Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.10.2020

20 жовтня. Сьогодні в огляді:

  • лікар, організатор медицині, дослідник історії української медицини;
  • організаторка Національного книжкового «Форуму видавців у Львові», популяризаторка української книги;
  • фінансистка, яку президент ЄБРР вважає героїнею реформ в Україні, а бізнесмен Коломойський – особистим ворогом;
  • військовий письменник, учасник АТО, відомий блогер.

Також неодмінно вшануємо пам’ять наших захисників, що загинули у протистоянні збройній експансії «русского міра».


Починаємо:

СЕРГІЙ ВЕХРАТСЬКИЙ (1894-1988) — вчений-медик та письменник, дослідник медичних традицій України.

Народився у с. Верхратка на Вінниччині. Навчався у Варшавському і Одеському університетах.Учасник Першої світової війни — хірург фронтового шпиталю.

Працював лікарем на Полтавщині, у 1939—1941 роках – асистент на кафедрі хірургії Донецького медичного інституту. В часі нацистсько-совєтської війни — головний лікар евакошпиталів, одним з перших організував нейрохірургічні відділи та евакошпиталі для поранених.

В центрі уваги дослідника – історія медицини. Кандидатську роботу Вехратський захистив по темі «Побутова медицина в Україні», докторську – «Матеріали з історії медицини на Україні до часів введення земства».

З січня 1946 року працює у Станіславі, професор медичного інституту, завідувач кафедри шпитальної хірургії, також викладав історію медицини. Був серед засновників Наукового товариства хірургів Івано-Франківщини та Наукового товариства істориків медицини.

Є автором 86 наукових праць, зокрема, по історії медицини України: «Цехова медицина в Україні», «Цирульники в Україні. Перші противісп’яні щеплення на Україні». В рамках досліджень медицини описав медичну справу на Запорізькій Січі, провів розвідку про перших міських і повітових лікарів України.

Підручник Вехратського «Історія медицини», витримав кілька перевидань.

 

ОЛЕКСАНДРА КОВАЛЬ (1957) — президентка ГО «Форум видавців», організаторка Національного книжкового «Форуму видавців у Львові»

Народилася у Львові, закінчила Львівський лісотехнічний інститут, згодом там і працювала – займалася розробкою систем очищення повітря та енергозберігальних технологій. У часі кооперативного буму  була співзасновницею кооперативу «Аерос», який займався проектуванням та випуском аеростатичної техніки для метеорології та реклами.

У 90-ї починається діяльність Коваль у книговидавничій сфері. Починає вона заступником головного редактора львівського видавництва «Фенікс», згодом очолила видавництво львівської обласної організації Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта».

З 1995 року — президент громадської організації «Форум видавців», яка займається організацією та проведенням багатьох заходів, зокрема Львівського національного книжкового ярмарку «Форум видавців у Львові», Львівського дитячого книжкового ярмарку «Форум видавців — дітям», міжнародного Львівського літературного фестивалю.

В тому ж році Коваль стала співзасновницею Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів

Автор численних публікацій в ЗМІ, що стосуються українського книжкового ринку, підтримки та розвитку читання.

 

ВАЛЕРІЯ ГОНТАРЕВА (1964) — фінансистка, банкір, фахівець фондового ринку. Голова Національного банку України (2014—2018). Увійшла до списку найвпливовіших жінок світу 2019 року за версією Financial Times.

Народилася у Києві , закінчила Київський політехнічний інститут, а згодом – Київський національний економічний університет, магістр економіки. Вільно володіє англійською мовою. 20-річний стаж роботи у фінансовій та банківській сферах.

З 2001 працювала першим заступником, з літа 2007 — в.о. голови правління ING Bank, «дочки» голландського банку ING. З грудня 2007 голова ради директорів групи «Інвестиційний Капітал Україна».

З вересня 2013 по 17 червня 2014 року займала посаду голови спостережної ради банку «Авангард». Член РНБО з 23 червня 2014 р по 28 березня 2018 р.

19 червня 2014] призначена на посаду Голови Національного банку України за поданням Президента Петра Порошенка –  Верховна Рада підтримала її кандидатуру 349 голосами. Після призначення Гонтаревої НБУ презентував план банківських реформ.

24 квітня 2015 року під час промови на Симпозіумі «Україна: Визволення від Пост-Радянської Спадщини?» Гонтарева заявила, що співпраця з МВФ є стратегічним планом реформування в Україні. Ключовими своїми завданнями вона назвала реформування грошово-кредитної політики, зміцнення банківського сектору та посилення банківського нагляду, удосконалення законодавства та посилення контролю за його дотриманням, реформування Нацбанку.

Однією з основних цілей Програми реформування банківської системи Гонтарева назвала побудову нової, ефективної банківської системи. Це включало очищення ринку від неплатоспроможних банків, банків-«прокладок», банків, які займалися відмиванням грошей. Водночас платоспроможним банкам надавалося рефінансування.

Протягом головування Гонтаревої в Національному банку офіційний курс гривні щодо долара знизився від 11,85 на момент призначення  до 25,55 на середину лютого 2015 року. Рішення про припинення регулювання курсу гривні відносно долара, здійснене за порадою МВФ, спричинилося до девальвації гривні та, як наслідок, різкого падіння рейтингу самої Гонтаревої, однак дозволило вберегти НБУ і країну загалом від економічного колапсу, оскільки на той момент золотовалютні резерви становили всього лише 6.4 мільярда доларів, чого мало вистачити лише на два місяці імпорту.

У грудні 2016 року український уряд ухвалив рішення про націоналізацію 100 % акцій ПриватБанку. Колишній власник «ПриватБанку» Коломойський звинуватив Гонтареву в тому, що НБУ під її керівництвом проводило кампанію навмисної дестабілізації банку. Голова НБУ пояснила націоналізацію «ПриватБанку» тим, що НБУ два роки тому почав перевірку банків і перевірив 60 найбільших банків України і «під час стрес-тесту було виявлено нестачу коштів у ПриватБанку».

Станом на 1 грудня 2016 року брак капіталу «Приватбанку» склав 148 млрд грн – банк був віднесений до неплатоспроможних. Його банкрутство призвело б не лише до втрати вкладів мільйонами клієнтів банку, а й до краху усієї фінансової системи України. Рішення про його націоналізацію було підтримане всіма міжнародними партнерами України.

Пізніше Гонатерева повідомила, що в останню ніч перед націоналізацією «Приватбанку» його власники вивели з нього 16 млрд грн.

Гонтарева має хорошу репутацію серед професіоналів, оскільки український центральний банк вперше почав діяти незалежно від інтересів олігархів і політиків. Вона виконала сучасну грошову політику, подібну до політики європейського центрального банку Федеральної резервної системи США.

Навпаки, попередники Гонтаревої з популістських міркувань в першу чергу хотіли зберегти стабільний курс національної валюти, що і призвело до катастрофічного зменшення золотовалютних резервів. Политика Гонтаревої поклала цьому край.

10 квітня 2017 року голова Національного банку України Валерія Гонтарева вирішила подати у відставку з 10 травня. 11 травня 2017 року, поки ще не офіційно звільнена, вона залишила банк, а її заступник Яків Смолій перебрав на себе обов’язки голови.

«Моя місія завершена. По-перше, країна перейшла до гнучкого обмінного курсу і впровадила нову грошово-кредитну політику таргетування інфляції. По-друге, банківська система була очищена від неплатоспроможних банків, а її майбутня стійкість посилилася. По-третє, Нацбанк повністю перетворений, всі процеси оновлені, і сьогодні наш центральний банк є сильною сучасною організацією», — підсумувала Валерія Гонтарева.

15 березня 2018 року Верховна Рада звільнила Валерію Гонтареву з посади голови Національного банку України (НБУ).

Центральному банку України майже за три роки під головуванням Валерії Гонтаревої в умовах війни та політичної нестабільності, глибокої економічної кризи та порожньої державної казни вдалося стабілізувати макроекономічну ситуацію, докорінно змінити «ландшафт» банківського сектору.

1 жовтня 2018 року Валерія Гонтарева стала співробітником Institute of Global Affairs, який входить до складу Лондонської школи економіки. В якості співробітника Інституту Гонтарєва консультує центробанки різних країн світу з теми монетарної політики.

І під час роботі на посади голови НБУ, і після того проти Гонтарєвої діяла масована інформаційна кампанія. І це цілком закономірно, НБУ за час керівництва Гонтаревої ліквідувало 67 банків – то ж не складно уявити кількість ворогів очільниці НБУ. Особливе місце серед них посідає Коломойський, який залишився без «Приватбанку», який він перетворив на інструмент викачки грошей з України.

Професійна спільнота високо оцінила її діяльність. 2019 року НБУ вперше в своїй історії отримав нагороду Central Banking Awards від профільного журналу Central Banking у номінації «Прозорість», при чому журнал визнав це заслугою саме очільників банку — Валерії Гонтаревої та її наступника — Якова Смолія.

Коли у квітні 2017 року Валерія Гонтарева подала заяву про відставку з посту голови НБУ, низка міжнародних ЗМІ, серед яких — Euronews, Reuters, Gulf News та CNBC пояснили це рішення чиновниці тиском на неї з боку деяких законодавців та місцевих бізнесменів, а також кампанією ненависті, кульмінацією якої став резонансний випадок, коли протестувальники залишили під дверима НБУ труну з гумовою лялькою всередині, яка мала символізувати Гонтареву.

Вже переїхавши у Лондон, Гонтарева повідомила, що Коломойський особисто їй погрожує:

«В інтерв’ю Коломойський заявив, якщо я не повернуся в Україну, то він мене вивезе у приватному порядку. Англійською це kidnapping (викрадення людини ). Це злочин на території Великої Британії. Я хочу, щоб це було всім зрозуміло. Якщо зі мною щось станеться, щоб усі знали чому”, – сказала Гонтарева.

В Лондоні Гонтареву на пішохідному переході збила машина, внаслідок чого у неї був складний перелом ноги через що вона перенесла кілька операцій. В цей час у Києві невідомі сплили машину дружини її сина, яку теж звуть Вікторія Гонтарева. Пізніше було спалено і будинок колишньої очільниці  НБУю

2020 року Валерія Гонтарєва випустила в Лондоні книгу «Місія здійсненна: Справжня історія великої банківської реформи в Україні та допомогу для інших народів». Книга написана та видана англійською мовою в співавторстві з ексначальником управління реформування фінансового сектора НБУ Євгеном Степанюком.

«Я думаю, коли напишуть сучасну історію України, Валерію Гонтареву визнають героїнею реформ» – вважає президент ЄБРР Сума Чакрабарті.

 

ОЛЕГ БОЛДИРЄВ (1980) – військовий письменник, учасник АТО, волонтер, блогер і публіцист. Відомий як МАРТИН БРЕСТ.

Народився в Горлівці на Донеччині. Першу вищу освіту отримав у Київському Політехнічному Інституті за спеціальністю «Електричні системи та мережі». З 15 років працював, спочатку як учень слюсаря, після отримання технічної освіти інженером оперативно-режимної служби ДП «Укренерговугілля». Пізніше шість років працював у провайдері ПрАТ «Датагруп», де дійшов до старшого інженера служби експлуатації.

Паралельно отримав другу вищу освіту в Київському Національному Економічному Університеті ім. Вадима Гетьмана за спеціальністю «Економіка підприємства».

Взимку 2014 року почав працювати в «Samsung Electronics Ukraine Company» начальником групи «support & helpdesk».

Коли почалася війна, тривалий час займався волонтерством. Був мобілізований у шостій хвилі в 2015 році та брав участь у російсько-українській війні до 2016 року включно. Служив у ЗСУ, 72 ОМБр.

Під час служби в зоні АТО постійно публікував дописи на «Фейсбуці» (наприклад, серія «АТО в Средиземье»), ставши з часом популярним блогером. Друга рота 41 омпб з його подачі отримала назву ельфійської.

У травні 2016 підрозділ Мартина Бреста підбив БМП бойовиків, але цю заслугу командування приписало іншому підрозділу. Після того, як бійці висловили обурення в соцмережах, ротному «ельфів» Василю Коряку подзвонив 5-ий президент Петро Порошенко і привітав його.

Демобілізувавшись, Олег Болдирєв працював ведучим в «Армія FM» на Центральній Телерадіостудії Міністерства Оборони України та почав роботу над першою книгою.

З 2017 по 2019 роки він працював в Департаменті патрульної поліції на посаді старшого інспектора з особливих доручень та отримав звання лейтенанта поліції.

Перша книга Мартина Бреста  Пехота» вийшла друком 2017 року. У 2019 році вийшла друга частина його книги під назвою «Пєхота 2. Збройники». В тому ж році на Книжковому Арсеналі вперше був представлений ветеранський намет, де продавалася література виключно військової тематики, в тому числі і всі книги Мартина Бреста. Нещодавно вийшла третя частина трилогії.

За останні 3 роки Мартин Брест регулярно потрапляє в топ-20 блогерів за рейтингом ICTV. Так, в 2017 році він зайняв 6 місце серед усіх українських блогерів. Має більше 60 000 підписників у Фейсбук.

 

Пом’янемо  захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

СЕРГІЙ ПАНАСЮК (1985-2014) —десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Коростишів на Житомирщині. Батьки померли, і хлопця виховували старші сестри. Закінчивши місцевий аграрний ліцей, прагнув швидше піти на службу в армію, навіть сесію в ліцеї здав раніше, аби потрапити у весняний призов. Строкову службу проходив в 95-ій аеромобільній бригаді.

Працював у різних місцях, останнім часом — на місцевому каменеобробному підприємстві. Займався спортом. Одружитися не встиг, жив із сестрою у батьківському будинку. Під час Революції Гідності був на Майдані, відстоював європейській вибір країни.

Старший солдат запасу Панасюк одним із перших записався до війська добровольцем, як тільки оголосили мобілізацію. Оператор протитанкового взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, Житомир.

Загинув 2 травня 2014 року поблизу Слов’янська під час виконання завдання у рамках АТО.

Військові 95-ї аеромобільної бригади мали оточити осередок озброєних бойовиків. На шляху до місця призначення біля селища Андріївка на мосту через річку Сухий Торець рух колони заблокувала організована група людей, які назвалися місцевими мешканцями, серед них були жінки з іконами і дітьми. Військові зупинилися, майор Ілля Хоменко почав переговори, які затягнулися до сутінків.

О 22:15, під час перемовин, на українських військовослужбовців здійснили озброєний напад російські терористи, які відкрили вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів, практично з-за спин цивільних мешканців, прикриваючись «живим щитом».

Старший солдат Сергій Панасюк був вбитий снайпером, куля поцілила йому у шию й перебила сонну артерію. Солдат Петро Коваленко загинув від вибуху гранати ВОГ з підствольного гранатомета. Ще семеро військовослужбовців дістали поранення і контузії. Колоні десантників вдалося вийти з-під обстрілу і відбити напад терористів.

Без Сергія залишились три сестри.

 

РУСЛАН ТРОНЬКО (1981-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в смт Велика Багачка Полтавської області. Закінчив Пройшов строкову військову службу у лавах ЗСУ, по тому служив за контрактом. Проживав у м. Полтава, працював в ПАТ «Полтавагаз».

Мобілізований 8 серпня 2014 року, ніс службу у військовій частині в м. Чугуєві. В серпні 2015 року був переведений до артилерійської бригади, подав рапорт на продовження служби. В жовтні 2015-го направлений до зони бойових дій. Старший сержант, військовослужбовець 43-ї окремої артилерійської бригади, головний сержант взводу 45-го батальйону.

13 жовтня 2015 року, під час патрулювання місцевості поблизу Златоустівки Волноваського району внаслідок підриву на «розтяжці» з міною, зазнав важких поранень. 26 жовтня 2015 року помер у реанімаційному відділенні Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова.

Без Руслана лишилися батьки.

 

ОЛЕГ ГРАБЧАК (1988-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Липовець (Вінницька область). Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, працював слюсарем на Липовецькій дільниці Іллінецького міжрайонного управління газового господарства ПАТ по газопостачанню та газифікації «Вінницягаз».

15 липня 2015 року мобілізований 15 липня 2015 року, старший солдат 1-го механізованого батальйону, 53-тя окрема механізована бригада. З літа того ж року брав участь в боях на сході України.

18 липня 2016 року вранці внаслідок мінометного обстрілу позицій бригади між Зайцевим та Майорськом під Горлівкою загинули 4 військовослужбовці — капітан Олександр Швець, молодший лейтенант Володимир Вовченко, старший солдат Олег Грабчак, солдат Микола Літовко, ще 3 зазнали поранень. (Згідно інших даних, Олега довезли до лікарні, однак врятувати не змогли).

Без Олега лишилися батьки, сестра, брат, наречена.

 

СЕРГІЙ ШЕРСТНЬОВ (1988-2014) —десантник, солдат ЗСУ.

Народився у Бердянську, Запорізька область. Закінчив Вище професійне училище № 9.

2007 року призваний на строкову військову службу і направлений в навчальний центр «Десна». Перейшов на військову службу за контрактом, через півроку звільнився в запас. Працював інспектором Бердянської виправної колонії.

З початком російської збройної агресії добровольцем прийшов до військкомату, мобілізований на захист Батьківщини 25 березня 2014 року.

Солдат, старший розвідник розвідувальної роти 79-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ України, м. Миколаїв. Брав участь в АТО в зоні бойових дій поблизу українсько-російського кордону.

12 червня 2014 року під час прориву укріпрайону противника біля висоти Савур-могила в Шахтарському районі Донецької області, колону українських військових під командуванням Максима Миргородського (позивний «Майк») атакували російські терористи із засідки, яку вони облаштували на вершині вранці того ж дня. Розвідданих про перебування там терористів в українських військових не було.

В перші хвилини бою дістали поранення двоє бійців з передової групи. Поки їх витягали, солдат Сергій Шерстньов прикривав товаришів вогнем з підствольного гранатомету, випустивши по терористах з десяток гранат. Він загинув від смертельного поранення в серце кулею снайпера, який влучив вище щитка в бронежилеті. За чотири години бою, за підтримки артилерії та вертольотів, вогонь противника було подавлено, але зі штабу АТО десантникам дали наказ відступити. Це був перший бій за висоту Савур-могила.

За даними Міноборони України, втрати російських терористів: 2 БТР, 2 танки (йшли на підмогу зі Сніжного, підбиті ракетами з вертольотів) та 2 автомобілі «Камаз», на яких були встановлені великокаліберні кулемети «Корд». У боях в районі Савур-могили та Степанівки десантники 79-ї бригади втратили двох вояків убитими та більше двадцяти пораненими, другий загиблий — сержант Сергій Татарінов[1][2][3].

Залишились батьки і брат.

 

АЛЬБЕРТ САРУХАНЯН (1983-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився Кривий Ріг. Працював у ТОВ «Шляхпостач-КР».

У часі війни — старший оператор, 93-тя окрема механізована бригада.

22 січня 2015 року російські збройні формування на бронетехніці заїхали у селище Красний Партизан, де містився блокпост зі взводом 20-го окремого мотопіхотного батальйону. 20 оборонців блокпосту, незважаючи на чисельну перевагу противника — до роти, яких з іншого боку посилювали танки, відбивалися дві години. Згодом терористи свідчили, що старший лейтенант Колісник бився до кінця й поліг як герой. Коли закінчилися набої, терористи запропонували воякам здатися, але Колісник відмовився й віддав наказ відступати, сам же не покинув позиції. 9 українських вояків терористи полонили. Завдяки мужності вояків їхні бойові побратими на інших блокпостах мали змогу мобілізуватися й ускладнили шлях терористів, що намагалися безперешкодно проїхати з Донецька в Горлівку.

Капелан 20-го батальйону отець Дмитро Поворотний вивіз із окупованої території тіла Колісника, молодшого сержанта Романа Сеха, солдата Сергія Слісаренка, молодшого сержанта Альберта Саруханяна.

Без Альберта залишилися дружина та двоє дітей.

 

СЕРГІЙ ДРОНОВ (1997-2018) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Чигирин на Черакащині, мешкав у Кропивницькому. З першого класу навчався грати на піаніно та гітарі; грав у футбол, від 7 класу займався тайським боксом. 2013 року вступив до Черкаського професійно-технічного ліцею № 17 — опановував спеціальність «оператор електронно-обчислювальних та обчислювальних систем; налагоджувальник технологічного устаткування».

Не закінчивши навчання, 25 лютого 2016 року вступив на військову службу за контрактом, з 15 квітня служив у Повітряних силах. Солдат, оператор радіолокаційної системи 548-ї окремої радіолокаційної роти 115-го радіотехнічного батальйону 138-ї бригади.

15 січня 2017 року відряджений до 14-ї бригади в Луганську область. Липнем 2018-го відряджений до 128-ї бригади в зону ООС, стрілець 5-ї роти 2-го батальйону.

10 жовтня 2018 року загинув вранці під час виконання бойового завдання поблизу села Гранітне (Волноваський район) внаслідок підриву на мінно-вибуховому пристрої — від численних осколкових поранень помер під час транспортування до лікарні Тоді ж загинув солдат Роман Магас, який помер від ран під час евакуації до лікарні.

Без Сергія лишились мама і брат.

 

ОЛЕКСАНДР ШАРКО (1988-2019) — старший матрос ЗСУю

Народився в місті Братськ Іркутської області, саме там починав свою службу його батько – військовий офіцер.

Після відновлення незалежності України сім’я Шарків повернулася на батьківщину, до села Олбин, згодом перебралися до сусіднього села Савинка, де й надалі проживають. В перший клас Олександр пішов у п’ять разом з сестрою, старшою на рік — вони були настільки близькими, що розділити їх по різних класах батьки не змогли. Закінчив школу із золотою медаллю в 2004 році.

Закінчив Остерський технікум будівництва та дизайну на спеціальністю «програміст». Після технікуму продовжив навчання в Київському торгівельно-економічному університеті ім. Вадима Гетьмана, здобув освіту правознавця. Працював за спеціальністю — помічником адвоката. Як не вмовляли його рідні, покинув перспективну роботу в столиці, 26 червня 2017 року підписав контракт на військову службу.

Служив у 1-му батальйоні 36-ї окремої бригади морської піхоти, помічник гранатометника, старший матрос. Майже увесь час був на передовій, раз на рік приїздив у відпустку.

6 серпня 2019 року в передобідній час під час інженерних робіт з обладнання позицій ВОП поблизу села Павлопіль, внаслідок ворожого обстрілу, від мінно-вибухових травм загинули четверо військовиків. Найімовірніше, постріл було зроблено з РПГ-7 із використанням міни калібром 82 мм, яка була прикручена до реактивного двигуна гранати. Тоді ж полягли Курдов Василь Миколайович, Рак Владислав Миколайович і Шандра Сергій Іванович.

 

СЕРГІЙ БОДНАР (1995-2014) — солдат ЗСУ.

Народивсяу м. Івано-Франківськ.

Солдат, 80-та окрема аеромобільна бригада. Загинув 5 вересня 2014 року у бою з диверсійною групою російсько-терористичних військ, коли разом із побратимами біля села Цвітні Піски забезпечував відхід українських військ у Слов’яносербському районі трасою Н21.

У часі бою з російським диверсійним підрозділом 97 українських вояків на 6 БТРах і 2 танках (1 БТР підірвали — не заводився) — зайняли кругову оборону між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка, відбиваючи натиск терористів у числі 240—260 чоловік. По тому потрапили в засідку в русі на техніці. Після прибуття підрозділу під населений пункт Щастя було констатовано відсутність БТР-80 № 129, поранення зазнали 9 бійців.

В бою загинули 6 вояків і ще 15, зокрема Сергій Бондар, вважалися  зниклими безвісти. Згодом Сергій був ідентифікований за експертизою ДНК серед невідомих загиблих українських вояків.

 

ЮРІЙ МАЛЬЦЕВ (1966-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився 1966 року в селі Червоний Перекоп на Херсонщині. З дитинства проживав у селі Жовтневе на Чернігівщині. Закінчив Борзнянський сільськогосподарський технікум. Працював бджолярем, згодом — директором Жовтневського будинку культури. Після руйнівних повеней у Західній Україні відновлював мости у Чернівецькій області — у складі бригади будівельників ЗАТ «ТрансМіст».

У часі війни поновився на обліку у військкоматі, добровольцем пішов на фронт. Старший солдат-кулеметник 16-го ОМпБ «Полтава».

5 березня 2016 року від розриву міни Юрій зазнав важких поранень ніг і плеча; від поранень та больового шоку помер на місці — під час мінометного обстрілу в промзоні Авдіївки, російські терористи протягом 5 годин обстрілювали українські позиції із 120-мм мінометів з боку Ясинуватої.

Без Юрія залишилися дружина Наталія, дві доньки та троє онуків.

 

АНТОН РОДІОНОВ (1986-2014)— капітан ЗСУ.

Народився у Харкові.

Льотчик-оператор, 7-й окремий полк армійської авіації. Загинув 20 серпня 2014 року разом з майором Олегом Бірюком — знаходилися в збитому терористами гелікоптері Мі-24 — поблизу смт Георгіївки Лутугинського району.

Без Антона лишились мама й брат.

 

ВІТАЛІЙ ЛОПУШОЙ (1986-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Великій Михайлівці Одеської області.

У квітні 2015 року мобілізований, солдат 28-ї ОМБр.

26 серпня 2015-го загинув під час мінометного обстрілу терористами міста Мар’їнка.

Без брата лишилися три сестри.

 

ОЛЕГ ГАВРЯ (1982-2017)— солдат ЗСУ.

Народився у місті Вовчанськ на Харківщині.

Під час російської збройної агресії проти України проходив військову службу за контрактом, брав участь в АТО. Солдат, санітар 1-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр.

Загинув 20 липня 2017 року під час бойових дій на крайньому взводному опорному пункті (ВОП) № 9203 в районі міста Красногорівка, відбиваючи напад ДРГ противника. У тому ж бою загинули старший солдат Олександр Сень і солдат Віктор Чорнобай.

Про обставини бою детально розповіли у Прес-центр АТО: російсько-терористичні формування завдали удару по позиціях батальйону, розпочавши обстріл зі 120-мм мінометів і танків з боку окупованої Старомихайлівки. Українські бійці помітили ворожу ДРГ з 10—15 бойовиків і відкрили вогонь. У перші хвилини бойового зіткнення на крайньому ВОП двоє солдат дістали поранення, що не сумісні з життям. Одного бійця, контуженого, захопила ворожа ДРГ.

В ході бою було ліквідовано двох бойовиків, але захисникам опорного пункту довелось відступити на суміжну позицію. Під час переміщення, було вбито ще двох терористів. Згодом підійшло підкріплення, яке надійно закріпилося на позиціях, в ході бойових дій ще один боєць дістав смертельне поранення.

Противник був змушений відійти під прикриттям танків, мінометів та пересувних реактивних систем Град-П («Партизан»). Під час евакуації поранених противник продовжував обстріл, 120-мм міна вибухнула поряд з групою евакуації, четверо українських військовослужбовців дістали контузії. Після спішного відходу бойовиків залишились три тіла, зброя, медичні матеріали російського виробництва, шеврони терористичних формувань «Оплот» і «Купол». Захоплений ворогом у полон старший солдат Роман Савков був звільнений за обміном 24 січня 2018 року.

Без Олега залишилися батько, дружина та 2-річна донька.

 

ВІКТОР КІСЛОВСЬКИЙ (1969-2014) — старшина МВС України.

Народився в місті Нова Каховка на Херсонщині. Закінчив Новокаховський агротехнічний коледж.

В зону бойових дій пішов добровольцем з Євромайдану. Старшина міліції батальйону патрульної служби міліції «Дніпро-1».

14 вересня 2014-го загинув у бою з російською диверсійною групою біля села Піски Ясинуватського району.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада