Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.05.2020

2 травня.

Цього разу в огляді:

– художник, громадський діяч. Учасник Революції Гідності.

– композитор, музично-громадський діяч, педагог, який виховав багато відомих музикантів.

– музикознавець, фольклорист, диригент, композитор. Засновник та керівник фольклорного хору «Гомін».

– художниця-графік.

– співачка, перша виконавиця пісень Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори», «Казка гір», «Відлуння твоїх кроків».

І як завжди, вшануємо пам’ять героїв, які віддали життя, захищаючи Україну від російської агресії.


 

ЮРІЙ СИДОРЧУК (1961- 2014) — активіст Євромайдану.

Народився у м. Дерно, Волинська область, в сім’ї простих робітників, у якій виховувалося 5 дітей. У 1969 році трагічно загинув батько і мати залишилась сама з дітьми, в недобудованому будинку та з усіма життєвими проблемами, які лягли на плечі їй і дітям.

Після 8 класів Юрій пішов навчатися до Луцького ПТУ № 2 на електро-газозварювальника. Після закінчення строкової служби залишився в армії за контрактом.

Після розвалу Союзу перевівся служити в «Десну». Звільнився з армії після 10 років служби. Одружився і проживав з дружиною Зоєю в м. Києві. Згодом народилася донька Ганна. Більше 20 років займався підприємницькою діяльністю разом з дружиною.

Від початку Революції Гідності він підтримував протести. Вдень 18 лютого, почувши звістку про те, що відбувається на Майдані Незалежності, вирушив на місце подій. І майже одразу став мішенню для снайпера…

З вогнепальним пораненням голови, в коматозному стані, близько 00:50, вже 19 лютого, доставлений до Інституту нейрохірургії. 27 лютого за сприянням організації «Людина в скруті» разом з групою інших поранених учасників Майдану був перевезений на лікування до Чехії. Перебував у комі 130 днів. Переніс тяжке запалення мозку, у нього розвинувся сепсис (зараження крові). Смерть настала внаслідок зупинки серця – 28 червня.

Церемонія прощання відбулась у празькому крематорії «Страшніце». У церемонії взяла участь дружина, донька, представники посольства України в Чехії, зокрема, посол Борис Зайчук, близькі й знайомі Юрія та українці, які там живуть і працюють. 4 липня прах Юрія Сидорчука в рамках чеської міжвідомчої гуманітарної програми Medevac за сприяння посольства України в Чехії перевезли в Україну.

Прощання з Героєм Небесної сотні відбулося на Майдані 6 липня 2014 року, похований він на київському місцевому цвинтарі «Берківці».

 

ТАРАС БІЛЬЧУК (1960-2017) — художник, громадський діяч. Учасник Революції Гідності.

Народився в селі Коршеві Рівненської області. Художню освіту здобув у Львівській академії мистецтв, відділ художньо-монументального живопису.

Був серед учасників студентської Революції на граніті в Києві, в 1990 році. Згодом переїхав до Сполучених Штатів, де відкрив власну студію Vision & Art. Картини Більчука розійшлися світом. Його роботи є в США, Канаді, Японії, Франції, Парагваї, Швеції, Польщі, Англії. Сюжети картин пов’язані з Україною княжої доби, добою козацтва, також є портрети і пейзажі.

У 2007 році повернувся в Україну, Оселився в Дубно. Залишивши за океаном більшу частину картин, оселився у батьківській хаті й почав працювати над творчими неприбутковими проектами. Зокрема, у рідному Коршеві започаткував фестиваль «Повстанська ватра». Також він був автором Міжнародного мистецького проекту «Шляхами наших перемог», брав активну участь у проектах Рівненської спілки письменників.

Коли почався Євромайдан, Тарас Більчук став і його активним учасником. Він пройшов увесь шлях Революції Гідності – пережив і перший розгін 30 листопада, де отримав перший струс мозку, і події 18 лютого, де був жорстоко побитий бійцями «Беркуту» – вдруге дістав струс мозку і перелом черепної кістки. Світлину поважного вусатого чоловіка з розбитою головою бачив кожен, хто цікавився подіями 2014 року.

«Якщо ти боїшся, то нема чого тоді їхати на той Майдан. Краще їдь тоді до мами і на дивані відсидься. Не треба приїздити, аби сіяти паніку! То ясно, що береженого Бог береже: можеш мирно собі жити і тебе машина зіб’є, а можеш сам вибирати свою долю і діяти відповідно до того, як вважаєш правильним…» – казав Тарас Більчук.

Тарас Більчук 14 серпня пішов із життя на 57-му році життя, після інсульту. Його поховали в рідному селі Коршів.  Друзі та родичі кажуть, що він до кінця так і не одужав після побиття на Майдані, і що інсульт міг бути спровокований наслідками важких травм голови, яких він зазнав 18 лютого 2014 року.

 

МИКОЛА ВІЛІНСЬКИЙ (1888–1956) – композитор, музично-громадський діяч, педагог, який виховав багато відомих музикантів.

Видатний український композитор Борис Лятошинський так написав про свого колегу: «Микола Миколайович Вілінський був прекрасним музикантом і прекрасною людиною. На всіх його творах лежить печать справжнього таланту і всі вони показують тонкий смак і велику професійну майстерність автора. Що стосується Миколи Миколайовича як людини, то всі, хто хоч зрідка зустрічався з ним, не

могли не пересвідчитися у його високих душевних якостях, що виявлялися протягом усього його життя».

Микола Вілінський народився в селі Голті Херсонської губернії. За походженням належав до старовинного шляхетського роду українських дворян Вілінських. За сімейними переказами, з родом Вілінських пов’язаний рід української письменниці Марії Вілінської, відомої як Марко Вовчок.

Микола почав серйозно займатися музикою самостійно, навчаючись в Ананьївській гімназії, – диригував церковним хором, організовував шкільний оркестр народних інструментів. Проте, за вимогою батька, після закінчення гімназії 1906 року Вілінський вступив на юридичний факультет Імператорського новоросійського університету в Одесі, який успішно закінчив 1912-го.

Від 1907 року навчання в університеті Вілінський поєднує із заняттями в Одеському музучилищі, реорганізованому 1913-го в Одеську консерваторію. В училищі Микола Вілінський разом з Олександром Павленком (1882–1941) починає вчитися композиції у Вітольда Йосиповича Малішевського (1873–1939) – учня Миколи Римського-Корсакова та Олександра Глазунова і першого ректора Одеської консерваторії (1913–1921 рр.), а також учителя Вітольда Лютославського й багатьох інших відомих музикантів. 1908 року Малішевський очолив Імператорське музичне училище в Одесі.

Після училища Вілінський продовжив навчання за класом композиції у Вітольда Малішевського в Одеській консерваторії, яку закінчив 1919 року. Відносини професора і студента швидко переросли у велику дружбу. Збереглися спогади про те, що Вітольд Малішевський, назавжди залишаючи Одесу разом із родиною через небезпеку репресій, намагався забрати Миколу Вілінського з собою. Попри цензурні перешкоди радянського часу, листування Вілінського та Малішевського тривало й після того, як останній емігрував до Польщі. В одному з листів Малішевський пише, що тримав фортепіанні твори Вілінського і з задоволенням їх програє. Закінчується лист словами: «Особливо приємна думка, що це написала людина, яка була найближчим моїм учнем».

Творчий і педагогічний шлях Вілінського можна поділити на два основних періоди – одеський (1920–1941 рр.) і київський (1944–1956 рр.), які розмежовує відносно недовгий час його роботи в ташкентській консерваторії у роки війни.

Одеський період характерний швидким розвитком таланту, набуттям майстерності, професійним зростанням і визнанням. З 1920 року Вілінський – викладач Одеської консерваторії, з 1926-го затверджений у званні професора, із 1931-го – завідувач кафедри композиції. Пізніше він очолював Одеську обласну організацію Спілки композиторів України, де заступниками були його учні Серафим Орфєєв і Леонід Гуров. Також Вілінський був членом правління Спілки композиторів УРСР.

У 1930-х роках у Миколи Миколайовича вчилися за класом спеціальної гармонії Еміль і Єлизавета Гілельси, Давид Ойстрах, Яків Зак, Марія Грінберг та інші видатні музиканти.

Учень і асистент Вілінського, ректор Одеської консерваторії (1951–1962 рр.) Серафим Орфєєв зазначав: «Здається, не було в Одесі композитора, який би не консультувався з Миколою Миколайовичем із питань власної творчості, і його поради беззастережно приймалися».

Київський період для Миколи Вілінського був часом розквіту його слави як видатного майстра української музичної культури. З 1944-го він – професор, декан теоретико-композиторського факультету (до 1948 р.) і завідувач кафедри теорії музики і композиції (з 1949 р.) Київської консерваторії.

Учень Вілінського, професор, доктор мистецтвознавства Антон Муха (1928–2008) згадує: «У музичному середовищі – “зрілому” і студентському – Микола Миколайович Вілінський мав незаперечний авторитет, особливо на кафедрі композиції. Там, за моїми враженнями, панувала рідкісно дружня і творча атмосфера, породжена високою взаємоповагою між “трьома Миколайовичами” – Ревуцьким, Лятошинським, Вілінським. Взаємоповага – попри чи завдяки відмінностям творчої натури кожного і незважаючи на несприятливі зовнішні обставини того часу. Це, до речі, благотворно впливало й на взаємини їх вихованців».

Вілінський є автором симфонічних сюїт, кантати, вокально-хорових обробок українських, російських і молдавських народних пісень, камерно-інструментальних творів, а також низки теоретичних праць і статей. У своїй творчості митець розвивав традиції неоромантичної школи Миколи Римського-Корсакова, Олександра Глазунова та Анатолія Лядова, але робив це своєрідно – на основі українських і молдавських національних мотивів.

До слова, молдавський фольклор увійшов у життя Вілінського завдяки цікавому факту його біографії: із молдавськими народними піснями він зростав, чуючи їх від молдаванина діда Спиридона – колишнього безхатька-жебрака, котрого батько майбутнього композитора Микола Олександрович зустрів одного дня на базарі і забрав жити до себе в дім.

Серед вокально-симфонічних і симфонічних творів Миколи Вілінського – «Заповіт» для хору та симфонічного оркестру на вірші Тараса Шевченка, «Балетна сюїта» в чотирьох частинах для симфонічного оркестру,  «Характеристичні танці», сюїта для симфонічного оркестру та інші.

Фортепіанні композиції митця прикметні чистотою і ясністю голосоведення, багатством тембральних відтінків, різноманітністю фактури. У 1970-ті роки музикознавці писали, що «разом із Косенком, Ревуцьким, Лятошинським та іншими українськими майстрами Вілінський сприяв процесові кристалізації національних рис в українській фортепіанній культурі».

Слід згадати про ще один величезний внесок Миколи Вілінського до справи утвердження української музичної культури – редакцію фортепіанних творів Миколи Лисенка, які увійшли до виданих у 1952–1953 роках ХІІІ і ХІV томів двадцятитомного зібрання творів класика. До цього видання було вміщено усі твори, навіть рукописні, що доти ніде не друкувалися.

 

 

ЛЕОПОЛЬД ЯЩЕНКО (1928-2016) — музикознавець, фольклорист, диригент, композитор. Засновник та керівник фольклорного хору «Гомін». Хор був заборонений совєтами, а Ященко позбавлений членства в Спілці композиторів та можливості працювати за фахом.

У 1947–1949 навчався у Київському державному музичному училищі ім. Р. Глієра, у 1954 закінчив історико-теоретичний факультет Київської консерваторіі, у 1957 — аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

З листопада 1957 по грудень 1962 обіймав посаду молодшого наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. У 1961 захистив кандидатську дисертацію на тему «Українське народне багатоголосся». У 1962 став старшим науковим співробітником відділу фольклористики. 1968 — був звільнений з посади через підписання колективного листа української громадськості до ЦК КПРС з приводу закритих судових процесів над інакодумцями. Перейшов на творчу роботу.

У 1969 Ященко організував етнографічний хор «Гомін», метою якого було відродження у Києві українського календарного фольклору, народних звичаїв і свят: колядок, щедрівок, веснянок, святкування Купала тощо.

Ідейним натхненником хору був Іван Гончар, який виділив зі своєї приватної колекції народні строї для перших учасників «Гомону». Серед них були Ніна Матвієнко, Оксана Мешко, Олесь Харченко, Надія Світлична.

Дебютував «Гомін» виконанням веснянок у парку над Дніпром, а згодом на святі Івана Купала на Трухановому острові та в Гідропарку. Учасники «Гомону» — люди різних поколінь і професій, яких об’єднала любов до рідної мови, української пісні, які прагнули відродити національні традиції, розбудити національну свідомість українців.

Переслідування почалися вже 1970 року — спочатку після колядування, потім після ювілею Лесі Українки.

Кампанія цькування була дуже брудною і брехливою. Так, парторг факультету журналістики КДУ Рубан на партійних зборах заявляв, що «Гомін» — це підпільна організація (при тому, що міськком партії та міське хорове товариство надало колективу приміщення в палаці культури «Харчовик» !). А члена Спілки композиторів України кандидата наук Ященка той же Рубан назвав некваліфікованим робітником, «який ніде не працює і якому збирають по 5 крб. на прожиття».

Учасники хору зазнали утисків, кілька людей було звільнено з роботи.

Наприклад, Раїса Мордань, дружина поета В. Морданя, муз-вихователь дитсадка № 504, навчила в дитсадку дітей кількох українських народних пісень і привела їх на концерт, присвячений ювілею Лесі Українки, де з великим успіхом виступав «Гомін». За це Раїсу було викинуто з роботи. В Дарницькому райкомі партії їй сказали: «Ето националистический хор, пайот вражескіе песни. Спуталась с націоналістамі, да єщо детей с собой привела!»

Крім неї, з роботи було звільнено ще п’ятеро учасників хору.

Ще більше людей «відбулися» доганами в парткомах, бесідами в КДБ, категоричною забороною відвідувати хор. Таких було 12 осіб.

Серед них Богдан Іськів – кандидат медичних наук, працівник інституту вдосконалення лікарів. В парткомі інституту йому категорично заборонили ходити на хор, сказавши, що хор — націоналістичний. Іськів доводив, що репертуар хору цілком етнографічний і нічого в ньому немає, на що почув, що релігія теж не заборонена, але боротьбу з нею провадять.

Ще понад два десятка учасників хору отримали від парткомів і КДБ «поради» не відвідувати репетиції націоналістичного хору.

1971 хор був заборонений як «націоналістичний», а його учасники зазнали переслідувань.  Леопольда Ященко було виключено із Спілки композиторів України за «ідейні помилки, припущені в керівництві хором», а хор ліквідовано як «націоналістичний».

 

Після фактичного розгону Ященко працював методистом-організатором, а в 1972–1973 — завідувачем дитячого сектору при Будинку композиторів України, у 1975–1976 керував фольклорним ансамблем при Київському інституті народного господарства. Перебуваючи в опалі, працював маляром  будівельної бригади на заводі «Молния» (Баришівка), теслярем у радгоспі «Рославичі».

У 1984 став керівником Клубу народної хорової пісні, того ж року організував етнографічний хор, який співав на алеях Гідропарку. У 1985 хор приписали до Будинку культури «Київметробуду», а в 1988 ому повернули назву «Гомін». У 1989 Леопольда Ященка поновили у Спілці композиторів України, а хор «Гомін» першим у Києві публічно виконав національний гімн «Ще не вмерла Україна».

У червні 1997 в Києві зареєстровано нове громадське об’єднання: Клуб шанувальників народної пісні «Гомін». У його складі під керівництвом Леопольда Івановича працюють: хор «Гомін», академічний ансамбль «Криниця» (при Будинку вчених), чоловічий гурт «Козаки» та гурт музик «Родина Вербовецьких».

У репертуарі «Гомону» понад 600 пісень, серед яких — колядки та щедрівки, козацькі, рекрутські, стрілецькі та повстанські пісні. Серед пісень, що виконує «Гомін», чимало на слова Тараса Шевченка та інших українських поетів, а також пісні на слова і музику Ященка.

Захоплива стаття про Ященка: https://gazeta.ua/articles/necrology/_leopold-aschenko-z-horom-gomin-upershe-vikonav-gimn-ukrayini-publichno/829358

Дуже рекомендую: сотні аудіо- та відеозаписів пісень містить сайт, присвячений хору «Гомін» та Леопольду Ященко: https://homin.etnoua.info/

 

 

ГАЛИНА ГАРКАВЕНКО (1933-2008) — художниця-графік.

Народилася Харкові, в родині службовців. Перші кроки у мистецтві зробила під керівництвом діда, художника Олексія Федоровича Гаркавенка, який свого часу закінчив Петербурзьку Академію мистецтв.

1959 — закінчила Київський художній інститут, відділення графіки. Дипломна робота Галини — серія ліногравюр «Київ» — отримала чимало позитивних відгуків у пресі. Відзначалася провідна риса творчості художниці — стриманість колірного вирішення, яка аж ніяк не позбавляє роботи виразності, а навпаки, підкреслює її.

Галина Гаркавенко також є видатним майстром акварелі. У цьому жанрі вона ніколи не користувалася сильними виражальними засобами, різкими контрастами, незвичайними кольоровими ефектами. Ознаки її стилю — живопис чистими, прозорими і світлими фарбами. У своїх тонких, ліричних роботах їй вдалося передати ледь відчутні порухи природи.

 

 

ЛІДІЯ ВІДАШ (1948-2012) — співачка, перша виконавиця пісень Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори», «Казка гір», «Відлуння твоїх кроків».

Народилася у селі Гвіздівці Чернівецької області. Її батько Міклош — угорець, а дід Сімон — француз за походженням. Закінчила Чернівецьке музичне училище, після чого була запрошена солісткою у вокально-інструментальний оркестр «Київ», а згодом солісткою Київського мюзик-холу.

Лідія Відаш була першою професійною співачкою, яка виконала пісні Володимира Івасюка. Восени 1969 року в її виконанні на українському радіо прозвучали пісні Івасюка «Я піду в далекі гори» та «Каштани». Пісню «Каштани» Володимир вважав «недовершеною пробою пера» і написав співачці листа з проханням цю пісню більше не виконувати. Проте Лідія пісню записала, після чого вона ще довго звучала по радіо. Пізніше Відаш стала першою виконавицею ще двох пісень Івасюка «Казка гір» та «Відлуння твоїх кроків». Передавши цю пісню Лідії Відаш, Івасюк сказав: «Вона зробить з цього романсу шедевр».

У 1974 році на V Всесоюзному конкурсі артистів естради Лідія Відаш посіла друге місце. Перше місце виборов Ренат Ібрагімов, а третє — Алла Пугачова. В кожному з трьох турів Лідія виконувала «Ой летіли дикі гуси…» (музика Ігоря Поклада, слова Юрія Рибчинського), а також пісні «Черемшина», «Марічка», «Як я люблю тебе», «Моя Буковина», «Степом, степом».

Почесним член журі був Леонід Утьосов. Він запропонував Лідії роботу у Москві: «Жити можна хоч на Камчатці, а працювати треба в Москві!». Після конкурсу Лідія Відаш повернулася до Києва в Укрконцерт, але через деякий час почала працювати в Москві у ВІА «Цветы» Стаса Наміна. Під час гастролей співала на 4-5 концертах на день. Якось в Якутську дали рекордних вісім концертів за один день. Через сімейні обставини за три роки повернулася до Києва.

Наприкінці 70-х Лідія співпрацювала з ансамблем Володимира Ходзицького «Крок», що був утворений на базі акомпануючого складу Відаш. Великою популярністю на українському радіо користувалася їхня версія пісні Ігоря Поклада та Дмитра Луценка «Як я люблю тебе». В 1980—1990 роках Лідія Відаш майже не записується, приділяючи основну увагу виступам на сцені із власною акомпанувальною групою «Бенефіс» та данс-балетом.

Лідія Відаш вважала, що її кар’єру занапастив режисер урядових концертних програм Борис Шарварко після їх особистого конфлікту під час фестивалю «Кримські зорі»: «Він був страшний бабій. Жодної співачки не пропускав. Хтось отримував від нього квартири і звання. А хтось — немилість. Як я, наприклад»

Після виходу на пенсію співачка жила досить бідно, мріяла видати мемуари та зробити творчий вечір. Мрії залишилися нереалізованими через відсутність коштів та жертводавців.

Після тяжкої і тривалої хвороби Лідія Відаш померла 24 липня 2012 року. Некролога по її смерті не опублікував жоден ЗМІ.

Послухати Лідію Відаш: https://www.youtube.com/watch?v=55g84lhCaC8

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресі:

 

АНДРІЙ КИЗИЛО (1993-2017) – майор (посмертно) ЗСУ.

Народився в Умані, походить з династії військовослужбовців. Змалку хотів стати військовим, як його дід і батько, тож після 9 класів у 2008 році вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, випускник 2010 року.  Навчання продовжив у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, випускник факультету бойового застосування військ 2014 року.

У травні 2014 року зарахований до складу 72-ї ОМБр, м. Біла Церква. З липня 2014 року брав участь в АТО. Став командиром роти в 21 рік. Учасник боїв за село Петрівське Волноваського району (14 лютого 2015 року) та село Новоласпа Бойківського району (10 серпня 2015 року). Понад півтора року особовий склад роти під командуванням старшого лейтенанта Кизила тримав оборону в полях у районі міста Волноваха.

У 2015 році Андрій був визнаний найкращим командиром роти в секторі «М». Згодом призначений заступником командира 1-го механізованого батальйону 72 ОМБр.

Загинув 29 січня 2017 року від осколкового поранення під час бою з угрупованнями російських окупаційних військ в промисловій зоні міста Авдіївка.

29 січня 2017 року командуванню 1-го механізованого батальйону було поставлено бойове завдання розгорнути два спостережні пости перед передовими позиціями противника. О 4-й годині ранку штурмова група капітана Кизила в кількості 19 бійців, висуваючись на позиції для зайняття спостережних постів, виявила ворожу ДРГ та вступила у вогневе зіткнення.

В результаті бою противник був вимушений відступити до своїх позицій. Під час відходу окупаційних сил розпочався артилерійській обстріл з ворожого боку. Капітан ухвалив рішення зайняти взводний опорний пункт (ВОП) супротивника задля збереження життя та здоров’я військовослужбовців.

Під час зайняття ВОП російських окупаційних сил, сталося бойове зіткнення штурмової групи з численнішими силами противника. Внаслідок бою противник зазнав втрат у кількості 20 осіб, одного бойовика маріонеткової «днр» взято в полон.

Після бойового зіткнення капітан Кизило організував оборону цього ВОП до підходу основних сил 1-го механізованого батальйону. Штурмова група відбила атаку супротивника, після чого з боку окупаційних військ знову почався артилерійський і мінометний обстріл. О 9:40 внаслідок прямого влучення міни калібру 120 мм в окоп капітан Андрій Кизило та ще двоє військовослужбовців з його штурмової групи (молодший сержант Володимир Бальченко і солдат Дмитро Оверченко) загинули.

По смерті Андрія залишилися дружина та 8-місячний син.

 

ОЛЕКСАНДР ПЕРЕПЕЛИЦЯ (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Гальжбіївка Вінницької обл. Дитинство минуло в селі Біла. Ріс звичайним сільським хлопчиком. Вчився в школі, бавився з друзями, разом з братом допомагав мамі. У 2007 році призвали на строкову службу – служив моряком на флоті у Криму. Після служби повернувся додому, роботи в селі не було, тому часто їздив на заробітки.

Коли почалася війна на Сході, вирішив іти боронити свою Батьківщину. Батькам сказав, що їде на заробітки, а сам – у військкомат. Батьки думали, що син працює, а він воював під Іловайськом. 51 бригада, в якій він служив, потрапила в оточення.

Саме при виході із-під Іловайська Сашко дав про себе знати: подзвонивши не додому, а товаришу. Було це 29 серпня 2014 року.

Розповідає побратим Дмитро Головатий із Закарпаття: «Ми разом із Сашком відходили із-під Іловайська на БМП. Біля с. Агрономічне Донецької області були обстріляні російськими військами. Відбились і поїхали далі. Під Новокатеринівкою новий обстріл і бомбардування. На мене завалилось дерево, Сашко врятував мені життя, витяг з-під дерева. Далі ми з Сашком заскочили в автобус Миротворців. Проїхали певний шлях. Натрапили на міну. Ми оба стояли в дверях, тому встигли вискочити із автобуса до того, як він підірвався. В мене було дуже важке поранення, попав у полон. Був у такому стані, що не давав надії на життя, тому мене зразу віддали без обміну, як помираючого. Де подівся Сашко не знаю…».

Того ж 29 серпня був дзвінок товаришу Власенку Руслану, що проживає в с. Біла. Олександр сказав, що із 17 побратимами сидять під якимись руїнами, казав, що дуже сильно стріляють і дуже страшно: навколо горіла земля, розривались снаряди, а зв`язку ніякого – один телефон на всіх. З-під завалів хлопці вибралися, але до бази Перепелиця не дійшов. Його і ще двох воїнів не дорахувалися. З-під завалів вийшло 17 чоловік, а добрались до місця лише 14…

Довгий час доля Олександра була невідома, значився у списках полонених, вважався зниклим безвісти. Лише 2017 року ідентифікований після проведення ДНК-тестів серед невідомих героїв, похованих на Краснопільському цвинтарі міста Дніпро.

Без сина залишилися батьки та старший брат.

 

СТАНІСЛАВ КІШ (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Онок на Закарпатті. Служив за контрактом з вересня 2013-го, солдат, сапер 128-ї окремої Закарпатської механізованої бригади. Захоплювався футболом, грав за сільський клуб «Зірка».

3 серпня загинув під Луганськом під час обстрілу позицій військовиків терористами з мінометів та РСЗВ «Град».

Без сина лишилась мама.

 

ВЛАДИСЛАВ БОНДАРЕНКО (1997-2018) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Комишувате, Донецька область, закінчив школу. У 2015—2016 роках працював в «АТБ-Маркет» у Маріуполі — адміністратором торгового залу.

Від 2016 року — на військовій службі; сержант, командир кулеметного відділення 1-го механізованого батальйону 92-ї бригади; боронив Красногорівку та Авдіївку.

18 серпня 2018-го загинув пізно ввечері від кулі снайпера під час нічного чергування в районі міста Авдіївка — почувши постріли, вийшов з бліндажа перевірити та лише встиг подивитися в тепловізор, як снайпер поцілив у голову.

Без Владислава лишились батьки і вагітна на той час наречена.

 

ВІТАЛІЙ РЯБИЙ (1989-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в Чернігові. Закінчив комерційний технікум. Від кінця 2000-х був у лавах чернігівського націоналістичного руху.

З початком російської агресії проти України зголосився добровольцем. Військовослужбовець 1-ї окремої гвардійської танкової бригади, заступник командира бойової машини. Перебував в зоні бойових дій більше трьох місяців.

Віталій з товаришем в БТРі прикривали відхід основної тактичної групи під Луганськом біля мосту через Сіверський Донець. Зазнали поранень в бою з російською розвід-диверсійною групою, яку вони змогли знешкодити. Віталій втратив багато крові, з прибуттям підмоги його доправили до лікарні в місті Щастя. Переніс складну операцію, але вдень його стан погіршився й він помер.

 

СЕРГІЙ БОГДАНОВ (1957-2017) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Мелітополь. Під час російської збройної агресії проти України 16 квітня 2015 року був призваний за мобілізацією, проходив службу на посаді стрільця в Роті охорони Мелітопольсько-Веселівського об’єднаного районного військкомату. 30 червня 2015 перейшов на службу за контрактом у 23-й батальйон.

Сержант, головний сержант взводу — командир відділення зенітного артилерійського взводу 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» 56-ї окремої мотопіхотної бригади, м. Маріуполь.

2 травня 2017 року, у свій день народження, загинув від мінно-вибухової травми внаслідок мінометного обстрілу позиції в районі м. Авдіївка. Противник, застосовуючи міномети калібру 120 та 82 мм, гранатомети різних систем та великокаліберні кулемети, вів вогонь з боку окупованих населених пунктів Яковлівка та Ясинувата.

 

МИКОЛА РУДЕНКО (1984-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Одеса. Захоплювався баскетболом та зброєю. Навчався в Одеському медичному інституті. Згодом працював автоперевізником та на будівництвах.

В лютому 2017 підписав із ЗСУ контракт на 3 роки; після навчання у 49-му батальйоні розвідки на початку березня прибув до свого підрозділу. Старший солдат, командир бойової машини (БРДМ-2) — командир 1-го відділення розвідувального взводу 10-го батальйону. Брав участь у бойових діях — починаючи з 27 травня.

Загинув 17 жовтня 2017 року внаслідок підриву на фугасі неподалік села Павлопіль.

Без Миколи лишилися батьки, дружина і донька.

 

ІГОР ШПАК (1990-2015) — розвідник-спецпризначенець, капітан Національної гвардії України.

Народився  в Херсоні, у родині робітників.З 2005 по 2007 рік навчався у Харківському державному вищому училищі фізичної культури на відділенні боксу. Захоплювався мисливством та спортом — боксом і кікбоксингом, здобув титули чемпіона області і призера чемпіонату України, кандидат у майстри спорту з кікбоксингу.

2007 вступив до Харківської академії внутрішніх військ МВС України на командно-штабний факультет, закінчив її у 2012 році і отримав військове звання лейтенанта. Служив у 22-ій окремій бригаді ВВ МВС з охорони дипломатичних і консульських представництв іноземних держав, м. Київ, на посаді командира взводу охорони, з листопада 2011 — заступника командира роти.

З серпня 2012 проходив службу в 14-ій окремій бригаді ВВ МВС (спецпідрозділ «Барс»), с. Нові Петрівці (з березня 2014-го — 1-а бригада оперативного призначення НГУ). 2013 року призначений командиром 2-ї бойової групи 3-ї групи спецпризначення окремого загону спецпризначення по боротьбі з тероризмом (спецпідрозділ «Омега») того ж з’єднання.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з 8 квітня 2014 виконував завдання в АТО.

26 вересня 2014 переведений у новостворену частину НГУ в м. Харків. Заступник командира загону — командир 2-ї розвідувальної групи спеціального призначення окремого загону розвідки спеціального призначення «Арес» Східного ОТО Національної гвардії України.

Після інтенсивної підготовки на початку березня 2015 група розвідників НГУ вирушила в зону проведення АТО, де виконувала завдання із розвідки на «нулі» — виявлення місць скупчення бойовиків, облаштування нових блокпостів ворога, кількість його техніки і вогневих точок, тощо.

11 березня 2015 Шпаку достроково присвоєне звання капітана.

22 березня 2015 в околицях міста Слов’янська, повертаючись з нічного бойового завдання, група розвідників потрапила у пастку, — на повороті дороги автомобіль підірвався на закладеному фугасі і вилетів у кювет, де врізався в дерево. В Ігоря вже тоді сталася клінічна смерть, йому запустили серце. Важких поранень дістав солдат Микола Твердохліб, але він був ще при свідомості й намагався допомогти пораненому командиру. Про трагедію командуванню доповіли розвідники, які рухалися слідом за першою машиною. Важкопоранених доставили до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова. Капітан Шпак помер від поранень 24 березня, солдат Твердохліб помер 28-го.

Залишилися батьки та наречена.

 

ВОЛОДИМИР РВАЧОВ (1974-2014) — підполковник ЗСУ.

1995 року закінчив Одеський інститут Сухопутних військ; проживав у смт Десна. Підполковник, командир ротної тактичної групи 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗСУ.

16 листопада 2014 року поблизу Дебальцевого на блокпосту «Гостра Могила» — курган між селами Польове та Орлово-Іванівка — на фугасі підірвалась військова вантажівка «Урал»; від розриву міни загинули Володимир Рвачов, полковник Микола Яжук і майор Віталій Вашеняк, солдат Олександр Іщенко.

Без Володимира лишились брат, дружина, двоє дітей.

 

ВАСИЛЬ ПОЛЯКОВ (1991-2014)— старший сержант, Державна прикордонна служба України, 10-й мобільний прикордонний загін.

Народився у с. Дмитрівка, Одеська область

Загинув 11 липня 2014 року внаслідок ракетної атаки біля Зеленопілля, яка відбувалася з території Російської Федерації. Позиції опорного пункту українських сил, де розмістилися підрозділи 24-ї механізованої, 72-ї механізованої, 79-ї аеромобільної бригад і мотоманеврена група прикордонників в Луганській області були обстріляні з установки «Град».

 

ВОЛОДИМИР ЩУР (1975-2015) —молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Зазим’я на Київщині, у багатодітній родині. Закінчив школу, відслужив строкову службу в лавах ЗСУ. Здобув спеціальності водія та автослюсаря, працював на селі.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України добровольцем пішов на фронт.

Молодший сержант, водій мінометної батареї 2-го механізованого батальйону 24-ї ОМБр, м. Яворів. Займався капітальним ремонтом військової автотехніки, брав участь в АТО в Луганській області.

2 березня 2015 підірвався на вибуховому пристрої з «розтяжкою» в районі 29-го блокпосту траси «Бахмутка», що поблизу смт Новотошківське. Загинув від осколкового поранення у голову.

Залишився син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада