Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
04.02.2021

2 лютого. У цей день на світ прийшло чимало вартих згадки і уваги особистостей:

  • письменник, відомий своїми байками, а також тим, що видав один з перших українських літературних альманахів;
  • автор першого українського екзестенційного роману, розстріляний совєтами в урочищі Сандармох разом з десятками представників української культурної та наукової  еліти;
  • видатний фізик і електротехнік, один з перших дослідників Х-випромінення, яке потім було назване на честь іншого вченого, що досліджував цю ж тематику – Рентгена;
  • діячка ОУН, засуджена на смерть совєтами, а розстріляна нацистами;
  • діячка ОУН, учасниця національно-визвольного руху, яка провела 24,5 років у совєтськіх таборах;
  • художник єврейського походження, значна частина творчості якого присвячення життю євреїв на українських теренах;
  • художник і графік, майстер пейзажу;
  • ілюстратор і графік, один з видатних представників авангарду;
  • бізнесмен і ресторатор, заклади якого, де відроджують і популяризують галицьку кухню, стали однією з туристичних родзинок Львова.

 

Також неодмінно пом’янемо наших воїнів, що полягли у боротьбі за цілісність і суверенітет України, захищаючи нашу країну  від збройної експансії «русского міра».


Почнемо з письменників.

ЄВГЕН ГРЕБІНКА (1812-1848) –  байкар, письменник, перекладач, педагог, громадський діяч.

Народився На Полтавщині в сім’ї відставного гусарського офіцера, дрібного поміщика. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду Граб’янок. Закінчив  Ніжинську гімназію вищих наук. Після кількох місяців служби у 8-му Малороському козацькому полку вийшов у відставку, займався літературною працею в своєму маєтку. 1834 року переїхав до Санкт-Петербурга, працював чиновником і викладачем у кількох військових навчальних закладах, відвідував літературні салони. Опублікував збірку “Малороссийские приказки”, створив гурток української інтелігенції. Друкувався в російській періодиці. Через художника Сошенка познайомився з Шевченком, сприяв викупові того з кріпацтва, допоміг видати “Кобзар” (1840); підготував і видав один із перших українських альманахів “Ластівка”, в якому помістив твори Шевченка. Шевченко намалював портрет Гребінки, а в червні 1843 гостював у нього в маєтку.

Гребінка опублікував “Рассказы пирятинца”, історичну повість “Ніжинський полковник Золотаренко” та роман “Чайковський”, романтичну поему “Богдан”, низку переспівів українських народних пісень, ліричних віршів; деякі з них стали популярними піснями та романсами: “Українська мелодія” (“Ні, мамо, не можна нелюба любити”), “Черные очи” (“Очи черные, очи страстные”) Йому належить перший повний українській переклад “Полтави” О.Пушкіна (в бурлескно-травестійному стилі). Славу же Євгену Гребінці принесли байки: http://www.grebenka.com/index/0-34

 

2 лютого народився і письменник, перу якого належить перший український екзістенціальний роман.

ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ (1901-1937) – письменник і перекладач, один з найвидатніших прозаїків українського «розстріляного відродження».

Народився в селі Писарівка (зараз Дніпропетровщина) в бідній селянській родині. Закінчив реальне училище, а потім ще вчився з перервами – через матеріальну скруту – на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах.

Своїм духовним наставником Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського. Блискуче знана Валер’яном французька мова додавала його творам поетики — повнокровності фрази: живої, дихаючої, сповненої натхнення і пристрасті. Він зумів зблизити свою творчість із Західною літературою, сприймаючи враження нових літературних течій, доводячи стилістику до найвищих світових зразків свого часу. У стрімкому вирі нищівних 19—20-х років він закарбував чуттєву картину людського характеру революційної доби. Його творчість сповнена людськості, розгубленості душі в змаганні з машиною смертоносного часу. Підмогильний сам здійснив таку ж подорож, в пошуку свого я, розкривши нові грані свідомості на сторінках творів.

Його роман «Місто» одна із знакових книг століття. Розповідь про долю юнака в тенетах великого полісу, по суті живого хижого організму, що висмоктує совість людини. Дослідники відносять роман до такої мистецької течії як екзистенціалізм, тому твір можна порівнювати з найкращими зразками літератури подібного змісту. Він близький геніальним прозаїкам і в той час своєрідний, яким і має бути справжнє мистецтво. Злочин, що робить місто з людиною, нагадує і Достоєвського з його живим і зловісно сірим Петербургом, і Мопасана з темою морального виродження в «Любому Друзі». Разом із цим — це суто українська драма людини — сільської натури з її темною підсвідомістю, що роз’їдає серцевину особистості.

Підмогильний працював і в літературознавстві, даючи цікаву й сміливу, як на совєтську дійсність, спробу психоаналітичного розгляду творчості І. Нечуй-Левицького. Був автором критичної оцінки поезії М. Рильського під назвою «Без стерна». Працював теж як літературний редактор журналу «Життя і революція», з редакції якого був усунений після 1930 року.

11 січня 1935 року В. Підмогильний визнав, що належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Визнав тому, що, на його думку і ще подібних (група складалась із сімнадцяти осіб, серед яких Микола Куліш, Г. Епік, О. Ковінька, Євген Плужник), «політика колективізації привела українське село до голоду». Раніше були заарештовані друзі Підмогильного В. Поліщук та Василь Вражливий, а також Григорій Косинка, найближчий побратим зі спілки МАРС (майстерня революційного слова).

Закритий суд без свідків і адвокатів позбавив всіх учасників націоналістичної групи волі «терміном на десять років з конфіскацією особистого майна». В соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання. Особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти» 3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею

Жовтневої революції, щоб звільнити місце для нових мучеників режиму. Разом із Валер’яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії розстріляні Микола Зеров, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол.

Підмогильного було реабілітовано 1956 року.

Докладніше почитати про цю неординарну людину можна тут https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/pidmogylnyj-valeryan-biografiya/

і тут https://www.radiosvoboda.org/a/24902538.html

 

Далі в нашому огляді – вчений, що сягнув вершин європейської і світової науки. До недавнього часу він залишався майже невідомим в Україні.

 

Отже, ІВАН ПУЛЮЙ (1845-1918) – фізик та електротехнік, один з перших дослідників Х-випромінення, що пізніше було назване на честь Рентгена.

Народився на Тернопільщині в сім’ї землероба і бджоляра. Усе своє життя вчений уболівав за об’єднання українських земель по обидва боки Збруча, який на той час був межею між Польською і Російською державами.

В Тернопільській класичній гімназії Пулюй проявляє себе як ярий українець-націоналіст, формує серед гімназистів товариство “Громада”. У 1865 р. після закінчення гімназії вступає на теологічний факультет Віденського університету, де також проявляє себе як активний громадський діяч, який пишається тим, що він українець-галичанин. Створює серед сокурсників-галичан Товариство українських богословів.

Під час навчання Пулюй складає і починає здійснювати велику програму видання підручників українською мовою. До цієї роботи він залучає своїх товаришів — так було створене товариство “Праця”. А ще постає питання вироблення нової української спеціальної термінології, яке Пулюй блискуче вирішує.

З особливою увагою ставиться він до літератури духовного характеру. 1869 року виходить “Молитослов” у перекладі Пулюя українською мовою. Але найвищим щаблем в цій роботі стає повний переклад Біблії. Новий Заповіт було перекладено Пулюєм і Кулішем, a Старий Заповіт їм допомагав перекладати І. Нечуй-Левицький. Повністю вся Біблія побачила світ 1903 року і перевидавалась п’ять разів.

Разом з тим Пулюй захоплюється природничими и точними науками — фізикою, математикою, механікою, астрономією. Цей потяг і вирішує його подальшу долю. Закінчивши в 1869 р. теологічний факультет, Іван Пулюй вступає на філософський факультет Віденського університету, щоб присвятити своє життя науці.

Наукову діяльність Пулюй розпочинає 1872 оку. у фізичній лабораторії професора Віктора Ланга при Віденському університеті. Результати своїх перших експериментальних досліджень він викладає в 1874 р. у двох статтях на тему залежності внутрішнього тертя повітря від температури, опублікованих у журналі “Доповіді Віденської Академії наук”. Того ж року він отримує пропозицію обійняти посаду асистента-викладача кафедри фізики, механіки і математики Військово-морської академії у місті Рієці, що в Хорватії. Викладає і працює на науковій ниві і невдовзі розробляє прилад для вимірювання новим методом механічного еквівалента теплоти, який у 1878 р. на Всесвітній виставці у Парижі отримує срібну медаль. Майже одразу цей прилад Пулюя дістає визнання і поширення в середовищі наукового і педагогічного світу.

З 1875 року Пулюй навчається у Фізичному інституті професора А. Кундта, який був засновником визнаної в Європі наукової школи з експериментальної фізики. Тут Пулюй обирає напрям для вивчення — електротехніку. Першим результатом стає праця “Телефонний сигнальний апарат” (1878). І вже 1876 року Пулюй захищає дисертацію “Залежність внутрішнього тертя газів від температури”, отримує у Страсбурзькому університеті ступінь доктора філософії (спеціалізація з фізики) і продовжує працювати у Відні на своїй старій посаді асистента-викладача в лабораторії В. Ланга.

Основними напрямами наступного етапу стали молекулярна фізика та природа катодних променів. У 1881 р. на Всесвітній електротехнічній виставці у Парижі декілька апаратів, сконструйованих Пулюєм, мали великий успіх, серед яких вакуумна “лампа Пулюя”. Він продовжує працювати над електричними лампами, стає технічним директором електротехнічного бюро у Відні.

Пулюй мав мрію стати професором Віденського університету, але на той час вважав її нездійсненною. Тому він погодився на пропозицію Верндля, генерального директора акціонерного товариства, яке готувало призначену на літо 1884 р. електротехнічну виставку в Штайрі. Там Пулюй за короткий час налагоджує виготовлення жарових ламп для виставки. А невдовзі отримує пропозицію стати професором фізики і електротехніки Чеського політехнічного університету в Празі.

На основі праць Пулюя з електротехніки віденського періоду в майбутньому було розвинуто два основних наукових напрями: фізика рентгенівських променів і дослідження катодних променів.

Празький період починається з 1884 р. і триває до кінця життя вченого. У цей час він досягає найвищого щабля у своїй науковій і педагогічній діяльності. Через чотири роки після переїзду він стає ректором Німецької політехніки у Празі. Вчений активно мобілізує курси викладання, виділяє електротехніку в окремий курс, організовує машинарню для електричних машин, електричну майстерню. У 1890—1891 pp. обіймає посаду декана машинобудівельного факультету. А в 1902 р. завдяки значним зусиллям ученого утворюється кафедра електротехніки під його керівництвом. Пулюй є постійним консультантом під час будування кількох електростанцій. За визначну наукову діяльність його удостоєно ордена Залізної корони, кантурського хреста ордена Франца-Йозефа, високого титула радника двору. Тільки підірване здоров’я заважає вченому стати міністром освіти австрійської монархії.

Відзначимо, що у 1883 р. І. Пулюй стає одним із засновників електротехнічного товариства у Відні. Також організовує і головує в електротехнічному товаристві у Празі. У 1905 р. засновує академічне товариство, яке мало на меті підтримувати малоімущих студентів-електротехніків.

Пулюй зробив вагомий внесок у галузі вивчення Х-променів, які сьогодні ми називаємо “рентгенівськими”. Він став першим ученим, який відкрив іонізаційну властивість нових променів під час їх проходження через розріджені гази, дослідив місце їх виникнення та просторовий розподіл, а також уперше дав наукове пояснення природи і механізму утворення Х-променів. Учений Рентген на той час не мав ще такого повного розуміння цього питання. Тільки за іронією долі у свій час було проігнороване ім’я Пулюя і висвітлене ім’я Рентгена.

Проживши майже все своє життя на чужині, Пулюй сумує за Україною. Йому вдалося лише двічі відвідати батьківщину — влітку 1876 р. він побував у Борзні на Чернігівщині в родині Бєлозерських, побачив Київ і Дніпро; влітку 1880 р. був запрошений до родини Куліша на хутір Мотронівка. Також відвідав і Харків на запрошення лікаря В. С. Александрова.

Велику увагу приділяв І. Пулюй громадській діяльності. Він хоч і був громадянином Австро-Угорської держави, але не забував української мови. Учений активно відстоював право української молоді здобувати освіту українською мовою, зокрема був серед тих, хто вимагав відкриття українського університету у Львові. Пулюй тривалий час активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ). Допомагав колегам, які опинились у важкому матеріальному становищі, очолював комітет з допомоги українським переселенцям, які опинились у Празі під час Першої світової війни.

Найвизначнішою радістю для вченого стало здійснення його давньої мрії — проголошення 22 січня 1918 р. України як незалежної держави. Але вже через 9 днів, 31 січня 1918 p., Івана Пулюя не стало.

І. Пулюй залишив світу свої вагомі дослідження — вивчення властивостей, природи і практичного використання Х-променів, винахід досконалих джерел електричного освітлення, телефонні станції, дистанційне вимірювання температури, електростанції змінного струму, а також безліч різноманітних електротехнічних приладів.

Ось цікава стаття про цю багатогранну особистість. Зокрема там є відпвідь, чому Пулюю відмовив Київський університет і розбирається внесок Пулюя і Рентгена у вивчення природи випромінювання, яке ми знаємо як рентгенівське: https://www.romanenko.biz/ua/publikatsii/86-ivan-pulyuj-ukrajinskij-vinakhidnik-kh-promeniv

А тут – перелік деяких книг самого вченого та про нього: https://library.tntu.edu.ua/exhibitions/tematychni-vystavky/ivan-puljuj/

 

Зараз згадаємо жінок, які боролися за Незалежну Україну, навіть у совєтських катувальнях і концтаборах.

 

НАТАЛЯ ВИННИКІВ (1920-1942) – провідна діячка ОУН.

Народилася у м. Винники на Львівщині. Навчалася в гімназії ім. Кокорудзів «Рідної Школи» (за совєтів – школа №5). Там очолювала шкільну організацію ОУН, мала псевдо «Ада».

Після закінчення гімназії 1940 року її заарештувало НКВС. Совєтскі спецслужби користувалися архівами польської поліції, звідки черпало інформацію про українських націоналістів, неблагонадійних для польської влади, і зразу ж визнавали їх і своїми ворогами. Органи НКВС у 1940 р. провели у Львові тотальні арешти української інтелігенції, переважно студентів, та ініціювали показовий політичний процес, що дістав назву «Процесу – 59» за кількістю підсудних.

Після чотирьох місців слідства він відбувся 15—18 січня 1941 року у Львові у приміщенні обласного управління НКВС. Тоді перед московсько-совєтським судом постали 59 молодих українців, віком від 16 до 30 років. Їх обвинувачували в приналежності до ОУН та в антирадянській діяльності. Московські ідеологи сподівалися зламати, покарати одних і налякати всіх інших, хто мріяв про самостійну Україну. Натомість дістали яскраве свідчення високого, незламного українського патріотичного духу. Всі учасники «Процесу – 59» стійко заявляли про права українців на своїй землі. Матеріали кримінальної справи «Процесу – 59» із 19 томів сьогодні зберігаються в управлінні СБУ у Львівській області.

В офіційних документах читаємо: «Більшість засуджених як на попередньому слідстві, так і на судовому засіданні не визнавали себе винними і не покаялись, а навпаки — заявляли у суді, що вони були і залишаються непримиренними ворогами радянської влади і у майбутньому, якщо буде така можливість, за будь-яких умов будуть вести боротьбу проти радянської влади…».

У результаті до смертної кари засуджено 42 осіб, серед них — 11 дівчат. Поміж них була і Наталя Винників. Сторінка протоколу з допитів Наталі, збереглася в архіві.

Там, де мав стояти підпис, дівчина записує Декалог Українського Націоналіста і додає: «На підставі Заповідей, я, провідник ОУН в школі № 5, моє псевдо — «Ада», не хочу розказувати слідству правди, не бажаю називати учасників організації, якими я керувала, не бажаю розказувати слідству про свою роботу в Організації Українських Націоналістів. Бажаю бути надалі вірною своїй організації, слідству я нічого більше не скажу, бо я хочу, щоби була Самостійна Україна. Остаюсь на позиціях оунівської влади. Наталя Винників. Львів, 10.ХІ.1940 р.».

Згодом Рішенням Колегії Верховного суду СССР Наталі Винників смертну кару замінили на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення прав. Частину засуджених перевезли в бердичівську тюрму. З наближенням фронту, у липні 1941 року, коли німці бомбардували місто, Наталя разом з групою в’язнів вибралася на волю. Енкаведисти, відступаючи, підпалили тюрму і закидали її гранатами. Небагатьом вдалося врятуватися.

Винників продовжує боротьбу в лавах ОУН, тепер уже проти німецьких окупантів. Із похідними групами ОУН українську патріотку направили на Східну Україну. Завдання похідних груп — організовувати населення східних регіонів на боротьбу з фашистами, за самостійну Україну. 9 лютого 1942 р. у Києві гестапо заарештувало Наталю. Разом з іншими патріотами її розстріляли у Бабиному Яру.

 

ОКСАНА ПОПОВИЧ (1926-2004) – Учасниця національно-визвольного руху. Член ОУН та Української Гельсінкської групи (УГГ), дисидентка.

Оксана навчалася в ґімназії в м.Городенка. Дістала ідеологічний, військовий і санітарний вишкіл у Юнацтві ОУН, була районовою провідницею. Член ОУН з початку 1944. Була на нелеґальному становищі. Заарештована з повстанською літературою 1945 року. Слідство велося в райцентрі Яблунів (нині Косівського р-ну). Під вигаданим прізвищем Петрушак Варвара Петрівна засуджена на 10 рокув позбавлення волі з конфіскацією майна. При спробі втекти з етапної колони поранена в груди і праву ногу, дістала вивих ноги. Повернули в Яблунів, де перехворіла ще й тифом. Не лікували.

Відбувала покарання у таборах Воркути, Комі АРСР на тяжких роботах, довбала вічну мерзлоту на будівництві. 1955 року етапована на заслання в Красноярськ, де працювала на цегельні, маючи тяжкі болі пораненої ноги.

Звільнена в серпні 1956. Повернулася до сестри в село Манява Богородчанського р-ну. У м. Солотвин 1960 р. закінчила вечірню середню школу. Перейшла на своє прізвище.  Вела патріотичну й просвітницьку роботу: організовували вечори, лекції. Нарешті обстежена лікарями і визнана інвалідом другої групи. Перебралася з мамою в с.Крихівці і працювала обліковцем в Івано-Франківському відділенні енергозбуту.

З 1959 Попович розповсюджувала літературу самвидаву (зокрема, праці Дзюби, Мороза, журнал “Український вісник”, збірку віршів Григорія Чубая та ін.). У грудні 1969 року разом з Морозом, Чорноволом, Сеник та іншими підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів на ім’я Голови ПВР УРСР, спрямовану проти практики засуджень в ув’язненні, під назвою “Знову камерні справи?” (опублікована в УВ №1 1970 р., передавалася по радіо “Свобода”).

2 жовтня 1974-го, другого дня після виписки з лікарні, де їй зробили другу операція на стегновій кістці, Попович привезли в прокуратуру, заарештували за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. На час арешту пересувалася на милицях. 48 діб тримала голодування протесту.

14.01.75 Оксана Попович засуджена Івано-Франківським облсудом на 8 років таборів суворого режиму та 5 років заслання, визнана особливо небезпечною рецидивісткою.

Покарання відбувала в Мордовії, в жіночому таборі суворого режиму. Як інвалід відмовилася працювати, але брала участь в акціях протесту. Кілька разів тримала голодівку, підтримала лист політв’язнів-вірменів про леґалізацію Національної об’єднаної партії Вірменії і проведення референдуму з питання самовизначення Вірменії.

Звільнена 2.10.87, відбувши загалом 24,5 роки. Повернулася в Івано-Франківськ.

1988 року стала членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінкської Спілки (УГС). Жила самотньо, на мізерну пенсію. Останніми роками тяжко хворіла. Доглядали її сестра Марія Скрипник та племінниця Наталя.

Указом Президента України У 2006 р. нагороджена орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Спогади Оксани Попович: http://museum.khpg.org/index.php?id=1121202927

 

 

Художники і митці, які народилися в цей день.

 

ІССАХАР-БЕР РИБАК (1897-1935) – єврейський художник українського походження, живописець, графік та декоратор.

Навчався в Києві, в Київському художньому училищі та студії Мурашко. Його вчителями були кубофутуристи Екстер та Богомазов. Учасник Культур-Ліги. Автор графічних робіт «Єврейські типи України», «Погром», «Маленьке містечко». Створив альбом “Євреї на полях України “.

Ілюстрував дитячі книги на ідиші (оформив дитячі книжки Л. Квітко «Птахи», «У лісі», «Кільце в кільці», «За цей виключають», «Карл та Мізрах»). У 1921-24 і з 1926 року — в еміграції.

Працював в Єврейському театрі в Москві.

З середини 1920-х років жив у Франції, де продовжив працювати над ілюструванням дитячих книг. У паризький період він перейшов до реалізму.

Докладніше про нього тут https://isralove.org/load/13-1-0-1679

Ознайомитися з його роботами можна тут http://museum.net.ua/hudognik/rybak-zahar-issahar-ber/

 

ОЛЕКСА ЗАХАРЧУК (1929-2013) – видатний живописець, майстер пейзажного живопису, графік, належить до покоління шістдесятників. Народився в м. Іллінці, Вінницька обл. Під час Другої світової війни – ще підлітком – брав участь у партизанському русі на Вінниччині. Навчався у Харківському художньому училищі, згодом – у Київському художньому інституті (1950-1957) у Тетяни Яблонської та Сергія Григор’єва. Учасник численних республіканських, всесоюзних та міжнародних виставок (з 1949). Підписав листа на захист Чорновола, Гінзбурга та Галанського (1968), за що зазнав утисків. Зрештою, він залишився без майстерні, без замовлень….

Лауреат мистецької премії «Київ» у жанрі пейзажного живопису ім. С. Шишка (2002). Жив та працював в м. Київ.

Багато спогадів про художника, роздумів про його долю і творчість, і звісно ж – твори разнх жанрів – на сайті:

http://zakharchuk.net/index.php?option=com_content&task=blogcategory&id=15&Itemid=30

 

КОСТЯНТИН-ВАДИМ ІГНАТОВ (1934-2016) – художник, графік.

Навчався в Київському державному художньому інституті у викладача К. Заруби. За совєтських часів мав репутацію обдарованого ілюстратора і пропрацював у видавництві «Веселка» близько 30 років, де проілюстрував понад 100 книг. Персональні виставки проходили в Москві, Києві, США, Польщі, Греції та інших країнах. Роботи знаходяться в колекціях Національного художнього музею України (Київ), в Музеї сучасного мистецтва України (Київ), в приватних колекціях по всьому світу

Ознайомитись з його творчістю можна тут:

http://archive-uu.com/ua/profiles/ignatov-kostyantin-vadim?fbclid=IwAR0bCrquOueqjf3UkpOCeyjeVSC9txYctF7IK2VWH4m2d-VRT-4ZEHCb1t4

 

Здається, вперше в оглядах  йдеться про нашого сучасника-бізнесмена.

МАРК ЗАРХІН (1964) – львівський ресторатор, який відновлює та пропагує галицьку кухню, чим доклався до розвитку туристичного іміджу Львова. Відкриває ресторани для гурманів по всій країні, але сам так і не навчився готувати. Свій бізнес та креативні ідеї будує на особливостях Львова і працює для цього міста, бо воно для нього – №1.

З-поміж його успішних проектів можна виокремити, наприклад, такі заклади, як «Кумпель», «Ресторація Бачевських», «Піца Челентано», Café 1, «Голодний Микола» та інші. За 15 років ресторанна група Fast Food Systems, яку очолює Марк, відкрила понад 200 ресторанів по всій країні.

Більше про нього тут https://my.ua/persons/mark-zarkhin

 

Традиційно  згадаємо наших захисників, які поклали найцінніше – своє життя в боротьбі за Україну, за життя кожного з нас.

 

АНДРІЙ ГАЛУЩЕНКО (1975-2015) – головний позаштатний працівник оперативного підрозділу СБУ, керівник зведеної мобільної групи із протидії контрабанді в зоні проведення антитерористичної операції, волонтер, учасник бойових дій у російсько-українській війні. Позивний «Ендрю».

Андрій закінчив Київське суворівське військове училище (тепер — Київський військовий ліцей імені Івана Богуна) з відзнакою та Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «кібернетика». Вступив до аспірантури Інституту кібернетики імені Глушкова, паралельно викладаючи математику та інформатику у військовому ліцеї імені Богуна. Згодом залишив наукову та викладацьку діяльність, працював програмістом, потім перейшов у компанію з продажу автомобілів на посаду бізнес-аналітика. 2008 року відкрив власну справу — металообробне підприємство.

Під час Революції Гідності був заступником сотника 3-ї сотні Самооборони Майдану, відповідав за розвідку. На його підприємстві робили наколінники та щити для оборонців Майдану.

Навесні 2014 року добровольцем пішов на фронт у складі новоствореного 1-го резервного батальйону Національної гвардії, воював під Слов’янськом. На фронті проявив себе як талановитий розвідник і керівник, входив до складу групи, яка діяла на окупованій території. Під час ротацій тренував молодих бійців. Згодом став волонтером, займався аеророзвідкою. Коли російські бойовики почали обстрілювати Дебальцеве, Андрій допомагав вивозити цивільне населення з міста, брав участь в евакуації дітей з дитячого будинку в Артемівську.

Коли було прийняте рішення про залучення волонтерів до боротьби з контрабандою в зоні АТО і створення зведених мобільних груп з протидії незаконному переміщенню товарів через лінію розмежування, Андрій у липні 2015 року став головним позаштатним працівником оперативного підрозділу СБУ та очолив одну з таких груп, яка працювала в районі міста Щастя. Як він казав «Я воював і воюю на Донбасі в тому числі й заради того, щоб війна ні в яких проявах не з’явилася там, де кожного дня ходять люди, яких я люблю.»

2 вересня 2015 року між селами Лопаскине та Лобачеве на Луганщини невідомі здійснили напад на зведену мобільну групу: автомобіль «Mitsubishi L200» підірвався на закладеній міні, відразу по тому нападники кинули 2 гранати й обстріляли автомобіль зі стрілецької зброї. Мобільна група тримала оборону до прибуття підкріплення з 92-ї ОМБр. Під час боєзіткнення загинули Андрій Галущенко та старший лейтенант податкової міліції Дмитро Жарук, шість поранених (співробітник СБУ, троє десантників та двоє бійців 92 ОМБр). Це був вже не перший напад на групу «Ендрю».

Слідство у справі знищення групи «Ендрю» взяла на себе Військова прокуратура України. В лютому 2016 року було затримано двох демобілізованих розвідників 92 ОМБр, їм вручено повідомлення про підозру за ч. 2 ст. 115 (умисне вбивство за обтяжуючих обставин) ККУ, вони перебувають під домашнім арештом.

В грудні 2016 року журналіст Олексій Бобровников, який проводив журналістське розслідування контрабанди через «сіру зону», і зокрема, нападу на групу «Ендрю», виїхав з України через погрози.

Даю посилання на велику статтю друга «Ендрю», журналіста Олексія Бобровнікова щодо справи Галущенко: https://www.pravda.com.ua/rus/columns/2017/03/13/7138014/

 

ВАЛЕНТИН ЗАГОРОДНІЙ (1982-2015) –  молодший сержант ЗСУ.

2014-го мобілізований, спочатку служив у 25-му БТО «Київська Русь», потім перевівся до 128-ї бригади.  Командир міномета, 534-й окремий інженерно-саперний батальйон 128-ї гірсько-піхотної бригади.

На фронті перебував з осені 2014 року.

14 липня 2015 року під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень біля українсько-російського кордону між селами Болотене й Сизе Станично-Луганського району 5 військовослужбовців підірвалися на вибуховому пристрої з розтяжкою, усі, зокрема Валентин Загородній, загинули.

 

ІГОР КРИСОВАТИЙ (1992-2014) –  десантник, молодший сержант ЗСУ.

Народився  у Чернівцях. Захоплювався волейболом і футболом. Закінчив Вище професійне училище радіоелектроніки в м. Чернівці, за комп’ютерною спеціальністю. Працював на різних роботах, останнім часом — у будівельній фірмі. Займався пауерліфтингом, кандидат у майстри спорту.

Під час Революції Гідності брав активну участь у Чернівецькому Євромайдані, їздив до Києва з волонтерами.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 8 квітня 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Перша повістка прийшла, коли Ігор був у справах за кордоном. Отримавши другу повістку, відразу ж пішов до військкомату.

Вранці 17 червня 2014 року резервна група десантників на чолі зі старшим лейтенантом Владиславом Файфурою виїхала в напрямку селища Металіст, що на північній околиці Луганська, для надання допомоги бійцям добровольчого батальйону «Айдар», які вели бій з терористами в районі гольф-клубу (с. Привітне). У бойовому зіткненні з терористами, які підбили бронетранспортер із засідки з гранатомету, загинули 9 десантників, серед них і молодший сержант Крисоватий.

Того дня у боях в районі Стукалової Балки і Металіста загинули також 3 військовослужбовців 128-ї ОГПБр та 4 бійців батальйону «Айдар», кілька військових різних підрозділів були поранені і захоплені в заручники, серед них – доброволець «Айдару» Надія Савченко.

 

ДМИТРО ПИЛИПЕНКО (1978-2014) – молодший сержант МВС.

Народився в родині військового льотчика. З малку намагався довести батькові, що він відбувся як особистість. Був дуже тактичним, вмів спілкуватися з людьми із різних верств суспільства. Відвідував секцію з бортьби.

1994 року, оскількі Дмитро ще не мав права подавати документи до військового льотного училища, він вступив до Кременчуцького вертолітного училища цивільної авіації, але був комісований через травму голови і часткової втрати зору на одне око.

З 1999 року жив і працював у Дніпрі, де  й одружився. У вільний час займався польотами на мотодельтоплані.

Під час Революції Гідності записався до дніпропетровської самооборони, був координатором Красногвардійського району, чергував на блокпостах.

Згодом пішов на службу до батальону «Дніпро-1» й отримав позивний «Пілот».

Загинув під час виходу з Іловайського котла 29 серпня 2014 р.

На сторінці Дмитра в Книзі Пам»яті дуже зворушливи спогади побратимів про нього – https://memorybook.org.ua/19/pilipenko.htm

 

ДМИТРО ПОЛЄВОЙ (1980-2017) –  морський піхотинець, старший матрос ВМС ЗСУ.

Народився в місті Дніпро. Ще в школі займався боді-білдінгом, боксом, дзюдо. Вивчився на газоелектрозварювальника. Потім  заочно навчався у Дніпропетровському державному технікумі економіки та бізнесу, здобув кваліфікацію товарознавця-комерсанта.

Під час російської збройної агресії проти України з 16 червня 2016 року проходив військову службу за контрактом у 36-ій бригаді.

Загинув у бою 20 березня 2017 року від кульового вогнепального поранення, що несумісне з життям. Вранці поблизу села Водяне, у Приазов’ї, українські захисники відбили напад двох диверсійних груп противника і в результаті контратаки зайняли позицію ворога. З боку російсько-терористичних угруповань розпочався масований обстріл втраченої позиції і села Водяного з важкої артилерії, мінометів та РСЗВ БМ-21 «Град». Український підрозділ вимушений був відступити назад. В ході боїв загинули два українських морпіха, ще п’ять дістали поранення.

 

ДМИТРО ЛОМЕЙ (1982-2015) – солдат Добровольчого українського корпусу.

Закінчив Тлумацьку школу-інтернат, їздив на заробітки. Після побиття студентів 2014-го приїхав до Києва, брав активну участь у Революції Гідності. Від серпня 2014-го — боєць 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор», пішов потай від родини, дружина вважала, що Дмитро поїхав на заробітки — адже сім’я жила не багато. Аж поки якось, розмовляючи з чоловіком по телефону, не почула вибухи.

Загинув у ніч 3 22 на 23 лютого 2015-го під селищем Піски під час артилерійського обстрілу з боку російських терористів, від влучення снаряду завалилась стіна, загинуло двоє бійців — Дмитро Ломей та Дмитро Колєсніков, ще 5 зазнали поранень. Дмитра спершу контузило, за другим вибухом винесло разом зі стіною та прикидало уламками.

Залишилася дружина та двоє синів.

Ось тут дуже гарна стаття про нього – https://karpaty.news/ivano-frankivska-oblast/nadvirnyanskiy-rayon/nadvirna/yak-voyuvav-ta-zaginuv-prikarpatskiy-dobrovolec-lom-foto

 

ІГОР МАКСИМЕНКО (1963-2015) –  капітан ЗСУ.

Народився в Молдові. 1985 року закінчив державний педінститут ім. Алєку Руссо, спеціальність «викладач російської мови та літератури», був капітаном команди КВК інституту. Служив у РА, зв’язківець.

Демобілізувавшись, 1987 року з родиною переїздить до України, у місто Каховка. Працює викладачем російської мови у Каховській ЗОШ № 6. Протягом 1989—2013 років очолював гурток пішохідного туризму.

Протягом 2013—2014 років працював у Каховському військкоматі. Мобілізований у березні 2015-го. У травні пройшов курси з підвищення кваліфікації, в липні у складі 46-го батальйону спецпризначення направлено виконувати військовий обов’язок в АТО. У серпні 2015 року Ігорю Максименку присвоєно звання капітана. Командир розвідувальної роти 46-го окремого батальйону спецпризначення «Донбас Україна».

21 листопада 2015 року під час обстеження території північніше «Бахмутської траси» — поблизу села Кримське Новоайдарського району — внаслідок підриву на осколково-загороджувальній міні загинув на місці. Лишилися дружина, неповнолітній син.

 

ВІТАЛІЙ МАРИНИЧ (1992-2014) – солдат ЗСУ.

Народився на Рівненщині. Після школи здобув професію «Муляр, пічник, штукатур». Працював на посаді пожежного-рятівника. Мешкав у великій дружній родині, з батьками, двома братами, невісткою та племінником. В лютому 2014 року звільнився, планував поїхати на заробітки та одружитися.

Призваний за частковою мобілізацією 10 квітня 2014 року.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці 22 травня 2014 року блокпост був атакований диверсійно-террористичною групою. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект в одній з бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. 14 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць.

Серед загиблих і 22-річний Віталій Маринич.

 

АНДРІЙ МОЛОДИКА (1978-2015) – молодший сержан ЗСУ.

До війни працював трактористом. Мобілізований 16 серпня 2014 року.

21 січня 2015-го загинув під час обстрілу проросійськими терористами позицій українського підрозділу на околицях міста Горлівка. Вояки відбили танкову атаку терористів поблизу Горлівки, обслуга гармати влучними пострілами зупинила наступ п’яти ворожих танків, цим врятовано життя трьох десятків бойових побратимів. Після відступу терористів по позиціях українських вояків відкрито мінометний вогонь, під час якого Андрій Молодика і загинув — майже всі сховалися, Андрій під вогнем підійшов до гармати, відкрив вогонь, підбив БМП, розігнав піхоту, не підпустив танк до блокпоста, після того пересів до кулемета і почав знищувати піхоту. Ворожа куля влучила у голову.

Побратим Андрія і свідок тих страшних подій, майор Леонід Еверт, який супроводжував тіло загиблого бійця додому, розповідав:

— Андрій загинув як герой. Він завжди був урівноваженим, проявляв ініціативу, пропонував свою допомогу і підтримку. Серед бійців користувався повагою. Цей простий сільський чоловік був дуже майстровитим, дбав про техніку і шанував своїх побратимів. Він показав справжній приклад мужності й героїзму. Життя віддав за свою країну, за перемогу.

Вдома лишилось двоє дітей.

 

ВАДИМ САВЧАК (1984-2015) – доброволець.

У грудні 2014 року зголосився на війну добровольцем. Щоби захищати Україну і боронити незалежність держави, він повернувся з США, де мешкав з дружиною і двома дітьми, до батьків на Прикарпаття — у Бурштин. Звідси і пішов до війська.

З  8 січня 2015 року перебував в окремому розвідувально-диверсійному батальйоні ім. Джахара Дудаєва Міністерства оборони України, потім в підрозділі МГО “Козацтво Запорізьке”.

19 травня 2015 року поруч із селом Катеринівка військовики помітили рух у лісопосадці в напрямі Стахановця біля самої лінії розмежування та вирушили на розвідку. Біля села знайшли покинуті позиції терористів. Повертаючись на мікроавтобусі з розвідки, загін потрапив у засідку. Олег Булатов зі своєю групою виїхав на допомогу бійцям, які потрапили в засідку. Терористи обстріляли з мінометів та гармат зі сторони Первомайська й Стаханова, тоді також полягли ще трое бійців,  двоє зазнали поранень.

Залишилася дружина та двоє маленьких дітей.

 

 

ЄВГЕН СТАРІКОВ (1982-2014) – рядовий МВС.

Закінчив Бердичівську ЗОШ № 12, ПТУ № 3, столяр-тесляр.

За станом здоров’я не взяли до лав ЗСУ, записався добровольцем, міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ». Приховував від родини своє перебування на фронті — не хотів засмучувати родину, адже нещодавна, в січні 2014-го помер його батько.

5 вересня 2014-го батальйоном «Шахтарськ» ліквідована диверсійна група терористів у місті Докучаєвську, Євген зазнав смертельного поранення в голову, коли намагався витягти пораненого товариша з поля бою.

Вдома лишилися дружина та троє маленьких дітей.

 

МИКИТА ЯРОВИЙ (1995-2016) –  лейтенант ЗСУ, командир механізованої роти (54-та ОМБ), позивний «Шайтан».  Народився в сім’ї українця та кореянки. Мати — хореограф, Микита також мав творчі таланти — співав, грав на гітарі, але вирішив стати військовим. Навчався у Запорізькому обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник». Вступив до Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, яку закінчив у лютому 2016 за прискореним курсом.

У квітні 2016-го вирушив на фронт, де був призначений командиром 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону ОМБ. Наймолодший командир роти Яровий ніс службу на одній з найнебезпечніших ділянок фронту, «Світлодарській дузі», в районі між смт Луганське та окупованим містом Дебальцеве. Командував взводно-опорним пунктом (ВОП) на передовій лінії оборони.

18 грудня 2016 року вранці противник наніс вогневе враження по позиціях взводних опорних пунктів 1-го механізованого батальйону 54 ОМБр. Близько 9:00 противник здійснив спробу прориву з боку лісу у фланг 2-ї механізованої роти. Було прийнято рішення про контратаку, для виконання бойового завдання відібрано групу добровольців. Завданням групи було заволодіти позиціями переднього краю противника з метою відсіку можливості відходу ворожої групи та недопущення виходу резервів противника на допомогу своїм підрозділам. Близько 10:15 маневрена група 3-ї механізованої роти, на чолі якої був командир роти Микита Яровой, здійснила вихід через позиції 1-ї механізованої роти, прикриваючись лісосмугою, та увійшла у фланг противнику. За годину група вийшла на визначений рубіж, де намагалася закріпитися і утримувати зайняті позиції, але була обстріляна незаконними збройними формуваннями з трьох сторін зі стрілецької зброї та артилерії. Під час щільного обстрілу лейтенанта Ярового було смертельно поранено кулею ворожого снайпера. Разом з Микитою загинули солдати Андрій Байбуз, Дмитро Клименко, Василь Панасенко, Роман Радівілов, Андрій Широков, молодші сержанти Володимир Андрешків, Сергій Степаненко

Завдяки проявленим мужності та героїзму командира Микити Ярового групою, яку він очолював, було виконане поставлене завдання щодо знищення ворожої ДРГ та недопущення виходу резервів незаконних збройних формувань.

Група Ярового з пораненими вийшла через ліс до позицій, які на той час вже зайняли українські підрозділи. Через обстріли бойові товариші не змогли витягти тіло загиблого командира і солдата Андрія Байбуза («Ефу»), їх забрали бойовики. Вже по обіді 19 грудня почалися переговори про обмін. Обмін тілами загиблих відбувся у місті Щастя 25 грудня, в присутності СММ ОБСЄ.

Дома залишилася вагітна наречена. Микита не встиг одружитись, вінчання було призначене на 20 січня…  Вже після смерті Героя 30 травня 2017 народився син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада