Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.10.2020

2 жовтня. Почнемо зі згадки про двох наших сучасників.  Один загинув за демократичний європейський шлях розвитку  України – був застрелений снайпером під час спроб силового розгону Революції Гідності. Другий – доброволець, захисник України від російської агресії і музикант – просто зараз перебуває за ґратами через абсурдні звинувачення у замовному вбивстві.

Далі в огляді:

  • композитор, перший професор музики у Галичині, автор одного з найпопулярніших українських гімнів початку 20 століття «Не пора» на вірші Івана Франка;
  • видатний художник, один із засновників закарпатської мистецької школи;
  • письменник і поет, в’язень сталінських таборів, що в творах, написаних на еміграції, викрив систему більшовицького терору, зокрема проти українського народу;
  • поет-пісенник, на вірші якого музику писали видатні композитори – Скорик, Івасюк, Білозір;
  • поет, майстер нестандартних форм та інтелектуальної поезії;
  • співак і музикант, який виконує козацькі і стрілецькі пісні, а також популяризує історію багатьох відомих совєтських пісень, для яких насправді було використано питомо українські мелодії;

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією, відстоюючи цілісність і незалежність нашої держави.


Почнемо…

 

РОМАН ГУРИК (1994-2014) – Герой Небесної Сотні.

Народився в Івано-Франківську. Прадід Романа і два прадідових брата були вояками УПА. Прадідові брати загинули у 19 років від рук московських загарбників. За дивним збігом обставин Роман Гурик загинув у такому ж віці, і такою ж смертю, як і брати його прадіда. Зі своєї родини Роман є шостим, хто загинув за Україну.

З дитинства Роман відвідував усі можливі гуртки, ходив на тренування з гімнастики, тайського боксу та плавання, вчив англійську  та польську. Екстерном завершив навчання у школі. Не був відмінником, але добре знав і вчив ті предмети, які були йому до вподоби.

Готувався до навчання у Гданську — пройшовши відповідні курси, вивчив польську мову, обрав для себе у польському виші спеціальність «навігаторство». Через недобір групи, навчання перенесли на липень 2014-го. Тим часом навчався на філософському факультеті Прикарпатського національного університету імені Василя.

Зрозуміло, Роман прагнув, щоб Україна розвивалася цивілізованим шляхом, тому для нього не стояло питання – підтримувати Євромайжан або ні.  Він чотири рази їздив у столицю: вперше у листопаді з друзями з Івано-Франківська та з хресним татом. Востаннє поїхав у суботу, 15 лютого.

Вже у середу, 19 лютого, близько 18 години зв’язок із ним обірвався — не було змоги зарядити телефон. Зранку, 20 лютого, близько 10 години батьки почали бити на сполох — телефонували до знайомих майданівців у Києві, звернулись до Мальтійської служби допомоги, зробили оголошення на телебаченні, попросили оголосити з головної сцени.

Ввечері брат зателефонував матері з Києва і повідомив, що Романа знайшли. Серед убитих – він був убитий точним пострілом  снайпера у скроню. Його останній запис на персональній сторінці в соціальній мережі «ВКонтакті»: «зараз або ніколи. всі на Грушевського, на смерть».

 

АНДРІЙ АНТОНЕНКО (1971) — учасник АТО. Поет, музикант, засновник і фронтмен гурту Riffmaster. З грудня 2019 перебуває під арештом за підозрою у вбивстві українського журналіста Павла Шеремета.

Народився в Києві. За його власними словами, є наполовину євреєм, його дід був польським євреєм. Закінчив музичну школу за класом цимбалів і Культурно-освітнє училище (диригент самодіяльного хору), викладач гри на гітарі.

1989 року заснував треш-метал гурт «Лепрозорій», брав участь в музичних гуртах ADEM і DAZ Machine. У складі ADEM 1991 року переміг на рок-фестивалі в Москві, підписавши контракт на запис платівки в Лос-Анжелесі, але через путч і розвал СРСР гурт залишився в Україні.

2003 року заснував сольний проєкт Riffmaster, де писав музику, тексти, був гітаристом і вокалістом. 2007 року вийшов дебютний альбом — «Beautiful Day», 2015 року — альбом «Котлета по-киевски».

Найвідоміша пісня Андрія — «Тихо прийшов, тихо пішов», що вважається неофіційним гімном Сил спеціальних операцій ЗСУ.

У травні 2015 Андрій з солістом гурту «Тартак» Сашком Положинським виступав для бійців ЗСУ на передовій російсько-української війни. Спілкування захисниками України справило на нього величезне враження, і згодом він сам пішов на фронт служити за контрактом, брав участь у боях в «гарячих точках» на Донбасі. Зазнав поранення в ногу, довго лікувався.

12 грудня 2019 Антоненка заарештували за підозрою у підготовці вбивства відомого українського журналіста Павла Шеремета, що сталося 20 липня 2016 року. Йому інкримінували організацію вбивства, яке, за версією поліції, здійснено ним разом з Яною Дугарь та Юлією Кузьменко.

На брифінгу з приводу затримання

Як вказано в тексті повідомлення про підозру, правоохоронці вважають, що Антоненко, «захопившись ультранаціоналістичними ідеями, культивуючи величність арійської раси, розмежування суспільства за принципом національної належності, прагнучи зробити свої погляди об’єктом уваги громадськості, вчиняючи свої дії, щоб привернути увагу громадськості до певних політичних переконань… вирішив створити організовану групу, щоб у її складі вчинити вбивство журналіста та радіоведучого Шеремета».

Справа розглядається в Печерському районному суді Києва, суддею призначено скандально відомого Сергія Вовка, який раніше був суддею в двох справах, які в 2012 році були визнані Європарламентом та Європейським судом з прав людини переслідуваннями за політичними мотивами. У 2015—2016 роках Вовк був відсторонений від посади Вищою кваліфікаційною комісією суддів, всього його було відсторонено п’ять разів.

Прокурором у справі Антоненка є Олександр Лукашенко, який не пройшов переатестацію. Згідно з опублікованим в 2017 році розслідуванням, вартість маєтків Лукашенка значно вища за доходи, які отримує правоохоронець і його сім’я.

8 грудня 2019 року під час судового засідання щодо обрання запобіжного заходу Антоненко відкинув звинувачення слідчого та зазначив, що не має жодного стосунку до справи, а також: «якщо від мене десь просочиться — або від мого імені — що я визнав вину, зрозумійте, що був силовий тиск або тортури[15]». Антоненко також зазначив, що народився у єврейському районі і його дід був польським євреєм, отже звинувачення у правих чи лівих поглядах є образливими для Андрія[1][4].

 

Також він навів низку відмінностей між своєю статурою і зовнішністю та статурою і зовнішністю людини на відеозаписах, які представило слідство[1][4] та зазначив, що на момент вбивства не був знайомий з людьми, яких поліція підозрює в причетності до вбивства Шеремета[4]. Попри це, Печерський суд призначив Антоненку утримання під вартою на два місяці без можливості внесення застави[1][4]. 17 грудня слідчий намагався почати допит Антоненка, але він відмовився давати свідчення, назвавши слідство у справі упередженим[16].

 

Низка активістів, волонтерів та добровольців закликала всіх підтримувати Антоненка, Дугарь і Кузьменко[17]. Заяву МВС вони сприйняли як цілеспрямовану дискредитацію добровольців і волонтерів[17]. 17 грудня 2019 р у Харкові біля ГУ Нацполіції області пройшов концерт на підтримку Антоненка[18].

 

20 грудня Антоненко подав до суду на ТРК Україна, Арсена Авакова, Євгена Коваля, Володимира Зеленського та Руслана Рябошапку, вимагаючи захисту честі та гідності[19]. Андрій звинуватив даних осіб в тому, що на брифінгу щодо його затримання ті виявили зневагу до презумпції невинуватості, звинувативши Антоненка у співучасті у вбивстві Шеремета без рішення суду[20][21].

 

27 грудня Київський апеляційний суд переніс скаргу щодо утримання під вартою Антоненка до 8 січня[22]. Після публікації записів розмов Антоненка, його захист заперечив будь-який зв’язок Андрія з СБУ[23].

 

7 лютого 2020 Антоненко заявив, що його адвокати досі не отримали матеріалів справи для ознайомлення, через що він відмовився давати будь-які свідчення[24]. 12 березня Київський апеляційний суд відмовив у апеляції захисту Антоненка, залишивши його під вартою до 4 квітня[25].

 

21 травня матеріали по Андрію Антоненку, Юлії Кузьменко та Яні Дугарь було виділено в окремі кримінальні провадження і змінено підозри. Антоненко відтоді не проходить у справі, як організатор злочину[26].

 

13 липня Київський апеляційний суд постановив залишити Антоненка під вартою щонайменше до 23 липня[27]. 18 липня скандально відомий Печерський суд Києва продовжив арешт Антоненку щонайменше на два місяці[28]. 28 вересня суд присяжних відмовився відпустити Антоненка з-під варти[29].

 

Повернемося тепер у минуле – тут на нас, в першу чергу, чекає зустріч з незаслужено маовідомим композитором.

 

ДЕНИС СІЧИНСЬКИЙ (1865-1909) – композитор і хоровий диригент, перший професор музики у Королівстві Галичини та Володимирії.

Народився в с. Клювинці (нині – Тернопільська область).  Основи музичних знань здобув у Тернопільській класичній гімназії, після закінчення якої вступив на правничний та теологічний факультети Львівського університету. Музичну освіту завершив у Львівській консерваторії.

Після завершення студій переїхав до Коломиї, де заснував чоловічий вокальний квартет. Потім працював учителем гри на фортепіано, диригентом хорів у Бережанах та інших містах Західної України.

Денис Січинський був надзвичайно талановитим, став першим композитором у Галичині, однак «жити з музики» було не легко, тому його життя було досить важким. Позбавлений засобів для існування, Січинський змушений був братися до будь-якої роботи — переписувати ноти, аранжувати популярні твори, керувати хором, військовим оркестром, давати уроки, лекції, працювати рахівником, бухгалтером, капельмейстером у сирітському притулку.

Працював у Львові, і саме львівському співацькому товариству «Боян» композитор присвятив свої два великих твори: в’язанку народних пісень «Було не рубати зеленого дуба» і кантату «Дніпро реве».

1902 року Січинський заснував у Станіславі першу музичну школу, організовував сільські хори. Один з ініціаторів Союзу Співочих і Музичних Товариств Галичини (1903).

Помер Січинський від зараження крові, 26 травня 1909. Лише після смерті композитора громадськість усвідомила, якої втрати зазнала.

У доробку композитора історична опера «Роксоляна», чотири кантати і десятки солоспівів. Серед них пісня-марш «Не пора» на слова Івана Франка, що була одним з найпопулярніших українських гімнів початку XX століття.

«Не пора» Франка-Січинського у виконанні формації «Хорея козацька» https://www.youtube.com/watch?v=hKivX7KhljE

 

ЙОСИП БОКШАЙ (1891-1975) – художник, один з засновників закарпатської мистецької школи.

Народився в селі Дертяньліґет і Австро-Угорщині. (нині с. Кобилецька Поляна, Закарпаття) у родині греко-католицького священика. Вчився у Академії образотворчих мистецтв у Будапешті (1910 — 1914).

Під час першої світової війни Йосип Бокшай мобілізований рядовим до австро-угорського війська, 1915 року він потрапляє до російського полону. Після тривалих поневірянь Туркестаном Бокшай опиняється у Центральній Україні, де поміщик Грабовський з Катеринославської губернії, побачивши його талант, надав у розпорядження художника бібліотеку, олійні фарби і створив умови для творчості. Тоді Йосип Бокшай посеред жахів війни починає створювати українські пейзажі, жанрові композиції, спілкуватися з селянами.

Після повернення навесні 1918 року в рідне Закарпаття, Бокшай до 1945 р працював художником і педагогом ужгородської реальної гімназії. У 1927 р заснував разом з Адальбертом Ерделі Ужгородську художню школу, а в 1931 р – Товариство діячів образотворчих мистецтв у Підкарпатській Русі. У 1940 р Бокшай разом з Ерделі були ініціаторами створення нового об’єднання «Союз підкарпатських художників».

 

З 1951 до 1957 року Бокшай працював на посаді доцента Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва (нині — Львівська національна академія мистецтв). У цей період і протягом 1960-х-1970-х років жодна виставка, що відбувалась в межах СРСР не обходилась без картини Бокшая.

Художник широкого діапазону, Бокшай проявив себе у станковому і монументальному малярству. Бокшай — майстер пейзажу, але серед його творів є і жанрові картини, портрети, натюрморти. Ілюстрував, поміж іншим, художні книги. Для творів Бокшая характерні оптимізм, емоційний, соковитий живопис, інтенсивний колорит.

Висока вимогливість, професіоналізм тісно спліталися у творах митця з безпосередністю, життєрадісністю, новизною світобачення. Майстер практично ніколи не доповнював і не переписував свої картини. Протягом творчого шляху Бокшая змінювалося його ставлення до пейзажних образів. Пейзажі, написані у 20-х роках ХХ століття відрізняються камерним, інтимним звучанням, а пізнішим роботам характерна епічність, монументальність, незважаючи на невеликі розміри робіт.

У зеніті своєї слави Йосип Бокшай захворів на цукровий діабет і швидко почав сліпнути. В наші дні його катаракту могли б видалити за одну операцію, а тоді видатний митець, котрий все життя працював очима й руками, був змушений поступово відмовлятися від своїх творчих мрій.

Його онук Франциск Ерфан пригадує, як разом з дідусем малював натюрморт. Йосип Бокшай, як завжди, намалював у кутку маленький хрестик і почав писати — повільно, вже майже наосліп. А тоді розмахнувся пензлем і відкинув його зі словами: “Ні, не можу! Не бачу вже зовсім нічого!”.

Чотири роки провів Бокшай у суцільній темряві, а 19-го жовтня 1975 року, у віці 84 роки, помер. Більше про художника:

https://zakarpattya.net.ua/Zmi/88439-Iosyp-Bokshai-obozhniuvav-osin-i-Uzhhorod

Дивитися твори Бокшая:

https://sverediuk.com.ua/zasnovnik-zakarpatskoyi-shkoli-zhivopisu-yosip-bokshay/

 

ІВАН БАГРЯНИЙ (1906-1963) – поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

Справжнє ім’я письменника – Іван Лозов’яга. Народився він в Охтирці на Харківщині в сім’ї муляра Павла Лозов’яги. Мати — Євдокія Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки.

1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

1922 року почався період робочої діяльності і активного громадсько-політичного життя: Іван був то замполітом цукроварні, то окружним політінспектором в Охтирській міліції, то вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу – тоді це ще могло минутися без серйозних наслідків. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів самого Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

1925 року Іван працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші. Того ж 1925 року під псевдонімом І. Полярний власними силами видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань». В оповіданнях описані враження від побаченого й пережитого автором під час поїздки Україною. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства.

1926 року вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, вийшов зі спілки «Плуг», вступив до опозиційного літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблизився з митцями слова: Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано цькуванню з боку офіційної совєтської критики та всіляко переслідувано. Саме тоді Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.

У 1920-х роках видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», п’єсу «Бузок» про графоманів. У 1929 році на власний кошт видав віршовану поему «Ave Maria», яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книгарень.

1930 року побачив світ історичний роман у віршах «Скелька». У ньому розповідається про повстання в селі Скелька у ХVIII ст. проти свавілля московських ченців монастиря, що знаходився поряд. Селяни спалили монастир, протестуючи проти національного гноблення. Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» в журналі «Критика», де автор говорить: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…»

16 квітня 1932 Багряного заарештували в Харкові й звинуватили «у проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».

Пробув 11 місяців у камері одиночного ув’язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу.

Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року його повторно було арештовано, сидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред’явили нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації.

Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928 — 1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повернувся в Охтирку.

Автобіографічні подробиці про ці п’ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник відобразив у романі «Сад Гетсиманський».

Нацистсько-совєтська війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.

Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературної праці. 1944 року він написав один із своїх найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).

У січні 1944 написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле».

У квітні 1945, коли совєтські війська стали наближатися до місця перебування групи українців, частина членів місії ЗП УГВР, що не мандрувала з родинами, виїхала до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Дещо пізніше до групи приєднався й Іван Багряний.

У столиці Хорватії він писав роман «Люба» про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій сам нещодавно брав участь. У тексті уривка, що зберігся, часто трапляються хорватські топоніми і явища: м. Вараждін, р. Драва, усташі, четники генерала Драголюба Михайловича, які воювали проти усташів. А назву твору письменник дав на честь Люби Комар, радистки місії ЗП УГВР, учасниці «Процесу 59» в 1941 році. Рукопис роману письменник власноруч знищив, бо «розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв «таборових держав», моїх запеклих ворогів».

1945 року Багряний емігрував до Німеччини.

Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет „Чому я не хочу вертатись до СРСР?“, де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в’язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені.

Зокрема, Багряний пише:

«Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — “місцевим націоналізмом”.

Чому це вважається за найтяжчий злочин? СРСР, як відомо, є федерацією рівноправних республік. Рівноправних народів, що по “сталінській конституції” мають право на національну свободу аж до відокремлення від СРСР. А значить, кожний представник від кожної нації нібито має право на свій патріотизм і на любов до свого народу.

Одначе це лише в теорії.

А насправді, коли б якась республіка захотіла вийти з федерації, вона була б задавлена вогнем і залізом своїм “рівноправним” союзником — більшовицькою Росією. І була б весь час наставлена і утримувана терором у тім вільнім союзі. Більшовизмові залежить на створенні єдиної тоталітарної червоної імперії з єдиною адміністрацією, єдиною мовою, єдиною культурою, єдиною ідеологією й політикою».

1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету „Українські вісті“. Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм у Німеччині.

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до „кошмарного гротеску“, неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що „Сад Гетсиманський“ перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків».

Роман «Тигролови» Юрій Шевельов (Шерех) вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами».

Крізь зрілу творчість Івана Багряного червоною ниткою проходять кілька основних тем. Це – викриття системи більшовицького терору, розповідь про страждання українського народу у більшовицькому «раю», безкомпромісне і аргументоване викриття російського великодержавного шовінізму, але разом з тим – і іра в перемогу добра над злом.

Любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм, в СССР є найтяжчим злочином. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом»

Іван Багряний. 1946

 

БОГДАН СТЕЛЬМАХ (1943) — поет, драматург, автор текстів багатьох популярних пісень.

Народився у с. Туркотин на Львівщині. З 1957 року — у Львові, де закінчив СШ 22. Студіював у Львівському університеті імені Івана Франка — спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультетах.

В 1964-67 роках відбував солдатчину у Красноярському краю. Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі у Раві-Руській, кореспондентом молодіжної газети у Львові, завідувачем відділу музично-драматичного театру Дрогобича.

З 1993 року головний спеціаліст відділу мистецтв Львівського обласного управління культури, з 1994-го — заступник голови Львівського міськвиконкому, з 1998-го — радник міського голови Львова.

На вірші Богдана Стельмаха писали музику знані композитори, зокрема, Мирослав Скорик, Володимир Івасюк, Ігор Білозір.

Наприклад, Івасюк поклав на музику поезії «Запроси мене у сни», «Колиска вітру», «Нестримна течія», «Тільки раз цвіте любов» – гармонія слова мелодії перетворила їх на хіти.

В доробку поета збірки «Примула, квітка віща» (1969), «Земний вогонь» (1979), «Правдива пісня» (1982), «Батькові слова» (1984), «Пшеничне перевесло» (1988), «Сонечкова донечка» (1988), «Сто пісень» (1989), «Тарас» (1991), «Фрак для доцента» (1991), «Прикрі пригоди в країні погоди» (1991), «Писанка» (1993), «Світлиця пісень і спогадів» (2001), «Вірші про Україну» (2002, 2004), «Ця осінь називається Марія» (2003), «Божевільня метеликів» (2008) та інших.

Упродовж 2007—2008 років вийшло семитомне видання творів Б. Стельмаха із назвою кожної книги зокрема («Мольфар», «Тарас», «Атентат», «Чудасія», «Гребля», «Романтики», «Світлиця»).

 

 

ІВАН ІОВ (1948- 2001) — український поет.

Народився 2 жовтня 1948 року в селі Кам’янка на Дніпропетровщині. Хлопчикові виповнилося півтора року, коли помер батько-фронтовик, що працював інженером-механіком в МТС. Іван був у родині сьомим. Після закінчення четвертого класу його виховувала вже старша сестра, що мешкала у Станіславі. Після школи працював токарем на паровозоремонтному заводі, служив у армії.

Атестат про середню освіту Іван одержав у рідній Кам’янській середній школі, яку закінчив член Спілки письменників України Михайло Чхан. Це він посприяв, щоб десятикласник Іов потрапив на республіканський семінар поетів-початківців у Києві. Іванові запам’яталася на все життя зустріч з Павлом Тичиною.

1974 року Іван закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Викладав українську мову та літературу в школі, працював у редакціях газет Івано-Франківська, Хмельниччини та Київщини, працював асистентом оператора кінокорпункту «Укркінохроніка», редагував щомісячний вісник «Позиція» у Хмельницькому. З 1989 р. проживав у Хмельницькому. Останні роки життя перебував на творчій роботі.

Поетичне слово Івана Іова часом не так легко й просто «розшифрувати», але завжди цікаво пізнавати незбагнений творчий світ поета, його інтелектуального слова, яке вражає ускладненою образною системою, вишуканими асоціаціями, ремінсценціями, збагаченого пошуками «заповітного слова» зокрема в унікальній поетичній книзі « „Періодична система слів“».

Серед збірок Івана Іова можна слід згадати оригінальну за формою і змістом «Періодичну систему слів», що вийшла друком 1977 року у Хмельницькому.

Академік Микола Жулинський відзначає: “Коли я «забрів» у цю гущавину епітетів, інвектив, категоричних заперечень, неохопних присвят, то відчув, що потрапив у поетичний світ оригінального майстра. І справді мене захопила «жага непрочитаних текстів».

Сайт, присвячений поету, де можна почитати його вірші:  http://yuryzavadsky.com/iov/

 

ТАРАС ЖИТИНСЬКИЙ (1957)—  музикант, вокаліст, автор пісень.

Народився в Карагандинській області в Казахській РСР – у родині репресованих вояків УПА. Лише у 1981-му році зміг повернутися на Батьківщину — в Івано-Франківськ.

Тут Тарас закінчив Івано-Франківський інститут мистецтв. Серйозно захопився музикою, а згодом став відомим у місті серед молоді музикантом та вокалістом.

Після здобуття Україною Незалежності, автор та виконавець україномовних пісень став одним з перших кандидатів на участь у відроджених українських фестивалях та конкурсах. На них він прихилив до себе журі та глядачів, і як наслідок, здобув чимало відзнак, зокрема третю премію у категорії «поп–музика» на фестивалі «Червона Рута» в 1991–му році, переміг на рок фестивалі «Тарас Бульба».

Окрім власних творів Житинський виконує патріотичні повстанські та стрілецькі пісні.

У 1996–му для нього починається нове життя: він несподівано перебирається до Лондона. У Великій Британії функціонує створений Тарасом Житинським гурт «Земляки», складений з наших «колишніх», який грає і народну пісню, і авторський репертуар.

Згодом Житинський повернувся до України, співає козацькі, гайдамацькі, стрілецькі пісні, історичні думи та пісні УПА.  Особливу увагу приділяє встановленню історичної справедливості – розповідаючи про українське походження багатьох відомих і популярних пісень.  Тож його концерти стають водночас і своєрідними лекціями з історії культури.

Послухати один з таких концертів Житинського: https://www.youtube.com/watch?v=pcFEVCTtzMQ

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресію на Донбасі.

 

РУСЛАН КОНДРАТЮК (1981-2019) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Війниця на Рівненщині. Займався спортом, любив читати. 2002 року закінчив Мирогощанський аграрний коледж — за фахом механіка. Працював на місцевому сільськогосподарському підприємстві водієм, комбайнером, слюсарем, бригадиром тракторної бригади, охоронцем у ПП «Агро Експрес Сервіс» — до 2013 року, згодом — підвізником кормів. з 2015-го — на заводі «Кромберг енд Шуберт Україна» у Луцьку.

31 січня 2016 року підписав контракт на військову службу, яку проходив у 355-му навчальному механізованому полку 184-го навчального центру, згодом у 130-му окремому розвідувальному батальйоні. Брав участь у бойових діях у районі Світлодарської дуги та Мар’їнки, зазнав поранення. З 2 листопада 2018-го проходив службу за контрактом у 24-й бригаді; солдат, водій зенітно-артилерійського взводу.

15 лютого 2019 року перед обідом військовослужбовці поверталися з виконання бойового завдання з недопущення проходу ДРГ поблизу міста Мар’їнка. Бійці пересувалися найбільш захищеним маршрутом — зі сторони противника була мінімальна можливість ураження. У цей час ворог відкрив вогонь із ПТРК по автомобілю «ГАЗ-66», коли той заїжджав на позицію. Внаслідок прямого влучання в кабіну водій Руслан Кондратюк зазнав несумісного з життям поранення. Помер дорогою до шпиталю міста Курахове.

Без Руслана лишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.

 

МАКСИМ ШУМАК (1991-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Полтавка Запорізької області. Закінчивши 9 класів, з родиною переїхав до міста Токмак — де його батьки мешкали раніше. Там закінчив школу. Від 2007 року працював з батьком на будівництві — щоб допомагати своїй великій родині (ріс у багатодітній сім’ї). У нечасті моменти відпочинку полюбляв грати в більярд. Мріяв стати на ноги та закласти власне господарство — з вирощування свиней та бичків.

7 липня 2015 року мобілізований; солдат 53-ї ОМБр, кулеметник. Брав участь у боях на сході України. Перше поранення дістав під Майорським, лікувався у шпиталі Краматорська. Побував удома у відпустці в зв’язку з пораненням. В кінці липня 2016-го повернувся до частини.

12 серпня 2016 року російські терористи почали артилерійсько-мінометний обстріл позицій ЗСУ в Майорську під Горлівкою. Максим зазнав важкого поранення у груди, його доставили до лікарні Бахмута, де він наступного дня помер.

Без Максима лишились батьки, два брати та чотири сестри.

 

ВІКТОР СОЛТИС (1986—2020) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Володимирівка, Кіровоградська область. Закінчив Жовтоводське ПТУ — за фахом маляр-штукатур.

2017-го вступив на військову службу за контрактом, молодший сержант, командир бойової машини — командир розвідувального відділення 131-ї розвідувальної бригади. Черговий контракт підписав 1 липня 2018 року.

10 березня 2020 року вранці на позиції під Пісками (Ясинуватський район) ПТРК терористів влучив у вантажівку ГАЗ-66, Віктор Солтис помер відразу, Андрій Ведешин — у гелікоптері під час медичної евакуації. Ще сім військовиків зазнали поранень різного ступеня важкості (в тому числі Василь Іщенко), іще один — бойового травмування.

Без Віктора лишились мама, сестра, дружина та двоє дітей.

 

АНДРІЙ УЩАПІВСЬКИЙ (1993-2015) — солдат Збройних ЗСУ.

Народився у с. Васьковичи на Житомирщині. Закінчив школу, Козятинське ВПТУ залізничного транспорту. 2012 року розпочав службу за контрактом у ЗСУ.

В АТО – з травня 2014-го, оператор, 95-та окрема аеромобільна бригада.

10 лютого 2015-го загинув під час вогневого контакту ротно-тактичної групи з терористами біля села Спартак Ясинуватського району. У тому ж бою полягли старшина Сергій Порозінський, солдати Іван Рудницький й Олександр Саєнко.

 

МИКОЛА ГРІНЧЕНКО (1983-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Данилівка на Дніпропетровщині у родині колгоспників. У Дніпропетровську вивчився на слюсаря, працював на будівництві.

В часі війни — кулеметник 7-ї роти 93-ї ОМБр.

Загинув 13 квітня 2015-го у селищі Піски Ясинуватського району під час мінометного обстрілу ротного опорного пункту російсько-терористичними угрупуваннями. Боєць ДУК, що тоді ж зазнав поранення, розповів, що 13 квітня їх позицію у селищі Піски обстріляли з танка, снаряд влучив у будівлю, де перебували бійці 93-ї бригади та ДУК-ПС, Микола Грінченко загинув, троє бійців зазнали поранень та опіків.

Без Миколи лишились мама  та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада