Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.07.2020

20 липня.

Сьогодні в огляді:

– композитор, засновник Одеської консерваторії;

– історик, академік ВУАН. Засновник і керівник одеського осередку українознавства. Репресований совєтами;

– співзасновниця і головний редактор впливового свого часу тижневика «Дзеркало тижня».

А також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами.


Починаємо:

 

ВІТОЛЬД МАЛИШЕВСЬКИЙ (1873-1939) — композитор, педагог та суспільний діяч, засновник та ректор Одеської консерваторії.

Народився у м. Могилів-Подільській (нині – Вінницька область), за походженням – поляк. Його батька вислали з Варшави за участь у Польському повстанні 1863 року.

1902 року Малишевський закінчив Санкт-Петербурзьку консерваторію по класу композиції М. А. Римського-Корсакова. C 1908 року працював в Одесі: спершу як керівник музичних класів Одеського відділення Російського музичного товариства (рекомендований Римським-Корсаковим), потім як директор відділення. У 1913 році заснував Одеську консерваторію, ставши першим її директором. На чолі консерваторії в найкоротший термін поставив викладання на високий рівень. Виступав як диригент, в тому числі оперний.

Після захоплення УНР більшовиками, рятуючись від терору, в 1921 році емігрував до Польщі. Працював у Музичній школі ім. Ф. Шопена, одночасно був директором Варшавського музичного товариства. В 1927 році очолив Перший Міжнародний Конкурс ім. Шопена. З 1931 і до кінця життя — професор Варшавської консерваторії.

Малишевський підготував чимало композиторів. Серед них найвідоміші – українець Микола Вілінський і поляк Вітольд Лютославський.

В доробку композитора Малишевського кілька симфоній і багато оркестрів.

Послухати музику Малишевського: https://www.youtube.com/watch?v=BMMAZrf7HrE

 

МИХАЙЛО СЛАБЧЕНКО (1882-1952) — історик і правник, академік ВУАН. Жертва сталінських репресій.

Народився в селі Нерубайські хутори, (нині с. Нерубайське, Одеська область) в селянській родині. Через мізерні статки батьків дитинство минуло у великих злиднях, Михайло рано почав працювати на місцевих каменоломнях. З великими труднощами вступив до Новоросійського університету (сьогодні — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) на історичне відділення історико-філологічного факультету, а згодом перейшов на юридичний факультет.

Брав активну участь в українському революційному русі, як член студентських громад, РУП (1903), УСДРП (1906–1918).

По закінченні Новоросійського університету та Військово-Юридичної Академії в Петербурзі залишений при Новоросійському університеті й 1911 дістав наукове відрядження до Німеччини для завершення магістерської дисертації.

В 1912 році повернувся до Росії. В роки Першої світової війни проходив військову службу у званні штабс-капітана.

З 1919 року був доцентом, з 1920 – професором кафедри історії Одеського університету та створеного на його основі Інституту народної освіти. У 1926 році очолював Одеську науково-дослідну секцію історії України. З 1929 – дійсний член Всеукраїнської академії наук.

Був засновником і керівником одеського осередку українознавства, виховував нову генерацію істориків, економістів та літературознавців, розпочав формування школи істориків України.

Слабченко написав близько 200 друкованих наукових праць (серед них 12 монографій), шести підручників для вищих навчальних закладів. Наукові праці вченого присвячені соціально-економічній та юридичній історії Гетьманщини; він є автором одного з перших у вітчизняній історіографії синтетичного дослідження з історії України ХІХ ст. Слабченка можна вважати одним із фундаторів української політології та державницького напряму в національній історіографії.

Доля вченого склалася трагічно. Разом із сином Тарасом 1930 року його було засуджено у справі СВУ (Спілки визволення України). Карався на Соловках.

По закінченню терміну ув’язнення з січня 1936 року працював бухгалтером тресту «Апатит» (Кіровськ Ленінградської області), незабаром переїхав у Первомайськ Одеської (нині Миколаївської області).

На початку жовтня 1937 року сина Тараса знову заарештовано і 28 жовтня того ж року розстріляно. Самого Михайла Слабченка ще на 10 років позбавили волі.

В 1947 році повернувся до Первомайська. Деякий час працював вчителем в школах міста, викладав іноземну мову. В 1948—1949 роках навіть обіймав посаду інспектора міського відділу народної освіти.

Але в серпні 1949 року секретар Первомайського міськкому КП(б)У  Ємець у своєму виступі назвав колишнього академіка «фашистом і політичним трупом». Слабченка звільнили з роботи. Останні роки провів у важких злиднях.

 

Ім’я наступної іменинниці добре знайоме не лише в журналістських і політичних колах. Започаткована і керована нею газета свого часу мала нечуваний авторитет серед мислячих читачів. Цей авторитет помітно зблякнув, коли редакторка почала агітувати за свого чоловіка – хронічного політичного аутсайдера з репутацією розбазарювача майна української армії.

 

ЮЛІЯ МОСТОВА (1968)  — співзасновниця і головний редактор тижневика «Дзеркало тижня».

Народилася в родині журналіста Володимира Мостового. 1991 року закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Одним з тих, із ким Мостова познайомилася й потоваришувала в університеті, був Сергій Рахманін, у майбутньому — її заступник у «Дзеркалі» і один з найкращих колумністів країни.

Почала працювати завідувачем міжнародного відділу в газеті «Київський вісник» (до того – «Прапор комунізму», де працював її батько). По тому – з 1992 по 1995 рік — оглядач в Україні, агентство Франс Прес (AFP, Франція).

З червня 1992 по 1994 рік — міжнародний оглядач, газета «Киевские ведомости». Яскраво заявила про себе тим, що всупереч усталеному на той час протоколу взяла інтервʼю в колишнього радника президента США з національної безпеки Збігнєва Бжезінського — просто підійшла до нього на якомусь заході. Потім було інтервʼю з держсекретарем США Генрі Кіссінджером.

Працюючи в «Київських Відомостях», Юлія Мостова мріяла створити першу в країні газету, яка би пропонувала візію майбутнього країни. Вона шукала на неї гроші.

Нині покійний одеський бізнесмен Юрій Орликов, який половину часу жив у США і половину — в Україні, був готовий випускати таке видання. Орликов здобув вищу освіту в Одесі, переїхав до США, де жили його батьки, працював таксистом, імпресаріо російських артистів. Потім став співвласником газети «Новое русское слово» — найтиражнішого видання для російськомовних іммігрантів у Америці. На початку 90-х Орликов торгував металом в Україні та країнах СНД. Тут він вважався бізнесменом навіть не другого, а третього ряду.

Орликов запропонував Мостовій стати головним редактором. Вона відмовилася і порадила замість себе батька. Володимир Мостовий тоді працював головним редактором газети «Хрещатик», офіційного видання Київської міськради. Він погодився. Разом з Орликовим у серпні 1994 року вони заснували ТОВ «Ормос». 95% газети належали бізнесменові, пʼять — Юлії та Володимиру Мостовим, по 2,5% на кожного.

Влітку 1994 року Леонід Кучма виграв президентські вибори. А восени вийшов перший номер газети «Дзеркало тижня». За первісним задумом, це мав бути дайджест «Нового русского слова», обсягом 36 сторінок у середу і 120 у пʼятницю; лишень чотири сторінки приділялося Україні. «Ми сказали Орликову, що нашого читача не зацікавить життя діаспори у США, і України має бути більше, — розповідав Володимир Мостовий. — Орликов погодився, але сказав, що жодної штатної одиниці не додасть». Врешті газета запустилася на 36 шпальтах із чотирма людьми у штаті. «Концепцію газети придумала Юля. Назва газети — моя».

Остаточно газета сформувалася до літа 1995 року — перейшла на 24 сторінки. Юлія стала заступником головного редактора. Їй виповнилося двадцять сім років. «Вона — художній керівник театру, а я — директор, — казав Мостовий. — Вона каже: “Хочу поставити Гамлета”, а я сиджу й вираховую, скільки треба фарби, дошок, цвяхів. Авторами стали її друзі і колеги по цеху. Ми були островом свободи. Те, що вони не могли писати у своїх газетах, публікували у нас. Вона завжди говорила: “Тату, я у тебе заступник з Орликова та політичний оглядач”». Бути «заступником з Орликова» означало вести з ним переговори, якщо хтось із політиків скаржився йому на газету.

Газета єдина писала про те, як за премʼєр-міністра Павла Лазаренка працював ринок газу, що постачався з Росії, зокрема через компанію ЄЕСУ Юлії Тимошенко. Саме тут уперше Мостова описувала «орбіти» політиків. Усі 90-ті газета висвітлювала конфлікти оточення президента і самого Леоніда Кучми з колишнім в. о. премʼєр-міністра Юхимом Звягільським, очільником СБУ і премʼєр-міністром Євгеном Марчуком, секретарем РНБО Володимиром Горбуліним. «Мостова завжди критично ставилася до людей із влади. Критика не була самоціллю. Кучма намагався переконувати її, пояснювати. Але [в кінці 90-х років] під час акцій «Україна без Кучми» зустрічей вже не було. Не було сенсу», — згадує Рахманін.

За цей час газету пропонували купити політики й олігархи: «директор парламенту» часів Кучми — Олександр Волков, бізнесмен «на підході» Рінат Ахметов, премʼєр «на відході» Павло Лазаренко. Хотів її купити і президент концерну «Славутич» Григорій Суркіс, щоб як він казав «розірвати останній номер». Втім, купити газету було не так просто.

Вітм, Лазаренко таки спромігся придбати 40% «Дзеркала», коли ще був премʼєром — у другій половині 90-х. Але не зміг цим скористатися. «Він став ключовим власником видання. Орликов через голову Мостової продав частку Лазаренку. Мостова зробила все, щоб це не відбилося на публікаціях. Газета, яка формально належала Лазаренку, була головним критиком Лазаренка. І він нічого не міг удіяти. Потім у нього почалися проблеми», — згадує Рахманін. Остаточно позбутися токсичного співвласника «Дзеркалу» вдалося лише в 2011 році.

На початку двохтисячних про купівлю з Орликовим домовлявся власник «Систем Кепітал Менеджмент» Рінат Ахметов. Мостова зустрічалася з Ахметовим і застерігала, що він купить тільки бренд, а колектив не отримає. Угода зірвалася.

Заступницею головного редактора, редакторкою відділу політики Юлія Мостова була до 2011 року, поки батько не сказав, що більше не має сил на газету. Відтоді вона стала головною редакторкою тижневика «Дзеркало тижня. Україна». Спеціалізувалася на темах внутрішньої політики та відносин між США, Україною та Росією.

Взимку 2000—2001 року, в часи наступу кучмівського адмінресурсу на свободу слова, зібралося четверо журналістів –  автор політичних програм на каналі «1 + 1» Микола Вересень, тоді ще заступник головного редактора «Дзеркала» Юлія Мостова, керівник ГО «Інтерньюз-Україна» Тарас Кузьмов і засновник журналу «ПіК» Олександр Кривенко утворили обʼєднання «Хартія-4» для захисту прав журналістів.

Втім, Мостова не лише підтримувала колег, а й добряче їх шпетила, коли було за що. Коли на президентських виборах 2004 року на Віктора Януковича працював не лише адмінресурс, а й журналісти, Юлія Мостова за три дні до першого туру опублікувала статтю «Післямова до прелюдії». Вона присвятила її відповідальності ЗМІ, які «пофарбувалися в кольори господарів» і «втратили право на власну думку, привівши її в цілковиту відповідність з точкою зору банкоматів». Це була стаття-маніфест. Такі матеріали Мостова писатиме й надалі — у критичні для країни моменти.

У 2010 році, коли її другий чоловік Анатолій Гриценко вперше балотувався в президенти, Мостова вирішила розвивати сайт «Дзеркала тижня»: крім матеріалів газетної версії, зʼявилися новини.

На президентських виборах 2010 року Анатолій Гриценко отримав 1,2% голосів. На виборах 2019 року висунути свою кандидатуру він вирішив, не радячись із сімʼєю. І Мостова, яка начебто мала б розбиратися в політиці, тоді всерйоз розмірковувала про те, що має шанси стати першою леді…  Чи то особисте ставлення затьмарило розум, чи то часи, коли вона зналася на політиці, вже минули.

«Дзеркало тижня» останнім часом втрачало популярність. Газе скоротилася з 24 до 16 шпальт. Наклад, який ще 2010 року складав 57 тисяч примірників, скоротився до 20—30 тисяч. Паперовий формат «Дзеркала тижня» застарів. У газеті скромні гонорари, тому Мостовій дедалі складніше шукати авторів. Володимир Мостовий уже давно пропонував доньці продати паперове видання. «Але в Юлі сентименти до паперу, точніше до тих, хто його передплачує», — казав він.

Втім, попри сентименти, газету довелося закрити. Наприкінці 2019 року вийшов останній, 1275-й номер паперової газети «Дзеркало тижня». Видання продовжує роботу онлайн.

Добре що газету закрили, а не продали. Це було унікальне явище, у якого був свій час розквіту. І бачити під цим брендом щось інше було б дуже прикро…

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у протистоянні з російською збройною агресією. Традиційно почну цей сумний перелік з уродженця Донбасу, який захищав від окупантів рідну Луганщину.

 

ВІКТОР ЧОРНОБАЙ (1983-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кремінна на Луганщині. Закінчив Кремінську загальноосвітню школу № 1.

Під час російської збройної агресії проти України у лютому 2017 року вступив на військову службу за контрактом, брав участь в АТО. Солдат, водій протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону 92-ї ОМБр.

Загинув 20 липня 2017 року (у свій день народження) від вогнепального поранення під час бойових дій на крайньому взводному опорному пункті (ВОП) № 9203 в районі міста Красногорівка, відбиваючи напад ДРГ противника. Встиг врятувати одного з бійців, закривши його собою.

Про обставини того бою детально розповіли у Прес-центр АТО: російсько-терористичні формування завдали удару по позиціях батальйону, розпочавши обстріл зі 120-мм мінометів і танків з боку окупованої Старомихайлівки. Українські бійці помітили ворожу ДРГ з 10—15 бойовиків і відкрили вогонь. У перші хвилини бойового зіткнення на крайньому ВОП двоє солдат дістали поранення, що не сумісні з життям. Одного бійця, контуженого, захопила ворожа ДРГ. В ході бою було ліквідовано двох бойовиків, але захисникам опорного пункту довелось відступити на суміжну позицію. Під час переміщення, було вбито ще двох терористів.

Згодом підійшло підкріплення, яке надійно закріпилося на позиціях, в ході бойових дій ще один боєць дістав поранення, що несумісні з життям, поранень зазнали троє військовиків. Противник був змушений відійти під прикриттям танків, мінометів та пересувних реактивних систем Град-П («Партизан»). Під час евакуації поранених противник продовжував обстріл и 120-мм міна вибухнула поряд з групою евакуації, четверо українських військовослужбовців дістали контузії. Після спішного відходу бойовиків залишились три тіла, зброя, медичні матеріали російського виробництва, шеврони терористичних формувань «Оплот» і «Купол». Захоплений у полон старший солдат Роман Савков був звільнений за обміном 24 січня 2018 року.

Без Віктора залишився брат.

 

МИКОЛА КАРНАУХОВ (1965-2015)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Казахстані. У 1983—1985 роках служив у ВПС СРСР. Згодом переїхав у Рівне, тут закінчив Національний університет водного господарства та природокористування 1989 року — інженер-механік. Згодом у викладав в альма матер, доцент кафедри автомобілів та автомобільного господарства. 1999 року захистив дисертацію, кандидат технічних наук; автор понад 50 наукових й навчально-методичних праць.

Мобілізований у серпні 2014-го, командир взводу, сапер, 57-а окрема мотопіхотна бригада.

29 січня підрозділ, в якому служив Микола, був задіяний в бою за Дебальцеве. 3 лютого підрозділ вів 2 бої, підбили БТР терористів. Микола зник безвісти 6 лютого 2015-го після бою поблизу Чорнухиного в часі танкової атаки російських збройних формувань на взводно-опорний пункт «Віталій». Пізніше був впізнаний серед загиблих та похований 10 березня 2015-го на Алеї Героїв цвинтаря міста Рівне.

Без Миколи залишились мама, сестра, дружина та син.

 

ВОЛОДИМИР ВІЛЬКОВСЬКИЙ (1983-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кобеляки на Полтавщині. Згодом родина переїхала в село Самарщина. Закінчив Кобеляцьке СПТУ № 43, здобув спеціальність тракториста-машиніста. 2003 призваний до лав ЗСУ, по закінченню служби повернувся до Самарщини, працював трактористом у ПСП «Колос».

Призваний за мобілізацією 2 квітня 2014 року, стрілець-помічник гранатометника 93-ї ОМБр.

Загинув під Іловайськом під час обстрілу з РСЗВ «Град». Зв’язок з Володимиром обірвався 28 серпня. 2 вересня його тіло разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Запоріжжям невідомих Героїв.

Без сина лишились батьки.

 

ВІКТОР МІГОВАН (1991-2014) — десантник, сержант ЗСУ.

Народився в місті Чернівці. Батько працював електромеханіком, мати — шкільний психолог. Віктор з дитинства цікавився технікою, вчився ремонтувати побутові прилади та комп’ютери. Після школи продовжив навчання в Чернівецькому індустріальному коледжі, де здобув фах електромеханіка.

З лютого 2011 по лютий 2014 проходив військову службу за контрактом у Державній прикордонній службі України. У 2011 році був курсантом Навчального центру підготовки молодших спеціалістів ДПСУ в Оршанці, по тому служив зв’язківцем у відділі прикордонної служби «Мамалига» Чернівецького прикордонного загону Західного регіонального управління ДПСУ.

У цей же час навчався в Національному університеті «Львівська політехніка» на заочній формі навчання, за комп’ютерною спеціальністю. Після закінчення контрактної служби влаштувався на роботу в майстерню з ремонту комп’ютерів. Студент 3-го курсу вже планував відкрити власну справу, що пов’язана з комп’ютерними технологіями.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України в квітні 2014 року мобілізований. Сержант, технік роти 2-ї аеромобільної роти 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, м. Чернівці (колишній 300-й полк).

З травня 2014 брав участь в АТО у складі 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї ОАеМБр в районі міста Щастя на Луганщині.

Вранці 17 червня 2014 року резервна група десантників на чолі зі старшим лейтенантом Владиславом Файфурою виїхала в напрямку селища Металіст, що на північній околиці Луганська, для надання допомоги бійцям добровольчого батальйону «Айдар», які вели бій з терористами в районі гольф-клубу (с. Привітне). У бойовому зіткненні з терористами, які підбили бронетранспортер із засідки з гранатомету, загинули 9 десантників, серед них і сержант Мігован.

Того дня у боях в районі Стукалової Балки і Металіста загинули також 3 військовослужбовців 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї ОГПБр та 4 бійців батальйону «Айдар», кілька військовослужбовців з різних підрозділів були поранені і захоплені в заручники, серед них доброволець «Айдару» Надія Савченко.

Без Віктор залишились батьки та молодша сестра.

 

СЕРГІЙ ДИЧЕК (1972—2020) — старший сержант ЗСУ.

Народився в місті Волочиськ (Хмельницька область). Закінчив СПТУ № 21 від машинобудівного заводу — за фахом токар-фрезерувальник. Одночасно з цим отримав повну середню освіту — у вечірній школі. Пізніше вивчився на водія. Захоплювався технікою та автомобілями, полюбляв полювання та риболовлю, мріяв дати своїм дітям хорощу освіту, й допомогти їм знайти своє місце у житті. Від 2000 року мешкав у селі Богданівка (Волочиський район) — того року одружився, був для дружини та дітей опорою і підтримкою. Певний час — до 2007-го, працював у Чехії.

З весни 2015 року — у ЗСУ. Старший сержант, головний сержант — командир протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 130-го окремого розвідувального батальйону.

28 березня 2016-го підписав контракт на три роки, служив на посаді водія-санітара медичної роти. Блогер та письменник Свирид Опанасович за гонорар від видання книжки «Історія України від Діда Свирида» придбав для медичного пункту автівку, її командир віддав Сергію. Згодом Дичек продовжив контракт і перейшов до РВП.

5 січня 2020 року загинув поблизу хутора Вільний (Золоте-4, входить до складу міста Золоте) внаслідок наїзду автомобіля ГАЗ-66 на закладений вибуховий пристрій. Два українські бійці здійснювали тут заходи по логістичному забезпеченню нових позицій, які облаштовували у зв’язку із розведенням на цьому відтинку військових формувань. Другий вояк зазнав важких поранень.

9 січня 2020-го похований у Богданівці. Провести Сергія в останню путь прийшло близько 500 людей; кілька автобусів приїхало з бойовими побратимами.

Без Сергія лишились мама, брат, сестра, донька від першого шлюбу, дружина та два сини.

 

ДМИТРО ЧИГРИНОВ (1983-2014)— капітан ЗСУ.

Народився в с. Савниці на Храківщині.  Закінчив факультет військової підготовки Харківського політехнічного інституту.

Заступник командира роти з озброєння 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. Згадується у книзі Валерія Ананьєва (про нього – в огляді за 14 липня) «Сліди на дорозі»: «… Я безмежно вдячний Чигринову Дмитру Вікторовичу (Чіга) за дружбу. Він сильно вплинув, зокрема і своєю смертю, на ту дитину, якою я був, коли ми вперше зустрілися. Мої щирі співчуття його сім’ї. ….»

Дмитро загинув у бою 12 серпня 2014 року біля міста Вуглегірськ Донецької області.

 

ОЛЕКСАНДР КАКАЛЮК (1976-2014)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Кам’янське (тоді – Дніпродзержинськ). Закінчив Дніпродзержинський державний технічний університет, прийшов працювати на ПАТ «Дніпровський меткомбінат». Працював електрослюсарем на ТЕЦ, переведений в майстри, згодом — у профспілковому комітеті.

У березні 2014 року мобілізований. Командир взводу, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

2 серпня 2014 року старший лейтенант Какалюк тричі виїжджав на БТРі, щоб вивезти поранених та вбитих бійців. Загинув під час третього рейсу від кулі снайпера.

Вдома залишилися дружина та син.

 

ІГОР ВАСИЛЕНКО (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Мостище на Київщині.

Добровольцем пішов боронити Україну 6 вересня 2014-го, солдат 72-ї ОМБр.

Загинув 6 жовтня, прикриваючи бойових побратимів на блокпосту біля Новотроїцького (Волноваський район) під час збройного наступу російсько-терористичних угрупувань.

Без сина лишилась мама.

 

МАР’ЯН КОЗАК (1984-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Іванівці Львівська області. Закінчив Жидачівське ПТУ № 81. Строкову службу проходив у прикордонних військах. Останнім часом працював у Жидачівському водоканалі. 2008 року одружився.

В часі війни — солдат механізованого батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади, кулеметник.

Двоє бійців 128-ї бригади загинули у ніч на 3 серпня 2015-го внаслідок обстрілу терористами поблизу Станиці Луганської — на бойових позиціях біля станції Вільхова та рибгоспу — старший прапорщик Олександр Павлюк та солдат Мар’ян Козак.

Залишились батьки, дружина, двоє дітей.

 

ГЕННАДІЙ ЛИХОВИД (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Ройлянка на Одещині. Вивчився на механізатора. Пройшов строкову армійську службу, працював у Ройлянці, в колгоспі ім. Карла Маркса протягом 1993—2002 років. У 2002—2010 роках проживав на батьківщині дружини — в селі Павлівка (Фрунзівський район). 2010 року подружжя розлучилося, повернувся до Ройлянки, де й працював.

Мобілізований 6 серпня 2014 року, солдат 28-ї окремої механізованої бригади.

12 квітня 2015-го загинув під час виконання бойового завдання — підірвався на «розтяжці» поблизу села Березове Мар’їнського району.

Без батька лишилося двоє дітей.

 

ВОЛОДИМИР КРОХМАЛЬ (1987-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі П’ятидні на Волині. Вивчився на тракториста.

У квітні 2014 року мобілізований. Командир танку 51-ї механізованої бригади.

17 червня 2014 року на околиці Станиці Луганської танк Т-64Б бригади потрапив у оточення терористів. Снайпери противника порозбивали приціли і перископи, і машина опинилася в безпорадному стані, стріляти можна було тільки навмання. Перед тим, як розбили прилади командира танку, він встиг помітити гранатометників, що ховались неподалік. Екіпаж встиг зробити постріли у бік ворога, але не влучив. Щоб не віддати бойову машину в руки сепаратистам та не здаватися у полон, екіпаж прийняв рішення підірвати танк. Разом із Володимиром Крохмалем загинув механік танку Іван Ващеня.

Без Володимира залишилися батьки, син и ще троє дітей від попереднього шлюбу дружини.

 

ІВАН ЛЕБЕДЕНКО (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Мехедівка на Полтавщині. Закінчив Хорольську автошколу, водій-механізатор. Пройшов строкову службу у Броварах, зв’язківець. Працював в господарствах «1 Травня», «Нове життя», «Мрія». Придбав трактора, орав людям городи, косив сіно, ремонтував трактори односельців. Одружився, будучи зрілим чоловіком, ставши справжнім батьком трьом дітям дружини від попереднього шлюбу, 2013-го у родини народилася ще одна дитина — син.

Мобілізований до лав ЗСУ 22 серпня 2014-го, солдат, 169-й навчальний центр Сухопутних військ. В кінці грудня 2014-го побував вдома у короткочасній відпустці.

24 січня 2015-го загинув поблизу села Піски — підірвався на фугасній міні.

Без Івана лишилися батьки, дружина, четверо дітей.

 

ВЛАДИСЛАВ РИЛЬСЬКИЙ (1992-2014) — лейтенант ЗСУ.

Народився у Вінниці. Його батько — військовий, викладач Острозького військового ліцею. Після школи поступив до Академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, яку закінчив 2013 року.

Командир 2-го механізованого взводу, 24-а ОМБр. Брав участь в АТО з 24 травня 2014 року. З перших днів у зоні проведення операції взвод під керівництвом офіцера ніс службу на блок-постах в Донецькій області. Уміле керівництво взводом та постійне вдосконалення навичок підлеглого особового складу дало змогу керівництву бригади створити із взводу штурмову групу для знищення терористів у безпосередньому зіткненні з противником.

Загинув 13 серпня 2014 року від артилерійського обстрілу терористами під час виконання завдань в зоні бойових дій біля Новосвітлівки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада