Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.10.2020

19 жовтня.  Сьогодні згадуємо таких іменинників:

  • художник, провідною темою творів якого було козацтво;
  • мовознавиця, розробниця української наукової термінології. Була репресовані совєтами;
  • економіст, публіцист і меценат, якого вважають найвпливовішим українцем у світі;
  • художник, найбільше відомий ілюстраціями до творів Івана Франка;
  • письменниця, авторка артбуків, співзасновниця видавництва Terra Incognita;
  • краєзнавиця, дослідниця дерев’яних храмів України, авторка багатьох путівників;
  • письменник, сталекр Чорнобильсої зони. Його твори, написані на досвіді життя в зоні, отримали високу оцінку у Європі;

Також пом’янемо народжених цього захисників України,  що загинули у боротьі з російською збройною агресією – за цілісність і суверенітет нашої держави.


Починаємо:

 

СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ (1854-1917) — український живописець, пейзажист, баталіст.

Народився у місті Ізюм на Харківщині в сім’ї писаря. Його дід-чумак, який походив з козацького роду, прищепив хлопцю  інтерес до української старовини. У 1861 батьки Сергія переїхали до Харкова, головного культурного центру Слобожанщини. Перші навички в мистецтві Васильківський одержав у Харківській гімназії від учня Карла Брюллова — Дмитра Безперчого.

На вимогу батька Васильківський вступив до ветеринарного училища. Але згодом залишив навчання, через неплатоспроможність і влаштувався працювати канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

У 1876–1885 навчався у пейзажному класі Петербурзької Академії Мистецтв у Михайла Клодта.

У студентські роки він зазнавав нестатків, жив на горищі в Академії, у так званій «казьонці», разом з українцями Порфирієм Мартиновичем, Опанасом Сластьоном, , Миколою Самокишем –  згодом видатними художниками.

У 1883, виконавши навчальну програму, молодий художник подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам’яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці» (не збереглася) — велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.

Жив у Франції і подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Васильківський багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні.

Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Повернувшись на батьківщину, Васильківський малював українські праліси та левади, сільські хати і вулиці в різні пори року, часто з невибагливими жанровими мотивами, що органічно вписувалися в природу. Уникаючи спрощення, він поглиблював тональну просторовість і структуру образотворення. В канву сучасних образів української землі впліталися ліричні відступи, історичні пейзажі на козацьку тематику, які передавали дух минулої епохи.

Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Він відвідував батальну майстерню, де навчався його приятель Самокиш. Переважно, твори художника мали узагальнений характер і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором.

Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку.

Картина «Сторожа Запорозьких Вольностей» вважається найзначнішим твором митця на історичну тему. Два вершники, зупинивши коней, вслухаються в тишу безлюдного, випаленого сонцем степу. На горизонті блищить смуга Дніпра, праворуч — курган; над ними високе небо з хмарами: невід’ємні від пейзажу вони підсилюють його значимість. Вершники на сторожі. Їхня статичність тимчасова й в будь-який момент може змінитися на рух.  Відмовившись від зовнішньої оповідності, художник досягає внутрішнього заглиблення у простий сюжетний мотив, сутністю якого є ідея патріотизму.

 

Сергія Івановича Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Розквіт творчості художника припадає на останню третину XIX століття, період, коли в Україні діяли Емський акт та Валуєвський циркуляр про заборону українського друкованого слова. Звернення художників до рідної історії, до відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського або козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури було своєрідною формою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу.

Саме на той період припадає інтенсивний розвиток історичного жанру, поява в українському живописі полотен, присвячених історії запорозьких козаків. В умовах заборони й переслідування українських Громад, національна скерованість у творчості вимагала від митців особистої мужності й високого патріотизму. Сергій Васильківський належав саме до таких митців, як Костянтин Трутовський, Порфирій Мартинович, Іван їжакевич, Микола Пимоненко, Микола Самокиш, Олександр Мурашко, котрі не стояли осторонь від життя народу і своєю творчістю відіграли велику роль у розвитку національної культури.

Високо цінуючи творчу незалежність, Васильківський не зв’язував себе членством у якомусь одному об’єднанні і представляв роботи на виставки різних товариств Петербурга, Харкова, Києва. Від Академії Васильківський відійшов.

У 1900 організував у Харкові першу персональну виставку (120 творів). Усвідомлюючи суспільну роль мистецтва, брав участь у різних акціях — ініціював і очолив оздоблення будинку Полтавського земства; разом з Самокишем видав альбом «З української старовини» та «Мотиви українського орнаменту»; був серед організаторів художнього училища у Харкові (1912).

Для Полтавського земського будинку Васильківський виконав три великоформатні композиції, в яких постав історичний образ Полтавщини у характерних сюжетах: «Козак Голота», «Чумацький ромоданівський шлях», «Вибори полковника Мартина Пушкаря» (загинули разом з будинком під час німецької окупації в роки війни).

В 1912 на другій персональній виставці в Харкові Васильківський представив серію акварельних зображень історичних діячів — Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Василя Кочубея, Петра Могили та інших, при створенні яких користувався старовинними гравюрами і живописними портретами.

Перед смертю художник заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Більшість цих робіт загинула чи була вивезена з України в роки Другої світової війни.

Дивитися твори Сергія Васильківського: https://storinka-m.kiev.ua/section_14.php?u_id=272

Більше про художника і мистецьки шукання: https://ukr.sovfarfor.com/obrazotvorche-mistectvo/zhivopis/297-vasilkvskij-sergj-vanovich.html

 

ОЛЕНА КУРИЛО (1890-1946) — мовознавиця, діалектологиня, розробляла українську наукову термінологію. Жертва сталінського терору.

Народилася у Гродненській губернії в єврейській сім’ї. 1908 — почала навчання на філологічному відділі філософського факультету Кенігсберзького університету.

1911 — вступила на відділ слов’янознавства історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів при Варшавському університеті, які закінчила 1913 року, склавши іспити на звання учительки з педагогіки, історії педагогіки та методики російської мови.

Першим, хто збудив її інтерес до української культури та українського визвольного руху, був український мовознавець Євген Тимченко, представник «народницької» течії в українській лінгвістиці. Другим, хто вплинув на формування активної громадської позиції, був студент Варшавського університету Дмитро Курило, який невдовзі став її чоловіком. Згодом він служив старшиною в армії УНР, був співробітником української дипломатичної місії у Варшаві.

У роки існування УНР Олена Курило вже жила в Києві. Там вона створила підручник української граматики для дітей, що витримав 13 перевидань. У свідомості мільйонів українських школярів він залишив чи не більший слід, ніж усі інші книжки тих років. «Це не була наукова праця, — писав знаний мовознавець Юрій Шевельов, — це був практичний підручник для дітей, …але він будив любов до своєї країни й мови і защеплював норми цієї мови».

У цей же період Курило працювала над розробкою української термінології. У 1918 р. вийшов складений нею «Російсько-український словничок медичної термінології». Подальша її діяльність у цьому напрямку була пов’язана з роботою термінологічної комісії Українського наукового товариства.

До 1920 р. комісія підготувала до видання 5 томів матеріалів, куди увійшли словники з різних галузей природознавства.

У 1921 року було утворено Інститут української наукової мови. Попри гучну назву, у перший рік існування інститут мав лише одну штатну посаду — старшого наукового співробітника, філолога-консультанта, яку й посідала Курило.

Плідний внесок Курило зробила в роботу над словником ботанічної номенклатури: вона переглянула та виправила понад 66 000 карток. До того ж, у 1923 р. вийшов складений нею особисто словник хімічної термінології, а в 1925 р. — анатомічний словник за її редакцією.

Окрім роботи в Інституті української наукової мови, Курило була постійною позаштатною співробітницею Фольклорно-етнографічної комісії, займалася діалектологією, їздила у фольклорні експедиції на Чернігівщину та на Полтавщину, зібрала 200 пісні, казки, думи, легенди й окремі слова, що загалом становило великий діалектичний матеріал.

О. Курило чимало попрацювала в галузі синтаксису i фразеології. Одна з найцікавіших у цьому плані робіт — «Уваги до сучасної української літературної мови», яка вийшла в 1920 р i тричі перевидавалась за її життя. Використаний при написанні «Уваг» багатий етнографічний матеріал дозволив авторці виявити деякі характерні особливості української народної мови.

На початку 1930-х рр., коли почався наступ на українську інтелігенцію і розгорнулася кампанія цькування мовознавців за «націоналізм», плідна праця Курило була перервана. Аби врятуватися від арешту, вона, як і багато інших діячів української культури та науки, виїхала зі своїм цивільним чоловіком музикознавцем-фольклористом Климентом Квіткою до Москви, де займалася викладацькою діяльністю в Московському обласному педагогічному інституті. У 1934 році Квітка був заарештований і засланий до 1937 в Караганду (Казахстан).

Після 1932 жодна її праця не побачила світ, але надалі в пресі тривали нападки на кшталт:

«Виразним представником… контрреволюційної програми української буржуазії в українському мовознавстві є, безумовно, Курило».

1938 року Олена Курило була заарештована й засуджена до 8 років таборів. Її звинувачували в належності до «українського контрреволюційного націоналістичного підпілля». Допити тривали два місяці, але попри постійний тиск слідчого, Курило не визнала висунутих їй звинувачень. Покарання відбувала теж у Караганді.

5 жовтня 1946 р. О. Курило вийшла на волю. Подальша доля її не відома, до наукової діяльності вона більше не повернулася.

Для тих, хто цікавиться мовознавством, може бути цікавою стаття Юрія Шевельова, присвячена Ользі Курило: https://zbruc.eu/node/42766

 

БОГЛАН ГАВРИЛИШИН (1926-2016) – економіст, громадський діяч, меценат. Його називають найвпливовішим українцем у світі.

Народився у містечку Коропець, нині – Тернопільської області.

Під час Другої світової війни у 1944 року Гаврилишина вивозять до Третього Рейху. Після 1945 року він перебуває у таборі для переміщених осіб, а 1947 року виїжджає до Канади, де працює лісорубом, організовує вечірні класи для українців, бере участь у діяльності профспілок.

Здобув спеціальність «інженер-механік» в Університеті м. Торонто. У 1954—1960 роках обіймає посади з дослідництва, інженерної справи, менеджменту в Канаді. З 1960 року — мешкає у Швейцарії. 1976 року здобуває ступінь Ph. D. з економіки у Женевському університеті.

З 1988 року працює на громадських засадах в Україні. З моменту здобуття Україною незалежності Гаврилишин виступає радником декількох Президентів України, прем’єр-міністрів, голів Верховної Ради.

Майже тридцять років свого життя Б. Д. Гаврилишин присвятив Міжнародному інституті менеджменту МІМ-Женева, де обіймав посади директора з навчання (1960—1968 роки), директора Інституту (1968—1986 роки), почесного науковця (1986—1989 роки). За час свого проживання у Женеві, викладає такі дисципліни, як економічний розвиток, керівництво міжнародними операціями, світове бізнесове середовище, управління державами тощо.

1990 року Гаврилишин заснував Міжнародний інститут менеджменту у місті Києві. У 1996—1997 роках — обіймає посаду директора Міжнародної академії довкілля в Женеві.

Протягом цього часу, активно проводить семінари, головує на конференціях, читає лекції в університетах для груп фахівців, бере участь як доповідач на міжнародних конференціях у понад 70 країнах світу.

Член Пласту — Національної скаутської організації України від 1937 р., належить до куреня Лісові Чорти від 1946 року. У 2006—2008 роках — голова Крайової пластової ради — законодавчого органу Пласту.

У 2010 році заснував Благодійний Фонд «Богдана Гаврилишина», місією якого є підготовка нової генерації молодих українців, здатних на власному досвіді осягнули особливості функціонування найкращих країни Європи та сформувати критичну масу людей, яка трансформує Україну.

Був одним з учасників ініціативної групи «Першого грудня»[10][11].

Богдан Гаврилишин пішов з життя о 5-й ранку 24 жовтня 2016 року, знаходячись у родинному колі, у своїй квартирі в місті Києві[12][13].

 

Автор більше 100 статей з менеджменту, освіти в галузі менеджменту, економічного та політичного середовищ.

 

«Навчання керівних кадрів — Методичні аспекти». «Петер Ланг», Берн — Франкфурт — Лас-Вегас, 1977.

Гаврилишин Б. Україна: 20 минулих і 20 майбутніх років державотворення // Той, хто відродив Могилянку: зб. до 60-ліття В’ячеслава Брюховецького. — К. : Києво-Могилянська академія, 2007. — С. 245—257.публікація знаходиться у відкритому доступі

«Дороговкази в майбутнє — До ефективніших суспільств», Пергамон Прес, Оксфорд, 1980 (англійською мовою). Також видана французькою, німецькою, японською, корейською, іспанською, польською та українською (доступна на умовах ліцензії Creative Commons (CC BY-SA))[23] мовами — загалом 12 мов. 26 травня 2009 в Українському домі в Києві відбулася презентація третього видання цієї праці українською мовою.

Залишаюсь українцем: спогади / Богдан Гаврилишин. — Київ: Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ, 2011. — 288 сторінок: ілюстрації (Серія «Українці у світовій цивілізації»). Наклад 5000 примірників. ISBN 966-7671-96-8 (серія), ISBN 978-966-2171-98-3 (доступна на умовах ліцензії Creative Commons (CC BY-SA))[23].

Для Prometheus записав курс відеолекцій, в яких містяться поради та відповіді на питання сьогодення[24].

 

Світогляд

Богдан Дмитрович не раз публічно казав, що проголошення незалежності України він вважав найщасливішою миттю у житті. Він акцентує на тому, що в Україні дуже високий рівень науки. Він аргументовано заперечує всі закиди про відтік наукової сили:

 

«Я можу це порівняти, бо бував у різних країнах. Виходить навіть такий парадокс. Приїздять сюди фахівці з США начебто допомагати Україні робити реформу освіти, а у тій самій країні, цебто в США, 30 відсотків випускників середніх шкіл є дуже слабенькими. Вони не вміють добре читати і писати по-англійськи, не кажучи вже про інші мови. В Україні такого нема. Випускники середньої школи, я не раз зустрічався з ними — це вже освічені люди», — цитату взято з книжки Ігоря Шарова.

 

Однією з найважливіших умов настання кращого життя Богдан Гаврилишин вважав якнайшвидше впровадження новітніх технологій і прискорення ринкових реформ.

 

На ідею, так званого, єднання України у слов’янському союзі, то Гаврилишин мав глибоке переконання, ще на початку 2000-х, що Росія і Білорусь не допоможуть Україні вийти на вищий рівень життя і розвитку. Та ж Росія і надалі покладатиметься на свої природні ресурси, на експорт нафти і газу, а не на інтенсивні фактори економічного зростання, як це здійснюють приміром Японія чи Південна Корея — країни, що не мають енергоносіїв.

Гаврилишин працював у 89 країнах світу;

Його вважають хрещеним батьком економічного форуму у Давосі;

Читав курс лекцій для голів рад найбільших підприємств світу;

Аргентинці українця вважають тим, хто змінив хід історії їх країни: в 1982 році він переконав авторитарний режим провести вибори та передати владу.

 

Більше про Гаврилишина: https://uaua.top/3889/

“Дороговкази в майбутнє — до найбільш ефективних суспільств” — набула світового визнання і видана в перекладі вісьмома мовами. У 2009 році книга “До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє” втретє перевидана в Україні із доповненнями.

 

ЄВГЕН БЕЗНІСКО (1937-2015) — художник, графік. Відомий ілюстраціями до творів Івана Франка.

Народився у м. Кагарлик на Київщині.

Майже 40 років працював над офортами та ліноритами за мотивами творів Івана Франка (поеми «Мойсей», «Смерть Каїна», «Панські жарти», «Ботокуди», «Похорон», «Христос і хрест», «Рубач». «Каменярі» тощо), Лесі Українки (драми «Лісова пісня», «Вавилонський полон», «В катакомбах», «Одержима», «На полі крови» тощо), Василя Стефаника (низка новел).

У 1997 та 2004 роках працював у Чорнобильській зоні, де створив цикл з 45 пастелей.

Видання-білінгва  поеми «Мойсей» мовою оригіналу та у перекладі англійською, що містить також глибинний літературознавчий аналіз філософського твору Франка і ілюстрації Євгена Безніска, було визнане найкращою книгою XXIV Форуму видавців у Львові у номінації «Класична українська література».

Безніско також створив низку портретів визначних культурних і громадських діячів України. Зокрема його портрет кардинала Йосипа Сліпого був подарований від Львівщини папі Івану Павлові II у 1996 році.

Роботи митця зберігаються в музеях США, Аргентини, Канади, Франції.

https://www.olx.ua/uk/obyavlenie/franko-van-moysey-ukr-ta-angl-movami-2017-podarunkove-vidannya-IDB4RMC.html

 

ЯРИНА ВИННИЦЬКА (1971) — письменниця, публіцистка, перекладачка, видавчиня.

Народилась у Львові.Закінчила Львівський Національний університет ім. Івана Франка за спеціальністю «англійська філологія». Пізніше в тому ж університеті здобула другу вищу освіту за спеціальністю «психологія». Під час навчання в університеті була активною учасницею «Студентського братства» та брала участь у Революції на граніті.

Працювала викладем на факультеті іноземних мов у Львівському університеті.

Брала активну участь у Помаранчевій революції та Євромайдані.

Ярина Винницька – авторка кількох артбуків: «Скриня. Речі Сили», «Наречена», «У країні сирних коників», «Школа Різдва» – останні два призначені для дітей.

Переклала книги Елізабет Ґілберт «Їсти молитися кохати» (ВСЛ, 2015)[6], Станіслава Ґрофа «Психологія майбутнього», Екхарта Толле «Сила моменту Тепер», «Нова Земля» (Terra Incognitа, 2016—2019).

Організовувала численні книжкові презентації, майстеркласи, круглі столи і панельні дискусії в межах Книжкового Арсеналу і Форуму видавців. Організувала приїзди в Україну психотерапевтів Станіслава Ґрофа і Берта Геллінґера, концерти гуртів «Хорея Козацька» та «Курбаси».

У 2016 році Ярина Винницька разом із Дмитром Осиповим заснувала арт-платформу «Ковчег Україна», метою якої є популяризація української культурної спадщини.

У 2017 році разом із Юрієм Чопиком стала співзасновницею і головною редакторкою видавництва Terra Incognita, кураторкою спецпроєкту «Золота українська полиця», що презентує знакові твори української літератури у формі артбуків. На 2020 рік у цій серії вийшли книги Тараса Прохаська, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя.

Сторінка у ФБ Ярина Винницька

Чудове інтерв’ю з Яриною: https://gazeta.ua/articles/regions/_dimmuzej-arini-vinnickoyi-80-rokiv-zberigaye-rodinni-skarbi/889023

Про діяльність видавництва Terra Incognita, яке його співзасновники позиціонують як видавництво НЕ-розумних книг:  https://zbruc.eu/node/67060

 

ОЛЕНА КРУШИНСЬКА (1978) — краєзнавець, дослідник пам’яток архітектури України, зокрема дерев’яних храмів, журналіст, фотограф.

Народилася у Києві. Закінчила Київський університет, потім аспірантуру, 2005 року захистила кандидатську дисертацію за спеціальністю «аналітична хімія». Працювала на кафедрі аналітичної хімії хімічного факультету Київського університету.

Від 2005 року почала співпрацювати з журналами «Міжнародний туризм», «Welcome to Ukraine» та іншими як журналіст і фотограф. Започаткувала власні проекти в галузі дослідження й популяризації пам’яток, серед яких найвідомішим є проект «Дерев’яні храми України» та однойменний сайт (derev.org.ua).

Співпрацює з дослідниками дерев’яної архітектури Європи, з 2010 року — член міжнародного товариства The Society for the Research of Wooden Churches and Belltowers (Товариство дослідження дерев’яних храмів і дзвіниць). Від 2009 року співпрацює з проектом «Млини України».

На основі власних експедицій і розвідок підготувала двотомне видання «Дністер. Туристичний путівник», що вийшло друком 2017 року.

Створила путівник пам’ятками Закарпаття для видавництва Академії наук Чеської республіки.

Кірм того, Олена – підготувала близько сотні ти статей, зокрема, наукових та науково-популярних публікацій, присвячених пам’яткам архітектури, краєзнавству та подорожам.

В її доробку також путівник «Сорок чотири дерев’яні храми Львівщини» (2007), «Два береги Збруча» (2008) у співавторстві.

Проект Олени Крушинської  Дерев’яні храми України

 

 

МАРКІЯН КАМИШ (1988) — письменник, сталкер Чорнобильскої зони.

Народився в сім’ї ліквідатора, фізика-ядерника та інженера-конструктора відділу електростатичних прискорювачів Інституту ядерних досліджень в Києві. Після аварії на ЧАЕС його батько працював оператором системи реєстрації нейтронів “Шатёр” і в 1987 два місяці провів у Чорнобилі та на ЧАЕС.Помер у 2003 році.

У 2005-2009 Маркіян навчався на історичному факультеті Київського національного університету ім. Шевченка, але покинув навчання незадовго перед отриманням диплому бакалавра аби присвятити себе літературі та нелегальним дослідженням Чорнобильської зони. В 2010-2017 роках — нелегальний сталкер Чорнобиля, здійснив масу експедицій за колючий дріт, сумарно проживши в Зоні більше року (з них декілька місяців — у закинутому місті Прип’ять).

Результатом нелегальних досліджень Чорнобильської зони став дебютний роман «Оформляндія або прогулянка в Зону», що здобув вкрай схвальні відгуки критиків в Україні і є культовим серед чорнобильських сталкерів.

«Десь через два роки я зрозумів, що перші враження від цього місця – повна туфта. І знищив всі свої записи… Тільки після того, як мости почали перетворюватися на спини драконів, а зустрічним хатам я роздав імена і вітався зі знайомим деревами, то зрозумів – ось, настав час потроху збирати медитативні ноти, потроху награвати їх і головне – нікуди не поспішати. Зверніть увагу: «Оформляндія» дуже короткий текст. Але писав я його два роки – потроху, нікуди не поспішаючи. Точно так само, як і не поспішав у кинутих селах, коли медитував там по кілька днів, пробуючи ухопити неухопне. У світі швидкоплинів та скажених ритмів це важливо – аби текст дійсно трошки світився. І не від радіації», – розповідав Маркіян Камиш про створення дебютного твору.

В 2016 році «Оформляндія» опублікована у Франції видавничим домом Flammarion під назвою «La Zone». «Дивовижна книга» — так охарактеризував «Оформляндію» культовий паризький часопис Le Nouvel Observateur.

Італійське видання книги під назвою “Una passeggiata nella zona” (2019) теж отримало схвальні відгуки критики. “Оформляндія” увійшла до десяти книжок року за версією авторитетного видання la Repubblica, як одна з “Сузір’я з десяти книг, які найкраще відображають дух часу”.

Серед творів Камиша про сучасний Чорнобиль відзначають повість “Чормет”,  що розповідає про чорнобильських мародерів, які промишляють металобрухтом.

Маркіян Камиш був учасником “мовного Майдану” 2012 року. З перших днів Революції Гідності приєднався до протесту.

 

Пом’янемо захисників України:

 

МИКОЛА ТРОЇЦЬКИЙ (1965-2015) – вояк полку «Азов» НГУ України

Народився в Одесі.

Кухар групи продовольчого забезпечення, 1-й взвод матеріально-технічного забезпечення, окремий загін спеціального призначення «Азов».

Бойові завдання виконував з серпня 2014-го в секторі «М». Неодноразово був у складі груп по ліквідації живої сили та військової техніки терористів на передових позиціях й в тилу.

15 лютого 2015 року загинув у бою із російськими збройними формуваннями біля села Широкине — група опинилася під безперервним артилерійським та мінометним вогнем. В перебігу бою Микола Троїцький виконав поставлене перед ним завдання, однак зазнав смертельного вогнепального поранення — Олександр Кутузакій під час відходу опинився на лінії вогню, «Акела» кинувся йому на поміч.

Кілька днів терористи не віддавали тіла Миколи Троїцького та Олександра Кутузакія. Коли ж віддали, з’ясувалося, що вони поглумилися над тілам українських воїнів.

Обох бійців планували провести у останню путь у закритих трунах, але мати Олександра наполягла на тому, щоб труна її сина була відкритою, аби усі бачили, що творять на українській землі окупанти.

 

 

ВОЛОДИМИР ВОВЧЕНКО (1980-2016) — молодший лейтенант ЗСУ.

Народився в селі Малинівка Володарського району на Донеччині. Ще в дитинстві з родиною переїхав до міста П’ятихатки Дніпропетровської області, де закінчив школу. По тому – Криворізький державний педагогічний університет.

Працював вчителем історії в ЗОШ села Мар’янівка, згодом — у ТЗОВ «АТБ-Маркет».

У березні 2014 року Добровольцем пішов захищати Україну. Через рік підписав контракт — на подальшу військову службу. Молодший лейтенант, заступник командира мінометної батареї 1-го механізованого батальйону, 53-тя окрема механізована бригада. З 2015 року брав участь у боях на сході України.

18 липня 2016 року вранці внаслідок мінометного обстрілу позицій бригади між Зайцевим та Майорськом під Горлівкою загинули 4 військовослужбовці — капітан Олександр Швець, молодший лейтенант Володимир Вовченко, старший сержант Олег Грабчак, солдат Микола Літовко, ще 3 зазнали поранень.

Зишились дружина та маленький син. Мати померла, коли Володимир був на війні.

 

 

ВІТАЛІЙ ШИРОКОВ (1981-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Олександрія Кіровоградської області. Закінчив ПТУ, пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Демобілізувавшись, працював на фірмі з виготовлення пам’ятників.

Мобілізований 18 лютого 2015 року; молодший сержант, стрілець роти снайперів, 30-та окрема механізована бригада. Підрозділ, в якому служив Віталій, утримував позиції поблизу Дебальцевого.

14 серпня 2015-го загинув вранці поблизу села Троїцьке Попаснянського району — під артилерійським обстрілом у Віталія стався серцевий напад.

Лишилися двоє старших братів.

 

В’ЯЧЕСЛАВ БАРАНОВСЬКИЙ (1976-2015) — капітан ЗСУ.

Народився в місті Умань на Черкащині. Закінчив Харківське льотне училище в званні лейтенанта, служив у Львові — 243-й окремий змішаний авіаційний полк; був льотчиком, як і його батько. Служив помічником командира корабля, помічником керівника польотів, керівником групи управління.

2007-го звільнився у запас, працював у приватних структурах.

1 вересня 2014 року добровольцем став до лав ЗСУ. Капітан, командир зенітного взводу 41-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-2».

26 серпня 2015-го загинув під час артилерійських обстрілів з боку терористів «ДНР» та російських окупантів в районі села Старогнатівка Донецької області.

Без В’ячеслава лишилися дружина та донька.

 

ІГОР МУЗИКА (1991-2015) – старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Куцуруб, Миколаївська область.

В АТО служив на посаді механіка-водія, 72-а ОМБр.

Отримав тяжкі поранення поблизу міста Волноваха (Донецька область) и 6 травня 2015 р. помер у шпиталі Дніпропетровська.

Залишилися батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада