Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.11.2020

2 листопада. Сьогодні народилися такі непересічні особистості:

  • художник, який першим із митців західноукраїнських земель став глибоко розробляти козацьку тематику;
  • захисник України, який добровольцем пішов боронити від російських окупантів Батьківщину і рідний Маріуполь, у двох операціях керований ним загін захопив у полон 9 російських бойовиків;
  • очільник хору «Хрещатик».

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що ціною свого життя зупинили і стримували російську збройну агресію.


Починаємо.

 

АНТІН МАНАСТАРИСЬКИЙ (1878-1969) — художник-живописець і графік.

Народився в селі Завалів (нині – Тернопільська область) в сім’ї поштового урядовця. Освіту здобував у школі Станіслава, Львівській художньо-промисловій школі, а згодом у Краківській академії красних мистецтв. Жив і працював у Львові.

У 1900-му році «Товариство для розвою руської штуки», членом якого був Антін Манастирський, влаштувало виставку його перших живописів. З того часу в художника розпочалося активне творче життя. Він малює цілу галерею — пейзажі, тогочасну злободенну дійсність, картини з історії народу, сатиру тощо.

У 1940 році, після анексії совєтами західноукраїнських земель, Манастирський став членом Спілки художників України. Його роботи експонувалися, окрім Львова, у Харкові, Києві й Москві. З приходом нацистського режиму під час Другої світової багато робіт Манастирського було безповоротно втрачено.

У повоєнні роки до художника прийшло всенародне визнання. Сам художник писав: «Все життя я мріяв, щоб думи мої, які я втілював у своїх картинах, були близькі і зрозумілі народові».

Пісня та поезія були джерелом натхнення Манастирського, про що свідчать численні твори, позначені виразним впливом народного мелосу. У творчій спадщині художника є низка картин, назвами яких стали рядки народних пісень. Також доробок митця складають численні портрети та пейзажі.

У кожний жанр, – хай це буде побутовий чи історичний живопис, портрет, пейзаж, ілюстрація, – Манастирський зробив свій внесок. Головна заслуга художника перед українським мистецтвом полягає у тому, що він, залишаючись протягом усієї своєї творчості вірним принципам реалізму, зумів повно і всебічно відтворити у своїх картинах рідний край, життя і побут народу.

Сучасники Манастирського, відомі львівські художники Іван Труш, Олена Кульчицька, Йосип Курилас, Олекса Новаківський та інші, не поступалися йому багатством і силою своїх творчих можливостей, але мало хто з них підійшов так близько до справи народного сприймання навколишнього, як це зумів зробити Манастирський.

Більше про художника і його творчість у сакральному жанрі: https://zbruc.eu/node/51477

 

РУСЛАН ПУСТОВОЙТ (1970)— розвідник, прапорщик ЗСУ.

Руслан Пустовойт родом з Маріуполя. З дружиною виховує двох дітей, сина і доньку.

Після окупації Криму російськими військами, коли на Донеччині почали озброюватись проросійські сили, Руслан пішов добровольцем в Добровольчий український корпус, — захищати свою країну, рідне місто і свою сім’ю. Він вже мав військовий досвід, — 1989 року служив у розвідбаті десантних військ.

На фронт Пустовойт потрапив у середині липня 2014 року. На початку серпня його підрозділ воював в районі Савур-могили, а в 10-х числах був перекинутий під Іловайськ, де брав участь у перших штурмах. Після 20 серпня бійці ДУК були спрямовані на підсилення широкинського напрямку під Маріуполь, де зайняли позиції у південній частині Широкиного вздовж моря, і тримали оборону майже півроку.

З травня до липня 2015 року Руслан зі своїм підрозділом (8-й окремий батальйон «Аратта» ДУК ПС) воював в районі села Гнутове. Там дістав перше серйозне поранення в бою з ДРГ противника. Лікувався в лікарні імені Мечникова в Дніпрі, три місяці проходив реабілітацію. В жовтні 2015 року повернувся на передову в район Маріуполя, воював в Широкиному та Водяному.

27 червня 2016 року під час розвідки було виявлено опорний пункт противника в напрямку окупованого села Саханка. Руслан Пустовойт розробив операцію із «зачистки», яку було погоджено з військовим командуванням сектору і Генштабом. На підсилення групи Пустовойта виділено бійців 54 ОРБ і 73-го Центру ССО.

Побоюючись витоку інформації, Руслан переніс операцію на кілька годин раніше. Як з’ясувалося пізніше, російсько-терористичні підрозділи вже знали про операцію і готували потрійну засідку, щоб взяти групу у кільце. А тоді, Руслан вирішив йти малими групами.

Він йшов першим, позаду четверо розвідників з 54 ОРБ. На шляху Руслан Пустовойт виявив протипіхотну міну і старі окопи, в яких вже був склад із мінами. В комишах розвідник натрапив на росіянина з автоматом. Скориставшись моментом розгубленості противника, Руслан вдав із себе російського військового, накричав на автоматника і зайшов із ним в посадку, де були ще десятеро.

Коли Руслан, продовжуючи «гру», з’ясував, хто в них старший, підскочили четверо українських розвідників, які йшли позаду. В результаті, з 11 російських бойовиків двох було вбито, один вбитий під час спроби втечі, 8 затримані і роззброєні.

У той же час з боку Саханки почалися обстріли, російські терористи накрили мінометним вогнем і українських розвідників і своїх же, які потрапили у полон. Розвідники пообіцяли полоненим, що вони лишаться живими і будуть обміняні, якщо вдасться вивести їх з-під обстрілу. В подальшому полонені були передані СБУ. Вся група вийшла з бою без втрат. Прапорщика Пустовойта представлено до державної нагороди.

У вересні 2016 року Руслан Пустовойт перейшов до лав ЗСУ. Командир окремого взводу розвідки 54-го окремого розвідувального батальйону, м. Новоград-Волинський.

8 жовтня 2016 року під час перевірки території поблизу села Водяне (Волноваський район) група на чолі з Русланом натрапила на патруль противника, який було знешкоджено — двох вбито, один поранений втік, одного затримано. Полонений виявився командиром опорного пункту «Дерзкий».

22 листопада 2016-го Руслан Пустовойт вдруге був поранений. Під час патрулювання території між Водяним і Широкиним троє бійців потрапили у засідку, під кулеметний вогонь. Їм вдалося передати рацією координати ворога.

Від поранення в голову загинув на місці Мар’ян Каптованець.  оранений в руку Сергій Кладько майже кілометр тягнув пораненого командира, який втратив багато крові. Руслан був доставлений до реанімаційного відділення маріупольської лікарні, звідти — гелікоптером у Дніпро. В обласній лікарні Мечникова його оперували кілька бригад хірургів.

В грудні 2016 Руслан Пустовойт вже повернувся у Маріуполь.

Більше про героя російсько-української Руслана Пустовойта: https://gur.gov.ua/content/medyky-distaly-z-tila-praporshchyka-pustovoita-63-oskolky.html

 

ПАВЛО СТРУЦЬ (1976) — художній керівник та головний диригент Академічного камерного хору “Хрещатик”, керівник Народної хорової капели НАН України «ЗОЛОТІ ВОРОТА» .

Народився у Києві. Вступив до Національної музичної Академії ім. П. І. Чайковського, на диригентсько–хоровий факультет. У 2000 році з відзнакою закінчив академію, та отримав направлення до аспірантури, яку також закінчив з відзнакою.

З 2009 року працює викладачем кафедри хорового диригування Національної Музичної Академії ім. П. І. Чайковського.

Працював хормейстером всесвітньо відомого хору хлопчиків та юнаків КССМШ ім. М. В. Лисенка, очолював аматорський хор Науково Дослідного Інституту Будівельного Виробництва.

У 2005 році очолив Народну академічну хорову капелу НАН України «Золоті ворота». З 2007 року — художній керівник – Академічного камерного хору «Хрещатик».

Під орудою Павла Струця колективу «Хрещатику» вийшов за межі загально прийнятих розумінь та сталих стереотипів про хор.  Керівник визначив  багатожанровий напрямок  розвитку колективу, що одночасно може працювати з програмами різних жанрів, епох та манер. Академічний камерний хор «Хрещатик» став взірцем мобільного, сучасного музичного колективу, відкритого до пошуків.

З 2007 по 2019 хор здійснив 534 концертних виступів, серед яких 243 сольних концертів. За цей період було виконано 2457 твори з яких більше 400 – світові прем’єри.

Одне з досягнень Павла Струця – створення  також створення на базі хору «Хрещатик» хорового театру, що на теренах України є унікальним явищем.

У форматі хорового театру здійснені постановки:

«Річний сонцеворот українського обрядового співу» – цикл з чотирьох програм: «Небо і Земля» (колядки,щедрівки), «Діво-Весно» (веснянки,гаївки), «Купальський Бог» (співи в ніч на Івана Купала), «Весільний Хліб» (обжинкові і весільні пісні).

«Романс для коханої» – український романс у перекладах для хору a cappella з театралізованою поставкою.

«Café-shantant du Khreschatyk» – хоровий мюзікл складений з оригінальний аранжувань всесвітньовідомих французьких естрадних пісень.

«Ave Maria – Пречиста та Непорочна» – антологія творів про Богородицю від давнини до сучасності у поетичному переплетінні уривками з циклу «Життя Діви Марії» М.Р. Рільке.

«Шлягери звідусіль» та «Шлягери звідусіль ІІ» – програми в яких обіграні та переспівані світові хіти популярної музики.

«Намисто Красних Пісень» – програма добірних українських пісень у яскравих сучасних обробках.

«Choir Smiles – Класика Жартома» – сценічна дія у жанрі хорової мініатюри, яскравий калейдоскоп всесвітньовідомої світової класики у перекладі для хору a cappella, сюжетних перипетій та яскравих пластичних рішень.

«Хіти Космічної Ери 1956-2016».

«Oh, Happy Day» -афро-американські спірічуели та госпели, театралізовані у жанрі хорової мініатюри.

«Різдвяна пісня» – перший в світі український мюзикл для хору з оркестром за мотивами «A Christmas Carol» – повісті Чарльза Дікінса.

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії:

 

СЕРГІЙ САВІНОВ (1995-2019) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селищі Іванівка на Миколаївщині. Через деякий час сім’я Савінових переїхала у с. Мар’ївка. У 2014 р. Сергій закінчив середню школу. У 2015 р. був призваний на строкову службу до ЗСУ. Після армії пішов захищати суверенітет та цілісність рідної держави за контрактом. Службу проходив у Донецькій області. Був командиром відділення, мав у підпорядкуванні особовий склад.

30 серпня 2019 року в районі проведення операції Об’єднаних сил поблизу населеного пункту Водяне під час ворожого обстрілу Сергій Савінов отримав несумісне з життям поранення, завданого ворожим снайпером.

Залишилась мама, сестра та племінники.

 

ДЕНИС ГАВРЮШИН (1983-2014)— лейтенант ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. Після 9 класів поступив в Дніпропетровський технікум автоматики і телемеханіка, по тому вчився на юридичному факультеті Дніпропетровського Національного університету ім. Гончара.

Працював юрисконсультом на Шинному заводі, потім – в АТП. Але хотів самостійності і тому відкрив свою справу з надання юридичних послуг. Попри значну конкуренцію в цій сфері, у нього завжди вистачало клієнтів. А ще він мріяв здобути ще одну вищу освіту – будівельно-архітектурну.

Коли в Дніпрі виникла загроза «русской вєсни», він був серед тих, хто стояв біля Дніпровського ОДА. Звідти багато хлопців рушили до військомату, серед них був  і Денис. Він написав заяву про готовність захищати країну. Він був військовозобов’язаним – у 2012 році вступивдо резерву 25-ї бригади.

І вже 11 березня 2014 року він був на зборах, там, зважаючи на його освіту, Дениса призначили заступником командира роти по роботі з особовим складом, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

Через місяць підрозділ виїхав на бойове завдання в Слов’янськ. Незабаром Денис брав участь у звільненні Краматорська, у боях за Савур-Могилу та під Вуглегорськом.

Загинув 17 серпня 2014 р. внаслідок обстрілу з БМ-21 “Град” під час операції по визволенню території України від російських окупантів в районі смт Нижня Кринка, Донецька область. Тоді ж загинуло ще 10 захисників України.

Без Дениса залишилися батьки та брат.

 

СЕРГІЙ СВИЩ (1990-2015)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Устилуг на Волині. Після школи вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Під час навчання в академії був одним із найкращих курсантів, та став одним із найкращих її випускників у 2012 році.

Після закінчення навчання продовжив військову службу в 54-ому окремому розвідувальному батальйоні, який дислокований у Новограді-Волинському. За короткий термін часу він був призначений командиром роти, і став наймолодшим офіцером на цій посаді у своєму військовому з’єднанні.

З початком російської збройної агресії підрозділ, у якому служив Сергій, одним із перших був направлений у зону бойових дій. У кінці січня 2015 року підрозділ, яким командував старший лейтенант Свищ, прибув для заміни особового складу на опорний пункт на лінії фронту біля села Санжарівка Артемівського району.

Саме у той час на опорний пункт після масованого артилерійського та мінометного обстрілу розпочали наступ проросійські сепаратисти. Сергій Свищ прийняв рішення прийняти бій із переважаючими силами ворога, щоб не допустити прориву у тил українських збройних сил сепаратистів.

У цьому бою українським військовим швидко вдалось знищити два танки та частину живої сили терористів, але один із танків почав рухатись до окопу, де знаходився Сергій Свищ, який до цього часу отримав поранення у цьому бою. Українські військові підбили і цей танк, але після бою, який закінчився розгромом проросійських сепаратистів, під гусеницями цього танка виявили тіло Сергія Свища вже без ознак життя. Тоді ж загинуло ще шестеро українських вояків.

Тіло відважного лейтенанта змогли забрати з місця бою лише за тиждень, і спочатку не могли опізнати. Але рідні, які прибули за тілом загиблого героя, упізнали Сергія навіть без аналізу ДНК.

Залишилися дружина та син, якому на момент загибелі батька виповнилось 1,5 роки.

 

АНДРІЙ ЛЕСЬКІВ (1970-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Яворів на Львівщині. Закінчив Яворівську гімназію ім. Осипа Маковея.

У часі війни — командир бойової машини-командир відділення, 24-та ОМБр.

10 липня 2014 р. група прикордонників та військовослужбовців 6-ї роти 24-ї ОМБр на двох БМП висунулись з району КПП “Довжанське”, аби з`ясувати: звідки ведеться обстріл української території? На дорозі в районі державного кордону наскочила на фугасний заряд великої потужності. Внаслідок вибуху загинув Андрій і ще двоє бійців.

Залишилося троє дітей.

 

РУСЛАН САБОВ (1977-2015) — старшина ЗСУ.

Народився у смт Великий Березний на Закарпатті.

Мобілізований у серпні 2014 року; командир відділення ремонтної служби, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

18 лютого 2015-го загинув під Дебальцевим під час обстрілу російськими бойовиками при виході української колони з оточення. Перебував у списках зниклих безвісти.

Без Руслана лишилися мама, дружина, дві доньки.

 

ДМИТРО МАРТЬЯНОВ (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився і жив у Запоріжжі.

Активний учасник Революції Гідності, був у складі Самооборони Запоріжжя, охороняв адміністративні будівлі від захоплення проросійськими терористами, чергував на блокпостах.

Потім добровольцем вирушив на фронт, стрілець 1-го взводу 2-ї роти резервного батальйону оперативного призначення «Донбас».

Загинув під час виходу колони з оточення під Іловайськом у бік села Червоносільське. Вояки бачили, як поранений Дмитро відстрілювався з гранатомета.

3 вересня 2014-го тіло Дмитра разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська.

Ідентифікований за ДНК. 8 вересня 2016 року Дмитра перепоховали з військовими почестями на Кушугумському цвинтарі Запоріжжя.

Без сина лишилися батьки.

 

ВІТАЛІЙ ХАРИТОНЮК (1995-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Четвертня на Волині.

Стрілець, 30-та ОМБр.

Зник безвісти 8 лютого 2015-го — танк Віталія потрапив у засідку терористів поблизу села Чорнухине. Пізніше упізнаний серед загиблих.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада