Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.09.2020

20 вересня. Такої кількості художників не народжувалося ні одного іншого дня!  Тож обов’язково дивіться ролик: буде багато дуже різних, але однаково цікавих картин.

Сьогодні в огляді:

  • художник, ім’я і доробок якого були викреслені совєтами з офіційної історії мистецтва через те, що  він лишився в окупованому нацистами Харкові і очолив художний інститут – щоб врятувати цей заклад;
  • художник і поет, один з найяскравіших представників модерну в українському мистецтві;
  • петриківська майстриня, носителька автентичної традиції народного розпису;
  • художник, видатний портретист, який в межах соцреалізму досяг надзвичайно виразності і переконливості;
  • художник-примітивіст, що створював образи ідеальної України;
  • дисидент, провідний діяч українського визвольного руху 1960-70-х років, один із моральних авторитетів шістдесятників, поет і письменник;
  • знову художник – самоук, який малював «для себе» і несподівано зажив слави завдяки своїм малюнкам на козацьку тематику;
  • художник-шістдесятник, який відроджував традиції бойчукізму;
  • археолог, який дослідив понад 100 курганів і суттєво вдосконалив періодизацію і хронології бронзової доби степової України;
  • письменниця, авторка романів у стилі фентезі;
  • скульптор-новатор, автор оригінальних об’єктів міського середовища;
  • історикиня, відома своїм доробком в області вивчення гендерних питань в умовах збройних конфліктів і війн;
  • чемпіонка Олімпіади у Пекіні-2008 з веслування на байдарках.

Неодмінно пом’янемо народжених 20 вересня захисників України, які ціною власного життя зупинили збройну експансію «русского міра». Серед них – двоє медиків, яких окупанти вбили під час виконання ними їхніх прямих обов’язків.


І спочатку у нас будуть самі художники…

 

МИХАЙЛО КОЗИК (1879-1947) – живописець і педагог.

Народився у м. Семенівка на Чернігівщині у багатодітній селянській родині. Батько помітив його хист і віддав на навчання у художню майстерн. при місцевій монастирській школі. Протягом 1897—1904 років вчився в іконописній школі-майстерні при Києво-Печерській лаврі. Викладач школи Іван Їжакевич залучив його разом з Георгієм Крушевським до роботи над іконостасом Борисоглібської церкви на Подолі.

У 1903 році був зарахований вільним слухачем до Київського художнього училища, у 1904-му, склавши іспит, поступив до 4-го класу училища. Викладачами за фахом були Григорій Дядченко і Микола Пимоненко. У вільний час заробляв розписом церков по селах.

Брав участь у революційних подіях 1905 року, розповсюджував листівки та прокламації. За активу участь в учнівському страйку був виключений з 5-го класу училища. Повертається до Семенівки, де далі займався революційними справами, 1906-го заарештований як член соціал-демократичного гуртка за участь у мітингу. З ув’язнення йому вдалося утекти, переховувався, зокрема, у Білій Церкві — тут він зумів відсторонитися від політики й прилучається до розпису білоцерківського собору з Георгієм Крушевським, Карпом Трохименком, Іваном Хворостецьким, Іваном Шульгою (розпис не зберігся).

У серпні 1907-го був поновлений у 5-му класі Київського художнього училища і у травні 1909 року йому було виписано атестат «вчителя рисування й креслення у середніх навчальних закладах».

Вчився в Московському училищі живопису, скульптури та архітектури (1909—1913) у Костянтина Коровіна та Леоніда Пастернака, закінчив як «художник І ступеня з правом викладати в державних навчальних закладах».

З 1913 року бере участь у виставках у Києві, Москві, Петербурзі, Полтаві. Був одним із експонентів Другої виставки в Києві та Полтаві, організованої зусиллями Сергія Васильківського, Василя Кричевського та Петра Холодного.

1914 року підвищував майстерність в Петербурзькій академії мистецтв у професора Дмитра Кіпліка.

Протягом 1915—1925 років викладав у Київському художньому училищі, Київській художній школі, в 1925—1932 роках — у Київському художньому інституті, з 1932 по 1941 рік — педагог Харківського художнього інституту.

Під час нацистсько-радянської війни перебував у окупованому Харкові, задля порятування художнього інституту прийняв на себе керівництво ним (відплатою за це була повна відсутність інформації в офіційних джерелах про художника до 1973 року, коли з’явилася невелика біографічна довідка у «Словнику художників України»).

В Бучачі, де реставрував церкви, зустрівся із своїм колишнім учнем Семеном Грузбергом, котрий втік з німецького концтабору. М. Я. Козик деякий час переховував його. На вдячність Грузберг згодом намалював портрет свого вчителя й рятівника і підписав 21 квітня 1947 року. Цей портрет експонувався й на відзначенні ЮНЕСКО 100-річчя Козика. Єврейською спільнотою визнаний праведником — по збереженій Грузбергом фотографії це звання присвоєно йому, Володимиру Дмитровичу Юхницькому — працівнику Львівського оперного театру, та його жінці Аліції Степанівні.

З 1943-го року у окупованому нацистами Львові викладав в Львівській художньо-промисловій школі — разом із Костем Бульдіним, Миколою Бутовичем, Миколою Жеваго та Іваном Северою.

Останні роки провів на Західній Україні забутим та недооціненим; помер у Львові. Дружина й прийомні діти — Леонід та Ольга Ситники — перевезли до Львова та зберігали упродовж кількох десятиліть сотні його творів.

Дивитися твори Козика: https://www.ksada.org/museum-kozyk.html

 

МИХАЙЛО ЖУК (1883-1964)  – художник, один з найяскравіших представників модерну в українському мистецтві.

Народився у місті Каховка Херсонської області в сім’ї робітника-маляра, з восьми років працював на сезонних роботах. У 9-річному віці Михайла віддали «у науку» до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах. Професійне навчання розпочав в Київській малювальній школі у Олександра Мурашка. Потім вився у Краківській академії мистецтв у художника Станіслава Виспянського. Упродовж року студіював у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.

Його ранні роботи «Дівчина в кріслі», «Гуцул» (1902), «Жіночий портрет», «Дівчина в польському костюмі» (1903), «Портрет батька» (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю. Вдаючись до символіки, автор вбачав основне завдання художника не лише в поетизації образів, а й наповненні їх асоціативним змістом.

Перша персональна виставка Жука відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей). За його спогадами великого успіху вона не мала, хоча менше ніж через рік на виставці у Львові ті самі твори дістали гучний відгук не лише шанувальників образотворчого мистецтва, а й критики, зокрема Івана Труша.

Сучасні мистецтвознавці відзначають, що Михайло Жук був одним із найяскравіших виразників тенденцій модерну в українському малярстві. Живопис у стилі модерну краківської школи був близький і зрозумілий Івану Трушеві, але виявився чужим старій київський інтелігенції.

Своїм земляком Михайла Івановича по-праву вважають чернігівчани. В їхньому місті він прожив тривалий час 1905—1916 рр. Тут зберігається значна частка його творів. Із Черніговом митця поєднувала багаторічна дружба з родиною Коцюбинських, Миколою Лисенком, Миколою Вороним, Павлом Тичиною.

Михайло Жук написав портрети Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського (1907 та 1909), Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Олександра Мурашка. Портрети мають документальний характер, хоч і виконані з великою мірою узагальнення. Вдалій передачі внутрішнього стану часто допомагають точно обрані елементи тла, що є символами творчості портретованого.

У 1925 році Жук створив серію портретних плакатів (близько 30-ти), у техніці кольорової літографії, у 1932 році — серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників.

У 1920-ті роки Михайло Жук працював у техніках офорту, деревориту, літографії, лінориту. Він ретельно досліджував народний орнамент, щоб, реконструювавши його, створити свій, за допомогою якого можна було б оздоблювати речі побуту. В народному дусі він оформлював тканини та керамічні вироби.

Низка пейзажів, перетворені в орнамент квіти натюрмортів, декоративні панно свідчать, що Жук досяг глибокого розуміння народного мистецтва. Високохудожні монументальні панно «Чорне і біле» [1912], «Казка» [1914], «Хризантеми» [1919]— вагомий внесок майстра у відродження українського декоративного панно.

Вельми оригінальним у художньому оформленні Михайла Жука побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» [1904]. Митець чудово поєднав досягнення європейської графіки з традиціями українського народного живопису, створивши єдиний художній організм, в якому малюнок унаочнював слово з народної пісні.

Михайло Іванович був й різнобічним графіком. Захопившись силуетом, не проминув екслібриса, зробивши добрий внесок у становлення цього жанру в сучасному українському мистецтві.

У поетичні пейзажі митець вкладав філософські мотиви про вічність руху в природі, плинність часу, скороминучість людського життя. У такому асоціативно-метафоричному ключі написані вірші «Гірський потік», «Кому повім печаль…», «Долина», «Хмари», «Туман поле покриває», «Водоспад», «Я славлю злотокосу осінь» та ін.

У своїх прозових творах письменник також малює світ духовного занепаду, світ, побудований на купівлі й продажу, що починається для людини у найінтимнішій сфері, отруєній згубними пристрастями. Саме при зіткненні людини, яка прагне моральної чистоти, з навколишньою дійсністю зав’язуються психологічні драми, що відзначаються пластичністю образів, умінням подати їх у розвитку, майстерністю поетичного живописання природи, в якій чітко відбивається психологічний лад людини.

Основні свої художні твори Михайло Жук створив до 30-х років, потім він більше приділяв уваги викладанню, декоративно-ужитковому мистецтву.

Майже 40 років Діяльність Михайла Жука була пов’язана з Одесою (1925—1964). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту. Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва. Михайло Жук був певен, що відсутність зв’язків професійного мистецтва з мистецтвом народним нівелює художню творчість і веде до появи різних формалістичних течій та космополітизму.

Останні роки життя художник тяжко хворів, був прикутий до ліжка. В цей час він віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші.

Нова хвиля інтересу до творчості Жука прийшла вже після його смерті. Виявилося, що в його квартирі збереглися живопис і графіка, літературні публікації й невидані рукописи, гравірувальні дошки та розписаний посуд. За короткий час усе розійшлося по музеях та приватних колекціях, а згодом почало з’являтися на виставках, стало поштовхом до інтенсивного вивчення й публікування.

Дивитися твори:

https://parafia.org.ua/SUM/artist/%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE-%D0%B6%D1%83%D0%BA/

http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/mihaylo-zhuk/

http://museum.net.ua/news/mixajlo-zhuk-solus-eritis/

https://juk.pp.ua/zhyvopys/

https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-mihaylo-zhuk-ukrayinskiy-modern/

Сайт, присвячений художнику: https://juk.pp.ua/

Придбати книгу-альбом: https://savchook.com/books/myhajlo-zhuk-mystets-literator/

 

НАДІЯ БІЛОКІНЬ (1893-1981) – майстриня петриківського розпису, носителька народної петриківської традиції.

Народилася у селі Петриківка (нині Дніпропетровської області).

Техніці малювання вона навчилася від матері. З 12 років стала допомагати матері прикрашати хату мальовками, а з 14 років, як і ще одна знана майстриня Тетяна  Пата, вже заробляла на життя малюванням. Художниця згадувала: «Малювання давало мені, по-перше, безмежну втіху і задоволення, а по-друге, це було матеріальне забезпечення моєї сім’ї».

Коли Надія у 1913 році вийшла заміж, вона навчила малювати квіти свого чоловіка, його матір, своїх подружок – Орину Пилипенко та Надію Тимошенко, і всі разом вони виготовляли мальовки на продаж. Ці мальовки мали великий попит на базарах Катеринославщини й Полтавщини.

У своїх композиціях Білокінь наслідувала місцеві традиції стінопису, витинання, вишивки. Вона з легкістю створювала рослинний світ на свій лад, не переносячи квіти на папір натуралістично, а знаходячи нові узагальнені форми.   1936 році Білокінь була учасницею І Республіканської виставки народного мистецтва, на якій експонувалося багато її квітів та жанрових композицій.

Життя майстрині складалося важко. Після смерті чоловіка на війні, вона залишилася з п’ятьма дітьми без хати, без матеріальної допомоги і боролася за життя своєї родини.

Творчий доробок майстрині складається з двох частин: по-перше, це традиційне квіткове малювання і, по-друге, краєвиди і сюжетно-жанрові фігурні картини: «Весілля», «Українські дівчата», «Роман і Оксана», «Пряха» та ін.

У своїх мальовках художниця свідомо намагалася зберегти традиції хатнього малювання у всій його цілісній стилістиці. Саме тому мальовки Білокінь яскраво декоративні. Вони побудовані на ритмічному контрасті чистих локальних кольорів (червоний – зелений, жовтий – синій, зрідка рожевий – фіалковий), які вона не змішувала, як Тетяна Пата, а співставляла. Її квітки, суцільні і легкі, мережані, не перекривають одна одну, а гармонійно розміщуються на білому тлі паперу. Композиції переважно симетричні, врівноважені, статичні.

 

Мисткиня винайшла свій власний жанр, до якого часто зверталася, – це «весільний поїзд». Поїздом на Наддніпрянщині називали наречену з нареченим і всіх гостей, які вирушали на весілля. ілокінь з любов’ю малювала ці жанрові картини, зображуючи ту барвисту, співучу, веселу Україну, яка була близькою до її серця.

Надія Білокінь у чистоті зберегла давні традиції майстрів петриківського декоративного розпису і донесла їх до сучасників.

 

МИХАЙЛО БОЖІЙ (1911-1990) — художник, видатний портретист.

Народився в Миколаєві в родині робітників. У дитинстві не мав ні олівця, ні фарб, тому захоплювався ліпленням різноманітних фігурок з глини. Самотужки опановував теорію мистецтв з книг, що брав у бібліотеці. Пізніше вчився малювати з натури різні натюрморти. 1933 року закінчив Миколаївський художній технікум, працював цинкографом та художником у редакції газети, був оформлювачем вулиць і площ  у Миколаєві.

У 1936 році на запрошення Одеської кінофабрики вступив до групи художників-мультиплікаторів і переїхав до Одеси. Працював також художником Одеського дитячого кінотеатру імені Фрунзе.

Перше публічне експонування картини художника відбулося 1938 року, він представив кілька портретних етюдів. Виступ був вдалим — на роботи молодого майстра звернули увагу видатні українські художники, серед них — Ф. Кричевський. Більшість робіт цього періоду втрачено, але портрет молодої дівчини — племінниці художника — попри всю незрілість і учнівську старанність свідчить про цінну якість художника — вміння показати людину просто, природно, виявити в ній особистісні риси характеру, принадність.

Під час німецько-радянської війни Божій перебував у евакуації, брав участь у випуску сатиричних вікон ТАРС. У післявоєнні роки був художником художньо-виробничих майстерень при Художньому фонді СРСР, багато працював над портретами представників Радянської армії, державних діячів, працівників культури.

Найвідомішою його картиною є «Медсестра» (1955), яка принесла художнику європейській успіх – полотно отримало срібну медаль на Міжнародній виставці в Брюсселі (1958).

Серед популярних картин Божія – «Думи мої, думи» (1960), присвячена образу Тараса Шевченка.

 

ВІКТОР ЛОБОДА (1911-1992) – художник-примітивіст.

Народився у Катеринославі, (нині м.Дніпро), походив з давнього козацького роду. Батько Лободи був підприємцем – будував парові млини.

У 1933–1936 рр. Віктор служив на радянсько-фінському кордоні. 1943 року був мобілізований і разом з совєтськими військами дійшов до Відня. По війні впродовж довгих років Віктор Лобода працював електриком на пошті, не полишаючи мрії зайнятися своєю улюбленою справою – малюванням (у доробку художника на той час були вже малюнки).

По-справжньому зайнятися творчістю Лободі судилося тоді, коли він вийшов на пенсію. Він вирізав фанерні площини, на яких малював дивовижні краєвиди України. Він творив світ, у якому йому було комфортно жити, творив «знак» своєї України.

30 червня 1985 р. в парку ім. Т. Г. Шевченка в Дніпрі відбулася перша і єдина прижиттєва (одноденна) виставка художника. 2009 р. побачив світ альбом «Віктор Миколайович Лобода», Львів, вид-во «Манускрипт-Львів» (Упорядники: В. Лобода, О. Молодий).

Хай буде завжди над нашою Батьківщиною таке блакитне небо, як на моїх картинках!» – написав Віктор Лобода на звороті одного зі своїх творів. Це й стало гаслом митця, який зумів через все своє, сповнене небезпек і тривоги життя, яке тривало майже впродовж усього жахливого ХХ століття, пронести чистоту в душі і віру в людей.

Рідний Дніпропетровськ художник знав і любив. Був знавцем фольклору, мав друзів серед людей різних національностей, вмів порозумітися румунською, німецькою (які чув у час війни), ідишем (яким розмовляли поміж собою дніпровські євреї).

Проте, місто не давало йому натхнення для творчості. Часом він підкликав гостей до свого вікна, з якого відкривався краєвид на «місто чавуну і сталі», і запитував: «Хіба це можна малювати?»

Віктор Лобода малював на фанері. Вже пізніше його син Володимир (що став відомим художником) приносив йому натягнуті на підрамники полотна і казав «Малюй, батя, ти геній!» «Та, це нікому не потрібно, окрім тебе!» – відповідав батько. «Не забувай свою рідну Україну!» — заповів він своїм дітям і внукам та подарував їм картини з хатиною, річкою, млином, тополями, мальвами, чумаками.

Серед невеликої творчості (178 графічних аркушів і 109 живописних робіт) є й Кримський цикл, який він створив перебуваючи з сином у будинку творчості в Гурзуфі.

Творчість Віктора Лободи виходить поза контекст «наївного малярства», це – радше інтелектуально осмислена творчість містянина, котрий «синтезує» свій культурний досвід, своє ставлення до фольклору, традицій, тисячолітньої історії своєї землі. Хата на його картинах – пам’ятник гармонії, вітряк, могила, соняшник, криниця – немов би нагадування – це моя земля! Хмари на його картинах – храми, що воскресають із тих, котрі були знищені у часи його молодості. Живописне письмо Лободи дуже делікатне, лаконічне, точне. Ця дивовижна творчість ще потребує осмислення, інтерпретації, контексту з українським і світовим мистецтвом.

Мистецтвознавець Віктор Соловйов писав: «У малярстві Віктора Лободи присутнє тверезе розуміння неминучості історично обумовленого прощання зі старим краєвидом, що відбився, як берег у ріці, у всіх шарах народної культури і, передовсім, у піснях, мелосі. Це – дорогоцінні мемуари про Україну минулу, написані, як і належить художникові, не пером, а пензлем. Мудрий і добрий погляд митця воскрешає для нас не так давнє, але вже далеке, що щезло з очей за «пагорбом» історії, минуле рідного краю, яке становить суттєву частину біографії майстра».

 

ІВАН СВІТЛИЧНИЙ (1929-1992) — літературознавець і мовознавець, поет, перекладач, провідний діяч українського руху опору 1960—1970-их років, політв’язень.

Народився у с. Половинкине на Луганщині у селянській родини. Мав двох молодших сестер: Марію і Надію. Згодом Надія також брала участь у русі шістдесятників і була репресована.

Підлітком, намагаючись разом з товаришами підірвати німецьку техніку, Іван лишився без кількох пальців на руках. Але це не завадило йому закінчити школу із золотою медаллю. Згодом з відзнакою закінчив і філфак Харківського університету. З 1952 до 1955 р. вчився в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.

Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал.

1956 року одружився з Леонідою Терещенко, яка стала вірною соратницею у всіх його справах, і рятівницею під час його заслання.

З 1963 року  Світличний працює в Інституті філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував.

У 1960-х роках Іван Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників.

Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м’якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Надія Світлична передала цю бібліотеку Харківському університетові імені В. Каразіна).

Через свою громадянську позицію Світличний дуже швидко потрапив в поле зору репресивних органів тоталітарної совєтської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.

Уперше його заарештували 1 вересня 1965 р. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 р. в помешканні Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено за ст. 62, ч.1, КК УРСР: антирадянська агітація і пропаганда. Через брак доказів Світличного випустили – через 8 місяців утримання в неволі.

12 січня 1972 р. Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Надію Світличну. На закритому судовому процесі винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання) – за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.

Відбував покарання у таборах Пермської області. Показово, що медична комісія заключила, що Світличний годен для виконання ручної роботи зі збірки вузлів – попри те, що мав на правиці лише два пальця. В заключенні совєтських медиків було вказано, що він має усі п’ять пальців…

Незважаючи на поганий стан здоров’я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.

Іван Світличний мав незаперечний моральний авторитет серед політв’язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.

Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана».

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював там нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці.

Від червня 1979 р. і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда. 1980 р. з огляду на погіршення стану здоров’я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини.

Комісувати за станом здоров’я його відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КДБ СРСР Федорчука. Термін заслання Світличний відбув повністю.

Звільнений він був тяжко хворим у січні 1983 року. Продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина.

Державну премію України імені Тараса Шевченка І.Світличному присуджено в 1994 р. (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».

Як літературознавець і критик Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій «харківської філологічної школи», з її виразним теоретичним спрямуванням.

Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості покоління 60-их років і критиці недоліків офіційної соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у журналі «Вітчизна», ч. 12 за 1961). І. Світличний всіляко підтримує свіже талановите слово Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, захищаючи від невіглаських звинувачень критики, яка базувалася на умоглядних схемах. Рецензія на збірку Ігоря Калинця «Відчинення вертепу» («На калині клином світ зійшовся»,1968) досі лишається одним з найглибших літературознавчих проникнень в особливості міфопоетичного світу митця.

Іван Світличний писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми. Остання з друкованих у журналах критичних студій Івана Світличного побачила світ (під прізвищем А. Перепаді 1970 р. в «Жовтні». Це фахово компетентна докладна рецензія на тритомний «Російсько-український словник» (у першому варіанті ремінісцентно названа «Словникові холодини»). Тут намацано больові точки панівної явно русифікаторської словникової політики.

Звертався Світличний і до творчості Тараса Шевченка. У статті «Духовна драма Шевченка», написаній у таборі (1976) і опублікованій лише незадовго до смерті у збірці «Серце для куль і для рим» (1990), він рішучо виступає проти ретушування «Кобзаря» за простолінійною схемою: «добрі люди» — «лихі пани».

Поезія стала для Світличного духовним прихистком. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству.

Низку творів поет присвячує своїм соратникам: Стусу. Симоненку, Сверстюку, Заливасі, а також сестрі Надії та дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку Світличного є написана в таборі поема «Курбас».

 

ОЛЕСЬ ДОРІЧЕНКО (1936)  — поет, письменник, художник-самоук.

Народився у Києві. Закінчив Київське державне хореографічне училище. Працював солістом балету в провідних творчих колективах України.

Олесь Доріченко належить до когорти поетів-шістдесятників. Автор збірок поезій «Промені», «Контрасти», «Одностайність», «Круговиди», «Осягнення», «Вікно у вересень», «Назавше», «Майдан пам’яті», «Хрещатий яр», «Мандрівна брама».

Знайомство з численними музеями та митцями, особисті зустрічі з Катериною Білокур, Давидом Сікейросом, Іваном Гончаром запалили в ньому несамовиту жагу до художньої творчості. Він довгий час тримав свою творчість у великому секреті. Навіть не зізнався про своє хобі приятелеві Івану Марчуку. Думав: критикуватиме, обсміє.

А той, коли випадково побачив «козацький» вернісаж, одразу почав дзвонити в різні галереї, щоб домовитися про виставку. Перша експозиція «І слава, і воля» відбулася в Музеї гетьманства у 2002 році.

Живописець Василь Лопата, був ошелешений: «Треба час, щоб усе це осмислити. Мої козаки зовсім інші, традиційні, а Ваші — ренесансні. Це український Ботічеллі».

Дивитися роботи Доріченка:

http://www.kozatstvo.net.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=3023

http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/mandrivnychyj/#.X2UyKmj7SUk

 

ВІКТОР ГРИЦАЙ (1939-1979)  – художник-монументаліст,  шістдесятник. Працював у традиції бойчукізму.

Батько Віктора 1939 примусово мобілізований до сталінського війська, брав участь в інтервенції до Фінляндії, у тому ж році був убитий фінськими військами.

Дитинство Віктора пройшло в сумському «совгоспі», де його матір жила у колишніх конюшнях графині Розенквіст. Саме в той час почав малювати. Навчався у художньому гуртку, після в Сумах займався у художній студії художника Банчевського.

1957  — вступає до Одеського ДХУ імені Грекова на відділ живопису. Навчається на відмінно (в експозиції училища є студентська робота Грицая «Портрет натурщика»).

У цей період навчання часто відволікається на поїздки до міста Шахти на побачення з нареченою Раїсою. Через ці прогули виключений із училища. Але через позитивну характеристику переводиться до РСФСР, де закінчує навчання у Ростовському художньому училищі.

Після закінчення училища 1962 з молодою дружиною оселяється в Сумах, де два роки працює науковим співробітником у Сумському художньому музеї імені Никанора Онацького.

1964  — вступає на навчання у Національнe академі. образотворчого мистецтва і архітектури у Києві.

Після закінчення знана художниця Тетяна Яблонська запрошує Грицая до експериментально-монументальної майстерні, де він став старостою групи. ЗА спогадами, він був її улюбленим учнем.

Студенти засвоювали нову техніки: фреска, темпера на левкасі, копіювали майстрів Північного Відродження. Грицай захищає диплом на відмінно з відзнакою художньої ради. Це був монументальний ескіз завдовжки 98 метрів на тему «від первісності до сучасності» для Будинку Науки та Знань у Києві.

Після закінчення повертається до рідних Сум, де працює над замовленнями художнього фонду. Виконує монументальну фреску для кінотеатру в місті Недригайлів, чеканку для центрального гастроному в Сумах разом з художником Аркадієм Пушкарем. За ескізами Грицая тчуть гобелени, виготовляють вироби на фарфоровому заводі.

1976  Грицай призначений головним художником сумських художніх майстерень художнього фонду.

У Недригайлові він виконує фреску, яку згодом начальство наказало замалювати. З цього приводу він пише лист другу Віктору Романщаку:

«Ти вже знаєш, що я виконав одну, можна сказати, крупну роботу в Недригайлові і я вважаю, що доволі непогано, зрозуміло, що багато ще мало б бути допрацьоване, але сумському начальству вона стала недовподоби, і вони зафарбували все, як у Києві говорять, переграв на українській тематиці, для мене це стало великим ударом по моєму престижу і моральному відношенні»

1978  — родина Грицая переїздить до Одеси. На його думку, саме у цьому місті вирувало творче життя і саме тут він міг розкритися творчо. Але у січні 1979 у нього була виявлена саркома і, буквально за три місяці він помирає.

Вже після смерті художника стараннями його родини були організовані виставки у Києві, Одесі, Сумах.

Сумський скульптор Олег Прокопчук добре пам’ятає Віктора Грицая і зізнається, що саме завдяки йому він – випускник Строганівського училища – з російської Москви повернувся до України:

«Художник Віктор Грицай має своє яскраве, самобутнє обличчя, його відрізняє особливе почуття композиції і кольору. Він був справжнім «шістдесятником», йому належать перші кроки відродження знаменитої школи Михайла Бойчука – школи українського монументалізму, яка була широко відомою в 20-х роках».

 

ВІТАЛІЙ ОТРОЩЕНКО (1945) — археолог, що виділив білозерську  археологічну культуру і удосконалив періодизацію бронзової доби на території України.

Народився у Чернігові. Навчався на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Після закінчення працює в Інституті археології АН УРСР. Спеціалізується на вивченні бронзової доби Південно-Східної Європи.

Брав участь у розкопках Керченської (1964—1967), Каховської (1968—1970) та Запорізької (1972—1974) новобудовних експедицій Інституту археології АН УРСР. У 1975—1987 рр. керував Запорізькою експедицією Інституту археології АН УРСР.

Дослідив понад 100 курганів у Дніпровсько-Молочанському степовому межиріччі. Серед них: могильник Степовий біля селища Заповітне, Любимівські кургани, Гюнівські кургани, Великобілозерські кургани, Великознам’янські кургани, Чингульський курган.

Від 1992 року бере участь у дослідженні поселень, курганів та міднорудних копалень бронзової доби на Луганщині.

Автор понад 400 друкованих праць, серед них — монографія і 16 колективних монографій. У 1998 році обраний членом постійно діючої ради міжнародного Союзу праісторичних та протоісторичних наук при департаменті археології Університету в місті Гент (Бельгія).

 

ДАРА КОРНІЙ (1970) – письменниця, авторка романів у стилі фентезі. Справжнє ім’я  – Мирослава Замойська.

Народилася в селі Секунь Волинської області. Середню школу закінчила в селі Княже Львівської області. Вищу освіту здобула у Львові – закінчила журналістсько-редакторське відділення Українського поліграфічного інституту.

Працює у Львівській національній академії мистецтв.

Дара Корній писала спочатку для дитячої аудиторії та для підлітків. (журнали «Крилаті», «Однокласник»).

Перший її великий твір опублікувало видавництво Клуб сімейного дозвілля 2010 року. Це був роман «Гонихмарник», написаний в жанрі міського фентезі. Роман приніс авторці третю премію літературного конкурсу «Коронація слова» 2010 року в номінації «роман», удостоєний відзнаки «Дебют року» від видання «Друг читача» та став лауреатом премії асамблеї фантастики «ПОРТАЛ-2011» — «Відкриття себе» імені Володимира Савченка. Після публікації першого роману Дара Корній отримала неофіційне звання «української Стефені Маєр».

Другий великий твір письменниці «Тому, що ти є» — «Вибір видавців» у конкурсі «Коронація слова — 2011». Він теж написаний у жанрі міського фентезі.

Третій роман — «Зворотний бік світла» — це «Вибір видавців» у конкурсі «Коронація слова 2012». На «Форумі видавців — 2012» його активно купували на стенді «Коронація слова».

 

НАЗАР БІЛИК (1979) — художник, скульптор.

Народився у Львові в сім’ї художників. З 1980 — житель Києва. Батько — український скульптор Микола Білик. Мати — Борисенко Наталія Валентинівна, художник по текстилю.

Закінчив Київський художньо-промисловий технікум (нині — Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука), Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (2005).

Живе та працює в Києві. Автор об’єктів в публічному просторі, учасник багатьох виставок і симпозіумів в Україні і Європі.

Твори Назара Білика можна побачити:

  • у Києві на Пейзажній алеї — скульптура «Дощ», 2010, бронза, скло), її копію замовлено для скульптурного парку Turn park, штат Массачусетс (США).
  • на меморіалі «Сандармох» (Карелія, РФ) — пам’ятник «Убієнним синам України» (у співавторстві, 2004, граніт)

 

МАРТА ГАВРИШКО (1984) – історикиня, дослідниця гендерної проблематики, відома своїм доробком в області вивчення сексуального насильства під час збройних конфліктів.

Народилася у Миколаєві. Закінчила історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2010 захистила кандидатську дисертацію “Націонал-соціалістичний режим у Німеччині у відображенні суспільно-політичної думки Галичини (1933-1939)”

з 2009 до сьогодні – наукова співробітниця Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ (у 2009-2019 – молодша наукова співробітниця)

2015-2013 – відповідальна редакторка наукового збірника «Український визвольний рух», кураторка академічних проектів Центру досліджень визвольного руху

2018-2017 – старша наукова співробітниця Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору».

 

Учасниця міжнародних наукових конференцій, семінарів, воркшопів і літніх шкіл в Україні, Австралії, Великій Британії, Греції, Канаді, Литві, Німеччині, Польщі, Словаччині, США, Франції, Чехії, Швейцарії та Швеції.

Феміністка, учасниця громадських акцій на захист прав жінок в Україні. Авторка публічних лекцій, спрямованих на підвищення видимості жінок та їхнього досвіду в історії і сьогоденні.

Наукові інтереси дослідниці сфокусовані навколо питань гендеру, сексуальності, насильства, націоналізму і мілітаризму під час Другої світової війни та Голокосту, що викладено у ряді праць, таких як “Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА у 1940-1950-х років” , “Вплив «ґендерної політики» в Третьому Райху на український феміністичний дискурс у Галичині 1930-х рр.”, “Гендерні аспекти сексуальної моралі в ОУН і УПА у 1940—1950 рр.”, ”Love and Sex in Wartime. Controlling Women’s Sexuality in the Ukrainian Nationalist Underground”, а також у науково-популярному виданні “Долаючи тишу. Жіночі історії війни”.

В цій книзі дослідниця представила історії-сповіді жінок, які не просто бачили війну та брали активну участь у тогочасних подіях, а прожили її. Вони були не лише очевидицями, жертвами, але й виконавицями насильства. Уся правда про жахи війни, без прикрас та міфологізації. Відверті розповіді про те, що означало бути жінкою під час війни. Унікальні спогади селянок та міщанок, жінок із різною освітою та соціальним становищем, жінок, які обіймали керівні посади в ОУН і були рядовими підпільницями. Живі емоції в історіях, які роками були непочутими та забутими.

Також Марта Гавришко підготувала розділи у монографіях і збірниках:

  1. Жінки у національному підпіллі: внески і втрати, Жінки у горнилі модернізації. За заг. ред. О. Кісь.
  2. Поняття “громадського” і ‟приватного” в середовищі підпілля ОУН та УПА у 1940–1950-х роках, Взаємодія інституцій держави та громадянського суспільства в Україні: західні землі (кінець XIX – початок XXI ст.): колективна монографія / [відп. ред. Ігор Соляр]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича.
  3. Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА у 1940-1950-х років, Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства. За наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко, О. Кісь.

 

ІННА ОСИПЕНКО-РАДОМЬСКА (1982) – веслувальниця на байдарках, чемпіонка Олімпійських ігор в Пекіні 2008 року.

Народилася в Херсоні. Виступала за товариства «Україна» — «Динамо» (Київська область).

На Олімпійських іграх 2004 року в Афінах Осипенко-Радомська виграла бронзу у складі української жіночої команди-четвірки на байдарці.

На літніх Олімпійських іграх в Пекіні у 2008 році вона стала чемпіонкою на одиночній байдарці показавши у фінальному заїзді час 1:50,673, випередивши при цьому італійку Жозефу Ідем (1:50,677) усього лише на 4 тисячні секунди.

На Олімпійських іграх 2012 року в Лондоні Осипенко-Радомська виграла дві срібні нагороди в одиночних змаганнях на дистанціях 500 і 200 метрів.

2016 року Осипенко-Радомська завершила свої виступи за олімпійську збірну України і виступатиме за Азербайджан. Причина банальна – фінансова.

“Днями вилітаю до Азербайджану, де підпишу контракт з місцевою збірною. В Україні, на жаль, доводиться тренуватися за свій рахунок. Слухати одні обіцянки терпець увірвався. На Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро представлятиму уже Азербайджан”, – заявила спортсменка.

На Олімпіаді-2016 в Ріо, виступаючи за Азербайджан завоювала бронзу, байдарка-одиночка, 200 м.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

САБІНА ГАЛИЦЬКА (1994-2018) — медик 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України

Народилась у місті Новоград-Волинський, виросла в селі Бастова Рудня на Житомирщині, де закінчила 9 класів. У 2014 році закінчила Новоград-Волинський медичний коледж, у якому отримала фах фельдшера. З січня 2015 року працювала акушеркою у Барашівській сільській лікарні. Надалі працювала в центральній районній лікарні смт. Ємільчине.

1 квітня 2016 року Сабіна підписала із ЗСУ контракт, маючи велике бажання допомагати пораненим у боях солдатам, та після навчання на полігоні «Десна» почала службу старшою медичною сестрою приймально-сортувального відділення медичної роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Чотири з половиною місяці перебувала на фронті, рятуючи поранених українських бійців.

20 лютого 2018 року загинула у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Луганськ», унаслідок влучання протитанкової керованої ракети російських загарбників по евакуаційній машині з червоним хрестом, біля селище Кримське, район міста Попасна Луганської області.

«Російські окупаційні війська на Донбасі не лише продовжують порушувати Мінські домовленості, але й перейшли будь-яку зрозумілу людському розумові межу у своїх звірячих вчинках… Вчора, підчас надання цивільному населенню медичної допомоги були обстріляні наші медики. Загинула наша сестра – медик, військовослужбовець і людина з великим серцем – Сабіна. Ще одного військовослужбовця поранено. Ми обіцяємо, що путінські покидьки заплатять за це максимальну ціну. Вбивати жінок та мирних мешканців – це все, на що здатні кляті російські окупанти”, – заявили бійці 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

 

РУСЛАН БІЛЕНКО (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Вугледар на Донеччині, закінчив там школу. Пройшов строкову службу в ЗСУ. 2006 року сім’я Біленків переїхала в село Ліві Солонці на Херсонщині.

Мобілізований, військовослужбовець 28-ї ОМБр, номер обслуги міномета. Службу в зоні бойових дій проходив із 28 серпня.

Загинув 14 листопада 2014 року під час обстрілу колони поблизу аеропорту Донецька біля села Первомайське — військові виходили на ротацію та потрапили у засідку.

При виїзді із аеропорту їхню машину обстріляли. Місце було обрано так, щоб у випадку обстрілу перша машина не могла надати допомоги іншій. Ніхто з них не встиг навіть зреагувати…

Руслана і ще одного бійця снайпер убив наповал, із шести чоловік їх мінометної обслуги двоє загинули, четверо були поранені.

Руслан встиг прослужити лише місяць. Старша сестра їздила провідувати брата – добралась до блокпоста в Красногорівці, туди привезли Руслана. А через тиждень він загинув.

– Кілька разів по телефону говорили – тоді ще можна було, – згадує мати. – Казав, що застудився. Стоять прямо в полі. А пішли перші морози. Затим волонтери привезли теплий одяг, ліки, баньку організували… Одна була проблема – з водою. Брали з каналу. А дорога до нього прострілювалась…

Оце й усе, що він повідомляв. Ніколи навіть не згадував Донецький аеропорт. “Я навіть спершу не повірила, що загинув саме в аеропорту…” – казала мати.

Останній раз Руслан подзвонив напередодні загибелі. І знову – ні слова про аеропорт. Сказав, що все нормально, “обживаються”… Він того дня і сестрам, і знайомим дзвонив. Наче прощався.

Без Руслана залишились мама та дві сестри.

 

ВАДИМ ПРОНІН (1980-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селищі Зятківці Вінницької області. Майже одразу після народження сина батьки переїхала жити на Львівщину, там хлопець пішов до першого класу. Після смерті батька мати з сином і донькою повернулися у Зятківці, де Вадим вже закінчив школу.

Вадим був активістом шкільного життя, брав участь у шкільних та районних олімпіадах з природничих наук. Активно займався спортом, завойовував призові місця у районних змаганнях з легкої атлетики, зокрема з бігу на довгі дистанції. Після двох років строкової армійської служби повернувся додому, вступив у Рівненське вище професійне училище ДДСО при МВС України. Закінчивши навчання, переїхав до Києва, працював інспектором супроводу інкасацій. Взяв прізвище вітчима-афганця — Пронін. Останнім часом проживав у місті Гайсин з дружиною та сином.

У травні 2014-го пішов у військкомат і записався добровольцем боронити Україну. 1 серпня 2014 був мобілізований на військову службу, проходив підготовку у Мукачевому, — головний сержант-командир відділення снайперів, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

4 листопада 2014-го під час виконання бойового завдання підірвався на «розтяжці» поблизу селища Рідкодуб у Донецькій області під Дебальцевим.

Без Вадима лишились мама, сестра, дружина і син.

 

ЯРОСАЛВ ЧОМКО (1984-2015) — молодший лейтенант ЗСУ.

Народився в Івано-франківську. Змалку мріяв про медицину. Якось знайшов у батьковій бібліотеці старовинну книгу з анатомії німецькою мовою — наполегливо щодня читав зі словником. Закінчив Івано-Франківський медичний університет, 2009-го пройшов інтернатуру.

Брав активну участь в Революції Гідності, надавав медичну допомогу в медичному пункті Жовтневого палацу у Києві.

Координатор майданівського госпіталю Ірина Захарченко пригадує, що під час Революції гідності Чомко працював безперебійно: «Більшість були місцевими, тож вони приходили і йшли, а він був постійно. Варто було тільки сказати: „Ярославчику, хворі!“, і хлопчина був тут як тут. Медик від Бога…». У будь-якій ситуації діяв швидко, професійно і без паніки. Був природженим психологом і мав колосальний підхід до пацієнтів. Побратими Чомка стверджують, що таку чуйну людину, як він, рідко зустрінеш у житті. Ніколи не підвищував голос і не лютував. Усе сприймав з внутрішнім миром.

З початком російської агресії Ярослав добровольцем зголосився захищати Україну. Резервіст окремої медичної роти імені Пирогова НГУ, старший ординатор госпітального відділення.

Після ротації в січні 2015-го повернувся на фронт, служив у військовому шпиталі, центральна лікарня Артемівська.

12 січня 2015-го зазнав несумісного із життям вогнепального поранення — потрапив під обстріл, рятуючи життя побратимів. Бригада медиків 1-ї окремої медичної роти виїхала в район бойових дій для вивезення поранених, під час надання медичної допомоги пораненому бійцю Ярослав Чомко зазнав трьох кульових поранень.

Залишились батьки та молодший брат.

У день похорону, коли з рідного дому винесли гріб із тілом загиблого, увімкнули гімн Майдану «Плине кача по Тисині». Хтось гукнув: «Гляньте в небо!». Якраз у цей час просто над хатою з’явилися лебеді. Багато лебедів. Вони зімкнули коло і так ширяли хвилин десять.

Мама довго міркувала, який би напис викарбувати на надгробному пам’ятнику сина. То була неділя, і на християнській радіохвилі священик якраз читав проповідь. Жінці дуже врізалися в пам’ять слова з Біблії: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх…». Це було якраз те, що треба.

 

МАР’ЯН ДИШЕЛЬ (1983-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Стебник Львівської області. Закінчив Вище професійне училище № 19 у Дрогобичі.

Навесні 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Служив у 24-й Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ.

З літа 2014 року Мар’ян Дишель брав участь в АТО.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області приблизно о 4:30 блокпост українських військ зазнав ракетного удару, внаслідок обстрілу загинуло 19 військовослужбовців, серед них і Мар’ян Дишель. Це було перше масоване застосування артилерії з території РФ, потому подібні атаки повторювалися неодноразово.

 

ОЛЕКСАНДР ХОЛІН (1983-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Охрімівка, Харківська область.

В часі війни з вересня 2015 року проходив службу у 53-й бригаді, від квітня 2016-го — в 93-й бригаді, пройшов бої за Кримське.

27 червня 2018-го загинув внаслідок ворожого артилерійського обстрілу 122-мм снарядами поблизу села Богданівка (Волноваський район) — в передвечірню пору троє бійців зазнали поранень, що несумісні з життям — Олександр Холін, Володимир Дьяченко та Дмитро Петрушенко внаслідок прямого влучення снаряду у спостережну позицію. Це сталося за два дні до того, як Олександра мали демобілізувати.

Лишились дружина та дитина.

 

АНДРІЙ ФЕДОРУК (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у смт. Першотравневе на Житомирщині. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Працював у ПрАТ «Товкачівський ГЗК», слюсар з ремонту установок гірничо-дробильного цеху. Мав активну життєву позицію, голова Першотравневого осередку партії «УДАР».

Взимку 2013—2014 років перебував на Майдані Незалежності, був активним учасником Революції Гідності. Мобілізований 3 серпня 2014-го, військовослужбовець 30-ї ОМБр, водій.

20 листопада 2014 року Андрія вертольотом з Сватового евакуйовано з важким пораненням. Але він помер у Харківському військовому шпиталі від набряку мозку.

Без сина лишилась мама.

 

ЯРОСЛАВ СТАШКІВ (1977-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в с. Щепанів Тернопільської області. Був активістом Євромайдану, а з початком військових дій на сході України поїхав добровольцем на фронт.

Солдат 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Ніс службу у місті Щастя неподалік окупованого Луганська.

2 грудня 2014 року близько 4-ї години ранку російсько-терористичні збройні формування обстріляли з РСЗВ «Град» місто Щастя, розбомбили кілька житлових будинків. Один зі снарядів розірвався в метрі від машини батальйону «Айдар», яка загорілась, в ній почала вибухати зброя. Ярослав перебував у машині, від отриманих поранень загинув.

 

МИХАЙЛО ТКАЧИШИН (1988-2019) – сержант ЗСУ.

Народився у м. Херсон.

В АТО служив на посаді гранатометника, 53-я ОМБр.

Загинув увечері 5 вересня 2019 р. від кульового поранення в голову, завданого ворожим снайпером на позиціях ЗСУ поблизу смт Новгородське, що навпроти окупованого м. Горлівка.

Залишилися батьки, дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада