20 cічня. Сьогодні в огляді:
- знаний економіст, знавець кон’юнктурних циклів, як генеральний секретар фінансів УЦР в 1917 році відстоював створення власної національної валюти;
- історик і видавець, засновник українського видавництва у Мюнхені «Дніпрова хвиля»;
- видатний хірург, засновник Інституту хірургії та трансплантології, що зараз носить його ім’я;
- науковець, розробник надпотужних турбін для АЄС;
- два оригінальних художника;
- акордеоніст-віртуоз.
Також згадаємо і пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.
Почнімо.
МИХАЙЛО ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ (1865-1919) — економіст, один із знавців кон’юнктурних економічних циклів, автор численних праць з питань теорії вартості, розподілу суспільного доходу, історії господарського розвитку та кооперативних основ господарської діяльності. Доктор економіки (1899). Генеральний секретар фінансів УЦР (серпень-листопад 1917).
Народився на Харківщині у дворянській родині. Рід батька походив із литовських татар, мати — українська шляхтичка литовсько-польського походження з Полтавщини.
Закінчив екстерном природничо-математичний факультет, здобувши ступінь кандидата наук, і правничо-економічний факультети Харківського університету, доповнював студії у Великій Британії.
У 1890 у журналі «Юридический Вестник» опублікував першу наукову працю «Вчення про граничну корисність господарських благ як причина їхньої цінності»[, в якій виступив з критикою теорій трудової вартості та граничної корисності.
У 1894 опублікував працю «Промислові кризи у сучасній Англії, їхні причини та вплив на народне життя», за яку здобув у Московському університеті ступінь маґістра політичної економії. ). Книга тричі перевидалася з різними доповненнями і була дуже позитивно сприйнята науковими колами у всій Європі.
Був прихильником так званого леґального марксизму і в 1890-х pp. надрукував низку статей, нерідко полемічного характеру. 1898 появилася його праця «Русская фабрика в прошлом и настоящем», в якій подана синтеза капіталістичного розвитку в Росії і критика поглядів народників та слов’янофілів на роль соціально-економічних інституцій, зокрема дрібного промислового виробництва. За цю працю здобув докторат Московського університету.
У 1901–1905 перебував на Полтавщині і брав деяку участь в українському суспільному житті. З 1901 цілком відмовився від попередніх поглядів і припинив співпрацю з представниками «леґального марксизму». В цей час Туган-Барановський схилявся до поглядів неокантіянців й опублікував багато теоретичних й історичних досліджень, в яких складні явища суспільно-економічного життя пов’язував з ідеалами соціальної справедливості, що найвиразніше віддзеркалене в його працях з кооперативізму.
У 1905 звернувся до Полтавського губернського земського зібрання з пропозицією про встановлення першого в Україні пам’ятника Тарасу Шевченку в Полтаві та розпочав збирання коштів для цієї мети, яку в майбутньому було реалізовано.
Перед першою світовою війною співпрацював з Грушевським й іншими українськими ученими над підготовкою енциклопедичного довідника «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914 — 16, 2 тт.), зредагований ним третій том так і не вийшов.
Був автором Декларації УНР «Економічна політика» (1917). Влітку 1917 повернувся в Україну і брав активну участь в українському громадському і державному житті; недовгий час (серпень-листопад 1917) був генеральним секретарем фінансів, відстоював створення власної української валюти.
Помер раптово у поїзді дорогою до Парижа поблизу Одеси від серцевого нападу. Похований в Одесі.
Наукова спадщина Туган-Барановського становить близько 140 праць, які охоплюють майже всі ділянки економічної науки.
Найбільше значення має його теорія періодичних криз. На основі його концепції кон’юнктурних циклів у Франції діяв постійний комітет для передбачення промислових криз. Туган-Барановський багато уваги присвятив кооперації, завдяки дослідженню якої він увійшов до числа найвидатніших теоретиків кооперативного руху у Східній Європі.
Навіть в період належності до легальних марксистів, Туган-Барановський розумів соціалізм як суспільство без експлуатації, в якому стане можливо перевлаштувати всю духовну культуру заради розквіту гармонійної особистості. Він будував цю свою віру на філософії Канта і вважав, що «як верховна мета у собі, людина не може бути ніколи звернена до засобу для інших цілей». Тому Туган-Барановський заперечував диктатуру і насильницькі методи зміни державного ладу. До Жовтневого перевороту поставився вкрай негативно, був переконаним ворогом більшовизму.
Більше про науковий доробок вченого можна почитати тут: http://iee.org.ua/ua/great_scientist/1/
ОЛЕКСА ВІНТОНЯК (1915-2011) — історик, видавець, громадсько-політичний діяч.
Був сином українського селянина, який загинув на фронтах Першої світової війни, залишивши дружину з п’ятьма малими дітьми. Олекса, чим міг, помагав родині і встигав добре вчитися в народній школі, закінчив Станиславівську гімназію.
В 1938 році записався до Української греко-католицької духовної семінарії міста Станіславова. Але 1939 року відбулася совєтська анексія західноукраїнських земель і більшовицька влада ліквідувала семінарію. Олексу скерували на курси вчителів початкових класів, після яких він повернувся до рідної школи в Струпкові. Місцеву українську інтелігенцію взяли «на заміточку» структури НКВС. Невдовзі ті мешканці Струпкова, які належали до читальні «Просвіта», були занесені до «чорного» списку й підлягали засланню на Сибір і лише відступ Червоної армії з Галичини у червні 1941-го цьому завадив.
Активна українська позиція сільської інтелігенції не була прийнятною й для німецьких загарбників. Тому 15 вересня 1941 року Олекса Вінтоняк був заарештований гестапо в Отинії, де він учителював на той час. Почалися його поневіряння тюрмами.
У 1942-му Олексу Вінтоняка визнали небезпечним революціонером й переправили до концтабору Аушвіц, де він ділив нари із братами Степана Бандери — Василем і Олексою.
Згодом Вінтоняка перевели до табору Освенцім № 3 на каторжні роботи. Попри нелюдські умови він вижив і після звільнення залишився у Західній Німеччині. В 1953 році заснував видавництво «Дніпрова хвиля» у Мюнхені. Будучи довголітнім власником видавництва і книгарні «Дніпрова Хвиля» він прилучився до редагування та друку понад 60 українських книг в Німеччині.
Видав він і свою роботу: «Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст.» — Мюнхен.
Згідно із його заповітом, родина продовжила благочинну діяльність на користь України.
ОЛЕКСАНДР ШАЛІМОВ (1918-2006) – хірург, один із засновників української хірургічної школи.
Провів близько 40 тисяч операцій, автор більше 830 наукових праць та 112 винаходів, створив в Україні два науково-дослідні інститути — у Харкові і Києві.
Народився у Липецькій області, закінчив Кубанське медичне училище та Кубанський медінститут, працював на керівних посадах у різних медичних установах РСФСР.
З 1957 року працює в Україні, спочатку – доцент кафедри хірургії Харківського медичного інституту. У 1958 році захистив докторську дисертацію «Хірургічне лікування раку головки підшлункової залози і фатерова сосочка». У 1959 — 1970 роках — провідний хірург у лікувальних та наукових закладах Харкова.
З 1970 року — працює в Києві, керує науково-дослідними закладами. З 1975 року засновник та директор Інституту хірургії та трансплантології, що нині названий на його честь.
Шалімов став першим лікарем, котрий провів вдалу пересадку підшлункової залози хворому на діабет, розробив і впровадив численні оригінальні методики оперативних втручань, а саме: пластики та резекції стравоходу, резекції шлунка, селективної проксимальної ваготомії, пластики жовчних проток, панкреатодуоденальної резекції, методи операцій з приводу гострого та хронічного панкреатиту, облітеруючого атеросклерозу судин тощо. Під керівництвом Шалімова проведено першу в Україні операцію пересадки серця.
ВАСИЛЬ КАПІНОС (1919—2007) — український фахівець в царині турбінобудування, доктор технічних наук, лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки.
Брав участь у нацистсько-радянській війні, має бойові нагороди. Після війни у 1948 році закінчив Харківський механіко-машинобудівельний інститут, де від того часу й працював. Декан енергомашинобудівельного факультету, згодом завідуючий кафедри турбінобудування.
Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки 1979 року — за «створення серії парових турбін одиничною потужністю 500000 кВт (типу К-500-65/3000) для атомних електростанцій», робота виконана разом з колективом авторів.
Але 20 січня день народжувалися не лише науковці, а й митці.
ІГОР МАРКОВСЬКИЙ (1949-2018) — художник.
Народився в місті Котовську Одеської області. Рано захопився образотворчим мистецтвом, з п’ятого класу рік навчався в дитячій художній школі при Науковій академії культури і архітектури. Далі студіював живопис в Одеському державному художньому училищі імені М.Грекова, яке закінчив у 1969 році. Відслуживши строкову службу, Ігор Марковський продовжив навчання у Київський художній інститут(майстерня художньої графіки, керівник- професор В. Я. Чебаник).
До Одеси Ігор Марковський повернувся у 1984 році «п’ятирічку» відпрацював викладачем у рідному училищі імені М.Грекова. Педагогічна праця забирала багато сил і часу, тому художник вирішив зайнятися виключно творчою діяльністю і став вільним митцем.
У 1998 році роботи одеського митця, що виставлялися на VI міжнародному арт-фестивалі в Києві, принесли йому звання «Художник року».
Проживши в Одесі майже тридцять років, Марковський перебрався до села Велика Михайлівкв. За два роки створив немало полотен та надбав чимало друзів. Тут він набирається сил і творчої наснаги (здоров’я художника підкосила і «посадила» його у візок важка недуга). Але це не завадило Ігорю Марковському влаштувати 2009 році з нагоди свого шістдесятиріччя персональну виставку у галереї сучасного мистецтва «NT-Art» в Одесі.
Художник дуже не любив, щоб його жаліли і акцентували увагу на хворобі. Говорив, що він спочатку став художником, а вже потім захворів. Майстер щоденно творив портрети, пейзажі і натюрморти, ілюстрував книжки авторів, брав участь у виставках.
Роботи Марковського знаходяться в музеях Києва,Одеси, Ізмаїла, Подільська[5] , в приватних збірках України, США, Німеччини, Греції, Іспанії, Ізраїлю, Росії, Молдови.
Дивитися твори Марковського: http://nt-art.net/artist/markovskiiigor-2/
ВІКТОР МОСКАЛЮК (1958) – художник.
Народився у селі Заруддя на Рівненщині. Закінчив Львівське державне училище прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша, згодом – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (сьогодні Львівська національна академія мистецтв).
З 1987 року Віктор Москалюк викладає у Львівській національній академії мистецтв.
Талант майстра виявився у своєрідній стилістичній концепції малярства, що втілюється за законами декоративності, умовності, гармонії, ритмічного взаємозв’язку форм і колірних співвідношень. Творча манера Москалюка сформувалася в контексті розвитку сучасного європейського мистецтва й водночас є глибоко національною, поєднує традицію та новацію. У першу чергу, це виявляється в трактуванні образів, у специфіці стилю художника. Так, трактування фігури звернено до національних традицій, виразно розставлені акценти — усе це витворює самобутність кожної картини.
Наприкінці ХХ ст. художнє життя Львова швидко набуло нових форм. Завдяки можливостям, які відкрилися перебудовою, напруження творчих сил, що раніше вимушено перебували в андеґраунді, вибухає численними приватними ініціативами. Саме тоді виникають різноманітні мистецькі організації, художники починають виходити на європейську мистецьку арену. Серед них був і Москалюк, який активно брав участь у діяльності Клубу українських митців, і як один з перших львівських живописців почав виставляти свої твори за кордоном.
ІГОР ЗАВАДСЬКИЙ (1966) – акордеоніст-віртуоз, популяризатор класичних творів.
Народився на півночі Росії, у багатодітній шахтарській родині. Коли йому Ігорю було 12 років, родина переїхала в Україну – в Запоріжжя. Закінчивши з відзнакою Запорізьке музичне училище, Ігор вступив до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського, навчався у Миколи Давидова.
У 27 років, після того, як з’явився перший власний концертний інструмент, почав активну гастрольну діяльність. У 28 років отримав Золоту медаль і став лауреатом міжнародного конкурсу акордеоністів «Гран-прі» у Франції.
У 29 років став володарем головного призу «Золота ліра» на міжнародному конкурсі «Стефано Біззаррі» в Італії, отримавши при цьому найвищий бал — 100 зі 100 можливих, що стало унікальним випадком у багаторічній історії міжнародних конкурсів. Відтак вступив до асистентури-стажування (виконавська аспірантура) Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського.
Серед ознак визнання варто згадати такий випадок. 25 червня 2003 року на Міжнародному фестивалі акордеоністів у Чикаго відбувся своєрідний міні-конкурс між найкращим акордеоністом США Стасом Венглевським (президент Гільдії акордеоністів та вчителів США, колишній громадянин СРСР, який зараз мешкає в Чикаго. Він — улюбленець місцевої публіки) та найкращим представником Європи — Ігорем Завадським. Переможця мали визначати за гучністю аплодисментів глядачів. Після виступу Ігоря Завадського зал аплодував стоячи, і президент фестивалю Джоан Саммерс запропонувала йому повернутися на сцену зіграти на біс. Це була перемога.
В репертуарі Завадського сотні класичних і дестки популярних і фольклорних творів. З 2001 по 2091 рік музикант випустив 14 альбомів на 21 CD-дисках, які охоплюють різні музичні епохи – від Баха до П’яццоли.
Активна концертна діяльність, гастролі, щорічний випуск альбомів – все це різко перервалося у 2012 року, коли Ігор Завадський втрапив у гучний скандал. У березні 2012 року його заарештовують, висувають чи не найганебніше звинуваченні – у педофілії – і в липні 2014 року засуджують до 13 років позбавлення волі. Адвокати стверджували, що справу сфабриковано, учні музиканта і їхні батькі спростовували інформацію про розбещення неповнолітніх… Врешті у квітні 2016 року Апеляційний суд Києва скасував вирок суду першої інстанції через істотні порушення процесуального закону, і відправив справу на новий судовий розгляд, але музиканта лишили за гратами. І тільки 18 червня, після того, як Генеральним прокурором став Юрій Луценко, музиканта врешті випустили з СІЗО. Загалом Завадський провів в ув’язненні 4 роки, 2 місяці і три тижні. Але винним себе не визнав – попри жорстоке побиття під час затримання і постіний подальший тиск він не пішов на компроміси, хоча за це обіцяли швидке звільнення.
Ігор Завадський після звільнення заявив: “Повністю сфальсифікована справа, яку замовив мій колега… Колегу звуть Ян Табачник”. Прихильники Завадського впевнені, що «придворний» музикант регіоналів таким чином хотів не просто усунути з музичного житття, а назавжди спаплюжити ім’я більш обдарованого акордеониста, який мав справжне міжнародне визнання, а не вислужену прихильність місцевих царьків.
Після перебування за гратами Завадський щвидко відновлює концертну діяльність, і вже у 2017 році він випускає альбом з сімволічною назвою «Лібертанго» – «Танго свободи». В його основу лягли напрацювання п’ятирічної давнини. Наступного року Завадський випускає альбом з не менш символічною назвою «Фенікс» – він був повністю записаний вже після ув’язнення. Далі був «Віват, 13!» – тринадцятий музичний альбом. Він був практично повністю записаний у дуеті з органом (Станіслав Калінін).
Чотирнадцятий, осатнній на теперешній час альбом музиканта «Пори року» вийшов у 2019 році. Знаменитий цикл “Пори року” Антоніо Вівальді представлений в ньому в незвичному поєднанні сольного звучання акордеона з органом (“Весна”, “Осінь”) та з камерним оркестром (“Літо”, “Зима”).
Послухати Завадського можна, наприклад, тут: https://www.youtube.com/watch?v=7fmiw_KmI4o
Від на науки та культури перейдемо до сумної частини нашого огляду і пом’янемо наших захисників.
ІВАН ПОПІЛЬ (1994-2015) народився на Львівщині.
Старший солдат, водій, Окрема Галицька бригада, Західне ОТО НГУ. Брав участь в обороні Дебальцевого. 17 травня 2015-го загинув внаслідок підриву на фугасі автомобіля «УАЗ», що рухався до села Троїцьке Попаснянського району. У автомобілі військовики та волонтери розвозили гуманітарну допомогу на передову лінію. Тоді ж загинули полковник Андрій Соколенко, волонтери Володимир Боднар та Геннадій Євдокименко, вижив тільки волонтер Андрій Романчак (з опіками 70 % поверхні тіла).
СЕРГІЙ БЕЛЯЄВ (1960-2015) народився у Кривому Розі.
Старший солдат резерву, старший кулеметник (БТР), 2-й батальйон спецпризначення НГУ “Донбас”. 31 січня загинув поблизу міста Вуглегірськ під час виконання службово-бойового завдання по вивезенню поранених вояків. Тоді ж полягли молодші сержанти Костянтин Ковальов, Кадир Магомедов, солдат Сергій Мякотін, ще 11 зазнали поранень. Сергій Беляєв до останнього займався порятунком поранених.
ОЛЕКСАНДР МАКСИМЕНКО (1990-2014) народився у місті Володимир-Волинський.
Капітан (посмертно), оперуповноважений прикордонної оперативно-розшукової групи, Луганський прикордонний загін. Олександр Максименко загинув 9 вересня 2014 року, ще з двома своїми побратимами — В’ячеславом Кузнєцовим та Юрієм Лук’янцевим, у результаті підриву на фугасі у Біловодському районі Луганщині. Прикордонний наряд супроводжував двох журналістів телекомпанії «ІРТА», які хотіла зняти сюжет про дві сім’ї (Вишняк Сергій та Тетяна і сім’я Рибалко Олексій та Олена) з села Бараниківка, розстріляних 30 серпня 2014 року «Градом» з російської території.
Біловодський район ніколи не був окупований терористами, тому відповідальність за інцидент, найімовірніше, лежить на диверсійних групах російських найманців.
ІВАН ЛЕМЕЩУК (1993-2014) народився на Рівненщині.
Головний сержант-командир відділення, 80-а окрема десантно-штурмова бригада. Загинув в бою з російським диверсійним підрозділом в районі с. Цвітні Піски, Луганська область – 5 вересня під час «перемир’я» десантники з боями відходили від Луганського аеропорту. 97 українських вояків на 6 БТРах й 2 танках (1 БТР підірвали — не заводився) — зайняли кругову оборону між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка, відбиваючи натиск терористів в числі 240—260 чоловік. В тому бою було поранено 9, загинули і пропали без вісті 20 військових.
ОЛЕКСАНДР БЕРЕЖАНСЬКИЙ (1976-2018) народився в с. Ланцеве, Запорізька область.
До війни працював у фермерських господарствах, створив сім’ю, народилося двоє дітей. У 16-му пішов захищати Україну. Старший солдат, 53-я окрема механізована бригада. Загинув поблизу с. Кримське на Луганщині внаслідок підриву мінно-вибухового пристрою.
ОЛЕКСАНДР ХМЕЛЯРОВ (1989-2016) народився на Одещині.
Головний корабельний старшина, технік групи, 73-й морський центр спеціального призначення. Загинув під час розвідки на Маріупольському напрямку в бою з ДРГ противника. В результаті ближнього бою загинули Юрій Горайський разом з побратимом з Одещини 27-річним Олександром Хмеляровим. Основна частина розвідгрупи 73-го Центру прийшла на допомогу та вступила у бій, згодом підійшли підрозділи 72-ї ОМБр. Під вогневим прикриттям загиблих і поранених евакуювали. За даними радіоперехоплення, противник втратив 30 бойовиків.
ВАСИЛЬ МИХАНЮК (1968-2015) народився в Чернівецькій області області.
Учасник майдану-2004 та Євромайдану. Пішов на фронт добровольцем. Сержант, 95-а окрема аеромобільна бригада. Загинув поблизу Авдіївки підірвавшись у БТРі на фугасі.
ІВАН ДУБЕЙ (1988-2017) народився в с. Ворона, Коломийський район, Івано-Франківська область.
Був важко поранений кулею ворожого снайпера в голову на позиції поблизу с. Новозванівка (Попаснянський район, Луганська область), помер у лікарні ім. Мечнікова в м. Дніпро.
ІВАН ІСИК (1984-2014) – солдат ЗСУ.
Народився в Дрогобичі. До війни вивчився на кухаря. Брав участь в Революції Гідності. З початком російської агресії пішов добровольцем на фронт. Служив у 24-му батальйон територіальної оборони «Айдар». 5 вересня російські диверсанти здійснили атаку із засідки на бійців 2-ї роти батальйону біля села Весела Гора. До колони вийшли люди з українським прапором, коли машини зупинилися, по них відкрили вогонь із засідки з кулеметів. Поранених добивали пострілами. Іван Ісик з важкими опіками потрапив до полону. Помер в лікарні Луганська. Через місяць волонтери змогли повернути тіло Івана.
ІЛЛЯ ПОЛЯНСЬКИЙ (1975-2014) народився в Дніпропетровську.
Солдат, навідник-оператор, 74-й окремий розвідувальний батальйон. Загинув у Донецькому аеропорту від кулі снайпера.
ЄВГЕНІЙ ЮДЕНКО (1987-2014) народився в м. Комсомольськ, Полтавська область.
Сержант, механік-водій, 93-я окрема механізована бригада. Загинув у бою біля села Пески Донецької області.
ОЛЕКСАНДР КРАВЧЕНКО (1978-2016) народився на Сумщині.
Солдат, стрілець, 58-а окрема мотопіхотна бригада. Загинув підірвавшись на вибуховому пристрої в автомобілі ГАЗ-66 в районі с. Новоселівка Друга, Ясинуватський район, Донецька область. Залишились дружина та троє дітей.
ВІТАЛІЙ УКРАЇНЦЕВ (1968-2014) народився на Харківщині.
Старшина міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». Загинув в бою з російською диверсійною групою біля с. Первомайське, Ясинуватський район, Донецька область. Залишились дружина та дві доньки.
За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада