Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.05.2021

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

20 травня.

Почнемо огляд з вшанування пам’яті Героя Небесної сотні, який був вбитий пострілом снайпера у серце. Сиротами залишилися четверо дітей… З того часу минуло вже шість років, вбивці не знайдені і не покарані, а рахунок життів, які українці віддали у боротьбі за незалежність своєї держави від «русского міра», давно пішов на тисячі.

Далі в огляді:

  • мати митрополита Андрея Шептицького;
  • художник і педагог, завдяки Рисувальній школі якого чимало незаможних обдарованих юнаків отримали художню освіту і зробили перші крокі в истецтві;
  • закарпатський письменник, співавтор сценарію фільму «Тіні забутих предків»;
  • активіст Миколаївського Євромайдану, який набив пику відомому «русскомірцю» Царьову;
  • сучасна письменниця і перекладачка;
  • співак, який попри втрату слуху зумів продовжити музичну творчість.

Згадаємо також народжених 20 травня захисників України, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


 

ВАЛЕРІЙ ОПАНАСЮК (1971-2014) — захисник Майдану. Герой Небесної Сотні. Загинув від кулі снайпера.

Народився і жив в Рівному, працював автомеханіком. Виховували з дружиною чотирьох дітей.  «Заробив» на Майдані запалення легень і повернувся додому, але коли зрозумів, що обстановка загострюється і влада вдається до силового придушення протесту, знову поїхав до Києва.

Розповідає депутат Рівнеради Олександр Лащук, який познайомився з Валерієм у рейсовій маршрутці, коли їхали на Київській Майдан: «Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. В майданівському наметі в Києві, де зупинялись рівняни, він бував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння.

Його знало багато рівнян, які бували на Майдані. Цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди сам шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив, навіть в найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав. Постійно йому говорив: “Валєра, вдягнись тепліше, не ході в цій кофті… візьми собі якусь теплу куртку, то ж є”. Він відповідав: “Саша, в чому приїхав в тому і ходжу, мені іншого не треба”.

Коли на Грушевського були складні моменти, він сказав, що треба там стояти, щоб не було мало людей тому що “беркут” почне атакувати. Якось ми з ним двоє простояли всю ніч до 5 ранку на Грушевського. Говорив про політичні зради і ігри, про те, що з Януковичем опозиціонери повинні діяти рішучіше. Розказував, що має проблеми з оформленням під своїм будинком у Рівному десь в районі Дворецької земельної ділянки. Казав, що після перемоги до мене подзвонить.

Знову його побачив в наметі після подій 18 лютого, привітались як давні знайомі. Він тоді записував людей на чергування. Він просто стояв на барикадах і захищав Майдан»

20 лютого 2014 року ЄвромайданSOS опублікував оголошення про розшук Валерія з Рівного, на псевдо «Валєра Тризуб». Виявилося, зо він загинув від снайперської кули, яка влучила йому в серце, коли він намагався допомогти пораненому…

Без чоловіка та батька у рівному лишилися дружину та четверо дітей.

 

Повернемося у минулі часи і звідти поступово будемо наближатися до сьогодення, згадуючи про непересічних людей, що народилися цього дня.

 

ЗОФІЯ ШЕПТИЦЬКА (1837-1904) — польська аристократка, графиня, письменниця, художниця, мати Митрополита-Предстоятеля УГКЦ Андрея Шептицького та Блаженного Климентія Шептицького.

Народилась у сім’ї  польського письменника графа Александра Фредро та його дружини Зофії Яблоновської. Чоловік — Ян Кантій Шептицький.  У шлюбі з ним народила семеро синів, з яких двоє померли в ранньому віці.

Була глибоко релігійною, що вплинуло на рішення двох її синів присвятити себе службі Богові. Романа Шептицького ми знаємо як митрополита Андрея. А Казимир – згодом отець Климентій – став мучеником за віру, помер на засланні в ГУЛАГу в травні 1950 року.

Доля інших синів теж не була щасливою. Син Станіслав закінчив військову академію у Відні, потім був генералом Війська Польського. Син Олександр був землевласником, а син Лев залишився в маєтку батьків у Прилбичах. Лев і його дружина були розстріляні НКВД у вересні 1939 року у їхньому маєтку, а Олександр загинув від рук гестапо в червні 1940 року.

Софія Шептицька була талановитою художницею, про що свідчать виконані нею великі портрети: батька, матері, брата і автопортрет, які наведені в якості ілюстрацій в її книгах. Займалася також релігійним живописом, створені нею картини прикрашали костели Львова, Кракова, Жовкви.

Софія Шептицька – автор оповідань і нарисів, написаних у вигляді сімейного щоденника. У 1900-1903 видала книгу «Спогади минулих років». У 1904 після її смерті газети «Gazeta Narodowa» і краківський «Przegląd Polski» вперше надрукували окремі оповідання Шептицької. Також вона написала спогади про юнацькі роки Андрея Шептицького.

 

МИКОЛА МУРАШКО (1844-1909) — художник і педагог. Дядько видатного живописця Олександра Мурашка.

Народився 20 травня 1844 в Глухові, у сім’ї різьбяра іконостасів. У 1863 за порадою Івана Сошенка, який працював викладачем малювання у Першій Київській гімназії, їде до Петербурга, бажаючи вступити до Петербурзької академії мистецтв. У тому ж році Микола Мурашко починає відвідувати Академію як вільний слухач, учиться дуже успішно, завдяки чому здобуває серйозну й ґрунтовну професійну підготовку. Найближчим товаришем у роки академічного навчання Мурашка стає Ілля Рєпін.

Завершити повний курс навчання в Академії Мурашко не зміг — завадила хвороба. Він змушений був повернутися до України. Викладав малювання в І Київській гімназії, реальному училищі, Колегії Павла Галагана.

Наприкінці 1870-х посилено займається пейзажним живописом, наполегливо і сумлінно вивчаючи природу. «Почуваю, — згадував сам художник, — що мила, любима мною природа не відпускає мене, не навчивши чого-небудь». Його пейзажі експонувалися на київських і петербурзьких художніх виставках і високо оцінювалися тогочасною художньою критикою, а окремі були придбані для музею Академії художеств.

У цей же період написані кілька портретів, найкращий із яких — портрет художника Миколи Ге. Він написаний у традиціях російського реалістичного живопису, переконливо, з великою психологічною виразністю відтворює образ видатного російського художника.

Однак пріоритетним напрямом Для Мурашка було викладання У 1875 у себе вдома організував і очолив Рисувальну школу. Серед перших учнів були дорослі та діти, аматори живопису і мистецтва, особи, які готувалися до іспиту з малювання.

Митець застосовував прогресивні методи підготовки учнів, в основі яких — вимоги малювання з натури, суворого дотримання принципу «від легкого — до складнішого», забезпечення індивідуального підходу до кожного учня, всебічної художньої освіти, органічного поєднання спеціальної та загальноосвітньої підготовки.

Школа давала реальну можливість здобути художню освіту дітям бідняків. Багато талановитих художників — М. Пимоненко, Г. Дядченко, В. Андрєєв, С. Костенко та інші, завдяки Київській рисувальній школі М. Мурашка отримали можливість розвинути свій природний хист, здобути художню освіту і вийти на велику дорогу мистецтва.

Школа проіснувала понад 25 років і була закрита 22 травня 1901.

З ініціативи Микли Мурашка, починаючи з 1877, в Києві почали щорічно організовуватися художні виставки, на яких були представлені твори видатних російських, українських і зарубіжних художників-реалістів.

Останні роки життя провів у Бучі, на той час, селищі поблизу Києва, цілком віддаючись творчій роботі.

 

ІВАН ЧЕНДЕЙ (1922-2005) — письменник, кіносценарист. Співавтор сценарію «Тіней забутих предків» (1964).

Народився у селищі Дубове на Закарпатті. Закінчив Хустську державну реальну гімназію. На час звільнення Закарпаття 1944 від німців і приходу туди совєтів, Іван Чендей був учасником літературного збірника хустських гімназистів. Головною школою для майбутнього письменника стала праця в обласній газеті «Закарпатська правда», до редакції якої він прийшов у березні 1945 p.

Згодом Чендей закінчує Ужгородський університет, Вищі літературні курси в Москві. Гімназія в Хусті, де навчався Іван Чендей, була російською, то й зорієнтувала свого вихованця у відповідному напрямку. Він був навіть учасником з’їзду Народних комітетів у листопаді 1944 року, що проголосив возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Соціалістичну дійсність Іван Чендей прийняв із відкритим серцем, і це було цілком природно після пережитого фашистського режиму. Не здогадувався, у які підступні обійми потрапив.

У літературу він прийшов уже після смерті Сталіна – у 1955 році побачила світ перша збірка оповідань „Чайки летять на Схід”. Письменник продовжував писати та друкуватися – аж до 1965 року, коли видав роман „Птахи полишають гнізда”. Цей твір був перекладений російською, і розійшовся Союзом накладом в понад два мільйони примірників! Головна ідея твору, що народ зберіг себе за тисячоліття іноземного панування саме завдяки патріархальному селянському укладу життя, завдяки прив’язаності до родинного гнізда. І настали нові часи, коли „птахи” масово полишають рідні гніздовища. „Що ж то буде з нашим народом?” – напрошувалося питання в читача, котрий уміє читати не тільки сюжет, а й підтекст.

І тут вдарила критика: як же так, народ будує комунізм, а він, невдячний Іван Чендей, що дістав вищу освіту завдяки радянській владі, навіть у Москві вчився на вищих літературних курсах, ідеалізує патріархальщину, від якої ми йдемо вперед семимильними кроками?

Тоді обійшлося критикою в офіційній пресі. Але далі було гірше – входили в силу брежнєвські часи…

В 1968 р. з’являються друком книжки повістей та оповідань Івана Чендея „Березневий сніг”, а в ній – повість „Іван”, де комуністичному активісту протистоїть священик. Конфлікт між ними – типовий для совєтської літератури. А нетиповим було те, що перемагає правда священика, а якщо задуматися – духовне начало торжествує над пожадливістю і самовпевненістю тимчасової влади. Ще в книжці було оповідання, в якому впізнав себе в неприглядному вигляді один із партійних зверхників.

І тоді в рідному селищі Чендея Дубовому влаштували велике публічне дійство з шельмування письменника. Оскільки він не покаявся, його виключають із компартії, що означало заборону друку на довгі роки. Письменник був виключений з усіх форм суспільного життя. Дослідники його творчості пишуть: «Те суспільство, що зневажало людину, не могло вчинити інакше, бо в «Івані» прозаїк талановито розкрив на прикладі найнижчої тоталітарної владної клітинки, яка сфокусувала всі негаразди хворого суспільства, антинародну суть владних структур радянського тоталітаризму, які до небес підносилися над людьми, топтали їхню честь і гідність».

Знову повість „Іван” побачить світ аж у 1994 році (у книзі „Калина під снігом”).

Якщо казати про роль Чендея в український культурі, то він перший заговорив на всю Україну про Закарпаття так, що його почули. Для Чендея не було заборонених тем. Він не піддавався ні внутрішньому, ні зовнішньому цензору,  довіряв тій правді, серед якої виріс.

Будучи ще відповідальним секретарем обласної організації Спілки письменників Закарпаття, Іван Чендей домігся публікації творів авторів (Дем’яна, Маркуша, Петруса-Карпатського, Боршоша-Кум’ятського), підозрюваних тодішньою владою в «українському буржуазному націоналізмі».

Іван Чендей долучився до переправлення за кордон, і як наслідок,  –  публікації в Мюнхені епохальноїпраці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Підкреслюючи свої жанрові уподобання, Іван Михайлович особисто виділяв окреме місце мові творів: «Я люблю новелу. Завжди любив. Новела – велика школа, вчить ощадливості, особливої уваги до слова. Важливо почути внутрішнім слухом слово і так його припасувати, аби воно не виринало з образного ряду, творило плавний, як ваші степові ріки, нечутний плин оповіді, вершило стиль. До стилю я особливо чутливий. Мова! Головне – мова! Кожен справжній твір має відповідний настрій, температуру, колір і пульс. Це – живий організм. І вічний. Приходять нові покоління, читають і чують пульс життя, думок, почувань, переживань нащадків. Все це закодоване, емоційно вживлене в систему образного мислення…».

Читати повість Чендея «Іван»: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=119

 

От ми і добралися до наших сучасників:

 

ОЛЕКСАНДР ЯНЦЕН (1969) — громадський діяч, активіст миколаївського Євромайдану та Миколаївського Народного ополчення під час подій навесні 2014 року.

У 1988 році Янцен закінчив Миколаївський технікум залізничного транспорту, після чого проходив службу в повітряно-десантних військах РА. З 2004 по 2009 рік навчався у Миколаївському національному університеті імені В. О. Сухомлинського на факультеті психології.

Керівник підприємства, що займається інформаційно-обчислювальною діяльністю, пов’язаною з базами даних і іншими інформаційними структурами.

Активіст громадської організації «Вітовське відродження» і миколаївського Євромайдану  та Миколаївського Народного ополчення, яке навесні 2014 року протистояло спробам влаштувати в Миколаєві чергову «народну республіку» за прикладом «днр» та «лнр». У березні 2014 року був одним з організаторів автопробігу за єдність України в Миколаєві.

8 квітня 2014 року під час програми «Шустер LIVE» відбулося пряме включення з Миколаєва з Олександром Янценом, який запросив до свого міста кандидата в Президенти України Олега Царьова, щоб показати тому, що таке гнів народу. «Ми цю державу плекали, ростили, незважаючи на таких упирів, як Ви» сказав Янцен Царьову.

Наступного дня під час візиту Олега Царьова до Миколаївської лікарні швидкої медичної допомоги з метою навідати травмованих учасників сепаратистського мітингу, Олександр Янцен очолив групу людей, які намагалися завадити Царьову потрапити всередину. Після того, як Царьов почав ображати присутніх та поводити себе агресивно, Янцен вдарив його у обличчя. Інші учасники пікету закидали депутата яйцями, облили водою та супроводжували вигуками «Фашизм не пройде», «Чемодан-вокзал-Росія!», «Миколаїв — не Донецьк», «Царьов — російський фашист».

Наступного дня Янцен повідомив, що йому та його сім’ї почали погрожувати. Невідомі приходили до активіста додому та, застосовуючи ненормативну лексику, вимагали у дружини Олександра відчинити їм двері. Міліція на подібні інциденти ніяк не відреагувала.

З початком АТО Янцен як волонтер допомагав військовим, а згодом пішов служити в ЗСУ.

 

НАТАЛКА СНЯДАНКО (1973) — письменниця і перекладачка.

Народилася у Львові. За освітою — філолог, закінчила Львівський та Фрайбурзький університети, за фахом — журналіст і перекладач з польської, німецької та російської.

У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА (за першими літерами імен: Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, Наталя Томків і Анна Середа; ТУГА — «Товариство усамітнених графоманок»).

Повість Наталки Снядянко «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» була опублікована у 2004 році в Польщі й одразу ж увійшла в десятку бестселерів.

В 2013 видала роман «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» – про заробтічанок.  Співпрацює з краудпаблішинговою платформою Komubook як перекладачка.

У 2017 році у «Видавництві Старого Лева» вийшов новий роман Сняданко — «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», у центрі якого особиста історія одного з найекстравагантніших членів імператорської родини Габсбурґів — Вільгельма, більше відомого в Україні за бойовим псевдонімом Василь Вишиваний.

Сняданко перекладає німецької (Кафка, Дюрренматт, Ґрасс, Юдіт Германн, Цвайґ), польської (Чеслав Мілош, Збіґнєв Герберт, Ярослав Івашкевич, Ян Бжехва) та російської (Андрій Курков).

Інтерв’ю з письменницею про її роман «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма»:  http://www.volynpost.com/articles/1352-pysmennycia-natalka-sniadanko-pro-novu-knygu-feminizm-i-svobodu-buty-indyvidualnistyu

 

АРСЕН МІРЗОЯН (1978) — співак, автор усіх своїх пісень.

Народився та зростав у Запоріжжі. Закінчив Запорізьку державну інженерну академію за спеціальністю інженер кольорової металургії, працював на «Мотор Січі» в Запоріжжі.

У 2000 році повністю втратив слух на ліве вухо, у 2004-му — на праве. Проте лікарі завдяки протезуванню повернули йому можливість займатись музикою.

Професійної музичної освіти Арсен не має, але з 1997 року виступав у складі різних гуртів. На одному з фестивалів познайомився з Сашком Положинським, лідером гурту Тартак, який незабаром став ведучим проекту «Свіжа кров» телеканалу М1, головною метою якого був пошук молодих талановитих гуртів та виконавців. В одну із таких програм Сашко запросив Арсена разом із гуртом. Згодом, 2008 року, запросив взяти участь у фестивалі «Таврійські ігри» у складі власного гурту «Тартак», де Арсен замість Андрія Підлужного виконував пісню «Не кажучи нікому».

У 2011 році став учасником шоу «Голос країни», посів четверте місце у фіналі. У фіналі «Голосу Країни» виконував авторську пісню «Ніч», яка згодом ввійшла в альбом під іншою назвою «Вагітні майбутнім».

2017 року Арсен брав участь у національному відборі на Євробачення, змагаючись за право представляти Україну на пісенному конкурсі. Пісню «Джеральдіна» він написав у співавторстві з Полем Манондізом, українським співаком французького походження. Пісня посіла третє місце у півфіналі.

Арсен Мірзоян випустив 5 альбомів, останній на теперішній час – «Інгредієнт» (2019). Разом з дружиною – співачкою Тонею Матвіенко – зробили кілька кліпів.

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=TIFFFadkvz4,

https://www.youtube.com/watch?v=9zqzA2TN078

 

Пом’янемо захисників Україні, які віддали життя у боротьбі з російською збройною агресією  на Донбасі:

 

ДЕНИС ГУЛТУР (1986-2015) — старший солдат ЗСУ.

Зі шкільних років проживав у місті Славутич Київської області. Вивчився на електрозварника ручного зварювання та монтажника технологічного обладнання і конструкцій. Працював за фахом, пройшов строкову службу в ЗСУ. Від 2008 року працював у ВП «Атомремонтсервіс» ДП «НАЕК „Енергоатом“», слюсар 4-го розряду — цех з ремонту тепломеханічного обладнання.

Мобілізований у червні 2014-го, старший солдат, майстер відділення технічного обслуговування автомобільної техніки, рота забезпечення 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

2 лютого 2015 року під час транспортування набоїв, паливних матеріалів та харчових продуктів спільна група 25-го ОМПб та 128-ї ОГПБр потрапила в оточення, в селі Рідкодуб БТР військових було підірвано із засідки. Вояки прийняли бій, у якому загинули майор Віталій Шайдюк, старшина Андрій Сабадаш, старші солдати Сергій Гуріч й старший солдат Денис Гултур, солдат Сергій Макаренко зазнав контузії.

Російські терористи після бою дзвонили родині Дениса з його телефону. Через місяць тіло старшого солдата Гултура передано українській стороні.

 

РОБЕРТ КІС (1990-2014)— солдат, Державна прикордонна служба України.

Народився в Мукачево на Закарпатті. Служив патрульним, Чопський прикордонний загін.

10 жовтня 2014-го поблизу Новотроїцького у Волноваському районі під час руху колони Держприкордонслужби терористи обстріляли її зі стрілецької зброї. Роберт отримав важкі поранення і 12 жовтня помер від поранень.

Вдома лишилася дружина та 2-місячна дитина.

 

ДМИТРО ГЕРАСИМИК (1988-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Видерта на Волині . Протягом 2006—2007 років відслужив строкову службу в лавах ЗСУ.

З квітня 2014-го — солдат, номер обслуги, військовослужбовець 51-ї ОМБр. Брав участь у боях за Савур-могилу, на блокпосту зазнав поранення у плече. В Авдіївці надали медичну допомогу та витягли кулю, дорогою в Дніпропетровськ терористи обстріляли автобус з пораненими, осколок влучив у голову Дмитрові. Помер у дніпропетровському шпиталі.

Без Дмитра лишилася дружина з двома маленькими доньками.

 

ДМИТРО СУХОМЛИН (1986-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривій Ріг. Строкової служби не проходив.

Призваний за мобілізацією, номер обслуги гранатометного відділення 1-го батальйону, 93-тя механізована бригада. Займався спортом, у розташуванні підрозділу на фронті встановили турніка. Під час короткотермінової відпустки побрався із коханою, з якою проживав у цивільному шлюбі.

Загинув під час прориву з «Іловайського котла». Востаннє виходив на зв’язок 28 серпня, була також інформація, що 29 серпня Дмитра поранило в ногу. Зник у районі села Новокатеринівка (Старобешівський район).

2 вересня 2014-го його тіло разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. У лютому 2015 року ідентифікований серед похованих під Запоріжжям невідомих героїв.

Залишилися дружина та троє дітей.

 

ІГОР ДОЛГОВ (1964-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Зоринськ на Луганщині. Згодом родина переїхала до у село Перше Травня Дніпропетровської області, там і жив. Після  служби в РА закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут, інженер-гідротехнік. Працював в Апостолівському відділку зрошувальних систем інженером-гідротехніком.

Боронив Україну з травня 2014-го — заступник командира роти з озброєння, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором», який був обстріляний російськими військами.

Без Ігоря лишились дружина, дочка, зять та онук.

 

ОЛЕКСАНДР МЕЛЬНИКОВ (1980-2014) — старшина ЗСУ.

Народився у селищі Карнаухівка Дніпропетровської області. Належав ультрас – вболівав за «Дінамо» (Дінпро).

В АТО – командир бойової машини — командир відділення, 25-а окрема повітрянодесантна бригада.

12 серпня 2014-го загинув у бою з проросійськими терористичними угрупуваннями поблизу  Вуглегірська.

Вдома залишилась донька.

 

ОЛЕКСАНДР ЯЦУН (1978-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Білій Церкві на Київщині, жив у селі Пустоварівка.

В АТО – навідник (90-й окремий аеромобільний батальйон, 81-а окрема аеромобільна бригада).

Загинув під час мінометного обстрілу.

По смерті залишилися мати, дружина та двоє дітей.

 

 

ІГОР ГНІВУШЕВСЬКИЙ (1973-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Криве на Львівщині. До мобілізації працював машиністом бульдозера паливно-транспортного цеху ДТЕК Добротвірської ТЕС. На підприємстві Ігор працював 11 років, свою трудову діяльність розпочав з команди воєнізованої охорони електростанції.

В АТО – водій 24-ї ОМБр. Згідно з одними джерелами — загинув у бою під Хрящуватим. За іншими джерелами, загинув під час обстрілів штурмового загону бригади в районі смт Новосвітлівка під Луганськом.

Залишилась дружина та троє синів.

 

СЕРГІЙ ВОРОНОВ (1974-2014) — прапорщик Міністерства внутрішніх справ України.

Народився в Дніпропетровську. Міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором», який російська армія всупереч усім домовленостям перетворила на коридор смерті для захисників України.  Як невпізнаний герой тимчасово похований на цвинтарі Запоріжжя. Упізнаний бу за тестами ДНК и 7 квітня 2015-го перепохований в місті Дніпропетровськ.

Без Сергія лишилася мама, дружина, дві дочки.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ІОНОВ (1978-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Луцьку, закінчив ветеринарний технікум. Призваний за мобілізацією 11 квітня 2014 року, командир БМП 8-ї роти 3-го батальйону 51-ї ОМБр.

Востаннє дзвонив рідним 28 серпня з шостого блокпосту під Многопіллям (Донецька область). Під час прориву з оточення під Іловайськом 29 серпня був у другій колоні, у БМП влучив снаряд, машина загорілася. Довгий час перебував у списку розшуку, ідентифікований за експертизою ДНК.

Залишилася мама та молодший брат.

 

ОЛЕКСАНДР ВІНЯРСЬКИЙ (1994-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Хмільник, Вінницька область. Після школи вступив до професійного ліцею сфери послуг, який закінчив у 2013 році за фахом “муляр, штукатур, лицювальник-плиточник”. Всіх дивувала його щирість та гостре відчуття справедливості. Він завжди допомагав матері, знаходив роботу, щоб принести копійку.

На початку літа 2015 року він почав строкову службу у підрозділі ГМЗ (група матеріального забезпечення) 24-ї ОМБр. Це був тиловий підрозділ, у якому Олександр підписав контракт і через пару тижнів перевівся у передовий підрозділ та вирушив на війну. Солдат, командир-навідник кулеметного взводу.

Загинув 20 грудня приблизно поблизу міста Попасна Луганської області внаслідок кульового поранення у голову під час обстрілу наших позицій.

По смерті залишилися мати і дві сестри.

 

ТАРАС МАЛИШЕНКО (1984-2014) — десантник, солдат ЗСУ.

Народився в місті Першотравенську Дніпропетровської області. Закінчив першотравенське ПТУ № 40, де здобув професію «машиніст електровоза підземний». Працював машиністом гірничо-виймальних машин дільниці підготовчих робіт № 2 ДТЕК ШУ «Першотравенське», на шахті «Ювілейна». Займався важкою атлетикою. Захоплювався технікою, ремонтом машин.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 25 березня 2014 року мобілізований на захист Батьківщини, брав участь в АТО. Солдат, стрілець-зенітник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

Загинув в ніч з 13 на 14 червня 2014 року. Тоді десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО і трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу території аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Вдома залишились батьки, син та вагітна дружина, через три місяці по смерті батька народилась друга дитина.

 

АНДРІЙ КУПРІЯНОВ (1978-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився на Херсонщині в селі Нова Збур’ївка. Призваний за мобілізацією 24 серпня 2014 року, стрілець 93-ї ОМБр.

Загинув в новому терміналі Донецького аеропорту — востаннє Андрія бачили вночі з 20 на 21 січня перед другим вибухом у терміналі. Ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих Героїв.

Без Андрія лишилися мама та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада