Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.02.2021

20 лютого. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, останні години життя якого страшно навіть уявити: його піддали тортурам, а потім інсценували самогубство через повішення і не деінде, а на остові «йолки» посеред Майдану. Ймовірно, таким чином, посіпаки режиму Януковича намагалися залякати учасників народного протесту…

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • діяч УПА, командир сотні «Східняки», в якій служили такі ж як він вихідці зі східних та центральних областей України;
  • перша викладачка Школи петриківського розпису і художник-шістдесятник.
  • два видатних композитора: один гнаний і катований совєтами, другий – ними обласканий, але триманий на короткому поводку;
  • видатний письменник і публіцист, програмову статтю якого було переінакшено з точністю до навпаки в одній з ганебних промові нинішнього президента;
  • художник-шістдесятник.

Також пом’янемо захисників України, що загинули у протидії російсько-терористичній навалі. Серед них – обласний депутат і бізнесмен, який оббивав пороги військомату і навіть писав до Генштабу – щоб його узяли на фронт – боронити Вітчизну.


Починаємо.

 

ВІКТОР ХОМЯК (1958- 2014) — активіст Євромайдану. Герой України.

Віктор жив у селі Голишів під Луцьком, працював на Гнідавському цукровому заводі. Мав два хоббі: любив риболовлю і захоплювався історією України, знав її досконало.

Його сильно вразило те, як 30 листопада 2013 року здорові і сильні чоловіки жорстоко побили беззахисних дітей на Майдані. Після того він не зміг сидіти на місці і вирішив їхати до Києва. Ненадовго повернувся додому в грудні – і знову на Майдан. Там він дуже сильно захворів і вдруге приїхав додому, але коли 22 січня загинули Сергій Нігоян і Михайло Жизневський, наступного дня Віктор знову вирушив на Майдан, хоча ще не одужав.

Донька вмовляла його не їхати, але він сказав: «Стоятиму на Майдані за весь наш Голишів», – казав Віктор Хомяк.

27 січня на сайті МВС з’явилося повідомлення: “27 січня близько 11.00 на спецлінію «102» надійшло повідомлення, що у Будинку профспілок повісилася людина. Згодом з’ясувалося, що тіло чоловіка було виявлене на внутрішній стороні каркасу ялинки, що розташована на Майдані Незалежності.

О 10 годині доньці Віктора Хомяка зателефонували міліціонери. Вони хотіли перевірити, чи вона знає чоловіка на ім’я Віктор Хомяк. Отримавши підтвердження, трубку поклали, а вже пізніше повідомили про загибель батька. Донька не могла повірити страшній новині: о 7.30  того дня вона розмовляла з батьком по телефону. Він запевнив, що з ним все гаразд. Повідомив, що йде з нічного чергування в Будинок Профспілок відсипатися.

Міліція тоді хутенько намагалася закрити справу, зробивши Віктора самогубцем. Донька каже, що тіло не висіло, а стояло на ногах, а повішений був на таку тонку мотузку, яка б не витримала маси тіла.
На тілі були: рани на голові, численні садна на долонях, зірвані нігті, вивернуті пальці — це бачили судмедексперти і рідні, і згодом усі, хто приходив попрощатися із земляком. Але у висновках судмедексперт написав: «Причина смерті — повішення».

«Найбільше шокувало те, що слідчий написав, що слідів насильницької смерті не виявлено. Але ж побої було видно неозброєним оком», – розповідає донька. Родичам взагалі довго не хотіли показувати ні тіла, ні навіть фото з місця злочину.

Усі, хто знав Віктора, переконують: він точно не міг накласти на себе руки, адже був піднесений Майданом і націлений стояти до перемоги. Тому рідні й близькі з самого початку були переконані, що його вбили.

Почитати більше про історію життя і смерті Героя Небесної сотні Віктора Хом’яка:

https://www.volyn24.com/news/121841-tilo-na-golovnij-ialynci-krainy-taiemnycha-zagybel-geroia-nebesnoi-sotni-viktora-homiaka

 

А тепер повернемося до більш ранніх часів. 20 лютого народився ще один борец за Україну, життєвий шлях якого спостовує стереотип про те, що упівцями були лише західнякі.

 

МИКОЛА САВЧЕНКО (1921-1979) —командир сотні УПА «Східняки». На еміграції – заступник керівника Місії УПА за кордоном.

Народився Микола Савченко на Полтавщині у селянській родині. Закінчив десятирічку та керамічний технікум у Миргороді. Служив в Робітничо-селянській Червоній армії, отримав звання лейтенанта. Але під час відступу Червоної армії залишився на Полтавщині.

З кінця 1943 року він зголосився до УПА в Карпатах, призначений командиром підрозділу ВО-5 «Маківка» на Дрогобиччині, частини охорони Великого Збору УГВР у липні 1944 року.

У серпні 1944-го очолив сотню «Східняки», в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. Невдовзі його сотня увійшла до Лемківського загону ВО-6 «Сян».

Після зміни лінії фронту — залишився в Лемківському курені, рейдував по Станиславівщині та Дрогобиччині. В поворотному рейді на Лемківщину його сотня провела 17 листопада 1944 року оборонний бій в околиці с. Сторонна Дрогобицького району, в якому відбила численні атаки більшовиків.

У січні 1945 року сотня перейшла на північно-східню Тернопільщину але вже вже без Савченка,, який тяжко захворів на запалення нирок. Однак восени він був покликаний на посаду курінного ад’ютанта, згодом призначений командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого.

В серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом «Байди» здійснив успіший рейд на Захід.

А у 1948 році Савченко призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном, був членом Української головної визвольної  ради (УГВР) — органу політичного керівництва українським визвольним рухом, який оголосив себе «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі», утворений наприкінці війни з ініціативи УПА й ОУН(б).

Емігрував до США у 1950 році, де вивчився на інженера, працював за фахом. Був активним у громадському житті, комбатантських організаціях. Петро Миколенко (Савченко називав себе саме так, аби не постраждала родина в Україні) став одним із організаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, обирався кілька разів його Головою.

В 1973 році був серед ініціаторів створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», став його засновником, членом та співробітником.

 

А тепер згадаємо про тих, хто уславив Україну своєю творчістю.

 

ТЕТЯНА ПАТА (1884-1976) — майстриня петриківського розпису.

Народилася в бідній багатодітній селянській родині Якима Мартиненка на Катеринославщині. З 14 років заробляла на хліб тим, що ходила по хатах і розписувала квітами димоходи печей, скрині, інше хатнє начиння.

1913 року до Петриківки приїздила петербурзька художниця Євгенія Евенбах. Зацікавившись творчістю Тетяни, копіювала її малюнки та запрошувала переїхати до столиці. Проте Тетяна Якимівна не погодилася залишити рідне село.

1936 року відбулась значна подія в житті Тетяни Пати, яка також дала поштовх до наступного етапу у розвитку петриківського розпису: участь у Першій республіканській виставці українського народного мистецтва, що відбулась у Києві, а потім демонструвалась у Москві та Ленінграді. За участь у цій виставці Тетяні Паті було присвоєно звання «Заслужений майстер народної творчості УРСР». У 1936 році, після виставки, було відкрито у Петриківці школу декоративного малювання. Її головним вчителем стала Тетяна Пата. Школа існувала з 1936 по 1941 рік, було зроблено чотири випуски. Тетяна Пата залишитися для багатьох майстрів петриківського розпису улюбленим вчителем.

В останні роки життя художниця створила серію нових малюнків, які увійшли до альбому «Тетяна Пата» (1973), оформляла книги, художні листівки.

Багаторічний директор фабрики петриківського розпису «Дружба» Федір Панко (про нього буде в завтрашньому огляді) згадував: «Тетяна Якимівна мені розказувала, що якось батьки поїхали в Полтаву на ярмарок, а вона надумала розмалювати зовні хату. Намалювала соняшники від призьби до самої стріхи. Відійшла, глянула: стріха на соняшниках лежить, а хати наче й немає. Але ось повертаються батько з кумом, звичайно ж, напідпитку. Батько: “Тпру! Кум, а де це ми?”. Кум підійшов до хати, довго дивився, потім до нього дійшло: «Так воно ж намальоване!»

 

ВАСИЛЬ БАРВІНСЬКИЙ (1888-1963) — композитор, піаніст, педагог, диригент. Визначний представник української музичної культури XX століття.

Походив зі славетної родини Барвінських, яка дала Україні чимало митців. Народився у Тернополі ( тоді – Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина).

Рід Барвінських — один із найдавніших в Україні, походить із с. Барвінок коло Дуклі (повіт Кросно). Барвінські були відомими діячами української культури. Прадід композитора Мартин був ректором Львівського університету в 1830-ті роки. Батько –  Олександр Барвінський – був діячем освіти, який впроваджував українську мову в середні та початкові школи Галичини, видавав підручники з історії, літератури, українську періодику. Як посол австрійського парламенту захищав національні інтереси українців Галичини. Підтримував зв’язки з Миколою Лисенком, Сидором Воробкевичем, Віктором Матюком, Остапом Нижанківським, Пантелеймоном Кулішем, іншими українськими митцями.

Першою вчителькою музики Василя стала його мати — співачка і піаністка Євгенія Барвінська. Вона керувала хором у Тернополі (саме Євгенія перша помітила величезний талант однієї з хористок — Соломії Крушельницької).

Професійну музичну освіту Василь здобув у Львівській консерваторії. Продовжив музичну освіту у Празі.  Вступив на філософський факультет Карлового університету, де слухав лекції відомих чеських музикантів.

Перші творчі спроби Барвінського належать ще до часів перебування у Львові, але лише під час навчання у Празі в професора Вітезслава Новака він ступив на широкий творчий шлях. Чеський педагог і композитор заохочував Барвінського вивчати українські народні пісні.

Особливістю творчості митця є нахил до мініатюрного й інструментального жанру, особливо до фортепіанного. Ще навчаючись у Празі, Барвінський написав великий твір «Українська рапсодія».

У 1915 році він повернувся до Львова; працював на посаді директора і професора Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка.

У 1917 році створив «Урочисту кантату» й кантату «Заповіт» на слова Шевченка. У 1929—1930 — написав увертюру до опери «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» («Маруся»).

У 1930-ті роки склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п’єс. На теми українських пісень написав низку п’єс для скрипки і фортепіано.

У 1937—1939 роках входив до редколегії часопису «Українська Музика» (Львів). Опублікував музикознавчі праці «Огляд історії української музики», «Українська музика», «Нова доба української музики», «Мої спогади про Миколу Лисенка», «Бела Барток у Львові», «Творчість В. Новака», «Українська народна пісня і українські композитори» тощо.

З нагоди святкування 25-річчя композиторської діяльності Барвінського в 1938 році у Львові відбулися концерти та радіопередачі з творів композитора. Від Вільного Українського Університету (Прага) він отримав звання почесного доктора.

У жовтні 1939, після окупації совєтами сохаідноукраїнських земель, був обраний депутатом Народних Зборів Західної України, де було проголошено приєднання Західної України до СРСР.

У 1939—1941 та 1944—1948 роках, перебуваючи на посаді  директора Львівської консеравторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів, написав низку творів переважно вокального жанру.

На початку 1948 був заарештований. У МГБ його примусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». І рукописи були знищені. Потім було довге заслання на 10 років у мордовські табори.

Після повернення із заслання (1958) усі свої сили зосередив на відновленні з пам’яті творів, рукописи яких були знищені під час його арешту (над цим працював до самої смерті).

1964 року багаторічні зусилля львівських композиторів досягли мети: Барвінський був реабілітований. А, проте, музика композитора в наступні роки все одно майже скрізь була вилучена з концертів. А чимало творів виявилися втраченим назавжди.

 

Розповідь про складну і трагічну долю композитора: https://zbruc.eu/node/76796

Послухати твори Барвінського: https://www.youtube.com/watch?v=baPgggDqM4c

https://www.youtube.com/watch?v=7_Ov0ky-8II

https://www.youtube.com/watch?v=XWeO2OYSr1A

 

Того ж 20 лютого – роком пізніше від Баривнського – народився ще один визначний культурний діяч:

 

ЛЕВКО РЕВУЦЬКИЙ ( 1889-1977) – композитор, педагог, музичний і громадський діяч.

Народився року в с. Іржавець (зараз – Чернігівщина).

Батько — Микола Гаврилович мав непоганого баса та інколи співав та грав на скрипці під акомпанемент дружини; мати — Олександра Дмитрівна (дівоче прізвище Каневська) – грала на фортепіано, збирала місцевий пісенний фольклор.

За спогадами самого композитора, у чотири роки він вивчив ноти, у нього проявився абсолютний слух, за що його жартома прозвали Камертоном, з п’яти років навчається гри на фортепіано.

1903 року був зарахований до київської приватної гімназії Готліба Валькера та, одночасно, до музчиної школи Миколи Тутковського. Там він навчається грі на фортепіано у Миколи Лисенка.

1916 року Ревуцький паралельно закінчує консерваторію та Київський університет (факультет права). В студентські роки з’являються його перші твори.

У 1916—1918 роках перебував в армії, у 1919—1924 роках викладав у школі і керував сільськими хорами в Іржавці і Прилуках. В цей період була написана кантата «Хустина». З 1924 року у Києві, викладач Музично-драматичного інститут ім. М. Лисенка, з 1933 року — завідувач кафедри композиції і теорії музики Київської консерваторії, з 1935 року — професор.

Гостро критикований за фортепіанний концерт (1934), Ревуцький обмежив композиторську творчість, зосередившись майже винятково на професорській діяльності, редагуванні раніше написаних творів та громадській діяльності у Спілці композиторів України.

Під час Другої свтової війни був евакуйований до Ташкенту, по закінченню війни — повернувся до Києва і продовжував викладати до 1960 року.

Ревуцького було обрано депутатом Верховної ради УРСР кількох скликань. На 1950-ті роки припадає величезна робота з та підготовки до друку творів Миколи Лисенка – був редактором 20-томного видання його творів. У лютому 1969 року у зв’язку з 80-річчям та за визначні творчі заслуги Ревуцький був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

Ревуцький-автор творів великих музичних форм: соната для фортепіано, дві симфонії (друга на теми українських народних пісень 1926, (у новій редакції – 1940)  –  один з найкращих творів композитора.

Також у творах менших форм (фортепіанні прелюдії, твори для скрипки й віолончелі з фортепіано) Ревуцький дуже оригінальний свіжістю музичної мови й технічними прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина», як і прекрасні обробки народних пісень для голосу з фортепіано – в його спадщині 120 оригінальних обробок.

Ревуцький творчо розвинув методи Лисенка й Леонтовича, які полягали у нерозривному злитті музичного фольклору з досягненнями гармонічного мислення кінця XIX століття. Його творчість увійшла до золотого фонду української класики (Друга симфонія і фортепіанний концерт — перші значні твори цих жанрів в українській музиці).

Разом з Борисом Лятошинським Ревуцький вважається найвпливовішим діячем української музичної культури своєї епохи.

Жовтувата, але досить цікава стаття про Ревуцького, зокрема про його депутатську діяльність, наприклад, як композитору доводилося вирішувати проблеми тракторів у колгоспі: http://www.golos.com.ua/article/313921

А тут можна послухати концерт для фортепіано з оркестром. Мала щастя чути цей концерт «в живу», враження незабутні: https://www.youtube.com/watch?v=9vPovt7NH5s

 

Від копозиторів переходимо до письменника, про існування якого, напевне, багато хто дізнався лише у зв’язку зі промовою нинішнього президента до попереднього нового, 2020 року, в якій була використана спотворена до зміни смислів на протилежні стаття Самчука «Народ чи чернь?»

 

УЛАС САМЧУК ( 1905-1987) —письменник, публіцист,редактор, членуряду УНР у вигнанні.

Народився в селі Дерамані Волинської губернії (нині Рівненська область) в родині заможних селян.

Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська. 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Ваймарської Німеччині де працював у місті Бойтені як наймит.

Тут, у Бойтені, Самчук випадково познайомився з Германом Блюме, студентом Бреславського університету, котрий тут студіював право і мріяв про дипломатичну кар’єру, а тому вивчав англійську, французьку, російську мови. Саме Герман Блюме, як пише Самчук, відкрив йому і світ студентського, досі невідомого, життя. Улас Самчук відвідував Бреславський університет лише як вільний слухач.

“У Німеччині я вперше пізнав, як виглядають культурні люди… І тут я навчився бачити одне почварне явище, що у нашому слов’янському світі три чверті наших життєвих труднощів походить від нашого невміння поводитися з людиною по-людськи” – писав згодом Самчук.

Мати Германа Блюма дала притулок «обідраному українцю» у своїй оселі й навчала його німецької мови. Вдруге Блюме прийшов на допомогу Уласові через 15 років: завдяки його клопотанню нацисти 20 квітня 1942 року випустили арештованого письменника з Рівненської в’язниці. Герман Блюме в Рівному був тоді начальником цивільної поліції райхскомісаріату «Україна».

З 1925 Самчук почав друкувати оповідання в різних журналах (видані окремою збіркою «Віднайдений рай», 1936). У 20-і роки виникає задум майбутньої „Волині“ – найзначнішого твору Самчука.

1929 року переїхав до Праги. Українськаа громада Праги 1920-1930-х жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальція була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.

1941 року в складі однієї з похідник груп ОУН-м Самчук повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943.

У 1944—1948 жив уНімеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух) Після переїзду до Канади (1948) став засновником ОУП «Слово» (1954).

У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. У найвидатнішому творі — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х pоків, що прагне знайти місце України у світі та шляхи її національно-культурного й державного становлення. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику славу.

Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук: «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію  «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»

Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія країнського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарптті.

У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (1946—1947).

У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».

У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної та сучасної підрадянської дійсності.

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

 

Стаття про Самчука https://www.radiosvoboda.org/a/30436630.html

Статття «Народ чи чернь?» https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=228

Читати різні твори Самчука: https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=95

 

 

МИХАЙЛО ВАЙНШТЕЙН – справжнє ім’я Мойсей. (1940-1981) — український живописець, скульптор. Представник доби шістдесятництва.

Народився у місті Дружківка Донецької області. Осиротів у дитинстві після загибелі батьків на фронті, виховувався в дитячому будинку з братом. Остання близька людина – брат Володимир помер 1950-го…

Початкову художню освіту здобув у Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у Київському художньому інституті, який закінчив 1965 року (майстерня М. Хмелько). Надалі, до 1967 року, удосконалював майстерність у Творчих майстернях Академії мистецтв.

З 1965 року брав участь у республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках.

Перша персональна виставка відбулася 1987 року в Києві, після смерті митця. Тепер його називають одним з класиків українського андеграундного мистецтва 1960-70-х років.

Дивитись роботи тут: http://www.archive-uu.com/ua/profiles/mihajlo-vajnshtejn

 

Пом’янемо захисників України, героїв російсько-української війни. Кожен з них заслуговує на вдячність і вічну шану. Та історія захисника, з якого почнемо цей розділ огляду, просто вражає. Чи багато ми знаємо бізнесменів, обласних депутатів, які оббивали пороги військоматів, а коли їх не брали до лав ЗСУ, звертались з таким проханням до Генштабу?

 

ВІТАЛІЙ ПОСТОЛАКІ (1965 – 2015) — майор ЗСУ.

Пройшов строкову військову службу у танковій розвідроті. 1989 року закінчив факультет романо-германської філології Ужгородського національного університету. Працював на митниці, по тому — керував відділом внутрішньої політики Ужгородської міськради, після Помаранчевої революції — управлінням внутрішньої політики Закарпатської ОДА. Займав активну громадську позицію, член Ради крайового товариства «Просвіта».

Обирався депутатом Закарпатської облради 5-го скликання. В останній час займався підприємництвом — у новому районі Ужгорода тримав магазин будівельних і господарських матеріалів.

Після анексії Криму російськими військами як офіцер запасу пішов до військкомату, де йому відмовили. Після 3-ї відмови написав звернення до міністра оборони й начальника Генштабу. Врахувавши послужний список, Постолакі доручили очолювати розвідку 128-ї бригади.

Командир розвідувального підрозділу 128-ї гірсько-піхотної бригади; у серпні 2014-го перебував на передовій у Дебальцевому.

12 лютого 2015-го загинув у бою на спостережному пункті базового табору 128-ї бригади, тоді ж полягли ще 7 захисників.

Під час евакуації тіл загиблих з Дебальцевого в автомобіль «Урал» влучив снаряд біля села Новогригорівка Артемівського району. У вантажівці були тіла 12 військових, серед них і майора Віталія Постолакі. Після довгих пошуків його тіло літаком доправили до Ужгорода.

Без Віталія лишилися мама, дружина, дві доньки.

 

ОЛЕКСІЙ ДРАГАН (19812014) — сержант ЗСУ.

Закінчив Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет.

У часі війни — командир відділення, 93-тя окрема механізована бригада.

Встигнув виконати обіцянку — під час короткотермінової відпустки відвів донечку Софійку до першого класу.

13 вересня 2014-го загинув у бою біля села Красний Партизан, Ясинуватський район. Тоді ж загинув солдат Володимир Серебринський. По дорозі до третього блокпосту — біля Макіївського водосховища — бойова машина потрапила під обстріл терористів.

Лишились дружина, дві доньки.

 

МИКОЛА БУДЗ ( 1964-2014) — капітан ЗСУ

Родом з Закрапаття. Здобув дві вищі освіти. Працював в колгоспі у своєму селі Чорнотисів, їздив на заробітки.

В АТО — доброволець. Командир взводу, 128-а окрема гірсько-піхотная бригада.

В лавах оборонців Дебальцевого перебував понад 3 місяці. 23 листопада 2014-го взвод Будза потрапив під обстріл поблизу Дебальцевого під час проведення операції з прикриття відходу та ротації механізованого батальйону. Капітан зазнав осколкових поранень та забій грудної клітини, був доправлений до Харківського шпиталю, прооперований, проте наступного дня ввечері помер — відірвався тромб.

Залишилися дружина та двоє дорослих синів.

 

СЕРГІЙ ГУНДЕР (1977-2018) — солдат ЗСУ.

Народився 1977 року у місті Харків; з 2000-го мешкав в Івано-Франківську. Працював регіональнии менеджером з продажу.

Брав участь в подіях Революції Гідності; на фронт пішов добровольцем. З березня 2015 року служив в 93-й бригаді, навідник кулемета ПКМ. Згодом — солдат, командир бойової машини.

27 березня 2015-го виїхав на першу ротацію у Піски. З побратимами виходив у «сіру» зону та брав участь у «дезінфекції», дистанція між нашими та противником іноді доходила до кількох метрів. Одного разу Сергій вирішив піти у нічну розвідку сам — у Жабуньки (Ясинувата), але не повідомив рацією — розумів, що наших прослуховують. Повертався назад після півночі  і випадково зачепив одну з пластмасових пляшок, що були спеціально розкидані навколо позиції. Хлопці це почули та вирішили брати «живця». Сергій вправився із ситуацією; доповідв, що саме зміг роздивитись у ворожих позиціях та розташування вогневих точок.

25 грудня 2015 року під Пісками у часі розвідувального виходу зазнав важкого поранення — коли наша розвідгрупа зачепила розтяжку. Переніс кілька операцій, отримав інвалідність ІІ-ї групи. Активно діяв в лавах волонтерської організації «Галицькі леви». 13 лютого 2017-го підписав контракт; на початку березня потрапив до лав своєї 9-ї роти, виконував завдання поблизу села Кримське на Луганщині, по тому знову на Донеччині.

16 травня 2018 року загинув вранці поблизу села Богданівка (Волноваський район) — від кулі снайпера у серце.

Лишились мама, дружина та донька, і ще двоє дітей від першого шлюбу.

 

МАКСИМ СЕНКЕВИЧ (1989-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Лиса Гора на Миколаївщині. Закінчив історичний факультет Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського.

Працював молодшим інспектором II-ї категорії відділу режиму та охорони Миколаївського слідчого ізолятора у званні молодшого сержанта внутрішньої служби.

У зоні АТО старший лейтенант Сенкевич виконував свій військовий обов’язок на посадах командира взводу, в. о. командира роти у складі 28-а ОМБр .

11 листопада 2014-го загинув у бою — була виявлена російська розвідувально-диверсійна група — один з бойовиків підірвався на мінній «розтяжці». Мотострільці вийшли на перехоплення, в цей час терористам підійшло підкріплення — не менше 50 осіб мінометами та гранатометами, у ближньому бою противник був розбитий, втрати склали не менше 10 осіб. Старший лейтенант Максим Сенкевич загинув під час запеклого бою біля населеного пункту Березове Мар’їнського району Донецької області.

Залишились мати, сестра, дружина та донька.

 

РОМАН МАМАСУЄВ (1983-2016) – прапорщик ЗСУ.

Народився в Алуші. Згодом родина оселилася в Запорізькій області.

Після школи вступив до Василівського державного аграрного технікуму за фахом “фермерське господарство”. Далі – строкова служба, після якої Роман  підписав контракт. Служив у місті Дніпро.

Інструктор-вогнеметник; (72-а ОМБр).

30 листопада 16  року Роман прибув на війну.
Старший лейтенант, вогнеметник роти радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту.
Загинув 22 грудня вранці біля міста Авдіївка внаслідок кульового поранення у шию.

Загинув від кульового поранення під час обстрілу міста Авдіївка.

По смерті залишилися мати, вітчим, сестра, дружина та дві доньки.

АНАТОЛІЙ СЛОНСЬКИЙ (1975-2015) — солдат ЗСУ.

Син депутата Уманської міської ради Володимира Слонського. Закінчив технікум механізаці. У 1993 – 1994 рр. пройшов строкову службу. Учасник Революції Гідності, активист Уманської Самооборони.

У серпні 2014 р. призваний до ЗСУ за мобілізацією (як доброволець). Водій, 128-а гірськопіхотна бригада.

6 лютого 2015-го загинув під час боїв за Дебальцеве, відбиваючи танкову атаку на блокпосту № 3, що під селом Троїцьким. Протягом двох діб підрозділ відбив кілька танкових атак, захопив два «Урали» та полонив російських найманців.

Залишилися дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР ТАРАСЕНКО (1977 – 2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Миргороді, закінчив Хорольський коледж. Проходив строкову службу, залишився служити за контрактом. Демобілізувавшись, працював у ПСП «Ярмаківське», механіком на КХП № 1, по тому — на будівельних роботах, знайомі називали його «майстер на всі руки».

Мобілізований 30 січня 2015 року, військовослужбовець 95-ї окремої аеромобільної бригади.

Помер 9 червня 2015-го, дані про смерть різняться — згадно одних джерел, помер у військовому шпиталі після операції. В інших зазначається, що загинув під час виконання бойового завдання в зоні проведення бойових дій.

Без батька лишилися дві доньки.

 

РОМАН ФУРИК (1963-2015) —підполковник міліції у відставці, боєць батальйону НГУ імені Кульчицького.

Народився в Коломиї, в робітничій родині. Займався спортом, музикою. Закінчив музичну студію по класу баяна. 1981 року був призваний на строкову службу. По тому влаштувався на роботу на Коломийський завод сільськогосподарських машин і заочно вчився на історичному факультеті Чернівецького університету.

1985-го розпочав службу у Коломийському відділі міліції, в інспекції у справах неповнолітніх, в карному розшуку, а з 1993 перейшов в Управління по боротьбі з організованою злочинністю. За 20 років служби у правоохоронних органах — десятки особисто знешкоджених правопорушників, ножове поранення, яке дістав 2002 у сутичці з озброєним злочинцем. 2006-го вийшов на пенсію з посади оперуповноваженого коломийського відділу УБОЗ.

Ще з 1980-х захопився бойовими мистецтвами та філософією сходу. Був тренером з карате-до, мав своїх учнів, заняття проводив безплатно. Тренував хлопців і в міліції. Захоплювався мотоциклами, після виходу на пенсію став членом коломийського мотоклубу «Карпати», суддею І категорії з мотоциклетного спорту.

Брав активну участь у подіях Революції Гідності, під час протистоянь на барикадах київського Майдану дістав поранення в обличчя від вибуху світло-шумової гранати. По тому долучився до Коломийської самооборони, керував «народною міліцією».

З початком російської збройної агресії проти України пішов на фронт добровольцем.

Підполковник міліції, старший інспектор батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець». Був відряджений до 1-го батальйону оперативного призначення імені Кульчицького — заступник командира взводу. Виконував завдання в АТО, зокрема на 2-му блок-посту Слов’янська, в районі м. Дебальцеве. Наприкінці 2014 вирушив у третє відрядження до зони АТО, — під Луганськ.

9 січня 2015 під час виконання бойового завдання з патрулювання території в районі пішохідного переходу через річку Сіверський Донець на околиці селища Станиця Луганська, по вулиці 5-та Лінія, підрозділ батальйону НГУ потрапив у засідку, влаштовану незаконним збройним формуванням. Під час двогодинного бойового зіткнення атаку вдалося відбити, — на допомогу прийшли інші підрозділи НГУ та МВС і бронетехніка ЗСУ, — але в ході бою загинуло двоє та поранено 14 військовослужбовців. Коли командира взводу поранили, Роман прийняв командування і не допустив паніки серед молодих «необстріляних» бійців, прикривав вогнем відхід побратимів. У бою дістав смертельного поранення кулею снайпера, яка перебила сонну артерію, — помер під час евакуації.

Залишились батьки, молодший брат, дружина та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада