Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
01.03.2021

2 березня. Цього дня народилися такі непересічні особистості:

  • один з основоположників педагогіки і народної школи в Російській імперії, якого зараз в РФ називають «видатним російським педагогом» – попри те, що сам він вважав себе українцем і обстоював думку, що кожний народ має право мати школу рідною мовою, засуджував царизм за заборону вивчення української мови у школах на українських землях;
  • єврейський письменник, тематика творів якого походила з життя єврейського народу на теренах України і чий доробок має в нашій країні неабияку популярність;
  • письменник, діяч ОУН-УПА, політв’язень, учасник легендарного Кенгірського повстання, про яке залишив спогади;
  • письменниця, авторка психологічної прози, героїнями якої є жінки різних доль;
  • режисер і кліпмейкер, автор документальних історичних фільмів і кліпів для багатьох українських рок-гуртів.

Також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «руского мір».


Починаємо.

 

КОСТЯНТИН УШИНСЬКИЙ (1824-1871) — педагог, один із засновників педагогічної науки та народної школи у Російській імперії.

Походить з українського шляхетського роду Ушинських. Його батько був дрібномаєтковим дворянином і викладачем кадетського корпусу. Він багато років був офіцером Російської імператорської армії, брав участь у французько-російській війні 1812 року. Сім’я не мала великих статків, оскільки він відпустив селян на волю ще перед скасуванням кріпацтва 1861 року. Мати Ушинського походила з українського шляхетського роду Капністів, що були греками за походженням.

Під час перебування сім’ї Ушинських у російському місті Тула народився Костянтин. Згодом Ушинські переїхали до Полтави, а пізніше через призначення голови сім’ї суддею, переїхали до міста Новгорода-Сіверського на Сіверщині. Закінчивши місцеву гімназію, Костянтин поступив на юридичний факультет Московського університету, який він закінчив з відмінними знаннями через чотири роки у 20 років.

Ще під час навчання у виші Ушинський давав приватні уроки, оскільки на той час його батько збіднів і не міг надсилати йому грошей. Юнак багато читав, вивчав філософію, захоплювався літературою, мистецтвом, прагнув бути у курсі політичних подій у Російській імперії та за кордоном. Саме у часи навчання у московському виші Ушинський вирішив присвятити своє життя педагогіці.

Потім він працював на різних посадах у Демидівському юридичному ліцеї, Гатчинському сирітському інституті та Смольному інституті шляхетних дівчат. Також працював редактором і писав статті в різних журналах і альманахах.

У педагогічній системі Ушинського важливе місце посідало вчення про мету виховання, що визначалося ним як підготовка людини до життя та праці, як формування у людини почуття обов’язку перед народом та виховування у людини патріотизму. У вихованні дітей він видавав значне місце сім’ї та вважав украй необхідним родинне виховання. Найпершим обов’язком громадянина та батька сім’ї є виховання громадян, корисних для суспільства, — вважав учений.

Окрім того, він приділяв велике значення мові народу, адже, за його словами, «якщо вимерла мова в устах народу, вимер і народ». Педагог обстоював думку, що кожний народ має право мати школу рідною мовою, засуджував царизм за заборону вивчення української мови у школах на українських землях.

Ушинський визначив основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання, врахування вікових і психологічних особливостей дітей. Він надавав важливого значення праці у психологічному та фізичному розвитку людини, вказував на керівну роль школи й особи вчителя у вихованні дітей.

Ушинський склав підручники для початкового навчання, в яких науковий рівень знань поєднувався з доступністю, яскравістю викладу та служив завданням морального й естетичного виховання.

Через переконання й передові ідеї, які не віталися тоді в імперії, царська влада переслідувала Ушинського і він фактично був вигнаний з Батьківщини на п’ять років. Він приїхав до Швейцарії на лікування, де детально обґрунтував у своїх працях свою позицію щодо педагогіки. Там він написав свою капітальну працю «Педагогічна антропологія».

Перебуваючи за кордоном у 1862—1867 роках Костянтин Ушинський вивчав стан шкільної справи, досвід народних шкіл, вчительських семінарій та жіночих навчальних закладів в Європі.

У 1868 році у Санкт-Петербурзі вийшов перший том класичного твору Ушинського «Людина як предмет виховання», а наступного року ще один том. Також під час свого вигнання вчений написав такий твір, як «Листи із Швейцарії».

Повернувшись з-за кордону, Ушинський продовжив займатися науковою діяльністю та доклав зусиль до завершення видання твору «Людина як предмет виховання (спроба педагогічної антропології)». Проте внаслідок перевтоми стан його здоров’я значно погіршився.

У лютому 1870 року вчений одержав у Чернігові закордонний паспорт і поїхав на лікування в Італію, але добрався лише до Відня, де захворів і повернувся до Криму й провів там літо. У вересні цього ж року Ушинський прибув до сім’ї на хутір Богданку, де він дізнався, що його старший син Павло трагічно загинув. Той, повернувшись додому після закінчення гімназії, поїхав з товаришами у сусіднє містечко на полювання та смертельно себе поранив. Це остаточно підкосило Ушинського.

У жовтні 1870 року Ушинський разом з синами Володимиром та Костянтином і своїм секретарем Фролковим виїхав до Криму на ще одне лікування. Але у дорозі він застудився, захворів на запалення легенів і зупинився в Одесі. В останні дні він активно правив рукопис третього тому «Педагогічної антропології». Він помер за робочим столом о другій ночі 22 грудня 1870 (3 січня 1871) року.

Місцева газета «Одеський вісник» писала: «…В Одесі не знайдеться жодного вчителя, жодної освіченої людини, жодної матері, яка дбає про своїх дітей, кому не було б відоме ім’я Костянтина Ушинського. Без усякого сумніву кожний з них готовий був би зробити все можливе, щоб утамувати муки страдника».

Ушинський, бувши вже тяжко хворим, заповідав поховати його на схилах Дніпра. Поховано його у некрополі Видубицького чоловічого монастиря. У 1936 році ці могили, як і багато інших, було знищено і через них прокладено асфальтову алею.

Костянтин Дмитрович став основоположником нової народної школи. Основою виховання молодого покоління в дусі патріотизму, любові до Батьківщини та свого народу Ушинський вважав народність і наголошував, що «у кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети», а також «будь-яка жива історична народність є найпрекрасніше творіння Боже на землі і вихованню залишається лише черпати з цього багатого й чистого джерела».

У статті «Про засоби поширення освіти через грамотність» (1858) Ушинський доводив педагогічну неспроможність прямолінійного зближення моральності та грамотності. Приводом до написання статті стала гостра дискусія про роль грамотності для народу. Виникла вона після виходу допису відомого письменника Володимира Даля, який доводив, що поширення грамотності веде до зниження моральності народу. Ушинський заперечував це твердження, посилаючи на досвід Сполучених Штатів Америки. Ідеї про переваги американської демократичної системи освіти він розвинув також у працях «Шкільні реформи в Північній Америці», «Внутрішній устрій північноамериканських шкіл».

Значне місце у педагогічній спадщині видатного педагога Ушинського посідають питання сім’ї і родинного виховання. Погляди Ушинського на родинне виховання формувались на ґрунті великої поваги до народу. Найпершим обов’язком громадянина та батька сім’ї є виховання громадян, корисних для суспільства, — вважав учений.

Ушинський сповідував реалістичну педагогіку за прикладом Яна Амоса Коменського, Джона Лока, Йоганна Песталоцці тощо.[1] Аналізуючи загальні основи європейського, а також американського виховання, учений дійшов до таких висновків:

«Загальної системи народного виховання для всіх народів немає ні в теорії, ні на практиці»;

«У кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим»;

«Науку не треба плутати з вихованням. Вона загальна для всіх народів, але не для всіх народів і не для всіх людей становить мету і результат життя»;

«Громадське виховання тільки тоді буде дієвим, коли його питання стануть громадськими питаннями для всіх і сімейними питаннями для кожного»;

Праці Ушинського неодноразово перевидавалися до 1917 року, однак з 1917 до 1946 року вони не видавалися взагалі. За совєтів найбільш повним зібранням стали одинадцятитомник, вижданий у 1948—1952 роках у Москві російською мовою, та шеститомник – у 1952—1955 роках, виданий у Києві українською мовою. Проте, як повідомляють дослідники, багато його творів утрачені або стали частиною приватних колекцій, а з виданих за совєтів вилучені деякі фрагменти, особливо ті, що стосувалися місця та значення релігійного виховання дітей молоді. А видавалися, цитувалися й пропагувалися ті ідеї, які були необхідні для виховання молодого покоління за умов соціалістичної системи.

Окрім педагогічної діяльності Костянтин Ушинський займався також й правознавством. Він відстоював ідеї природного права, яке зобов’язане впливати на характер регулювання суспільних відносин на державному рівні.

Костянтин Ушинський завжди своєю Батьківщиною вважав Україну. У листі до свого друга Лева Модзалевського писав: «Наступного року думаю переїхати до себе на Батьківщину — в Київ».

У багатьох посібниках Костянтин Ушинський вказується «великим російським педагогом», позначаючи його національність як росіянина. Навіть в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона його називають «знаменитым русским педагогом». Однак насправді Ушинський був українцем, який жив на теренах Російської імперії. Зокрема, він сам підтверджував свою національність:

«Ні, я українець: рід наш старовинний, малоросійський, дворянський. Всі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі».

 

Однією з ознак народності, наголошував Костянтин Ушинський, є мова — найкращий виразник духовної культури народу.

«Мова — найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що зв’язує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Коли зникає мова народна в устах народу, до того часу живий і народ… Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але відберіть мову — і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах народу — вимер і народ.

Наша мова… мелодична, співуча мова…, на якій існує така народна література, якою ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мовби якась чужа! А який невичерпний матеріал народна поезія дає для розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління».

 

Наступного героя цього огляду українськім письменником не назвеш – і сам він був євреєм, і писав він на мові ідиш, і тематика його творів походила з реалій життя єврейського народу. Але – з реалій життя на українських теренах, з реалій, великі лиха і малі радощі яких ділили усі, хто на цих теренах жив. І ця обставина, разом з високою художньою цінністю та філософською глибиною його творів забезпечила надзвичайну популярність його доробку в Україні – хоча після смерті автора минуло вже понад століття.

Отже, ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ (1859-1916) – письменник.

Його псевдонім у перекладі означає— “мир вам”. А  справжнє прізвище, ім’я та по батькові — Рабинович Шолом Нохумович. Вибір псевдоніма був невипадковим. Твори Шолом-Алейхема ввійшли з посмішкою у кожний дім як слова привітання і доброзичливості, вони вчили людей сміятися навіть тоді, коли їм хотілося плакати. Його творчість ознаменувала розквіт критичного реалізму в єврейській літературі. Справді народна за своєю суттю, вона відрізнялася нездоланною вірою у творчі сили народу, перспективи його національного буття. Історичний оптимізм Шолом-Алейхема був неоцінимою рисою, особливо в роки, коли російське самодержавство насаджувало звірячий шовінізм, заохочувало чорну сотню, інспірувало кровопролитні погроми.

Народився Шолом-Алейхем в місті Переяславі (нині – Київщина), в заможній сім’ї торговця і орендатора. Батько письменника був поважною людиною у місті. Він добре знав біблійну і талмудичну літературу, у сім’ї додержувались національних і релігійних звичаїв. Але водночас Рабинович був вільний від фанатизму. Він жваво цікавився світською культурою і просвітницькою літературою. Голова сім’ї мав м’який характер, любив свою сім’ю і особливо маленького Шолома. Згодом Шолом-Алейхем присвятив батькові чимало сторінок, написаних з великою любов’ю.

Згодом родина Рабиновичів переїхала з Переяслава до містечка Воронково, що знаходилося неподалік, де й минуло дитинство письменника. У своїх творах він увічнив рідне містечко з узагальненою назвою Касрилівка (від поширеного в єврейському бідняцькому середовищі імені Касрил). Як усі діти єврейського містечка того часу, Шолом навчався у хедері — приватній напіврелігійній школі. В автобіографічному романі “З ярмарку” і в інших творах він згадував убогість цієї майже середньовічної школи.

Брат письменника Вольф Рабинович пише, що молодий Шолом-Алейхем “виявив великий інтерес до українського фольклору і української поезії”, Із Софіївки Шолом привіз у 1879 році до Переяслава українські народні пісні і вірші Тараса Шевченка…, розповідав дива про Софіївку й про те, як вільно він почував себе на лоні прекрасної природи, де він часто крокував вузькою стежкою серед високого жита і співав пісні…пісні богом благословенного поета України Тараса Шевченка. Спочатку він заспівав пісню, яка особливо йому сподобалась, “Думи мої”, потім “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Як умру, то поховайте” та інші пісні”.

“Коли я писав мої вірші,— розповідав Шолом-Алейхем,— я … шукав “Кобзаря”, цю пісню пісень Шевченка… Я ладен був віддати що завгодно і скільки завгодно…”

З часом родина знов переїхала в Переяслав, де Шолом продовжував навчання в хедері. У 1872 році померла від холери мати Шолома Хає-Естер. Це було великим ударом для родини. Батько зовсім розгубився. Дітей довелося відправити до міста Богуслав до дідуся й бабусі. Тим часом батько оженився вдруге. Повернувшись, діти зустріли нову господиню — мачуху, в домівці завжди чувся потік її лайок і проклять. Спостережливий Шолом зацікавився “мовною стихією” мачухи, записував усі її лайки і створив щось на зразок словника. Батько випадково прочитав ці записи і схвалив їх. Шолом-Алейхем згадував про них як про перший “літературний твір”.

У хедері Шолом познайомився з творами Авраама Maпy і під впливом цього письменника-просвітника почав писати власний роман. Хоча роман був наслідувального характеру, проте він мав успіх у батька та його друзів. У зв’язку з цим постало питання про подальшу долю юнака.

1873 року Шолом Рабинович почав навчатися в переяславському повітовому училищі. Спочатку йому було дуже сутужно – він погано знав російську мову, і всі сміялися з нього. Але Шолом невдовзі добився успіхів: йому, як найкращому учневі, призначили стипендію в 120 карбованців на рік. Це означало серйозну матеріальну допомогу для родини. Навіть мачуха змушена була припинити напади на нього. У 1876 році Шолом Рабинович закінчив повітове училище на відмінно.

Він мріяв про подальше навчання у вищій школі. Але йому відмовили в прийомі до житомирського педагогічного інституту. Після тривалих пошуків роботи, Шолому нарешті пощастило отримати місце вихователя дочки заможного орендатора Лоєва, в селі Софіївці, де справжнім щастям стала любов до своєї учениці Ольги Лоєвої. Дізнавшись про це, старий самодур Лоєв вигнав учителя. Знову настали сумні дні у пошуках роботи, в Києві влаштуватися не вдалося. Нарешті в 1880 році в Лубнах він був обраний рабином. Два з половиною роки він таємно листувався з коханою. І після тривалої розлуки, вони зустрілись і усупереч волі старого Лоєва одружилися 12 травня 1883 року.

Перший літературний виступ Шолома Рабиновича відбувся у 1879 році у газеті “Гацфиро” (“Світанок”) давньоєврейською мовою, услід за цим були статті в газеті “Гамейліц” (“Захисник”).

Шлях Шолома-Алейхема до літератури був стрімким. Протягом 1883-1887 років він надрукував у “Єврейському листку” серії фейлетонів і нарисів, численні повісті, оповідання, серед яких “Ножик” (1887), драматичні сцени та багато віршів. Його твори завойовують щодалі більше коло читачів.

У 1885 році помер старий Лоєв і Шолом-Алейхем став власником його майна. Тепер він був незалежним від видавців і редакторів. З’являються літературно-критичні твори письменника. Центральною темою єврейської літератури він оголошує життя знедоленого народу, принципом його реалістичної програми було прагнення відкрити народним масам їхні творчі можливості, збудити їхню творчу самосвідомість. У боротьбі за народність єврейської художньої літератури він надавав великого значення художній творчості народних мас. Твори письменника просякнуті фольклором — народними піснями, прислів’ями, жартами, казками.

У кінці 80-х років з’являються його романи “Степеню”, “Іоселе Соловей”, на початку 90-х років Шолом-Алейхем стає центральною фігурою єврейської літератури. У 1888 році він починає видавати щорічник “Єврейська народна бібліотека», навкруги якого письменник зібрав значні сили передової єврейської літератури. Вісімдесяті роки принесли йому визнання і славу. Але його матеріальні справи чимдалі йшли гірше і, боячись переслідувань кредиторів, Шолом-Алейхем від’їздить за кордон. Тільки після сплати тещею його боргів Шолом-Алейхем повернувся до родини, оселившись в 1891 році в Одесі. Там він працює в “Одеському листку”, де друкує фейлетони, ліричні нариси.

Дев’яності роки знаменують потужний зліт творчого генія письменника: видруковані “Менахем-Мендель”, перші новели “Тев’є молочник”, “Якнегоз”, дві п’єси (всього їх написано двадцять п’ять), на початку XX століття — “Монологи”, “Залізничні оповідання”. Він звертається до теми “маленької людини”. “Хлопчик Мотл” належить до числа найвизначніших досягнень зрілого періоду.

У жовтні 1905 року в Києві вибухнув єврейський погром. Все це змусило письменника тимчасово поїхати за кордон. По дорозі він виступає в містах Західної України, відвідує Відень, Румунію, виступає перед колоніями єврейських студентів у Швейцарії, Бельгії, Парижі, Лондоні, потім приїздить до Нью-Йорка. У 1908 році псьменник повертається до Росії, але через туберкульоз за рекомендацією лікарів знову їде за кордон, в Італію. На початку 1913 року почалося його тяжке нервове захворювання. З 1914 року Шолом-Алейхем перебував у Америці, де 13 травня 1916 року помер. Похований він був на Бруклінському кладовищі.

Тема юнацтва захоплювала Шолом-Алейхема. Вона знайшла своє втілення на сторінках новел “Пісня пісень”, “Аман і його доньки”, “Мошкеле —крадій”.

У підзаголовку “Пісні пісень” автор визначив жанр свого твору як “юнацький роман”. Працюючи над ним три роки, він простежив долі головних героїв: Шимека та Бузі, разом з ними кохав і страждав.

Роки поразки першої російської революції викликали смуток і розчарування. Література відповіла на ці настрої так званими утопічними творами. З іншого боку, ці настрої породили нові релігійні пошуки. У християнстві, в Біблії шукали спасіння від туги й відчаю. Шолом-Алейхем не втратив віру в людину. Він створив “Пісню пісень”. Фон “юнацького роману” — життя і любов касрилівських юнаків і дівчат. Життя, відтворене в романі, важке й жорстоке. Поява Бузі в батьків Шимека пов’язана з безглуздою і трагічною смертю батька. Шимек згадує вірші з “Пісні пісень”, дивлячись на Бузю. Роман завершується трагічно. Любов Суламіти з давньої біблійної поеми долає всі перепони. А любов Бузі? Вона виходить заміж за волею бабусі й дідуся, ламаючи своє життя й життя Шимека.

Внісши в характери й долі своїх героїв суперечливі риси, автор зруйнував щасливий кінець, але поглибив психологічну вірогідність образів. Письменник не бачить виходу з конфлікту, але він не впадає в розпач. Життєстверджуюча сила його розповіді в польоті. Заповітною мрією Шимека було піднятися з Бузею високо, до самих хмар і ширяти з нею над землею. Вміння піднятися над побутом, здатність зрозуміти високу поезію — це така основна думка твору.

Основні твори Шолом-Алейхема: “З ярмарку”, “Пісня пісень”, “Аман і його доньки”, “Мошкеле — крадій”, “Менахем-Мендель”, “Тев’є молочник”, “Якнегоз”, “Монологи”, “Залізничні оповідання”, “Хлопчик Мотл”, “Степеню”, “Іоселе Соловей”.

За  мотивами збірки оповідань Шолом-Алейхема «Тев’є-Молочник» написана п’єса «Поминальна молитва» (автор Григорій Горін) яку неодноразово ставили у багатьох театрах України.

Саме за роль Тев’є Богдан Ступка отримав 1993 року Шевченківську премію, його називали найкращим Тев’є усіх часів… Після смерті великого актора вистава була знята з репертуару. Театра ім. Франка. Але нещодавно покази були відновлені – у головній ролі Богдан Бенюк. Прочитати про цю виставу можна тут: https://mind.ua/style/20205650-premera-pominalnoyi-molitvi-perezavantazhennya-shedevra-bogdana-stupki

У Донецькому українському музично-драматичному театрі в цій ролі блискуче виступав Геннадій Горшков.

Читати книжку Шолом-Алейхема «Пісня над піснями» можна тут – https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=603

 

У довгому переліку письменників – «заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, а через півстоліття надрукованих» – (як казала Ліна Костенко) – є й ім’я Михайла Козоріса, якого називають «Галицьким Гоголем».

 

МИХАЙЛО КОЗОРІС (1882-1937) – прозаїк, поет, байкар, публіцист. Жертва сталінського терору.

Михайло Козоріс  народився в Калуші в багатодiтнiй родинi  хлібороба – міщанина. Під час навчання у Станіславській гімназії він відвідує літературний гурток, знайомиться з творчістю класиків західноєвропейської літератури та сам пробує писати.

1907 року в газеті «Буковина» з’явились перші оповідання Козоріса «Купували образи» та «Кровопивці». За манерою письма оповідання нагадували стилістику Василя Стефаника, Марка Черемшини та Леся Мартовича. Однак Козоріс не наслідує чи сліпо копіює манеру оповіді своїх старших побратимів по перу, а шукає свою дорогу в літературі.

Перші літературні кроки Михайла схвально привітав Іван Франко, з котрим він познайомився 1907 року, працюючи репетитором у сім’ї парафіяльного священика у Криворівні. На час знайомства Козорісу було 25 років. Потім він напише про Франкову надзвичайну скромність, простоту в спілкуванні з людьми й його … маломовність.

Належність Михайла Козоріса до тієї частини інтелігенції, яка виступала проти реакційної політики австрійського, а згодом і польського уряду та «москвофілів», щодо українського населення, спричинилась до того, що з приходом російських військ у Галичину – внаслідок прориву генерала Брусилова – 1914 року він був арештований як «австрофіл» і вивезений у Томську губернію (с. Колпашево). Про роки заслання відомо мало. У цей період з Галичини було депортовано понад 12 тисяч людей, в основному з патріотично налаштованої інтелігенції.

У 1917 році Козоріс поселяється у Вінниці й працює секретарем земельної управи та вчителем німецької мови у гімназії. Він поривається повернутись на батьківщину, до рідних. Але у червні 1918 року, після гетьманського перевороту, його арештовують як «опасного для украинского государства». Чи не парадокс?!

Перед повстанням Директорії Козоріса звільнено і він повертається в Галичину. Після проголошення ЗУНР його призначають повітовим комісаром спочатку в Надвірній, а згодом у Тлумачі. Саме тут і сталися у пригоді знання й досвід правника.

На початку 1920 року Михайло Козоріс разом із Українською Галицькою армією (в Україні її перейменували на ЧУГА, яка згодом перейшла до Петлюри) під тиском військово-політичної безвиході переходить через Збруч й опиняється в радянській Україні.

З 1921 по 1924 роки Михайло Козоріс працює в Талянці, неподалік Умані. Він організовує та керує сільськогосподарською школою. У 1924 році в Умань на гастролі приїздить театр Леся Курбаса «Березіль» і дає вистави майже півроку.

Козоріс знайомиться з Лесем Курбасем і розповідає галичанам про його театр та новаторській підхід у статті «Лист з Києва», надрукованій у львівській газеті «Діло».

Серед визначних творів Михайла Козоріса радянського періоду – збірка оповідань «Дві сили» (1927), повість «Село встає» (1929), повість з гуцульського життя «Чорногора говорить» (1931), літературознавча праця «Соціальні моменти в творчості В. Стефаника» (1931) та вершинний твір – роман із життя галицької інтелігенції «Голуба кров» (1932).

Роман розповідає про Галичину кількох неспокійних десятиліть – десять років перед імперіалістичною війною аж до розпаду Австро-Угорської монархії і до проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року. Козоріс змальовує верхівку галицької інтелігенції, яка стверджує, що вона «голуба кров» і стоїть над народом. Письменник зосереджує увагу на відірваності переважної більшості галицької інтелігенції від народу, їдко висміює її безкультур’я, кар’єризм, плазування перед владою, викриває вдаване народолюбство, псевдопатріотизм, за допомогою яких панки-інтелігенти прокладали собі дорогу до високих урядових посад.

Михайло Козоріс показує, як у складі чужої держави галицьке українство стоїть перед вибором – або стати на шлях боротьби (його обирали одиниці), або ж скоритися і принизливим колінкуванням здобувати посади й чини, що, зрештою, і робить герой твору Володимир Товарницький.

Але класовий підхід не врятував письменника від знищення совєтами національної інтелигенції.

5 лютого 1933 року Козоріс був заарештований, і «трійка» ДПУ УРСР винесла йому вирок: «п’ять років виправно-трудових таборів за звинуваченням у приналежності до міфічної «Української військової організації», що ставила собі за мету повалення радянської влади на Україні». Як і Микола Зеров, Євген Плужник, Григорiй Косинка, Михайло Козоріс покарання відбував на Соловках.

Письменник Володимир Гжицький, згадував про Михайла Козоріса, з яким йому довелося перебувати в таборах: «Це був надзвичайно обдарований письменник. Переніс жорстокі тортури під час слідства, але не здався, гордо переносив табірне лихоліття. А потім його викликали на повторне слідство і розстріляли».

9 жовтня 1937 року до 20-ї річниці жовтневого перевороту Михайло Козоріс був розстріляний, як і сотні інших укранських діячів культури та науки.

ХХ століття для української літератури, з одного боку, – плідне, оскільки дало багато талановитих митців і геніальних творів, а з іншого боку, – це період трагічного винищення великого культурного пласту, яке відкинуло вітчизняну літературу в її розвитку на кілька десятиліть.

Рідні і близькі письменника дізналися про його долю лише під час Хрущовської відлиги у 50-х роках ХХ століття. 1959 року вироки 1933 і 1937 років у справі Козоріса «скасовані за відсутністю складу злочину».

Михайло Козоріс реабілітований посмертно. Офіційний документ про реабілітацію датований 21 червня 1990 року.

Трагічною виявилася і доля його творів. Більшість із них було знищено радянською репресивною системою з приходом Червоної армії в Галичину, а ті, що були вилучені ДПУ під час арешту, знаходяться у спецархівах КДБ у Москві.

Скачати його книжки можна тут http://chtyvo.org.ua/authors/Kozoris_Mykhailo/

 

Член ОУН, один із учасників легендарного Кенгірського повстання, чи не найбільшого за всі роки існування ГУЛАГу, в’язень концтаборів, п’ять місяців перебування в камері смертників у очікуванні розстрілу, помаранчева революція та Революція Гідності – все це про одну й ту ж людину

ВОЛОДИМИР КАРАТАШ (1926-2017) –  письменник, вояк УПА, політичний в’язень, учасник Кенгірського повстання 1954 року.

Народився він у селі Розділ Кіровоградської області в селянській родині.

17-річним юнаком став членом ОУН. Був стрільцем у сотні “Сталевого”, що діяла в місцевостях Гайсин, Умань, Теплик, Гайворон, Ульянівка, Голованівськ. За активну участь у боротьбі за волю України був засуджений німцями до розстрілу. Батько Володимира – Михайло Караташ розстріляний гестапівцями у Голованівську. Володимир врятувався і залишився живим. Та згодом був заарештований контррозвідкою «СМЕРШ» і заочно засуджений ОСО до 8 років позбавлення волі. Йому було 24 роки.

11 місяців перебував в Горьківській тюрмі № 1. А в 1949-му його перевели в табір суворого режиму для політв’язнів до Воркути. Працював на шахті № 7. В 1951 році в концтаборі «Речлаг» після важкого і довгого слідства був засуджений військовим трибуналом Біломорського військового округу до розстрілу за «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», яка готувала повстання в таборі. Закованого його перевезли до Вологди, де провів 5 місяців в одиночній камері смертників. Зранку до вечора, щоб розум не схибився, ходив по камері і пошепки декламував вірші Шевченка, Франка, Лесі Українки, займався фізичними вправами.

Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років тюрем і концтаборів. Караташа етапують до Степового особливого табору №4 у казахському селищі Кенгір, де із 16 травня до 26 червня 1954 року він бере активну участь у Кенгірському повстанні.

У Кенгірі, по суті, було три табори на одній території для різних народів і національностей: 2 чоловічих та 1 жіночий. Крім представників Радянського Союзу з усіх республік, було багато іноземців.

Понад 46% ув’язнених – українці, члени ОУН, бійці УПА, священики, молоді дівчата і жінки, які навіть у тих умовах носили виши́ванки. За спогадами очевидців, українські патріоти відрізнялися від усіх. Вони були спокійні, маломовні, підтягнуті, чепурні, поголені, у чистій сорочці, вичищеному взутті, з почуттям власної гідності, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, більшість із них не курила, не вживала спиртного.

Повстанців Кенгіру було за різними даними від 7 до 13 тисяч політв’язнів. 40 днів учасники цього повстання були найвільнішими людьми в Радянському Союзі, не було зрад, злочинів, насильства.

Власне, повстання спалахнуло через те, що після смерті Сталіна  багатьох в’язнів ГУЛАГу  влада амністувала, але це не стосувалось тих, хто свідомо боровся з системою, тим більше українських патріотів. Їхнє утримання  в таборах не лише не пом’якшилось, а стало ще жорсткішим. Тяжка праця на копальнях (10-годинний робочий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух змушують лягати чи сідати в болото. Під час конвоювання – жодних розмов.

На Великдень 1954 року колону дівчат вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм,  паралельною дорогою йшла на роботу колона хлопців. Незважаючи на матюки конвою та гавкіт собак, хлопці гукнули: «Христос воскрес!», а дівчата  дзвінко відповіли: «Воістину воскрес!». Адже ж і в жіночій, і у чоловічій зоні були в основному українці! Один з конвоїрів полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні – 13 чоловік було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли у лікарні. Звістка про цей випадок сколихнула концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання.

Адміністрація, відчуваючи це, направила у зону політв’язнів 600 кримінальників, сподіваючись спровокувати ворожнечу, різанину, аби мати легальну підставу увести у зону війська. Але наші хлопці, українці, серед яких був і Володимир Караташ, вміло провели з ними перемовини, пояснивши, що на випадок чого  зуміють себе захистити, а  свої права відстоювати краще разом. І кримінальники не підвели. За всі 40 днів повстання з їхнього боку не було жодної зради.

Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство, ніби поступившись, пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло – ніхто  нічого виконувати не збирається. В’язні вигнали усю охорону й обслугу, зруйнували  мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося й без жертв, але  повсталі хитрощами і маневрами зуміли досягти свого. На звільненій від чекістів території фактично було організовано самоврядування: на загальному мітингу обрали комісію, яка керувала життям вільної республіки. Вона повинна була спрямовувати хід повстання,  утримувати порядок і дисципліну (про моральність додатково дбали священики, яких достатньо було серед в’язнів), вести переговори з представниками влади,  дбати щоб усі життєво необхідні установи – харчоблок, лікарня, лазня, склади, майстерні — працювали без збоїв.

За всі сорок днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стінгазети, плакати, складали відозви до солдат і офіцерів дивізії, що оточила  «вільну територію», листівки до мешканців селища Кінгір, які потім з допомогою повітряних зміїв (винахід японців, що їх у зоні було з десяток) розсипали серед житлових будинків.

Багаторічний в’язень, борець за незалежну Україну, патріарх українського визвольного руху Михайло Сорока за ніч написав гімн повстання, який виконували всі ув’язнені на своїх зібраннях, також співали «Любіть Україну» на вірші Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди». Сам Михайло Сорока на повстання дивився скептично, знав: у Москви одна відповідь – кулі.

Уже 27 травня відбулися  переговори з  представниками влади, на яких крім табірного керівництва були присутні тодішній заступник міністра МВС СРСР генерал С.Єгоров та начальник ГУЛАГу  генерал І.Долгих. Повсталі вимагали:  зняти принижуючі номери з одягу політв’язнів, ліквідувати обмеження на листування, посилки, дозволити побачення з рідними, скоротити тривалість робочого дня до восьми годин, зняти замки з дверей та грати з вікон бараків, поліпшити харчування та побутові умови, звільнити неповнолітніх, пристарілих і хворих, притягнути до кримінальної відповідальності тих охоронців, які розстрілювали невинних людей і врешті розпочати перегляд справ політв’язнів. Учасники переговорів ніби з усім згоджувались, але реальних кроків ніхто робити не поспішав.

Тим часом острівець свободи жив своїм життям. Місцеві умільці налагодили автономне електроживлення, інженери конструювали радіопередавач, який би сповістив світові про події, що відбувалися в повсталому Кенгірі. Ходила чутка, 22-23 червня це таки вдалося зробити і перше повідомлення було передане.  Багато хто вважає, що саме це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння влади – вона не могла допустити, щоб подібна інформація поширювалась. До речі, усі учасники Кенгірського повстання, які залишились живими, дали підписки тодішній владі, що не розголошуватимуть того, що з ними відбувалося. У 1956 році на Захід  зумів потрапити очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі. Він першим розповів світові про Кенгір.

Звісно, ніхто не чекав, що влада застосує танки, проти них була безсилою та зброя, яку заздалегідь готували повсталі. Майже 700 трупів, серед яких були і дівочі, стали розплатою за 40 днів волі.

Кров була всюди, то було справжнє пекло, на самоскиди вантажили і понівечені тіла загиблих, і ще живих людей. Вивозили у степ і загортали бульдозерами у викопані траншеї. Тих, що залишилися живими, розпорошили по різних таборах ГУЛАГу, узявши підписку про нерозголошення. 305 найактивніших, серед них і Володимира, запроторили аж на Колиму.

У квітні 1956 його несподівано звільнила московська комісія на чолі з Брежнєвим. Коли вони знайомилися з матеріалами справи, то там, зокрема, було зазначено: «убойная сила» гранат у радіусі 50 метрів. Усього в підпіллі воркутинських таборів ще до Кенгіра під керівництвом Караташа і Юрківа було виготовлено понад 300 штук саморобних бойових гранат. До рук табірного начальства тоді через зраду потрапило 7 гранат і 2 міни. Один підпільник (П. Мельник) не витримав допитів, розказав, що знав. Через це заарештували шістьох, серед них і Караташа. Рік тривали допити, кадебісти випробовували всі методи, але нічого не досягли.

Так от, на запитання Брежнєва про те, як можна було планувати протистояння радянській армії, озброєній літаками, танками, гарматами і т.д., Володимир Михайлович відповів: «Коли б нас почали нищити фізично, то ви ж чули про радіус дії гранат. Жбурнули б у взвод автоматників – і тільки автомати збирай. А з автоматами і кулемети роздобули б. Нам втрачати нічого». Брежнєв вислухав і сказав членам комісії: «Таких людей нагороджувати треба було, а не саджати». Після цього комісія прийняла рішення про звільнення Володимира Караташа зі зняттям судимості «из-за нецелесообразности дальнейшего содержания».

До речі, у Кенгірі Володимир Караташ зустрів і кохану – Анну Людкевич – галичанку з Рогатина, яка була заарештована з лави Львівського університету. Уся її сім’я понівечена комуністичним режимом, батько загинув в Іркутську, мама із сестрою опинилися в різних таборах. Володимир Михайлович розшукав її після звільнення в Якутську й одружився. Разом виростили сина й доньку, які працюють лікарями в Одесі. Невістка теж лікар.

Повернувшись в Україну, у 1958 році Караташ вступив на факультет іноземних мов Одеського державного університету. В 1963 році з дипломом учителя англійської мови приїхав у рідний Голованівський район, що на Кіровоградщині. Майже чверть століття працював учителем англійської мови у Побузькому.

Володимир Караташ відомий як автор трьох книг-споминів „Обережно: гранати”, „Прометеї Заполяр’я” та „На барикадах Кенгіра”, але писав також статті, оповідання.

Володимир Михайлович вів активне політичне життя. Був членом Кіровоградського обласного Товариства політичних в’язнів і репресованих, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та історичного клубу “Холодний Яр”.

Зберігав вірність гаслу членів ОУН-УПА: «Де б ти не був, будуй навколо себе Україну». Він був на Євромйдані, допомагав не тільки морально, а й матеріально. Незважаючи на свій вік, Караташ після початку російської агресії проти України збирав кошти на потреби бійців АТО.

Є двоє онуків і правнучка Настуня. Вона впізнала прадідуся по телевізору, коли транслювали в січні 2015 року 3-серійний документальний фільм «Кенгір. Сорок днів свободи». Автор і режисер стрічки Олександр Рябокрис серед 10 героїв, які брали безпосередню участь у повстанні, відзняв і спогади Володимира Караташа. Подивитись фільм можна тут – https://www.youtube.com/watch?v=hfU0WvW5RWk

Придбати книгу Володимира Караташа «На барикадах Кенгіра. Спогади» можна тут – https://kryivka.net/books/na_barykadakh_kengira_spogady/

Невелике інтерв’ю з Володимиром Михайловичем – https://persha.kr.ua/theme/138917-uchasnyk-povstannya-v-kontstabori-gulagu-volodymyr-karatash-chervonyj-tse-duzhe-potribna-suchasnomu-ukrayintsyu-strichka/

 

ЛЮДМИЛА ТАРАН (1954) – поетеса, прозаїк, літературознавець, журналістка.

Народилася у смт Гребінки на Київщині. Закінчила філфак Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, відділення української мови та літератури. Працювала вчителькою в одній із середніх шкіл м. Києва, провідним науковим працівником Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівником прес-центру «Могилняки», редактором відділу часопису «Українська культура», оглядачем газети «Вечірній Київ», старшим науковим працівником Українського центру культурних досліджень при Міністерстві культури України.

Як поетка Людмила Таран дебютувала в шкільному віці. Авторка збірок поезій: «Глибоке листя» (1982), «Офорти» (1985), «Крокви» (1990), «Оборона душі» (1994), «Колекція коханок» (2002), «Книга перевтілень» (2004).

Також вона упорядниця, авторка статей до видань: «Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко. Фрагменти творчості й контексти» (2002) та «Тіло чи особистість? Жіноча тілесність у вибраній малій українській прозі та графіці кінця XIX — початку ХХ століття» ( 2007), «Жіноча роль» (2007).

У письменницькому доробку кілька книжок прози. Перша з них «Ніжний скелет у шафі» (2006) – це новели про порухи жіночої душі, жіночу сексуальність, любовні фантазії та інші пригоди: усе те, що майже не обговорюється навіть між жінками…

В збірці «Артеміда з ланню та інші новели» (2010) – зустрічаємо жінок різних поколінь і характерів. Одна з найстарших героїнь знайшла в собі сили пережити сталінські концтабори. Одна з наймолодших шукає щастя у шлюбі з іноземцем й еміграції. Ще одна — середніх літ, сама народжена в еміграції — прагне збагнути покинуті родинні світи своїх бабусі й мами. Кожна героїня цієї книжки намагається порозумітися насамперед зі собою. Відтак — осягнути рівновагу у стосунках з рештою світу, в якому доста важливу роль відіграють чоловічі правила гри, суспільні табу, страхи й забобони. Не кожній це вдається — але тим цікавіше ставити запитання, на які наразі немає відповіді.

В черговій збірці малої прози «Прозорі жінки» (2015)  авторка з іронією та любов’ю досліджує жіночу тілесність у різних її виявах.

Книжка «Яблуня», що вийшла друком 2019 року, це збірка діалогів, де відомі в Україні й закордоном жінки говорять про важливі моменти, згадують знакових людей та події, що залишили слід у житті. Це — інтригуючі сюжети, що дивовижним чином перегукуються між собою: особисте постає свідченням епохи. Оксана Забужко, Наталка Білоцерківець, Софія Майданська, Богдана Павличко та Мар’яна Савка розповідають про найрідніших, котрі суттєво вплинули на їхнє життя і творчість.

Почитати інтерв’ю з Людмилою Таран: https://rozmova.wordpress.com/2020/01/14/ludmyla-taran-2/

 

ТАРАС ХИМИЧ (1976) —режисер та кліпмейкер.

Народився у Львові в сім’ї лікарів. Змалку брав уроки образотворчого мистецтва, навчався в художній школі. Навчався у Львівській академії мистецтв, з 1996 по 2001 рр. — в Коледжі візуального мистецтва (College of Visual Arts) в Мінесоті (США), де здобув диплом бакалавра. 2001 року повернувся до України, де розпочав роботу над створенням музичних кліпів та режисурою.

1997 року створив свій перший музичний кліп (відеоілюстрація пісні «Листя бульби» львівського гурту «Деінде»).

Серед найвідоміших робіт режисера у цій галузі належать такі відеокліпи, як «Бабина тумба»(«От Вінта»), «Закохані» («Був’є»), «Хулігани»(«Тартак»), «Та ти шо» (ТНМК). Також співпрацював з гуртами «Скрібін», «Гайдамаки», «Піккардійська терція», дуетом «Сестри Тельнюк» та багатьма іншими.

2002 року з ініціативи Тараса Химича та за підтримці його друзів та колег було засновано студію «Invert Pictures Film studio».

У 2005 році почав працювати у сфері усної історії знімаючи спогади очевидців.

2009 року на замовлення Львівської міської ради та Західно-Українського Центру історичних досліджень, розпочалась робота над створенням документального фільму про події 1939—1941 років в Галичині. Презентація фільму «Золотий вересень. Хроніка Галиччини 1939—1941» вперше відбулась наприкінці червня 2010 року. Впродовж 2010—2015 Тарас зняв іще 3 фільми на тему української історії 20-го століття:

012 — «Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919—1939»[5]

2014 — «Хроніка Української Повстанської Армії 1942—1954»

2015 — «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919»

В останні роки режисер пробує себе в художньому кіно, вже створив дві стрічки «Жива» (2016) та  «Король Данило» (2018).

 

Пом’янемо наших захисників, які загинули захищаючи Україну й нас з вами від російсько-терористичної навали. І почнемо з уродженця Луганщини.

 

МАКСИМ ДОНИК (1988-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у місті Щастя на Луганщині. Працював медиком.

Солдат 3 Чернівецького батальйону тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України.

Максим Доник загинув 17 червня 2014 року разом з побратимами в бою з терористами в районі селища Металіст на околицях Луганська. Терористи атакували колону військовослужбовців із засідки.

Залишились  дружина та півторарічний син.

Рідні Максима Доника відчули лихе відразу після звістки про бій, бо телефон не відповідав. Востаннє вони по телефону спілкувалися напередодні бою. Дружина Максима пригадує, що він постійно повторював, що у нього все добре і повернеться живим…

 

ЮРІЙ ЖУК (1981-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в селі Лозуватка П’ятихатського району, у дитинстві працював в лісі — допомагав єгерям. Вивчився на ветеринарного фельдшера, 3 роки працював за фахом у колгоспі. Проходив строкову службу в 11-й окремій бригаді армійської авіації. Демобілізувавшись, працював водієм на дослідній станції, слюсарем, грохотником 3-го розряду.

З початком Російської агресії до військкомату пішов добровольцем; пройшов 3-місячну військову підготовку — на полігоні біля Кривого Рогу. Солдат, кулеметник 53-ї ОМБр. Ніс службу на блок-посту «Сталінград» під Станицею Луганською.

Загинув 17 червня 2015-го внаслідок підриву на розтяжці поблизу ВОП 5311 (смт. Верхньоторецьке, Ясинуватський район).

Без Юрія лишилися мама, дружина, син.

 

ЄВГЕН КАПІТОНЕНКО (1986-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в м. Дніпро.

Номер обслуги, 93-тя ОМБр.

Загинув 5 грудня 2014-го внаслідок обстрілу поблизу селища Піски Ясинуватського району. Тоді ж загинули майор Сергій Рибченко, молодший сержант Андрій Михайленко, старший солдат Роман Нітченко, солдати Сергій Шилов та Володимир Жеребцов.

 

ПЕТРО ОРЛОВСЬКИЙ (1989-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у с Муроване на Львівщині. Доброволець, рішення тримав у таїні, аж доки не почав тренування на полігоні. На фронті з листопада 2014-го, водій-оператор, 40-й окремий мотопіхотний батальйон — 17-а окрема танкова бригада. На фронті був кілька місяців.

13 лютого 2015-го загинув від смертельного осколкового поранення, якого зазнав у бою під Дебальцевим, тоді загинули майже всі вояки на блокпосту.

Тіло знайшли волонтери й відвезли до Дніпропетровська. Ідентифікований у морзі.

Без Петра лишились мама, дві сестри, старенький дідусь.

 

ВОЛОДИМИР ПРОКОПЧУК (1991-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в Луцьку. Вчився у Луцькому педагогічному коледжі. Захоплювався спортом. У 2011—2012 роках проходив строкову службу.

З початком російської збройної агресії проти України був мобілізований. Його батько, який за совєтів служив у Афганістані, попросив, щоб в армію мобілізували його, а не сина, але йому відмовили. Проте син сказав, що у будь-якому випадку пішов би в армію добровольцем.

Солдат, механік-водій 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Вранці 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими сепаратистами «ДНР», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект однієї із бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. Володимир Прокопчук отримав важкі поранення і помер у лікарні Волновахи.

27 травня на центральній алеї міського цвинтаря Луцька в селі Гаразджа поховали трьох загиблих під Волновахою лучан — Володимира Прокопчука, Дмитра Йовзика та Віталія Махновця.

Залишились батьки та молодший брат. Одружитися полеглий воїн не встиг, планував весілля на осінь.

Трохи більше про нього, про його захоплення спортом і спогади матусі тут – https://www.volyn24.com/news/141051-istorii-luckyh-geroiv-jogo-vidspivuvav-toj-samyj-sviaschennyk-iakyj-hrestyv-foto

 

МИКОЛА ГРИНЧЕНКО (1983-2015) – старший солдат ЗСУ,

Народився на Дніпропетровщині. Кулеметник, 93-я ОМБр

Загинув 13 квітня 2015 р. під час мінометного обстрілу ротного опорного пункту в районі с. Піски Донецької області.

Залишилась мати.

 

АНДРІЙ ПАНЕЧКО (1992-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився на Львівщині. Вивчився на маляра-штукатура. Захоплювався спортом, грав за сільський футбольний клуб.

Молодший сержант, командир відділення БМП-2, військовослужбовець 24-ї окремої Залізної механізованої бригади (Яворів). Мобілізований у травні, з червня перебував у зоні АТО.

Загинув у зоні бойових дій під час виконання завдання.

 

СЕРГІЙ МАХУТРА (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Дніпрельстан (нині — Панькове) району Дніпропетровської області.

У березні 2015 року добровольцем зголосився до лав ЗСУ. Служив у 30-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України (м. Новоград-Волинський Житомирської області).

З 2015 року брав участь в АТО.

10 грудня 2015 року солдат Махтура загинув від кулі снайпера на блокпосту поблизу селища міського типу Луганське Артемівського (нині — Бахмутського) району Донецької області.

Залишилася донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада