Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

2 червня.

Насамперед вшануємо пам’ять двох Героїв Небесної Сотні. Один був убитий снайпером вже за кілька годин по приїзду на Майдан, а другий помер від важкої пневмонії, яка стала наслідком спроб розігнати протестувальників з водометів.

 

Далі в огляді:

  • один з видатних українських філософів новітнього часу, дослідник архетипів української нації;
  • оригінальний скульптор і живописець;
  • «батько» трьох козаків – героїв мультсеріалу «Як козаки…»;
  • засновниця єдиної у Криму україномовної школи, після окупації була змушена звільнитися через погрози;
  • мандрівник, автор цікавих путівників по різних регіонах України.

Отже, почнімо:

 

НАЗАРІЙ ВОЙТОВИЧ (1996-2014) — учасник Євромайдану, вбитий снайпером.

Народився у селі Травневе на Тернопільщіні, навчався на третьому курсі відділення дизайну Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу, був єдиною дитиною в сім’ї.

Назар уважно слідкував за перебігом подій на Євромайдані, і коли ситуація досягли критичної точки – виїхав до Києва. А вже наступного дня під час протистоянь на Майдані хлопця вбили з вогнепальної зброї.

Односельці кажуть, що батьки, для яких Назарчик був єдиною дитиною, переживали і не пускали його в Київ. Вважали, що він може підтримувати прагнення людей до кращого майбутнього для країни на місцевому Майдані. Але втримати хлопця було неможливо. Ще 19 лютого Назар був на парах, а ввечері вже сів на автобус, який віз людей і речі на Майдан.

З друзями до Києва він прибув пів восьмої ранку, а за дві години на дзвінок від мами замість сина відповіла волонтер Юлія Вотчер із Михайлівського собору, яка повідомила, що Назара вбито пострілом у голову. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет.

 

ІВАН ГОРОДНЮК (1984-2014) – учасник Євромайдану.

Народився в селі Березне на Рівненщині.

Земляки пам’ятають Івана Городнюка активним, позитивним, готовим завжди допомогти. Вся його юність проходила в громадській діяльності — це і членство в Спілці української молоді, і в Молодіжному націоналістичному конгресі, в яких він займався мистецькими акціями, таборуванні. Згодом активно долучався до політичного життя краю — був постійним членом виборчих комісій, спостерігачем. Останні роки долучився до ГО «Товариства пошуку жертв війни „Пам’ять“»: брав участь у ексгумаційних роботах та перепохованнях загиблих воїнів УПА.

«Іван був не просто патріотом — він був націоналістом у найкращому сенсі цього слова», — розказує про Героя Небесної сотні його знайома Лана Клячківська.

Ще одним його хобі були історичні реконструкції. На численних фотографіях хлопця, викладених у мережі, Іван часто позує у військовий формі. Причому нерідко в одязі «ідеологічного супротивника» — червоногвардійця.

Громадська активність поглинала левову частку Іванового часу. Проте він відшукував можливість приділяти його ще одній улюбленій справі — танцям. Городнюк вправно танцював хіп-хоп та брейк-данс. Вів гуртки у місцевих школах і очолював студію сучасних танців у районному будинку культури.

Звісно, що Іван не міг не взяти участь у Євромайдані.- двічі їздив до столиці. «Останній раз приїхав зовсім виснаженим та понищеним — окрім того, що Ваню побили, він ще й захворів на пневмонію після того, як силовики його обілили холодною водою, а до того хлопець сильно поморозив нижні кінцівки. Додому прибув в середу, в четвер звернувся до місцевої районної лікарні, отримавши лише направлення на флюорографію. В п’ятницю планував розпочати лікування, але через погіршення стану здоров’я не зміг вийти з дому». Помер на очах у мами та брата.

 

Від практиків затвердження українства звернемося до його теоретиків:

 

СЕРГЫЙ КРИМСЬКИЙ (1930-2010) — філософ, культуролог, дослідник архетипів української нації.

Народився в 1930 році на Донбасі в Бахмуті.

Закінчив філософський факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. З 1957 р. працював в Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, де пройшов усі посади — від молодшого лаборанта до завідувача відділу, головного наукового співробітника інституту. Доктор філософських наук. Викладав у Центрі гуманітарної освіти НАН України та Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

Зробив помітний внесок у розробку логіки наукового дослідження і культурологічного підходу до з’ясування філософських проблем. Розробляв засади перетворення знання (динаміки теорій), прийоми витлумачення (як операції зворотної абстракції), засади узагальненої (некласичної) раціональності та розуміння, принципи духовності (зокрема «етичної гідності істини», «третьої правди», «інтелектуальної рішучості» тощо), розвивав неоплатонічну концепцію вилучення архетипових (на зразок ейдосів Платона) структур буття, розуму та культури; виділив архетипи української культури. Запропонував цілісну концепцію людини як носія й осередку культури. Творчий доробок Кримського відзначається ерудицією, раціональністю й водночас образним ладом, стиль викладу — художністю та високим естетичним смаком.

Його блискучі лекції для студентів та аспірантів, виступи по телебаченню мали незмінний успіх.

Кримський – автор понад 200 наукових праць, зокрема — 9 індивідуальних та 20 колективних монографій, присвячених проблемам логіки й методології науки, культурології, філософської антропології. Колеги згадують його не лише як високого інтелектуала, а й надзвичайного дотепника і виключно порядну людину.

Сергій Кримський про:

  • архетипи української нації: «Коли ми говоримо про націю, то тут потрібен дуже точний науковий аналіз, котрий має базуватися на тому, що я називаю архетипами. Архетипи — це наскрізні символічні структури, які є на всіх етапах розвитку тієї чи іншої нації, від початку і до нашого часу. Вони прокреслюють шлях вперед. Якщо говорити про архетипи української нації, то це насамперед кардіоцентризм, тобто філософія серця. Вся аргументація персонажів і героїв української історії базується на аргументах серця. Саме серце розглядається П. Кулішем, як джерело національної ідеї, як джерело премудрості Божої. Премудрість Божа іде тільки через серце людини. Ця аргументація спостерігається ще в «Слові о полку Ігоревім». Князь Ігор перед тим, як здійснити свій похід, «нагострив мужністю серце». Аргументація філософії серця була постійною в українській літературі, духовності, менталітеті. І це є архетип, тобто наскрізна символічна структура. Ще однією такою структурою є ідея софійності. У греків ідея мудрості була пов’язана з Логосом, з головою. В українській ментальності мудрість зв’язана не тільки з головою, є ще й мудрість самих речей. Ця мудрість речей і зветься софійністю»

 

  • мову: « Особливістю українського менталітету є розуміння слова, як духовної зброї. В XVII столітті видатний український релігійний і громадський діяч Лазар Баранович пише книгу «Меч духовний», де порівнює слово з козацькою шаблею. Слово розумілося як зброя, більше того — відбувалося освячення слова, як духовної батьківщини. Обожнення слова спостерігається на всіх етапах української історії. Це також архетип. Шевченко їде в заслання, беручи з собою рідну мову. Таким чином він Батьківщину з собою носить. . Мова — не лише спосіб спілкування, це, насамперед, форма культури, якою ми живемо, це спосіб мислення. А значить — і спосіб діяння»

Дуже раджу почитати:

https://day.kyiv.ua/uk/article/panorama-dnya/sergiy-krimskiy-z-usih-prav-lyudini-nayvazhlivishim-ie-pravo-buti-inshim

 

ІВАН БРОВДІ (1939) — український скульптор і жудожник.

Народився в  селі Онок на Закарпатті. Закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. Спочатку Іван Бровді брався за все, та найбільших успіхів він досяг у декоративно-монументальній скульптурі та станковому живописі. Не обмежений бажанням догодити невибагливим смакам, щасливо оминаючи спокуси та зваби комерційного попиту, автор вдається до філософічно-асоціативної образності мовлення, використовує зображальні можливості сміливих деформацій, художніх гіпербол та метафор.

Багато творів Бровді стосуються тем русинської історії та культури, в тому числі алегорична робота «Син і вир» (1978) біля Синевирського озера на Верховині; «Зодчий» (1980) для Закарпатського етнографічного музею просто неба в Ужгороді; серія чотирьох барильєфів «Історія Мукачева» (1986), у дворі школи мистецтва; дерев’яний рельєфний портрет Августина Волошина(1998); і монументальна бронзова композиція — статуї слов’янських вчителів Кирила й Мефодія (1999), яка прикрашає головну площу Мукачева.

В останні роки працює в стилі живопису. Скульптура з чіткою тривимірністю і монохромністю мовлення поступається місцем живописному відтворенню з яскравим переходом декоративних кольорів, що складають прикметну ознаку його полотен. Основною тематикою митця є колоритні сценки побуту земляків — селян і лісорубів, ковалів і вівчарів, їх будні і свята, яскрава обрядовість залишаються в центрі мистецької уваги автора. Живописець успішно уникає поверхової красивості, штучної правдоподібності та глянцевого гламуру картинного відтворення.

Дізнатися більше про митця: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2598836-ivan-brovdi-skulptor-narodnij-hudoznik.html

 

ЕДУАРД КІРИЧ (1942) —художник-аніматор, який придумав трьох козаків – героїв знаменитого мульт-серіалу «Як козаки…»

Народився в Омську, тепер Росія. 1961 року завершив республіканську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка, клас живопису, 1970 року — Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова, художник книги, графік, ілюстратор.

З 1962 року — художник-постановник анімаційних фільмів на студії «Київнаукфільм». Створив образи козаків Тура, Ока та Грая, художник-постановник і частково сценарист чи не найпопулярніших українських мультфільмів про козаків.

 

НАТАЛІЯ РУДЕНКО (1951) – засновник і директор Сімферопольської української гімназії.

Народилися в Херсоні, за фахом учитель української мови та літератури — у 1975 закінчила Херсонський педагогічний інститут.

У 1997 році взяла провідну участь у створенні Сімферопольської української гімназії – єдиної у всьому Криму школи з українською мовою навчання.

10 квітня 2014 року, перед гімназією пройшов мітинг, так званою кримської «самооборони», на якому кілька десятків людей вимагали відставки директора та перетворення гімназії на російськомовну. До гімназії приїхали заступник мера Сімферополя Ілля Глазков і керівник відділу управління освіти Сімферопольської виконкому Тетяна Сухіна, які погрожували судовим переслідуванням. Наталії Руденко довелося написати заяву про звільнення.

Про те, що коїлося в школах Криму після окупації і про патріотизм кримських школярів: http://www.golos.com.ua/article/22058

 

ДМИТРО АНТОНЮК (1976) — журналіст, мандрівник, автор путівників по регіонах України.

Народився в Києві. Має вищу економічну освіту.

Працював редактором відділу «Культура» двомовної (українська/англійська) газети «Kyiv Weekly», головним редактором англо-німецькомовного журналу «10 Days». З 2008 по сьогодні — вільний журналіст, який співпрацює з низкою українських («Міжнародний Туризм», “Молодий Буковинець”, «Твій Номер», «Киевские Ведомости» тощо) і закордонних видань: Kurier Galicyjski (Польща), “Український Журнал” (Чехія).

Любов Дмитра до мандрів і інтерес до української культурної спадщини втілився у серію виданих ним у Києві та Харкові туристичних путівників.

Приклад туристичних дописів Антонюка: http://gk-press.if.ua/dmytro-antonyuk-turystychna-frankivshhyna-yak-diduseva-skrynya-iz-zapylenogo-goryshha-z-kupoyu-tsikavynok/

 

Пом’янемо народжених 2 червня захисників України від російської збройної агресії.

 

ВАДИМ РИЧКОВ (1975-2014) — капітан Збройних сил України.

Народився в Дніпропетровську. 1992 року із золотою медаллю закінчив школу, За освітою нейрофізик.

У березні 2014-го зголосився добровольцем – захищати цілісність і незалежність України. Командир взводу зв’язку, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

17 серпня 2014 року загинув під час обстрілу з БМ-21 «Град» — в ході пошуково-ударних дій.

Вдома залишилися дружина та син. Дружина – Тетяна Ричкова – допомагала українській армії як волонтер, а після загибелі чоловіка сама пішла на військову службу.

 

ВАСИЛЬ ГРИЦЕНКО (1975-2015) — сержант Національної гвардії України.

Народився в селі Червоний Кут на Черкащині. Пройшов строкову військову службу у прикордонних військах України. Певний час служив у Дніпровському районному відділі ГУ МВС Києва. Проживав у столиці, працював продавцем. Згодом займався підприємницькою діяльністю — директор фірми з продажу будівельних матеріалів.

Призваний за мобілізацією до лав НГУ, командир відділення, 5-та рота, Харківська бригада оперативного призначення.

18 лютого 2015-го зник безвісти під час виводу українських сил з Дебальцевого — за 10 км від села Миронівки у автомобіль МАЗ, що перевозив підрозділ гвардійців, влучив снаряд.

Похований як тимчасово невідомий захисник України на запорізькому Кушугумському цвинтарі. Упізнаний за експертизою ДНК. 2 жовтня 2015-го перепохований на батьківщині з військовими почестями.

Без Василя лишились мама, дві сестри, два брати, донька.

 

МАКСИМ ЗОЗУЛЯ (1976—2015) — солдат, Збройні сили України.

Народився у місті  Кривий Ріг, закінчив Криворізький автотранспортний технікум, технік електромеханік та водій. У 1995—1996 роках відслужив строкову службу.

У травні 2014-го мобілізований, механік-водій, 40-й окремий мотопіхотний батальйон — 17-а окрема танкова бригада.

Брав участь у боях за Іловайськ, 11 лютого 2015-го був поранений у плече. Під час медичної евакуації машина потрапила під обстріл терористів біля Дебальцевого, Зозуля зазнав смертельного поранення в голову.

Тіло перебувало у сепаратистів, передано 7 березня без документів. Похований у Кривому Розі у квітні 2015-го.

 

ОЛЕКСЙ ПІНЧУК (1980-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Дніпропетровськ. Працював далекобійником.

У часі війни – боєць 5-го Окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

Брав участь у боях за Савур-могилу. Загинув у бою в районі аеропорту Донецька під час мінометного обстрілу, проведеного російськими збройними формуваннями з боку села Спартак (Ясинуватський район).

Залишились дружина та маленька дитина.

 

СЕРГІЙ АЛЕКСАНДРЕНКО (1979-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Олбин Чернігівської області.

Закінчив Остерський будівельний технікум, проходив строкову військову службу.

19 березня 2014 року мобілізований, служив у 1-ій окремій гвардійській танковій бригаді (смт. Гончарівське Чернігівської області).

З весни-літа 2014 року брав участь в АТО.

9 серпня 2014 року старший солдат Александренко загинув в ході ударно-пошукових дій в районі села Весела Тарасівка Луганської області.

 

СЕРГІЙ НІСТРАТЕНКО (1973-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. Стрілець-помічник гранатометника, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».

29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» — на дорозі поміж селами Многопілля — Червоносільське — Перемога. Сергія було поранено, він повз по полю, і поряд із ним розірвався снаряд з танку, Сергій згорів заживо. Тіло пізніше було вивезено з поля бою Червоним хрестом. Упізнаний побратимами та родиною.

Вдома лишилася мама.

 

АНАТОЛІЙ СУЛІМА (1976-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Хмельницькому , працював водієм на різних підприємствах Хмельницького.

3 липня 2014 року вирушив на фронт добровольцем, вивозив поранених з поля бою, військовий санітар-водій 7-ї Хмельницької автомобільної санітарної роти.

9 лютого 2015-го машина «швидкої допомоги» під час евакуації поранених з позиції «Хрест» (Дебальцеве) до Бахмута (на той час Артемівськ), потрапила у засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове, після чого була розстріляна прямим наведенням. Загинуло 9 захисників України. Лише одному пораненому вдалося врятуватися — його викинуло з автівки вибуховою хвилею.

Тіла загиблих кілька разів намагались вивезти з-під обстрілу. 21 лютого вдалось домовитися з терористами про обмін, 23 лютого зі Сватового повідомили, що знайдені тіла двох санітарів-добровольців.

Без Анатолія лишились мама, тато, дружина, та дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада