Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

19 травня.

В огляді:

  • протеже Михайла Грушевського, провідний літературний критик початку 20 століття;
  • один з основоположників закарпатської школи пейзажного живопису, твори якого мали загальносвітове визнання, а сам він був «невиїздним»;
  • захисниця України – військова і волонтерка, засновниця «Центру підтримки аеророзвідки»;
  • сучасна поетка і письменниця, яка пише українською у зросійщеному Харкові.

І, як завжди, пом’янемо народжених цього дня захисників Україні, полеглих у боротьбі з російською агресією на Донбасу.


МИКОЛА ЄВШАН (1889-1919) (справжнє прізвище — Федюшка) –  літературний критик, літературознавець і перекладач; започаткував власний напрямок у критиці, заснований на філософії Ф.Ніцше та Й.Фіхте.

За короткий період діяльності (10 років) написав і опублікував понад 170 літературно-критичних та публіцистичних творів, переклав українською мовою цілий ряд філософських та літературознавчих праць німецьких, польських, чеських, італійських авторів.

Найплідніший період у творчій біографії критика – від 1909 року до початку Першої світової війни. Жодне більш-менш помітне явище тогочасного літературного процесу не пройшло повз його увагу. В багатьох статтях, зокрема «Листах з Галичини», відбита атмосфера літературного життя краю, дано своє прочитання — переважно нетрадиційне — багатьох сторінок української класики.

Народився  Микола в містечку Войнилові Калуського повіту на Галичині і родині малоземельного хлібороба.  Миколу, який змалку був слабкого здоров’я і виявляв нахил лише до книжки, батько вислав до Станиславівської гімназії.

Закінчивши гімназію, студіював германістику й україністику у Львівському університеті, де професор Михайло Грушевський звернув увагу на талановитого студента й подбав про його працевлаштування. Так Микола Федюшка став працівником бібліотеки Наукового Товариства імені Шевченка, потім адміністратором Академічного Дому (українського студентського гуртожитку), урядником «Видавничої Спілки», секретарем НТШ та на деякий час особистим секретарем Михайла Грушевського.

Завершувати вищу освіту довелося у Віденському університеті, бо 1910 року він взяв участь у боротьбі студентської молоді за український університет, через що був позбавлений можливості продовжувати освіту. Саме тоді розгорнулася активна літературно-критична діяльність Євшана, він публікувався в багатьох журналах. 1910 року також відвідав Київ, познайомився з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським іншими літературними діячами.

Під час Першої світової війни працював в українських виданнях Відня, а потім добровільно подався до австрійського війська. Воював на російському, потім румунському та італійському фронтах, був тяжко поранений. Тоді ж почалася його діяльність як публіциста і громадського діяча.

У перші дні виникнення Західно-Української Народної Республіки поручик Федюшка-Євшан одразу ж став її оборонцем. Брав участь і військово-політичних подіях, був залучений до підготовки урядового часопису ЗУНР «Республіка». Але згодом Євшан пристав до опозиційного табору — «Селянсько-робітничого союзу», сформованого після соціалістичного конгресу в Станіславові взимку 1919 року. В опозиційних часописах різко критикував уряд ЗУНР, був тимчасово заарештований.

Далі Федюшка служив в УГА, перейшов з нею за Збруч. У цей час як критик і публіцист Євшан замовк зовсім. Лише у річницю проголошення ЗУНР (31 жовтня 1919) він виголосив на святі Галицької Армії у Вінниці промову «Великі роковини України». Це була вершина його творчості, популярності й останнє слово.

23 листопада 1919 року Микола Євшан помер від тифу у Вінниці (у цей час тут померли від цієї хвороби майже 10 тисяч вояків УГА).

Євшан прожив лише 30 років, але й те, що залишив у своїй спадщині, дає нам право бачити в його особі провідного літературного критика того часу.

«Вибити вікно в Европу для української літератури» — це був головний клич Євшана як критика. Зв’язати нашу літературу з європейськими напрямками, влити в душі наших поетів ширший і глибший світогляд, філософічну думку, дати їм вищу естетичну освіту і вивести понад примітивну побутовщину на верхи справжньої творчості, «придбати Україні справжні культурні цінності» — ось провідна думка всіх його праць.

Микола Євшан за світоглядом ідеаліст, натура пристрасна, войовнича, оборонець творчої свободи одиниці, апологет індивідуалізму і речник гарячого патріотизму.

Євшан в політичному світогляді був демократом, але крайній демократизм об’єднував із тугою за аристократизмом. І тому так любив Кобилянську, бо вона одна з тих творців, що з любові до народу хочуть, аби він переміг у собі зло, некультурність, «хамство», а не ідеалізували його, не виносили на п’єдестал «національних святощів», як це чинили народники.

 

Наступний герой огляду – людина дуже складної, але типової для свого часу долі. Обдарований і патріотично налаштований юнак потрапляє під каток репресій, які лише підштовхують його до підпільного спротиву. І навіть потрапивши до сталінських таборів, він зберігає силу духу і намагається слідувати творчому покликанню:

 

МИКОЛА САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ (1910-2001) — бандурист, поет, художник, священик. Підпільник, діяч ОУН. В’язень совєтських таборів, якому смертну кару замінили на ще 25 років неволі та каторги.

Народився в родині священика УАПЦ. Навчався в Миргородській художньо-керамічній школі імені Миколи Гоголя де його вчителем був Фотій Красицький, внучатий небіж Тараса Шевченка. В Миргороді перейняв гру на бандурі від кобзаря Івана Яроша, з яким кобзарював.

В 1929 р. арештований Дніпропетровським ГПУ.  На початку 1930 р. засуджений на 5 років заслання на Соловки за причетність до СУМу (Спілка Української Молоді – заснована 1925 року громадська організація, яка об’єднує молодь на основі національно-християнських тридицій). Покарання відбував в Карелії. Втік звідти та під вигаданим прізвищем навчався у Київському художньому інституті.

На початку Німецько-Радянської війни під час евакуації ешелон, де знаходився Соколовський, був розбомблений й Микола був вимушений повернутися до Полтави. У Полтаві він був пов’язаний з місцевим оунівським підпіллям, яке очолював міський голова Федір Борківський.

У 1942 р. навчався на Пастирських курсах Української Автокефальної Православної Церкви, єпископом Мстиславом Любачівським рукоположений в диякони, а єпископом Сильвестром — у священики. Отримав прихід у буковинському селі.

Наприкінці 1944 р. знову арештований кагебістами, але втік при перевезенні в’язнів. Приєднався до Івано-Франківського підпілля ОУН і активно діяв у ньому понад два роки. У травні 1948 р. потрапив у засідку кагебістів, трибунал засудив його до страти, згодом розстріл замінили на 25 років ув’язнення.

На каторзі сам виготовив собі бандуру (а згодом ще кілька), грою та співом розважав друзів-каторжан. Згодом навчив їх кобзарського мистецтва, спершу таємно, а потім (після смерті Сталіна) уже дещо вільніше. Спільно політв’язні виготовили ще кілька бандур і створили ансамбль бандуристів ГУЛАГу м. Інти.

Звільнений був в часи хрущовської відлиги. З 1961 року до 1974 жив в Луганську (тоді – Ворошиловград), а потім у Новомосковську на Дніпропетровщині, де знахоився під пильним наглядом КДБ.

Наприкінці Сприяв створенню Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, первинних організацій Української республіканської партії, Народного руху України. Останні роки життя був священником УАПЦ у Новомосковську.

 

 

ГАВРИЛО ГЛЮК (1912-1983) — художник, один з основоположників закарпатської школи пейзажного живопису.

Народився у румунському місті Сигіт. Почерпнуте від батька прагнення до конструювання та проектування меблів, потім — до численних малюнків та зарисовок привело Глюка дуже рано до навчання у майстернях: спочатку ремісничих, а потім живописних.

У 1931–1933 роках навчався у Вищій школі образотворчих мистецтв у Будапешті. На той час сім’я художника переселилася до Ужгорода, що входив до складу Чехословаччини.

Попри успіхи у навчанні, через зміну обстановки в Угорщині, Глюкові було зауважено про небажаність його перебування на території Угорщини. 1933 року він покинув Будапешт. У Румунії його на півтора року призвали до армійських лав. Після демобілізації навесні 1936 року художник через підданство не мав змоги поїхати до Чехословаччини, де були батьки, йому довелося їхати до Бухареста.

Після анексії Бессарабії Радянським Союзом, Глюк вступив на другий курс художнього училища в Кишиневі. Але всі його плани порушила Друга світова війна. Глюка мобілізували в трудову армію: він працював у технічному з’єднанні, на будівництві залізниці та інших об’єктах у Дніпропетровську, Елісті, Сталінграді.

Після війни художник повернувся до Кишинева. Тут знову прилучився до мистецького життя, став членом Спілки художників Молдавії. А 1947 року Глюк переїхав на Закарпаття, жив і працював в Ужгороді.

Глюк писав жанрові картини, портрети та пейзажі, в центрі його уваги – люди праці: лісоруби, хлібороби…

Однією з найкращих робіт Гаврила Глюка мистецтвознавці вважають твір «Лісоруби на вахті миру», створений 1950 року. Сучасники відзначили його як зі смаком задуманий і прекрасно виконаний. Тут немає надуманості, штучності, навпаки, постаті лісорубів залиті сонцем, яскраво освітлені та монументальні.

Твором, що приніс Глюку європейську славу, стала картина «Лісоруби», написана 1954 року. Крок за кроком підходив автор до втілення свого задуму, виконав чимало етюдів. 1958 року за картину «Лісоруби» Глюка відзначено великою срібною медаллю на Всесвітній виставці в Брюсселі.

Художник не любив згадувати історію про вручення нагороди, отриманої в Брюсселі. Вручили її митцеві… вдома, в Ужгороді. До його оселі напроти Закарпатського обласного художнього музею, одного дня завітали представники крайової Спілки художників разом із головою Василем Свидою. Трохи поговорили, а на виході йому кажуть: «Тут тобі з Києва щось передали…» Колега просто з кишені витяг нагороду та вручив йому – як якийсь папірець. Художник був і радим, і сумним через те, що на церемонії не зміг бути присутнім – не ті були часи.

Глюк став одним із зачинателів закарпатської повоєнної пейзажної школи. Властива цій школі декоративність суттєво означила живописний стрій полотен митця. Якщо в портретних творах Глюк виявляв нахил до монументалізації образів — зокрема це спостерігалося у портретно-жанрових композиціях, — то у пейзажних полотнах виявляв засади декоративізму, близькі за стильовим відчуттям до творчості інших закарпатських художників, які творили в цю епоху.

Більше про художника та його творчість: https://zakarpat.brovdi.art/publication/yak-gavrilo-glyuk-malyuvav-lisorubiv

 

МАРІЯ БЕРЛІНСЬКА (1988) – українська військова та громадська діячка. На волонтерських засадах створила у листопаді 2014- го «Центр підтримки аеророзвідки», що займається освітньою та матеріально-технічною допомогою здійснення українськими військовиками аеророзвідки.

Народилася у Кам’янці-Подільському у родині викладача історії та літератури Сергія Берлінського. Навчалась на заочному відділенні історичного факультету КПНУ, 2011 вступила на денне відділення факультету корекційної та соціальної педагогіки і психології КПНУ. Дописувала в місцеві газети, 2013 року була співорганізатором фестивалю Respublica у Кам’янці-Подільському.

2013-го Марія вступила на магістратуру НаУКМА на програму Юдаїка. Під час Революція Гідності була членом Жіночої сотні ім. Ольги Кобилянської, а у вересні 2014-го відірвалася від навчання заради участі в обороні України. Втім, вона зуміла вчасно захистити диплом 2015 року.

У серпні 2014 Марія Берлінська звернулася до на той час добровольчого батальйону «Айдар», звідки її послали на кількаденні курси підготовки аеророзвідників, що здійснювалися на крихітних непідходящих для війни дронах при Товаристві сприяння обороні України в Києві. По тому у батальйоні “Айдар” вона пробула кілька тижнів, після чого з розумінням критичності проблеми аеророзвідки повернулася до Києва.

Метою Марії стало вдосконалити цей напрямок та передавати сучасні навички з аеророзвідки українським військовим на фронті. Вона знайшла однодумців і створила Центр підтримки аеророзвідки, який функціонує з січня 2015 року. Ані держава, ані волонтерські центри не проводять системного навчання, а ті організації, які займаються БПЛА, більше спрямовують зусилля на польоти, виїзди і конструювання нових БПЛА. Комерційні організації, які розробляють БПЛА, готують фахівців під свої потреби, але це коштує відчутних грошей. Системні курси з’явилися лише з ініціативи Марії.

Єдиний критерій відбору: людина повинна в подальшому працювати з отриманими знаннями. Студент отримує житло і харчування за сприянням Києво-Могилянської академії. Курс триває від 3 тижнів до місяця, залежно від погоди. Навчання безкоштовне, єдина вимога – скерування від командира.

З 2015 Марія Берлінська почала виношувати ідею створення кінопроекту про жінок у Російсько-Українській війні і врешті стала авторкою і директоркою фільму “Невидимий Батальйон” що був знятий за підтримки USAID і мав на меті показати реальних жінок на війні, змінити гендерні стереотипи, щоб полегшити жінкам самореалізацію в силових структурах,  а також показати світу, що в Україні йде не “громадянська війна”, як стверджує російська пропаганда, а війна з російським агресором в якій гинуть і калічаться жінки, але також жінки воюють і перемагають. Прем’єра фільму “Невидимий батальйон” відбулася 24 листопада 2017.

Інтерв’ю з Марією Берлінською: http://mykma.org/interviews/mariya-berlinska.html

 

МАРІЯ КОЗИРЕНКО (1986) – письменниця та поетеса.

Народилася у Харкові, закінчила Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна за спеціальністю «українська мова та література».

Останнім часом вийшли друком книжки Козиренко: повість «Жуйка» (м. Львів, Видавництво Кальварія) та збірка поезій “Відкривати тут” (м. Харків, Фабула).

Почитати вірші і, з бажанням, придбати книгу: https://fabulabook.com/product/vidkryvaty-tut/

 

Вшануємо пам’ять народжених 19 травня захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією:

 

РОМАН СКАКОВСЬКИЙ (1986-2014) — старшина ЗСУ.

Народився в м. Броди на Львівщині.

Роман був професійним військовим. Після закінчення Державного Університету інформаційно-комунікаційних технологій на базі Львівського Коледжу електрозв’язку, навчався у військовій академії. Брав участь в спільних навчаннях країн-членів НАТО та України в Польщі, Німеччині та Литві. Проходив службу в миротворчій місії ООН у Конго, а в березні 2014 року в складі 80-ї аеромобільної бригади відправився в АТО. Головний старшина дивізіону 80-ї окремої аеромобільної бригади.

24 серпня 2014 року  – в День Незалежності, зазнав важких поранень під час штурму російськими військами Луганського аеропорту – йому відірвало кисть руки і поранило у живіт. Понад місяць Роман і лікарі боролися за життя, але 27 вересня 2014 року захисник України помер у Львівському військовому шпиталі.

“Після того, як нашого сина перевезли в Львівський військовий шпиталь, він почував себе задовільно. Ми втішали себе тим , що він знаходиться під пильним наглядом фахових лікарів і його обов’язково вилікують. Ми молились і ні на одну мить не втрачали надії на те, що все буде добре… Але несподівано почалося ускладнення в черевній порожнині, після чого він переніс ще близько десятка операцій, та врятувати його не вдалося…» – розповідав батько.

Після похорону єдина надія, яка залишилася у цієї сім’ї – це народження малюка – дружина Романа була при надії.  Але через пережите горе вона втратила дитину – лікарі, до яких вона звернулася, відчувши негаразди, запевнили, що все нормально і відправили її дому, але ненароджена дитина померла…

 

ВОЛОДИМИР ЄГОРЕНКО (1966-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в Одесі. Мешкав у районі Слобідка. Усе життя працював водієм.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України влітку 2014 року був призваний на військову службу під час третьої хвилі мобілізації. У складі 6-го окремого мотопіхотного батальйону «Збруч» ніс службу на адміністративному кордоні з окупованим Кримом. За півроку після демобілізації, у 2015 році, підписав контракт. Виконував завдання в АТО.

Солдат, водій-номер обслуги батальйону охорони (колишній 6-й ОМПБ «Збруч») 44-ї окремої артилерійської бригади, м. Тернопіль.

Загинув 29 березня 2017 року від мінно-вибухової травми під час виконання бойового завдання неподалік села Троїцьке Попаснянського району, — доставляючи боєприпаси та інженерне майно для обладнання інженерних позицій на автомобілі ГАЗ-66, потрапив під мінометний обстріл поблизу позиції. Внаслідок прямого влучення міни у вантажівку дістав численні уламкові та вогнепальні поранення, був доправлений до реанімації шпиталю, але врятувати життя не вдалося.

По смерті залишилися дружина та двоє дітей — син і донька.

 

В’ЯЧЕСЛАВ КІРІЧЕК (1971-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Ірпінь. Працював в Ірпінській філії ВАТ «Київоблгаз», від 2009-го — слюсар.

Боронити Україну зголосився добровольцем. З червня 2014-го —  радіотелефоніст, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

16 листопада 2014-го увечері військовики пішли ставити розтяжки задля забезпечення блокпосту поблизу села Нікішине та потрапили у засідку. В’ячеслав загинув у бою.

Без В’ячеслава лишились мати та донька.

 

ОЛЕКСАНДР МАКСИМОВ (1974-2014) — майор (посмертно) ЗСУ.

Народився в Полтаві. Закінчив Полтавське вище зенітне ракетне командне училище, 13 років служив у Збройних силах. 2006 року звільнився за станом здоров’я. Коли почалась мобілізація, 19 березня 2014-го пішов працювати до Полтавського міського військкомату, старший офіцер відділення військового обліку. Коли надійшов наказ про відрядження двох офіцерів до зони бойових дій, зголосився бути одним із добровольців.

Загинув 14 вересня 2014-го в Донецькій області, коли колона українських військовиків, яка прямувала разом з підкріпленням на блокпости, потрапила в засідку терористів — ворожа куля влучила Олександру в голову.

Залишились дружина та дорослий син.

 

ОЛЕКСІЙ ШЕПЕЛЮК (1977-2014)— майор ЗСУ.

Народився в Ніжині. Вступив до Харківського військового університету, добувши вищу освіту, з 1998 року проходив військову службу в 51-й механізованій бригаді, яка базувалась у Володимирі-Волинському. Останньою посадою офіцера стала посада командира зенітно-ракетної батареї зенітного ракетного-артилерійського дивізіону.

Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії. Підрозділ майора Шепелюка брав участь у боях під Іловайськом. Після здобуття Іловайська він дістав завдання увійти до групи підсилення підрозділів ЗСУ на передовій.

Група зенітників прибула на передову в розташування батальйонної групи, але саме у цей час через кордон перейшли озброєні підрозділи російських військ, які відразу ж відкрили вогонь на ураження по українських військових. Підрозділи українських військ швидко опинились у оточенні, а їхня бойова техніка була виведена з ладу.

За цих умов Олексій Шепелюк разом із іншим офіцером — командиром зенітно-ракетного дивізіону Олексієм Кондесюком прийняв рішення — щоб не потрапити в полон, піти на прорив оточення. Але під час виходу з оточення підрозділ українських військ потрапив у засідку. Більшість групи прориву дістала важкі поранення, у тому числі й командир підрозділу Олексій Кондесюк. Олексій Шепелюк спробував урятувати бойового побратима, але при наближенні до свого товариша сам дістав важкі поранення. Офіцерів оточила група з 12 російських десантників. Не бажаючи здаватись у полон, українські офіцери підірвали себе гранатами разом із путінськими вояками.

Оскільки тіло Шепелюка не було знайдено, тривалий час він вважався зниклим безвісти. Полеглий герой був похований як невідомий у Дніпропетровську, і лише 13 липня 2015 року був ідентифікований за аналізом ДНК.

Без в Олексія залишились батьки, дружина та п’ятеро дітей.

 

МИКОЛА КОРОЛЬКО (1988-2014) —снайпер, вояк 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар» ЗСУ МО України.

Микола народився в селі Тоболи на Волині, отримав дві вищих освіти – юрист (фінансове право) та політолог. 2011-12 роках працював керівником відділу продажу нерухомості.

Громадський активіст, духовний ватажок. Микола знав і любив історію України, володів німецькою мовою, багато читав бізнес- та наукової літератури. Його життєвий девіз  звучав так: «Тільки сміливі мають право на щастя». Його улюбленим українським письменником був Іван Багряний, постійно цитував його, особливо часто казав «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» та «Бог не без милості, козак не без щастя».

Влітку 2014 року Микола приєднався до 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Проходив службу у 2-му взводі батальйону. Микола був розвідником і пишався цим статусом. Він завжди шукав можливості вийти на вилазки навіть у час, коли решта бійців відпочивали. Микола всім запам’ятається найвеселішою людиною, який не жартував, а жартами розмовляв.

21 липня 2014 року Микола Королько загинув від танкового снаряду. Того дня він зайняв снайперську позицію і прикривав наступ української армії. Але позиція була обстріляна танковою групою проросійських терористів.

Залишилась дружина та дві доньки.

 

ВАЛЕРІЙ ГОЛОВКО (1972-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Дніпропетровськ, де закінчив середню школу, одружився й проживав.

Квітнем 2015-го призваний за мобілізацією; солдат, гранатометник 19-го окремого мотопіхотного батальйону.

26 серпня 2015 року загинув від смертельного поранення внаслідок ворожого обстрілу з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка Волноваського району — снаряд влучив у бліндаж, загинуло 4 бійці, зокрема Валерій Гуменюк.

Лишилися дружина та син.

 

АНАТОЛІЙ ЛИФАР (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Римарівка на Полтавщині. Закінчив Гадяцьке аграрне училище, тракторист-машиніст; пройшов строкову службу у ЗСУ в 1999—2000 роках. Працював на СТО, у податковій інспекції, сирзаводі, охоронних структурах Києва.

Червнем 2014-го мобілізований, командир відділення, 42-й батальйон територіальної оборони «Рух Опору».

28 серпня 2014-го військовики рухалися на вантажівці «Урал» та потрапили у засідку терористів між Новокатеринівкою та Ленінським. В бою під перехресним вогнем загинули Анатолій Лифар (кинувся рятувати земляка Кириєнка, в цей час у нього влучили з гранатомета), сержант Юрій Кириєнко, солдати Дмитро Ільгільдінов, Ілля Письменний.

12 вересня тіло Лифаря знайдене пошуковою групою «Місія „Евакуація-200“» («Чорний тюльпан»).

Вдома лишилися батьки, дружина та син.

 

ОЛЕГ ДОРОШЕНКО (1971-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився і жив у Києві. За станом здоров’я міг не йти на фронт — хворів, переніс операції. Коли ж прийшла повістка, не відмовився.

Мобілізований 18 березня 2015 року; начальник радіостанції інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення, 28-ма ОМБр. При перебуванні у зоні бойових дій кілька тижнів не виходив на зв’язок — були на виконанні завдання, потрапили під обстріл.

8 червня 2015-го загинув поблизу міста Красногорівка — військовий автомобіль наїхав на протитанкову міну та вибухнув — ГАЗ-53 перевозив набої на позиції українських військ. Тоді ж загинули ще шестеро захисників України.

Без Олега лишилися мама, дружина та двоє синів, а також сестра.

 

ДМИТРО ШКРІБЛЯК (1993-2014)- солдат ЗСУ.

Народився в селі Криворівня Івано-Франківської області, згодом родина переїхала до села Іллінці Дмитро закінчив 9 класів. Продовжив навчання в ПТУ в Чернівцях, вивчився на кухара-конидитера.

Пройшов строкову службу на посаді заступника командира бойової машини 72-ї механізованої бригади, м. Біла Церква. Після демобілізації їздив на заробітки.

10 квітня 2014 року призваний до лав Збройних сил за частковою мобілізацією. Солдат, розвідник-снайпер розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр, м. Володимир-Волинський.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими сепаратистами «днр», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК.

Дмитро Шкрібляк та ще двоє бійців заскочили в БМП і почали відстрілюватись. Один із зарядів влучив у бойову машину, здетонував боєкомплект, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. 14 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць.

Залишились батьки, брат і сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада