Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.01.2021

19 січня. Почнемо з діяча ОУН, що відіграв визначну роль в проголошенні незалежності Української держави у 1941-му році і був обраний прем’єром Українського Державного Правління.

Далі в огляді народжених цього дня непересічних особистостей:

  • історик українського мистецтва, дослідник стародавнього зодчества і іконопису;
  • найстаріша відома майстриня петриківського розпису, носителька чистої автентичної традиції;
  • режисер, стрічки якого за совєтів десятиріччями лежали «на полиці». Зокрема, він був одним з тих, хто вперше в ті часи порушив у мистецтві тему розкуркулення;
  • олімпійська чемпіонка 2012 року з академічного веслування.

Вшануємо пам’ять захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского міра». Серед них – корінний кримчанин і уродженець Донеччини.


Починаємо.

ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО (1912-1986) — перший заступник провідника ОУН-Б Степана Бандери. Голова Антибільшовицького блоку народів.

Народився у Тернополі у священицькій, з відзнакою закінчив українську гімназію,, студіював у 1929–1934 рр. право й філософію у Краківському та Львівському університетах.

Ще юнаком став членом нелегальної організації «Українська націоналістична молодь» і відтак підпільних Української військової організації та ОУН. З 1932 року Стецько вже був членом Крайової Екзекутиви ОУН, ідеологічним референтом і редактором підпільних видань. Зазнав репресій з боку польських окупантів.

Ярослав Стецько був одним із тих, хто формулював постанови ІІ Великого збору ОУН та після нього — інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». В цей же час Стецько став автором праці «За зміст державного життя».

З вибухом нацистсько-совєтської війни 22 червня у Кракові відбулися установчі збори Українського національного комітету — позапартійного загальнонаціонального координаційного органу, до якого входило понад сто представників української еміграції. Збори надали повноваження Стецьку проголосити незалежність Української держави у Львові.

Пробившись із групою однодумців одразу за фронтовою лінією до Львова, скликає Українські Національні Збори, які 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української Держави й обрали Ярослава Стецька прем’єром Українського Державного Правління.

За відмову на ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави Стецька 4 липня заарештували, після чого запроторили до концтабору Заксенгавзен, де він до вересня 1944 р. перебував у бункері смерті «Целленбау». Після звільнення, утікши з-під нагляду гестапо, Стецько по дорозі до американської окупаційної зони був тяжко поранений.

У 1945 р. крайова конференція ОУН-Б обирає Стецька членом бюро Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й генерал Роман Шухевич. У 1946 році Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький блок народів (АБН), президентом якого був до кінця свого життя.

В діяльності на еміграції вірною соратницею Стецька стає його дружина – Ярослава. Вона була активною діячкою ОУН, співорганізаторкою Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН. Одружилися Ярослав і Ярослава у 1946 році.

Про обставини і наслідки проголошення Акту відновлення Української Держави можна почитати тут: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/06/30/155897/

 

А тепер – до народжених в цей день діячів творчої царини.

ГРИГОРІЙ ПАВЛУЦЬКИЙ (1861-1924) – історик мистецтва, дослідник стародавнього українського зодчества, іконопису. Один із лідерів київської школи мистецтвознавства..

У 1886 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, слухав лекції у Сорбонні. У 1897 році, захистивши докторську дисертацію на тему «Про жанрові сюжети у грецькому мистецтві до епохи еллінізму», був обраний професором щойно заснованої кафедри мистецтвознавства, де працював до самої смерті.

Фахівець з класичного мистецтва, у кінці XIX ст. він активно включається у вивчення давнього українського церковного зодчества, зокрема дерев’яної народної культової архітектури. Його книга «Давнє дерев’яне церковне зодчество у південно-західному краї Росії» стало першим серйозним дослідженням цієї теми. На межі XIX — XX ст. вийшли його праці:

  • «Про походження форм українського церковного зодчества»,
  • «Про походження давньоруського живопису»,
  • «Дерев’яне і кам’яне зодчество України»,
  • «Найдавніші храми Києва і Чернігова»,
  • «Історія українського орнаменту».

У добу змагань за самостійну і незалежну Україну брав участь в розробці малого й великого гербів України, малюнків грошових знаків. Був серед тих, хто порушив питання про відкриття Української академії наук, Українського державного університету, Української академії мистецтв.

Григорій Павлуцький уперше ввів до академічного курсу цикли лекцій з історії українського мистецтва та з сучасного українського мистецтва. Виховання Павлуцьким цілої плеяди учнів визначило розквіт київської школи мистецтвознавства в 1910-1920-х рр..

Сучасне видання праці Павлуцького «Дерев’яні та муровані храми України» можна купити у видавництві Савчука https://savchook.com/books/pavluckyj/

 

ПАРАСКА ПАВЛЕНКО (1881- 1983) – найстаріша відома майстриня петриківського розпису і одна з найвідоміших майстринь цього напрямку на початку 20 століття.

Параска Миколаївна згадувала, що її мати ще малювала квіти прямо на комині й стінах, і коли хату білили, то квіти не забілювали, і вони зберігалися на стінах по 2-3 роки. Її саму мати привчила малювати років з шести. Деякі фарби купували, інші виготовляли самі. Наприклад, коли не було зеленої купованої фарби, то її робили з молодого зеленого жита – розтирали його качалкою, сік відціджували, розмішували з жовтком – і фарба була готова.»

У роботах Параски Павленко, як і в творах інших найстаріших майстрів Петриківки, зберігається ще багато спільного з давніми настінними розписами. Рослинні мотиви у них завжди легко лягають на білу поверхню паперу.

Врівноважені тональні плями, злагоджена кольорова гама, легкий, віртуозний малюнок притаманні роботам Параски Павленко. Якщо на мальовці майстриня малює птахів, то вони сидять, повернуті головами один до одного, ніби ласують ягодами. Птахи Павленко завжди спрощені, майже без будь-якого детального опрацювання, локально зафарбовані. Надихаючись давніми композиціями народного мистецтва, майстрині вдається дещо модернізувати образи птахів, їхні силуети вирізняються ритмічною компоновкою і пластичністю форми.

Павленко накладає мазки не щільно, між ними завжди проглядає біле тло, і це вносить у розписи художниці мереживну прозорість і легкість. Найчастіше використовувала майстриня п’ять чистих анілінових фарб: червону, малинову, синю, зелену, жовту.

Параска Павленко прожила 98 років, створила тисячі робі і виховала десятки учнів.  Її доньки – Віра Павленко та Ганна Павленко-Черниченко стали відомими художницями, і розвивали традиції  петриківського розпису, працюючи на Київському експериментальному  кераміко-художньому заводі.

 

РОЛЛАН СЕРГІЄНКО (1936) – режисер.

Народився на Чернігівщини у родині вчителів. Закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (майстерня О. П. Довженка). З 1963 р. працює на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка.

За совєтів фільми митця мали непросту долю. Фільм «Білі хмари» за романом Олександра Сизоненка був авторською спробою заговорити в шістдесяті роки про «соціалізм із людським обличчям», але через правдиве художнє відтворення сцен, пов’язаних з виїмкою зерна у селян, з їхнім відчаєм перед неминучим голодом, фільм було заборонено.

​Головний герой цього фільму несподівано отримує телеграму ‒ батько при смерті. В довгій дорозі він згадує своє дитинство, яке припало на колективізацію і Голодомор. Тоді, коли його батько активно розкуркулював односельців – невдовзі від голоду помруть мільйони українців…

«Я не хотів би жити у країні, яку ти мені щойно показав, мудак», – сказав голова комітету по кінематографії при Раді мністрів СРСР Олексій Романов режисеру Сергієнку після здачі фільму «Освідчення в коханні» в Москві.

Це повнометражне документальне кіно чесно розповідає про трагічну долю жінок України за півстоліття совєтської влади. У ньому слово дають жертвам сталінських репресій, інвалідам Другої світової війни, колгоспницям, робітницям. У фіналі фільму жінки із Донеччини власноруч переносять і монтують рейки для будівництва залізничної колії.

Така правдивість обурила чиновників совєтського кінематографу. Україна поставала інакшою, ніж у пропагандистських агітках. Авторів фільму звинуватили в «нігілізмі» і в тому, що вони «викривили» радянську дійсність. Після численних переробок фільм все одно поклали на полицю. Єдина копія збереглася у Москві, в музеї Сергія Ейзенштейна.

Драматично склалася доля ще одного фільму «Відкрий себе»: після чотирьох нищівних переробок його «поклали на полицю». Ця кінострічка була присвячена 250-літтю з дня народження Григорія Сковороди. Через майже два десятиліття за цей фільм режисера було удостоєно званням лауреата Шевченківської премії. Подивитися фільм можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=94UjjdvHpAE

Світовий резонанс здобула серія фільмів Сергієнка про Чорнобильську катастрофу.

З досить своєрідними поглядами Сергієнка можна познайомитися в цьому інтерв’ю: https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=81%20%D0%9D%D0%B0%20%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE:%20%D0%A0.%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE

 

Привітаємо сьогоднішню іменинницю, яка доклалася до зміцнення спортивного іміджу України.

АНАСТАСІЯ КОЖЕНКОВА (1986) – олімпійська чемпіонка з академічного веслування, чемпіонка світу та Європи.

Народивлася у м. Ковель на Волині. Тричі ставала чемпіонкою Європи: у 2009 та 2010 роках у парній четвірці, у 2011 році в двійці. Чемпіонка світу-2009 в парній четвірці (Світлана Спірюхова, Тетяна Колеснікова, Анастасія Коженкова і Яна Дементьєва).

У складі парної четвірки (Анастасія Коженкова, Яна Дементьєва, Катерина Тарасенко й Наталія Довгодько) стала чемпіонкою на Олімпіаді 2012 року в Лондоні.

 

Пом’янемо наших захисників, як могли б сьогодні відзначати день народження. І почнемо з корінного кримчанина та уродженця Донеччини, які загинули за цілісність і незалежність України у боротьбі з російською агресією.

 

ДМИТРО ЩЕПЦОВ (1977-2018) – підполковник ВМС України.

Народився у Севастополі, у 1998 році закінчив ЧВВМУ ім. Нахімова, проходив службу в Севастополі.

Навесні 2014 року, під час захоплення Криму російськими військами, на зборах штабу ВМС України закликав офіцерів зберегти честь та вірність присязі. Після анексії півострова, брати підполковник Дмитро та капітан 2-го рангу Олександр Щепцов, виїхали на материкову Україну і продовжили службу в Одесі. Дмитро Щепцов неодноразово виконував завдання на території проведення боїв — зокрема в районі ДАП та Дебальцевого. Останнім часом перебував на Донеччині, де працював в СЦКК.

24 квітня 2018 року помер під час несення служби в місті Соледар (Бахмутський район) внаслідок ішемічного інсульту. 27 квітня з підполковником Щепцовим попрощались в Одесі.

Без Дмитра лишились батьки, брат, дружина та троє дітей. Старший син також служить в ЗСУ).

 

В’ЯЧЕСЛАВ КОВАЛЬОВ (1976-2016) – солдат ЗСУ.

Народився 1976 року в місті Бахмут (Донецька область) у багатодітній сім’ї. Працював у Артемівській Центральній районній лікарні.

Проходив військову службу за контрактом у лавах Збройних Сил України з кінця 2015 року — пішов служити разом зі своїм братом. Солдат 54-го окремого розвідувального батальйону. Брав участь в боях на сході України.

23 липня 2016 року вранці загинув під час артилерійського обстрілу терористами поблизу села Гнутове. Тоді ж полягли ще троє наших захисників.

Лишилися батько і шестеро братів та сестер.

 

АНТОН МОСКАЛЕНКО (1991-2014) – старший солдат ЗСУ.

До війни працював слюсарем у локомотивному депо в рідному місті – Жмеринці.  Заочно вчився на правника.

У травні 2014 року мобілізований, старший стрілець 9-го батальйону територіальної оборони Вінницької області.

Загинув 21 серпня, коли з важкої артилерії двічі був обстріляний блокпост НГУ та добровольчих батальйонів поблизу Тельманового Донецької області, у прибережній зоні за кілька кілометрів від кордону з РФ. Бійці евакуювали в укриття мирних громадян, які перетинали блокпост. Обстріл проводився з боку кордону з РФ.

Лишилися батьки і молодший брат.

 

ІВАН СИРВАТКА (1993-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Суховоля на Львівщині. Випускник Львівського професійного ліцею залізничного транспорту.

Солдат, водій БТР 51-ї ОМБ. У зоні АТО перебував чотири місяці.

Загинув 6 серпня в бою біля села Красний Яр на Луганщині, коли прикривав відхід бійців 51-ї бригади.

 

ІВАН СОВА (1976-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Бригадирівка на Рівненщині. До війни працював вчителем музики, згодом з батьками та братом господарював на землі, тримав пасіку. Учасник Помаранчевої Революції та Революції Гідності.

З початком російської агресії рвався до Криму, записався добровольцем. Аж 8 серпня відправили на полігон в Яворів, медкомісії не проходив, хотіли відразу відіслати додому — не мав 2 пальців на руці. Служив Старшим навідником, 80-та окрема аеромобільна бригада.

5 вересня 2014-го біля міста Щастя загинув у бою з російським диверсійним підрозділом — під час «перемир’я» десантники з боями відходили від Луганського аеропорту. Між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка 97 українських вояків на 6 БТРах й 2 танках (1 БТР підірвали — не заводився) зайняли кругову оборону, відбиваючи натиск терористів в числі 240—260 осіб. По тому натрапили засаду — знали про неї, однак вирішили прориватися. Після прибуття підрозділу під населений пункт Щастя було констатовано відсутність БТР-80 № 129, поранення зазнали 9 бійців. В бою загинули і пропали без вісті 20 військових, зокрема, Іван Сова.

Залишилися батьки, брат і дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада