Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
20.03.2021

20 березня.  Почнемо огляд народжених цього дня непересічних особистостей з людини, яка почала боротися за волю України у віці 14 років і продовжує цю справу донині, розмінявши вже десятий десяток.

Далі будуть:

  • Художник, провідний представник постмодернізму в українському мистецтві, друг і однодумець художника Вудона Баклицького, з яким вони утворили творчій тандем New Bent;
  • сучасна письменниця, яку називали Беррозумо у спідниці.

Також пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра». Серед них – уродженець Донеччини, який добровольцем пішов захищати свій край від російських окупантів і місцевих колаборантів.


Починаємо.

 

ТЕОДОР ДЯЧУН (1927) — керівник Білоцерківської станиці братства ОУН-УПА ім. Василя Якуб’яка Київського крайового братства ОУН-УПА, комбатант УПА.

Народився 20 березня 1927-го у селі Стегниківці на Тернопільщині. Батько Григорій Дячун був секретарем «Просвіти» й головою об’єднання селян «Сільський господар». Мама Євдокія — активісткою «Союзу Українок».

Закінчив сім класів школи. У 14 років у 1941 році пішов у підпілля, після того як побачив трупи 1,2 тисячі в’язнів Тернопільської тюрми, яких розстріляло НКВС, серед них було двоє дядьків Теодора. Півроку проходив юнацький вишкіл ОУН-УПА.

1945 року Теодора Дячуна офіційно прийняли в ОУН. Отримав псевдо «Голуб», бо часто посилали носити листи. Зразу ж призначили керівником групи із забезпечення повстанців продовольством і зброєю.

За два роки почалася операція «Червона мітла», під час якої НКВДисти чистили галицькі села від учасників національно-визвольного руху. Через це змушений був легалізуватися, працював в дорожній службі. Вдень із хлопцями засипали ями на дорогах, а вночі виконували завдання районних провідників.

У 1949 році був арештований на явочній квартирі. За рік засудили до розстрілу. Вирок змінили на 25 років каторги і п’ять років таборів. Покарання відбував у Омській тюрмі та спецтаборі «Екібастуз-вугіллля» у Казахстані. 1956-го, під час хрущовської відлиги, вирок скоротили вдвічі. Виконував норму на 130 відсотків — день рахували за три.

Після смерті Сталіна звільнений, з 1964 року проживав в Джезказгані — там жила двоюрідна сестра, приїхала до висланого чоловіка. Довгі роки працював на шахті, раз на тиждень приходив відмічатися до відділення міліції. З 1978 року проживає у Білій Церкві на Київщині разом з дружиною Лідією.

Теодор Дячун брав участь у подіях Революції Гідності, регулярно чергував на Майдані. Неодноразово їздив на східний фронт підтримати вояків батальйону «Київська Русь». Із пенсії постійно жертвує кошти на допомогу Збройним силам України.

В ФБ є його сторінка Дячун Теодор Григорович

Дивитися передачу за участю Дячуна: https://www.youtube.com/watch?v=IKCCetbb9aA

Стаття про нього: http://kopiika.com.ua/page/ushanuyemo-geroja-jomu-92

От ми дивуємося – звідки узялися реваншисти. А вони нікуди і не дівалися. Матеріал про те, як у 2016-му (!) міські депутати Білої Церкви не визнали Дячуна почесним громадянином міста: http://www.chaszmin.info/%d0%b6%d0%b8%d1%82%d1%82%d1%8f-%d0%b2-%d0%b1%d0%be%d1%80%d0%be%d1%82%d1%8c%d0%b1%d1%96-%d0%b9%d0%be%d0%b3%d0%be-%d0%bd%d0%b5-%d0%b7%d0%bb%d0%b0%d0%bc%d0%b0%d0%bb%d0%b8-%d0%bd%d1%96-%d0%bf%d0%be%d0%bb/

 

МИКОЛА ТРЕГУБ (1943-1984) — художник-новатор, яскравий представник постмодернізму в Україні. За радянських часів перебував у андерґраунді.

Народився під час другої світової війни. Батько загинув на фронті, не побачивши сина, мати працювала в колгоспі. Батьки матері та четверо її братів і сестер загинули під час Голодомору. Жили скрутно. Микола хворів на сухоти, деякий час лікувався й працював у Криму, після чого одужав. Там писав перші живописні твори, насичені кольором і сповнені південного світла.

Підлітком виїхав до Києва до тітоньки Ганни, яка допомогла йому отримати освіту. Закінчив Київське художньо-ремісниче училище № 16 за спеціальністю альфрейний живопис у 1962. Разом із Миколою Стратілатом, який також навчався у Київсьому училищі №16, робів замальовки місць, де перебував Тарас Шевченко та інших мальовничих куточків України.

Мріючи стати художником, займався самоосвітою, навчався в ізостудії при заводі «Більшовик» Григорія Хусіда. Створив групу New Bent, в якій також були Вудон Баклицький (про нього дивиться в огляді за 16 січня) і Володимир Борозенець, який згодом відокремився. Наприкінці 60-х вони влаштовували виставки у порожньому Цегляному заводі. Якийсь час працював вантажником на кіностудії ім. Довженка. Згодом працював художником в Інституті археології Академії наук(1975–1984), де він приятелював із співробітниками Інституту поетом Борисом Мозолевським і кобзарями Миколою Товкайлом та Миколою Будником (про нього дивіться в огляді за 3 лютого), з якими поділяв погляди на долю України.

Разом з найкращим другом художником Вудоном Баклицьким писали етюди на пленері, ділилися фарбами, читали вірші.

Творча манера художника будувалася спонтанно й асоціативно, підкоряючись лише внутрішньому стану майстра, неначе музика або вірш. Враження від побаченого (обличчя, церкви, дерева, квіти тощо) виразності. Інколи вважав за потрібне вмонтувати в роботу букви — рядки з віршів або загадковий набір літер. Паралельно з живописом колажував: приклеював до композиції деякі предмети, фотографії, солому тощо. Так, фраза «Відшукування потойбічних сфер» (прихована цитата з вірша Євгена Плужника) колажується разом з церковною будівлею та ритмізованими мазками фарби, що нагадують структуру рядна або килимка (до серії «килимків» входило чимало цікавих робіт). «Ти пам’ятаєш той шлях, де проходила наша Юність?», — ці рядки Миколи Хвильового можна прочитати на аркушах «Бузкового циклу» (1983), одного з останніх у житті художника.

Чимало його творів багатошарові, мають не лише одну поверхню для споглядання, а й приховану, вклеєну всередині, навіть на звороті. «Воно своє окаже», — часто примовляв художник.

Друзі розповідають, як Микола усіх здивував під час спільної прогулянки до лісу. У кого з собою був м’яч, у кого термос та їжа, а в Миколи — торба з картинами й малюнками (в основному на твердому оргаліті). Митець розклав їх на галявині і пояснив: «Нехай подихають, побачать сонечко».

Перебування в андеґраунді переживав болісно, як і всю ненормальність часів застою. «Я зробився всього-на-всього … малярем цієї жахливої доби, старчихи цієї…Проклята дійсність, стушованість граней і позбивані джерела… Створились вигідні умови для загибелі всього українського малярства», — писав художник в одному з листів 1976 року. Він мріяв про вільне, політично незаангажоване мистецтво і своєю працею довів, що таке можливе за будь-яких умов.

23 березня 1984 року наклав на себе руки, перед тим знищивши частину своїх робіт. Перед смертю у відчаї написав: «Я знищив у себе все людське. Я більше не відчуваю себе людиною.»

Більша частина творів знаходяться за кордоном у приватних колекціях Канади, Німеччини, Ізраїлю, Великої Британії, американському музеї Нью-Джерсі «Зіммерлі-арт-музеум».

В запасниках Національного художнього музею України зберігається понад два десятки його робіт. Тут 2016 року уперше відбулася виставка Миколи Трегуба – в рамках проекту “Інша історія”.

Стаття і багато творів Трегуба: https://espreso.tv/article/2018/03/20/do_75_richchya_mykoly_tryguba_nacionalist_scho_ne_zradyv_svoyemu_daru_khudozhnyka

Більше творів художника: http://archive-uu.com/ua/profiles/mikola-tregub

 

СВІТЛАНА ПОВАЛЯЄВА (1974) — письменниця.

Її свого часу назвали Берроузом у спідниці – за субкульутрну тематику та вельми розкуту мову.

Народилася в Києві. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Працювала на телеканалах СТБ та «Новий», у журналі «ПІК» та інтернет-газеті ForUm, журналістом програми «Час важливо» на «5 каналі».

Вірші та проза Світлани Поваляєвої публікувалися у збірках, антологіях, літературних часописах. Є авторкою циклу казок для дітей «Вррум-чарівник» та «Вррум в лабетах Правил». Автор книжок «Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі-блюз», «Сімург», «Камуфляж в помаді», «Небо – кухня мертвих». У 2018 році після виходу семи прозових книжок вийшла перша поетична збірка авторки «Після Криму».

Інтерв’ю з Поваляєвою https://wz.lviv.ua/interview/127576-svitlana-povaliaieva-v-ukrainu-pryishov-budda-v-podobi-maidanu

 

Пом’янемо наших захисників від російських окупантів.

ОЛЕКСІЙ ВОЛОХОВ (1992-2014) — спецпризначенець-розвідник, старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Кропивницький (на той час — Кіровоград). 2010 року закінчив вище професійне училище № 4, де опанував спеціальність «Слюсар-ремонтник; електрозварник ручного зварювання».

Пройшов строкову військову службу у 25-ій Дніпропетровській повітрянодесантній бригаді. Після демобілізації якийсь час працював за фахом, у 2013 році вирішив служити за контрактом у Кіровоградському полку спецпризначення. Серйозно займався тхеквондо. Готувався до вступу у військовий навчальний заклад.

Старший солдат, старший розвідник 1-го батальйону 3-го окремого полку спеціального призначення, м. Кропивницький.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з 11 квітня 2014 року виконував завдання в АТО. Брав участь у вильотах за пораненими, супроводі і виведенні розвідгруп на місце роботи, доставці волонтерської гуманітарної допомоги підрозділам, що перебували у найгарячіших точках. Вильоти були небезпечними і на них брали добровольців.

24 червня 2014 року у якості бортового стрільця супроводжував вертоліт Мі-8МТ із групою фахівців СБУ, які встановлювали телекомунікаційне обладнання з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. Загинув на борту збитого російськими терористами гелікоптеру в районі м. Слов’янська. Після зльоту з гори Карачун близько 17:10 вертоліт був збитий з ПЗРК, вибухнув і впав поблизу села Новоселівка (на той час — Красноармійське), почалася пожежа з детонуванням боєкомплекту. Всі 9 чоловік, які були на борту, загинули.

Без Олександра залишилися батьки.

За свідченнями очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувалася на двох легкових автівках та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК, вони втекли у напрямку найближчого населеного пункту Билбасівка, що поблизу Слов’янська.

12 липня стало відомо, що контррозвідка СБУ встановила та затримала терористів, які збили гелікоптер. Керівника терористичної групи Павла Карцева («Гроза») та одного з його спільників Михайла Черниша («Міха»), які діяли за вказівкою російського терориста Гіркіна («Стрєлок»), затримали 10 липня у м. Дружківка.

 

АНАТОЛІЙ ГРИЩЕНКО (1968-2015) — старшина ЗСУ

Народився 1968 року в селі Шпитьки Київської області. Після школи працював на заводі «Реле і автоматики». З 1987 року по 1989 рік служив в армії. Потім працював у Києво-Святошинському РЕМ з 1990 року до квітня 2015 року, після чого був призваний до війська.

Старшина, снайпер 41-го окремого мотопіхотного батальйону.

Загинув 19 жовтня 2015 року поблизу Новотроїцького Волноваського району Донецької області, підірвавшись на «розтяжці», ще одного вояка було поранено.

Похований у рідному селі Шпитьки Києво-Святошинського району Київської області

 

ІГОР ДУБОВ (1973-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Незабудине, Дніпропетровська область.Стрілець, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

31 липня (за іншими даними — 2 серпня) 2014-го загинув під час обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських вояків, та одночасної атаки із засідки на колону БТРів десантників поблизу Шахтарська.

Удома лишилися дружина, донька та син.

 

ОЛЕКСАНДР ПОЛУЦЬКИЙ (1977 — 2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Волошинівка, Київська область. Закінчив Білоцерківське педагогічне училище, здобув професію вчителя. 4 роки працював у Перемозькій середній школі. Втратив рано батька, перейняв обов’язки господаря, дбав про маму та сестру.

З початком війни почуття справедливості покликало Олександра піти до війська. Із серпня 2015 року — в складі 79-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ, 7-ма рота швидкого реагування, солдат, стрілець-помічник гранатометника.

3 травня 2016 року Олександр перебував на позиції з побратимами, обстрілів цього дня під Мар’їнкою не було, був єдиний постріл ворожого снайпера. Який поцілив в Олександра. Майже тиждень перебував у критичному стані, але 9 травня помер у Дніпропетровській лікарні ім. Мечникова.

 

СТАНІСЛАВ РИЖОВ (1970 – 2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Покотилівка Харківської області, закінчив Покотилівську ЗОШ. В армії не служив — були хворі нирки.

Незважаючи на заборону лікарів, пішов добровольцем на фронт. Солдат, снайпер 131-го окремого розвідувального батальйону. Добував важливі дані про позиції терористів на фронті від Докучаєвська.

18 липня 2015-го підірвався на міні при виконанні бойового завдання під Маріуполем біля села Октябрь. Станіславу залишалося два тижні до демобілізації.

Без лишилися мама, дружина та син, який служив у батальйоні «Харків-1»

Командир відділення Валерій Степанов розповідав: «Стас загинув поблизу села Пищевик. Була замінована лісосмуга дуже серьйозно. Десь за 2-3 місяці ми там робили зачистку території – витягли дуже багато мін потитанкових, ОЗМ. До слова, ці всі міні заборонені Гельсинською конвенцією».

 

ДМИТРО СТРЄЛЕЦЬ (1979-2015) — молодший сержант Міністерства внутрішніх справ України. Один з тих, хто захищав від окупуантів не тільки свою країну, а й свій рідний край.

Народився Дмитро у селі Новомихайлівка Донецької області. Під час війни – боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ».

Загинув 13 лютого 2015-го у бою за Дебальцеве: підрозділ потрапив у засідку під час проведення розвідки при виконанні завдання по вивозу поранених 40–ї бригади з села Октябрське.

Розповідає учасник бою: Юрій Стасовський: “Першим йшов наш танк “Болівар”, наступна – наша БМП-1 “Йожик” потім БРДМ, танк з “Артемівська” замикав колону. Почали рух, “Болівар” відпрацював в тунель під ростовською трасою, чеше з НСВТ двори. Тут перед ним за двісті метрів виїздить вантажівка з сепарастами. В гарматі якраз ОФС заряджений. Постріл, від автомобіля тільки клоччя полетіло, сепари потім казали, що 14 вбитих одним вибухом було. Але бронетехніка, не прикрита піхотою, – легка здобич в місті. Вороги з стрілецької зброї вели дуже інтенсивний вогонь, до того ж з відстані 30-50 метрів. На броні танку, БМП та БРДМ сидів десант, почали працювати у відповідь, але зразу ж загинули міліціонери з батальйону “Артемівськ” Стрелець Дмитро Анатолійович, Лаговський Віктор Анатолійович, Карпо Сергій Едуардович, з батальйону “Львів” Лехмінко Ігор Ігорович, Домченко Владислав Анатолійович. Отримав поранення Юрій Горбачов. Ворожі гранатометники та міномет починають працювати по колоні. Першим підбивають “Болівара”. Ворожа міна потрапила по кормі, вивела з ладу двигун. Тільки танк заглох, почали стріляти гранатометники. Екіпаж встиг вискочити з танку, пересіли на нашу БМП-1. Біля колодязя колона звернула вліво, до траси. По ній зразу ж почали працювати гранатомети. Декілька пострілів пройшло поряд, потім влучання одне, друге. Танкістів зверху скинуло зразу, загинули командир “Болівара” Каморніков Денис Миколайович та солдат Іволга Сергій Олексійович. Беха продовжує рух, але вже, горить, в ній починає вибухати боєкомплект. Коли танк з “Артемівська” проїздив біля неї в БМП вже підірвало башту і з неї валив густий чорний дим. В ній загинув оператор-навідник Олег Павлюк, Руслан Голік, поранило Бєлікова і вдруге поранило Горба Юрія. Він з Олексієм Бєліковим пішки вийшли до нашого блокпоста. Звідти їх відвезли на Хрест та разом з іншими пораненими спробували вивезти в Артемівськ. Але по дорозі вантажівка потрапила під обстріл і змушена була повернутись. Тоді вони пішки продовжили шлях і вийшли в Луганське, звідки їх евакуювали в госпіталь”

 

СЕРГІЙ ТРУБІН (1987-2017) — морський піхотинець, старший матрос Військово-Морських Сил ЗСУ.

Народився в місті Кропивницький (на той час — Кіровоград). З 1990 року разом з родиною мешкав у селищі міського типу Знам’янка Друга Знам’янської міської ради Кіровоградської області. Закінчив загальноосвітню школу № 7 міста Знам’янка. Продовжив навчання у Знам’янському професійному ліцеї № 3, де здобув фах зварювальника-муляра.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України навесні 2015 року мобілізований як доброволець до лав ЗСУ. Після демобілізації у 2016 році підписав контракт і повернувся у свою частину.

Старший матрос, старший стрілець-санітар 1-ї роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ, в/ч А1965, м. Бердянськ.

Брав участь в АТО, виконував завдання на півдні Донецької області, на Приморському напрямку (ОТУ «Маріуполь»).

8 січня 2017 року старший матрос Сергій Трубін та двоє його побратимів молодші сержанти Сергій Сонько і Микола Охріменко загинули під час виконання бойового завдання в районі окупованого села Верхньошироківське (колишнє с. Октябрь) Новоазовського району Донецької області.

8 січня зник зв’язок з трьома військовослужбовцями, які не повернулися у місце розташування підрозділу. З часом зі сторони противника було заявлено, що знайдені тіла загиблих у військовій формі. Передача тіл на місцевому блокпосту 10 січня не відбулася, — не приїхала протилежна сторона, пізніше в  «днр» підтвердили, що 11 січня забрали тіла трьох загиблих, які підірвалися на міні. 13 січня 2017 року в місті Донецьк тіла були передані українській гуманітарній місії «Евакуація-200», після чого вони були направлені у Дніпро на упізнання. Експертизою встановлена причина смерті — мінно-вибухові травми.

За версією, яку озвучив журналіст Юрій Бутусов, морпіхи діяли самостійно, без узгодження з командуванням: «Судячи з усього, воїни вирішили зробити розвідку позицій противника, їм вдалося таємно вийти на передову, і підійти до лінії оборони. На жаль, сталася трагедія — воїни підірвалися на міні. Ніхто не знав, де їх шукати, і тому ніхто не міг прийти на допомогу… Їх тіла виявив противник 11 січня».

Залишились батьки і сестра.

 

АНДРІЙ ЦВІТНЕНКО (1975 – 2014) — солдат ЗСУ

Народився в селищі Ранній ранок на Дніпропетровщині. Після школи працював на Криворізькій дистанції колії Придніпровської залізниці. Пройшов строкову службу у прикордонних військах — на кордоні з Придністров’ям. Демобілізувавшись, повернувся на залізницю, працював монтером колії, мостовим обхідником та товарним касиром. Від 2001 року — начальник станції Гейківка. 2002 року закінчив навчання в Дніпропетровському технікумі залізничного транспорту, здобув кваліфікацію техніка-експлуатаційника. 2007 року переведений черговим по станції Мудрьона, звільнився 2009 року. Громадський активіст, член партії ВО «Свобода».

Мобілізований 23 серпня 2014-го, гранатометник 39-го окремого мотопіхотного батальйону «Дніпро-2»

Зазнав важкого поранення на блокпосту біля залізничного мосту через річку Сіверський Донець — поблизу Лисичанська. Помер 17 грудня 2014-го — травматичний крововилив у мозок.

Залишились мати і син.

 

ОЛЕКСАНДР ЯРЕМЧУК (1989-2014) – спецпризначенець. Загинув під час вивезення поранених з кургану Савур-могила біля.

Олександр народився у селищі Добровеличківка на Кіровогорадщині. Здобув освіту вчителя історії.

У 2010 році підписав контракт на військову службу. Під час російсько-української війни служив молодшим сержантом 1-ї роти 1-го батальйону 3-го окремого полку спеціального призначення (Кропивницький).

Олександр Яремчук разом із спецпризначенцями на пікапі Mitsubishi L200 24 серпня 2014 року забрали поранених з кургану Савур-могила. Біля мосту на виїзді з села Петрівське (Шахтарський район) Донецької області машину двічі обстріляли, вона перевернулась і була захоплена російськими бойовиками, які вбили поранених.

Група, що була направлена на пошук загиблих, не змогла знайти тіла. Його тіло разом зі зниклими Темуром Юлдашевим та Віктором Самойловим знайшли в одній могилі біля села Петрівське.

Залишилися батьки і сестра.

 

ВІТАЛІЙ ЛІМБОРСЬКИЙ (1996-2020) – молодший сержант ЗСУ

Народився у с. Суботці на Кіровоградщині.

Служив на посаді командира відділення, 28-а окрема механізована бригада.

Загинув увечері 26 травня 2020 р. в районі м. Мар’їнка Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення в голову, яке отримав під час обстрілу взводного опорного пункту ЗСУ з великокаліберних кулеметів та снайперської зброї.

Залишились батьки та брат.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада