Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.08.2020

2 серпня.

Почнемо огляд народжених цього дня непересічних особистостей з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який став однією з перших жертв силових спроб придушення протестів. Вірменин за національністю, він вийшов на Євромайдан за  демократичне європейське майбутнє країни, де народився і жив…

Далі в огляді:

  • поет, драматург і літературний критик, розстріляний совєтами ще до розгортання людської м’ясорубки 37-го;
  • художник, видатний представник «наївного» мистецтва;
  • депутат сільради на Луганщині, вбитий колаборантами за патріотичну позицію.

І, як завжди, пом’янемо захисників України, які могли б цього дня святкувати свій день народження, якби не російська збройна агресія, яку їм довелося зупиняти ціною свого життя.


Отже, перший герой нашого огляду:

 

СЕРГІЙ НІГОЯН (1993-2014) – Герой Небесної Сотні. Був однією з перших жертв спроб силового придушення протесту.

Народився та живав у селі Березнуватівці на Дніпропетровщині. Батько та мати — вірмени, були біженцями – переїхали в Україну з прикордонного з Азербайджаном села Навур, рятуючись від війни в Нагірному Карабаху.

2011 року Сергій вступив до Дніпродзержинського коледжу фізичного виховання, навчався за фахом «вчитель фізкультури». Активно займався карате, захоплювався радіотехнікою. Мріяв вступити до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу та вчитися на актора.

Сергій був патріотом України і Вірменії, говорив українською і був переконаний, що Україна має бути демократичною.

В подіях на Євромайдані брав участь з 8 грудня 2013 року. Приїхав з власної ініціативи, попередньо не повідомивши батьків. Не підтримував жодного з партійних лідерів. На Майдані був охоронцем, жив у наметах разом з протестувальниками з Львівщини та Івано-Франківщини, а також у Будинку профспілок. Приїжджав додому на початку січня, проте, попри вмовляння родини, вирішив повернутися на Майдан.

У грудні з Сергієм записали відео на фоні барикад, де він читає поему «Кавказ» Шевченка.

Загинув 22 січня 2014 року від поранення спричиненого свинцевою картеччю біля стадіону «Динамо» на Грушевського.

26 січня 2014 Сергія Нігояна поховали на сільському кладовищі його рідної Березнуватівки. До невеликого віддаленого села провести Нігояна в останню путь зібралося понад 2000 людей. Похоронне богослужіння в сільському будинку культури очолили голова Вірменської апостольської церкви в Україні архієпископ Григоріс Буніатян та митрополит Московсько-Богородський УПЦ (КП), уродженець Дніпропетровщини Адріан (Старина). Труну опустили в могилу під гімн України.

На початку 2017 року начальник департаменту спецрозслідувань Генпрокуратури Сергій Горбатюк заявив, що епізод з вбивством Нігояна, Жизневського та Сеника не мав прогресу, оскільки перша експертиза, яка проводилась представниками колишньої влади, показала, що постріли були здійснені з відстані до 3 метрів, а кордон правоохоронців знаходився набагато далі. Ця експертиза проводилась впродовж місяця після вбивства. Додаткові експертизи показали, що постріли були здійснені з відстані понад 20 метрів, таким чином до кола підозрюваних потрапляють правоохоронці, які застосовували помпові рушниці. Вбивці визначені не були.

Фрагмент опитування майданівців, де Сергій Нігоян каже, що готовий “до останнього стояти, хоч через кров, але все рівно, я особисто пройду, я – готовий, в перших рядах стояти”: https://www.youtube.com/watch?v=VP_XijXspXg

 

Повернемося до подій більш ранніх часів.

 

КОСТЬ БУРЕВІЙ  (1888-1934) – революційний діяч, поет, драматург, літературний критик.

Як зазначив Юрій Лавріненко у своїй праці «Розстріляне відродження», «…Кость Буревій – людина трьох різних життів. Перше життя було типовим життям «всеросійського» професіонального революціонера-підпільника, активного діяча, а потім і члена ЦК найстаршої російської партії соціалістів-революціонерів (1903–1922). Це життя дало Буревію 68 царських і одну більшовицьку російську тюрму, три заслання на Північ і в Сибір та втечі з них, туберкульоз і десятки операцій кістки. Друге життя (1923–1934) – це життя видатного діяча Розстріляного Відродження. Воно дало йому нові злидні і переслідування, але повернуло йому його Україну, дало найвищу втіху будувати, творити непроминальні вартості. Третє життя Костя Буревія – це життя містичного Едварда Стріхи, що народився 1927 року, але не вмер і досі, бо записало Буревія до невеличкої в історії світової літератури групи найліпших майстрів пародії і літературної містифікації. Друге і третє життя можна розглядати як одно, що тривало лише десять літ і що коштувало йому розстрілу, коли він мав лише 46 років і почав семимильними кроками наздоганяти втрачений час…»

Кость Буревій народився в селі Великі Меженки на Вороніжчині в українській родині (Східна Слобожанщина). Формувався у російськомовному середовищі. Батько Костя — Степан — мав багато дітей і мало землі. Тому Кость зміг закінчити тільки сільську чотирирічку. Подальшу освіту здобував самотужки, переважно в тюрмі та на каторзі.

Буревій став членом російської Партії соціалістів-революціонерів і дописувачем нелегальних російських есерівських газет вже у 15 років. Під час першого заслання за революційну діяльність товариші Костя по неволі (переважно студенти), що були в захопленні від таланту простого сільського парубка, допомогли йому підготуватися до гімназійного іспиту на атестат зрілості. Тоді ж він вивчив польську і французьку мови. Увесь час, що провів у місцях позбавлення волі, багато читав. Після другого заслання вчився на Вищих комерційних курсах у Петербурзі.

Буревій був активним діячем обох революцій — 1905 і 1917 років. Багато разів був заарештований, ув’язнений або засланий.  Після Лютневої революції в Російській імперії був амністований, повертається у Воронеж, де виконує обов’язки голови ради робітничих солдатських і селянських депутатів. У грудні 1917 стає членом ЦК Партії соціалістів-революціонерів. Він активно бореться проти більшовицької диктатури, стає одним з керівників повстання на Поволжі.

У цей час Буревія вперше заарештовано органами ЧК. Переконавшись, що демократичні сили неспроможні протистояти диктаторському режиму, на межі 1922-23 рр. Буревій припиняє активну політичну діяльність, закінчує книги «Колчаковщина», «Поэт белого знамени», «Распад». Певний час письменник працює редактором-економістом у «Сельхозсоюзе», звідки виходить на пенсію по інвалідності через туберкульоз кісток.

Родину (дружину Клавдію і дочку Оксану) утримує тільки літературними гонорарами. У 1925 р. в «Червоному шляху» з’являється уривок із його роману «Хами», а також нариси про життя чисельної української колонії в Москві, про Український клуб, про пов’язану з «Березолем» Українську театральну студію (в ній Кость Степанович викладав історію театру), про видавництво «Село і місто», в організації якого Буревій відіграв провідну роль.

Кость Буревій веде боротьбу за те, щоб уряд РРФСР узяв на бюджет культурні установи української меншини в Москві, як то зробив уряд України для російської меншини.

1925 року, далекий від справжнього розуміння українського питання, Кость Буревій втрутився в літературну дискусію написавши книжку «Європа чи Росія», де виступив опонентом Хвильового, закидаючи останньому ідеалізацію Європи і недооцінку вартостей російської художньої літератури. Згодом переосмислює позицію і стає прихильником поглядів Хвильового.

Об’єктом безкомпромісної сатири Буревія стає панфутуризм, лідером якого був Михайль Семенко. Панфутуристи тоді виступали проти неокласиків і ваплітян, як «буржуазних націоналістів», ще з більшою затятістю, ніж партія.

У пародійній «Зозендропії» Кость Буревій виводить міфічний образ Едварда Стріхи — тип радянського кар’єриста, що їздить дипкур’єром уряду СРСР по лінії Москва — Париж й пише ультраліві комуністично-футуристичні вірші. Цей персонаж поєднує в собі якості безпардонного нахаби й жалюгідного пристосуванця до вимог компартії, «обпльовувача» всіх цінностей і майстра самореклами. Формально це була пародія на «комункультівський панфутуризм», фактично ж — сатирична пародія на більшовицький лад та пропаговану ним «пролетарську» літературу і критику.

Свій твір автор підписав ім’ям літературного образу — Едвард Стріха. Цікаво, що Семенко повірив у те, що Едвард Стріха реальний футурист і дипкур’єр, а не вигаданий герой, і впродовж 1927—1928 років друкував у своєму журналі нищівні пародії на самого себе.

З часом з-під пера «Едварда Стріхи» з’являються й інші гострі сатиричні твори: театральні ревю для «Березоля»: «Опортунія» (1930) та «Чотири Чемберлени» (1931). Останні твори не залишаються непоміченими в ЦК партії, і партійна критика починає методично розвінчувати відступника від партійної лінії. Коли ж з’ясувалося, що Стріхи, як такого, власне й не існує, Буревій, аби вивести з-під удару колег-журналістів, був змушений виступити з самокритичною заявою. Вона мала назву «Автоекзекуція», і її було підписано тим же псевдонімом — «Едвард Стріха». Так, в часи поголовної самокритики, з’являється пародія на неї.

У драмі «Павло Полуботок» (1928) висвітлено трагічний період в історії України, що настав після виступу гетьмана Мазепи проти колоніальної політики Московщини. Гетьман Полуботок, що намагався бути рівноправним союзником Москви, на очах царя помирає в петербурзькій тюрмі, проклинаючи московське віроломство: «О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!»

В цих словах прозвучав висновок, який зробило ціле радянське покоління українців із свого найсвіжішого досвіду співпраці з більшовицькою Росією. Такого зухвальства Буревієві вибачити не могли. Його позбавлено всіх заробітків, а преса активно готує громадську думку до арешту письменника.

У 1932-33 роках письменник марно намагається знайти роботу в Україні. Час від часу під псевдонімами «Варвара Жукова» або «Нахтенборенг» йому вдається надрукувати якісь дрібні статті, а в шухлядах нагромаджуються нові праці про театр та драматургію, без надії на публікацію лежать «Мертві петлі. Тюремні мемуари».

Пресинг влади та злидні стають аж надто відчутними, і у вересні 1934 р. Буревій залишає родину в Харкові та їде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. В жовтні родина отримала від нього листа, а далі — мовчанка, перервана урядовим повідомленням, поміщеним у більшості совєтських газет – про арешт української групи «терористів-білогвардійців».

Тих самих «28», поміж яких, поруч з Буревієм, було згадано прізвища Олекси Влизька, Григорія Косинки, Дмитра Фальківського та інших. 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» Костя Буревія було засуджено до розстрілу.

Вирок було виконано 15 грудня 1934 року у Жовтневому палаці Києва.

У 1949 році його родина емігрувала до США, де його дочка Оксана Буревій-Яценко видала окремою збіркою частину врятованої спадщини батька.

 

ОЛЕСЬ СЕМЕРНЯ (1936-2013) – художник, представник наївного малярства

Народився  с. Миколаївка Запорізької області. Дитинство пройшло на Маріупольщині. За те, що мати в часи німецької окупації працювала санітаркою у німецькому шпиталі, Олеся разом з нею та молодшим братом наприкінці 1940-х років було вислано в місто Джезказган в Казахстані. Звідси пішов і сюди ж повернувся після служби в Радянській Армії.

Після армії туга за Україною приводить Семерню у місто Вознесенськ Миколаївської області. Там він одружується й починає малювати, самотужки навчившись цієї справи. Стає членом творчого об’єднання «Прибужжя», де в 1970 році відбувається його перша персональна виставка. У 1977 отримує звання «Майстер народної творчості».

Проте майже ніхто (зокрема й дружина — медик з вищою освітою) не сприймає його «неправильного» малювання. Не знайшовши розуміння, Олесь втікає від цивілізації «в бур’яни», веде мандрівний спосіб життя, далі знаходить пристанок у с. Крива Пустош на Миколаївщині, а згодом покидає Україну, бо не має ні житла, ні майстерні.

Тривалий час живе і творить у Бєльцях (Молдова). Проте Олесь не пориває зв’язків з Україною. Справжнє відкриття художника відбулося після виставки в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук (1982) та Спілці письменників України (1983).

1988 року режисер-оператор Леонід Анічкін створив стрічку про життя і творчість митця «Зачароване колесо життя», в якій діячі української культури сказали своє слово про творчість Олеся Семерні: Павло Загребельний, Юрій Покальчук, Іван Малкович, Валерій Малина (першовідкривач таланту Семерні), Микола Щербак, Оксана Забужко, Валентина Лисенко, Роксана Горбовець.

У 1994 році з група київських художників, зокрема, Олесь Семерня, звернулася до Відділу культури Печерскої райдержадміністрації с пропозицією перетворити Костельную, одну із найгарніших вулиць Старого Києва, у Вулицю Мистецтв. Отримавши підтримку та дослідивши занедбані нежилі приміщення, своїми силами зробили ремонт, дизайн. В результаті було створено «Культурно-художній центр на Костельній», з 7 художніх галерей та 8 творчих майстерень. З галереєю «Грифон» Олесь Семерня розпочинає свою співпрацю, виставляючи там свої твори.

Влітку 1996 роботи Семерні беруть участь у І Міжнародному арт-фестивалі, що відбувався в столичному Українському домі. Серед 52 вітчизняних і закордонних галерей експозицію галереї «Грифон» з роботами Семерні визнали найкращою — нагородили Гран-прі.

Тоді ж було отримане запрошення від Гарвардського університету на виставку до США. До Гарварду полетіли різнобарвні пташки, які народилися вже у незалежній Україні. Серед творів восьми митців із різних куточків України (таке побажання було у професора Романа Шпорлюка — директора Інституту) були й картини Олеся Семерні.

Починаючи з 1990-х років художник співпрацює з видавництвами. Після знайомства з Іваном Малковичем ілюструє книги для його видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — «Ой ти, коте Марку», «Свічка зі снігу».

Поет і редактор Іван Малкович так писав про твори Семерні: «Коли вам запраглося погрітися, подихати рідним прастепом чи відійти душею, згадайте собі картини Олеся Семерні. В них — здоров’я нації, і справжня сутність споконвічної української душі, що злагідна розмовляє з Богом і зорями, з дитиною і стеблиною, з сумними волами і веселими квасольками овечок.Та найбільше — сама з собою. Там — потужний і добрий талант, що творить єдину Україну, тому іноді аж важко впізнати — це Карпати чи український південь, і тільки розпечене ольвійське сонце, що з’яскравлює всі барви, безпомильно вказує на художникове коріння. Там — неприкаяний козак Мамай з тихим коником і жменькою суто дитячих хитрощів. Там — дуже самотній чоловік, який посеред звихненого світу розповідає золоту казку нашого дитинства. Тож дай йому, Боже, здоров’я і натхнення».

На початку третього тисячоліття Семерня купує собі хатинку в селі Сокиряни на Буковині. Ця розмальована й оздоблена руками художника хатинка стала щасливою гаванню для вічно неприкаяного митця. Тут він багато працює, створивши десятки робіт.

«Я живу у хатці, без телевізора, комп’ютера. Маю піч, де готую сам їсти, колодязь. Від сонця не ховаюся, тому такий засмаглий, — казав художник. — Сюжети для своїх робіт беру із життя. Обличчя моїх героїв на картинах схожі на моє. Напевне, в усіх художників так ведеться, що малюють насамперед себе»

В Сокирянах він і помер в результаті онкологічної хвороби. Над могилою Олеся Семерні стоїть хрест, виконаний за його власним ескізом.

Роботи Семерні зберігаються в провідних музеях України і в приватних колекціях 26 країн світу.

Дивитися картини Олеся Семерні: https://semerniaoles.wixsite.com/minimal-photos-ru/works

Більше творів художника можна побачити у присвяченій йому короткоментражці: https://www.youtube.com/watch?v=gOXR3VWC8Mo

 

ГЕННАДІЙ ХИТРЕНКО (1972-2014)— майор резерву, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився у селі кримське на Луганщині. Майор міліції у відставці. Місцевий активіст, депутат сільської ради Кримського. Геннадій мав патріотичні переконання і неодноразово висловлював упевненість, що Кримське залишиться у складі України.

У серпні він записався у Лисичанську в Національну гвардію, і за кілька днів вже мав туди відбути, але не встиг.

29 серпня 2014 року російські казаки — угруповання «Велике військо донське» — після захоплення Кримського вчинили розправу над місцевими мешканцями. Геннадія Хитренка — за його патріотичну позицію — окупанти розстріляли у дворі його власного будинку. Через місяць люди з автоматами прихали на його подвір’я і забрали автомобиіль.

Батько вбитого, який живе в тому ж селі, певен, що вбивство сина організували двоє місцевих колаборантів-«ополченців», які раніше були помічниками особи, з якою Геннадій Хитренко конкурував на виборах сільського голови.

– Ці двоє були водіями, і я не знаю що сталося, що вони з такою ненавистю ставилися до населення Кримського. Ходили п’яні, з автоматами, стріляли у повітря. Мабуть злилися, що у них не ладиться. Ополченці тримали усе село в страху. Коли вбили сина, вони сказали, щоб усі мовчали, і попередили, що будуть вирізати сім’ями, – розповідає батько Геннадія – Дмитро Хитренко.

За його словами, після звільнення Кримського від окупантів, їхні посібники втекли, можливо до Росії – бо там були їхні дружини.

Дмитро Хитренко звертався до міліції, але розслідування вбивства так і не було проведене.

24 жовтня 2014 року голова Луганської ОДА Геннадій Москаль направив подання Президенту України з проханням посмертно відзначити Хитренка державною нагородою за проявлену мужність, героїзм та самопожертву в ім’я незалежності України.

 

Пом’янемо захисників України, які загинули в результаті російської збройної агресії на Донбасі:

 

СЕРГІЙ КЛЮЄВ (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Харкові. Здобув юридичну освіту, працював в юридичному відділі заводу «Електротяжмаш», справи були складними – здебільшого з’ясування стосунків з колишніми співробітниками. Невдовзі Сергій відкрив приватну адвокатську практику і пішов з заводу.  З початком російсько-української війни співпрацював із волонтерами.

На Хрещення у 2015 році він сказав дружині, що йде в АТО. Сергій не служив в армії, свого часу родина доклала багато зусиль, щоб він туди не потрапив – у нього в хребті було дві грижі, ледь вдалося уникнути операції. А тепер Сергій сам записався до 22го батальйону територіальної оборони Харківської області. Наприкінці січня відправився в учебку, а в березні вже відправився на Донбас.  Служив на посаді заступника командира взводу. З перших днів проявив організаторські здібності, швидко налагодив зв’язок з волонтерами. Згодом волонтери передали їм машину, і Сергій, який був прекрасним водієм, доправляв військових на бойові точки.

21 травня 2015-го увечері загинув під Донецьком — підрозділ був на бойовому завданні, джип з 4 вояками підірвався на протитанковій міні. Сергія було поранено в обидві ноги — він прийняв на себе всю силу вибуху, цим врятував решту бійців. На місці бою йому надали першу медичну допомогу та повезли до блокпосту, де були медики, однак дорогою Сергій помер.

Без Сергія лишилися мама і дружина.

 

ІЛЛЯ ВАСИЛАШ (1959-2014 ) — солдат батальйону «Айдар» ЗСУ.

Народився у селі Горбівці Чернівецької області. Вивчився на техніка-механіка у Чернівцях. Згодом заочно закінчив Вінницький інститут енергетики на інженера-енергетика. Служив у Карелії в прикордонних військах. Був відправлений воювати в Афганістані.

Серед інших ветеранів-афганців Ілько Василаш у грудні 2013 року вийшов на столичний Майдан, відклавши заплановану операцію на серці.

Глибочанин Володимир Григорчук, учасник Майдану, про Ілька Василаша так сказав:

«Наприкінці 2013 року, наші з Іллею дороги перетнулись під час поїздки з Чернівців на Майдан у Києві. Уже з перших хвилин спілкування з’ясувалось, що Ілля Василаш є справжнім патріотом України, котрий всією душею вболіває за її долю. Маючи поважний вік — тоді 54 роки, проблеми із зором після війни в Афганістані, він ні на мить не вагаючись вирушив до столиці. І кожен з нас, бойових побратимів, дуже швидко переконався наскільки Ілля Василаш смілива людина, досвідчений вояка. До нього тягнулись, до його слів і порад прислухались, що багатьом майданівцям відтак допомогло уберегтись від поранень посіпак Януковича, залишитись живим. Ми жартома називали Іллю Євгеновича майором, хоча насправді він був капітаном за часи офіцерської служби в армії. І вже згодом, коли сформувався із добровольців «Айдар», Ілля Василаш знову ж таки одним із перших влився у його ряди»

Після подій на Майдані Ілля Василаш в складі 8-ї сотні відразу ж поїхав у Луганськ, брав участь у формуванні батальйону «Айдар». Солдат, стрілець-помічник гранатометника.

Загинув Ілля Василаш, коли загін бійців «Айдару» потрапив у засідку і зазнав значних втрат. До свого 55-річчя він не дожив 5 днів.

Без Ілька Василаша залишилася дружина (теж військова), троє повнолітніх дітей. Після загибелі батька на Донбас поїхав захищати Україну його старший син.

 

ШАЙДУЛЛА КАМЗІНОВ (1975-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Павлодар (Казахстан). У віці 4 років з батьками-вчителями та братом Саяном переїхав в родинне обійстя дідуся й бабусі у Зозулинцях на Вінниччині. Володів казахською та російськими мовами, швидко опанував українську. Одного разу батько поїхав до Казахстану й не повернувся…

Відслужив строкову службу в Чернівцях, одружився, родина займалася господарством, дружина працювала листоношею, ростили двох дітей.

Мобілізований 13 серпня 2014-го, на фронт споряджали усім селом. Командир бойової машини-командир відділення, 93-я ОМБр. 10 вересня потрапив на ротацію до ДАП. Що перебував на передовій, знав лише брат Саян.

2 жовтня 2014-го загинув під мінометним обстрілом селища Піски Ясинуватського району, рятуючи поранених з-під вогню – зазнав осколкових поранень поранення шиї та грудної клітини, несумісних із життям.

Без Шайдулли лишились мама, вітчим, брат, дружина, син та донька.

 

МАРК ШПАК (1988-2014) — старший прапорщик СБУ.

Народився у Києві. Закінчив ПТУ № 2 у м. Українка Обухівського району. Проходив строкову військову службу у Внутрішніх військах МВС України, по тому працював у Києві водієм в приватній фірмі.

З 2011 року — в підрозділі «Альфа» СБУ на посаді оперативного водія.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з весни 2014-го виконував завдання в АТО.

24 червня 2014 року у складі технічної групи фахівців СБУ виконував завдання зі встановлення та налагодження телекомунікаційного обладнання в районі міста Слов’янська, з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. По закінченні робіт група мала повертатись у вертольоті армійської авіації Мі-8МТ.

Одразу після зльоту з гори Карачун близько 17:10 вертоліт був збитий російськими терористами з переносного зенітно-ракетного комплексу, вибухнув і впав поблизу села Новоселівка (на той час — Красноармійське), почалася пожежа з детонуванням боєкомплекту. Всі 9 чоловік, які були на борту, загинули: командир екіпажу підполковник Андрій Бєлкін, борттехнік майор Руслан Мазунов, штурман капітан Дмитро Шингур; четверо співробітників СБУ — підполковник Володимир Шкіра, майор Ігор Горбенко, старший лейтенант Олександр Петрищук, старший прапорщик Марк Шпак та двоє спецпризначенців 3-го Кіровоградського полку старші солдати Олександр Кондаков й Олексій Волохов.

За свідченнями очевидців, озброєна група терористів чекала на зліт вертольота. Бойовики пересувалася на двох легкових автівках та мікроавтобусі. Після пуску ракети з ПЗРК, вони втекли у напрямку найближчого населеного пункту Билбасівка, що поблизу Слов’янська.

Без Марка залишилися дружина та син.

 

ДЕНИС БОЧАРОВ (1977-2014) – майор (посмертно) ЗСУ.

Народився в німецькому місті Росток, у родині військовослужбовців. 1998 року закінчив Одеський інститут сухопутних військ, з того часу мешкав у місті Новоград-Волинський, служив у 30-й гвардійській танковій дивізії. Звільнився з армійської служби на початку 2000-х.

З початком російської збройної агресії проти України, в березні 2014 року Денис Бочаров сам прийшов до військкомату. Йому пропонували посаду в штабі бригади, але він не погодився і прийняв командування ротою.

Капітан, командир 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 30-ї ОМБр, м. Новоград-Волинський.

 

Лейтенант Михайло Кірдан (командир взводу 7-ї роти) розповідав: «Коли прийшов сюди, мені сказали, що командиром роти – мобілізований.  То я думав, що мені не пощастило. Але коли познайомився з ним, то зрозумів, що це людина на рівні з кадровими офіцерами, або навіть вище за них. З першого дня я бачив у ньому взірець для мене і всього особового складу. Він був командиром, на якого хотілося рівнятися. Зразком для нас він і лишається і тепер. Він навчив мене всього того, що я зараз знаю і можу передати іншим людям».

До 3 серпня рота перебувала в Херсонській області, звідти вирушила на Донеччину, до села Степанівка Шахтарського району.

6 серпня 2014 року капітан Бочаров загинув під час пошуково-ударних дій в секторі «Д». Того дня командир роти отримав завдання вирушити на перехрестя між Побєдою і Степанівкою, «зачистити» територію від бойовиків, зайняти висоту і забезпечити на цій ділянці коридор для українських військових підрозділів, які виходили з оточення вздовж кордону. Бійці під командуванням капітана Бочарова виїхали на трьох БТРах, зупинилися за 600 м від перехрестя, раптом збоку виїхав БТР противника і відкрив по них вогонь з великокаліберного кулемету.

Командир дістав кульове поранення у живіт, помер дорогою до шпиталю. Командування взяв на себе молодий лейтенант командир взводу Михайло Кірдан, перехрестя було взяте під контроль, на допомогу підійшов танк. За кілька годин почався обстріл з «Градів», але нікого не зачепило. А вже на світанку посунула піхота противника з БТРом. Атаку було відбито, завдання виконане. Вихід основних сил з оточення відбувся 7 серпня.

Залишилися дружина та дві доньки-школярки.

 

ПАВЛО ІЛЬЧУК (1991-2014) — розвідник, старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Вороненко на Івано-Франкывщині. З дитинства мріяв стати військовиком. Після закінчення Надвірнянського коледжу Національного транспортного університету його призвали до лав ЗСУ. Строкову службу проходив у 8-му окремому полку спеціального призначення. По закінченні строкової служби, записався на контракт у той же полк.

Після початку війни виконували завдання із супроводження конвоїв.

20 липня 2014 року група спецпризначенців під керівництвом майора Олександра Петраківського забезпечувала проходження військової колони техніки ЗСУ та сил добровольчого батальйону «Айдар» до Луганського аеропорту. Спецпризначенці пересувалася двома «Уралами». Доїхавши до однієї з лісосмуг, залишили там групу прикриття на одному з «Уралів», а інша група з 14 осіб, під керівництвом Петраківського рушила далі. Після дорозвідки місцевості трьома спецпризначенцями, Петраківський прийняв рішення просуватися вглиб позицій противника.

Подолавши кількасот метрів, вантажівка потрапила під ворожий обстріл з РПГ, проте обидва постріли були невлучними. Командир скомандував йти на прорив, а через декілька десятків метрів вантажівку обстріляли повторно з протилежного боку. Вантажівка не зупинялася, бійці відстрілювалися на ходу, пролетівши крізь ворожий блокпост і скосивши вогнем бойовиків.

Але були і втрати: був поранений кулеметник групи, ще один вояк – убитий. Коли продірявлений «Урал» зупинився, група зайняла кругову оборону, проте їх почали обстрілювати з міномету. Одна з мін влучила в кабіну, уламками поранило значну частину бійців. Поранень в голову зазнав і командир групи, Олександр Петраківський, проте продовжив керувати боєм.

Під час бою зазнав поранення і Павло Ільчук. Йому зробили декілька уколів сильного знеболюючого, проте він не зміг дожити до кінця бою.

Бій тривав 5 годин, до затиснутих вогнем спецпризначенців змогла прорватися група евакуації.

 

ІГОР ЧЕРНЯК (1980-2014) – солдат НГУ.

Народився у смт Забайкальськ, Читинська область, РРФСР у родині військовослужбовця, останнім місцем служби батька був Навчальний центр внутрішніх військ МВС у  Злочеві на Львівщині.

Ігор закінчив Національний університет «Львівська політехніка», працював у комерційному банку, потому – на будівництві.

Від природи дуже спокійний, Ігор здивував своїх рідних та друзів тим, що взяв активну участь в подіях на київському Євромайдані під час Революції Гідності.

Щоб не завдавати болю матері, яка важко переживала недавню смерть чоловіка, він сповістив рідних та знайомих, що їде на заробітки – і вступив до лав резервістів батальйону «Донбас», а згодом відправився в зону проведення антитерористичної операції…

Близько 16.30 18 липня Ігор Черняк загинув смертю хоробрих у бою за місто Попасну, що на Луганщині, намагаючись врятувати життя пораненого побратима. Того ж вечора на своїй сторінці у соціальній мережі «Вконтакті» бойовики «ЛНР» виклали фото особистих речей, документів та одягу загиблих «донбасівців» та цинічний текст, у якому вони хизувалися вбивством українських вояків…

Без єдиного сина залишилася мати.

 

ЮРІЙ ДИНЯ (1973-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Жизномир на Тернопільщині).

У серпні 2014 року мобілізований, військовослужбовець 8-ї роти 3-го батальйону, 80-та бригада. Виконував бойові завдання на території Донецької й Луганської областей, з грудня 2014-го обороняв Донецький аеропорт.

В січні 2015 року потрапив до шпиталю з контузією та обмороженням (морози сягали 30 градусів), проблемами з зором, ампутували пальці на ногах. Знову повернувся в частину, зробив ще декілька виїздів, але стан здоров’я різко погіршився через наслідки минулої контузії.

4 лютого 2016-го демобілізований, проходив лікування та реабілітацію. Перебував в реабілітаційному центрі у важкому стані. 11 березня 2016 року помер у реанімації, не приходячи до тями.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада