Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.09.2020

2 вересня. В огляді народжених цього дня непересічних українців:

  • старший брат і співавтор Панаса Мирного, фольклорист і етнограф;
  • художник-графік, автор спогадів про шістдесятників. Син зв’язкової Шухевича, народжений у тюрмі;
  • художник, майстер філософського живопису;
  • літературознавець, автор книг про Винниченка, Зерова, Куліша та багатьох інших діячів української літератури, засновник порталу ЛітАкцент про сучасну літературу;
  • волонтер АТО, публіцист і блогер.

А також пом’янемо захисників України, що могли б сьогодні відзначати свій день народження, якби не російська збройна агресія, у протистоянні з якою вони загинули.


Почнемо з літератора, який вів таке ж подвійне життя зразкового чиновника і автора заборонених книг, як і його набагато відоміший брат:

 

ІВАН БІЛИК (1845-1905) – справжнє ім’я Іван Рудченко. Старший брат і співавтор Панаса Мирного. Фольклорист, етнограф, перекладач.

Народився року у Миргороді в сім’ї бухгалтера повітового казначейства. Успішно закінчив повітове училище. Вступити до гімназії не було матеріальної змоги, і батько взяв хлопця привчати до служби в казначействі. Але юнак поривався до освіти. Це бажання підсилювало спілкування з молодим товариством із сім’ї Драгоманових. Під їхнім впливом Іван захопився українським фольклором, почав  записувати пісні, прислів’я й приказки, вивчати народні звичаї, а одночасно й писати власні твори.

1863 року Іван Рудченко стає чиновником Казенної палати в Полтаві, а наступного року їде в Київ, щоб підготуватися до вступу в університет. Там він пристає до гурту народолюбців (Антонович, Драгоманов, Житецький, Лисенко та ін.), займається громадсько-культурною роботою, співпрацює з редакцією «Киевлянина».

В лютому 1867 року Рудченко одержав посаду в системі державного контролю, який був виділений в окреме міністерство. Попрощавшись із мрією про університетську освіту, він їде в Житомир на службу в контрольну палату, якою керував полтавець Матвій Симонов (Номис), відомий етнограф і фольклорист. З того часу і до смерті Іван Якович працював на різних урядових посадах — у Вітебську, Херсоні, Петербурзі, де був членом Ради Міністерства фінансів. Він став видатним фахівцем податкової справи і мав друковані праці в цій галузі.

Іван Рудченко зробив значний внесок у фольклористику. Він видав збірки «Народные южнорусские сказки», «Чумацкие народные песни», опублікував етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях» та «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году». Цими працями дослідник поклав початок публікаціям українського фольклору за жанровим і тематичним принципом.

У 1872 році Панас Мирний послав братові щойно закінчену повість «Чіпка». Той удосконалив його, написавши кілька нових розділів, поглибив соціальні мотиви твору.

Брати Рудченки, що писали під псевдонімами Панас Мирний та Іван Білик, створили один з найвизначніших романів української літератури «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Саме на цій основі між братами зав’язалася міцна творча співдружність, так звана «братська спілка». І хоч пізніше їхні творчі шляхи розійшлися, та значення тієї «спілки» ніщо не могло затьмарити. Панас Мирний відзначив у брата «чулу до правди душу» й «сповнене народолюбством серце».

Іван Білик відомий і як перекладач на українську мову творів Тургенєва, Міцкевича, Гейне, Байрона та інших. Писав він і ліричні вірші, щоправда, переважно для себе та близьких людей.

 

БОГДАН СОРОКА (1940-2015) — художник-графік, перший завідувач кафедри промислової графіки Львівської академії мистецтв. Син діячів ОУН Михайла Сороки та Катерини Зарицької.

Народився у в’язниці Бригідки у Львові, де була ув’язнена його мати – зв’язкова Шухевича Катерина Зарицька.

Батько Михайло Сорока (1911—1971) — учасник українського руху опору, член ОУН, протягом понад 30 років був в’язнем радянських таборів, організатором спротиву в’язнів «ОУН-Північ».

Богдана виховували дід і баба — видатний український математик, професор Львівського державного університету Мирон Зарицький з дружиною Володимирою.

У школі вчився в одному класі з майбутнім видатним актором Богданом Ступкою.

Сорока закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, недовго працював у Львівському художньому комбінаті живописцем-монументалістом.

З 1993 — доцент ЛДІПДМ, 1996 — перший завідувач завідувача кафедри промислової графіки, де працював до 2005.

До кола друзів художника входили дисиденти і діячі-шістдесятники Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Ігор Калинець, брати Горині Михайло, Богдан і Микола.

Перші свої лінорити Сорока створив 1969 року як ілюстрації до збірки поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу», які були видрукувані в Лондоні під назвою «Поезії з України». Це спонукало КГБ порушити кримінальну справу проти художника, десятиліття забороняли виставляти його твори та згадувати його ім’я у пресі.

Але художник не полишав праці над графічними циклами: «Українська міфологія» (1970—1972), «Купальські забави» (1974), «Символи Григорія Сковороди» (1975), «Похід гномів» (1979—1984), «Подорож Узбекистаном» (1981—1982), «Архітектура Львова» (1990), «Символи та емблеми», «Дерев’яні церкви Галичини» (2000). Створив графічні ілюстрації до творів Лесі Українки, Романа Іваничука, Василя Стефаника, Тараса Шевченка, Івана Кошелівця.

2014 — вийшли друком спогади художника, з яких можна дізнатися багато про явище шістдесятництва. Ці спогади важливі тим, що перед нами жива, розважлива, без купи каміння за пазухою людина, яка не геройствує заднім числом, а просто оповідає – і це найдорожче.

Читати спогади Сороки: https://zbruc.eu/node/30848

 

ВІТАЛІЙ АЛІКБЕРОВ (1944-2014) – художник, майстер філософського живопису.

Народився на Вінниччині у «інтернаціональній» родині: батько лезгин, мати – українка. Закінчив Одеське художнє училище імені М. Б. Грекова і факультет живопису Київського державного художнього інституту. З 1984 року — викладає в Одеському художньому училищі.

Виставкову діяльність Алікберов почав у 1984 році. Його твори можна побачити як в державних, так і в приватних колекціях сімнадцяти країн світу, зокрема в колекціях Віктора Ющенко, Бориса Єльцина, Білла Клінтона.

Неповторність творчого почерку майстра визначають ефектний живопис, яскрава емоційність і максимальна щирість. Сьогодні, коли прагнення висунути в своїх роботах серйозну філософську ідею властиво небагатьом художникам, Віталій Алікберов намагається зберегти в картинах і донести до глядача чітку ясність світогляду, точність внутрішніх естетичних ідеалів. Майстер прагне не просто створювати красивий живопис, а вирішувати досить серйозні людські завдання, тим самим, можливо, допомагаючи глядачеві по-новому поглянути на цей світ, на своє місце в ньому.

Мистецтвознавець Ганна Гутник назвала Алікберова «східним мудрецем, який сидить на своїй горі і спокійно виконує свою справу. При цьому він нікому нічого не доводить, але внутрішньо впевнений, що все робить правильно. Він пропустив через себе як реалістичні, так і сюрреалістичні тенденції в живописі, і виробив свій неповторний стиль».

Як педагог Алікберов вважає, що хороший учитель — той, який не заважає працювати учневі, а поганий — який каже, як потрібно виконувати роботу. Бо навчити стати художником — не можна. Можна лише не заважати учневі розвивати свій талант. Також він говорить, що не існує поганих студентів. Просто є люди, які не знають, навіщо вони прийшли вчитися. Часто у своїх інтерв’ю Алікберов повторює: «Я хочу виховати вільних людей, які не залежать від чужої думки, похвал або критики інших».

На іспитах Алікберов нижче трійки студентам не ставить, тому що, з його слів, «для когось рисунок — це спеціальність, а для когось — це загальноосвітній предмет. Навіщо мені їх пригнічувати? Просто ставлю „три“».

А ще художник вважає, що людині, якій є що сказати, слід вчитися це виражати. А людина, котра не має що сказати, починає займатися не творчістю, а винахідництвом.

На його думку, щоб людині залишитись людиною, слід відкинути 90 % того, що вона має. А щоб людство прожило на Землі, йому треба відкинути 99 % речей – щоб залишились у нього повітря, вода, їжа та одяг.

Алікберов також пише вірши. Ось наприклад:

 

Все відійшло

І над згорілим полем,

Що пам’яттю зоветься

Є село

Я журавель

Моє гніздо згоріло

Чи є кому до нього діло

Чужих земель

І вже давно не видно краю

Биків не бачу, ні …

Одні горби

За ними що?

Ніхто не знає

Спитай в засохлої верби …

 

ВОЛОДИМИР ПАНЧЕНКО (1954-2019) – літературознавець і письменник, професор Могилянки.

Народився у с. Демидівка на Одещині, закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені І. І. Мечникова у 1975 році. По тому – аспірант кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР, асистент кафедри російської мови для іноземних студентів, старший викладач, доцент кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР Одеського державного університету.

З 1984 року — доцент кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О.С. Пушкіна.

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007).

Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів. Намагається дотримуватися трьох принципів: «Під лежачий камінь вода не тече», «Не тримай камінь за пазухою», «Крапля камінь точить».

Останні роки у Володимира Панченка були неймовірно продуктивними. З’явився двома виданнями його «Сонячний годинник», що має таку жанрову дефініцію: «книга пілігрима». Його повість «Про Миколу Зерова» перемогла в кількох рейтингах і засвідчила, що це – одна з найвидатніших літературознавчих праць в Україні. Видано книгу «Літературний ландшафт України. ХХ століття (50 “слайдів”)»

Панченко заснував і був шеф-редактором порталу про сучасну літературу – ЛітАкцент Як на мене, то це один найкращих інтернет-ресурсів на цю тему.

 

РОМАН ДОНІК (1968) — активіст Революції Гідності та волонтер ЗСУ.

Народився у Харкові. Уперше набув широкої відомості як співзасновник ГО «РУН» та ідеолог організації «Російськомовних Українських Націоналістів». Після Майдану через розбіжність поглядів на участь РУНу в політиці вийшов з організації, зосередившись на допомозі військовим у зоні АТО.

Під час початку тимчасової окупації Криму Росією, Донік із помічниками допомагав військовим 79-ї бригади, що перебували на межі з півостровом, та 93-ї бригади, в яку йшла мобілізація людей.

Під час спроб проголосити у Харкові  проросійську маріонеткову «хнр» Донік разом з іншими волонтерами брали участь у встановленні в місті патріотичних білбордів та займалися забезпеченням спецпідрозділу «Ягуар», а з початком російсько-української війни на сході України стали допомагати різним військовим формуванням та медичним закладам у зоні АТО.

Разом з командиром 93-ї бригади Клочковим розробили та ввели відзнаку командира бригади «Почесний нагрудний знак „93 окрема механізована бригада“». Відзнака була затверджена начальником Генерального Штабу та має статус офіційної, з занесення відмітки в військовий квиток.

У червні 2015 року Донік разом з іншими волонтерами запропонували Президенту України Петру Порошенку створити мобільні групи для боротьби з контрабандою на лінії фронту.

Роман Донік — ініціатор створення навчальної програми для збройних сил України для навчання кулеметників ДШК. У березні 2016 року створив мобільну інструкторську групу по навчанню кулеметників великого калібру. Продовж 2016-2019 року займався навчанням кулеметників великого калібру по програмі, яку розробили на волонтерських засадах. Відкрили курс в навчальному центрі Десна, а потім, з членами групи, почав навчати кулеметників в зоні АТО та ООС.

В травні 2019 року на базі Одеської військової академії, були проведені заняття по ДШКМ-ТК для викладачів вогневої підготовки військових вишів. Тиждень викладачі займалися як рядові курсанти, для того щоб мати можливість оцінити методику навчання. Всі хто приймав участь в навчаннях, дали високу оцінку як модернізації кулемета ДШКМ-ТК, так і системі навчання.

Блог Романа Доніка: https://site.ua/skitalec/

Номер картки для допомоги фронту: 5168 7573 4764 2680, Донік Роман. (Я давно вже оформила щомісячний автоматичний переказ – хоч потрошку, але регулярно)

 

Пом’янемо

 

ПАВЛО ПІВОВАРЕНКО (1975-2014) — полковник ЗСУ.

Народився в місті Радомишль Житомирської області в сім’ї військовослужбовця. Навчався у суворовському училищі в Білорусі. Закінчив Харківське гвардійське вище командне танкове училище та Національний університет оборони України імені Івана Черняховського.

Командував танковими підрозділами — від взводу до батальйону, був заступником командира 30-ї мехбригади; служив у Києві в штабі Оперативного командування.

Під час війни 22 травня був призначений в. о. командира 51 ОМБр після відсторонення Володимира Яцківа з посади командувача через брак організації, що призвів до втрат у бою під Волновахою. Як командир бригади Павло Півоваренко брав участь у звільненні Сєвєродонецька, Лисичанська, Попасної, ще дюжини населених пунктів.

Під Донецьком частини Пивоваренка 5—11 серпня 2014 року брали участь у боях за селище Мар’їнку, навіть без бою зайшли у Петровський район міста Донецька. Але несподівано надійшов наказ — повернутись до Мар’їнки.

22 серпня Півоваренко прорвався до оточених підлеглих біля Многопілля, прийшло лише кілька БМП та вантажівок. Переважна більшість особового складу 2-ї батальйонно-тактичної групи наразилась на перший обстріл, в якому загинув 1 та був поранений ще 1 солдат, та повернула назад — до станції Дачна. Ті, хто з командиром бригади прорвались на допомогу, брали участь у боях в районі селищ Дзеркального та Кутейнікового.

Станом на вечір 28 серпня у розпорядженні полковника Півоваренка залишались 7-ма та 9-та роти, протитанкова та залишки мінометної (38 людей) батареї, 2 танки, з яких один — несправний, та окремі військовики з інших підрозділів — включаючи тих, хто був у 2-й батальйонно-тактичній групі.

Півоваренко загинув під час прориву північної колони з оточення під Іловайськом. Спочатку Павло їхав на броні БТРа, попереду колони 51-ї бригади та «Кривбасу», проте в районі села Чумаки злетів з борту від мінометного обстрілу. Застрибнув на борт БМП № 529, що зупинилася його підібрати. Ця БМП змогла пройти урочище Червона Поляна, де на українські війська чекали росіяни  і з танків, БМП та гаубиць знищили там щонайменше 6 українських БМП та численні легкові автомобілі добровольчих батальйонів.

БМП № 529 із Павлом Півоваренком відбивалася від ворогів до останнього, і була знищена на дорозі поміж хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка, стоячи там наодинці, на віддалі від іншої знищеної української техніки.

Згідно розслідування Ярослава Тинченка, саме група Павла Півоваренка у складі танку Т-64 і кількох БМП знищила техніку 21-ї мотострілецької бригади РФ під Олександрівкою. Росіяни втратили спаленими щонайменше два танки Т-72БА і бойову машину БМП-2.

Наприкінці 2014 року ДНК-експертиза показала, що тіло командира поховане на Кушугумському цвинтарі під Запоріжжям, через 8 місяців повторна експертиза підтвердила ці дані.

Дружина служить старшим солдатом в одній з військових частин у Києві. Без батька лишились двоє синів.

 

ВАЛЕНТИН НИЧВИДЮК (1989-2017) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті Конотоп на Сумщині. За освітою юрист — 2010 року закінчив КНУВС, факультет внутрішніх військ. Кандидат у майстри спорту з боксу, перший розряд з кікбоксингу. Служив у ВВ МВС в спецпідрозділі «Барс» (2010—2011), та у київській конвойній службі в Києві (2011—2012). Був комісований за станом здоров’я, працював помічником нотаріуса в Конотопі та юрисконсультом (у компанії «ПроКонсалтинг»).

З початком російської агресії проти України зголосився  добровольцем. Старший лейтенант, командир взводу 1-ї роти 15-го ОМПБ «Суми» 58-ї бригади.

7 листопада 2017 року отримав завдання: у складі зведеної групи зупинити прохід ворожих диверсантів в районі траси «Бахмутка» (Сокольники-Пришиб-Жолобок). Ближче до опівночі противник здійснив обстріл мінами 120-мм калібру по позиціях українських сил поблизу села Кримське (Новоайдарський район). Двоє українських військових загинули — Валентин Ничвидюк та старший сержант Мишко Антон Васильович.

Без Валентина лишилися батьки дружина та маленька донька.

 

ОЛЕГ ПОГОНЧУК (1994-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Зимна Вода, Львівська область, мешкав там з батьками та старшою сестрою.

Коли, на початку 2015 року був призваний до війська, одразу ж зібрав речі та попросив батьків не відмовляти його. Службу, у званні солдата, проходив у складі 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-а окремої аеромобільної бригади, яка базується в м. Костянтинівка Донецької області. Брав активну участь у виконанні службово-бойових завдань у зоні проведення АТО на сході України. Був наймолодшим у своєму підрозділі.

Загинув 1 серпня 2015 року від кульового поранення на блокпосту під містом Костянтинівка Донецької області.

В Олега залишилися батьки та старша сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ЗЕЛЕНСЬКИЙ (1971-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Високе на Херсонщині. 1982-го родина переїхала до Заозерного, де закінчив Олександр ЗОШ, по тому вчився в Новокаховському ПТУ № 14, верстатник широкого профілю. Працював у місцевому радгоспі «Херсон­ський». Протягом 1989—1991 років відслужив строкову службу в РА. Проживав у селі Заозерне (Каховський район), займався домашнім господарством та доглядав за матір’ю.

З початком війни займався волонтерською діяльністю, потім у серпні 2014-го зголосився добровольцем, стрілець, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1» 1-ї окремої танкової бригади, перебував на позиціях в Станиці Луганській.

Загинув 28 січня 2015-го внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» позицій військових під Вуглегірськом — згорів у БТРі.

Без сина лишилася мати.

 

ДЕНИС ЧАБАНЧУК (1992-2015)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Луцьку. 2013 року закінчив академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.

Загинув 18 лютого 2015 р. під час передислокації військ з Дебальцеве. Машина, в якій був Денис, наїхала на міну поблизу села Калинівка (Бахмутський район) та залишилася на території, що контролюється російськими бойовиками. Вони надіслали родичам відео, на якому Денис був вже мертвий. Лише у березні вдалося забрати тіло 22-річного захисника. Поховали Дениса на Алеї Почесних поховань у селі Гаразджа.

Залишилися батьки.

 

ДЕНИС НАЧОСНИЙ (1986-2018) — сержант ЗСУ.

Народився в селиші Маркеєв на Херсонщині, мешкав у Генічеську, де закінчив школу.

В часі війни — сержант, заступник командира взводу (виконував обов’язки комвзвода) — командир бойової машини.

З 8 лютого 2015 до квітня 2016 року проходив службу за мобілізацією, 5 вересня 2016-го підписав контракт. Боронив Райгородку, Бахмут, Авдіївку.

З 14 червня 2017 року ніс службу на блокпосту у Пісках. У грудні 2017-го напередодні дня святого Миколая в Пісках на блокпосту зав’язався бій, і Денис із побратимом стояли під вогнем ворога, аж доки не скінчилися набої. Під час перезаряджання біля товарища вибухнула розривна куля; Денис зорієнтувався та відтягнув побратима за будівлю лікарні, біля якої вони стояли.

8 березня 2018 у нього сплинув термін контракту. Він поїхав додому, де одружився, та незабаром підписав новий контракт, і вже 8 квітня повернувся до свого батальйону.

В квітні 2018-го зазнав поранення — куля пройшла дотично повз скроню та полетіла далі. Денис відмовився їхати до шпиталю та залишився біля своїх. Наступна куля виявилася смертельною.

12 квітня 2018 року загинув в передвечірню пору від кулі снайпера поблизу селища Піски (Ясинуватський район), рятуючи важкопораненого товариша.

Без Дениса лишились батьки, сестра, дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР БОНДАР (1968—2015) — старший сержант ЗСУю

Народився у Львові. Мобілізований в середині серпня 2014 року — у 80-ту аеромобільну бригаду. В серпні-листопаді проходив навчання на Яворівському полігоні. Старший сержант 7-ї роти 3-го батальйону. 8 листопада вирушив в складі підрозділу у зону боїв — в місто Костянтинівка.

Від 5 січня 2015 року захищав Донецький аеропорт. Востаннє виходив на зв’язок 20 січня 2015-го. За свідченнями побратимів, того дня Олександр пішов розвідати чи є можливість вибратися з терміналу. Знаходився в кінці 1-го «рукава» — біля розбитих КамАЗів. Після чого зник.

У Центрі звільнення полонених оприлюднювали інформацію, що командир частини у лютому 2015-го повідомляв — Олександр Бондар перебуває у полоні. Однак в списках полонених він не значився.

Фрагменти тіла загиблого героя оборони були забрані з Калінінського моргу міста Донецька 12 травня 2015 року. Разом з тілом були серед іншого ремінь-портупея, на звороті якого напис «Бондарь».

 

ДЕНИС КОЗАЧЕНКО (1991-2015) – молодший солдат ЗСУ.

Народився у м.Кривий Ріг, Дніпропетровська область. Закінчив Криворізький професійного транспортно-металургійний ліцей.

В АТО служив радіотелефоністом у 40–му окремому мотопіхотному батальйоні (17-а окрема танкова бригада).

Зник безвісти під час мінометного обстрілу вранці 18 лютого 2015 р. під час виходу з м. Дебальцеве. На початку березня 2015 р. був похований, як невпізнаний безіменний солдат на кладовищі в м. Дніпропетровськ. В червні 2015 р. експертиза ДНК підтвердила його загибель.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада