів «Онеглаг». 1 березня 1938 р. вдруге було заарештовано органами НКВС УРСР і засуджено на 5 років виправно-трудових таборів, де він згодом і загинув.

У листопаді 1939 р. після багаторазових клопотань самої Ізидори, сестри Ольги й дочки Ольги (Олесі) Сергіїв та перегляду справи напередодні святкування 70-річчя від дня народження Лесі Українки Ізидору Косач-Борисову звільнили. Повернувшись до Києва на початку 1940 р. її разом з Ольгою Косач-Кривинюк влада залучила до проведення заходів, присвячених 70-річчю від дня народження їхньої видатної сестри. До 1941 року Косач-Борисова працювала у Другому Медичному інституті на кафедрі гістології.

У роки Другої світової війни перебувала в окупованому німцями Києві, працювала в органах місцевого самоврядування та тресті «Цукорцентраль». Була обрана до складу заснованої Олесем  Ольжичем та іншими націоналістами Української національної ради (котра мала стати ядром майбутньої самостійної України). Мала зв’язки з підпіллям ОУН(м), і потрапила через це до гестапівської в’язниці разом з іншими оунівцями. Але їй поталанило звільнитися з ув’язнення.

Восени 1943 року разом із дочкою Ольгою (Олесею) та онуками Михайлом та Ольгою, не бачачи перспектив життя в тоталітарній системі, покинула Україну. «Хто мав 24 роки „райського життя“, — писала Ізидора Петрівна, вириваючись з більшовицької неволі, — хочеться лише, щоб всі близькі, дорогі люде вижили, щоб жити разом і щоб ніхто не займав».

Біженці затрималися у Львові до весни 1944 р. Далі Ізидора з родиною та з іншими втікачами виїхала на Захід через Краків потягом, який організував Український центральний комітет у Берліні. У Німеччині перебувала в таборі для переміщених осіб.

У грудні 1949 прибула з родиною до США, оселилася у містечку Нью-Маркет (штат Нью-Джерсі). Працювала помивачкою посуду, вишивала для крамнички Союзу Українок Америки. Написала спогади про Олену Пчілку, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Колодяжне та Зелений Гай. Опублікувала в журналі «Наше життя», спогади про своє перебування на каторзі.

Померла 12 квітня 1980 у містечку Піскатавей, штат Нью-Джерсі. Похована на українському цвинтарі св. Андрія в Савт-Бавнд-Бруку.

16 січня 1989 року Наказом Президії Верховної Ради СРСР Ізидора Петрівна Косач-Борисова була посмертно реабілітована. Її дочка Ольга Сергіїв у 1989—1991 рр. передала родинний архів в Україну.

Передача про Ізидору і родину Косачів, дещо затягнута, але варта перегляду: https://www.youtube.com/watch?v=RKcXbseoPto

 

Цього письменника складно назвати видатним. Новаторством він не вирізнявся, творив цілком в дусі свого часу, але робив це на пристойному професійноу рівні, в крайнощі оспівування режиму не кидався, тому мав і досі має своїх досить численних читачів.

ЮРІЙ МУШКЕТИК (1929-2019) — письменник

Народився в селі Вертіївка (нині – Чернігівська область) в сім’ї сільських активістів. У 1948—1953 навчався на філологічному факультеті Київського університету. Навчався в аспірантурі при кафедрі української літератури. З 1956 року працював заступником редактора та головним редактором журналу «Дніпро».

У 1986—2001 роках — голова Національної Спілки письменників України.

1954 року — у видавництві «Радянський письменник» вийшла повість «Семен Палій». У трактуванні історичних подій письменник був змушений дотримуватися офіційної точки зору. 1957 року — роман «Гайдамаки», який, порівняно з попереднім твором, відзначається ширшим епічним розмахом у відтворенні історичної доби. Розповідаючи про певну історичну подію, автор намагається розкрити її через долі героїв. 1959—1960 роки — дилогія про Другу світову війну «Вогні серед ночі» та «Чорний хліб». Герой дилогії — хлопчина-підліток, при створенні образу якого автор використав події із власного життя.

Початок 1960-х років був для Мушкетика дуже плідним. Письменник змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, і захопився дослідженням внутрішнього світу людини. 1962 року — роман «Серце і камінь». Головний герой роману Федір Кущ — інженер-атомщик. Втративши здоров’я і перетворившись на інваліда, він зневірився в усьому і вирішив повернутися до рідного села, щоб доживати там до пенсії. Та саме у вирі життя на селі Кущ збагнув, що не може знаходитись осторонь.

1970-ті роки — Мушкетик пише романи та повісті на сучасну та історичну тематику: перша редакція роману «Яса», воєнний роман «Жорстоке милосердя», повість «Старий у задумі», фантастична повість «З’їж серце лева», роман «Біла тінь», повість «Біль», романи «Суд над Сенекою», «Позиція».

1984—1985 роки — поява другої редакції роману «Яса», який являє собою історично-пригодницьку епопею козацької доби. В цей час написано і роман «Рубіж», де зображено моральне протиборство представників молодшого і старшого поколінь.

1989 рік — вийшла друком повість «Літній лебідь на зимовому березі», побудована на табірно-колимському матеріалі.

1990 рік — створено оповідання «Суд». У невеликому за обсягом оповіданні відображено суспільні явища, характерні для Радянського союзу часів сталінського та брежнєвського режимів.

За часів незалежності продовжував писати пригодницькі романи, а також звертається до тем, які свого часу були небезпечними – зокрема – шістдесятників, «відлиги» та нової хвилі репресій і зросійщення. Цій темі присвячена повість “Оглянься – за тобою погоня!”

Інтерв’ю з Мушкетиком (заголовок там дурнуватий, на потребу широкої публіки, а зміст вартий уваги. Наприклад, письменник згадує, як працювала совєтська цензура: коли колега Мушкетика по перу написав в романі, що петлюрівський  офіцер врятував дівчину, цензура поміняла слово «рятує» на «ґвалтує») : https://dt.ua/interview/yuriy-mushketik-chomu-b-v-ukrayini-ne-priynyati-zakon-pro-podatok-na-bagatih-313077_.html

Ще одне інтерв’ю: http://www.dua.com.ua/culture/vitalnya/item/2797-yurij-mushketik-mnoyu-rukhayut-podiv-i-zhaga-poshuku.html

 

ЛЕСЯ ВОРОНИНА (1955) — дитяча письменниця, перекладачка, журналістка.

Народилася у Києві, зачоно закінчила філологічний факультет Київського університету.

За роки навчання встигла попрацювати кур’єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові та на багатьох інших роботах. Мандрувала Україною автостопом та Польщею на байдарках.

З 1987 до 1991 року — редактор відділу літератури та мистецтва журналу «Україна».

З 1991 року працює у дитячому журналі «Соняшник». З 1997 року паралельно з роботою в журналі «Соняшник» працювала коментатором у Національній радіокомпанії України. Автор і ведуча культурологічних програм

На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».

Леся Воронина написала десятки казок, повістей і оповідань для дітей. Стала переможцем у номінації “Дитяча книга року ВВС 2012” з книгою “Таємне Товариство Боягузів та Брехунів”

Про Лесю Воронину та її книжки: оhttps://odb.km.ua/?dep=1&dep_up=430&dep_cur=904

 

СТАНІСЛАВ МОЙСЕЄВ (1959) – театральний режисер, екс- художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, доцент кафедри акторського мистецтва  Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

В творчому доробку Станіслава Мойсеєва більше п’ятдесяти вистав, поставлених в різних театрах України та за кордоном.

Станіслав Мойсеєв народився в акторській родині (мати — Воробйова Євгенія Василівна — актриса, народна артистка УРСР, вітчим — Крутюк В’ячеслав Миколайович, засл. артист України). Вперше вийшов на сцену коли йому виповнилося чотири роки, однак, батьки не хотіли, щоб син пов’язав життя з акторською професією. 1981 року С. Мойсеєв закінчив об’єднаний акторсько-режисерський курс Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого .

Професійну діяльність Мойсеєв розпочав 1981 року у Сумському драматичному театрі ім. Щепкіна, де працював режисером постановником. Вже з перших своїх робіт («Дві стріли» О. Володіна, «Наталка Полтавка» І. Котляревського) заявив про себе як перспективний митець із оригінальним баченням світу.

З 1988 року Мойсеєва очолив Закарпатський обласний музично-драматичний театр (м. Ужгород).

У 1990—1996 роках триває «вільний» період творчості – режисер ставить спектаклі у різних театрах України.

У Києві Мойсеєв здійснює  постановки як запрошений режисер на сценах Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, у Київському російському театрі ім. Лесі Українки, у Київському театрі юного глядача, у театрі «Браво». Працює також в театрах Мукачева, Одеси та Донецька.

1996  року Станіслав Мойсеєв очолив Київський академічний Молодий театр. Перша постановка «Дон Жуан» удостоєна премії «Київська пектораль» у трьох номінаціях, неодноразово представляла українське сценічне мистецтво на престижних театральних фестивалях.

Мойсеєв активно ставить класичну драматургію, експериментуючи з відомими текстами, перетворюючи їх на цілком сучасні вистави. Так сталося з виставою «РехуВілійЗор» за п’єсами М. Гоголя та М. Куліша.

З приходом нового керівника театр реформується, оновлюється репертуар, вистави починають ставити запрошені українські та закордонні режисери.

Мойсеєв налагоджує зв’язки з театрами сусідніх країн (прикладом творчої колобарацій є спільний україно-німецько-італійський проект на базі Дюссельдорфського театру — вистава «Нелегал Орфейський», в якій брали участь троє акторів Молодого театру).

Театр бере активну участь у фестивалях в Україні і за кордоном. Всі ці заходи направлено на реалізацію головного завдання — інтеграцію українського театру в європейський культурний простір.

Мойсеєв розпочинає співпрацю з Юрієм Андруховичем, результатом якої стає вистава «Московіада». На сцені театру проходить «Краківський салон поезії у Києві», свої творчі вечори проводить літературна група Бу-Ба-Бу,  2011 року Мойсеєв ініціює створення міжнародного фестивалю «Дім Химер».

У 2012 році Мойсеєва було призначено художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, де він працював до 2017 року.

Тут він зокрема поставив:

  • 2014 — «Така її доля…» інсценізація С. Мойсеєва за поезією Т. Шевченка
  • 2015 — «Ерік XIV» Августа Стріндберга
  • 2016 — «Зірка, або Інтоксикація театром» за п’єсою Н. Коварда «Якість зірки»
  • 2016 — «Безталанна» І. Карпенка-Карого
  • 2017 — «Подорож Аліси до Швейцарії» Лукаса Барфуса

Від початку 90-х років Станіслав Мойсеєв починає ставити вистави і закордоном: Чехословатчина, Угорщина, Китай, Польща, Грузія.

У 2014 ввійшов в ТОП-10 самих впливових театральних режисерів (по результатам оцінок українських театральних журналістів.

Інтерв’ю з режисером: https://newsproteatr.blogspot.com/2019/08/blog-post.html

https://glavcom.ua/country/culture/stanislav-moysejev-pislya-teatru-franka-ne-mayu-zhodnogo-bazhannya-keruvati-bud-yakim-derzhavnim-teatrom-479522.html

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії. Традиційно почну з змеляків – уродженців Донбаса.

 

ОЛЕКСАНДР МАРТИНЕНКО (1985-2015) — командир гранатометного відділення 2 роти механізованого батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

Народився у Маріуполі. З 6-го класу почав професійно займатися волейболом в ПК «Маркохім». З часом переїхав до Харкова, де закінчив Харківське обласне вище училище фізичної культури та спорту. У 2013 році закінчив Харківську державну академію фізичної культури та спорту, а у 2014 році ще і Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. На базі останнього закінчив військову кафедру, де отримав звання — молодший лейтенант запасу.

Протягом майже 10 років захищав честь Харкова та НЮУ ім. Я.Мудрого, виступаючи на професійному рівні за ВК «Юридична академія». За свою спортивну кар’єру неодноразово був переможцем та призером змагань серед професійних команд майстрів.

Після початку російсько-української війни покинув спортивну і юридичну кар’єри. У серпні 2014 року добровільно вступив до лав ЗСУ і вже на початку вересня поїхав на лінію фронту. Воював у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади. Відмовившись від підвищення та перепідготовки, до останнього залишався на лінії фронту. Брав участь у боях під Щастям, Дебальцевим, Нікішиним та Малоорлівкою. Загинув 7 лютого 2015 року у районі Дебальцевого поблизу села Новоорлівка (Шахтарський район Донецька область). За 4 метри від бійця розірвалася міна.

 

ПАВЛО СИРИХ (1986-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у місті Перевальськ, Луганська область (зараз це – окупована територія).

Служив на на посаді радіотелефоніста у 30-ій ОМБр. Загинув 20 жовтня 2014 р. під час виконання бойового завдання в зоні проведення АТО.

Залишились дружина та двоє синів.

 

ІВАН БЄЛЯЄВ (1986-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Харків. Здобув фах кухаря у профтехучилищі. Строкову службу проходив у ВСП в місті Київ. Працював за фахом в одному з ресторанів Харкова. Захоплювався екстрімом, автівками, займався парашутним спортом, цікавився зброєю.

У часі Революції Гідності брав активну участь у Самообороні Харкова. У березні 2017 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, старший розвідник-радіотелефоніст 2-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 54-го батальйону.

1 вересня 2018-го загинув внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої під час проведення інженерних робіт по фортифікаційному обладнанні спостережного посту на Світлодарському напрямку.

Без Івана лишились мама і брат.

 

ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬЧУК (1984-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в селі Лопатичі на Житомирщині. Батьки все життя працювали у місцевому колгоспі. Закінчив Житомирське ПТУ, де здобув професію муляра-штукатура. Пройшов строкову службу, влаштувався на роботу.

26 березня 2014 року призваний за частковою мобілізацією.

Солдат, кулеметник механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.

Завданням 30-ї ОМБр було посилення блокпостів на дорогах Луганської області. А згодом зі штабу надійшов наказ відрядити колону до Рубіжного, аби облаштувати там ще два блокпости.

22 травня 2014 року в районі мосту через Сіверський Донець між Рубіжним та Новодружеськом потрапила у засідку та була обстріляна з гранатометів і стрілецької зброї військова колона 30-ї бригади. В бою загинув товариш і земляк Олександра Ковальчука сержант Сергій Ярошенко, був поранений старший лейтенант Ярослав Миронов.

Того ж дня близько терористи лобстріли блокпост в 2 км від міста Рубіжне. Кулеметник Олександр Ковальчук, ведучи вогонь по бойовиках, дав можливість своїм побратимам зайняти бойові позиції на блокпосту і відбити атаку, але сам загинув.

Залишилися мати та молодша сестра.

 

АНАТОЛІЙ БІЛОУС (1979-2015) — сержант ЗСУ.

Закінчив Кременчуцьку ЗОШ № 30, працював водієм на КрАЗі. Строкову службу проходив у 93-й бригаді. Після демобілізації 10 років працював оператором на Кременчуцькій тютюновій фабриці.

Під час війни — кулеметник, 92-та ОМБр.

26 січня 2015-го загинув поблизу села Трьохізбенка під артилерійським обстрілом терористів.

Похований у рідному місті Кременчук.

 

АНАТОЛІЙ КАРАЙБІДА (1960 – 2015) — солдат ЗСУ.

Родом з Дніпропетровщини. Водій 40-го окремого мотопіхотного батальйону «Кривбас» 17-ї окремої танкової бригади.

Загинув 16 лютого 2015-го під час виконання бойового завдання поблизу села Парасковіївка Бахмутського району.

Без Анатолія лишились дружина та двоє дітей.

Похований в селі Микільське.

 

ВІТАЛІЙ СТЕЛЬНИКОВИЧ (1986 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Бігунь на Житомирщині в багатодітній сім’ї, рано втратив маму. Дітей виховував батько-інвалід ІІ-ї групи. З відзнакою закінчив 2004 року Житомирське профтехучилище, здобув професію столяра-будівельника.

Працював лісництві, без відриву від виробництва у Малинському лісотехнічному коледжі здобув освіту. Від 2009 року працював лісником у держспецпідприємстві «Чорнобильська пуща» (Паришівське лісництво).

Мобілізований у березні 2014 року, солдат 30-ї ОМбр.

Під час бойових дій на Луганщині зазнав поранення, після лікування повернувся на фронт. Солдат Стельникович відзначився, затримавши злочинця, який мав намір викрасти боєприпаси під час руху військового ешелону з військовою технікою, і став справжнім героєм для своїх бойових побратимів, а його батьку командування надіслало листа з подякою за виховання сина.

Внаслідок другого важкого поранення впав у кому, перебував в районній лікарні Мелітополя, згодом перевезений до Запоріжжя. 1 грудня серце Віталія зупинилося.

Залишилися батько, брат і сестра.

 

ІГОР КІСТЕРНИЙ (1987-2014) – старший сержант ЗСУ.

Народився у місті Семенівка на Чернігівщині.  Навчався в Семенівській гімназії №2. По закінченню школи проходив строкову службу в лавах ЗСУ.

З 2006 по 2016 роки Ігор Миколайович був прикордонником відділу прикордонної служби “Семенівка”.

У 2016 році він заключив контракт, служив на посаді командира відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки 13-го мотопіхотного батальйону, (58-а окрема мотопіхотна бригада).

Загинув 14 липня 2017 року в районі Бахмутської траси, поблизу с. Новотошківське (Луганська область) від кулі ворожого снайпера, що влучила в серце.

Залишилась мати і сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада