Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.04.2020

20 квітня.

Не надто насичений день, але кожна особистість варта згадки і пошани. В огляді будуть:

  • директор львівського музею, який намагався захистити від знищення совєтами твори українських митців
  • український поет-футурист, знищений сталінським режимом;
  • художниця, чий талант розкрився у пейзажному жанрі;
  • поетка, яке все доросле життя була прикута до ліжка, але вимагала судити її твори на загальних засадах, і, як зазначала літературна критика, „за всієї винятковості долі, вона далека від бажання повчати по праву страждання”;
  • захисник України, капітан ІІ рангу ВМС ЗСУ, боєць «Айдару», таджик за походженням.

А також – полеглі герої російсько-української війни.


ІЛАРІОН СВЄНЦІЦЬКИЙ (1876-1956) – філолог і музеєзнавець,  на посаді директора Національного музею у Львові  намагався протидіяти знищенню совєтами пам’яток української культури.

Народився в містечку Буськ, нині Львівська область.

Закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету, продовжив навчання як вільний слухач історико-філологічного факультету Петербурзького університету та Археологічного інституту в Петербурзі. Лінгвістичну освіту поглибив у Відні.

1905–1952 — директор Національного музею у Львові (у 1939–1990 рр. — Державний музей українського мистецтва).

Фактично все життя Свєнціцький займався тим, що намагався не тільки поповнювати, а головним чином – захистити і зберегти музейні колекції за умов панування різної влади. Перша світова війна, більшовицька окупація 1939-го, нацистська окупація, знову повернення совєтів –  випробувань було надто багато.

Останні кілька років йому довелося боротися з відверто варварським нищенням фондів, цілеспрямованою зачисткою їх від українських пам’яток. Все це супроводжувалося арештами співробітників музею, зокрема і дочки Свєнціцького – Віри.

1950 року заступником директора музею був призначений далекий від музейної роботи, художник В. Любчик, який виконував завдання із виявлення «націоналістичних» та «формалістичних» творів мистецтва і подальшим їх знищенням.

Навесні 1952 Іларіона Свєнціцького звинувачували в тому, що він із 2436 художніх творів, переданих до музею Комітетом у справах мистецтв при Раді Міністрів України, помістив до експозиції лише 124, мотивуючи свої дії, що подібне «збагачення» було «лише кількісне, а не якісне». Комісія поставила питання про заміну керівництва музею: директора і його заступника М. Драгана.

1952 року Свєнціцький всіма силами протистояв цинічним діям влади щодо знищення мистецьких творів Музею українського мистецтва — в травні 1952 ці списки включали 2115 музейних предметів. Серед вилучених музейних предметів — полотна роботи видатних українських художників О. Новаківського, М. Сосенка, Ф. Красицького, П. Холодного, М. Бойчука, С. Гординського, О. Кульчицької, М. Глущенка, Г. Нарбута та інших.

За це був знятий з посади директора музею і переведений на наукову роботу до Інституту суспільних наук АН УРСР. В характеристиці керівництва Львівського філіалу АН УРСР на професора І. Свєнціцького від лютого 1952 зазначалося, що як директор українського музею, він допустив «засмічення фондів музейної бібліотеки націоналістичною літературою», якої в серпні 1951 було вилучено понад 2500 книг, а Свєнціцький «виявляв явну протидію вилученню націоналістичної літератури».

На початку серпня 1952, скориставшись відпусткою Свєнціцького, за наказом секретаря Львівського обкому партії Костянтина Литвина культурні цінності двома вантажівками за три рейси перевезли до Львівської бібліотеки АН УРСР «для знищення націоналістичних антирадянських експонатів». До того сюди привезли 4,5 тис. історичних книг та 2 ящики музейної зброї. За свідченнями очевидців: імпровізований крематорій для творів мистецтва курів над містом кілька днів.

1955 року Костянтин Литвин, перебуваючи на посаді міністра культури УРСР, наказом зобов’язав керівництво музеїв Львівського історичного, українського мистецтва, картинної галереї скласти до 15 грудня 1955 списки на експонати, «пов’язані з діяльністю різних українських і польських „буржуазно-націоналістичних“ організацій, та картини, які за своєю ідейною спрямованістю не можуть експонуватися» з метою їх вилучення з фондів цих закладів.

Проте, в квітні 1956 новий міністр культури УРСР І. Шаблій скасував рішення попередника і повернув списки назад мотивуючи, що «знищувати ці матеріали недоцільно, тому що вони можуть мати інтерес для окремих дослідників при вивченні історичних матеріалів».

Ці перипетії підірвали здоров’я Свєнціцького і прискорили смерть літнього вченого.

Про діяльність Свєнціцького, про його спроби протистояти знищенню культурної спадщини:  https://zbruc.eu/node/23080  та  https://zbruc.eu/node/24093

 

 

ҐЕО ШКУРУПІЙ (1903-1937) – справжнє ім’я Георгій Данилович. Письменник, представник напряму панфутуризму. Жертва більшовицького терору.

Народився в сім’ї залізничника та вчительки. Дитинство провів на Поділлі. По закінченні Другої Київської класичної гімназії (1920) навчався на медичному факультеті Київського університету, де провчився лише рік, в Київському інституті зовнішніх зносин. Працював на залізниці, редактором і сценаристом на кінофабриці, в редакції газети «Більшовик».

1920 року Ґео Шкурупій дебютував у альманаху «Гроно» прозовими творами «Ми» і «В час великих страждань», а наступного року видрукував в альманахові «Вир революції» добірку поезій. Захоплений авангардним мистецтвом, письменник виступає з теоретичними статтями про футуризм, бере участь у літературних дискусіях. Належав до літературних організацій та угруповань «Комкосмос», «Асоціація панфутуристів», «Асоціація комуністичної культури».

Перші збірки його поезій — «Психетози. Вітрина третя» (1922) та «Барабан. Вітрина друга» (1923), написані в стилістиці футуристичної поетики. У них переважає суспільно-політична тематика, що в добу революційної романтики позитивно сприймали читачі. Проте захоплення футуризмом минуло у Шкурупія досить швидко.  1925 року виходить його збірка «Жарини слів», яка засвідчила, що «футуристична бравада дедалі більше обертається неоромантизмом — з його дивною сумішшю лірики, сарказму та відблиском трагічного».

Того ж року Ґео Шкурупій видає книгу гостросюжетних оповідань «Переможець дракона». Згодом виходять інші збірки: «Пригоди машиніста Хорна» (1925), «Монгольські оповідання» (1930); романи: «Двері в день» (1929), «Жанна-Батальйонерка» (1930), «Міс Адрієна» (1934).

Арештовано письменника в Києві 3 грудня 1934 року за звинуваченням у приналежності до «київської терористичної організації ОУН». Було проведено два судових засідання військового трибуналу, на яких Шкурупій категорично заперечував висунуті звинувачення і навіть подав письмову заяву-скаргу на неправомірні методи слідства. У ній, зокрема, сказано: «…Незважаючи на неправильний запис показань слідчим, вони підписані мною через такі обставини. Протягом усього періоду слідства і, особливо під час допитів, я був підданий слідчим жахливому моральному тискові… Крім того, сильний біль у шлунку, оскільки в мене виразка, і вкрай пригнічений стан від погроз слідчого спричинилися до стану повного отупіння, за якого я вже нічого не тямив. Слідчий користувався моїм станом, примушував підписувати показання, доводячи мене до істерики. Тому прошу вважати ці мої показання недійсними, оскільки фактично вони не мої, а складені за думкою і бажанням слідчого».

Після першого суду справу повернуто на додаткове розслідування. На другому судовому засіданні військового трибуналу Шкурупій знову доводить свою невинність і конкретними аргументами намагається спростувати звинувачення. Однак 27 квітня 1935 року його засуджено на 10 років виправно-трудових таборів із дальшою трирічною поразкою в політичних правах та конфіскацією майна. Покарання відбував у концтаборі на Соловках. Дружина Варвара Базас потрапила в більшовицьку категорію ЖИР — «жена изменника родины». Разом із сином Георгієм як родину ворога народу виселили з Києва.

1937 року «особлива трійка» переглянула справу Шкурупія й засудила його до смертної кари, вирок було негайно виконано.

1957 року посмертно реабілітований самим більшовицьким режимом.

Більше про Ґео Шкурупія, українських футуристів та їхню долю:

https://www.radiosvoboda.org/a/902465.html,

про самого поета: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2596175-geo-skurupij-1-geometria-vid-geo.html

 

Інакше склалося життя іншої мисткині, народженої того ж року. Вона зуміла знайти нішу, працюючи в якій, могла реалізовувати свій талант без високого ризику бути звинуваченою у якихось ухилах, неприйнятних для совєтів.

 

ІРИНА БЕКЛЕМІШЕВА (1903-1988) – художниця, яка спеціалізувалася на пейзажному живописі.

Народилася в місті Ніжині на Чернігівщині, зростала у Києві. Змалку Ірину оточував світ мистецтва. Її мати, Олександра Леонідівна, вчилася у Петербурзькій Академії мистецтв, батько, Михайло Олександрович, був архітектором, а дядько, відомий російський скульптор Володимир Олександрович Беклемішев, – ректором Академії.

Закінчивши школу, вона вступає 1920-о року до Української державної академії мистецтв у Києві (пізніше – Київський державний художній інститут), де навчалася у видатних живописців Миколи Бурачека та Федора Кричевського.

Починала з тематичного живопису, дотримуючись канонів реалізму і схвалюваної більшовицькою владою тематики, назви картин, написаних у 1930-і роки говорять самі за себе: «Прасувальниці», «Безробітні на Заході», «Перше Травня». Ці твори не збереглися, але за згадками, вони свідчили про високий професійний рівень художниці.

Бажання постійно не бути – жити у вирі мистецьких подій, приводить малярку до Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). Щоправда, надто революційне та заідеологізоване мистецтво Давида Бурлюка, Михайла Бойчука дещо лякало дівчину. Невдовзі вона залишає революційну Асоціацію, й у 1928 році переходить до Об’єднання сучасних художників України (ОСМУ), ініційоване і створене Левом Крамаренком та Андрієм Тараном. Новий творчий гурт проголосив мету створення групи нових радянських реалістів.

У 1937 році вона дістає посаду викладача живопису, малюнку та композиції у республіканській художній школі імені Шевченка. Коли ж 1938 року була заснована Спілка радянських художників України, одразу вступила до новоствореного гурту.

Війна застала художницю у Києві з тяжко хворою матір’ю, котра невдовзі померла. Евакуюватися Ірина не встигла. Відтак мусіла виживати, ще й допомагати рідним –  писала пейзажі і відносила їх до комісійної крамниці.

Восени 1943 року вона потрапила в облаву. Окупанти тоді спішно депортували працездатних киян на примусові роботи до Німеччини. Беклемішеву відправили ешелоном у напрямку Відня. Проте дорогою, коли їхали територією Чехословаччини, тамтешні залізничники допомогли їй утекти. Якийсь час вона переховувалася то у Спаській Віі, то у Братиславі. Повернулася додому вже з Червоною армією.

Беклемішева повернулася до Києва, де мала прописку. Але кварти не мала, і отримати його у повоєнному Києві було нереально. В цей час чоловіки художниці архітектор Олександр Єдиневський, отримав запрошення зайняти місце викладача на архітектурно-будівельному факультеті Чернівецького Політехнікуму з обіцянкою, що подружжю одразу нададуть житло. Так вони опинилися на Буковині.

Ірина думала, що це ненадовго, але не буває нічого більш постійного, за тимчасове. «Ненадовго» розтягнулося на чотири десятиліття. Щоправда, то були роки, сповнені натхненням і плідною працею.

Природа Карпат і Буковини стає «головним героєм» її робот, художниця не пропускає жодної Республіканської виставки, представляючи нові й нові пейзажі.  Цей жанр приваблював її ще у студентські роки, але тоді він не був у пошані, а тепер вона повністю віддається йому і досягає художніх вершин, зокрема, за рахунок переосмислення імпресіоністичних підходів.

Під враженням від побаченого на персональної виставці малярки, що проходила у Києві 1971 року, письменник Сава Голованіський писав: «…Ірині Беклемішевій пощастило. Не знаю, випадково вона потрапила в Буковину чи довго шукала її й нарешті знайшла. Та, оселившись у цьому благодатному краї, вона натрапила на свою життєву «золоту» жилу. Там, серед величних гір й альпійських долин, прорізаних бурхливими ріками й повільними струмками, знайшла вона певний і твердий ґрунт для свого світлого й життєрадісного таланту

1985 року художниця, нарешті, повернулася до улюбленого Києва і прожила там останні три роки.

 

ГАННА СВІТЛИЧНА (1939-1995) — поетка. Все доросле життя була прикутою до ліжка, що не завадило їй видати 16 збірок віршів.

Народилася 20 квітня 1939 року в місті Павлоград Дніпропетровської області в сім’ї службовця. Під час Другої світової війни, мати з дітьми ховалися у підвали, маленька Ганна там застудилася і важко захворіла.

Внаслідок хвороби із 7 років була прикута до ліжка, освіту здобувала самотужки.. Мати Ганни померла, коли дівчині не виповнилося й тринадцяти. Батько оженився вдруге, і, на щастя, мачуха виявилася сердешною жінкою, доглядала Ганну, як рідну.

Писати вірші почала у 19 років, поезія була єдиною її розрадою.       Процес писання був непростим – на грудях дощечка, на дощечці папір і неслухняні пальці обережно тримають олівця…

1961-го вийшла перша її книжка поезій «Стежки неходжені весняні», численні рецензії і відгуки засвідчили: з’явився поет. Наступного року Світличну прийнято до Спілки письменників України.

Поетеса швидко стала відомою. Про неї почали писати, її охоче друкували, загалом вийшло 16 збірок.  Замість тішитися, вона боялася: а раптом до неї виявлять знижку? А як же – прикута до ліжка, мужня жінка. Вимагала однакового ставлення: як до інших, так і до неї.

Один з літературних критиків зауважив: „за всієї винятковості долі, Світлична далека від бажання повчати по праву страждання”.

Вона створила цілу низку справжніх перлин психологічної лірики, які не тільки гармонійністю форми, поетикою, лаконізмом, а й високою культурою почуття змушують згадати зразки класичної поезії. Зокрема, це стосується віршів про кохання.

Читати вірші: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=73&type=biogr

 

Привітаємо з днем народження нашого сучасника:

 

ТИМУР БАРОТОВ  (1972) – капітан II рангу запасу ВМС ЗСУ, громадський діяч, журналіст, актор, режисер.  Учасник АТО — боєць батальйону «Айдар».

Народився в селищі Золочів, Львівська область. Він є етнічним таджиком. Його батько був офіцером, мати працювала лікарем.

Здобувши середню освіту, Тимур вступив у Львівське вище військово-політичне училище, освоїв спеціальність журналіста. Після навчання Тимура направили в Військово-морські сили України в Севастополь.

У 1994-2008 роках проходив службу у телерадіокомпанії «Бриз» ВМС України – виріс з рядового журналіста до редактора радіомовлення.

Далі служив у командуванні ВМС на посаді старшого офіцера, брав участь в міжнародних навчаннях.

У 2010-му році Тимур звільнився в запас у званні капітана ІІ рангу. Покинув військову службу через те, що Верховним головнокомандувачем став чоловік, який жодного дня не служив в армії, не давав присягу українському народу і двічі сидів у в’язниці

Після виходу в запас Баротов активно зайнявся громадською діяльністю. Незабаром став заступником голови Спілки офіцерів України.

У 2012 році Тимур виступив у Парламенті з доповіддю про загрозу анексії Криму Росією. На цей рахунок у Криму ще у 2006-му році почалася агітація. Зокрема, Тимур зазначив: рушійну силу майбутнього референдуму можуть забезпечити представники Чорноморського флоту РФ, яких на півострові досить велика кількість. Крім того, всі вони проживають у Криму з сім’ями. Вони служать 5-ю колоною.

У 2014-му році Тимур став організатором Євромайдану в Севастополі. Як він пізніше розповідав, що на головну акцію вийшли батьки з маленькими дітьми. Їм на противагу заявилися баби з російськими прапорами, які просто потовкли малюків.

У березні того ж року Тимур Баротов  координував евакуацію кримських татар до Львова і сам виїхав туди з сім’єю.

Незабаром Баротов вирушив до АТО добровольцем – поповнив ряди батальйону «Айдар», обіймав посаду командира роти.

Сторінка Баротова у ФБ: https://www.facebook.com/tbarotov

 

Пом’янемо захисників України, які віддали життя у боротьбі проти російської агресії на Донбасі:

 

ВОЛОДИМИР ЧЕРНОВОЛОВ (1970-2014) — солдат батальйону «Айдар».

Народився і жив у м. Лисичанськ, Луганська область. Пішов захищати свій рідний край від окупантів — стрілець-помічник гранатометника, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

Загинув у бою під Сєвєродонецьком. В лісі під Сєвєродонецьком бійці батальйону натрапили на групу російських диверсантів, які займались підготовкою теракту в Харкові. Диверсантам було запропоновано здатись, але вони відкрили вогонь. В результаті бою айдарівці ліквідували табір диверсантів, проте втратили 4-х бійців, включно з Черноволовим.

 

ОЛЕКСАНДР БАЗОВСЬКИЙ (1976-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в селі Рудня на Житомирщині, вивчився на тракториста. Протягом 1996—1997 років пройшов строкову військову службу у прикордонних військах України; служив стрільцем, гранатометником.

Призваний за мобілізацією у березні 2014-го, гранатометник 30-ї бригади.

З літа 2014 року брав участь в АТО. Зазнав важкого поранення під час виконання бойового завдання 31 серпня поблизу Лутугиного. Лікувався у військових госпіталях в Харкові та Ірпені. Після 30-денної відпустки продовжив лікуватися в Овруцькій ЦРЛ. 10 листопада серце Олександра зупинилося, помер у реанімаційному відділенні.

Без брата лишилась сестра.

 

СЕРГІЙ ФЕДОРОВ (1972-2014) — старшина ЗСУ, боєць батальйону «Айдар».

Народився в селі Олійники, Харківська область.

Старшина 1-ї статті, начальник польової лазні, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

Зазнав важкого поранення в живіт у бою за Хрящувате. Тиждень провів у київському шпиталі, проте поранення були несумісні з життям — видалили нирку, паралізувало ноги, ушкоджені легені та хребет.

Без Сергія лишились дружина, дві доньки та син.

 

СЕРГІЙ РОМАНЧУК (1974-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Коростені, Житомирська область.  Вступив до Санкт-Петербурзького військового університету зв’язку, який закінчив 1996 року. Протягом 1996—1998 років — на командних посадах у військах ППО Збройних сил РФ.

Через суперечності світогляду звільнився, повернувся на батьківщину. Працював на підприємствах міста Коростеня.

19 березня 2014 року за власним бажанням мобілізований. Заступник командира роти по роботі з особовим складом, 30-та ОМБр.

9 лютого 2015-го зник безвісти — дві машини бригади потрапили під обстріл терористів поблизу села Логвинове — у верхній частині «дебальцівського виступу» (на трасі між Дебальцевим і Артемівськом). Підрозділ Романчука був обстріляний «Градами», проте позицій не здав.

Був у переліку зниклих безвісти. Упізнаний серед загиблих. Похований у Коростені 26 березня 2015-. Лишилися дружина, малолітня донька, двоє дітей дружини, їх  Сергій Романчук виховував як рідних.

 

ВОЛОДИМИР ЛУЦИШИН (1985-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Гончари, Львівська область.  Пройшов строкову службу в лавах ЗСУ. Мобілізований на початку 2015 року, військовослужбовець 53-ї ОМБр.

9 травня 2015-го загинув у бою з терористами поблизу села Червоний Жовтень Станично-Луганського району — Володимир прикривав відхід побратимів, врятував життя 11 вояків, сам загинув від кулі снайпера.

 

ВАЛЕРІЙ ВІТКІВСЬКИЙ (1974- 2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Комсомольське (зараз – Махнівка) Вінницької області. Вчився бердичівській ЗОШ № 17, закінчив ПТУ, пройшов строкову службу в лавах ЗСУ.

8 лютого 2015 року мобілізований –  солдат; стрілець танкового підрозділу 93-ї окремої бригади. З 22 квітня брав участь в АТО.

12 серпня 2015-го загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» позицій українських військових поблизу селища Опитне Ясинуватського району.

Без Валерія лишилися дружина та донька.

 

РОМАН КУЗЬМІН (1977-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився в місті Торопець (тепер Тверська область, РРФСР) в родині військовослужбовця. Виріс та проживав у місті Звенигородка Черкаської області. Закінчив ПТУ та сільськогосподарський коледж, Звенигородську філію Східноєвропейського університету. Протягом 1995—1996 років проходив строкову службу. Від 2008 року служив за контрактом у Звенигородсько-Лисянському об’єднаному військовому комісаріаті, сержант.

Мобілізований; старший сержант-головний сержант, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1».

20 січня 2016 року загинув в районі міста Дружківка від кульового поранення у боєзіткненні при обороні укріплення підрозділу.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада