Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.04.2020

2 квітня народилися.

Огляд почнеться з художника-графіка, уродженця Донбасу, знайомство з творчістю якого стало для мене приголомшливим відкриттям. Сподіваюсь, і читачі оглядів отримають не меншу естетичну насолоду. Я не мистецтвознавець, але вважаю його ім’я гідним бути в ряду Нарбута, Якутовича, Базилевича…

А далі будуть:

  • директор Київського музичного училища, який домігся створення на базі цього закладу Київської консерваторі, перший її ректор;
  • художник, майстер традиційного решетилівського килимарства;
  • сучасний композитор неокласичного напрямку;
  • один з героїв-захисників України, який вийшов з оточення під Дебальцево.

І як завжди – згадаємо і пом’янемо загиблих герої російсько-української війни.


СЕРГІЙ АДАМОВИЧ (1922-1998) — художник. Працював у галузі графіки, переважно книжкової.

Народився у місті Пролетарську (нині Лисичанськ, Луганська область. Після семирічки поступив у Ворошиловградське художнє училище. Його обдарування помітили і запросили вчитися у школі при Ленінградській академії мистецтв. Згодом Адамович став її студентом. Однак навчання у Ленінграді було перервано німецько-радянською війною.  Адамович повертається до Лисичанська, де працює на заводі «Пролетарій». Звідки восени 1941 пішов на фронт.

Воював на Західному, Південно-Західному та Прибалтійському фронтах, де у часи привалів малював картини, які в 1944 стали основою його першої персональної виставки в Самарканді, під час перебування самого художника в шпиталі. На війни отримав тяжку травму, став інвалідом.

Після закінчення війни Адамович поступив в Київський художній інститут. Його випускна дипломна робота — картина «Ранок на Донбасі» — присвячена рідному Луганському краю.

У наступні роки Адамович захоплюється книжковою та станкової графікою. Ілюструє твори видатних українських та російських класиків – Тарас Шевченко, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Микола Гоголь, Лев Толстой, Михайло Шолохов .

Мешкав Сергій Адамович у Києві, але часто приїжджав у Лисичанськ, де жив його брат Юрій.

Твори художника експонувалися більш ніж на п’ятдесяти міжнародних, всесоюзних та його персональних виставках у Москві, Києві, Ризі, Варшаві, організовувалися пересувні виставки по містах України. 3 грудня 1976 його картини побачили і жителі рідного Лисичанська. Частина цих картин була подарована міському краєзнавчому музею.

Ліногравюри «Шахта», «Лисичій над Дінцем» та інші із серій «Дореволюційний Донбас» та «Новий Донбас» навіяні розповідями батьків, особистими спогадами, дитячими спостереженнями автора. Лейтмотивом усіх гравюр є своєрідні силуети териконів, мальовнича природа рідного краю.

Також Сергій Адамович відомий, як автор ілюстрацій до поем Тараса Шевченка «Сова», «І мертвим, і живим…» (1954) і «Наймичка» (1955) — всі тепер зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка. Також він оформив ювілейне видання поеми Шевченка «Гайдамаки» латиською мовою, видане в Ризі 1964 року.

Передивитися ілюстрації Сергія Адамовича о повісті Кобилянської “Земля”: https://sverediuk.com.ua/ilyustratsiyi-sergiya-adamovicha-do-povisti-o-kobilyanskoyi-zemlya/

Ілюстрація до українського видання Шолохова «Доля людини»: http://drawing-museum.org/2011/04/22/%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B9-%D1%84%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%B0%D0%B4%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87-1922-1998/

Це роботи Адамовича: http://lislib.at.ua/index/adamovich_sergej_fadeevich/0-74

 

ВОЛОДИМИР ПУХАЛЬСЬКИЙ (1848-1933) — композитор, педагог. Перший ректор Київської консерваторії.

За походженням – білорус, народився у Мінську. Закінчив Петербурзьку консерваторію (1874), – обрав цей заклад, бо хотів навчатися саме у Теодора Лешетицького, який там викладав.

Деякий час викладав в цьому ж закладі, а у 1876 році переїхав до Києва, де очолив фортепіанні класи, а через рік був обраний директором училища Київського відділення Російського музичного товариства. На цій посаді Пухальський перебував майже 38 років. Часи його керівництва – це період піднесення і розквіту музичного життя Києва та інтенсивного розвитку всієї діяльності училища. Крім викладацької діяльності, він брав активну участь у концертах як піаніст.

Цікавий факт із біографії Пухальського: 1886 року, вже будучи директором музичного училища, він викупив земельну ділянку по Банковій вулиці і спорудив на ній будинок. Це був один із найкрасивіших у місті особняків, але сам там не мешкав, залишаючись у будинку РМТ, тобто на «казенній квартирі», а особняк на Банковій здавав в оренду поквартирно. Загалом річний прибуток становив близько п’яти тисяч рублів. Сума на той час – чимала. Звісно якась частина становила особистий дохід Пухальського. Однак відомо, що упродовж багатьох років він виплачував стипендії талановитим, але малозабезпеченим студентам музичного училища. При цьому прізвище стипендіатів залишалися невідомим для загалу. Зрозуміло, що джерелом такої меценатської діяльності Пухальського не могла бути його директорська платня; тут використовувалися кошти, виручені за оренду квартир власного будинку, який, вочевидь, і споруджувався саме з благодійницькою метою.

Завдяки неодноразовим спробам Пухальського підвищити статус навчального закладу, при безпосередній участі голови Київського відділення РМТ Виноградського, у 1913 р. на базі училища створено консерваторію.

Протягом 19-13-14 років Пухальский був її ректором. Саме він увів до обов’язкового репертуару твори Баха, Бетховена, Моцарта, Шумана, які тоді майже не виконували як програмні.

У 1914 році на посаду директора було обрано Рейнгольда Глієра (про ніього дивіться в огляді за 1 січня), на той час вже відомого композитора.

Пухальській продовжує педагогічну діяльність. Серед його  учнів – Володимир Горовиць, Костянтин Михайлов, Леонід Ніколаєв. Творчим кредо Пухальського був пріоритет естетичного виховання студентів, а не технічна муштра. Якось він сказав: «Я займаюся не з пальцями, а з людиною».

В його композиторському доробку: опера «Валерія» (1923), «Українська фантазія» і симфонія для оркестру, твори для фортепіано, літургія Іоана Златоустого для хору та інше.

На жаль, я не знайшла в інтернеті посилань, за якими можна було б послухати твори Пухальского – якщо хтось знайде – поділіться, буду вдячна!

Надзвичайно цікава, сповнена тонкими спостереженнями і показовими деталями стаття, в який дається порівняльний аналіз творчості двох видатних музичних діячів – Пухальского і Лисенка. Дуже раджу усім, хто хоч трошки небайдужий до музики та історії культури:   http://mus.art.co.ua/puhalskyj-i-lysenko-po-dva-boky-muzyky/

 

Про наступного іменинника варто було б згадати і просто як про самобутнього майстра, але крім того, його творчість репрезентує  традицію решетилівського килимарства – одного з напрямків українського народного мистецтва.

 

ОЛЕКСАНДР БАБЕНКО (1959) — художник декоративного мистецтва, майстер народного художнього килимарства. Потомственний решетилівський килимар.

Закінчив Харківський художньо-промисловий інститут. Працює викладачем Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка.

Брав участь у конкурсах та творчих симпозіумах, всеукраїнських та міжнародних виставках — в Греції, Німеччині, Монголії, Норвегії, Польщі, Росії, Франції, Хорватії. Його витвори зберігаються в музеях Києва, Опішні, Полтави, Решетилівки, також в приватних колекціях за кордоном.

Читати про решетилівське килимарство: https://ukrainer.net/kylymarstvo/

Про роботу решетилівських майстрів, і зокрема про те, як до них приєдналася родина переселенців з Донецька: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/reshetylivski-kylymy-chas-ryatuvaty

Більше про решетилівське килимарство на сторінці ФБ: Решетилiвська майстерня художнiх промислiв ”Соломiя”

 

ЄГОР ГРУШИН (1993) — неокласичний композитор та піаніст. Один з небагатьох представників неокласичного стилю в Україні.

Народився в Одесі. У 2001 році сім’я переїхала до Нової Каховки, де Єгор уже в 2008 році закінчив музичну школу з відзнакою.

Свої композиції автор розповсюджував через мережу інтернет, де він швидко здобув популярність. Наприклад, твір «Christmas Story» за два дні таким чином прослухало понад 50 тисяч користувачів.

У 2011 році, на запрошення Андрія Бочка, музикант переїхав до Львова. Тут він знайомиться із Яковом Матвійчуком — продюсером відомого фестивалю Захід, котрий допомагає композиторові влаштувати свій перший сольний концерт. Невдовзі, разом із Андрієм Бочком і Роксоланою Пахолків, музикант створює власний музичний колектив, котрий отримав назву «Illusions».

2012 року Єгор Грушин випустив свій дебютний альбом «Inside». Запис і зведення відбувалися в домашніх умовах з використанням непрофесійного обладнання, тож ця робота розповсюджувалась безкоштовно через  Інтернет.

2013 року вийшов другий сольний альбом «Absolution». Це був перший альбом Єгора, який повністю записувався на професійному студійному обладнанні.

У жовтні 2013 року Єгор Грушин започаткував перший львівський фестиваль акустичної музики Lviv Acoustic Fest. У фестивалі взяло участь близько 20 гуртів. Особливістю Lviv Acoustic Fest стала можливість молодих виконавців виступити на одній сцені зі своїми кумирами.

Впродовж усієї зими 2014 року тривало написання і запис музики до його нового альбому. А уже в квітні 2014 відбувся реліз нової студійної роботи під назвою «Dominicano».

У жовтні 2014 року відбувся другий акустичний фестиваль Lviv Acoustic Fest. Офіційно у фестивалі взяла участь 21 команда, серед яких: Pianoбой, Vivienne Mort, Колос (Фіолет), Рэспубліка Паліна, Epolets, П&Д, BAHROMA, Плесо.

Реліз нового альбому «Once» відбувся 1 червня 2016 року. В підтримку альбому восени був організований всеукраїнський тур під назвою «#oncetour». Єгор Грушин та струнний дует (Роксолана Пахолків та Анна Бура) відвідали з концертами 18 українських міст поспіль.
Через місяць після релізу «Once» шведський лейбл “1631 Recordings” випустив збірку суто фортепіанних творів композитора під назвою “Solo Piano Works – Volume One”

Слухати Грушина: https://www.youtube.com/watch?v=2-v4TD9-0ho

https://ilko.ua/ua/event/egor-grushin-once

 

ІГОР КОСТЕНКО (1963) — громадський діяч і військовик. Старший лейтенант ЗСУ, заступник командира 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

Народився у Бобровиці Чернігівської області. Закінчив Київський інститут інженерів цивільної авіації, працював в аеропорту «Кольцово» у російському місті Свердловську (нині Єкатеринбург), потому повернувся в Україну та поселився в Обухові Київської області. Працював інспектором з бойової підготовки у міліції Обухова, пізніше був директором підприємства «Обухівмлин». З 2005 по 2013 рік був директором ТзОВ «Краща доля», яке торгувало металом. З 2011 і до 2015 року працював директором Обухівського міського спорткомплексу, продовжує офіційно обіймати цю посаду під час служби в АТО.

Очолює благодійний фонд «Розвиток міста Обухів», входить до складу громадської ради при виконавчому комітеті Обухівської міської ради.

20 лютого 2014 року  на Майдані його двоюрідного брата 34-річного Андрія Мовчана (про нього – в огляді за 17 січня) застрелили біля готелю ”Козацький” під час спроби силового придушення протестів.

У лавах ЗСУ Костенко з 2014 року, з червня 2014 року бере участь у бойових діях у війні на сході України як вояк 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Обіймав посаду командира роти, заступника командира батальйону.

У ході боїв за Дебальцеве в складі групи з 45 військовиків  батальйону «Київська Русь» та 50 військовиків 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади базувався на станції Рідкодуб (селище Рідкодуб Шахтарського району) за 16 кілометрів від Дебальцевого. З 1 до 8 лютого перебував в оточенні поблизу Рідкодуба, разом з більшістю складу групи вийшов із оточення в напрямку Дебальцевого й Артемівська.

Костенко розповідав про вихід з оточення: «Хрестилися й молилися всю дорогу. Один із танків “Ласточка” відходив на останніх парах. Через 3 кілометри загорівся, але людей з оточення вивіз. Хлопець на БТРі п’ять разів під обстрілами повертався за своїми. Останній раз весь борт був у крові й людських мізках. Одного з наших убили і двох поранили»

Читати розповідь Костенка про участь в АТО, зокрема, про перебування в оточенні і вихід з нього: https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_visim-dniv-u-otochenni-druzhini-ne-dzvoniv-mi-28-rokiv-razom-vona-po-golosu-zdogadalasya-b/611526?mobile=false

 

Пом’янемо наших захисників, які не повернулися з фронту:

 

ОЛЕГ КУКСА (1970-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кременчук. Вивчився на електрогазозварника. Проходив строкову військову службу в 79-му прикордонному загоні Західного прикордонного округу (військова частина 2161, Сімферополь). Демобілізувався, закінчив Харківський державний політехнічний університет за спеціальністю «електричні апарати». Від 1996 року працював на керівних посадах — підприємства Кременчука: інженер-технолог технічного відділу підприємства «Техтрансмаш», головний енергетик колективного підприємства «Аеліта», також на заводі силікатної цегли, був начальником електроцеху КП «Кременчукводоканал», головним енергетиком ПАТ «Кременчукм’ясо» — від жовтня 2008 року.

Його колега згадувала, що Олег на роботі був серйозним, суворим, а в житті веселим: “А в один із понеділків ми дізналися, що він написав заяву і пішов в АТО”.

Мобілізований  як доброволець18 березня 2015 року, пройшов військову перепідготовку у 169-му навчальному центрі. Солдат, стрілець 54-ї ОМБр; командир розвідувального відділення розвідувальної роти. Одного разу повзком пробрався до терористів, аби зняти «прапор Новоросії».

10 вересня 2015-го вранці на блокпосту за селом Троїцьке Попаснянського району в напрямку до смт Калинове, підконтрольного «ЛНР», на «розтяжці» з міною «ОЗМ-72», встановленій терористами, підірвалися військовики 54-ї бригади. Від отриманих поранень Олег помер за кілька годин у лікарні міста Попасна, Йосип Крутяк загинув на місці, п’ятеро вояків зазнали поранень.

Без Олега лишилися мама, дружина, син, а також дві доньки від першого шлюбу.

 

ВОЛОДИМИР ДОРОШЕНКО (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Самбір, поступив до Львівського політехнічного університету. 2007 року прийняв рішення служити в лавах ЗСУ законтрактом. Водій, 703-й інженерний полк. Після анексії Росією Криму направлений виконувати бойові завдання у Херсонську область. З липня 2014-го перебував на Донбасі.

Загинув 31 серпня 2014-го внаслідок підриву автомобіля під Маріуполем на невизначеному вибуховому пристрої, здетонували міни, які військовики перевозили. Ще п’ятеро військових загинули, четверо – поранені.

Без Володимира лишились дружина та син.

 

ЮРІЙ ГОЛОТА (1982-2014) — сержант Збройних сил України, один з «кіборгів».

Народився у селі Пролетарка (зараз – Чебурда) , Херсонської області, Після школи пройшов строкову військову службу. Працював майстром лісу Пролетарського лісництва – пішов стопами діда і батька, які були лісниками. Захоплювався спортом, полюванням та риболовлею.

У серпні 2014 року призваний на військову службу за мобілізацією. Сержант, 79-а окрема аеромобільна бригада.

Загинув 6 листопада 2014-го під час мінометного обстрілу в ході штурму російськими бойовиками диспетчерської вежі аеропорту Донецька.

Залишились батьки, сестра, дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ (1979-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Печанівка, Житомирська область. Останні 10 років мешкав у м. Кривий Ріг, працював монтером залізничної колії ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Був мобілізований на початку квітня. Старший солдат, радіотелефоніст зенітно-артилерійного взводу 3-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр.

Загинув у бою з терористами біля селища Новолуганське, Артемівський район (Донецька область), неподалік Дебальцевого. Диверсійна група терористів під’їхала на машині до місця, де військовики набирали воду, та ідкрила кулеметний вогонь. Відбиваючи атаку терористів, у бою загинули троє бійців — Олександр Григорович, Ігор Берестенко, Олександр Караченцев.

Залишилися мама, дружина та син.

 

ДМИТРО ЙОВЗИК (1983-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Луцьку. Після проходив службу у танкових військах. Працював далекобійником, їздив до Польщі. В подальшому — водієм маршрутного таксі. Згадують, що ніколи не відмовляв пільговикам у безкоштовному проїзді. 2007 року одружився, мріяв про сина.

Після початку часткової мобілізації навесні 2014 року Дмитро одним з перших був призваний Луцьким МВК.

Заступник командира бойової машини — навідник-оператор БМП 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими сепаратистами «ДНР», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект однієї із бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. Ще один помер від поранень в госпіталі 14 жовтня.

Колеги купили Дмитру бронежилет; на той час його серед живих вже не було.

Без Дмитра залишились мати, брат і дружина.

 

ВІКТОР ЗАПЕКА (1987-2014) — рядовий міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів».

Брав участь в АТО. Удень 16 листопада 2014 року озброєні терористи переправилися через річку Сіверський Донець та обстріляли з автоматичної зброї й гранатометів патрульний автомобіль батальйону «Чернігів» та блокпост ЗСУ. Це відбулося поблизу автостанції Станиці Луганської. Запека в бою зазнав важких поранень та втратив багато крові, помер у лікарні.

Вдома лишилися мама, батько, брат та сестра.

 

ПАВЛО АНТОНЕНКО (1992-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в м. Чигирин на Черкащині

Мобілізований на початку вересня 2014-го, старший солдат, 43-я окрема артилерійська бригада.

31 січня 2015-го загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» поблизу Гродівки.

Без сина лишилася мама.

 

ВАЛЕРІЙ ЛІЗВІНСЬКИЙ (1966-2015) — капітан ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у Кам’янець-Подільсьскому, професійний військовий. Офіцер запасу, військовий інженер, саперна справа. Брав участь у миротворчих операціях.

Мобілізований у вересні 2014-го. Помічник командира батальйону з оперативного забезпечення, 81-ша окрема аеромобільна бригада — 122-й окремий аеромобільний батальйон. З листопада служив в Костянтинівці, 6 січня 2015-го відбув на ротацію в Донецький аеропорт.

16 січня пережив хімічну атаку. 19 січня 2015-го загинув під час оборони Донецького аеропорту. Після вибуху та завалів у новому терміналі аеропорту доля Лізвінського була невідома.

Тіло доставили додому для поховання лише через місяць.

Без Валерія залишилася дружина.

 

ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИК (1977-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Чорниж на Волині. Вивчився на столяра. Строкову службу пройшов у десантних військах, проживав у Дніпропетровську.

Мобілізований 4 серпня 2014 року, старший сержант, командир танку Т-64 17-ї танкової бригади. У складі екіпажу танка з вересня 2014-го захищав місто Дебальцеве, спочатку підсилювали 1-й БТО «Волинь», потім 128-му ОГПБр.

Загинув 14 лютого 2015-го у бою під Дебальцевим — під час штурмових дій взводного опорного пункту, внаслідок поранення в голову.

Без Володимира лишились батько, мама, дружина та син.

 

АНАТОЛІЙ ШУМИЛО (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Виріс в багатодітній родині, його мама сама виростила сімох дітей. Закінчив ПТУ, відслужив строкову службу в армії. Від 1996 року працював у КП «Водоканал» Запорізької міської ради — слюсар, тракторист, машиніст екскаватора; проживав у місті Вільнянськ.

Мобілізований 28 серпня 2014 року. Солдат, розвідник 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 17 лютого 2015 р. пiд Дебальцевим біля смт Чорнухине під час чергової танкової атаки російських збройних формувань на ВОП “Балу”. Встиг підбити один танк, другий танк вистрелив і осколком від снаряду Анатолію пробило груди.

Без Анатолія лишилися мама й донька.